Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки. Повість-хроніка (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.docx452 Кб5521
Скачать этот файл (Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2)Ivan__Nechuy-Levitskiy-Starosvitski_Batyushki_Ta_Matushki_Povist.fb2624 Кб5833
    "Хочу же­ни­тись! До­ки йо­го бур­ла­ку­ва­ти та бай­ди­ки би­ти! - ду­мав Ба­ла­бу­ха, хо­дя­чи по сад­ку. - Не схотіла Они­ся, - знай­ду де­сять кра­щих, а та­ки во­се­ни оже­нюсь. Тре­ба шу­ка­ти та на­пи­ту­ва­ти дівчи­ни".

    Балабуха гля­нув на го­род і вглядів ши­ро­ке лис­тя гар­бу­зин­ня. Те гар­бу­зин­ня на­ве­ло на йо­го та­ку злість, що він тричі прок­ляв Они­сю й не міг більше не тільки їсти гар­бу­за, але й ди­ви­тись на йо­го.

    - Тату, дай­те ко­ней! Поїду ще в Хохітву. Там пан­ни не прості, вби­ра­ються в сукні по-панській. - Цур їм, тим плах­там! Поїду ще до су­конь.

    - Про ме­не, їдь до су­конь. Тільки ті хохітвянські сукні, мо­же, ака­демісте, не для те­бе шиті. Во­ни горді, нех­ту­ють по­по­ви­ча­ми, бо самі з панів, ма­ють кріпаків, ма­ють ба­га­то по­ля. Але ку­пить не ку­пить, а по­тор­гу­ва­ти мож­на. Ці вже при­най­мні не при­чеп­лять гар­бу­за під во­зом, - ска­зав батько.

    - Не при­чеп­лять, то так лас­ка­во та делікат­но вип­ро­во­дять з ха­ти, - обізва­лась ма­ти. - Од­на­че в Тер­лецько­го чо­ти­ри пан­ни на ви­данні. Мо­же, кот­ру й ви­да­дуть. Тільки, си­ну, пе­редніше ніж виїзди­ти з дво­ру, сядь та доб­ре наїжся, бо там го­ду­ють по-шля­хетській: яки­мись пун­ди­ка­ми та лас­ка­ви­ми сло­ва­ми, а не пи­ро­га­ми.

    Погонич запріг коні, вки­нув в тор­бу хліба й са­ла на по­лу­день, бо бо­яв­ся їха­ти в Хохітву без харчі, й по обіді однієї неділі Ба­ла­бу­ха поїхав в Хохітву.

    Хохітва бу­ла не­ве­ли­ке се­ло ко­ло са­мо­го Бо­гус­ла­ва, роз­ки­да­не по пра­во­му ви­со­ко­му бе­резі Росі, між ря­да­ми чи­ма­лих гір. За Рос­сю бу­ла чу­до­ва кар­ти­на. Над са­мою во­дою сто­яла ви­со­ка, але не ши­ро­ка ске­ля, ніби стіна з каміння. На кам'яній стіні бу­ло вид­ко вздовж і впо­пе­рек щіли­ни та роз­ко­ли­ни. В щіли­нах зе­леніли пуч­ки тра­ви, жов­тих квіток, по­де­ку­ди стриміли не­ве­личкі зе­лені кущі гло­ду та шип­ши­ни, не­на­че кан­де­ляб­ри, розвішані по стіні. Під ске­лею рос­ли ло­зи та оче­рет. Се­ред Росі не­на­че ле­жав не­ве­лич­кий острівець з през­до­ро­во­го каміння, без ла­ду на­ки­да­но­го ку­па­ми. За кам'яною стіною бу­ло вид­но по­над Рос­сю ряд не­ви­со­ких гір. На го­рах зе­ленів гус­тий ста­рий ліс. Ко­ло острівця шуміла во­да на по­ро­гах, темніла, не­на­че стеж­ка, чор­на греб­ля, а під са­мою кру­тою ске­лею сто­яв млин. На го­рах, на гор­бах, в узьких до­ли­нах бу­ла роз­ки­да­на Хохітва.

    Дім свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го ви­хо­див на ули­цю; зе­ле­ний сад слав­ся по­за до­мом тро­хи не до са­мої Росі. Ко­ло до­му бу­ло вид­но дов­гий двір, на кот­ро­му по обид­ва бо­ки сто­яли два ря­ди хат. Там ко­лись жи­ли кріпа­ки свя­ще­ни­ка Тер­лецько­го. Йо­го жінка бу­ла шля­хетсько­го ро­ду й діста­ла в при­да­не той не­ве­лич­кий ку­ток в Хохітві. Всю реш­ту се­ла заб­рав її брат, про­дав се­ло од­но­му ба­га­то­му гра­фові, а сам вмер. Тер­лецький за­го­ро­див не­ве­лич­кий ку­ток собі в подвір'я, не да­вав тим лю­дям землі, заб­рав навіть їх го­ро­ди, а лю­дей по­вер­нув прос­то в най­ми­ти. Але йо­го кріпа­ки десь діва­лись, не­на­че віск роз­топ­лю­вавсь: одні повтіка­ли на сте­пи, другі по­ви­ми­ра­ли. Дівча­та по­ви­хо­ди­ли заміж на се­ло. І скінчи­лось тим, що в тих ха­тах зос­та­лось кілька калік та каліку­ва­тих, кот­рим бу­ло зовсім не­ви­год­но втіка­ти з дво­ру.

    Балабуха в'їхав у двір. Пе­ред ним вир­нув з-за повіток та ха­ток здо­ро­вий дім з ви­со­ки­ми вікна­ми, з ган­ком. Пе­ред вікна­ми бу­ло вид­но клум­би, за­сад­жені не гвоз­ди­ка­ми та лю­бист­ком, а лев­ко­ями, аст­ра­ми та фіалка­ми. Дім був доб­рий, доб­ре вши­тий. Повітки й клу­ня бу­ли опо­ряд­жені по-гос­по­дарській. Ого­ро­жа бу­ла но­ва. В дворі бу­ло чис­то. Навіть ближчі кріпацькі ха­ти бу­ли ще добрі, тільки ті, що сто­яли в да­ле­ко­му кут­ку дов­го­го дво­ра, вже по­да­лись; де­котрі пе­рех­ня­би­лись, де­котрі вже роз­ва­лю­ва­лись, і че­рез об­дер­ту покрівлю вже світи­лись крок­ви та ла­ти, не­на­че реб­ра, на кот­рих по­об­па­да­ла шку­ра.

    Візок в'їхав на подвір'я несміли­во. По­го­нич спи­нив коні тро­хи не ко­ло воріт. Ба­ла­бу­ха встав по­ма­леньку з во­за й по­ди­бав до ган­ку. Він дов­го обт­ру­шу­вав­ся, че­пу­рив­ся, об­тер по­рох з чобіт по­лою ши­нелі, втер хус­точ­кою при­па­ле пи­лом ли­це, шию, приг­ла­див до­ло­нею во­лос­ся на го­лові, розг­ла­див ву­са й увійшов у сіни. Сіни бу­ли схожі на кімна­ту з дво­ма дов­ги­ми вузьки­ми вікон­ця­ми по одній шибці по обид­ва бо­ки две­рей. З сіней йшло троє две­рей на всіх трьох стінах. Ба­ла­бу­ха тро­хи пос­то­яв, по­ду­мав, ще раз приг­ла­див во­лос­ся, роз­тяг ву­са, од­чи­нив наз­до­гад двері нап­ра­во. Там бу­ла пе­кар­ня. Він уг­лядів тільки, що з пе­карні май­ну­ла че­рез двері в кімна­ту ціла ку­па мо­ло­дих паннів так швид­ко, як миші тіка­ють в но­ру.

    Балабуха при­чи­нив двері, знов пос­то­яв в сінях, по­ду­мав і ти­хенько од­чи­нив двері в ліву ру­ку. Там бу­ла прос­тор­на світли­ця. Ба­ла­бу­ха увійшов у світли­цю. В світлиці не бу­ло ніко­го. Тільки ма­ят­ник здо­ро­во­го го­дин­ни­ка неш­вид­ко й з по­ва­гою цо­кав і ра­зом дер­чав, не­на­че хто сту­кав мо­лот­ком по роз­битій по­су­дині, стяг­нутій дро­том.

    За две­ри­ма в кімнаті бу­ло ти­хо. Тільки десь да­ле­ко за стіна­ми бу­ло чу­ти глу­хий шум, не­на­че там па­ла­ло по­лум'я в печі або кле­котів окріп в ка­зані. Ба­ла­бу­ха ог­ля­дав світли­цю. Світли­ця бу­ла більше схо­жа на панську гос­ти­ну, ніж на му­жицьку ха­ту, зас­тав­ле­ну об­ра­за­ми. Об­разів сли­ве зовсім не бу­ло, тільки в кут­ку висів ве­ли­кий об­раз Ченс­то­ховської бо­го­ро­диці з польським над­пи­сом. Се­ред стіни з-за скла виг­ля­дав лик Хрис­та в тер­новім вінці, а під ним бу­ло підпи­са­но: Ес­се Но­mо! 6 Ко­ло по­ро­га висів який­сь кри­ла­тий купідон, прив'яза­ний чер­во­ни­ми стрічка­ми до де­ре­ва, а ко­ло гру­би, на гра­вюрі не­ве­ли­кої вар­тості Гер­ку­лес, підняв­ши здо­ро­ву довб­ню, заміряв­ся на страш­но­го ле­ва, кот­ро­го зча­вив ру­кою за гор­ло. Між вікна­ми висіло над сто­ли­ком узьке, дов­ге дзер­ка­ло з ви­со­ким верш­ком. Дзер­ка­ло бу­ло схо­же на ма­ло­го хлоп­ця в ви­сокій батьковій шапці. Спин­ка ка­на­пи та стільців бу­ла виріза­на та­ки­ми фігу­ра­ми, не­на­че хто по­наст­ром­лю­вав звер­ху на їх ряд­ки грибів та опеньків. На вікнах сто­яли ва­зо­ни муш­кат­ки та ге­рані.

    Балабуха заг­ля­нув в дзер­ка­ло, поп­ра­вив на шиї гніздо з чор­ної шов­ко­вої хуст­ки, що бу­ло з'їха­ло тро­хи набік, ще раз приг­ла­див го­ло­ву до­ло­нею й сів на стільці.

    Двері з кімна­ти ти­хе­сенько од­чи­ни­лись. Ба­ла­бу­ха підвівся з стільця і вже хотів ре­ко­мен­ду­ва­тись, на­хи­лив­ши го­ло­ву. Але з две­рей вий­шла низька дівка з од­ним гор­бом на спині, з дру­гим на гру­дях, з дов­гим жов­тим ли­цем і ти­хи­ми сум­ни­ми ка­ри­ми очи­ма. Во­на дер­жа­ла в ру­ках руш­ни­чок і поп­рос­ту­ва­ла прос­то до Ба­ла­бу­хи. Дівчи­на прис­ту­пи­ла до йо­го, пок­ло­ни­лась йо­му тро­хи не в но­ги, дер­жа­чи руш­ник у руці, зовсім як мо­ло­да, що про­сить на весілля.

    - Чи на весілля про­сиш, дівчи­но? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    Дівчина осміхну­лась, поцілу­ва­ла йо­го в ру­ку, одійшла до сто­ла й по­ча­ла сти­ра­ти по­рох з сто­ла та сто­ликів.

    - Чи до­ма ба­тюш­ка та ма­туш­ка, чи, мо­же, ку­ди поїха­ли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Дома, - лед­ве обізва­лась дівчи­на, со­ва­ючи руш­ни­ком по столі.

    - Може, спо­чи­ва­ють? - знов спи­тав Ба­ла­бу­ха.

    - Ні, - ще тихіше обізва­лась дівчи­на, пог­ля­да­ючи на за­чи­нені двері.

    Дівчина вий­шла. В світлиці знов ста­ло ти­хо, тільки ма­ят­ник сту­котів та дер­чав з до­куч­ли­вим рівним, од­номірним цо­кан­ням, та десь за трьома стіна­ми бу­ло чу­ти ніби по­тай­ний за­дер­жа­ний шум хо­ди.

    Двері з кімна­ти знов од­чи­ни­лись з скри­пом. В две­рях з'яви­лась ви­со­ка, тон­ка пос­тать Тер­лецько­го. Тер­лецький був су­хий, блідий брю­нет з посіче­ни­ми ко­рот­ки­ми кісьми, з ко­рот­кою круг­лою бо­ро­дою, на котрій бли­ща­ли срібні смуж­ки. Тільки чорні блис­кучі очі на­да­ва­ли бадьорність і енергію ви­дові й всій йо­го пос­таті.

    - Добридень вам! З свя­тою неділею будьте здо­рові! - ска­зав Ба­ла­бу­ха, пок­ло­нив­шись гос­по­да­реві.

    - Спасибі! Будьте й ви здо­рові, - про­мо­вив Тер­лецький. - Чи зда­ле­ка при­бу­ли до нас?

    - Я з Хильок: сту­дент Київської ака­демії, Мар­ко Ба­ла­бу­ха; скінчив філо­софію.

    - Дуже ра­дий! Спа­сибі вам, що нас одвіда­ли. Я ва­шо­го па­нот­ця знаю. Чом же ваш па­но­тець з панімат­кою не при­бу­ли до нас? - спи­тав Тер­лецький. - Але чо­го це ми стоїмо? Сідай­те, будьте лас­каві!

    Балабуха сів на стільці якось несміли­во. Він тро­хи скор­чив­ся, підняв плечі й схо­вав шию й навіть тро­хи го­ло­ву в гніздо з ви­со­ких гост­рих комірів та з хуст­ки, як че­ре­па­ха хо­вається в свої че­ре­паш­ки. Він впер­ше був в такім домі, де візантійська обс­та­ва вий­шла з мо­ди й на­томість нас­та­ла в обс­таві й в усьому мо­да євро­пей­ська, де вже од­го­ни­лось панст­вом, шля­хетст­вом. Але та­ка нез­вич­на для йо­го обс­та­ва якось за­ва­жа­ла йо­му. Він на­га­дав собі пасіку в Чай­ках, прос­то­го па­нот­ця, прос­ту панімат­ку, й йо­му чо­гось за­хотілось утек­ти у ту пасіку, де він по­чу­вав се­бе ба­га­то вольнішим і сміливішим.

    - Чи ви скінчи­ли ака­демію, чи тільки приїха­ли на ва­кації? - спи­тав па­но­тець Тер­лецький.

    - Ні, я тільки скінчив філо­софію, але більше не поїду до Києва в ака­демію, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

    - Та й доб­ре зро­би­те. Я сам дійшов до ри­то­ри­ки, та й по­дя­ку­вав чен­цям, а про­те маю па­рафію й жи­ву те­пе­реч­ки як у бо­га за две­ри­ма, - ска­зав гос­по­дар.

    - Так і я оце ду­маю зро­би­ти, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Пошук на сайті: