Іван Нечуй-Левицький - Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ukra_nski_getmani_bruhoveckiy_ta_tetery.docx)Ivan_nechuy_levickiy_ukra_nski_getmani_bruhoveckiy_ta_tetery.docx72 Кб1048
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_ukra_nski_getmani_bruhoveckiy_ta_tetery.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_ukra_nski_getmani_bruhoveckiy_ta_tetery.fb2109 Кб912

 

Іван Нечуй-Левицький

Українські гетьмани Бруховецький та Тетеря

    Після гетьма­на Юрия Хмельницько­го на Ук­раїнї ста­ли два гетьма­ни. На східній Ук­раїнї, на чорній раді в Ніжині 1668 ро­ку, ко­за­ки й на­род виб­ра­ли гетьма­ном Іва­на Бру­хо­вецько­го, на західній Ук­раїнї, в Кор­сунї, ко­зацька стар­ши­на нас­та­но­ви­ла гетьма­ном Пав­ла Те­те­рю. Од то­го ча­су Ук­раїна роздїли­лась на дві по­ло­ви­ни по Днїпро: Пол­тав­щи­на й Чернігівщи­на зос­та­лись під мос­ковським ца­рем; Київщи­на, Во­линь та Поділє знов підда­лись під польско­го ко­ро­ля. Обид­ва гетьма­ни хотїли зіпхну­ти один дру­го­го з місця і заб­ра­ти в свої ру­ки всю Ук­раїну, і ра­зом з ни­ми Моск­ва й Польща вмішу­ва­лись в ук­раїнські дїла, піддер­жу­ва­ли кож­на сво­го гетьма­на і хотїли си­лою за­во­юва­ти собі дру­гу по­ло­ви­ну Ук­раїни. На Ук­раїнї по­ча­лись війни без пе­рес­та­ну. Обид­ва гетьма­ни з польским та мос­ковським військом ме­ре­жи­ли Ук­раїну впо­довж і впо­пе­рек, бра­ли го­ро­ди й се­ла, руй­ну­ва­ли, па­ли­ли, нак­ли­ка­ли Та­тар, По­ляків, Мос­калїв. Пра­вий, західний бе­рег став пус­ти­нею. На­род втїкав на да­лекі сте­пи в Ка­те­ри­нос­лав­щи­ну, в харківську, во­ронїжську ґубернїї, на Дін. На­род наз­вав сей кріва­вий час»руїною«.

    

    Столицею Бру­хо­вецько­го став Пе­ре­яс­лав; сто­ли­цею Те­тері зос­тав ся дав­ний гетьманський го­род Бог­да­на Хмельницько­го, Чи­ги­рин. Обид­ва гетьма­ни пог­ля­да­ли за­вид­ли­ви­ми очи­ма че­рез Днїпро і збіра­ли ся на­пас­ти один на дру­го­го. Бру­хо­вецький ти­хенько розіслав лис­ти по Київщинї, в кот­рих підмов­ляв на­род вста­ти на Ляхів і виг­на­ти їх з Ук­раїни. Те­те­ря пос­лав Пет­ра До­ро­шен­ка за Днїпро. До­ро­шен­ко засїв в Кре­мен­чузї. Бру­хо­вецький про­сив собі у ца­ря на поміч мос­ковсько­го війська, Те­те­ря кли­кав на поміч польске військо.

    

    Московський цар не ду­же ква­пив­ся, по­си­ла­ти Бру­хо­вецько­му поміч. Він тодї во­ював з Польщею і По­ля­ки страш­но по­би­ли мос­ковське військо. В 1661 ро­ку, при Куш­ли­ках, в Литві польске військо роз­би­ло мос­ковських воєвод Хо­вансько­го та Ор­ди­на-На­що­ки­на. Двадьцять ти­сяч Мос­калїв по­ляг­ло на місцї. По­ля­ки од­ня­ли од Моск­ви всю Лит­ву й Білу Русь. Мос­ковський цар пос­лав Бру­хо­вецько­му тро­хи війська з своїми бо­яра­ми, та в Сїч пять сот Мос­калїв та Донцїв з Ка­со­го­вим на поміч за­по­рожсько­му ота­ма­нові Сїркові. А тим ча­сом Те­те­ря пос­лав до ко­ро­ля пос­ланців Га­рад­зу та Олїстра­тен­ка і про­сив, щоб ко­роль чим скоріще при­хо­див на Ук­раїну з військом. Ко­роль ха­пав ся на Ук­раїну, бо в Те­те­риній гетьман­щинї вже по­чи­нав ся про­ти Польщі страш­ний на­род­ний бунт. Йо­го роз­по­чав в Па­во­лочі па­во­лоцький пол­ков­ник, Іван, на прізви­ще По­по­вич. Ко­за­ки й на­род зва­ли йо­го па­во­лоцьким по­пом.

    

    Іван По­по­вич був син сьвя­ще­ни­ка з місточ­ка Хо­дор­ко­ва. Ще в мо­ло­дих лїтах він слу­жив у війську Бог­да­на Хмельницько­го і хо­див на Білу Русь ви­га­ня­ти польских панів. За Юрия Хмельницько­го він уже був пол­ков­ни­ком в Па­во­лочі, зай­няв­ши місце Бо­гу­на, кот­рий пе­рей­шов пол­ков­ни­ком у Вин­ни­цю. Але як нас­тав гетьма­ном Те­те­ря, По­по­ви­чові ста­ло ду­же скрут­но. Те­те­ря тяг до Польщі, лю­бив польских панів, знов на­пус­тив По­ляків та жидів на Ук­раїну. По­по­вич не­на­видів Польщу, польских панів та жидів, сто­яв за на­род і тяг­нув до Моск­ви, бо сподївав ся од Моск­ви доб­ра для на­ро­да. Він хотїв при­лу­чи­ти західну Ук­раїну до Бру­хо­вецько­го і по­си­лав лис­ти в Київ до мос­ковсько­го воєво­ди, про­ся­чи од йо­го по­мочі. Те­те­ря дізнав ся про те, що він за­ду­мує виг­на­ти По­ляків з Ук­раїни ще й пе­ре­да­тись мос­ковсько­му ца­реві, од­дав йо­го під суд і за­су­див на смерть. Київський мит­ро­полїт Діони­зий Ба­ла­бан та чер­нець Юрий Хмельницький уп­ро­ха­ли Те­те­рю да­ру­ва­ти йо­му жптє, вва­жа­ючи на йо­го мо­лоді лїта. Те­те­ря по­ми­лу­вав По­по­ви­ча, але з тим, щоб він пост­риг ся в сьвя­ще­ни­ка. Не ми­ну­ло й півро­ку, а По­по­вич знов по­чав сла­ти лис­ти в Київ до мос­ковсько­го воєво­ди. Воєво­да обіцяв пос­ла­ти йо­му поміч. По­по­вич при­був в Па­во­лоч і йо­го знов виб­ра­ли ко­зацьким пол­ков­ни­ком, не вва­жа­ючи на йо­го попівську ря­су. По­по­вич підняв повс­тан­ня про­ти По­ляків. На­род і го­ло­та не­на­видїли польских панів, не лю­би­ли й Те­тері за йо­го лас­ку до По­ляків і по­ча­ли прис­та­ва­ти до По­по­ви­ча. В Па­во­лочі виріза­ли всїх По­ляків та жидів. Повс­тан­ня зай­ня­ло ся. По­по­вич розіслав за­го­ни і на­род по­чав вирізу­ва­ти та гра­би­ти По­ляків та жидів, скрізь в місточ­ках та в се­лах. Те­те­ря зібрав військо і обс­ту­пив На­во­лоч. По­по­вич пос­лав про­си­ти по­мочі до Бру­хо­вецько­го, а сам за­пер ся в На­во­лочі. Поміч не прий­шла і По­по­вич, жа­лу­ючи го­род і лю­дей,, сам од­дав се­бе в ру­ки Те­тері. Те­те­ря звелїв му­чи­ти По­по­ви­ча: йо­му тер­ли го­ря­чим ка­ме­нем тімя, прик­ла­да­ли до боків роз­пе­че­не зелїзо, а далї по­од­ру­бу­ва­ли ру­ки й но­ги і по­ки­ну­ли йо­го ще жи­во­го, а потім спа­ли­ли йо­го тїло. Се повс­тан­ня так на­ля­ка­ло Те­те­рю, що він про­сив, ко­ро­ля, аби як мож­на скоріше по­да­ти йо­му поміч і при­вес­ти польске військо на Ук­раїну.

    

    Після Пок­ро­ви, 8. жовт­ня 1663 ро­ку, польский ко­роль Ян Ка­зимір прий­шов на Ук­раїну і став у Білій Церкві, за шістьде­сять верс­тов. од Київа. Ян Ка­зимір тілько що од­во­ював од мос­ковсько­го ца­ря Олексїя всю Білу Русь і те­пер хотїв одібра­ти і всю Ук­раїну. В ко­ро­ля бу­ло не­бо­га­то війська, але до йо­го прис­та­ли Те­те­рині ко­за­ки, йо­му пос­лав Та­тар і кримський хан. В Білу Церк­ву при­був до ко­ро­ля гетьман Те­те­ря і з ним три­надьцять пол­ков­ників, вірних ко­ро­леві; між ни­ми бу­ли: Ха­нен­ко, Ми­леш­ко, Го­голь, Бо­гун та Гу­ля­ницький. Ду­хо­веньство прис­ла­ло од се­бе при­ви­та­ти ко­ро­ля ар­хи­манд­ри­та Ге­де­она-Юрия Хмельницько­го. Са­ме тоді виб­ра­ли в Києві мит­ро­полїта Йо­си­фа Ту­кальско­го. Ко­ро­лю се не зовсім спо­до­ба­лось. Ту­кальский не лю­бив Польщі. В Києві сидїв в той час ар­хиєрей Ме­то­дий, при­ятель Бру­хо­вецько­го, а ще більший при­ятель мос­ковсько­го ца­ря, кот­рий, хотїв навіть нас­та­но­ви­ти йо­го київським мит­ро­полїтом. Ме­то­дий пи­сав в Моск­ву про все, що ро­би­лось на Ук­раїнї. Він за­раз дав звістку в Моск­ву, що польский ко­роль прий­шов в Білу-Церк­ву і про­сив ца­ря, щоб він, як мож­на скоріше, прис­лав на поміч Бру­хо­вецько­му мос­ковське військо. Тим­ча­сом, 13. лис­то­па­да пе­ред пи­липівча­ним пу­щен­ням, ко­роль з ко­за­ка­ми та з Та­та­ра­ми дійшов уже до са­мо­го Днїпра, став у Ржи­щеві над Днїпром і по­чав пе­ре­во­зи­ти своє військо за Днїпро. Та­та­ри пе­реп­ли­ли че­рез Днїпро ко­ло Трипілля, по своєму зви­чаю, дер­жа­чись за кіньскі хвос­ти. Бру­хо­вецький стре­во­жив ся, слав до ца­ря лист за лис­том, щоб цар скоріше при­си­лав на поміч військо, а цар по­мочі не по­си­лав. Князь Ро­мо­да­новський, кот­рий сто­яв з мос­ковс­ким військом в Білго­родї на ук­раїнській гра­ницї, роз­пус­тив Мос­калїв до до­му. На­томісць з Моск­ви приїхав до Бру­хо­вецько­го царський пос­ла­нець, Баш­ма­ков. Він привіз гетьма­нові умо­ву, на­пи­са­ну ще гетьма­ном Юри­ем Хмельницьким і велїв гетьма­нові підпи­са­тись на тій умові і спов­ни­ти її. В тій умові був один пункт, в кот­ро­му го­во­ри­лось, що гетьман по­ви­нен збіра­ти по­дат­ки на Ук­раїнї і од­си­ла­ти в царську каз­ну. Гетьман і стар­ши­на дов­го спе­ре­ча­лись, але мусїли підпи­са­тись. Баш­ма­ков при­га­дав їм, як сьвя­тий апос­тол Пав­ло ска­зав: «Ра­би по­винні по­ко­ря­тись своїм вла­ди­кам«. Ко­за­ки ста­ли вже царськи­ми ра­ба­ми…

    

    Окрім то­го Баш­ма­ков пе­ре­дав гетьма­нові царський при­каз, щоб він по­за­пи­су­вав на папір всїх ко­заків, міщан, се­лян, їх зем­лю, ху­торі, мли­ни, пасїки, ху­до­бу, щоб по тих за­пи­сах з усього збіра­ти в царську каз­ну по­дат­ки. Бру­хо­вецький го­во­рив, що польский ко­роль пе­ре­во­зить військо че­рез Днїпро, що біда ви­сить над го­ло­вою, за­пи­су­ва­ти лю­дий та землі те­пер ніко­ли. Од­на­че нїгде бу­ло дїтись, ко­ли так щед­ро пос­ту­пив ся ца­реві. Гетьман мусїв обіця­ти окрім то­го, що він бу­де хар­чу­ва­ти мос­ковс­ких воєвод і їх військо, що цар на­са­див в кож­но­му ук­раїнсько­му го­роді: він за­пи­сав на кож­но­го мос­ковсько­го воєво­ду по мли­нові на двоє колїс (добрі бу­ли жи­во­ти в мос­ковських воєвод!) пол­ков­ни­кам по пятьде­сять восьма­чок, підпол­ков­ни­кам та май­орам по двад­цять пять, капіта­нам по двад­цять, пра­пор­щи­кам по де­сять, мос­ка­лям по чо­тирі восьмачкі житнього бо­рош­на на рік. А війська на поміч гетьма­нові все та­ки не прис­ла­ли з Моск­ви…

    

    Тим ча­сом нас­та­ла зи­ма. Після Різдва 1664 р. ко­роль сто­яв уже за Днїпром. З ним йшли значні польскі воєво­ди Чар­нецький та Ма­ховський. В ко­ро­ля бу­ло не­бо­га­то війська. Щоб за­побігти лас­ки в ук­раїнських се­лян, ко­роль ви­ку­пив з не­волї Та­тар ук­раїнських бранцїв і пус­кав на во­лю.

    

    В Київщинї по­ча­ли ся повс­та­ня про­ти ко­ро­ля і Те­тері. Йо­го підняв слав­ний за­по­рожський ата­ман Іван Сїрко. Сїрко не лю­бив Польщі та польских панів, не лю­бив і Те­тері за те що він тяг­нув до По­ляків. Він був ду­же при­хильний до прос­то­го на­ро­ду і ждав од мос­ковсько­го ца­ря доб­ра для на­ро­да. Сїрко сто­яв за ца­ря і хотїв при­вер­ну­ти цілу Ук­раїну до Бру­хо­вецько­го. Цар прис­лав в Сїч, на поміч Сіркові, Ко­со­го­ва. Поміч бу­ла не­ве­ли­ка. Ко­со­гов привів всього-на-всього трид­цять доньских Ко­заків та шістде­сять Кал­миків, ди­ко­го на­ро­ду, що жи­ве аж ко­ло Каспійсько­го мо­ря.

    

    Сїрко ки­нув ся в Крим, щоб не пус­ти­ти Та­тар на поміч ко­ро­леві, взяв Пе­ре­коп, спа­сав йо­го, почім за­чав пльондру­ва­ти та­тарські се­ла під Пе­ре­ко­пом, по­над Днїпром та Дністром, по­бив ве­ли­ку си­лу Та­тар, наб­рав вся­ко­го доб­ра і ки­нув ся на Поділє на річку Бог… Се­ля­ни й Ко­за­ки за­чув­ши про Сїрка, ки­ну­лись на По­ляків та на жидів, на­ча­ли їх вирізу­ва­ти та гра­би­ти. Брац­лавський та Кальницький полк. Мо­гилїв, Рашків, увесь уманський повіт од­ки­ну­лись од ко­ро­ля і підда­лись під мос­ковсько­го ца­ря Сїрко за­ду­мав од­ня­ти од Те­тері всю пра­вобічну Ук­раїну і од­да­ти ца­реві.

    


    В кінци мая Чар­нецьский з Те­те­рою на­па­ли на Бру­хо­вецько­го, би­ли ся з ним цїлий день од ран­ку до са­мо­ге ве­че­ра.

    

    Вступаючи в гетьман­щи­ну Бру­хо­вецько­го, По­ля­ки не наб­ра­ли з со­бою до­волї харчів та сїна для ко­ний. Во­ни сподіва­лись дос­та­ти собі за­пасів, за­во­ював­ши ук­раїнські го­ро­ди, але вий­шло инак­ше. Го­ро­ди не зда­ва­лись. Харч та сїно прий­шлось до­бу­ва­ти си­лою, од­ни­ма­ти в лю­дий по се­лах. Ко­за­ки Бру­хо­вецько­го на­па­да­ли на По­ляків, од­ни­ма­ли во­зи з хлібом та з сїном і вби­ва­ли польских жовнірів. По­ля­кам прий­шлось бра­ти го­ро­ди си­лою, а та­ких го­родів бу­ло ма­ло не трис­та.

    

    Поперед усього По­ля­ки на­па­ли на Во­рон­ко­ве, ог­ра­би­ли йо­го й спа­ли­ли. Потім во­ни обс­ту­пи­ли Бо­риш­поль і по­ча­ли ки­да­ти в го­род бом­би. Го­род за­горів ся. Бо­риш­польцї жда­ли на поміч мо­совсько­го війська, а військо не при­хо­ди­ло. Тодї ду­хо­венст­во по­да­ло ра­ду, од­да­ти го­род. Во­ро­та од­чи­ни­лись. По­пе­ред усїх вий­шло ду­хо­венст­во, а за ним вий­шли Бо­риш­польцї; во­ни ве­ли з со­бою звя­за­но­го сот­ни­ка Со­бу і од­да­ли йо­го По­ля­кам. Со­ба~не хотїв од­да­ва­ти го­ро­да По­ля­кам і да­вав ра­ду сто­яти про­ти По­ляків. По­ля­ки не зачіпа­ли лю­дей, не ки­ну­лись різа­ти, але заб­ра­ли ввесь хлїб в го­родї.

    

    Була страш­на гря­зю­ка. Полське військо на си­лу тяг­ло ся далї до Ост­ра. Ос­тер сто­яв в кут­ку над Дес­ною і ма­леньки­ми річка­ми Ост­ром та Пап­ро­ком, там де во­ни вли­ва­ють ся в Дес­ну. По один бік го­ро­да бу­ло страш­не бо­ло­то, по дру­гий бік сто­яла твер­ди­ня. Во­да в той час ду­же при­бу­ла і підто­пи­ла го­род. Взя­ти го­род бу­ло ду­же труд­но, але на щас­тя По­ляків зра­зу вда­ри­ли мо­ро­зи та такі здо­рові, що че­рез кілька днїв мож­на бу­ло хо­ди­ти по ле­ду. На Ми­ко­ли По­ля­ки на­ки­да­ли по ле­ду хво­рос­ту і по­ча­ли підсту­па­ти під го­род, а військові слу­ги ки­ну­лись по се­лах, по­розбіра­ли ха­ти і по­ча­ли ста­ви­ти мос­ти. Че­рез мос­ти по­ко­ти­ли гар­ма­ти і по­ча­ли би­ти на го­род; піше військо полїзло че­рез ва­ли. Ко­за­ки од­билн По­ляків, але опівночі втїкло з го­ро­да мос­ковське військо. Ко­роль обіцяв помішу­ва­ли Ос­терцїв, як во­ни самі од­да­дуть го­род; він став на ква­тирі в пе­редмістї, в одній ха­тинї, роз­пус­тив військо на ква­тирі по се­лах на од­по­чи­нок. Так По­ля­ки сто­яли цїлі Різдвяні сьвят­ки. Во­ни жда­ли, по­ки ми­нуть страшні мо­ро­зи, котрі вда­ри­ли нес­подіва­но.

    

    Тим ча­сом дру­га по­ло­ви­на польско­го війська, під ру­кою польско­го воєво­ди, спо­ля­че­но­го Ук­раїнця, Чар­нецько­го, пішли на дру­гий бік од Ост­ра забіра­ти го­род­ки та се­ла. До Чар­нецько­го прис­та­ли ко­зацькі Те­те­рині пол­ков­ни­ки Бо­гун та Гу­ля­ницький. По­ля­ки взя­ли Ро­мен. В Ромнї лю­де ви­пус­ти­ли мос­ковське військо й самі повтїка­ли, по­ки­нув­ши ха­ти пуст­ка­ми. За Ром­ном поз­да­ва­лись і другі го­род­ки та се­ла не стільки По­ля­кам, скільки Бо­гу­нові, кот­ро­го ймен­ня бу­ло слав­не між ко­за­ка­ми.

    

    Одно Ма­нас­ти­ри­ще дов­го не од­да­ва­лось. По­ля­ки взя­ли йо­го, ог­ра­би­ли лю­дий і од­да­ли в по­лон Та­та­рам.

    

    Набравши в по­лон ук­раїньских лю­дей, Та­та­ри більше не хотїли по­ма­га­ти ко­ро­леві і пішли собі в Крим. Ко­роль про­сив їх зіста­тись Та­та­ри не пос­лу­ха­ли. Тодї ко­роль пос­лав зва­ти до се­бе Те­те­рю, кот­рий сто­яв за Днїпром. Те­те­ря, дос­тав­ши од ко­ро­ля при­каз, пе­рей­шов че­рез Днїпро і прос­ту­вав до ко­ро­ля з своїми ко­за­ка­ми че­рез При­лу­ки.

    

    Зараз після Різдва, 1664 ро­ку, ко­роль Ян Ка­зимір за­ду­мав іти прос­то на мос­ковське царст­во і вис­ту­пив з військом з Ост­ра. По­ля­ки по­ми­ну­ли Ніжин, бо в Ніжинї бу­ла ду­же сильна твер­ди­ня, і пря­му­ва­ли до гря­ницї мос­ковсько­го царст­ва. По до­розі тра­пи­лось над са­мою Дес­ною місточ­ко Сол­ти­ко­ва-Дївка. Кру­гом місточ­ка бу­ли на­си­пані ва­ли, об­го­ро­жені час­то­ко­лом. Кінець місточ­ка сто­яв за­мок, збу­до­ва­ний круг­ло на спосіб міся­ця-мо­ло­ди­ка. З трьох боків зам­ку тек­ла річка. В то­му місці во­да ніко­ли не за­мер­за­ла, бо на дні ріки бу­ло бо­га­то дже­рел. За­мок і місточ­ко бу­ли в ру­ках од­но­го Дон­ця, на прізви­ще Три­ка­ча. Ко­за­ки за­то­пи­ли по­ро­ни в водї і ду­ма­ли ви­тяг­ти їх тоді, як прий­десь ся втїка­ли од По­ляків.

    

    Корольовий тру­бач приїхав до ва­лу і зак­ри­чав, щоб ко­за­ки од­да­ли По­ля­кам місточ­ко. Ко­за­ки крик­ну­ли, що Сол­ти­ко­ва-Дївка за­ле­жить не од ко­ро­ля а од ца­ря. Тру­бач од'їхав і знов приїхав вдру­ге. Ко­за­ки по­ча­ли на йо­го стре­ля­ти. Тодї ко­роль звелїв По­ля­кам нас­ту­па­ти на місточ­ко. Бу­ло вже над ве­че­ром. Заг­реміли гар­ма­ти. Дим підняв ся хма­ра­ми, аж на дворі стемнїло. Кулї по­летіли в місточ­ко. По­ля­ки полїзли на ва­ли. Ко­за­ки так по­час­ту­ва­ли їх шаб­ля­ми, що По­ля­ки одс­ту­пи­лись од валів. Ко­за­ки вис­ко­чи­ли зза валів і по­ча­ли би­ти По­ляків. На дворі по­ча­ло смер­ка­тись. По­ля­ки по­ко­ти­ли по­пе­ред се­бе зас­та­ви з ко­ло­док, щоб зас­ло­ни­ти се­бе од ко­зацьких куль, але ко­за­ки знов од­ки­ну­ли По­ляків. Вже нас­та­ла ніч, а бит­ва тяг­ла ся. В той час, як ко­за­ки би­лись на ва­лах, польскі військові слу­ги пішли шу­ка­ти на річцї бро­ду і нат­ра­пи­ли на за­топ­лені по­ро­ни. Слу­ги пе­ре­ко­па­ли греб­лю. Во­да шу­бовс­ну­ла в прокіп і по­ро­ни ви­ри­ну­ли з во­ди. По­ля­ки ско­чи­ли на по­ро­ни, і підпли­ли під са­мий за­мок і по­ча­ли ру­ба­ти час­токіл. В зам­кові бу­ли самі мо­ло­диці та дїти, кот­рих схо­ва­ли там ко­за­ки. Прис­лу­ги да­ли зна­ти в польский стан. Польскі жовнїри на­па­ли на за­мок, при­ко­ти­ли та­ра­ни і про­ло­ми­ли та­ра­на­ми стїни. Ко­за­ки по­чу­ли, по­ки­ну­ли ва­ли і побігли в за­мок спа­са­ти жінок та дїтий, але опізни­лись.

    

    - Згода! про­си­мо ми­лос­ти! - зак­ри­ча­ли ко­за­ки.

    

    Поляки обіця­ли по­ми­лу­ва­ти їх, як во­ни зда­дуть ся їм. Ко­за­ки од­чи­ни­ли во­ро­та:»Не­ма вам ми­лос­ти!«зак­ри­ча­ли По­ля­ки, вско­чив­ши у во­ро­та тем­ної ночі, і по­ча­ли ру­ба­ти в пень ко­заків, жінок і дїтий.

    

    Один польский капітан хотїв спи­ни­ти одубілих По­ляків, але йо­го скалїчи­ли. Де­сять ти­сяч на­ро­да виріза­ли польскі жовнїри. Тру­бач упав з прост­ре­ля­ним гор­лом.

    

    Після та­ко­то кріва­во­го дїла ко­роль ру­шив на Сос­ни­цю: В Сос­ницї не бу­ло пол­ков­ни­ка; війська бу­ло не­бо­га­то, і ко­за­ки са­мохіть од­да­ли го­род ко­ро­леві. З Сос­ницї ко­роль пішов на місточ­ко Нові-Мли­ни. В Но­вих-Мли­нах зовсїм не бу­ло війська: во­но й не­обо­ро­ня­лось. По­ля­ки пе­рей­шли че­рез йо­го і за місточ­ком розс­пя­ли шат­ри і розікла­ли ба­гат­тя. Один польский воєво­да Праж­мовський віз з со­бою ба­га­то гроіпий^ до­ро­гої по­су­ди од ко­ролівсько­го сто­ла і всякі па­пері. Він став на ніч в місточ­ку. Про се довідав ся ко­но­топський сот­ник Нуж­ний і з своїми ко­за­ка­ми нес­подіва­но вско­чив в місточ­ко. Праж­мовський ледві встиг вис­ко­чи­ти і втїкти, а всї гроші, до­ро­га ко­ролівська по­су­да, па­пері, навіть військо­ва срібна чер­нильни­ця, все по­па­лось в ко­зацькі ру­ки.

    

    Король хотїв іти на Ба­ту­рин, де сто­яв Бру­хо­вецький з го­лов­ним ко­зацьким військом, але ко­ролівські пос­ланцї довіда­лись, що в Ба­ту­ринї ве­ли­ка твер­ди­ня і бо­га­то війська. Ко­роль по­ки­нув Ба­ту­рин і ру­шив на Пу­тивль. Тут По­ля­ки довіда­лись, що ту­ди прий­шло сьвіже мос­ковське військо, і ко­роль по­вер­нув до Глу­хо­ва.

    

    Глухів був край­ний ук­раїнський го­род, не­да­ле­ко од гра­ницї мос­ковсько­го царст­ва. Взяв­ши Глухів, ко­роль міг набігти на мос­ковське царст­во. Він звелїв взя­ти Глухів. Став­ши ста­ном за кілька верс­тов од Глу­хо­ва, ко­роль звелїв Чар­нецько­му з пішим військом та з гар­ма­та­ми йти на прис­туп.

    

    Кругом Глу­хо­ва йшли два ва­ли і два ро­ви. Ко­за­ки поп­ра­ви­ли вал і бу­ли го­тові би­тись на смерть. В го­роді бу­ли ко­за­ки глухівської сотнї під ру­кою Дво­рецько­го і ге­не­рально­го суддї Жи­во­товсько­го, бу­ло тро­хи мос­ковсько­го війська. В го­род збігло ся бо­га­то лю­дий з око­лиці, щоб схо­ва­тись од По­ляків. Чар­нецький підсту­пив під го­род. По­ля­ки з трьох боків вда­ри­ли на Глухів. Про­ти са­мих воріт во­ни на­си­па­ли ша­нець, пос­та­ви­ли на йо­го гар­ма­ти і по­ча­ли ки­да­ти в го­род кулї. Піше військо з двох боків полїзло на ва­ли. Ко­за­ки од­би­лись од По­ляків, вис­ко­чи­ли за ва­ли і прог­на­ли їх. Тоді ко­роль звелїв підко­па­тись під го­род. По­ля­ки по­ча­ли підко­пу­ва­тись під зем­лею дво­ма ру­ка­ва­ми: один ру­кав ве­ли під од­ну бра­му, а дру­гий під дру­гу бра­му. Во­ни хотїли нак­лас­ти в ті ру­ка­ви по­ро­ху й зірва­ти бра­ми та ва­ли і че­рез зірва­не місце ки­ну­тись в го­род. Як ру­ка­ви бу­ли вже го­тові, По­ля­ки вко­ти­ли ту­ди кільки де­сятків бо­чок по­ро­ху. В од­но­му ру­каві за­па­ли­ли по­рох. Зірва­ли од­ну бра­му і част­ку ва­ла. В про­ло­ма­не місце на ва­лу ки­ну­лась польска піхо­та. По­ля­ки лїзли на вал, вти­ка­ли там польскі зна­ме­на, ру­ба­ли час­токіл, але ко­за­ки ски­да­ли їх з ва­ла в рів. По­ля­ки летіли сторч. Ко­за­ки стре­ля­ли на них звер­ху з руш­ниць. Ті що повтїка­ли, роз­ка­зу­ва­ли, що во­ни че­рез час­токіл ба­чи­ли дру­гий та­кий са­мий вал, кот­рий бу­ло труд­но взя­ти, так як і пер­ший. Ти­ся­ча По­ляків бу­ла вби­та на ва­лах, і во­ни мусїли одс­ту­пи­тись.

    


    В дру­го­му ру­каві під зем­лею не за­па­лив ся по­рох, а ті ко­за­ки, що сто­яли ко­ло ва­лу і бу­ли на по­го­тові ки­ну­тись в про­ло­ма­не по­ро­хом місце, сто­яли, кри­ча­ли та стре­ля­ли на вітер: навпісля ви­яви­лось, що ті Те­те­рині ко­за­ки змо­ви­лись з глухівски­ми ко­за­ка­ми, щоб не­датп По­ля­кам влізти в го­род.

    

    Приступ на го­род не вдав ся. Нас­та­ла ніч. Вда­ри­ли страшні мо­ро­зи. По­ля­кам при­хо­ди­лось кру­то од хо­ло­ду й го­ло­ду. Ква­тир не бу­ло, не ста­ва­ло й хлїба. Прий­шла звістка, що Бру­хо­вец­кий з своїми ко­за­ка­ми та з Мос­ка­ля­ми нас­ту­пає з Ба­ту­ри­на і хо­че вда­ри­ти на По­ляків збо­ку. Ко­ро­леві прий­шлось ки­да­ти Глухів і йти на Бру­хо­вецько­го. По­ля­ки день і ніч дер­жа­ли зап­ря­же­них ко­ний і Бру­хо­вецький з мос­ковським воєво­дою Ро­мо­да­новським стріли ся з По­ля­ка­ми. За­кипіла бит­ва. По­ля­ки не всто­яли і по­вер­ну­ли на Нов­го­род-Сїверський. Ро­мо­да­новський пус­тив ся за ни­ми і дог­нав в Пи­рогівцї на пе­ре­возі че­рез Дес­ну. Лїд по­чав роз­та­ва­ти і став уже крих­кий. По­ля­ки на­си­лу встиг­ли пе­рес­ко­чи­ти че­рез Дес­ну і ко­роль пішов в Нов­го­род-Сїверський. В Нов­го­родї-Сїверсько­му не пус­ти­ли По­ляків. Тодї ко­роль оддїлив собі част­ку війська і пішов у Лит­ву, а Чар­нецько­му та Собєско­му звелїв вес­ти дру­гу по­ло­ви­ну війська на­зад за Днїпро, в Те­те­ри­ну гетьман­щи­ну, де вже по­ча­ло ся повс­тан­ня про­ти По­ляків та Те­тері.

    

    В той час По­ля­ки дізна­лись, що під Глу­хо­вом Те­те­рин ко­зацький пол­ков­ник Бо­гун зра­див По­ляків і пе­ре­ка­зу­вав Глухівцям все, що за­ду­му­ва­ли на війнї По­ля­ки. По­ля­ки дізна­лись, що Бо­гун змо­вив ся з Бру­хо­вецьким і з Мос­ка­ля­ми на­пас­ти на ко­ро­ля са­ме тоді, як він мав пе­ре­во­зи­ти військо че­рез Дес­ну. По­ля­ки при­су­ди­ли Бо­гу­на на смерть і розст­ре­ля­ли йо­го. В той час як Бо­гун за­ду­мав зра­ди­ти По­ляків під Глу­хо­вом і пе­ре­да­тись мос­ковсько­му ца­реві та Бру­хо­вецько­му, в той час в Глу­хові Бру­хо­вецько­го ко­за­ки хотїли зра­ди­ти ца­ря і пе­ре­да­тись ко­ро­леві. Во­ни по­са­ди­ли мос­ковсько­го воєво­ду Ло­пу­хи­на в тюр­му і за­си­па­ли зем­лею жи­ви­ми тридьцять Мос­калїв. Глухівський про­то­поп Шмат­ковський на си­лу вго­во­рив ко­заків зіста­тись вірни­ми ца­реві і не­зачіпа­ти мос­ковсько­го війська. Не­щасні ко­за­ки зовсїм бу­ли збиті з пан­те­ли­ку ца­рем, ко­ро­лем та дво­ма гетьма­на­ми, котрі шар­па­ли кож­дий до се­бе не­щас­ну Ук­раїну.

    

    В той час, як ко­роль з військом сто­яв під Глу­хо­вом, Те­те­ря йшов до йо­го з своїми ко­за­ка­ми на поміч. Він забірав по до­розї не­ве­личкі го­род­ки та місточ­ка. Одні од­да­ва­лись йо­му самі са­мохіть, другі бо­ялись Те­тері і од­чи­ня­ли пе­ред Те­те­рею во­ро­та; він по­вер­нув од Лох­вицї на Го­дяч, але в Го­дячі бу­ло бо­га­то війська. Те­те­ря бо­яв ся бра­ти йо­го прис­ту­пом і по­вер­нув на Глухів. Під Глу­хо­вом він уже не зас­тав ко­ро­ля. Ко­роль пішов з військом в Лит­ву. Те­те­ря з Чар­нецьким вер­ну­лись на­зад че­рез Днїпро в київську Ук­раїну.

    

    Так скінчив ся похід ко­ро­ля Яна Ка­зиміра на Східну Ук­раїну. Він не по­вер­нув її до Польщі і тільки зруй­ну­вав ба­га­то сїл та го­родів і на­ро­бив бо­га­то ли­ха в Пол­тав­щинї та Чер­нигівщинї. Як тільки вий­шли звідтіль По­ля­ки, мос­ковські воєво­ди по­ча­ли ка­ра­ти ті го­ро­ди, котрі по добрій волї од­да­лись ко­ро­леві. З Пе­ре­яс­ла­ва вий­шло чо­тирі ти­сячі Мос­калїв на Во­ронків і по­ча­ли ка­ра­ти їх, за те, що во­ни од­да­лись ко­ро­леві; звідтіль во­ни пішли на Бо­риш­поль і ог­ра­би­ли люд­ни, потім вер­ну­лись у Во­ронків, спа­ли­ли го­ро­док, по­би­ли бо­га­то лю­дий і вер­ну­лись в Пе­ре­яс­лав. Але за те тут про­ти їх збун­ту­ва­лись Ук­раїнцї і стріли їх ку­ля­ми з гар­мат, так що во­ни мусїли втїка­ти в Київ. Сам Бру­хо­вецький жорс­то­ко ка­рав ті го­ро­ди, котрі самі прис­та­ва­ли до По­ляків.

    

    Тетеря з своїми ко­за­ка­ми та з По­ля­ка­ми одс­ту­пав ся до Днїпра. Те­пер По­ля­кам при­хо­ди­лось кру­то. Бру­хо­вецько­го ко­за­ки шар­па­ли їх по до­розі, а най­більше в лїсах та на бо­ло­тах і з за­ду, і з боків, і спе­ре­ду. В се­лах лю­ди не да­ва­ли їм нї хлїба, нї сїна. По­ля­ки пот­ра­ти­ли ко­ней і мусїли йти пішки, ще й нес­ти на собі сїдла і са­ми од го­ло­ду на­си­лу во­ло­чи­ли но­ги. Те­те­ря й Чар­нецький на­си­лу долізли до Днїпра. На Днїпрі ру­ши­лась кри­га. Одні пе­реп­ли­ва­ли че­рез Днїпро на чов­нах та бай­да­ках, поміж пли­ву­чи­ми шмат­ка­ми кри­ги, другі пе­реїзджа­ли на са­ноч­ках там де ще сто­яв лїд. По дру­гий бік Днїпра їх уже ждав Сїрко, що підняв Київщи­ну про­ти Те­тері й По­ляків. Сїркові ко­за­ки стріля­ли на тих, що прис­та­ва­ли к бе­ре­гу. Сам Сїрко сто­яв па бе­резї на то­му місцї, де пе­ре­во­зив ся Чар­нецький. Але Чар­нецький пе­ре­хит­рив Сїрка. Він звелїв роз­па­ли­ти на бе­резї здо­ро­ве ба­гат­тя і пус­тив сла­ву, що в то­му місцї бу­де пе­ре­во­зи­тись че­рез Днїпро, а сам тим­ча­сом пішов ви­ще по Днїпру і пе­реїхав на дру­гий бе­рег прос­то у Іржи­ще­ва. Сам Чар­нецький з своїм пол­ком пе­реп­лив ріку вплав вер­ха­ми на ко­нях се­ред пли­ву­чої кри­ги. Сїрко ки­нув ся ту­ди, де горіло ба­гат­тя, але там По­ляків не бу­ло, а по­ки він добіг до Іржи­ще­ва, По­ля­ки вже пе­рей­шли Днїпро. Тільки що Сїрко хотїв ки­ну­тись на По­ляків, йо­му да­ли зна­ти, що Та­та­ри вер­та­ють ся до до­му і ве­дуть з со­бою ве­ли­кий по­лон лю­дий та то­ва­ру. Сїрко ки­нув ся на Та­тар, роз­бив їх і од­няв од їх кілька со­тень ук­раїньских бранців.

    

    Переїхавши че­рез Днїпро, Те­те­ря став з своїми ко­за­ка­ми під Вільхівця­ми. Він за­ба­жав в своїй гетьман­щинї бу­ти. Сірко од­няв уже од йо­го по­ло­ви­ну йо­го гетьман­щи­ни од Днїпра до Дністра, до са­мо­го Чи­ги­ри­на й за Умань. Те­те­рю не­на­видїли, зва­ли йо­го зрад­ни­ком, лядським прис­луж­ни­ком. Су­ли­ма й Сїрко підни­ма­ли на­род про­ти Польщі й Те­тері скрізь до са­мої Білої-Церк­ви. В час то­го повс­тан­ня про­пав і Іван Ви­говський, був­ший гетьма­ном після смер­ти Бог­да­на Хмельницько­го.

    

    Іван Ви­говс­кий слу­жив тоді в ко­ро­ля за київсько­го воєво­ду. Він мав ба­га­то во­рогів і між ни­ми гетьма­на Те­те­рю й полсько­го воєво­ду Ма­ховсько­го. Ще дав­но, за жит­тя Бог­да­на Хмельницько­го, Те­те­ря був пе­ре­яс­лавським пол­ков­ни­ком і не лю­бив Ви­говсько­го, що був при Бог­данї ге­не­ральним пи­са­рем. Після то­го Те­те­ря оже­нив ся з вдо­вою Да­ни­ла, бра­та Іва­на Ви­говсько­го, Оле­ною, доч­кою Бог­да­на і заб­рав собі ве­ли­ке її при­дан­не, кот­ре діста­лось би Іва­нові Ви­говсько­му. Став­ши зя­тем Бог­да­на, Те­те­ря за­гар­бав собі ба­га­то Бог­да­но­во­го скар­бу, ма­буть тим що Бог­данів син Юрий пост­риг ся в ченцї. Ви­говс­кий і собі хотїв заб­ра­ти ті скар­би. Те­те­ря по­чав з ним по­зи­ва­тись в польский суд і щоб не ви­пус­ти­ти із своїх рук скар­бу, він за­ду­мав згу­би­ти Ви­говсько­го. Як тільки в Київщинї по­ча­ло ся повс­тан­ня про­ти ко­ро­ля, Те­те­ря на­пи­сав до ко­ро­ля, що повс­тан­ня підни­має ра­зом з Сїрком та Су­ли­мою, Ви­говський, мит­ро­полїт Ту­кальский і Ге­де­он Юрий Хмельницький, що во­ни за­ду­ма­ли од­ня­ти од Польщі пра­во­бе­реж­ню Ук­раїну і пе­ре­да­ти мос­ковсько­му ца­реві. Ко­роль тодї сто­яв під Глу­хо­вом і не пой­няв віри Те­тері, але на­пи­сав до Ви­говсько­го лас­ка­вий лист, щоб він пок­ло­по­тав ся як най­швид­че по­га­си­ти повс­тан­ня.

    

    Як, Тільки Те­те­ря вер­нув ся в свою гетьман­щи­ну, ко­роль на­пи­сав до йо­го лист, щоб він як мож­на скоріше пос­ти­нав го­ло­ви всїм вер­хо­во­дам повс­тан­ня. Те­те­ря зро­зумів, що до тих вер­хо­водів мож­на сьміли­во при­лу­чи­ти і са­мо­го Ви­говсько­го.

    

    Тимчасом повс­танці з Су­ли­мою взя­ли Ли­сян­ку, взя­ли Ста­ви­ще на Гни­ло­му Тікичі і прог­на­ли Ма­ховсько­го з По­ля­ка­ми до Білої-Церк­ви. Те­те­ря пішов на поміч Ма­ховсько­му і во­ни вдвох прог­на­ли Су­ли­му до Ро­кит­ної, де був уби­тий сам Су­ли­ма. В той час Ви­говський сидїв в Хвас­тові і ви­дав при­каз по своєму воєводстві, щоб уся шлях­та з'їзджа­лась на сойм в Жи­то­мир. Але польска шлях­та вже не йня­ла йо­му віри, кри­ча­ла, що Ви­говський зра­див Польщу, і не хотїла їха­ти на сойм. Ви­говсько­го во­ро­ги на­мов­ля­ли шлях­ту і роз­пус­ка­ли сла­ву, що він став при­хильни­ком мос­ковсько­го ца­ря.

    

    Почувши, що дїєть ся під Білою-Церк­вою, Ви­говський поїхав ту­ди, щоб по­ба­чи­тись і пе­ре­го­во­ри­ти з Те­те­рою, але вже не зас­тав Те­тері. Те­те­ря вже пог­нав ся за повс­тан­ця­ми під Ро­кит­ну. Ви­говський поїхав в Ро­кит­ну. В Ро­китнї йо­му при­вез­ли од Ка­ховсько­го лист, щоб він їхав в Кор­сун на ра­ду про ду­же потрібне дїло. Ви­говський приїхав в Кор­сун до Ма­ховсько­го і зас­тав там Те­те­рю і кількох польских воєнних, що зібра­лись ніби­то на воєнну ра­ду.

    

    - Треба-б нам по­ра­ди­тись, як би скоріще за­да­ви­ти повс­тан­ня і ви­гу­би­ти вер­хо­водів, котрі підни­ма­ють чор­ний на­род на бунт, ска­за­ли де­котрі на радї до Ви­говсько­го.

    

    Тільки що Ви­говський по­чав го­во­ри­ти, Ма­ховс­кий і Те­те­ря ра­зом пе­ре­би­ли йо­го і наз­ва­ли йо­го зрад­ни­ком і вер­хо­во­дом в повс­таннї.

    

    - Ви не до­ка­же­те сього і ніхто сього не до­ка­же, ска­зав Ви­говський. Йо­му по­ка­за­ли засьвідчен­ня тих ко­заків, кот­рих уже по­ка­ра­ли смер­тию і котрі в му­ках пе­ред смер­тю на­го­во­ри­ли на Ви­говсько­го. Ви­говський од­го­во­рю­вав ся тим, що чо­ловік го­тов на­го­во­ри­ти вся­кої вся­чи­ни, як йо­го му­чать та ви­пи­ту­ють. Йо­го не слу­ха­ли і го­во­ри­ти єму не да­ли. Воєнна ра­да ста­ла нес­подїва­но воєнним су­дом над Ви­говським.

    


    Тетеря й Ма­ховський звелїли чи­та­ти воєнний при­каз, в кот­ро­му зна­чи­лось, що за та­кий пе­рес­туп, в яко­му об­ви­ну­ва­ти­ли Ви­говсько­го йо­го по­винні по­ка­ра­ти смер­тю.

    

    - Ви не суддї! - ска­зав Ви­говський, ви не маєте пра­ва чи­та­ти менї при­го­вор. Я воєво­да й се­на­тор: ме­не мо­же су­ди­ти тільки ко­роль та се­нат.

    

    Виговського не слу­ха­ли. Нас­та­вав вечір. Судї вий­шли мовч­ки. Сто­ро­жа вхо­пи­ла Ви­говсько­го під ру­ки і по­ве­ла в од­ну ха­ту, кот­ра по­вин­на бу­ла ста­ти для йо­го замісць тюр­ми. Кру­гом ха­ти пос­та­ви­ли сто­ро­жу.

    

    Смерком в ха­ту ввійшов один офіцер Ма­ховсько­го й оповістив Ви­говсько­му, що йо­го ро.зстре­лять сьвітом.

    

    Виговський зап­ла­кав і спи­тав: де ко­роль? При­най­мні дай­те менї на­пи­са­ти до ко­ро­ля.

    

    Його не пос­лу­ха­ли. Тілько ста­ло роз­вид­ню­ва­тись, в ха­ту ввійшла сто­ро­жа. Ви­говський сто­яв на колінах пе­ред об­ра­зом і чи­тав ака­фист Бо­го­ро­диці. Йо­му ска­за­ли, що вже час йти на смерть.

    

    - Дайте менї вмер­ти по хрис­ти­яньски? Пришліть до ме­не пра­вос­лав­но­го сьвя­ще­ни­ка,. щоб вис­повідав ме­не і зап­ри­час­тив, - про­сив Ви­говський.

    

    Сторожа йо­го не слу­ха­ла і по­тяг­ла з ха­ти. Тільки що Ви­говський вий­шов за поріг, польскі жовнїри, вже за­рані пос­тав­лені під ха­тою з руш­ни­ця­ми, вист­ре­ли­ли в йо­го в самі гру­ди.

    

    Так без­вин­но згу­би­ли зі сьвіта Ви­говсько­го Те­те­ря та Ма­ховський: йо­го зра­да Польщі не бу­ла до­ка­за­на. Ви­говсько­го жінка, з ро­ду Стет­ко­вичів, як тільки по­чу­ла про страш­ну смерть чо­ловіка, впа­ла і тієї-ж хвилї вмер­ла.

    

    Звістка про смерть Ви­говс­ко­го роз­нес­лась по Ук­раїнї між на­ро­дом і ще більше зне­на­видїли Те­те­рю. В са­мо­му Чи­ги­ринї знай­шли ся Те­те­рині во­ро­ги, котрі хотїли звес­ти йо­го з сьвіта: во­ни пос­ла­ли за Днїпро до Бру­хо­вецько­го і нак­ли­ка­ли йо­го на Те­те­рю.

    

    Весною, в місяці марцї, Бру­хо­вец­кий з Пе­ре­яс­ла­ва розіслав по Те­те­риній гетьман­щинї лис­ти, в кот­рих оповіщав, що слїдком за по­би­тим ко­ро­лем і прог­на­ним Те­те­рею він всту­пає сам в Київську Ук­раїну з мос­ковським військом і щоб на­род прис­та­вав під йо­го гетьманську ру­ку. Після то­го сам Бру­хо­вецький пе­реїхав че­рез Днїпро ко­ло Са­кир­ної в Чер­ка­щинї і пос­лав лу­бенсько­го пол­ков­ни­ка, Га­малїю з ко­за­ка­ми на Чер­ка­си. Га­малїя спа­лив Чер­ка­си і се­ла кру­гом Чер­кас і пішов на Чи­ги­рин, де сидїв Те­те­ря. Чи­ги­ринцї пос­ла­ли до Чар­нецько­го про­си­ти собі по­мочі. Тим ча­сом Бру­хо­вецький з Со­кир­ної пос­лав в Київ про­си­ти в мос­ковсько­го воєво­ди війська та гар­мат. Воєво­да пос­лав до йо­го мос­калїв з нїмцем Страс­бу­хом. Мос­калї не встиг­ли дійти до Со­кир­ної: до­ро­гою їх пе­ре­пе­нив хо­рун­жий Собіский з польским військом і роз­бив. Сам німець утїк пер­ший. Між мос­ка­ля­ми по­пав ся той ко­но­тепський сот­ник, Нуж­ний, що так зруч­но в ночі заб­рав в Но­вих-Мли­нах до­ро­гу ко­ро­ле­ву по­су­ду та гроші. По­ля­ки при­су­ди­ли повіси­ти йо­го, але він сам про­сив, щоб йо­го по­са­ди­ли на па­лю, бо, як він ка­зав, батько йо­го вмер та­кою смер­тю.

    

    Не діждав­шись мос­калїв, Бру­хо­вецький пішов на Чи­ги­рин, щоб по­пе­ре­ди­ти Чар­нецько­го. Чар­нецький в той час пос­лав військо в Чи­ги­рин, а сам побіг в Крим про­си­ти собі на поміч ор­ду. Не зас­тав­ши в Кри­му ха­на, він побіг в дру­гу ор­ду в Буд­жак і привів з со­бою двох сул­танів з кілька ти­ся­ча­ми Та­тар. Чар­нецький доз­во­лив Та­та­рам бра­ти в по­лон ті го­ро­ди й се­ла, котрі не од­да­дуть ся По­ля­кам. Та­та­ри розійшлись за­го­на­ми по Київщинї, а Чар­нецький при­був у Ва­сильків і зап­ро­сив до се­бе мит­ро­полїта Йо­си­фа Ту­кальско­го, ар­хи­манд­ри­та Юрия Хмельницько­го і ще кілька по­важнїйших ду­хов­них і по­чав лас­ка­во вго­во­рю­ва­ти їх, щоб во­ни на­мав­ля­ли на­род та ко­заків не бун­ту­ва­ти ся про­ти ко­ро­ля, обіця­ючи за те ко­ролівську лас­ку. Мит­ро­полїт по­дя­ку­вав за ко­ролівську лас­ку, але ска­зав, що ду­хов­ним лю­дям не го­дить ся міша­тись у воєнні та мирські дїла.

    

    - Коли так, то ви поїде­те у Вар­ша­ву до ко­ро­ля і самі роз­ка­же­те йо­му, чо­му вам не го­дить ся вмішу­ва­тись у воєнні та мирські дїла, ска­зав Чар­нецький, до­га­дав­шись, що ду­ховні не­ду­же при­хильні до ко­ро­ля.

    

    Чернецький ще дав ду­хов­ним сто­ро­жу. Сто­ро­жа про­ве­ла їх до Вар­ша­ви. Там взя­ли Ту­кальско­го й Хмельницько­го і по­са­ди­ли в тюр­му в твер­динї, в го­родї Ма­риєнбурзї, де во­ни ви­сидїли два ро­ки.

    

    Посадивши ду­хов­них в тюр­му, Чар­нецький ру­шив на Чи­ги­рин. Бру­хо­вецький мусїв одс­ту­пи­тись під Бу­жин, де був Сїрко. Чар­нецький ввійшов у Чи­ги­рин, взяв Су­ботів, маєтність Бог­да­на Хмельницько­го. В Су­бо­товї Чар­нецький сам ко­лись сидїв в по­лонї, по­пав­шись Бог­да­нові в ру­ки в битві на Жов­тих-Во­дах. Чар­нецький звелїв роз­ко­па­ти мо­ги­лу Бог­да­на і йо­го си­на Ти­мо­ша в церкві і ви­ки­ну­ти їх кістки. Звідтіль Чар­нецький пішов на С.теблів. Він пос­лав тру­ба­ча, щоб стеблівцї од­да­ли місто. Во­ни не схотїли і Чар­нецький звелїв нас­ту­па­ти на Стеблів. На біду в той час за­па­лив ся по­рох в церкві, де був склад по­ро­ху. Церк­ву зірва­ло. В са­мий пе­ре­по­лох По­ля­ки ста­ли ру­ба­ти во­ро­та. Стеблївцї зда­ли місточ­ко. Та­та­ри ки­ну­лись гра­би­ти і самі по­би­лись за до­бу­ток.

    

    Чарнецький зійшов ся з Те­те­рею і пішов на Бру­хо­вецько­го, кот­рий з Ву­жи­на пішов у Канів і засїв у йо­му.

    

    В кінцї мая Чар­нецький з Те­те­рою на­па­ли на Бру­хо­вецько­го і би­ли ся з ним од ран­ку до са­мо­го ве­че­ра і нічо­го не вдіяли. По­ля­ки й Те­те­ря мусїли одійти од Ка­не­ва і од­по­чи­ва­ти шість день. Се­мо­го дня Чар­нецький знов на­пав на Ка­нев, вда­рив на піших ко­заків Бру­хо­вецько­го, та на Мос­калїв, та все та­ки нічо­го не вдїяв. Він опус­тив ся від Ка­не­ва під Кор­сун, а далї під Білу-Церк­ву і на­пав на Ста­ви­ща. Ста­ви­ща­ни сто­яли за ца­ря і не пус­ти­ли Чар­нецько­го. Во­ни виріза­ли всїх польских жовтрів, котрі зіста­ли в Ста­ви­щах, і навіть по­ра­не­них, котрі зїста­ли в ля­за­ретї. В го­родї за­пер­лось шістьнад­цять ти­сяч на­ро­да. Дач­ко й Бул­га­ний звелїли ви­ко­па­ти кру­гом валів рів. З на­си­па­ної землї вий­шов дру­гий вал кру­гом Ста­ви­ща. На­род глу­зу­вав з По­ляків, сто­ячи на ва­лах. Чар­нецький обїжав своє військо, уб­ра­ний в бур­ку з тиг­ря­чої ря­бої шку­ри. На йо­го кри­ча­ли з валів»ото ря­ба со­ба­ка!«Гор­дий пан роз­лю­ту­вав ся і звелїв Та­та­рам сплюд­ру­ва­ти всю око­ли­цю ок­ру­гом Ста­вищ і па­ли­ти в го­род з гар­мат. В го­родї згоріло бо­га­то домів. Дач­ко був уби­тий. На йо­го місце виб­ра­ли сот­ни­ка Чи­на й По­доб­ню. По­ля­ки полїзли на ва­ли на прис­ту­пом. Ко­за­ки од­би­ли їх і ви­би­ли всю польску піхо­ту. Тоді Чар­нецький звелїв об­гор­ну­ти го­род військом. Ста­ви­ща­не од го­ло­ду мусїли зда­тись. Во­ни звя­за­ли і при­ве­ли до Чар­нецько­го три­над­цять чо­ловік, між ни­ми Чи­на і По­доб­ню. Чар­нецький взяв з Ста­ви­ща для Та­тар ве­ли­кий ви­куп, пос­та­вив два пол­ки і од­няв дзво­ни, за те, що в їх дзво­ни­ли, скли­ка­ючи на­род з сїл про­тив По­ляків. Під Ста­ви­ща­ми по­ра­ни­ли са­мо­го Чар­нецько­го. А Те­те­ря пішов з військом на Поділлє, щоб не да­ти лю­дям зібра­ти хлїб і при­си­лу­ва­ти їх підда­тись ко­ро­леві. Він розіслав лис­ти, в кот­рих був на­мальова­ний хрест та об­раз Бо­го­ро­дицї. Те­те­ря зап­ри­ся­гає ся тим хрес­том, що По­ля­ки більше не бу­дуть па­ну­ва­ти на Ук­раїні. Але Те­тері нїхто не йняв віри. Прос­тий на­род знав доб­ре польских панів та Те­те­рю.

    

    Од са­мих жнив 1664 ро­ку, всю зи­му і до дру­гих жнив 1665 ро­ку тяг­ла ся війна Бру­хо­вецько­го з Те­те­рею та з По­ля­ка­ми. Військо Бру­хо­вецько­го все сто­яло в Ка­неві, а Чар­нецький та Ма­ховський з По­ля­ка­ми ки­да­лись скрізь по Київщинї, як опе­чені, бра­ли го­ро­ди, руй­ну­ва­ли, па­ли­ли, вирізу­ва­ли лю­дей, та в їх не бу­ло си­ли виг­на­ти Сїрка, по­би­ти За­по­рожців та ко­заків Бру­хо­вецько­го. Го­ро­ди й місточ­ка вста­ва­ли на По­ляків, ви­га­ня­ли і вирізу­ва­ли польских панів, жидів та купцїв. Шлях­та і жи­ди втїка­ли на Во­линь. Кальннцкий, пол­ков­ник Ва­ре­ни­ця, ли­сянський Ви­со­чакц брац­лавський Іван Сер­бин Дрозд по­ки­ну­ли Те­те­рю і прис­та­ли до Бру­хо­вецько­го. Іван Сер­бин од­няв од По­ляків Умань та три го­ро­ди: Ба­ба­ни, Ко­сенівку і Кис­ляк і вирізав всїх По­ляків. Сїрко сто­яв не­да­леч­ко од Уманї, в Тор­го­виці і стеріг Ук­раїну од польских при­ятелів, Та­тар. Сам Бро­хо­вецький сто­яв у Ка­неві і все пи­сав до ца­ря лис­ти і про­сив у йо­го мос­ковсько­го війська, щоб зовсім до­би­ти По­ляків та Те­те­рю. Але з Моск­ви війська не при­си­ла­ли. Під ру­кою в Бру­хо­вецько­го слу­жив тільки Ко­со­гов з не­ве­лич­ким військом з Данцїв та Мос­калїв, та й ті ки­да­ли служ­бу, тро­хи не всї повтїка­ли. Зи­мою цар прис­лав Бру­хо­вецько­му з дво­ря­ни­ном Про­тасєвим тільки чо­ти­рис­та мос­калїв та й з тих бо­га­то повтїка­ло до до­му. Цар од­пи­су­вав до Бру­хо­вецько­го, що він не дає мос­ка­лям харчі, мо­рить їх го­ло­дом, бо­яре пи­са­ли, що гетьма­нові тре­ба по­си­ла­ти хи­ба мальова­них лю­дей, а не жи­вих, а гетьман од­пи­су­вав, що то­му неп­рав­да, що він харч ви­дає, а мос­калї все про­да­ють, втїка­ють до до­му, а до­ро­гою на­па­да­ють скрізь по Ук­раїнї на лю­дей, роз­би­ва­ють і граб­лять, а який­сь мос­ковський дво­ря­нин Ва­силь Кікін, вер­та­ючись до Моск­ви, про­дав до­ро­гою в Пе­ре­яс­лаві вісїм-де­сять восьма­чок хлїба.

    


    Тим ча­сом Ви­со­чан од­няв од По­ляків Ли­сян­ку й Ста­ви­ще. Чар­нецький не сподївав ся сього од Ста­ви­щан, на­пав на Ста­ви­ще. Звелїв виріза­ти всїх лю­дей і спа­лив Ста­ви­ще до ос­тан­ної ха­ти. Після то­го По­ля­ки виріза­ли всїх лю­дей, навіть ма­лих дїтей в Бо­ярцї. Після та­ко­го кро­ва­во­го дїла лю­де з Кор­су­на, Білої Церк­ви та Чер­кас втїка­ли за Днїпро і се­ли­лись на сте­пах. Після то­го Чер­нецький поїхав до Вар­ша­ви на ра­ду, чи на сойм. Йо­му бу­ло тодї 66 лїт. Він зас­лаб до­ро­гою. Під Дуб­ном, в селі Со­колівцї він звелїв нес­ти се­бе в од­ну ха­ту, вис­повідав ся і тут умер.

    

    Після смер­ти Чар­нецько­го повс­тан­ня про­ти Польщі ще більше роз­горілось. Ов­руцький пол­ков­ник Де­цик, Іван Сер­бин, Ос­тап Го­голь при­во­ди­ли до при­ся­ги ца­реві гро­ма­ди і се­ла. До ук­раїнських се­лян прис­та­ла цїла ва­та­га Во­лохів; Дроз­ден­ко нак­ли­кав ба­га­то Во­лохів у свою ва­та­гу і пос­лав в Рашків, маєтність Олек­санд­ри Хмельницької, вдо­ви То­ма­та Хмельницько­го, про­си­ти в неї харчі для Во­лохів. Хмельницька ти­хенько пос­ла­ла до По­ляків про­си­ти по­мочі. Дроз­ден­ко пе­ре­хо­пив ЇЇ лис­ти, на­пав на Рашків, од­няв од Хмельницької хлїб і всї скар­би ще й звелїв її ви­би­ти. Вес­ною повс­тан­ня ще більше роз­горіло ся. Ко­за­ки роз­би­ли По­ляків під Тор­го­ви­цею, потім під Вільша­ною й Ли­сян­кою. Чет­вер­то­го квітня Дроз­ден­ко страш­но роз­бив са­мо­го Те­те­рю і то­го та­ки дня Бру­хо­вецький пос­лав Га­малїю під Кор­сунь. Га­малїя в но­чи повів Ко­заків на Кор­сунь. Ко­за­ки полїзли че­рез стїну і по­ча­ли з кри­ком ру­ба­ти Ляхів. Всїх лю­дий, з жінка­ми й дітьми Га­малїя пе­ревіз в Канїв. В самій Польщі про­ти ко­ро­ля збун­ту­вав ся один ве­ли­кий пан Юрий Лю­бо­мирський. Ян Ка­зимір вик­ли­кав з Ук­раїни польске військо. Польский воєво­да, Яб­ло­новський, ро­дом Ук­раїнець, повів польске військо в Польщу. Сам Бру­хо­вецький вис­ту­пив з Ка­не­ва під Білу-Церк­ву, а по­чув­ши, що збіраєть ся ор­да і хо­че на­пас­ти на йо­го, ус­ту­пив ся під Київ в Мо­то­вилівку. В Мо­то­вилівцї за­раз виріза­ли всїх По­ляків та жидів. В польских ру­ках зос­та­лись в Київщинї тільки три го­ро­ди: Чер­ка­си, Біла-Церк­ва, та Кор­сунь. З тих го­родів лю­ди втїка­ли за Днїпро на да­лекі сте­пи в Харківщи­ну. Те­те­ря по­ба­чив­ши, що По­ля­ки прог­ра­ють дїло, за­ду­мав утїкти в Польщу. Сїрко по­чув, що Те­те­ря втїкає в Польщу, на­пав на Брац­лав і заг­ра­бив всю маєтність Те­тері. Те­те­ря пи­сав до ко­ро­ля, що не мо­же далї зос­та­ва­тись на Ук­раїні, заб­рав весь військо­вий скарб і з жінкою втїк в Польщу. До­ро­гою на­пав на йо­го Сїрко і од­бив од йо­го каз­ну. В Польщі ви­ду­ри­ли в Те­тері всі гроші, що він наб­рав на Ук­раїнї і що йо­му діста­лись за жінкою, доч­кою Бог­да­на. Те­те­ря втїк в Ту­реч­чи­ну до мол­давсько­го гос­по­да­ря. Част­ка Ко­заків, в Київщинї, нас­та­но­ви­ла на йо­го місце гетьма­ном Сте­па­на Опа­ру, кот­рий пос­лав в Крим про­си­ти ха­на, щоб він зат­вер­див йо­го в гетьманстві. Всхідна по­ло­ви­на Ук­раїни зос­та­лась без гетьма­на, по­ки не виб­ра­ли 1665, ро­ку гетьма­ном чер­кавсько­го, пол­ков­ни­ка Пет­ра До­ро­шен­ка. А по­ки що Бру­хо­вецький, зовсїм без­печ­ний од По­ляків, по­ки­нув в Київщинї в об­ня­тих го­ро­дах ко­зацьку сто­ро­жу, пе­рей­шов Днїпро, став в Га­дячі і пос­лав в Моск­ву до ца­ря звістку, що він їде в Моск­ву по­ба­чи­ти»пресьвітлі ца­реві очі«.

    

    В осе­ни пе­ред са­мим Возд­ви­женнєм 1665 р. вїзджав в Моск­ву гетьман Бру­хо­вецький з своєю стар­ши­ною. Два бо­яри виїха­ли йо­му на­зустріч за го­род. Бру­хо­вецький ско­чив з ко­ня і дві чи пок­ло­нив ся до са­мої землї. Бо­яри спи­та­ли йо­го про здо­ров ля і звелїли по­да­ти йо­му царсько­го сіро­го ко­ня. На ко­неві бу­ла до­ро­га срібна по­зо­ло­че­на збруя з до­ро­гим камінням, ви­ши­тий зо­ло­том по срібно­му полї чуп­рак і ак­са­ми­то­ве сїдло. Гетьман сїв на ко­ня і бо­яри поїха­ли по обид­ва бо­ки гетьма­на. З гетьма­ном всту­пи­ла в Моск­ву ко­зацька стар­ши­на з своїми слу­га­ми - всього 535 чо­ловік. Гетьма­на з стар­ши­ною пос­та­но­ви­ли на пос­ла­нецько­му дворі. Цар звелїв ви­да­ва­ти всїм гроші на харч з сво­го скар­бу. Шістьсот сїмде­сять ко­зацьких ко­ний виг­на­ли пас­ти на лу­ки під Моск­вою. Че­рез два дни 13. ве­рес­ня гетьма­на й стар­ши­ну при­ве­ли в царські по­кої. Всї цїлу­ва­ли ца­ря в ру­ку, а цар пи­тав всїх про здо­ров­ля. Гетьман принїс ца­реві да­ри: мідну гар­ма­ту, увой­ова­ну од Те­тері, срібну гетьманську бу­ла­ву, од­ня­ту од на­каз­но­го гетьма­на Янен­ка, арабсько­го же­реб­ця та со­рок ча­банських волів. З царських по­коїв гетьман з стар­ши­ною вер­нув на свою ква­ти­ру. За­раз за ни­ми сьлїдком приїхав царський ключ­ник і привіз їм од ца­ря обід. День був пісний: стра­ва бу­ла пісна, з до­ро­гої ри­би, білю­ги, осят­ри­ни, стер­лядів та пи­рогів. За обідом пи­ли до­рогі ви­на за здо­ров­ля ца­ря і йо­го трьох синів. Після то­го гетьман про­сив при­ня­ти під царську ру­ку всї ук­раїнські го­ро­ди, пос­ла­ти ту­ди мос­ковських воєвод і забіра­ти з їх по­дат­ки в царську каз­ну. Цар звелїв гетьма­нові на­пи­са­ти ті всї пунк­ти на па­пері. Гетьман не був ску­пий на чу­жу ки­ше­ню і пос­ту­пив ся бо­га­то де в чо­му ца­реві, що­би здо­бу­ти собі в ца­ря лас­ки й гро­ший. Він на­пи­сав, щоб всї по­дат­ки з ук­раїнських міщан та се­лян бра­ти в царську каз­ну; у всїх ук­раїнських го­ро­дах дохід з шинків по­ви­нен був іти в царську каз­ну; а так са­мо по­дат­ки з млинів, пасїк і чу­жо­земських купцїв; давні ко­зацькі вольнос­ти зос­та­ють ся по давньому: кож­ний но­вий гетьман по­ви­нен їха­ти в Моск­ву і бра­ти бу­ла­ву і зна­мя з царських рук. Київським мит­ро­полїтом по­ви­нен бу­ти архієрей з Моск­ви; в кож­но­му ук­раїнсько­му місті з мос­ковським воєво­дою по­вин­но бу­ти ще й мос­ковське війско, а в кінцї всього в Москві нїхто не сьмів би зва­ти Ко­заків зрад­ни­ка­ми.

    

    Цар прий­няв усї пунк­ти, окрім то­го, де го­во­ри­лось про нас­та­нов­лен­ня мит­ро­полїта в Київі з Моск­ви. Цар хотїв по­пе­ре­ду змо­ви­тись об тім з цар­го­родським пат­ри­яр­хом. Але вза­галї цар був ду­же за­до­во­ле­ний ти­ми пунк­та­ми, бо гетьман од­да­вав йо­му в ру­ки ук­раїнські гроші, ук­раїнський скарб, і в Ук­раїнї на го­ро­дах мос­тив, ря­дом з ко­зацьки­ми пол­ков­ни­ка­ми, мос­ковських воєвод, котрі, пе­ре­го­дя, мог­ли зовсїм зай­ня­ти місце пол­ков­ників і заб­ра­ти в свої ру­ки всїх ко­заків (як во­но потім, че­рез сто лїт і ста­лось) Цар наз­вав Бру­хо­вецько­го бо­яри­ном, а всїх пол­ков­ників та оса­улів - дво­ря­на­ми, себ­то по­да­вав їм уже мос­ковські чи­ни, як Польща ши­ри­ла ко­лись свої польскі чи­ни. Гетьман був ду­же ра­дий. Цар пок­ли­кав йо­го на обід до се­бе в дво­рець і по­са­див йо­го за сто­лом тре­тим бо­яри­ном. Од то­го ча­су Бру­хо­вецький підпи­су­вав ся на па­пе­рах: бо­ярин і гетьман.

    

    Після то­го обіду цар по­да­ру­вав гетьма­но­ви до­ро­гу зо­ло­ту оде­жу, об­си­па­ну до­ро­ги­ми каміньчи­ка­ми та пер­ла­ми, та ви­со­ку бо­ярську шап­ку. Пол­ков­ни­кам та пи­са­рям да­ли со­болів та су­кон.

    

    Бруховецький вип­ро­сив у ца­ря собі і своїй жінцї й дїтям на вічні ча­си Шеп­таківську сот­ню під Ста­ро­ду­бом, хоч був тодї ще не­жо­на­тий; бо Га­дяч з во­лос­тю на­ле­жав не до йо­го, а тільки до то­го гетьма­на, кот­рий бу­де гетьма­ном. Гетьман вип­ро­сив у ца­ря всїм пол­ков­ни­кам по са­лу. Цар зго­див ся на всьо. Хит­рий гетьман вга­ду­вав, що пос­ту­пив ся ца­реві вже гетьто ба­га­то, вга­ду­вав, що Ук­раїна не зго­дить ся на се все, і вип­ро­сив собі маєтність в Чер­нигівщинї, як мож­на близ­че од Моск­ви.

    

    Щоб зовсїм за­побігти лас­ки в Моск­ви, Бру­хо­вецький за­ду­мав же­ни­тись в Москві і про­сив ца­ря виб­ра­ти йо­му дівку, яку не­будь бо­ярську доч­ку. Цар звелїв йо­му же­ни­тись з доч­кою кня­зя Дмит­ра Дол­го­ру­ко­го. Гетьман оже­нив ся з нею, а де­котрі пол­ков­ни­ки так са­мо по­же­ни­лись в Москві з бо­ярськи­ми доч­ка­ми.

    

Одначе не всїй старшині прийшлось вернутись до дому.

    

    Раз гетьман з стар­ши­ною обідав у кня­зя Юрия Дол­го­ру­ко­го. За обідом пи­сар За­хар Ший­ке­вич по­чав ла­яти по­га­ни­ми сло­ва­ми пе­ре­яс­лавсько­го про­то­по­па Гри­го­рия Бу­то­ви­ча, військо­во­го суд­дю Пет­ра Забілу та двох пол­ков­ників. Ший­ке­вич за­мах­нув ся на про­то­по­па но­жем. Про­то­поп вих­ва­тив у йо­го но­жа, він ки­нув ся на про­то­по­па з ви­дел­ка­ми. Сам гетьман по­жалів ся на пи­са­ря ца­реві. Цар звелїв зро­би­ти над пи­са­рем суд. На судї ко­зацький оса­ул Бог­дан Щер­бак по­ка­зав, що Ший­ке­вич об­хо­див ся з ко­за­ка­ми гор­до та пиш­но, бив і навіть скалїчив де­кот­рих ко­заків, а як хто з ко­заків прий­де до пи­са­ря за дїлом, то він лаєть ся, і нїхто з ним не сьміе го­во­ри­ти, до­ки він сам не за­го­во­рить. Суд за­су­див пи­са­ря і цар звелїв вис­ла­ти йо­го в Сібір.

    

    Бруховецький за­сидїв ся в Москві до са­мо­го Різдва. А тим ча­сом з Ук­раїни до йо­го до­хо­ди­ли не­добрі вісти. На західній Ук­раїнї, в Київщинї підни­мав ся слав­ний Пет­ро До­ро­шен­ко, чер­каський пол­ков­ник. До­ро­шен­ко ба­чив, що нї Моск­ва, нї Польща не ма­ють си­ли і не мо­жуть виг­на­ти од­на дру­гу з Ук­раїни, не хо­тять да­ти нїяких прав та вольнос­ти для ко­заків та для на­ро­да і тільки руй­ну­ють дурнїсїнько край. Він за­ду­мав виг­на­ти з Ук­раїни і По­ляків і Мос­калїв і знов злу­чи­ти до ку­пи обидві по­ло­ви­ни Ук­раїни, розірвані Моск­вою і По­ля­ка­ми, став­ши гетьма­ном усїеї Ук­раїни. Не ма­ючи в ру­ках до­волї війська, він за­ду­мав при­вер­ну­ти Ук­раїну під власть ту­рецько­го сул­та­на і з ту­рецьким військом виг­на­ти з Ук­раїни і По­ляків, і Мос­ка лїв. Ще за рік по­пе­ре­ду він уже по­си­лав в Крим до ха­на пос­ланців і про­сив йо­го ос­ту­пи­тись за ко­заків пе­ред польским ко­ро­лем, щоб ко­роль вивів своє військо з Ук­раїни і вер­нув з тюр­ми Юрия Хмельницько­го та Гу­ля­ницько­го. Хан тоді йо­го не пос­лу­хав. А тим ча­сом ко­за­ки виб­ра­ли гетьма­ном Опа­ру і він піддав ся під власть кримсько­го ха­на. Але Та­та­ри довіда­лись, що 0па­ра і до ха­на гор­неть ся, і до Мос­калїв лис­ти пи­ше: во­ни вхо­пи­ли Опа­ру, за­ку­ва­ли в кай­да­ни і пос­ла­ли до ко­ро­ля. Ко­роль звелїв по­са­ди­ти йо­го в тюр­му в Марієнбурзї.

    


    Після то­го Та­та­ри на­па­ли на Опа­ри­них ко­заків і по­ча­ли стре­ля­ти та од­ни­ма­ти конї. Бит­ва тяг­ла ся до ночі, а вранці Та­та­ри вис­ту­пи­ли пе­ред Опа­ри­ну ва­та­гу й зак­ри­ча­ли: ко­за­ки! Хо­че­те взя­ти собі за гетьма­на Пет­ра До­ро­шен­ка? Як візьме­те йо­го, то ми не бу­де­мо вас зачіпа­ти. Ко­за­ки зібра­лись на ра­ду і зго­ди­лись прий­ня­ти за гетьма­на До­ро­шен­ка. До­ро­шен­ко був внук Ми­хай­ла До­ро­шен­ка, кот­рий був гетьма­ном. Він ро­див ся в Чи­ги­рині. Ще за Бог­да­на Хмельницько­го він був пол­ков­ни­ком при­луцьким, потім чер­каським, а за Те­тері він був ге­не­ральним оса­улом. Виб­рав­ши До­ро­шен­ка гетьма­ном, Опа­ри­на ва­та­га ко­заків при­сяг­ну­ла ко­ро­леві в вірнос­ти і ха­нові - в при­ятельстві. До­ро­шен­ка виб­ра­ли 1665 ро­ку, і він за­раз оповістив се­бе при­хильни­ком Та­тар та Ту­рок і по­чав од­би­ва­ти го­ро­ди, заб­рані Бру­хо­вецьким. Він на­пав на Брац­лав, де сидїв пол­ков­ник Дрозд, вірний Москві та Бру­хо­вецько­му, а До­ро­шен­кові ко­за­ки набігли під са­мий Київ, на Мо­то­вилівку. На­каз­ний гетьман, пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник Єрмо­лен­ко пи­сав до ца­ря і про­сив, як мож­на скоріше пус­ти­ти гетьма­на на Ук­раїну.

    

    Зимою, з са­мо­го по­чат­ку 1666 ро­ку Бру­хо­вецький вер­нув ся на Ук­раїну. Цо Ук­раїнї прой­шла чут­ка про пунк­ти гетьманської умо­ви з ца­рем. Та умо­ва не по­до­ба­ла ся нї ду­хо­веньству, нї ко­за­кам, нї го­ро­дя­нам, нї За­по­рож­цям.

    

    Перший підняв го­лос про­ти гетьма­на йо­го дав­ний при­ятель ар­хи­ерей Ме­то­дий з київським ду­хо­венст­вом. Ме­то­дий 22-го лю­то­го, 1666. ро­ку, з пе­черським ар­хи­манд­ри­том, з ігу­ме­на­ми ма­нас­тирів прий­шов до мос­ковсько­го воєво­ди Пет­ра Ше­ре­метєва, що тодї сидїв в Київі і про­сив, щоб він доз­во­лив по­да­ти до ца­ря просьбу, щоб цар не од­ни­мав од ду­хо­венст­ва дав­них прав та вольнос­тей. Ме­то­дий го­во­рив, що київське ду­хо­венст­во про­си­ло Бру­хо­вецько­го доз­во­ли­ти виб­ра­ти мит­ро­полїта в Київі по ста­ро­му зви­чаю, вольни­ми го­ло­са­ми од ду­хо­венст­ва, го­ро­дян і ко­заків, а гетьман од­пи­сав, що в Київ цар приш­ле мит­ро­полїта з Моск­ви. Ме­то­дий го­во­рив го­ря­че, роз­па­лив ся, а далї ска­зав: Як тільки цар не доз­во­лить нам виб­ра­ти мит­ро­полїта вольни­ми го­ло­са­ми з ук­раїнських ар­хиєреїв та приш­ле з Моск­ви го­то­во­го, то ми зап­ре­мо ся в ма­нас­ти­рях і хи­ба нас ви­во­ло­чуть звідтіль за шию та за но­ги, тодї тільки бу­де в Київі мос­ковський мит­ро­полїт. От в Смо­ленсько­му нас­та­ви­ли з Моск­ви ар­хиєрея Фи­ла­ре­та, а він уже по­од­ни­мав вольнос­ти од ду­хо­веньства і зве Смольнян неп­ра­вос­лав­ни­ми, иновірця­ми«. Ше­ре­ме­тев зас­по­коїв ду­хо­венст­во, але во­но вже ста­ло про­ти гетьма­на за те, що він, на свою ко­ристь, пос­ту­пив ся ца­реві пра­ва­ми ду­хо­веньства. І справді Бру­хо­вецький по­чав од­ни­ма­ти од ма­нас­тирів маєтнос­ти й землї. В мартї київське ду­хо­венст­во пос­ла­ло в Моск­ву ігу­ме­на Ме­ле­тия Дзіка про­си­ти в ца­ря доз­во­лу, виб­ра­ти собі мит­ро­полїта вольни­ми го­ло­са­ми. Цар ска­зав, що він пос­лав лист в Ца­рег­рад, спи­та­ти про се дїло пат­ри­яр­ха. Раз на обідї в Лаврі Ме­то­дий і всї ду­ховні, при мос­ковсько­му бо­яри­нові пря­мо ска­за­ли, що во­ни не прий­муть мит­ро­полїта з Моск­ви, що Бру­хо­вецький їх лю­тий во­рог і їм не­потрібний, бо він заб­рав те­пер всю власть в свої ру­ки. Давні при­ятелї, Ме­то­дий та гетьман те­пер ста­ли во­ро­га­ми і пи­са­ли обид­ва лис­ти до ца­ря та об­го­во­рю­ва­ли один дру­го­го.

    

    Разом з ду­хо­венст­вом не злю­би­ли Бру­хо­вецько­го го­ро­дя­ни-міща­ни. Бру­хо­вецький хотїв од­ня­ти од міщан їх вольнос­ти і на­го­во­рю­вав на їх пе­ред ца­рем, що че­рез ті вольнос­ти міща­ни тяг­нуть до Польщі. Міща­ни по­винні бу­ли да­ва­ти ква­тирі для мос­ковсько­го війська, а гетьман при­ка­зу­вав міща­нам да­ва­ти ква­тирі й ко­за­кам. Міща­ни те­пер мусїли пла­ти­ти по­дат­ки в царський скарб. В го­ро­ди наїха­ли мос­ковські цєло­вальни­ки і збіра­ли з міщан по­дат­ки для ца­ря, а ко­за­ки бра­ли з їх збо­ри і в гетьманський скарб, ви­ди­ра­ли си­лою. Мос­ковський воєво­да Ше­ре­ме­тев, довідав­шись, що ко­за­ки збіра­ють гроші з міщан в гетьманський скарб, на­пи­сав до йо­го і велїв йо­му не зачіпа­ти міщан. В Пе­ре­яс­лаві Грек Іван Та­ма­ра збірав на пе­ре­возі пла­ту з проїзжа­чих лю­дий для гетьманів. Те­пер мос­ковський воєво­да Ше­ре­метєв звелїв Та­марі збіра­ти пла­ту для ца­ря. Та­ма­ра зібрав пятьсот кар­бо­ванців і хотїв од­вез­ти гроші в Київ і по­да­ти че­рез Ше­ре­метєва в Моск­ву, а Бру­хо­вецький звелїв йо­му при­вез­ти гроші до се­бе в Га­дяч та ще й не пятьсот, а ти­ся­чу кар­бо­ванців і на­ка­зу­вав, як тільки Та­ма­ра не при­ве­зе йо­му гро­ший, то він йо­му го­ло­ву зітне. Ко­за­ки од­ни­ма­ли од міщан мли­ни, бра­ли з їх підво­ди, а Мос­калї і собі забіра­ли од їх підво­ди. Міща­нам ста­ло ду­же важ­ко. Го­ро­ди ста­ли про­ти гетьма­на.

    

    Як тільки Бру­хо­вецький вер­нув ся з Моск­ви бо­яри­ном, на йо­го по­ча­ли гри­ма­ти й ко­за­ки. Бру­хо­вецький, вер­нув­шись на Ук­раїну мос­ковським бо­яри­ном, став гор­дий до ко­заків, не­дос­туп­ний. Те­пер ко­за­ки вже не ви­би­ра­ли пол­ков­ників вольни­ми го­ло­са­ми, як бу­ло по­пе­ре­ду. Бру­хо­вецький сам са­жав пол­ков­ників, не­на­че цар, са­жав лю­дий до се­бе при­хильних, а неп­ри­хильних ски­дав са­моп­рав­но з місця, за­би­вав в кай­да­ни та ки­дав в тюр­му. Ще в Москві він спро­ва­див пи­са­ря Ший­ке­ви­ча в Сібір. Те­пер він по­ка­рав суд­дю Юрия Не­за­мая за те, що він ви­дав паш­порт на виїзд з Ка­не­ва пя­ти жінкам неп­ри­хильних до гетьма­на ко­заків. Гетьман по­бив Не­за­мая, за­бив в кай­да­ни і одіслав в Моск­ву, звідкіль цар вис­лав йо­го в го­род Ка­зань,

    

    Потім по­са­див в тюр­му не­лю­бо­го для се­бе пол­ков­ни­ка Га­малїю, Де­ци­ка. Ко­за­ки кри­ча­ли, що до сього ча­су між ко­за­ка­ми не бу­ло бо­яр та дво­рян, а те­пер, як нас­та­ли бо­яри та дво­ря­ни, ко­за­ки те­ря­ють свої давні вольнос­ти. Ті пол­ков­ни­ки, що до­бу­ли собі в Москві дво­рянст­во, со­ро­ми­лись і бо­ялись зва­ти ся дво­ря­на­ми. Пе­ре­яс­лавський пол­ков­ник-дво­ря­нин, Єрмо­лен­ко ска­зав на рбідї при всіх, навіть при мос­ковських лю­дях:»Менї дво­рянст­ва не потрібно! Я по ста­ро­давньому ко­зак«. Ко­за­ки в Пе­ре­яс­лаві кри­ча­ли:»Ходїм на За­по­рож­жя! збе­ре­мо ся всї та й уда­ри­мо з Сїчі на гетьма­на«.

    

    Бруховецький по­ба­чив, що вий­шло по­га­но і пи­сав до ца­ря, щоб він прис­лав ще більше мос­ковсько­го війська на Ук­раїну: він ду­мав че­рез те військо вдер­жа­тись на гетьманстві. А тут по­ча­ли при­бу­ва­ти на Ук­раїну мос­ковські воєво­ди з мос­ковським військом. Окрім Київа, воєво­ди сїли в При­лу­ках, Луб­нах, Га­дячі, Мир­го­роді, Пол­таві, Ба­ту­ринї, Глу­хові, Сос­ницї, Нов­го­роді-Сїверсько­му, Ста­ро­дубі. Мос­ковське військо ли­ло ся на Ук­раїну, як ко­лись польске. Ра­зом з воєво­да­ми наїха­ли з Моск­ви уряд­ни­ки і по­ча­ли пе­ре­пи­су­ва­ти всїх лю­дий в го­ро­дах і в се­лах: за­пи­су­ва­ли землї, мли­ни, лїси, за­во­ди, пасїки і все обк­ла­да­ли по­дат­ка­ми для ца­ря. Мос­ковські воєво­ди гру­бо об­хо­ди­лись з ко­за­ка­ми і з міща­на­ми, об­ди­ра­ли їх, ла­ялись пас­куд­ни­ми сло­ва­ми, без­чес­ти­ли мо­ло­диць та дївчат, би­ли ко­заків па­ли­ця­ми. Сам Бру­хо­вецький жалїв ся в Моск­ву, що пе­ре­яс­лавський воєво­да Вер­де­ревський бив йо­го зя­тя, Михієнка, по­са­див без ви­ни, в тюр­му, гетьманським лю­дям не дав ко­си­ти сїна. В Пол­таві мос­ковський воєво­да Хит­ро­во ста­вив Мос­калїв в ко­зацьких ха­тах, ла­яв ко­зацько­го пол­ков­ни­ка і йо­го жінку пас­куд­ни­ми сло­ва­ми, ко­заків бив па­ли­цею, ви­би­вав їм очі, плю­вав в ли­це, ви­пи­хав в шию, без­чес­тив дївчат. Ко­за­ки ки­да­ли ко­за­ко­ван­ня і при­пи­су­ва­лись в міщан.

    

    На Ук­раїнї схо­пи­лось про­ти воєвод повс­тан­ня. По­пе­ред усього в Пе­ре­яс­лаві. Який­сь чо­ловік в Пе­ре­яс­лаві, Пет­руш­ка Че­люст­кин, ро­дом моск­вин, але дав­но жи­ву­чий в Пе­ре­яс­лаві змо­вив ся з ко­за­ка­ми виріза­ти всїх мос­ковських лю­дий. Бру­хо­вецький дізнав ся про се і звелїв за­ку­ва­ти Пет­руш­ку в кай­да­ни і одісла­ти в Моск­ву. Швид­ко після то­го, літом, як пол­ков­ник Єрмо­лен­ко сто­яв з своїм пол­ком в сло­боді Бо­гуш­кові, йо­го полк збун­ту­вав ся: ко­за­ки вби­ли Єрмо­лен­ка, пішли в Пе­ре­яс­лав, виріза­ли мос­ковське військо і за­па­ли­ли по­ло­ви­ну го­ро­да. Бру­хо­вецький сидїв тодї в Га­дячі. Він дав зна­ти в Київ воєводї Ше­ре­метєву і обид­ва во­ни ра­зом, з Київа та з Га­дя­ча, ру­ши­ли на Пе­ре­яс­лав і за­да­ви­ли бунт. Ва­тажків повс­тан­ня вхо­пи­ли і пос­ти­на­ли го­ло­ви од­ним в Київі в Ше­ре­метєва, дру­гим в Га­дячі, в гетьма­на. Ра­зом з тим за Днїпром де­котрі го­ро­ди Бру­хо­вецько­го пе­ре­да­лись до Польщі.

    


    Тим ча­сом про­ти Бру­хо­вецько­го та Моск­ви підни­ма­ло ся і За­по­рож­жя. В Сїчі ще й досї сидїв мос­ковський воєво­да Ка­со­гов, той са­мий, що ра­зом з Сїрком во­ював з По­ля­ка­ми. В йо­го бу­ло пятьсот чо­ловік мос­ковсько­го війська. За­по­рожці по­чу­ли, що ви­роб­ля­ють в ук­раїнських го­ро­дах воєво­ди з гетьма­ном і по­ча­ли кри­ча­ти, що во­ни го­тові прис­та­ти до До­ро­шен­ка і Та­тар. Во­ни за­раз ски­ну­ли з місця ота­ма­на Леська Шку­ру за те, що він знав ся з мос­ковськи­ми воєво­да­ми, Ка­со­го­вим та Ше­ре­метєвим і виб­ра­ли ота­ма­ном Ро­га, мос­ковсько­го во­ро­га. Мос­ковський цар тим­ча­сом пос­лав уже мос­ковське військо в Ко­дак, не­ве­лич­ку твер­ди­ню на Днїпрі, з кот­рої мож­на бу­ло на­пас­ти на Сїч і дер­жа­ти за­по­рожців в мос­ковських ру­ках. Ріг на­пи­сав до Бру­хо­вецько­го лист, в кот­ро­му він го­во­рив, що за­по­рож­цям в Ко­да­ку Моск­ва не­потрібна і що Бру­хо­вецько­му не при­хо­дить ся драж­ни­ти за­по­рожців, бо хоч він має царську лас­ку, але став гетьма­ном че­рез за­по­рожську лас­ку й поміч. Ко­шо­вий ота­ман за­бо­ро­нив ко­за­кам навіть хо­ди­ти до Ка­со­го­ва і зна­ти ся з ним. Ка­со­гов мусїв утіка­ти з Сїчі, а Ріг пос­лав за­по­рожців в Ко­дак не пус­ка­ти ту­ди мос­ковсько­го війська. Окрім то­го січо­ви­ки пос­ла­ли двістї ко­заків на Ук­раїну, в Пол­та­ву, щоб впійма­ти са­мо­го Бру­хо­вецько­го і підня­ти про­ти йо­го Пол­тавцїв.

    

    Саме в той час прий­шла вістка на Ук­раїну, що цар Олексїй по­ми­рив ся з ко­ро­лем. Як ми вже го­во­ри­ли по­пе­ре­ду, По­ля­ки виг­на­ли мос­ковське військо з Білої Ру­си. Цар мусїв ми­ри­тись з ним і од­дав Польщі по­ло­ви­ну Ук­раїни по сам Днїпро, все Поділлє, Київщи­ну і Білу Русь. Один тільки Київ з повітом, до Трипілля та Стай­ок зос­та­лись при гетьманї Бру­хо­вецько­му та під Моск­вою.

    

    Сей мир ста­ває 1667 ро­ку в Анд­ру­сові і тим зветь ся анд­русівським. Цілою по­ло­ви­ною Ук­раїни пос­ту­пив ся Польщі мос­ковський бо­ярин Ор­дин-На­що­кин, що пе­ре­го­во­рю­вав ся з По­ля­ка­ми в Анд­ру­сові. Цар обіцяв ще до то­го зап­ла­ти­ти один мілїон зо­ло­тих, чи двістї ти­сяч кар­бо­ванців тим польским па­нам, котрі мусїли пе­реб­ра­тись з гетьман­щи­ни Бру­хо­вецько­го на польский бік Днїпра і по­ки­ну­ти свої маєтнос­ти. Цар з бо­яра­ми од­да­ли Польщі по­ло­ви­ну Ук­раїни, а ко­заків навіть про те й не спи­та­ли, не тільки що не пок­ли­ка­ли на ра­ду в Анд­русів… В Анд­ру­сові пос­та­но­ви­ли, що За­по­рож­жя зос­таєть ся під мос­ковським ца­рем, але щоб і цар і ко­роль ма­ли пра­во обо­ро­ня­тись од Та­тар за­по­рожським військом і за­бо­ро­ня­ти їм пли­ва­ти по Чор­но­му морі, на­па­да­ти на Турків, щоб не розд­раж­ни­ти ту­рецько­го сул­та­на.

    

    Сей анд­русівський мир ля­гав важ­ким ка­ме­нем на Ук­раїну, а ще важ­чим на За­по­рож­жя. По­ля­ки го­во­ри­ли бо­ярам, що тре­ба роздїли­ти Ук­раїну між Польщею й Моск­вою, щоб зовсїм знес­ти ко­зач­чи­ну, тоб то, щоб ви­гу­би­ти са­му си­лу Ук­раїни, а потім гос­по­да­рю­ва­ти на Ук­раїнї, як Польщі й Москві бу­де зав­год­но, бо вже нїхто не бу­де ма­ти си­ли обо­ро­ня­тись од їх обох. На За­по­рожжі пішла чут­ка, що мос­ковський цар хо­че ми­ри­тись і з Та­та­ра­ми. В Крим до ха­на їхав уже мос­ковський пос­ла­нець Ла­ди­женський з гос­тин­ця­ми і з лис­та­ми до ха­на. З ним їха­ли і та­тарські пос­ланці. За­по­рожці по­ба­чи­ли, що їх хо­тять уже зда­ви­ти з трьох боків: з Польщі, з Моск­ви і з Кри­му; во­ни пе­рей­ня­ли на до­розї Ла­ди­женьско­го, при­ве­ли в Сїч, заб­ра­ли в йо­го гроші і па­пе­ри і схо­ва­ли в Сїчі. Но­вий ко­шо­вий Ос­тап Ва­сю­тен­ко вго­во­рив ко­заків на радї ви­пус­ти­ти Ла­ди­женсько­го. Йо­го ви­пус­ти­ли ще й для про­во­ду пос­ла­ли з ним со­рок ко­заків. Тільки що во­ни за дві верст­ви одп­ли­ли по Днїпру, їх дог­на­ли ко­за­ки на чов­нах і звелїли їм прис­та­ти до бе­ре­га. Ко­за­ки звелїли мос­ка­лям розібра­тись і тїка­ти в во­ду. Тільки що во­ни ки­ну­лись в во­ду, на їх по­ча­ли стре­ля­ти з руш­ниць. Ку­ля пот­ра­пи­ла в Ла­ди­женсько­го і він по­то­нув. Після то­го За­по­рожці пос­та­но­ви­ли прис­та­ти під ру­ку До­ро­шен­ка, йти на Ук­раїну і ви­га­ня­ти мос­ковських воєвод, щоб во­ни не дер­ли по­дат­ки з братів Ук­раїнцїв.

    

    Нелюбов до Бру­хо­вецько­го і до йо­го при­ятелів, мос­ковських воєод ви­рос­ла та прибільшу­ва­лась, а воєво­ди та мос­ковські збірачі по­датків дер­ли і з ко­заків і з се­лян, скільки мож­на бу­ло здер­ти. Воєво­да Вол­конський в Пол­таві за­пи­сав ко­заків між міща­на­ми і брав з їх по­дат­ки і чинш з пасїк. Мос­ковські пе­ре­пи­щи­ки їзди­ли по се­лах пяні і бра­ли в свої ки­шені з чо­ловіка по ша­гу й по два ша­ги. Ра­зом з Мос­ка­ля­ми об­ди­ра­ли на­род і ко­зацькі пол­ков­ни­ки, нас­тав­лені Бру­хо­вецьким, а не виб­рані ко­за­ка­ми. Пол­тавський пол­ков­ник Ви­тя­зен­ко за ма­лу про­ви­ну од­би­рав у му­жиків то­вар і конї, за­га­ду­вав му­жи­кам во­зи­ти. йо­му дро­ва. Ко­за­ки й се­ля­ни не­на­видїли мос­ковських збірачів по­датків, ло­ви­ли їх і би­ли. Міща­ни й се­ля­ни не лю­би­ли ко­заків за те, що во­ни й собі бра­ли з їх по­дат­ки в гетьманський скарб. Всї зго­жу­ва­лись в то­му, що Бру­хо­вецький нак­ли­кав на їх мос­ковську пе­ню: воєвод, мос­калїв та мос­ковських пе­ре­пи­су­вачів і збірачів уся­ких по­датків. Всї не­на­видїли гетьма­на.

    

    Тимчасом гетьман До­ро­шен­ко зовсїм піддав ся під власть ту­рецько­го сул­та­на і йо­го дум­ка, за поміччю Турків і Та­тар, од­би­ти ся од Моск­ви і од Польщі чим далі тим більше роз­хо­ди­лась між ко­за­ка­ми. Ще пе­ред анд­русівським ми­ром, зи­мою 1666 ро­ку, До­ро­шен­ко зібрав під Ли­сян­кою ко­зацьку стар­ши­ну і го­во­рив, що тре­ба виг­на­ти з Ук­раїни всїх По­ляків в Польщу, пе­ре­да­ти ся під власть Турків і Та­тар і потім з ор­дою йти на Бру­хо­вецько­го за Днїпро, щоб вир­ва­ти з рук ца­ря сусїдню Ук­раїну: Стар­ши­на од­но­го пол­ка по­ча­ла кри­ча­ти на До­ро­шен­ка:»ти та­тарський гетьман! те­бе пос­та­но­ви­ли Та­та­ри, а не військо виб­ра­ло; ми поїде­мо до ко­ро­ля!«»Про ме­не, їдьте й за­раз! ви на ме­не не кричіть; я вас не бо­юсь«. З си­ми сло­ва­ми До­ро­шен­ко пок­лав бу­ла­ву і пішов собі в го­род: то був знак, що він одрікаєть ся од гетьманст­ва. Пол­ков­ни­ки і вся стар­ши­на дог­на­ли До­ро­шен­ка вер­ну­ли на­зад і знов нас­та­но­ви­ли гетьма­ном.

    

    Тодї До­ро­шен­ко дав зна­ти в Крим і Цар­го­род, що Ук­раїна пе­ре­даєть ся під власть сул­та­на та кримсько­го ха­на. Тодї сул­тан звелїв ха­нові Аділь-Ги­реєві, щоб він ішов з Та­та­ра­ми на Польщу. В осе­ни 1667 ро­ку хан пос­лав та­тарсько­го ца­ре­ви­ча Дев­ле­та-Ги­рея на Ук­раїну. Ца­ре­вич ки­нув ся на гетьман­щи­ну Бру­хо­вецько­го, на Кри­лов, Пе­ре­яс­лав, Ніжин, наб­рав ти­сяч з пять бранців, ос­ту­пив ся під Умань і че­рез два місяцї злу­чив­шись з ко­за­ка­ми, ру­шив на ко­ро­ля. Ко­за­ки й Та­та­ри ру­ши­ли на Ме­жибіже, роз­би­ли до ос­тан­ку польске військо, взя­ли в по­лон польско­го воєво­ду Ма­ховсько­го і в кай­да­нах пос­ла­ли в Крим. Після то­го Та­та­ри й До­ро­шен­кові Ко­за­ки ки­ну­лись під Львів, Ка­мя­нець, наб­ра­ли в по­лон шлях­ти, жінок, дїтий та жидів.

    

    Москва стре­во­жи­лась; во­на бо­ялась, щоб До­ро­шен­ко і справді, за поміччю Та­тар, не од­няв од неї усїеї Ук­раїни. Мос­ковський воєво­да Ше­ре­метєв слав лис­ти до До­ро­шен­ка, про­сив йо­го од­кас­ну­тись од Та­тар і прис­та­ти до Моск­ви. Ше­ре­метєв пос­лав сво­го пос­лан­ця в Чи­ги­рин, на­мов­ляв мит­ро­полїта Йо­си­фа Ту­кальско­го, пе­черсько­го ар­хи­манд­ри­та Інно­кен­тия Ґізе­ля, Юрия Хмельницько­го, щоб во­ни вго­во­рю­ва­ли До­ро­шен­ка прис­та­ва­ти до Моск­ви, слав До­ро­шен­кові да­ри, щоб вірно слу­жив ко­ро­леві й ца­реві. Але До­ро­шен­ко був не з таківських. Він не­на­видів Польщу, не йняв віру Москві і од­ка­зу­вав Ше­ре­метєву, що він бо­ярст­ва з Моск­ви для се­бе не хо­че, до ко­ро­ля не прис­та­не, а до ца­ря го­тов би й прис­та­ти, як би він не слав своїх воєвод на Ук­раїну та не зачіпав ко­зацьких прав та вольнос­тий. До­ро­шен­ко до­ко­ряв мос­ковським воєво­дам, що во­ни роз­дер­ли Ук­раїну на дві по­ло­ви­ни, хо­тять з По­ля­ка­ми знес­ти ко­зач­чи­ну, нас­ла­ли мос­ковських пи­сарів за­пи­су­ва­ти лю­дий і бра­ти по­дат­ки на ца­ря по мос­ковсько­му зви­чаю. До­ро­шенків брат, Грицько,. пи­сав до мос­ковських воєвод, що гетьман мо­же-б і при­вер­нув ся до ца­ря, як би йо­му да­ли гетьманст­во на обох бо­ках Днїпра, ски­нув­ши Бру­хо­вецько­го.

    

    Бруховецький ба­чив, що на йо­го з усїх боків збіраєть ся ли­хо. Стар­ши­на, ду­хо­веньствот на­род, За­по­рож­жя не­на­ви­дять йо­го за йо­го бра­тан­ня з Моск­вою. Він ба­чив, що все підни­маєть ся про­ти Моск­ви і за­ду­мав і собі вста­ти на Моск­ву, щоб вер­ну­ти собі лас­ку Ко­заків і на­ро­да. Бру­хо­вецький за­ду­мав одірва­ти Ук­раїну од Моск­ви.

    

    В той час вер­тав ся на Ук­раїну ар­хиєрей Ме­то­дий, лю­тий во­рог Бру­хо­вецько­го. Ме­то­дия кли­ка­ли в Моск­ву на суд, що тодї на­ря­ди­ли над мос­ковським пат­ри­яр­хом Ни­ко­ном і він про­бу­вав в Москві більше пів ро­ку. Бру­хо­вецький бо­яв ся Ме­то­дия, як мос­ковсько­го при­яте­ля, бо­яв ся, що він бу­де про все пи­са­ти в Моск­ву і ви­ка­же заміри Бру­хо­вецько­го. Але Ме­то­дий вер­тав ся з Моск­ви вже мос­ковським во­ро­гом. В Москві прий­ня­ли Ме­то­дия вже не так щи­ро, як по­пе­ре­ду. Ме­то­дий хотїв ста­ти київським мит­ро­полїтом, йо­му сього не да­ли. Раз він поп­ро­сив собі в ца­ря со­болів, і со­болїв йо­му не да­ли, а ви­ря­жа­ючи в до­ро­гу, на­ка­за­ли, щоб вів по­ко­рив ся гетьма­нові, не ла­яв ся з ним.

    

    Саме тодї, як Ме­то­дий їхав з Моск­ви прос­то в Га­дяч, тодїшну сто­ли­цю Бру­хо­вецько­го, Бру­хо­вецький пос­лав пос­ланців до пе­черсько­го ар­хи­манд­ри­та Ґізе­ля, кот­рий тодї про­жи­вав в Сьмілї, в маєтнос­ти Пе­черсько­го мо­нас­ти­ра. Пос­ланці кли­ка­ли Ґізе­ля в Га­дяч до гетьма­на. Ґізель зля­кав ся; він був не в ла­ду з гетьма­ном, од­на­че хоч-не-хоч мусїв їха­ти. Чо­го на ме­не сер­ди­тесь і в Пе­черській оби­телї за ме­не Бо­гу не мо­ли­тесь?«спи­тав в ар­хи­манд­ри­та гетьман.»Ми не ба­жаємо тобі нїяко­го ли­ха, ска­зав ар­хи­манд­рит, але ба­чи­мо твою не­лас­ку до нас: твої Ко­за­ки граб­лять мо­нас­тирські маєтнос­ти, бе­руть конї, то­вар, хлїб, оби­жа­ють нас і лю­дий«.»Я сього більше не доз­во­лю Ко­за­кам, ска­зав гетьман: я чув, що до нас їде Ме­то­дий. До сього ча­су бу­ло в нас ти­хо, а як приїде, то нач­неть ся ли­хо. По­го­во­ри з ним от­че, щоб він зо мною по­ми­рив ся.

    

    Надаремно гетьман бо­яв ся! Ме­то­дий сам прий­шов до йо­го ми­ри­тись. Ме­то­дий роз­ка­зав, як йо­го по­га­но ви­та­ли в Москві, не хва­лив мос­ковських ар­хиєреїв, мос­ковських но­ровів, роз­ка­зав, що він сподїваєть ся од Моск­ви для Ук­раїни бо­га­то ли­ха, що мос­ковський воєво­да, Ор­дин-На­що­кин ве­де на Ук­раїну ве­ли­ке мос­ковське військо, хо­че си­лою заб­ра­ти всї ук­раїнські го­ро­ди. Гетьман і Ме­то­дий знов ста­ли при­яте­ля­ми по давньому. Ме­то­дий ви­дав свою доч­ку за гетьма­но­во­го не­бо­жа. Вер­нув­шись з Га­дя­ча у свій рідний Нїжин, Ме­то­дий пе­ред усїма кляв Моск­ву, ла­яв та­мошнїх ар­хиєреїв та воєвод і пи­сав Бру­хо­вецько­му, щоб він стеріг ся, щоб йо­го не по­тяг­ли за шию в Моск­ву.

    

    В той час До­ро­шен­ко че­рез мит­ро­полїта Ту­кальско­го пе­ре­го­во­рю­вав ся з Бру­хо­вецьким. Ту­кальский пи­сав до йо­го лис­ти, що До­ро­шен­ко од­дасть йо­му гетьманську бу­ла­ву і як тільки він вста­не на Моск­ву і ви­же­не Мос­калїв з Ук­раїни, то за­бе­ре під свою ру­ку, всю Ук­раїну.

    

    Тодї Бру­хо­вецький скли­кав своїх пол­ков­ників в Га­дяч на по­тай­ну ра­ду, і по­чав мірку­ва­ти, яким би спо­со­бом ви­тур­ли­ти Моск­ву з Ук­раїни. Пол­ков­ни­ки слу­ха­ли, але не ду­же по­ня­ли віри. Бру­хо­вецький за­раз примітив теє, зап­ри­сяг­нув ся і поцїлу­вав хрест. Пол­ков­ни­ки й собі зап­ри­сяг­лись пе­ред ним і поцілу­ва­ли хрест.

    

    Швидко після то­го бу­ла дру­га ра­да, по дру­гий бік Днїпра, в Чи­ги­ринї, в дру­го­го гетьма­на. На ту ра­ду зібра­лись: гетьман До­ро­шен­ко, мит­ро­полїт Ту­кальский, чер­нець, Юрий Хмельницький, До­ро­шен­кові пол­ков­ни­ки і вся стар­ши­на, та­тарські пос­ли з Кри­му, чер­нець, прис­ла­ний од Ме­то­дия і пос­ла­нець од Бру­хо­вецько­го.

    

    На сїй раді До­ро­шен­ко пос­та­но­вив, щоб, Ук­раїнцї на обох бо­ках Днїпра жи­ли в мирі та в згодї, щоб вся Ук­раїна при­вер­ну­лась до ту­рецько­го сул­та­на і пла­ти­ла йо­му по­да­ток, як пла­тить во­лоський князь. Тур­ки й Та­та­ри бу­дуть обо­ро­ня­ти Ук­раїну і хо­ди­ти на Польщу й Моск­ву. Юрий Хмельницький ска­зав: я ви­ко­паю ввесь батьківський скарб, дам пла­ту Та­та­рам, аби тільки не бу­ти під ру­кою мос­ковсько­го ца­ря та польско­го ко­ро­ля. На тій радї пос­та­но­ви­ли по­би­ти по всїй Ук­раїнї царських воєвод та мос­ковське військо. На тій радї бу­ли пос­ли і з За­по­рож­жя. Во­ни при­сяг­ли за Сїч, що зос­та­нуть ся під ру­кою гетьма­на До­ро­шен­ка. Та­та­ри вже сто­яли за Чор­ним лїсом. До­ро­шен­ко був уже го­то­вий пус­ти­ти всїх на Польщу й на Моск­ву. В місяці лю­то­му, 1668 ро­ку, в Га­дячі, мос­ковський воєво­да Ога­рев і мос­ковські пол­ков­ни­ки прий­шли до Бру­хо­вецько­го вда­ри­ти чо­лом. Бру­хо­вецький був до­ма, але не вий­шов до їх. Слу­ги ска­за­ли воєводі, що гетьман в церкві. Воєво­да пос­лав до церк­ви по­ди­ви­тись, чи є там гетьман, гетьма­на в церкві не бу­ло. Ога­рев пішов до церк­ви, а пол­ков­ни­ки пішли до до­му. Після то­го, на по­ло­вині служ­би бо­жої, Бру­хо­вецький пос­лав за мос­ковським пол­ков­ни­ком, Нїмцем Йо­га­ном Гульцом і ска­зав йо­му, що прий­шли з Сїчи За­по­рожці і на­ма­га­ють ся, щоб мос­ковське військо ви­хо­ди­ло з Ук­раїни, так, ви мос­ковські пол­ков­ни­ки, ви­ходьте собі з на­ших го­родів. Бру­хо­вецький пок­ли­кав воєво­ду Ога­ре­ва і ска­зав йо­му:»Геть ви­ходьте з на­ших го­родів! а як не вий­де­те, то ко­за­ки вас по­бють.«Ога­рев заб­рав своїх двісті мос­калїв і пішов до воріт. Во­ро­та бу­ли за­перті і ко­ло воріт сто­яли ко­за­ки. Ко­за­ки ви­пус­ти­ли Гульца з стар­ши­ною, а воєво­ду й Мос­калїв не пус­ти­ли. Іван Бу­гай ки­нув ся на Ога­ре­ва, ко­за­ки на мос­калїв. Воєво­да вис­ко­чив за го­род, але ко­за­ки дог­на­ли йо­го, дог­на­ли й Гульца, по­ло­ви­ну мос­калїв по­би­ли, по­ло­ви­ну заб­ра­ли в по­лон. Ога­ре­ва по­ра­ни­ли в го­ло­ву і пок­ла­ли в хатї у про­то­по­па на лїки.

    

    Бруховецький розіслав гра­мо­ти по Ук­раїнї, щоб ко­за­ки ви­го­ни­ли воєвод та Мос­калїв. В тих гра­мо­тах Бру­хо­вецький жа­лу­вав ся на ца­ря, що він роз­дер Ук­раїну на дві по­ло­ви­ни, од­дав по­ло­ви­ну По­ля­кам ще й нас­лав об­ди­рачів збіра­ти з Ук­раїнцїв по­дат­ки в мос­ковський скарб. Та­ку са­му гра­мо­ту Бру­хо­вецький пос­лав на Дін, щоб підня­ти на ца­ря доньских ко­заків. В сїй гра­моті він жа­лу­вав ся на воєвод і звав їх мос­ковськи­ми ца­ри­ка­ми.

    

    Козаки скрізь підня­лись на мос­ковське військо. Чер­нигівський пол­ков­ник Іван Самійло­вич з ко­за­ка­ми та міща­на­ми на­пав на воєво­ду Анд­рея Толс­то­го. Толс­той за­па­лив го­род і по­чав од­би­ва­тись. Ко­за­ки заб­ра­ли воєвод у всїх го­ро­дах, де­кот­рих пов­би­ва­ли, де­кот­рих заб­ра­ли в по­лон і по­би­ли й по­роз­га­ня­ли Мос­калїв.

    

    Весною царські воєво­ди Щер­ба­тий та Ли­ха­рев вис­ту­пи­ли з Моск­ви на Бру­хо­вецько­го і роз­би­ли ко­заків під По­че­пом, а літом знов роз­би­ли під Нов­го­ро­дом Сїверським, по­па­ли­ли й спус­то­ши­ли ук­раїньскі се­ла на двадьцять верс­тов кру­гом по всїй до­розї. Воєво­да Ро­мо­да­новський облїг з мос­ка­ля­ми го­ро­ди Ко­тельву та Опош­ню.

    

    Бруховецький тим­ча­сом нак­ли­кав до се­бе За­по­рожців і дав їм во­лю. За­по­рожцї зне­ва­жа­ли стар­ши­ну і ви­роб­ля­ли що тілько хотїли. Бру­хо­вецько­го пол­ков­ни­ки пос­ла­ли до До­ро­шен­ка і нак­ли­ка­ли йо­го на Бру­хо­вецько­го. До­ро­шен­ко і мит­ро­полїт Ту­кальский пос­ла­ли до Бру­хо­вецько­го, щоб він привіз до До­ро­шен­ка гетьманську бу­ла­ву, по­ко­рив ся йо­му, собі взяв би тільки маєтнос­ти в Га­дячі до жи­вот­тя. Бру­хо­вецький скипів. Він звелїв ха­па­ти До­ро­шен­ко­вих ко­заків, а сам нас­лав пос­ланців в Ца­рег­рад, підда­тись під йо­го ру­ку, як піддав ся й До­ро­шен­ко. Бру­хо­вецько­го пос­ли: пол­ков­ник Грицько Га­малїя, пи­сар Лаврінен­ко та обоз­ний Без­па­лий при­бу­ли в Адріяно­поль, де тоді про­жи­вав сул­тан Ма­го­мет. Во­ни про­си­ли сул­та­на прий­ня­ти гетьман­щи­ну Бру­хо­вецько­го під своє підданст­во, тільки щоб сул­тан обо­ро­няв Ко­заків од По­ляків та Мос­калїв. Сул­тан зго­див ся. В Га­дяч приїхав Та­та­рин Челїбей прий­ма­ти при­ся­гу на підданст­во сул­та­нові. Бру­хо­вецький дав Та­та­рам сїм ти­сяч червінців, а Челїбеєві по­да­ру­вав ка­ре­ту з кіньми, ки­ли­ма­ми, ще й дві дївки. Бру­хо­вецький вис­ту­пив з ко­за­ка­ми і Та­та­ра­ми про­ти мос­ковсько­го війська під Ди­каньку. Але тут прий­шла чут­ка, що на йо­го йде До­ро­шен­ко. До Бру­хо­вецько­го прий­шли де­сять До­ро­шен­ко­вих сот­ників, щоб він од­дав гет­манську бу­ла­ву, зна­ме­но і буньчук. Бру­хо­вецький велїв за­би­ти сот­ників в зелїза і одісла­ти в Га­дяч. Дру­го­го дня по­яви­лись До­ро­шен­кові пол­ки. Як тільки ко­за­ки До­ро­шен­ка й Бру­хо­вецько­го зійшли ся до ку­пи, то всі ра­зом зак­ри­ча­ли:»ми за гетьманст­во не бу­де­мо би­тись! Бру­хо­вецький ніяко­го доб­ра нам не зро­бив і тільки роз­по­чав війну«. Ко­за­ки ки­ну­лись гра­би­ти Бру­хо­вецько­го во­зи.

    

    Дорошенко пос­лав сот­ни­ка Дроз­ден­ка взя­ти Бру­хо­вецько­го і при­вес­ти до се­бе. Дроз­ден­ко увійшов у гет­манське шат­ро. Бру­хо­вецький сидїв в кріслї. Дроз­ден­ко взяв йо­го під ру­ку і хотїв ви­вес­ти з шат­ра, але тут на­го­див ся за­по­рожський пол­ков­ник Іван Чу­гуй, дав­ний при­ятель Бру­хо­вецько­го. Чу­гуй уда­рив Дроз­ден­ка муш­ке­том в бік. Дроз­ден­ко впав на зем­лю. Але не по­мог­ло. До­ро­шен­кові ко­за­ки вбігли в гетьманський на­мет, взя­ли Бру­хо­вецько­го і по­ве­ли до До­ро­шен­ка.

    

    »Чом ти не од­дав менї бу­ла­ви?«спи­тав йо­го До­ро­шен­ко. Бру­хо­вецький мов­чав. До­ро­шен­ко мах­нув ру­кою. Ко­за­ки ки­ну­лись на Бру­хо­вецько­го, по­ча­ли рва­ти на йо­му оде­жу, би­ти йо­го ки­ями, руш­ни­ця­ми, па­ли­ця­ми, вби­ли й по­ки­ну­ли го­ло­го. Чу­гуй бо­ро­нив йо­го до са­мої смер­ти. До­ро­шен­ко за­пев­няв Чу­гуя, що він не хотїв смер­ти Бру­хо­вецько­го.

    

    В ве­чері ко­за­ки з обох сторін Днїпра по­пи­лись, по­ча­ли кри­ча­ти, га­ла­су­ва­ти і хотїли вби­ти й До­ро­шен­ка. До­ро­шен­ко на­си­лу вти­хо­ми­рив їх, звелївши ви­ко­ти­ти їм кільки бо­чок горілки, а в ве­чері виїхав з стар­ши­ною, на вся­кий час, на край обо­за. До­ро­шен­ко звелїв по­хо­ва­ти Бру­хо­вецько­го в Га­дячі, в місяцї липні 1668 ро­ку, в тій церкві, кот­ру він сам пос­та­вив.

    

 

    

Пошук на сайті: