Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 61)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5471
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5801
    Онися все старілась й ста­ва­ла сер­дитіша й лихіша. Во­на з ран­ку до ве­чо­ра ла­яла або най­ми­чок, або гриз­ла го­ло­ву своїй дочці Па­лазі. Най­мич­ки вже не бо­ялись її ані криш­ки, сміялись з неї в вічі. Во­на все дер­жа­ла ключі од хиж­ки в се­бе, за­ми­ка­ла ту­ди все, що зос­та­ва­лось од обіду, й ви­да­ва­ла аж на дру­гий день. Оце, бу­ло, як на­пе­чуть пи­рогів, Они­ся по обіді збе­ре їх в макітру, од­не­се в хиж­ку та й замк­не. Прий­де вечір, ону­ки про­сять ключів, доч­ка про­сить, а во­на не дає. Стар­ша ону­ка, вже чи­ма­ла дівчи­на, йшла вве­чері в ба­би­ну кімна­ту, сіда­ла на пос­телі в но­гах і ба­ла­ка­ла з нею, аж по­ки во­на зас­не. Тоді унуч­ка ти­хенько ви­тя­га­ла в ба­бусі ключі, од­ми­ка­ла хиж­ку й кра­ла макітру з пи­ро­га­ми. Зять му­сив, ти­хенько од Онисі, по­ро­би­ти другі ключі до хиж­ки й до вся­ких скринь в хижці. Доч­ка й най­мич­ка не сміли без по­ра­ди Онисі нічо­го зва­ри­ти й спек­ти й кож­ний раз хо­ди­ли в її кімна­ту бла­гос­ло­ви­тись.

    Раз най­мич­ки, не спи­тав­ши Онисі, за­па­ри­ли собі ква­шу й пос­та­ви­ли гор­щик скраю на печі. Они­ся взя­ла сво­го кос­ту­ра й, по своєму зви­чаю, вий­шла з кімна­ти на ог­ля­ди­ни. Во­на ввійшла в пе­кар­ню й приміти­ла на печі здо­ро­вий гор­щик, нак­ри­тий хуст­кою. В пе­карні ніко­го не бу­ло.

    - А це що за гор­щик? - про­мо­ви­ла Они­ся са­ма до се­бе. - Ма­буть, най­мич­ки щось за­ду­ма­ли спек­ти крадько­ма од ме­не.

    Онися вже не зду­жа­ла вилізти на піч, щоб заг­ля­ну­ти в гор­щик, і своїм ціпком хотіла ски­ну­ти нак­рит­тя, щоб од ціка­вості хоч но­сом по­ню­ха­ти, що то там та­ке в гор­щи­ку. Але во­на од злості так штурх­ну­ла па­ли­цею в гор­щик, що він пе­ре­ки­нув­ся, й ква­ша ли­ну­ла річкою з печі на ле­жан­ку, а з ле­жан­ки до­до­лу. Они­ся по­ба­чи­ла, що на­ро­би­ла шко­ди, та шви­денько й по­ди­ба­ла з пе­карні, щоб утек­ти в свою кімна­ту, а потім звер­ну­ти про­ви­ну на най­ми­чок, ще й ви­ла­яти їх всмак.

    Аж тут рип­ну­ли сінешні двері, і в пе­кар­ню вско­чи­ла най­мич­ка та й уг­ляділа потьоки квашні.

    - Чи це ви, ма­туш­ко, пе­ре­ки­ну­ди ква­шу? - крик­ну­ла най­мич­ка вслід Онисі. - Чи це ви на­ро­би­ли шко­ди?

    - Ще що ви­га­дай! Мо­же, там кішка ла­зи­ла по печі. А ти, вра­жа доч­ко, та­ка не­помірко­ва­на, що ста­виш гор­щик на са­мо­му краєчку! Вкра­ла бо­рош­на, ще й ква­шу за­па­ри­ла, ме­не не пи­та­ючись.

    - Але ж, ма­туш­ко, кішки й в хаті не­ма, - крик­ну­ла най­мич­ка з пе­карні з сміхом. - Їй-бо­гу, це ви пе­ре­ки­ну­ли ква­шу: за ваші ж вчин­ки та ме­не лаєте та гри­маєте на ме­не.

    - Я тобі як дам оцим кос­ту­ром по спині, то не бу­деш більше на ме­не звер­тать, - за­го­моніла Они­ся з своєї кімна­ти.

    Онися пішла жаліти­ся на най­мич­ку дочці та зя­теві й тро­хи не пла­ка­ла.

    - Всі ме­не тут зо­би­жа­ють, всі ла­ють, всі крив­дять, всі кри­чать на ме­не, хоч за­раз ля­гай в до­мо­ви­ну. Як не впи­ни­те та не при­бор­каєте тих неп­ри­ка­яних най­ми­чок, то я вас по­ки­ну та поїду до си­на, - бідка­лась Они­ся, - їй-бо­гу, піду! Пішки піду!

    Од то­го ча­су, як тільки трап­ля­лась Онисі яка не­до­го­да, во­на все ре­пе­ту­ва­ла та нах­ва­ля­лась, що по­ки­не зя­тя й поїде до си­на.

    А до­го­дить їй бу­ло труд­но, а най­більше в їжі. В неї по­ви­па­да­ли зу­би, й во­на все ремст­ву­ва­ла та допіка­ла, що й па­ля­ниці тверді, й пи­ро­ги не пухкі, й ва­ре­ни­ки не знать які цупкі, й ка­ша хру­щить, не­на­че зва­ре­на з піском, й по­жи­вок нес­мач­ний, нет­рив­ний. Они­ся ко­вер­зу­ва­ла ще й лю­би­ла допіка­ти до жи­вих печінок.

    Раз по­да­ли на обід ва­ре­ни­ки. Ва­ря­ниці бу­ли тро­хи товсті й цупкі, а Они­ся все на­ка­зу­ва­ла, щоб ва­ря­ниці бу­ли то­ненькі, як пе­люс­точ­ка. Они­ся жу­ва­ла, жу­ва­ла, не пе­ре­жу­ва­ла та да­вай допіка­ти дочці.

    - Наварила ва­ре­ників, на­че з сви­ня­чої шку­ри! Ці ва­ре­ни­ки хіба во­ля­чий шлу­нок пе­рет­ра­вить, а не мій. От як у от­ця Мельхи­се­де­ка я їла ва­ре­ни­ки! Ото ва­ре­ни­ки. До­жи­ла, доч­ко, до си­вої ко­си, а не вив­чи­лась і досі ва­ри­ти га­разд ва­ре­ни­ки. Це ви, ма­буть, хо­че­те, щоб я наїлась оцих ва­ре­ників, от­руїлась ни­ми та швид­ше вмер­ла, та щоб вам швид­ше заб­ра­ти мої гро­ша­ки. Й най­ми­чок по­роз­пус­ка­ли, й най­мич­ки сміються мені в вічі, й ви смієтесь. Вже й другі ключі собі по­ро­би­ли од хиж­ки, - хо­ваєтесь од ме­не, як од во­ро­га. По­ки­ну! Цур вам, пек вам з ва­шим доб­ром. Я ним пельку собі заб'ю та ще ко­лись і вдав­люсь.

    Онися розгніва­лась, розк­ри­ча­лась, а далі взя­ла сво­го ціпка та й справді по­ки­ну­ла доч­ку, - поп­ря­му­ва­ла шля­хом до ца­ри­ни пішки.

    Вона ти­хенько по­ди­ба­ла че­рез се­ло по до­розі до си­на, але по­ки вий­шла за се­ло, то й вто­ми­лась. За се­лом над са­мим шля­хом сто­яла мо­ги­ла, де бу­ли по­хо­вані пов­би­вані по­ля­ки-повс­танці. Они­ся вий­шла на мо­ги­лу й сіла од­по­чи­ва­ти. Сіла во­на та й кмітить; во­на сподіва­лась, чи не над'їде хто та підве­зе її до дру­го­го се­ла. Але сон­це вже за­хо­ди­ло. Ніхто не над'їжджав. Они­ся при­га­да­ла, що в тій мо­гилі по­хо­вані мерці, й по­чу­ва­ла, що на неї на­па­дає страх. Вер­та­тись до доч­ки на­зад бу­ло ніяко­во. А сон­це вже зай­шло; над­ворі по­ча­ло су­теніти. Они­ся та­ки до­га­ду­ва­лась, що за нею хтось з до­му побіжить до­га­ня­ти та про­си­ти її, і все пог­ля­да­ла на­зад на ца­ри­ну.

    - Ото прок­ляті, які за­пеклі! За­то­го сон­це зай­де, а ніхто не до­га­няє ме­не, - го­во­ри­ла Они­ся са­ма до се­бе і все-та­ки кріпи­лась та сиділа на са­мо­му вер­шеч­ку мо­ги­ли, щоб її пос­тать бу­ло вид­ко зда­ле­ки. Они­ся по­чу­ва­ла, що її вже з пе­ре­ля­ку тряс­ця тря­се.

    Коли це в ца­рині з'яви­лась най­мич­ка. Они­ся вгляділа її й ста­ла на мо­гилі, не­на­че віха стриміла. Най­мич­ка вгляділа її й вилізла на мо­ги­лу.

    - А що, чи за мною прий­шла, чи про­ти че­ре­ди вий­шла? - пи­та­ла Они­ся.

    - Атож! Ав­жеж за ва­ми! А за ким же б більше? - ска­за­ла най­мич­ка.

    - Ото спа­сибі тобі, го­луб­ко, що прий­шла. Тут я, гос­по­ди, яко­го наб­ра­лась стра­ху! Ко­ли б ти не прий­шла, я бу­ла б ту­теч­ки вмер­ла. А чи ду­же пла­чуть там за мною?

    - Та вже ж пла­чуть. Як­би не пла­ка­ли, то, пев­но, ме­не не пос­ла­ли б за ва­ми.

    - А хто більше пла­че за мною? Чи доч­ка, чи зять? - спи­та­ла Они­ся.

    - Та всі пла­чуть, - ка­за­ла най­мич­ка, осміха­ючись.

    - Бач! Пла­чуть, а ли­хо роб­лять! - мим­ри­ла Они­ся. Они­ся прий­шла до­до­му, ти­хенько увійшла в свою кімна­ту і вже ве­че­ря­ти й не ви­хо­ди­ла. Ону­ка од­нес­ла їй ве­че­рю до неї в кімна­ту.

    Другого дня над­вечір взя­ли Они­сю жа­лощі, й во­на пішла на цвин­тар пла­ка­ти на мо­гилі сво­го па­нот­ця Ха­ри­то­на, ку­ди во­на хо­ди­ла, навіть зро­бив­ши шко­ду з ква­шею. Стар­ший онук, вже чи­ма­лий хло­пець, підстеріг ті по­хо­деньки й за­ду­мав на­ля­ка­ти ба­бу­сю. Він надів батько­ву ря­су й шап­ку, взяв в ру­ки па­ли­цю й засів у виш­нях на цвин­тарі. Они­ся прий­шла, ста­ла над мо­ги­лою й по­ча­ла по своєму зви­чаю го­ло­сить.

    - Всі ме­не зо­би­жа­ють, зну­ща­ються з ме­не; всі ме­не хо­тять з світу зігна­ти; всі мені во­ро­ги. Один ти був до ме­не доб­рий, ти один був мені покірли­вий, не крив­див ме­не.

    Онук по­ти­хеньку вий­шов з гу­ща­ви­ни, став під виш­нею й мах­нув до Онисі ру­кою. Они­ся вгляділа ту пос­тать та як дре­ме­не з цвин­та­ря! Во­на так утіка­ла, що спіткну­лась на по­розі в брамі й впа­ла. Од то­го ча­су Они­ся більше не хо­ди­ла пла­ка­ти на мо­гилі от­ця Ха­ри­то­на.

    Онися Сте­панівна ста­ла вже ду­же ста­ра, згор­би­лась, на­че по­мен­ша­ла, ста­ла ниж­ча й лед­ве хо­ди­ла. Во­на ще не раз ки­да­ла доч­ку, їзди­ла до си­на, але че­рез тиж­день знов приїжджа­ла на­зад в Вільша­ни­цю, - її тяг­ло до­до­му в Вільша­ни­цю, де во­на свій вік звіку­ва­ла. Вже старші ону­ки ви­рос­ли й по­ви­хо­ди­ли заміж, а Они­ся все жи­ве, не­на­че за неї й смерть за­бу­ла, та все мо­ро­чить і своїх, і чу­жих, та ве­ре­дує, та нас­ти­рається, як мо­роч­ли­ва та нас­тир­ли­ва ди­ти­на.

    

10

    

    Олеся Ба­ла­бу­ши­ха після своєї при­го­ди з Ка­зан­це­вим не жи­ла, а чевріла, не­на­че гро­мом при­би­та. Во­на схуд­ла, зблідла, зчорніла й по­марніла; її кра­са одцвіла, але в неї вдер­жав­ся в душі по­тяг до всього гар­но­го, до ес­те­тич­но­го. Во­на по­ча­ла й се­бе прик­ра­шу­ва­ти, нак­ра­шу­ва­тись та набілю­ва­тись. Ба­ла­бу­ха по­сивів і на жінку тільки ру­кою мах­нув. Він став товс­тий, оти­лий, ро­бив усе, що йо­му при­ка­зу­ва­ла жінка. В ком­панії він сидів мовч­ки, ку­рив люльку та цілі ве­чо­ри по­тя­гав ду­же міцний пунш з ро­мом. Йо­му за все бу­ло бай­ду­же.

    Олесина доч­ка Нас­тя підрос­ла й ста­ла ду­же гар­ною дівчи­ною. Во­на по­ча­ла вчи­тись гра­ти на фор­теп'яні в од­ної да­ми в пансіоні. Олесі те­пе­реч­ки до­во­ди­лось ку­пи­ти фор­теп'ян. Раз до Ба­ла­бу­хи заїхав Бон­ковський, кот­рий вже дав­ненько оже­нивсь з шлях­тян­кою. Оле­ся роз­ка­за­ла йо­му, що шу­кає ку­пи­ти собі фор­теп'ян.

    - Купіть у ме­не, - моя жінка хо­че про­да­ти. Я не­до­ро­го візьму: сто кар­бо­ванців. 3араз-та­ки приїдьте, по­дивіться та й за­би­рай­те йо­го, - ска­зав Бон­ковський.

    Олеся поїха­ла з доч­кою до Бон­ковсько­го, по­ди­ви­лась на фор­теп'ян звер­ху і все­ре­дині, хоч во­на в цьому ділі нічо­го не тя­ми­ла, й зап­ла­ти­ла гроші.

Пошук на сайті: