Іван Нечуй-Левицький - Хмари

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6112
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6611

 

Iван Нечуй-Левицький

Хмари

    Одного лiтнього га­ря­чо­го дня, в мi­ся­цi лип­цi 183… ро­ку, з го­ро­да Ту­ли вий­шла куп­ка хлоп­цiв, уб­ра­них по-до­рожньому. На мо­ло­дих па­ни­чах бу­ли сiр­ту­ки з тем­ної па­ру­си­ни з чор­ни­ми ро­го­ви­ми гуд­зи­ка­ми, су­кон­нi ши­ро­кi й круг­лi кар­ту­зи. Кож­ний мав за пле­чи­ма тор­бу з оде­жею, книж­ка­ми й хар­ча­ми; кож­ний дер­жав у ру­цi па­ли­цю. Па­ни­чi бу­ли ви­со­кi на зрiст, кре­мез­нi, ши­ро­коп­ле­чi й ру­ся­вi, їх рум'янi, пов­нi що­ки бу­ли здо­ро­вi якось по-сiльськiй; жи­ла­ви­ми ру­ка­ми, кре­мез­ни­ми пле­чи­ма й ши­ями во­ни ски­да­лись на ве­ли­ко­руських ро­бiт­ни­кiв або кра­ма­рiв-ко­ро­бей­ни­кiв. Мiж ни­ми один був ви­щий од усiх цi­лою го­ло­вою: то був їх по­во­да­тар, Сте­пан Возд­ви­женський. Це бу­ли тульськi се­мi­на­рис­ти. Во­ни йшли до Києва. Де­якi бу­ли пос­ла­нi на скар­бо­вi гро­шi в Київську ду­хов­ну ака­де­мiю, де­якi бу­ли прос­тi се­мi­на­рис­ти, що, скiн­чив­ши курс, йшли до Києва на про­щу.

    Широкий i вольний був їм шлях на Ук­раїну. Лiт­ня спе­ка зас­те­ли­ла йо­го на до­ло­ню ку­ря­вою. Сон­це пек­ло з га­ря­чо­го не­ба. Ку­ря­ва по­сi­ла на се­мi­на­рис­тiв, об­лi­пи­ла їм ли­ця так, що во­ни не впiз­на­ва­ли один од­но­го. Пiт ко­тив­ся з їх потьока­ми i, по­мо­чив­ши чор­ну ку­ря­ву, по­пи­сав їх ли­ця дов­ги­ми смуж­ка­ми.

    Кандидатам до ака­де­мiї бу­ли ви­да­нi скар­бо­вi гро­шi на пош­то­вi ко­нi до са­мо­го Києва. Од­на­че во­ни не поїха­ли за тi гро­шi, а пiш­ли пiш­ки i гро­шi пос­та­но­ви­ли про­пи­ти до­ро­гою, ще й то­ва­ри­шiв-бо­го­мольцiв на­поїти. Ста­ючи ко­ло кор­чом на спо­чи­нок, во­ни гу­ля­ли й пи­ли й то­ва­ри­шiв поїли. Ос­тан­нi пош­то­вi гро­шi во­ни про­пи­ли в Бро­ва­рах, не­да­леч­ке од Києва, хрес­тя­чись i мо­ля­чись до си­нiх свя­тих київських гiр, на кот­рих бi­лi­ли церк­ви й дзвi­ни­цi, бли­ща­ли про­ти сон­ця зо­ло­тi хрес­ти й ба­нi цер­ков. Хоч да­ле­ка, за­те ж ве­се­ла бу­ла їм до­ро­га до Києва! За­ба­чив­ши свя­тий Київ, во­ни за­рек­ли­ся бiльше пи­ти, щоб всту­пи­ти по-хрис­ти­янськiй до свя­то­го мiс­та.

    З чор­но­го чер­нi­гiвсько­го бо­ру во­ни вий­шли на низький бе­рег Днiп­ра. Пе­ред ни­ми за Днiп­ром з'яви­лась ча­рiв­ни­ча, не­ви­мов­не чу­до­ва па­но­ра­ма Києва. На ви­со­ких го­рах скрiзь сто­яли церк­ви, дзвi­ни­цi, не­на­че свi­чi па­ла­ли про­ти яс­но­го сон­ця зо­ло­ти­ми вер­ха­ми. Са­ме про­ти їх сто­яла лав­ра, об­ве­де­на бi­ли­ми ви­со­ки­ми му­ро­ва­ни­ми стi­на­ми та бу­дин­ка­ми, й лис­нi­ла зо­ло­ти­ми вер­ха­ми й хрес­та­ми, на­че бу­кет зо­ло­тих квi­ток. Ко­ло лав­ри хо­ва­лись у до­ли­нах мiж го­ра­ми пе­ще­ри з своїми церк­ва­ми, мiж хма­ра­ми сад­кiв та ви­ног­ра­ду. А там да­лi, на пiв­нiч, на ви­со­ко­му шпи­лi сто­яла церк­ва св. Анд­рея, ви­рi­зу­ючись всi­ма лi­нi­ями на синьому не­бi: ко­ло неї Ми­хай­лiвське, Со­фiя, Де­ся­тин­на… По­дiл, вга­ня­ючись ро­гом в Днiп­ро, не­на­че пла­вав на си­нiй, про­зо­рiй во­дi з своїми церк­ва­ми й бу­дин­ка­ми. Всi го­ри бу­ли нi­би зу­мис­не зак­вiт­ча­нi зе­ле­ни­ми сад­ка­ми й бу­ке­та­ми зо­ло­то­вер­хих цер­ков, їх зак­вiт­ча­ла дав­ня нев­ми-ра­юча ук­раїнська iс­то­рiя, не­на­че ру­кою яко­гось ве­ли­ко­го ар­тис­та…

    Стоять київськi го­ри не­по­руш­не, заг­ля­да­ють в си­нiй Днiп­ро, як i спо­кон­вi­ку, не­суть на со­бi пам'ятку про ми­нув­шiсть для то­го, хто схо­че її ро­зу­мiть, i ждуть не дiж­дуться, по­ки знов вер­неться до їх сла­ва ста­ро­го ве­ли­ко­го Києва, по­ки знов зак­вiт­ча­ють їх по­том­ки дав­нiх батькiв свi­жи­ми квiт­ка­ми iс­то­рiї…

    Тульськi се­мi­на­рис­ти стрi­ли ве­ли­ку си­лу про­чан, що йшли з да­ле­ко­го краю до Києва. Всi бо­го­мольцi, по­ба­чив­ши Київ, по­па­да­ли нав­ко­лiш­ки, хрес­ти­лись, мо­ли­лись i би­ли пок­ло­ни.

    Тульськi се­мi­на­рис­ти пiш­ли пря­мо на го­ру до лав­ри. Умив­шись i тро­хи приб­рав­шись, во­ни пiш­ли на пок­лiн до мит­ро­по­ли­та, сво­го зем­ля­ка. Мит­ро­по­лит вий­шов до них, i во­ни всi впа­ли йо­му в но­ги й по­цi­лу­ва­ли йо­го в ру­ку.

    - З якої гу­бер­нiї? Яко­го по­вi­ту? З яко­го се­ла? - роз­пи­ту­вав мит­ро­по­лит кож­но­го. - Чи всi ви пi­де­те в ака­де­мiю?

    Молодi лю­ди да­ва­ли од­по­вiдь. Дех­то об­зи­вав­ся, що пос­ту­пає в ака­де­мiю, дех­то про­сив у мит­ро­по­ли­та па­ра­фiї на Ук­раїнi.

    - Роздiлiться! - про­мо­вив мит­ро­по­лит. - Хто йде в ака­де­мiю - ста­вай по пра­вий бiк, хто в по­пи - ста­вай на­лi­во.

    По та­кiй ко­ман­дi хлоп­цi роз­дi­ли­лись i ста­ли одес­ную й ошую сво­го пас­ти­ря.

    - Добре, - про­мо­вив мит­ро­по­лит, - дам вам па­ра­фiї й по­же­ню вас на си­ро­тах, за кот­ри­ми я зос­та­вив па­ра­фiї. Тiльки тут не Ту­ла! Тре­ба вам приб­ра­ти­ся доб­ре, йду­чи на сва­тан­ня. А то, бач, що на­мо­тав ти со­бi на шию! - про­мо­вив вiн, ви­тя­га­ючи кi­нець здо­ро­вої чер­во­ної хуст­ки, кот­рою бу­ла опо­ви­та шия од­но­го хчоп­ця.

    - Та гля­дiть, не маж­те чо­бiт дьогтем, не маж­те го­ло­ви смер­дю­чою оли­вою, як бу­де­те сва­та­тись, бо за вас ту­теш­нi по­пiв­ни ще й не пi­дуть. Тут по­па­дi ду­же зу­ба­тi. Дар­ма, що я мит­ро­по­лит, а як на­ла­яв ко­лись од­но­го по­па, а вiн, дур­ний, взяв i зас­лаб з пе­ре­ля­ку, то по­па­дя тро­хи очей ме­нi не ви­дер­ла, тро­хи ря­си на ме­нi не пор­ва­ла! Лед­ве од­че­пи­лась!

    - А ви в ака­де­мiю? - про­мо­вив мит­ро­по­лит до пра­вої сто­ро­ни. - Бо­же бла­гос­ло­ви, бо­же бла­гос­ло­ви! А ти де та­кий здо­ро­вий ви­рiс? Чи не в му­ромських лi­сах? - спи­тав мит­ро­по­лит од­но­го кан­ди­да­та до ака­де­мiї, кот­рий ви­га­няв­ся го­ло­вою й пле­чи­ма над усi­ма хлоп­ця­ми.

    - Нi, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во! Я ви­рiс не­да­ле­ко од Ту­ли, - од­ка­зав сту­дент.

    - Ох, який же ти здо­ро­вий, як вед­мiдь! Якi в те­бе ру­чиська, но­жиська, пле­чи­ща? Аж страш­но ди­ви­тись! Ма­буть, ба­сом спi­ваєш?

    - Басом, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во, - гук­нув сту­дент i справ­дi страш­ним ба­сом.

    Митрополит по­чав йо­го ог­ля­да­ти з усiх бо­кiв. Сту­ден­ти розс­ту­пи­лись, i ве­ли­кий, як обе­лiск, сту­дент сто­яв мiж дво­ма ря­да­ми пря­мо про­ти мит­ро­по­ли­та.

    - Як же твоє прiз­ви­ще?

    - Степан Возд­ви­женський, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во, - знов заг­ри­мiв вiн, аж лу­на пiш­ла по ве­ли­ких по­ко­ях мит­ро­по­ли­та.

    - Бравий хло­пець! Зов­сiм бо­га­тир Iл­ля Му­ро­мець! Iдiть же до дру­гої кiм­на­ти; там вас на­го­ду­ють i на­по­ять. На гос­ти­ни­цi вам да­дуть квар­ти­ри, хто хо­че па­ра­фiї. А вам до­ро­га ле­жить на По­дiл до ака­де­мiї. Ба­жаю вам усiм бу­ти мит­ро­по­ли­та­ми!

    Хлопцi пок­ло­ни­ли­ся в по­яс, по­цi­лу­ва­ли в ру­ку й вий­шли з за­ли, ски­да­ючи її ско­са очи­ма. I во­ни всi за­хо­тi­ли бу­ти київськи­ми мит­ро­по­ли­та­ми, див­ля­чись на роз­кiш­нi по­кої мит­ро­по­ли­та, де сто­яли ве­ли­кi крiс­ла, кри­тi ма­ли­но­вим ок­са­ми­том, з зо­ло­ти­ми спин­ка­ми, з пар­че­ви­ми ки­ти­ця­ми, де ле­жа­ли ки­ли­ми на кiлька саж­нiв, зат­ка­нi чу­до­ви­ми квiт­ка­ми й ки­ти­ця­ми.

    Пообiдавши всмак у мит­ро­по­ли­та, сту­ден­ти ро­зiй­шли­ся на два бо­ки. Од­на часть пiш­ла до лаврської гос­ти­ни­цi i жи­ла там, до­ки мит­ро­по­лит не роз­дав їм па­ра­фiй на Ук­раїнi на про­ди­во ук­раїнським му­жи­кам, кот­рi по­роз­зяв­ля­ли ро­та, див­ля­чись на та­ких чуд­них ка­цапських по­пiв.

    Друга по­ло­ви­на пiш­ла на По­дiл до ака­де­мiї. Там мо­ло­дi сту­ден­ти зда­ли ек­за­мен, i їх прий­ня­ли в ака­де­мiю на скар­бо­вий кошт.

    Туляки встрi­ли в ака­де­мiї сту­ден­тiв з усiєї Ро­сiї. Ве­ли­ко­руський си­нод ще по­пе­ре­ду, нiж уряд, спос­те­рiг iдею ру­си­фi­ка­цiї, i для то­го вiн ве­лiв в ака­де­мi­ях мi­ша­ти ук­раїнцiв з руськи­ми сту­ден­та­ми. Тим-то в Київську ака­де­мiю пруть се­мi­на­рис­тiв з Кост­ро­ми, Ар­хан­гельська, з Вол­ги й Си­бi­ру, мi­ша­ючи їх з ки­яна­ми, пол­тав­ця­ми, одес­ця­ми й iн­ши­ми i по­си­ла­ючи ук­раїнських се­мi­на­рис­тiв до Моск­ви й Пе­тер­бур­га, кот­рi, од­на­че, не ма­ють охо­ти ту­ди їха­ти.


    По роз­кiш­них але­ях Братсько­го мо­нас­ти­ря, гус­то об­сад­же­них уся­ким де­ре­вом, гу­ля­ли сту­ден­ти з усiх кiн­цiв ши­ро­ко­го Ро­сiй­сько­го царст­ва. Тут мож­на бу­ло по­ба­чить ти­пи пiв­но­чi з жов­то-ру­ся­вим во­лос­сям на го­ло­вi; мож­на бу­ло по­ба­чить ши­ро­кi шиї й сi­рi очi ве­ли­ко­ру­сiв, рум'янi ли­ця ук­раїнцiв, на­вiть ор­ли­нi очi й но­си гру­зи­нiв, гре­кiв, сер­бiв i бол­гар, що приїжджа­ють вчиться до Києва. Пiс­ля ек­за­ме­нiв усi сту­ден­ти бу­ли ве­се­лi, всi ве­се­ло роз­мов­ля­ли, знай­оми­лись, жар­ту­ва­ли. Дов­гi й гус­тi алеї в мо­нас­ти­рi аж гу­ли од го­лос­ної роз­мо­ви. Сту­ден­ти з Ук­раїни й Бi­ло­ру­сiї бу­ли ци­вi­лi­зо­ва­нi­шi, де­лi­кат­нi­шi. Во­ни сто­яли да­ле­ко ви­ще од iн­ших, на­вiть роз­вит­тям ро­зу­му, i виг­ля­да­ли па­ни­чи­ка­ми й євро­пей­ця­ми мiж гру­би­ми ве­ли­ко­ру­са­ми. Всi сту­ден­ти го­во­ри­ли мос­ковським язи­ком, i рiд­ко трап­ля­ло­ся по­чу­ти спi­ву­чу, м'яку роз­мо­ву ук­раїнську. Се­ред са­мо­го мо­нас­ти­ря сто­яла ве­ли­ка гар­на Бо­го­яв­ленська церк­ва. На по­лу­ден­нiй стi­нi церк­ви бу­ла за­лiз­на дош­ка з на­пи­сом над мо­ги­лою гетьма­на Ко­на­ше­ви­ча-Са­гай­дач­но­го. Са­мий мо­нас­тир з ака­де­мiєю сто­яв на Ма­зе­пи­но­му дво­рi. I, нев­ва­жа­ючи на те, в ака­де­мiї Пет­ра Мо­ги­ли, св. Ди­мит­рiя Туп­та­ла й iн­ших не бу­ло й ду­ху, й слi­ду тих дав­нiх дi­ячiв Ук­раїни, тих Са­гай­дач­них, Мо­гил… В Братськiм мо­нас­ти­рi, в дав­нiй слав­нiй ака­де­мiї па­ну­вав чу­жий ве­ли­ко­руський дух, чу­жа на­ука, чу­жий язик, на­вiть чу­жi лю­ди… Все давнє ук­раїнське ле­жа­ло десь гли­бо­ко пiд зем­лею, ря­дом з мо­ги­лою Са­гай­дач­но­го, а над зем­лею роєм ви­ли­ся по­пiд де­ре­вом чу­жi лю­ди з чу­жої да­ле­кої сто­ро­ни, з чу­жою мо­вою, з чу­жим ду­хом, наг­на­нi бог зна звiд­кiль, щоб заг­на­ти ще глиб­ше в зем­лю на­шу ста­ро­ви­ну i но­ви­ну i по­хо­ва­ти її на­вi­ки.

    Мiж мо­ло­ди­ми сту­ден­та­ми гу­ля­ли на але­ях про­фе­со­ри-чен­цi в ши­ро­ких чор­них шов­ко­вих ря­сах, в ви­со­ких кло­бу­ках. Ши­ро­ко сте­ли­ли­ся по пле­чах їх дов­гi на­мiт­ки, гус­тi ко­си. Во­ни ду­же бряз­ка­ли чот­ка­ми i, роз­мов­ля­ючи, по­вер­та­лись якось так смi­ли­во, уг­лас­то, на­вiть по-мос­ковськiй, що ра­зом мож­на бу­ло б вга­да­ти їх рiд i пiв­нiч­не по­ко­лiн­ня.

    Незабаром сту­ден­тiв роз­дi­ли­ли по но­ме­рах. В кож­но­му но­ме­рi жи­ло по п'ять, по шiсть сту­ден­тiв. Там бу­ли їх лiж­ка, там во­ни на­вiть пи­ли чай. Оп­рiч­них дор­ту­арiв то­дi ще не бу­ло. Дi­ля­чи сту­ден­тiв по но­ме­рах, їх знов мi­ша­ли мiж со­бою, по­мi­ща­ючи на­вiть зем­ля­кiв ок­ро­ми.

    Степан Возд­ви­женський по­пав в 10-й но­мер. Ра­зом з ним жи­ли в то­му но­ме­рi п'ять сту­ден­тiв з уся­ких краi'в свi­ту: ук­раїнець, бол­гар, серб, грек i ар­хан­ге­лець, ро­дом аж з Лап­лан­дiї! Гiр­ше не мож­на бу­ло виб­рать лю­дей, не­од­на­ко­вих по мо­вi й зви­ча­ях. I всi во­ни му­си­ли жить вку­пi, го­диться, жи­ти так, щоб не за­че­пить один од­но­го i ке пе­ре­ба­ран­чать дру­гим в ро­бо­тi.

    Картина в но­ме­рi бу­ла ду­же чуд­на. Бол­га­рин си­дiв на лiж­ку, пi­доб­гав­ши по-ту­рецькiй пiд се­бе но­ги, i пи­сав, пок­лав­ши на ко­лi­нах твер­ду книж­ку. Серб хо­див по ха­тi, без­пе­рес­та­ну чов­га­ючи ту­рецьки­ми па­тин­ка­ми, ви­ши­ти­ми срiб­лом. На їх обох бу­ли ту­рецькi фе­си з чер­во­но­го ок­са­ми­ту, з зо­ло­ти­ми ки­ти­ця­ми. Лап­лан­дець си­дiв у ку­точ­ку за ша­фою, все вчив­ся, все мов­чав i дов­го не го­во­рив нi до ко­го й сло­ва. Йо­го ку­це жов­те ли­це бу­ло тем­не й сум­не, як пiв­нiч­не не­бо. Од йо­го нiх­то не чув нi ве­се­лої роз­мо­ви, нi смi­ху, нi пiс­нi; йо­го нiх­то й не за­чi­пав. Грек нi­ко­ли не си­дiв у ха­тi, нi­чо­го не ро­бив, тiльки при­хо­див до­до­му на нiч i швид­ко з своїми зем­ля­ка­ми за­вiв крам­ни­цю з тю­тю­ном. Возд­ви­женський, ве­ли­кий, як верст­ва, мi­ряв ха­ту ши­ро­чен­ни­ми сту­пе­ня­ми, роз­пус­тив­ши кри­ла­ми по­ли сво­го за­ма­за­но­го ха­ла­та. Ук­раїнець, гла­денько при­че­са­ний, чис­то уб­ра­ний, си­дiв ко­ло сво­го сто­ли­ка й пи­сав.

    Зiбранi з уся­ких на­цiй, сту­ден­ти нi­як не мог­ли по­го­диться мiж со­бою. Ко­ли бол­га­ри­но­вi бу­ло хо­лод­но, то­дi Возд­ви­женсько­му бу­ло га­ря­че. Лап­лан­дець лю­бив хо­лод, а ук­раїнець - теп­ло. Час­то Возд­ви­женський од­чи­няв вiк­на й хо­ло­див ха­ту, а по­лу­ден­нi слов'яни кри­ча­ли i втi­ка­ли з ха­ти, бо­ячись зас­ту­ди. Час­то лап­лан­дець од­чи­няв вiк­но вно­чi, й усi вста­ва­ли вран­цi сла­би­ми.

    В но­ме­рi всi лю­би­ли чис­то­ту, а Возд­ви­женський i лап­лан­дець, здається, i не ро­зу­мi­ли, що то та­ке чис­то­та. В Возд­ви­женсько­го кож­на рiч ле­жа­ла не на своєму мiс­цi. Вiн ки­дав книж­ку ку­ди трап­ля­лось, ви­со­ву­вав з-пiд лiж­ка якусь скри­ню й не пiд­со­ву­вав її, а ки­дав се­ред ха­ти. На iого неп­риб­ра­но­му лiж­ку так i ле­жа­ло все гнiз­дом. На сто­лi в йо­го ва­ля­лось усе: книж­ки й па­пiр вку­пi з хлi­бом, сiл­лю, са­ха­ром, гре­бiн­цем i ков­ба­сою.

    Вдача Возд­ви­женсько­го бу­ла ду­же дес­по­тич­на. Вiн ка­зав кож­но­му "ти", хоч би стрiв­ся з ким впер­ше на вi­ку. Ча­сом уве­че­рi всi си­дi­ли ти­хо, чи­та­ли або пи­са­ли, а Возд­ви­женський по­чи­нав гу­лять по ха­тi, сту­ко­тiв на хо­дi но­га­ми. Всi йо­го i про­си­ли, i ла­яли, але це нi­чо­го не по­ма­га­ло. Вiн со­бi хо­див, не­на­че був сам один в ха­тi. Слов'яни, ма­буть, звик­ши до ту­рецько­го яр­ма, швид­ко пе­рес­та­ли зма­гаться з ним. Тiльки ук­раїнець гриз­ся з ним що­ве­чо­ра, ла­явсь i тро­хи не бивсь.

    Незабаром усi по­ба­чи­ли, що Возд­ви­женський i лап­лан­дець не ду­же лю­би­ли по­ва­жать пра­во влас­нос­тi.

    Як у їх не бу­ло тю­тю­ну, во­ни смi­ли­во прос­тя­га­ли ру­ки й бра­ли у дру­гих; за­те ж i дру­гим да­ва­ли свiй тю­тюн.

    Студенти то­го ча­су ду­же пи­ли, гiр­ше, нiж в ос­тан­нiй час. Те­пе­реч­ки звуть той час ге­роїчним пе­рi­одом ви­пи­ва­чок. Пи­ли всi, од­на­че Возд­ви­женський пив бiльш од усiх: вiн ви­пи­вав ста­кан го­рiл­ки, не пе­ре­во­дя­чи ду­ху. Чи трап­ля­лись чиї iме­ни­ни, всi сту­ден­ти зби­ра­лись в най­бiльший но­мер i ви­пи­ва­ли ча­сом на мо­го­ри­чi вiд­ро го­рiл­ки, заїда­ючи хлi­бом з сiл­лю та ков­ба­са­ми. Тi, що скiн­чи­ли курс i виїжджа­ли на мiс­ця, ста­ви­ли мо­го­ри­чi в вер­те­пi. Вер­те­пом зва­ли один но­мер в ста­ро­му кор­пу­сi, де жи­ли скiн­чив­шi курс. Тi мо­го­ри­чi бу­ли та­кi, що ча­сом всi: i мо­ло­дi, й ста­рi сту­ден­ти, i пост­ри­же­нi в чен­цi - все те ля­га­ло по­ко­том на по­мос­тi й спа­ло там до дру­го­го дня. В но­вi­шi ча­си ста­ли пи­ти мен­ше, i в но­ме­рах час­то бу­ли тан­цi пiд гран­ня своїх му­зик. Ра­зом з тан­ця­ми на тих ве­чо­рах за­ве­ла­ся пiс­ня, i пiс­ня на­род­на, як ук­раїнська, так i ве­ли­ко­руська. На­род­нi спi­ви завж­ди бу­ли спо­доб­нi сту­ден­там, i не раз i не два iнс­пек­тор чер­нець роз­га­няв сту­ден­тiв се­ред глу­хої но­чi, бо во­ни три­во­жи­ли йо­го своїми мирськи­ми пiс­ня­ми. I за ча­сiв Возд­ви­женсько­го сту­ден­ти лю­би­ли роз­ва­жать се­бе пiс­ня­ми. По­чи­на­ли спi­вать ве­ли­ко­руських пi­сень, а по­тiм ук­раїнцi спi­ва­ли своїх. Чу­до­вою зда­лась ук­раїнська пiс­ня всiм сту­ден­там з да­ле­ких країв, що зро­ду її не чу­ли! Всi її слу­ха­ли, всi при­хо­ди­ли в екс­таз, як тi, що бу­ли ро­дом з синього Ду­наю, так i тi, що бу­ли з да­ле­кої пiв­но­чi. Лап­лан­дець ви­лiз з сво­го за­кут­ка, як миш iз но­ри, i роз­зя­вив рот. На­вiть п'яний Возд­ви­женський ус­та­вав в той час з лiж­ка, прис­лу­хав­ся до но­вої зад­ля нього пiс­нi i сам по­ви­учу­вав ба­гацько ук­раїнських пi­сень.

    Воздвиженський приїхав до Києва ду­же бо­го­бо­ящим. Вiн час­то вста­вав се­ред но­чi, мо­ливсь бо­гу й не да­вав спать iн­шим своїми мо­лит­ва­ми. Раз йо­го то­ва­ри­шi про­ки­ну­лись вно­чi й по­ба­чи­ли щось бi­ле й ве­ли­ке, що сто­яло ко­ло ша­фи i ше­по­тi­ло. То був Возд­ви­женський. Вiн встав удос­вi­та й по­чав мо­литься бо­гу, б'ючи пок­ло­ни так зав­зя­то, що по­бу­див дру­гих сту­ден­тiв.

    - Хто то? - спи­тав у йо­го один то­ва­риш.

    - А то­бi на­вi­що? - обiз­вав­ся Возд­ви­женський сер­ди­то.

    - Що ти ро­биш?

    - Та бо­гу мо­люсь!

    - Чом ти не даєш нам спа­ти! - крик­ну­ли всi за­ра­зом.

    - Дурнi ви! Хi­ба не мож­на бо­гу по­мо­литься?

    - То мо­лись ниш­ком та не сту­кай так ло­бом! - крик­нув сер­ди­то ук­раїнець.

    Всi про­ки­ну­лись i по­ча­ли ла­ять Возд­ви­женсько­го. Од­на­че вiн час­то вста­вав уно­чi, мо­ливсь бо­гу й хо­див на ут­ре­ню ниш­ком од дру­гих. Ук­раїнцi й iн­шi слов'яни їли в пiст ско­ром­не. Од­нi ве­ли­ко­ру­си не­на­че вiк про­жи­ли в ски­тах! Во­ни всi дер­жа­ли пос­ти: гре­ка зва­ли нех­рис­том, ук­раїнцiв - ля­ха­ми, а слов'ян - тур­ка­ми.

    Той ук­раїнець, кот­ро­му до­ве­лось жи­ти в од­нiм но­ме­рi з Возд­ви­женським, звав­ся Ва­силь Пет­ро­вич Даш­ко­вич. Вiн був ро­дом з Чер­ка­щи­ни, давньої ко­зацької сто­ро­ни. Чу­до­вий, пиш­ний край! Чу­до­вi, здо­ро­вi там лю­ди. Iдеш се­ла­ми й не на­ди­виш­ся на лю­дей, гар­них, при­вiт­них та пос­тав­них. Чи їдуть чо­ло­вi­ки во­за­ми, то си­дять гор­до, мов тi гетьма­ни. Чи йдуть хлоп­цi се­лом, - всi гар­нi, смi­ли­вi, ви­со­кi, мов ко­за­ки за­по­рож­цi. I дiв­ча­та там гар­нi, чор­ня­вi, рiв­нi й ви­со­кi, як то­по­лi Ук­раїни. Чу­до­вий край! Хто жив у то­бi, хто ди­хав твоїм по­вiт­рям, хто ба­чив твоє синє не­бо й чув про твою ко­зацьку сла­ву, той те­бе по­вiк не за­бу­де…


    Дашкович був чис­тий чер­ка­сець: ви­со­кий, рiв­ний, з ду­жи­ми пле­чи­ма, з ко­зацьки­ми грудьми, з роз­кiш­ним тем­ним во­лос­сям на го­ло­вi. В йо­го бу­ло ли­це пов­не з ви­со­ким i ши­ро­ким одс­ло­не­ним чо­лом. Бро­ви ле­жа­ли низько й рiв­но над ка­ри­ми яс­ни­ми, чи­ма­ли­ми очи­ма. Чи­ма­лi рум'янi гу­би бу­ли скла­де­нi щiльно i на­вiть тро­хи сер­ди­то. Йо­го пог­ляд, ви­яв­ля­ючий ро­зум i тя­му, був твер­дий, спо­кiй­ний. Рiд­ко трап­ля­лось ба­чить та­ке ли­це, де од­ра­зу мож­на бу­ло б при­мi­тить ду­ми, й ро­зум, i зав­зя­тiсть. Та не бу­ло то­дi нi навк­ру­ги йо­го, нi в йо­го са­мо­го ма­те­рi­алу для прав­ди­вої, ши­ро­кої ду­ми та ши­ро­ко­го пог­ля­ду, йо­го ру­шен­ня, йо­го хо­да - все бу­ло по­важ­не. Вiн сту­пав кож­ною но­гою, нi­би ду­ма­ючи, як тре­ба сту­пить, все хо­див за­ду­мав­шись. А як бу­ло ся­де чи ста­не, згор­нув­ши ру­ки i спо­кiй­но див­ля­чись, йо­го пос­та­ва бу­ла та­ка кар­тин­на, хоч ма­люй па по­лот­нi.

    Найуподобнiша йо­му на­ука бу­ла фi­ло­со­фiя. Вiн сам вив­чив нi­мецьку мо­ву, i на йо­го сто­лi ку­пою ле­жа­ли нi­мецькi фi­ло­софськi книж­ки, то­дi як йо­го то­ва­риш Возд­ви­женський день i нiч си­дiв над грецьким язи­ком i, по ста­рiй тра­ди­цiї, вчив те­оло­гiю. То­дi ще сту­ден­ти бу­ли вiр­нi ду­хо­вi ака­де­мiї.

    Воздвиженський, при ве­ли­ко­му зрос­тi, був не­по­вер­тай­ло. Йо­го круг­ла го­ло­ва з ши­ро­ким круг­лим "па­ри­ком", яс­ним, мов ко­ноп­лi, йо­го ши­ро­ке чо­ло i при йо­му ку­ций нiс i ту­по од­рi­за­не пiд­бо­рiд­дя - усе те бу­ло ду­же не в про­пор­цiї з ог­ряд­ною пос­тат­тю. Але вiн був пос­тав­ний, ве­се­лий, го­во­рю­чий i лю­бив то­ва­рист­во. Че­рез свою ве­се­лу вда­чу й гар­ний го­лос вiн по­до­бавсь пан­нам i па­нi­ям.

    Дашкович ду­же лю­бив чис­то­ту, здається, по при­ро­дi. Йо­го сто­лик був зас­те­ле­ний ска­тер­тю, йо­го лiж­ко сто­яло приб­ра­не й зас­те­ле­не. Час­то вiн брав лi­нiй­ку i виг­лад­жу­вав нею скар­бо­ве бi­ле з си­нi­ми бе­ре­га­ми одi­яло так, що на лiж­ку не бу­ло i скла­доч­ки. Вiн сi­дав i ля­гав на лiж­ко ду­же обе­реж­но i ду­же не лю­бив, як хто сто­рон­нiй товк­ся на йо­го пос­те­лi. Возд­ви­женський смi­яв­ся з то­го i не раз по ви­хо­дi з ха­ти Даш­ко­ви­ча пе­ре­вер­тав все на йо­го лiж­ку до­го­ри дном. Вер­та­ючись до­до­му, Даш­ко­вич зас­та­вав на пос­тi­лi нi­би слiд зем­лет­ря­сiн­ня i звав за це Возд­ви­женсько­го ту­ля­ком-под­ля­ком. Та­ке прiз­ви­ще за ту­ля­ком зос­та­ло­ся i до цього ча­су, бо зат­вер­ди­ло­ся пiс­ля то­го ду­же по­га­ною ре­пу­та­цiєю.

    Так як харч в ака­де­мiї бу­ла ду­же по­га­на, то Даш­ко­вич, Ка­лi­ме­рi й iн­шi слов'яни їли в пос­ти ско­ром­не - ков­ба­си, са­ло, мас­ло; ва­ри­ли ти­хенько в чай­ни­ках яй­ця i за­ки­да­ли шка­ра­лю­щi на гру­бу, а ча­сом i за вiк­на. Од то­го мо­нас­тирський двiр у пiст був за­сi­яний бi­ли­ми шка­ра­лю­ща­ми, не­на­че снi­гом. Возд­ви­женський ду­же за це гнi­вав­ся, як ас­кет, i гро­зив роз­ка­за­ти рек­то­ро­вi. Всi по­ча­ли йо­го сте­рег­тись i в пiст ви­хо­ди­ли їсти ско­ром­не у дру­гi но­ме­ри.

    I пiш­ло по­тiм сту­дентське жит­тя ти­хо й од­на­ко­во. Всi му­си­ли за­сiс­ти за на­уку. Всi му­си­ли, хоч i че­рез си­лу, при­ви­кать один до дру­го­го. Даш­ко­вич, грек Ка­лi­ме­рi, Пет­ро­вич й iн­шi слов'яни бу­ли ви­щi роз­вит­ком, ци­вi­лi­зо­ва­нi­шi: во­ни впли­ва­ли на гру­бу й ди­ку на­ту­ру Возд­ви­женсько­го. Вiн сам нез­чув­ся, як пе­рес­тав ус­та­вать вно­чi й мо­литься бо­гу, як по­ки­нув грецький язик i взяв­ся до фран­цузько­го, як по­чав че­пу­риться i при­би­ра­тись. Вже вiн не сту­ко­тiв по но­ме­рi чо­бiтьми, гу­ля­ючи, нi­би на злiсть усiм. Ци­вi­лi­за­цiя то­го краю, ку­ди йо­го за­нес­ла до­ля, тро­хи стер­ла з йо­го тем­нi­шi пля­ми. Од­на­че то­ва­ри­шi од­хи­ля­лись од йо­го, хоч вiн i прис­та­вав до дру­гих. В йо­го на­ту­рi бу­ло стiльки не­це­ре­мон­нос­тi, що зда­ва­лось, нi­би вiн от-от ма­хо­не ла­пою по спи­нi або й по що­цi! Вiн об­те­сав­ся тро­хи тiльки звер­ху.

    Київська ака­де­мiя то­го ча­су сто­яла ду­же низько i не да­ва­ла нi­чо­го для мис­лi. Во­на бу­ла пе­ре­роб­ле­на з ста­рої Мо­ги­лянської ака­де­мiї. За­мiсть ла­тинсько­го язи­ка уряд за­вiв ве­ли­ко­руський. Про ук­раїнський язик нiх­то не дбав, хо­ча не так дав­но сту­ден­ти пи­са­ли вiр­шi чис­тим ук­раїнським язи­ком. Ака­де­мiя зос­та­ла­ся ду­же по­за­ду од сво­го ча­су: в нiй па­ну­ва­ла схо­лас­ти­ка, од кот­рої ви­си­ха­ла вся­ка мисль в го­ло­вах сту­ден­тiв. Свiтськi на­уки бу­ли за­ку­та­нi в дух те­оло­гiї. Тiльки од­на фi­ло­со­фiя сто­яла усе ду­же доб­ре. Ака­де­мiя ви­пус­ка­ла то­дi з се­мi­на­рiї про­фе­со­рiв, кот­рi бу­ли тем­нi, як тем­на нiч, i нi­чо­му не вчи­ли, бо й са­мi нi­чо­го не тя­ми­ли - тiльки з го­ря го­рiл­ку пи­ли. Од тем­но­ти, од п'янства, од бiд­нос­тi во­ни схо­ди­ли з ума, ду­рi­ли, бi­га­ли по ву­ли­цях в од­них со­роч­ках, то­ну­ли тем­ної но­чi де-не­будь в ка­лю­жах, у ка­на­вах. З тiєї ака­де­мiї по­ви­хо­ди­ли про­тоєреї i ар­хiєреї, що пло­ди­ли на Ук­раїнi мос­ковський язик i мос­ковський дух, за­во­ди­ли мос­ковську цент­ра­лi­за­цiю в дав­нiй де­мок­ра­тич­нiй ук­раїнськiй церк­вi. Дав­ня ака­де­мiя Мо­ги­ли слу­жи­ла вже не Ук­раїнi, не ук­раїнсько­му на­ро­до­вi, а ве­ли­ко­русько­му уря­до­вi i йо­го го­су­дарст­ве­ним пла­нам.

    Студенти то­го ча­су не­ба­га­то ви­но­си­ли в го­ло­вi, їх мисль бу­ла зос­тав­ле­на са­ма для се­бе: її не во­ру­ши­ла су­ха схо­лас­тич­на ака­де­мiч­на на­ука. На сту­ден­тiв бiльше ма­ла впли­ву лi­те­ра­ту­ра, що за­хо­ди­ла в ака­де­мiю збо­ку. Лi­те­ра­ту­ра та бу­ла ве­ли­ко­руська i да­ва­ла не­доб­рий ма­те­рi­ал для прос­вi­ти мис­лi, бо бу­ла слов'яно­фiльська. Возд­ви­женський, Даш­ко­вич i iн­шi сту­ден­ти по­ча­ли втя­гу­ва­ти в се­бе ту нез­до­ро­ву рет­рог­рад­ну мисль. Ра­цi­она­лiзм i заг­ра­нич­нi книж­ки то­дi не за­хо­ди­ли в стi­ни Братсько­го мо­нас­ти­ря.

    Раз над Києвом сто­яла чу­до­ва вес­ня­на нiч, що так на­ди­ху­ва­ла ду­хом по­езiї Го­го­ля й Пуш­кi­на. Пов­ний мi­сяць ди­вив­ся в си­нiй, гла­денький, як дзер­ка­ло, Днiп­ро. Не­бо бу­ло яс­не й синє. На за­хо­дi, над чор­ною сму­гою лi­су й гiр не­бо бли­ща­ло ду­же пiз­нiм рум'яним ве­чо­ром. Бу­ло яс­но, як удень. На Братськiй церк­вi мож­на бу­ло чи­тать зо­ло­тi на­пи­си на стi­нах. По­вiт­ря бу­ло ти­хе, за­паш­не. Здається, не тi­ло, а са­ма ду­ша ним ди­ха­ла. На сер­цi ста­ва­ло лег­ко, на ду­шi - спо­кiй­но. Ро­зум за­си­пав пе­ред ве­ли­кою кра­сою при­ро­ди, за­те ж про­ки­да­лась фан­та­зiя на­вiть в черст­вiй, твер­дiй ду­шi. Спi­ву­ча ду­ша ви­ли­ва­лась пiс­нею по-со­лов'їно­му, по­етич­на ду­ша ма­ри­ла ти­ся­чею пиш­них кар­тин. Ду­ша люб­ля­ча лю­би­ла га­ря­чi­ше, ду­ша без­щас­на зас­по­ко­юва­ла своє за­му­че­не сер­це. Вся при­ро­да з не­бом i зем­лею, з во­дою, квiт­ка­ми, лi­са­ми й го­ра­ми зда­ва­лась од­нiєю пiс­нею, од­нiєю гар­мо­нiєю.

    В тем­них але­ях Братст­ва гу­ля­ли ку­па­ми сту­ден­ти. Пiд ви­со­ки­ми осо­ко­ра­ми й ака­цi­ями на лав­ках си­дi­ли ря­дом: Возд­ви­женський, Даш­ко­вич, Пет­ро­вич, Ка­лi­ме­рi i ба­га­то iн­ших.

    Перед їх очи­ма за вiв­та­ря­ми Братської церк­ви, се­ред мо­нас­ти­ря, був ко­ло­дязь з фон­та­ном. Кру­гом йо­го рос­ли ви­со­кi то­по­лi, дос­та­ючи вер­ха­ми до се­ред­нiх бань церк­ви. Чу­до­вi сто­яли во­ни, об­ли­тi про­мiн­ням мi­ся­ця од вер­шеч­кiв до са­мо­го до­лу! На їх бу­ло вид­ко кож­ний лис­то­чок, кож­ну гiл­ляч­ку! Лап­лан­дець з да­ле­кої пiв­но­чi й со­бi вий­шов з сво­го за­кут­ка. Всi си­дi­ли вже дав­но, i нi­ко­му не хо­тi­лось йти в ха­ту. Кож­но­му хо­тi­лось го­во­ри­ти, ви­го­во­рить те, що при­таїлось в ду­шi; в кож­но­го сер­це бу­ло одк­ри­тi­ше од теп­ла й доб­ра пиш­но­го ве­чо­ра й пi­сень со­ло­вей­кiв.

    Довго роз­мов­ля­ли сту­ден­ти про вся­ку вся­чи­ну. Да­лi й да­лi всi ста­ва­ли го­во­рю­чi­шi. Роз­мо­ва по­ча­ла прий­мать тон еле­гiї. Кож­ний по­чав ду­ма­ти й ма­рить го­лос­но. Серб Пет­ро­вич по­чав зга­ду­вать свою рiд­ну да­ле­ку сто­ро­ну, роз­ка­зу­вав про тур­кiв, як тур­ки взя­ли йо­го дi­да, й батька, i дядькiв, по­са­ди­ли в конс­тан­ти­но­польську тюр­му, як заб­ра­ли в їх зем­лi, їх усе доб­ро, за­ру­ба­ли дi­да й дядькiв, а батька ви­пус­ти­ли з тюр­ми без нi­чо­го. Йо­го ду­ша аж кле­ко­тi­ла помс­тою й не­на­вис­тю; йо­го ве­ли­кi чор­нi очi бли­ща­ли вог­нем на­вiть при свi­тi мi­ся­ця. Смут­ний бол­га­рин i со­бi роз­го­во­ривсь, тiльки йо­го ду­ша не рва­лась так га­ря­че, бо бу­ла ду­же при­шиб­ле­на дес­по­тиз­мом. Ук­раїнськi сту­ден­ти ще не ма­ли то­дi яс­но­го по­чу­ван­ня на­цi­ональнос­тi, але, слу­ха­ючи сер­ба й бол­га­ра, во­ни й со­бi зга­да­ли про свiй без­щас­ний на­род, зов­сiм за­би­тий з мо­вою, лi­те­ра­ту­рою й iс­то­рiєю.

    Дашкович по­чав ти­хi­сiнько спi­вать ук­раїнську пiс­ню. До йо­го прис­та­ло кiлька го­ло­сiв. Возд­ви­женський вто­ру­вав ба­сом, i ти­хо-ти­хо, як днiп­ро­ва во­да, по­ли­ла­ся гар­мо­нiч­на ук­раїнська пiс­ня. Се­ред мо­нас­ти­ря, пе­ред п'ятьма зо­ло­ти­ми ба­ня­ми, се­ред чер­не­чих ке­лiй i тем­них алей по­нес­ла­ся ме­ло­дiя про Са­гай­дач­но­го, кот­ро­го мо­ги­ла бу­ла за де­сять сту­пе­нiв звiд­тi­ля, ко­ло пiв­ден­ної стi­ни церк­ви.

    Швидко од­чи­ни­лось од­но вiк­но в ке­лiї. Звiд­тiль ви­су­ну­лась кост­ру­ба­та чер­не­ча го­ло­ва. По­тiм од­чи­ни­лось дру­ге й третє вiк­но. З вi­кон ви­со­ву­ва­лись тем­нi го­ло­ви й слу­ха­ли спi­ви.


    По дво­рi пiд то­по­ля­ми ди­ба­ли два жу­рав­лi, кот­рих дер­жать по мо­нас­ти­рях у Києвi. З ли­пи зле­тiв па­вич, роз­пус­тив свiй блис­ку­чий хвiст i крик­нув своїм ди­ким го­ло­сом. Пiс­ня роз­во­ру­ши­ла мерт­вий спо­кiй мо­нас­ти­ря. Всi пог­ля­да­ли на рек­торськi вiк­на. Од­но рек­торське вiк­но од­чи­ни­лось, i пiс­ня ра­зом за­мер­ла на ус­тах двох де­сят­кiв хлоп­цiв, i знов ста­ло ти­хо й мерт­во, як у мо­ги­лi. Тiльки з су­сiдньої го­ри Ки­си­лiв­ки ши­ро­кою хви­лею ли­ла­ся пiс­ня мi­щан, кот­рi зби­ра­лись там на ву­ли­цю i спi­ва­ли пiс­нi цi­лим хо­ром, з ба­са­ми, те­но­ра­ми й соп­ра­на­ми.

    Калiмерi й Возд­ви­женський роз­ве­се­ля­ли усiх своїми жар­та­ми й брех­нею. Грек роз­ка­зу­вав про схiд­нi га­ре­ми, про афiнських гре­кинь. Низький, товс­тий, з ву­зеньким ло­бом, з товс­ти­ми гу­ба­ми й чор­ни­ми очи­ма, Ка­лi­ме­рi зов­сiм не на­га­ду­вав ге­роїв "Iлi­ади", а бiльше був схо­жий на гiрських роз­би­шак. Вiн по­чав ма­рить про свiй ма­га­зин з тю­тю­ном, про ба­ри­шi, про дiв­чат, гу­див Ро­сiю й хва­лив свiй край.

    Тиха нiч, теп­ло, мi­сяць i зо­рi на­во­ди­ли бiльше за­ду­му й ме­лан­хо­лiю, а най­бiльш на ук­раїнцiв.

    - Сидимо ми те­пер уку­пi, - по­чав Даш­ко­вич, - а де-то ми бу­де­мо че­рез рiк, че­рез два, як вий­де­мо звiд­сiль?

    I кож­но­му бу­ду­щи­на, рiд­ний край по­ча­ли з'являться пе­ред очи­ма. Серб зга­дав свiй ти­хий Ду­най, зга­дав Чор­ну го­ру з її вольним на­ро­дом i кра­сою при­ро­ди. Даш­ко­вич за­го­во­рив про свою Чер­ка­щи­ну, про Днiп­ро ши­ро­кий, про сад­ки зе­ле­нi i про пиш­нi свої Се­ге­дин­цi, за­ли­тi че­реш­ня­ми. Ка­лi­ме­рi зга­дав кла­сич­нi Афi­ни й пиш­нi бе­ре­ги Мо­реї, хоч i був ла­ден по­мi­няться ни­ми на доб­рi ба­ри­шi за тю­тюн. Один Возд­ви­женський не зга­ду­вав Ту­ли, смi­яв­ся з усiх i звав усiх ро­ман­ти­ка­ми.

    - А де-то до­ве­деться нам по­же­ниться? Якi-то бу­дуть на­шi жiн­ки? - по­чав Даш­ко­вич i тим за­че­пив най­жи­вi­шу, най­тон­шу стру­ну в сер­цi кож­но­го мо­ло­до­го сту­ден­та. До кiн­ця кур­су бу­ло так не­да­леч­ке! Всi по­ча­ли пе­ре­би­рать знай­омих у го­ро­дi пан­нiв, i най­бiльше тих, кот­рi хо­ди­ли до церк­ви в Братст­во. Зга­да­ли ба­га­то пан­нiв гар­них i ро­зум­них, але в кож­ної зна­хо­ди­ли що-не­будь не­гар­не, що-не-будь не до впо­до­би. I по­ча­ли во­ни ма­рить, ко­му якої тре­ба жiн­ки.

    - Я тут не же­нюсь, - го­во­рив серб. - Ме­нi тре­ба жiн­ки смi­ли­вої, щоб умi­ла ча­сом тур­ка пiд бiк шпи­го­нуть i щоб бу­ла й пат­рi­от­ка, лю­би­ла свiй край, свою мо­ву й свою вi­ру.

    - А ме­нi тре­ба та­кої, - про­мо­вив Даш­ко­вич, - щоб умi­ла гос­по­да­рю­вать, по­ря­док в до­мi да­вать i щоб умi­ла ук­раїнських пi­сень спi­ва­ти. Я бу­ду си­дiть i фi­ло­софст­ву­вать, а во­на, ти­ха, доб­ра та ве­се­ла, бу­де ко­ло ме­не ши­ти й пiс­ню ме­нi спi­вать.

    - I вже ти! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - Мо­же, то­бi тре­ба та­кої, щоб си­дi­ла ко­ло те­бе та пхи­ка­ла, сльози ли­ла? - i Возд­ви­женський пiд­пер­ся ру­кою, прес­мiш­но скри­вив ли­це i по­чав пхи­кать. Йо­го здо­ро­ва го­ло­ва ста­ла та­ка смiш­на, по­за бу­ла та­ка чуд­на, що всi за­ре­го­та­лись.

    - Ой ти! - про­мо­вив Даш­ко­вич. - Тя­миш ти в по­езiї! А то­бi, ма­буть, тре­ба та­кої, щоб да­ва­ла щод­ня сту­са­нiв у по­ти­ли­цю!

    - Ого-го! Не­хай спро­бує! Я за­дам їй та­кої ро­сiй­ської пинх­ви, що во­на не пот­ра­пить ку­дою втi­кать. Ко­ло ме­не жiн­ка бу­де хо­дить навш­пиньки, на од­них ве­ли­ких пальчи­ках. А як я чи­та­ти­му або спа­ти­му, то во­на по­вин­на за­мер­ти на той час i за­мо­рить все в до­мi. Пi­сень твоїх я не пот­ре­бую. Жiн­ка по­вин­на буть жiн­кою. Я го­ло­ва в до­мi, а во­на моя пiд­да­на. Щоб ме­нi бу­ло доб­ре їсти, доб­ре пи­ти; щоб ме­нi усе бу­ло впо­ру, за ча­су…

    - То то­бi тре­ба най­мич­ки, а не жiн­ки? - спи­тав Даш­ко­вич. - А я со­бi най­мич­ку най­му, а жiн­ки по­кiр­ної, ра­би­нi не люб­лю.

    Воздвиженський знов за­няв­чав жа­лiб­но, пiд­пер­ши що­ку до­ло­нею.

    - От та­ка твоя бу­де жiн­ка! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - А моя жiн­ка не­хай не спi­ває й не пхи­кає: не­хай со­бi бу­де бо­го­мiльна, не­хай хо­дить до церк­ви. I я люб­лю жiн­ку доб­ру, ти­ху, але по­кiр­ну, по­кiр­ну! Бо як жiн­ка поч­не вер­хо­во­дить в ха­тi, то не бу­де доб­ра.

    - Ти дес­пот! - крик­нув Даш­ко­вич.

    - Нi, бра­ти­ку! Жi­но­че дi­ло ко­чер­га та ко­лис­ка. Я для неї й гро­шей не да­ва­ти­му до рук! Сам справ­ля­ти­му оде­жу, яку тре­ба бу­де. Я не люб­лю, як жiн­ки швен­дя­ють по ба­лах.

    - А я по­ди­вив­ся б, як моя жi­ноч­ка тан­цю­ва­ти­ме, як ме­те­лик, гра­ти­ме, спi­ва­ти­ме, - ма­рив Даш­ко­вич.

    - О, як­би моя жiн­ка вда­лась та­кою Iро­дi­адою, то я б її за­пер в ха­тi, ще й две­рi пiд­пер би. Не­хай би си­дi­ла, не ри­па­лась та ха­ти сте­рег­ла!

    - Воздвиженський, - про­мо­вив Ка­лi­ме­рi, - ти зов­сiм по-мон­гольськiй ди­виш­ся на жiн­ку. От моя жiн­ка бу­де не та­ка! Моя жiн­ка но­си­ти­ме кинд­жа­ла при по­ясi, вмi­ти­ме пол­ком ко­ман­ду­вать i тур­кiв би­ти. Моя жiн­ка бу­де, як ка­ли­на з мо­ло­ком! з вог­нем в очах, з грудьми ви­со­ки­ми, як го­ра Олiмп. Я хо­чу, щоб моя жiн­ка тан­цю­ва­ла, як ба­ядер­ка, спi­ва­ла пi­сень, як со­ло­вей­ко, при­па­да­ла ко­ло ме­не не ра­би­нею, а га­ря­чою ко­хан­кою. На да­ле­кiм Схо­дi, на га­ря­чо­му бе­ре­зi Се­ред­зем­но­го мо­ря, а мо­же, з га­ре­му яко­го тур­ка я ви­хоп­лю со­бi та­кi чор­нi очi, та­ку пал­ку лю­бов, що не схо­че ме­нi ака­фiс­тiв чи­та­ти.

    - А бу­де в ма­га­зи­нi си­дiть й тю­тю­ном тор­гу­вать, - обiз­вав­ся Даш­ко­вич.

    - Нехай тор­гує! але во­на бу­де моїм ко­хан­ням, моєю щи­рою ду­шею! - го­во­рив пал­кий грек, об­ли­тий свi­том мi­ся­ця. Йо­го очi бли­ща­ли iск­ра­ми про­ти мi­ся­ця; чер­во­нi гу­би й рум'янець на що­ках роз­го­рi­лись. В та­кiм за­па­лi вiн був i справ­дi тро­хи схо­жий на ге­роя "Iлi­ади", а не на кра­ма­ря.

    - Куди-то оце нас по­роз­си­ла­ють, як ми скiн­чи­мо курс, - про­мо­вив Даш­ко­вич.

    - Я зос­та­нусь тут, у Києвi, - од­рi­зав Возд­ви­женський.

    - А в Ту­лу не хо­чеш? - крик­ну­ли усi.

    - Не хо­чу! - од­ка­зав Возд­ви­женський.

    - Але ж там гар­но! - про­мо­ви­ли усi, смi­ючись.

    - То що, що гар­но! Я зос­та­нусь тут, на Ук­раїнi, i в Києвi; i оже­нюсь тут! - до­дав Возд­ви­женський. - А ти, хох­ле, ка­тай до Ту­ли!

    - Розкажи батько­вi своєму! - од­ка­зав Даш­ко­вич. - Я за грi­хи не поїду в твою Ту­лу. Я не по­ки­ну Ук­раїни нi­за­що в свi­тi!

    I знов роз­мо­ва нат­ра­пи­ла на пе­ред­нi­шу те­му: знов мо­ло­дi хлоп­цi за­го­во­ри­ли про мо­ло­дих дiв­чат. Мi­сяць ще яс­нi­ше ви­ли­вав всю си­лу сво­го про­мiн­ня. Гус­та тiнь пiд ли­па­ми ще гiр­ше во­ру­ши­ла ду­ми й фан­та­зiю. Да­ле­ка го­лос­на пiс­ня з го­ри Ки­си­лiв­ки, ще да­лi пiс­ня з го­ри Ще­ка­ви­ки знов вик­ли­ка­ли охо­ту до спi­ву. Даш­ко­вич по­чав ти­хе­сенько "Гри­ця", а Возд­ви­женський i нез­чув­ся, як став йо­му вто­ру­вать. I знов ти­ха пiс­ня, як ше­лест лис­ту, пiш­ла по мо­нас­ти­рi. Пiд са­мою церк­вою спа­ло на зем­лi по­ко­том кiлька со­тень бо­го­мольцiв з усiєї Ук­раїни. Во­ни спро­сон­ня по­чу­ли пiс­ню, пiд­во­ди­ли го­ло­ви й ди­ву­ва­лись, що се­ред мо­нас­ти­ря спi­ває хтось сiльську пiс­ню, нi­би в се­лi на ву­ли­цi.

    На тем­них але­ях за­чор­нi­ла чор­ною хма­рою ви­со­ка чер­не­ча пос­тать. Чер­во­на па­ли­ця з зо­ло­тою го­лов­кою заб­ли­ща­ла, як блис­кав­ка.

    Студенти за­чу­ли рек­то­ра й по­бiг­ли до кор­пу­су. Там уже дзво­нив дзво­ник на мо­лит­ву.

    I дов­го ще пiс­ля мо­лит­ви, си­дя­чи пе­ред од­чи­не­ним вiк­ном, ди­вив­ся Даш­ко­вич на сон­ний, ти­хий Київ, на ви­со­кi го­ри, де бли­ща­ли зо­ло­тi вер­хи Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря, де на шпи­лi ви­сiв со­бор, Анд­рiївський, а по­пiд го­рою зе­ле­нi­ли сад­ки, бi­лi­ли стi­ни бу­дин­кiв. Йо­му хо­тi­лось од­но­го - не по­ки­нуть Києва, а дру­го­го - знай­ти ти­ху, доб­ру, як го­луб­ка, i спi­ву­чу жiн­ку.

    Вже усi в но­ме­рi по­ля­га­ли спать. В ве­ли­кi вiк­на свi­тив мi­сяць. В ха­тi ста­ло ти­хо; усi за­си­па­ли. Ко­ли це Возд­ви­женський про­ки­нувсь i зак­ри­чав: "Даш­ко­ви­чу! Чи ти спиш!?"

    - Якого ти не­чис­то­го не даєш спать! - обiз­вав­ся спро­сон­ня Даш­ко­вич.

    - Чи то­бi нi­чо­го не сни­лось?

    - А то­бi вже встиг­ло й прис­ниться?

    - Вже! Ме­нi сни­лась моя бу­ду­ща жiн­ка, - про­мо­вив Возд­ви­женський хрип­ким зас­па­ним го­ло­сом.

    - Якою ж во­на то­бi сни­лась? Чи та­ким бов­ду­ром, як i ти? - спи­тав йо­го Даш­ко­вич, i всi знов про­бур­ка­лись i по­ча­ли смi­яться при розд­раж­ню­ючiм свi­тi мi­ся­ця.


    - Одже й я при­га­дую свiй сон: i ме­нi щось верз­лось, - го­во­рив да­лi Даш­ко­вич. - їй-бо­гу, сни­лось, нi­би я сид­жу на тiй са­мiй лав­цi, де ми не­дав­но си­дi­ли; i нiч, здається, бу­ла та­ка са­ма; ко­ли це пурх! i з де­ре­ва зли­ну­ла го­луб­ка, сi­ла ме­нi на пле­че й по­ча­ла вур­ко­тать на ву­хо. Я взяв її в ру­ки; ко­ли див­люсь, а го­луб­ки вже не­ма, i ко­ло ме­не си­дить пан­на, гар­на, як оця нiч, з та­ки­ми очи­ма i з та­ким доб­рим ли­цем, з та­ким го­лу­би­ним пог­ля­дом, як у од­нiєї пан­ни в моїй Чер­ка­щи­нi. Тiльки що я при­ди­вивсь до неї, а во­на зня­лась па­ви­чем, роз­пус­тив­ши роз­кiш­ний хвiст, i той па­вич так пре­пас­куд­но крик­нув, як­раз, як оце ти!

    - Бач, якi то­бi пти­цi сняться! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - А ме­нi при­верз­лось, що я си­дiв на тiй са­мiй лав­цi; ме­нi нi­би схо­тi­лось во­ди, я й пi­шов до ко­ло­дя­зя, наб­рав вiд­ро во­ди та й дуд­лю, дуд­лю! Ви­пив цi­ле вiд­ро, а во­ди все-та­ки хо­четься. Ко­ли обер­та­юсь, а при свi­тi мi­ся­ця стоїть дiв­чи­на з вiд­ром. Я її ляп по ру­цi! А во­на од­ра­зу, не­на­че вiдьма, обер­ну­лась пан­ною в роз­кiш­нiй бi­лiй сук­нi на два саж­нi кру­гом. Та­ка па­нiя, ой! ой! В ру­ках у неї бу­ли чот­ки й мо­ли­тов­ник, а на пле­чах кри­ла. Во­на взя­ла ме­не ти­хi­сiнько за ру­ку та й ка­же: "Хо­дiм, сер­це, до вiн­ця! Нас бу­де вiн­ча­ти сам мит­ро­по­лит". От i ве­де ме­не прос­то до церк­ви. Див­люсь, а Братст­во на­ше все па­лає свi­ча­ми. На­ро­ду в церк­вi пов­нi­сiнько! А на ам­во­нi стоїть пре­товс­та чер­ни­ця в ри­зах i ки­ває до ме­не пальцем. Пiд­ход­жу я з своєю на­ре­че­ною до чер­ни­цi, а во­на як ки­неться до ме­не, як ухо­пить ме­не за чу­ба! Див­люсь! А моя на­ре­че­на i та чер­ни­ця пе­ре­ки­ну­лись вiдьма­ми, сi­ли на ло­па­ти та й по­ли­ну­ли з церк­ви. Ввесь на­род за­шу­мiв, свiч­ки по­гас­ли, - i я про­ки­нувсь.

    - Цей сон зна­чить, що твоя жiн­ка бу­де ду­же ли­ха, - про­мо­вив Даш­ко­вич, i всi по­ча­ли смi­ятись. Возд­ви­женський встав i пi­шов шу­кать во­ди, щоб за­лить за­гу й жар своєї фан­та­зiї.

    _

II _

    На Братськiй ву­ли­цi, про­ти са­мо­го мо­нас­ти­ря, iк по­луд­ню, бу­ла осе­ля куп­ця Си­до­ра Пет­ро­ви­ча Су­хоб­ру­са. Осе­ля сто­яла са­дом до Братст­ва, а во­рiтьми ви­хо­ди­ла з дру­го­го бо­ку квар­та­лу на дру­гу ву­ли­цю. По­ло­ви­на грун­ту бу­ла за­сад­же­на доб­рим сад­ком. Са­док був ста­рий, роз­кiш­ний. Ви­со­кi стов­бу­ри де­ре­ва, рiв­нi, як ко­ло­ни, ви­со­ко роз­ки­да­ли ряс­не гiл­ля. Де­ре­ва бу­ло так пов­но, що са­док зда­вав­ся пиш­ним ко­ши­ком, в кот­ро­му бу­ло нак­ла­де­но бу­ке­тiв так тiс­но, що во­ни з усiх бо­кiв ви­ла­зи­ли аж за край. Яб­лу­нi, гру­шi, че­реш­нi ку­па­ми гiл­ля ви­ла­зи­ли в чу­жi дво­ри, сла­лись на чор­ну пок­рiв­лю во­зо­вень i ко­мор, схи­ля­лись над тро­ту­аром, за­чi­па­ючи про­хо­жих за го­ло­ви. Са­док був ста­рий, як був ста­рий i йо­го ха­зяїн Си­дiр Су­хоб­рус.

    Старий му­ро­ва­ний бу­ди­нок сто­яв не на ву­ли­цю, а се­ред дво­ра про­ти во­рiт. Вiн був так збу­до­ва­ний, як бу­ду­ва­ли до­ми в ста­ро­ви­ну: з ган­ком, з дов­ги­ми сiньми че­рез цi­лий дiм, з дру­ги­ми две­ри­ма в са­док. Сi­ни роз­дi­ля­ли йо­го на двi по­ло­ви­ни: з од­но­го бо­ку бу­ла пе­кар­ня й ве­ли­ка ха­та для че­ля­дi, з дру­го­го бо­ку бу­ли ха­зяй­ськi кiм­на­ти. Товс­тi на ар­шин стi­ни по­ка­зу­ва­ли, що дiм був дав­нiй. Вже Си­дiр Пет­ро­вич сам поп­ро­ру­бу­вав бiльшi вiк­на, по­ви­ки­дав з вi­кон за­лiз­не пе­рех­рес­тя. Тiльки в йо­го кiм­на­тi зос­та­лось ста­ре ма­леньке вiк­но, звер­ху тро­хи зак­руг­ле­не, з за­лiз­ним пе­рех­рес­тям, ще й гост­ри­ми крюч­ка­ми на обид­ва бо­ки. Здається, ха­зяїн ду­мав не тiльки схо­вать гро­шi од зло­дiя, але ще мав злу дум­ку по­ко­лоть зло­дiєвi ру­ки й ли­це, щоб не ква­пив­ся тем­ної но­чi на чу­же доб­ро.

    Сухобрус мав двi доч­ки. Стар­ша зва­лась Мар­та, а мен­ша Сте­па­ни­да. Су­хоб­рус ов­до­вiв, i йо­го доч­ки ха­зяй­ну­ва­ли в гос­по­дi.

    Великий по­ря­док i чис­то­та в ха­тi й над­во­рi по­ка­зу­ва­ли, що Су­хоб­ру­сiв­ни бу­ли доб­рi ха­зяй­ки. Дiм був ба­гацько кра­щий все­ре­ди­нi, нiж знад­во­ру. Свiт­ли­ця бу­ла чис­та, свiт­ла, прос­тор­на; стi­ни бу­ли по­мальова­нi яс­но-жов­тою фар­бою; по­мiст був чис­тий, ви­мальова­ний; че­рез свiт­ли­цю слав­ся ву­зенький ки­лим, вит­ка­ний з чор­них i бi­лих ни­ток. На стi­нах ви­сi­ли ве­ли­кi кар­ти­ни на па­пе­рi, в чор­них ра­мах. З од­нiєї кар­ти­ни виг­ля­да­ло ли­це Пав­ла, на дру­гiй кар­ти­нi був на­мальова­ний Ку­ту­зов з грудьми, так об­вi­ша­ни­ми стрiч­ка­ми й хрес­та­ми, що нiг­де бу­ло й кур­цi клю­нуть; з тре­тiх рам виг­ля­да­ла якась ца­ри­ця. На дру­гiй стi­нi ви­сiв порт­рет яко­гось давнього Су­хоб­ру­са в кун­ту­шi, з про­рi­за­ни­ми ру­ка­ва­ми на­од­кид. Всю свiт­ли­цю ду­же кра­си­ла но­ва кар­ти­на, ви­ши­та га­ру­сом. На тiй кар­ти­нi який­сь чор­но­ву­сий ци­ган, в оде­жi яс­но-си­нiй й чер­во­нiй, виг­ра­вав на гi­та­рi. Ря­дом з ци­га­ном ви­сi­ла ду­же ве­ли­ка кар­ти­на, де Ной, з бо­ро­дою до по­яса, бла­гос­ло­вив та­ких са­мих бо­ро­да­нiв, двох си­нiв, а Хам, чор­ня­вий i з ко­рот­кою бо­ро­дою, од­вер­нув зле ли­це од батька. На од­них две­рях був на­мальова­ний ву­са­тий i чу­ба­тий за­по­ро­жець, кот­рий тан­цю­вав ко­зач­ка, дер­жа­чи в ру­ках пляш­ку й чар­ку, - сце­на, мо­же, пря­мо пе­ре­не­се­на ма­ля­ром з Братсько­го пла­цу, де ко­лись гу­ля­ли за­по­рож­цi по до­ро­зi до Ме­жи­гiрсько­го мо­нас­ти­ря й до чер­не­чої ря­си.

    На стi­нах свiт­ли­цi мож­на бу­ло чи­тать iс­то­рiю не­щас­но­го Києва, кот­ро­го шар­па­ли й пе­ре­ки­да­ли з рук у ру­ки су­сi­ди.

    Обидвi Су­хоб­ру­со­вi доч­ки жи­ли в ду­же чис­тiй й свiт­лiй кiм­на­тi. Сам Су­хоб­рус жив у дру­гiй кiм­на­тi з ма­леньким вiк­ном. Йо­го кiм­на­та бу­ла тем­на, обс­тав­ле­на дво­ма дов­ги­ми ста­ро­дав­нi­ми скри­ня­ми з уся­ким доб­ром. В кiм­на­тах бу­ло чис­то, як в ке­лi­ях у чер­ниць.

    Пiд са­ми­ми вiк­на­ми ко­ло до­му цвi­ли ку­щi ро­жi, буз­ку, жас­ми­ну, рос­ли ле­лiї, пi­во­нiя, па­ху­чий ка­ну­пер, ор­ги­нiя, си­нi­ли квiт­ки тої, на­вiть рос­ли ку­щi лю­бист­ку, ру­ти й бар­вiн­ку, не­на­че пiд вiк­на­ми сiльських хат.

    Сухобрус умiв ма­лю­вать i став на но­ги з сво­го ма­лярст­ва. Вiн ма­лю­вав прос­тi об­ра­зи, що ку­пу­ють ти­ся­чi бо­го­мольцiв з усiєї Ук­раїни. Нi­який київський ма­ляр не вмiв так до­го­дить об­ра­за­ми сiльським мо­ло­ди­цям та дi­дам, як Су­хоб­рус. Йо­го об­ра­зи ду­же ки­да­лись в вi­чi своїми яс­ни­ми чер­во­ни­ми й си­нi­ми фар­ба­ми i при­над­жу­ва­ли на­товп по­куп­цiв. Нiх­то не вмiв на­ма­лю­ва­ти та­ко­го бас­ко­го бi­ло­го ко­ня пiд свя­тим Юрiєм, та­ко­го страш­но­го змiя пiд ко­нем, на­мальова­но­го зе­ле­ною й чер­во­ною фар­бою, з ро­том, пов­ним вог­ню й по­лум'я! I Су­хоб­рус мав уже свою крам­ни­цю з об­ра­за­ми про­ти са­мо­го Ле­ва, фон­та­на, ду­же упо­доб­но­го ук­раїнським се­ля­нам. За­ба­га­тiв­ши тро­хи, вiн за­вiв вже й дру­гу крам­ни­цю, ря­дом з пер­шою, з уся­ким кра­мом. На ста­рос­тi лiт Су­хоб­рус по­чав сла­бу­вать на очi й му­сив нав­чи­ти ма­лярст­ва двох че­ляд­ни­кiв, кот­рi спов­ня­ли йо­го крам­ни­цю об­ра­за­ми.

    Пiд ха­тою в Су­хоб­ру­са, пiд бар­ка­ном у сад­ку в хо­лод­ку мож­на бу­ло кож­но­го дня ба­чи­ти ве­ли­кi мис­ни­ки, зас­тав­ле­нi об­ра­за­ми, на кот­рих прот­ря­ха­ли свi­жi фар­би,

    Сухобрусовi доч­ки, Мар­та й Сте­па­ни­да, бу­ли ма­ли­ми ду­же гар­нi дiв­чат­ка: ка­ро­окi, чор­ня­вi, круг­ло­ви­дi, з ямоч­ка­ми на що­ках. Во­ни кож­но­го дня хо­ди­ли до бо­ри­со-глiбсько­го дя­ка з гра­мат­ка­ми й час­лов­ця­ми пiд пах­вою. Мар­та бу­ла тiльки го­дом стар­ша од своєї сест­ри. Але, ма­ючи один зрiст, зап­ну­тi од­на­ко­ви­ми зе­ле­ни­ми хус­точ­ка­ми, зав'яза­ни­ми пiд пiд­бо­рiд­дям по-мi­щанськiй, в од­на­ко­вих ко­ти­ках, кри­тих яс­но-зе­ле­ною ма­те­рiєю, во­ни бу­ли нi­би од­но­лiт­ки-близ­ня­та. Пiс­ля дя­ко­вої на­уки Су­хоб­рус по­си­лав їх до од­но­го пан­сi­ону го­дiв зо два, де во­ни вив­чи­лись го­во­ри­ти по-ве­ли­ко­руськiн, вив­чи­лись ши­ти, й ви­ши­вать, i гра­ти на гi­та­рi, як то­дi бу­ла мо­да. На то­му й скiн­чи­лась на­ука й прос­вi­та Су­хоб­ру­сi­вен. Су­хоб­рус умiв чи­тать тiльки цер­ков­нi книж­ки i час­то за­га­ду­вав доч­кам чи­та­ти йо­му го­лос­но "Жи­тiя свя­тих", а най­бiльше пе­чорських. Їх бо­ротьба з зли­ми ду­ха­ми зда­ва­лась йо­му надз­ви­чай­но цi­ка­вою! Не раз мож­на бу­ло ба­чи­ти Су­хоб­ру­са в сад­ку на лав­цi з ве­ли­кою кни­гою "Жи­тiй" на ко­лi­нах. На­дiв­ши си­нi оку­ля­ри, в од­нiй со­роч­цi й без шап­ки, вiн си­дiв в свя­та пiд гiл­ляс­тою гру­шею, ду­же рiд­ко пе­ре­ки­да­ючи товс­тi й здо­ро­вi лист­ки "Пе­черсько­го па­те­ри­ка".

    Ще змал­ку Мар­та й Сте­па­ни­да бу­ли ду­же схо­жi вда­чею. Обид­вi во­ни бу­ли ду­же ро­зум­нi, че­пур­нi й ве­се­лi; обид­вi бу­ли ду­же упер­тi. Ко­ли во­ни са­мi хо­тi­ли що ро­бить, то не тре­ба бу­ло й за­га­ду­вать, а ко­ли чо­го не хо­тi­ли, то нi батько, нi ма­ти не ма­ли си­ли їх при­си­лу­вать. Обид­вi во­ни бу­ли слух­ня­нi, але трап­ляв­ся час, що Мар­та або Сте­па­ни­да не хо­тi­ли по­да­ти ма­те­рi то­го, що ле­жа­ло пiд ру­кою.

    Ще змал­ку мiж Мар­тою й Сте­па­ни­дою не бу­ло при­хильнос­тi й сим­па­тiї. Во­ни гу­ля­ли вку­пi, за­бав­ля­лись, але не бу­ло мiж ни­ми щи­рої лю­бо­вi.

    - Або з вас, доч­ки, бу­дуть ве­ли­кi ха­зяй­ки, або - ве­ли­кi злид­нi, - бу­ло жар­тує Су­хоб­рус, гла­дя­чи по го­ло­вi своїх до­чок.


    Сухобрус по­ми­лив­ся: з йо­го до­чок вий­шли ро­зум­нi й ха­зяй­но­ви­тi пан­ни, з ве­ли­кою енер­гiєю, з ве­ли­кою охо­тою до пра­цi, але за­те пал­кi й сер­ди­тi. Во­ни так доб­ре дер­жа­ли дiм, так умi­ли дбать, як їх по­кiй­на ма­ти. Але за­те час­то дос­та­ва­лось од їх i ста­ро­му батько­вi. Вiн був у ру­ках своїх до­чок i час­то не мав во­лi ви­пи­ти зай­ву чар­ку, як то­го не хо­тi­лось доч­кам.

    В го­ро­дянсько­му пан­сi­онi во­ни тро­хи вхо­пи­ли ро­ман­тиз­му, ра­зом з то­дiш­нi­ми сен­ти­мен­тальни­ми ве­ли­ко­руськи­ми ро­ман­са­ми, кот­рi приб­лу­ди­лись на Ук­раїну з ро­ман­тич­ною ве­ли­ко­руською лi­те­ра­ту­рою. Заб­рав­ши в ру­ки гi­та­ри, во­ни лю­би­ли спi­ва­ти жа­лiб­ним го­ло­сом: "Сто­нет си­зый го­лу­бо­чек! Сто­нет он и день и ночь!" I, роз­ка­зав­ши в пiс­нi, як той го­лу­бо­чок вте­ряв ми­лу, як вiн по­би­вав­ся i, поп­рос­ту ска­зать, здох од пе­ча­лi, во­ни за­ду­му­ва­лись, зiт­ха­ли й дов­го ди­ви­лись в од­чи­не­не вiк­но, де в сад­ку цвi­ли квiт­ки, а на ко­мо­рах ку­пою си­дi­ли "го­лу­боч­ки", що й не ду­ма­ли зди­хать од лю­бо­вi. Лю­би­ли во­ни спi­вать Ско­во­ро­ди­ну пiс­ню: "Бiд­ну птич­ку уло­ви­ли i в клi­точ­ку по­са­ди­ли", пе­ре­вер­та­ючи ук­раїнськi сло­ва на ве­ли­ко­руський лад. I во­ни справ­дi жал­ку­ва­ли за тiєю птич­кою. I ча­сом, ви­ла­яв­ши доб­ре в пе­кар­нi най­ми­чок та при­каж­чи­кiв, пок­ри­чав­ши на батька, во­ни ви­хо­ди­ли в са­док мi­сяч­ної но­чi, дов­го хо­ди­ли пiд ви­со­ким де­ре­вом, ма­ри­ли про бiд­ну птич­ку й си­зо­го го­лу­боч­ка. А ма­ри­ли во­ни, бо вже наб­ли­жав­ся час i по­ра ду­ма­ти про яко­го-не­будь го­луб­чи­ка. I звiд­кiль вiн при­ли­не? I який вiн бу­де? Чи чор­ня­вий, чи ру­ся­вий, чи ку­пець, чи вiй­сько­вий, чи, мо­же, вче­ний?

    До Су­хоб­ру­са по­ча­ли вча­щать мо­ло­дi па­ни­чi з своїх-та­ки куп­цiв. Всi зна­ли, що Су­хоб­рус мав гро­шi в бан­ку i що вiн мав їх до­во­лi i в скри­нi. I пан­ни бу­ли гар­нi. Але якось нi один не при­па­дав їм до впо­до­би. Бу­ли мiж ни­ми лю­ди й ба­га­тi, й гар­нi, та за­те бу­ли не­ро­зум­нi, прос­тi. Мар­та й Сте­па­ни­да, ро­зум­нi зро­ду, хо­тi­ли виб­рать со­бi же­ни­хiв не ду­же тем­них куп­цiв, бо й са­мi бу­ли в пан­сi­онi. Су­хоб­ру­сiв­ни уби­ра­лись ба­га­то: в шов­ко­вi сук­нi, ок­са­ми­то­вi бур­ну­си.

    Пишно уб­рав­шись, во­ни при­хо­ди­ли кож­ної не­дi­лi до Братської церк­ви. Мо­ло­дi лю­ди ста­ва­ли, при ви­хо­дi з церк­ви, в два ряд­ки ко­ло ве­ли­ких две­рей до са­мої дзвi­ни­цi i без це­ре­мо­нiї ог­ля­да­ли кож­ну пан­ну. Су­хоб­ру­сiв­ни ше­лес­тi­ли шов­ком i гор­до про­хо­ди­ли мiж ти­ми ла­ва­ми па­ни­чiв. Па­ни­чi їх зна­ли на ли­це. Їх при­мi­ти­ли там Возд­ви­женський i Даш­ко­вич.

    Студенти зна­ли всiх пан­нiв, кот­рi бу­ва­ли в Братськiй церк­вi, i да­ва­ли кож­нiй прiз­ви­ще або по оде­жi, або по ли­цi. Од­них пан­нiв зва­ли чор­неньки­ми, дру­гих - бi­леньки­ми, iн­ших - гвоз­дич­ка­ми або чор­ноб­рив­ця­ми. Су­хоб­ру­сi­вен во­ни зва­ли пальма­ми. Мiж усi­ма пан­на­ми на По­до­лi не бу­ло рiв­нi­ших, по­каз­нi­ших од їх. Ве­ли­кi на зрiст, пиш­нi й гор­дi на хо­дi, ли­цем щи­рi ук­раїнки, чор­ноб­ри­вi й ка­ро­окi, во­ни справ­дi зда­ва­лись роз­кiш­ни­ми пальма­ми Iн­дiї мiж дрiб­ни­ми дiв­ча­та­ми.

    Раз у не­дi­лю, лiтнього теп­ло­го ве­чо­ра, бу­ла гу­лян­ка в Царськiм сад­ку. На пер­шiй алеї, не­да­леч­ке од те­пе­рiшнього Царсько­го двор­ця, труд­но бу­ло про­тис­ну­тись: так бу­ло ба­га­то на­ро­ду. Му­зи­ки ве­се­ло гри­мi­ли. Цi­лi ку­пи мi­щан сно­ви­га­ли по мен­ших але­ях. Ба­га­то лю­дей си­дi­ло на го­рах по­над Днiп­ром: во­ни ди­ви­лись на пиш­ну кар­ти­ну ти­хо­го Днiп­ра, за­ки­да­но­го бар­ка­ми, бай­да­ка­ми й пло­та­ми, ди­ви­лись на зе­ле­нi ост­рiв­цi, на тем­ний зад­нiп­рянський бiр. Мар­та й Сте­па­ни­да, одяг­ну­тi в лег­кi бi­лi сук­нi, гу­ля­ли на пер­шiй алеї. Во­ни при­мi­ти­ли, що слiд­ком за ни­ми хо­ди­ло три па­ни­чi. Чи по­вер­та­ли во­ни на бо­ко­вi алеї, чи спус­ка­лись во­ни в до­ли­ну, де те­пер Ша­то, чи ви­хо­ди­ли на го­ру, па­ни­чi хо­ди­ли за ни­ми слiд­ком i час­то за­бi­га­ли на­зуст­рiч. Во­ни при­мi­ти­ли ве­ли­ку пос­тать Возд­ви­женсько­го, при­сад­ку­ва­то­го Ка­лi­ме­рi, чор­ня­во­го Даш­ко­ви­ча i за­раз впiз­на­ли сту­ден­тiв. Сi­да­ли во­ни, сi­да­ли й па­ни­чi; вста­ва­ли во­ни, вста­ва­ли й па­ни­чi. Пан­нам це спо­до­ба­лось, i во­ни по­ча­ли зу­мис­не кру­титься по але­ях, ма­ня­чи слiд­ком за со­бою па­ни­чiв.

    Сухобрусiвни вер­ну­лись до­до­му на за­хо­дi сон­ця, по­сi­да­ли ко­ло вi­кон, од­чи­не­них в са­док, i, на­пив­шись чаю, заб­ра­ли гi­та­ри й по­ча­ли гра­ти та спi­вать "Си­зо­го го­лу­боч­ка" i "Бiд­ної птич­ки". А спi­ва­ючи тих пi­сень, во­ни не спус­ка­ли з дум­ки тих мо­ло­дих сту­ден­тiв, кот­рi так дов­го бi­га­ли слiд­ком за ни­ми. "А мо­же, то моя до­ля знай­шла ме­не цього дня в сад­ку?" - так ду­ма­ла кож­на з їх. А чу­до­вий ти­хий ве­чiр, а синє не­бо, па­ла­юче вог­нем на за­хо­дi, а зе­ле­ний са­док з гус­тою тiн­ню - все те розд­раж­ню­ва­ло нер­ви, во­ру­ши­ло сер­це, кот­ро­му прий­шла своя чер­га.

    Послалась нiч над Києвом; вже по­гас чер­во­ний од­лиск на ви­со­ких вер­хах Анд­рея й Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря, а Мар­та з Сте­па­ни­дою все си­дi­ли ко­ло вiк­на. Ре­зе­да роз­ли­ва­ла тон­кi па­хо­щi й спов­ни­ла ни­ми всю ха­ту. Во­ни знов заг­ра­ли й зас­пi­ва­ли "Звук уны­лый фор­тепьяна". I го­ло­си їх бу­ли ду­же гар­нi, i пiс­ня на­че са­ма спi­ва­лась в чис­тiм по­вiт­рi, але ду­ми бра­ли пе­ре­ва­гу. Кож­нiй хо­тi­лось ма­ри­ти мрi­ями.

    Обидвi пан­ни пiш­ли гу­лять по сад­ку. В чор­нiй тi­нi бi­лi­ли їх яс­нi сук­нi, i мiж де­ре­вом во­ни й справ­дi бу­ли, мов тi пальми, рiв­нi й ви­со­кi. Батько кли­кав їх ве­че­рять i не дiж­давсь; му­сив сам ве­че­ря­ти. Вже на дзвi­ни­цях продз­во­ни­ло два­над­цять. На схо­дi по­ча­ло яс­нi­ша­ти й чер­во­нiть не­бо: схо­див мi­сяць. А пан­ни все гу­ля­ли, не­на­че жда­ли своєї до­лi до се­бе в гос­тi.

    - Чи жде­те ко­го в гос­тi, чи ко­го виг­ля­даєте? - спи­тав ста­рий Су­хоб­рус своїх до­чок, вий­шов­ши з ха­ти в са­док. Над­во­рi бу­ла та­ка роз­кiш, та­ка ти­ха ра­дiсть, що ста­рий на­хи­лив­ся й по­чав рвать ре­зе­ду, лев­кої, бар­вi­нок; йо­го ста­рi пальцi сту­ли­ли бу­ке­ти­ки, i, зак­рав­шись до до­чок, вiн ки­нув на їх ти­ми бу­ке­ти­ка­ми. Жи­ву­щий, цi­лю­щий ве­чiр i йо­го ро­зо­хо­тив до гульнi.

    Тiльки що Су­хоб­рус пi­шов до ха­ти, як че­рез бар­кан пе­рес­ко­чи­ло в са­док щось ду­же ве­ли­ке й дов­ге, а пе­ре­го­дя i дру­ге пе­рес­ко­чи­ло слiд­ком за ним. Мар­та й Сте­па­ни­да на­ро­би­ли кри­ку й ки­ну­лись бiг­ти до ха­ти. Батько ви­бiг їм на­зуст­рiч.

    - Що там та­ке? Чи по­же­жа, чи що? - пи­тав вiн до­чок.

    - Ой та­ту! щось пе­ре­лiз­ло у наш са­док, та та­ке ве­ли­ке! - кри­ча­ли обид­вi доч­ки.

    Спершу йо­му зда­лось, що не­чис­тий пе­ре­ки­нув­ся звi­рю­кою й плиг­нув у са­док. По­тiм миг­ну­ла в йо­го дум­ка про зло­дiїв.

    Вiн ви­бiг у са­док. Доч­ки сто­яли ко­ло ха­ти. В сад­ку двоє лю­дей блу­ка­ли мiж де­ре­вом i чо­гось сту­ка­ли в мис­ник з об­ра­за­ми, що сто­яв пiд бар­ка­ном ко­ло че­ре­шень. Су­хоб­рус був спо­кiй­ний за свiй свя­щен­ний крам i не прий­мав об­ра­зiв на нiч.

    А дi­ло бу­ло та­ке. Сту­ден­ти з Царсько­го сад­ка пiш­ли у гос­тi до знай­омо­го куп­ця, кот­рий жив да­ле­ко, аж на Ор­дансько­му. Той ку­пець мав ба­гацько до­чок, i не ду­же гар­них. Вiн зак­ли­кав до се­бе уся­ких сту­ден­тiв, го­ду­вав, поїв їх i чи­ма­ло до­чок по­ви­да­вав вже за­мiж за свiтських i ду­хов­них. Сту­ден­ти час­то гу­ля­ли там до пiв­но­чi й цi­лою юр­бою пе­ре­ла­зи­ли по­тiм че­рез стi­ну Братсько­го мо­нас­ти­ря. Две­рi у кор­пу­сi ча­сом не за­пи­ра­лись, а як бу­ли за­пер­тi, то сту­ден­ти ла­зи­ли че­рез вiк­на.

    Саме то­го ве­чо­ра Возд­ви­женський i Даш­ко­вич вер­та­лись од то­го куп­ця пiзньої до­би. В їх го­ло­вах вже доб­ре шу­мi­ло, хоч во­ни й не бу­ли зов­сiм п'янi. Але ча­сом, як ка­жуть, не­на­че хто чо­ло­вi­ка обiй­де або об­во­ро­жить. Нiч бу­ла тем­на, мi­сяць ще га­разд не зiй­шов. Стi­на Братст­ва бу­ла бi­ла, i Су­хоб­ру­сiв бар­кан на тiй са­мiй ву­ли­цi був так са­мо бi­лий.

    I за братською стi­ною рос­ло де­ре­во, i за Су­хоб­ру­со­вим бар­ка­ном рос­ло де­ре­во. За­мiсть соб, на­шi сту­ден­ти по­вер­ну­ли ца­бе та й пе­ре­лiз­ли в Су­хоб­ру­сiв са­док, де до пiв­но­чi гу­ля­ли й ма­ри­ли мо­ло­дi Су­хоб­ру­сiв­ни.

    Переплигнувши че­рез бар­кан, Возд­ви­женський i Даш­ко­вич пiш­ли, як їм зда­ва­лось, нi­би по алеї прос­то до сво­го кор­пу­су, але швид­ко по­ча­ли сту­кать ло­ба­ми об де­ре­во i натк­ну­лись на мис­ник з об­ра­за­ми. Вва­жа­ючи на йо­го бi­лий ко­лiр, во­ни ду­ма­ли, що то кор­пус. Возд­ви­женський стук­нув, нi­би в две­рi, а об­ра­зи по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

    - Ой бра­ти­ку! Де це ми? Ку­ди це ми зай­шли? - пи­тав Даш­ко­вич, пi­дiй­ма­ючи з зем­лi об­ра­зи.

    - Чи не пот­ра­пи­ли ми за­мiсть кор­пу­су та в церк­ву? - го­во­рив Возд­ви­женський, роз­ди­вив­шись на об­ра­зи.

    Притвор ве­ли­кої Братської церк­ви не за­ми­ка­ли лiтньої по­ри. Там спа­ла сот­ня-дру­га про­чан. Сту­ден­там зда­лось, що во­ни до­кон­че заст­ряг­ли у тiм прит­во­рi.

    - Ой, сте­ре­жись, бра­те, щоб ча­сом не нас­ту­пить якiй­сь ба­бi на ли­це! - про­мов­ляв Даш­ко­вич.


    Крик Су­хоб­ру­сi­вен на­вiв йо­го на дум­ку, що вiн нас­топ­тав яку-не­будь бо­го­мол­ку.

    Вони по­ча­ли ози­раться i по­ба­чи­ли над го­ло­ва­ми гус­те гiл­ля. Хоч у їх го­ло­вах i шу­мi­ло, од­на­че во­ни при­мi­ти­ли, що то не Братськi алеї i не ака­де­мiч­ний кор­пус.

    - Чи не пе­рес­ко­чи­ли ми ча­сом у рек­торський са­док? - про­мо­вив Даш­ко­вич.

    - Може, й так, - до­дав Возд­ви­женський, - тре­ба якось ви­ла­зить звiд­сi­ля. Але що це за об­ра­зи? Де б во­ни наб­ра­лись у рек­торськiм сад­ку?

    - Може, тут рек­тор уно­чi бо­гу мо­литься, як Сте­пан Возд­ви­женський, - жар­ту­вав Даш­ко­вич i з тим сло­вом стук­нув ло­бом в гру­шу.

    - Ой! Хтось ме­не вда­рив ку­ла­ком по ло­бi, - ска­зав Даш­ко­вич.

    - Хто там хо­дить? - гук­нув з усiєї си­ли Су­хоб­рус, сто­ячи пiд ха­тою.

    - Ой! рек­тор вий­шов з ха­ти! - про­мо­вив Даш­ко­вич так го­лос­но, що як­би то справ­дi був рек­тор, то в йо­го ву­ха вле­тi­ли б не ду­же приємнi йо­му сло­ва.

    - Так що, що рек­тор! Ве­ли­ке го­ре - рек­тор! - кри­чав ба­сом Возд­ви­женський так го­лос­но, що як­би рек­тор гу­ляв на­вiть у своєму сад­ку в той час, то по­чув би йо­го ба­са че­рез ули­цю.

    - Хто то хо­дить у моїм сад­ку? Чо­го вам там тре­ба? - гу­кав Су­хоб­рус.

    - Та свої! - обiз­ва­лись сту­ден­ти.

    - Хто та­кi - свої? - спи­тав Су­хоб­рус.

    - Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш! - про­мо­вив Даш­ко­вич не ду­же тве­ре­зим го­ло­сом.

    Сухобрус по го­ло­сi до­га­дав­ся, що хтось не­на­ро­ком зас­ко­чив у йо­го са­док; од­на­че бу­ла то­дi не­дi­ля.

    - Та ви­ходьте, не бiй­тесь! Я вас ви­ве­ду на ву­ли­цю, - зап­ро­шу­вав їх Су­хоб­рус.

    - Еге, так i вий­де­мо оце! Щоб ви нас по­ви­го­ни­ли, отець рек­тор! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич.

    - Та я не рек­тор! Я Су­хоб­рус! - го­во­рив Су­хоб­рус, смi­ючись. Вiн до­га­давсь, що то бу­ли сту­ден­ти. Мар­та й Сте­па­ни­да по­ви­хо­ди­ли з ха­ти й смi­ялись.

    - Коли ви Су­хоб­рус, то ми й вий­де­мо. - I во­ни справ­дi вий­шли обид­ва й наб­ли­зи­лись до Су­хоб­ру­са.

    - Еге, па­ни­чi, ма­буть, не пот­ра­пи­ли че­рез братську стi­ну та зай­шли до Су­хоб­ру­са в гос­тi. Про­си­мо ж до гос­по­ди! Будьте в ме­не гiстьми, ко­ли зай­шли до моєї осе­лi, хоч i по­не­во­лi.

    Дуже чуд­на й нес­по­дi­ва­на при­ти­чи­на прот­ве­ре­зи­ла сту­ден­тiв. Во­ни по­ча­ли про­хать ви­ба­чен­ня, про­си­ли вва­жи­ти на їх сту­дентське жит­тя. Су­хоб­рус втi­шав, про­сив не три­во­житься. Вiн ка­зав, що сам ба­чив не раз, як сту­ден­ти цi­лою ку­пою пли­га­ли че­рез братську стi­ну, i вва­жав те за зви­чай­ну рiч.

    Марта й Сте­па­ни­да при­таїлись за ку­ща­ми ро­жi в той час, як батько по­вiв сту­ден­тiв до свiт­ли­цi. Во­ни пiш­ли слiд­ком за ни­ми, ду­же цi­ка­вi по­ди­виться, якi то сту­ден­ти: во­ни зна­ли на вид сли­ве кож­но­го.

    Сухобрус зве­лiв по­да­ти до свiт­ли­цi свiт­ло й зап­ро­сив їх у ха­ту. Сту­ден­ти пе­рес­ту­пи­ли по­рiг нез­най­омо­го до­му й по­ба­чи­ли у вi­чi нез­най­омо­го чо­ло­вi­ка. Чис­та ве­ли­ка свiт­ли­ця, з по­од­чи­не­ни­ми вiк­на­ми, ду­же доб­ре ос­вi­че­на, свi­жа, од по­вiт­ря но­чi, пов­на па­хо­щiв ре­зе­ди, зов­сiм виг­на­ла їм хмiль з го­ло­ви, їм ста­ло со­ром й со­вiс­но; во­ни по­ча­ли ре­ко­мен­ду­ваться.

    - Нiчого, нi­чо­го - те! Бог з ва­ми! Чи я ж ко­му роз­ка­жу, чи що? Нiх­то в ака­де­мiї не зна­ти­ме про те, - так втi­шав їх ха­зяїн. - Про­шу ж сi­да­ти в моїй гос­по­дi. А от i мої доч­ки. Це стар­ша, Мар­та Си­до­рiв­на, а це мен­ша, Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на! Я вас доб­ре знаю, бо ви пiв­чi.

    У свiт­ли­цю ввiй­шли обид­вi доч­ки, ви­со­кi, рiв­нi, чор­ня­вi, в тих са­мих бi­лих сук­нях, у кот­рих во­ни гу­ля­ли в Царськiм сад­ку. Сту­ден­ти за­раз їх упiз­на­ли, а во­ни сту­ден­тiв. Сту­ден­ти по­ча­ли ре­ко­мен­ду­ваться й чер­во­нi­ли, нев­ва­жа­ючи на хмiль у го­ло­вi.

    - А ми сьогод­нi ба­чи­ли вас у сад­ку, - заг­ри­мiв ба­сом Возд­ви­женський. Пан­ни хо­тi­ли ска­за­ти, що й ми, мов, вас ба­чи­ли, але не ска­за­ли.

    - О, ми сьогод­нi ду­же дов­го гу­ля­ли в Царсько­му сад­ку, а оце й до­сi гу­ля­ли ще у своєму сад­ку, - обiз­ва­лась Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Яка гар­на по­го­да сьогод­нi, - лед­ве про­мо­вив Даш­ко­вич.

    - Дуже доб­ра по­го­да! - обiз­ва­лась Сте­па­ни­да.

    - Зрання бу­ло ти­хо i се­ред дня ти­хо, - го­во­рив Даш­ко­вич.

    - I ве­чiр був ти­хий. Ми й до­сi з сест­рою гу­ля­ли в сад­ку, - го­во­ри­ла Сте­па­ни­да, спус­тив­ши очi вниз.

    - А вас звуть у нас пальма­ми, - од­ру­бав Возд­ви­женський ба­сом.

    - Якими пальма­ми? - спи­та­ла Мар­та.

    - Пальмами! - од­ка­зав Возд­ви­женський. - Бо ви та­кi ви­со­кi й гар­нi, як пальми.

    - Далеко нам до пальм, - обiз­ва­лась Сте­па­ни­да, - спа­си­бi за комп­лi­мент!

    Обидвi пан­ни си­дi­ли, згор­нув­ши ру­ки й див­ля­чись до­до­лу. Во­ни обид­вi по­чер­во­нi­ли, як Возд­ви­женський наз­вав їх пальма­ми. Даш­ко­вич смик­нув йо­го за ру­кав, але так нез­руч­но, що бу­ло вид­но на всю ха­ту. Пан­ни сти­ха ос­мiх­ну­лись.

    Тим ча­сом батько зве­лiв нас­та­вить са­мо­вар i го­ту­вать за­кус­ку. Вiн був ду­же ра­дий то­му ви­пад­ко­вi й гос­тям. Мiж мi­ща­на­ми й куп­ця­ми на По­до­лi сту­дент ака­де­мiї має ви­со­ку ре­пу­та­цiю, як лю­ди­на з ве­ли­ким ро­зу­мом i з прос­вi­тою. Во­ни зна­ли ака­де­мiс­тiв по про­по­вi­дях у Братсько­му мо­нас­ти­рi, а най­бiльше в п'ятни­цi ве­ли­ко­го пос­ту, ко­ли зби­ра­лись на па­сiю сот­нi ки­ян. Ста­ра, дав­ня ре­пу­та­цiя Мо­ги­лянської ака­де­мiї зос­та­ви­ла ве­ли­ку си­лу впли­ву на ки­ян i до на­шо­го ча­су. Дав­ши за­гад у пе­кар­нi, Су­хоб­рус увiй­шов до гос­тей. На йо­му був но­вий си­нiй дов­го­по­лий сiр­тук з ве­ли­ки­ми гуд­зи­ка­ми й ря­ба жи­лет­ка. Шия бу­ла зав'яза­на чор­ною блис­ку­чою шов­ко­вою хуст­кою, з-пiд кот­рої роз­ля­га­лись ши­ро­кi бi­лi вик­лад­час­тi ко­мiр­чи­ки, не­на­че ве­ли­кi ву­ха.

    - Дуже ра­дий я, що ви зас­ко­чи­ли до ме­не в го­сii, хоч i пiзньої до­би. Ма­буть, бу­ли десь в гос­тях? Чи, мо­же, в те­ат­рi? - ка­зав Су­хоб­рус.

    - Були в гос­тях… та ви­пи­ли по од­нiй та по дру­гiй… - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    - Молодим лю­дям i мо­ло­да рiч. I ми ко­лись бу­ли мо­ло­дi, то й под­ви­за­ли­ся, а те­пер, як ста­рiсть на­ляг­ла на пле­чi, то й не до под­ви­гiв.

    Сухобрус прис­по­соб­ляв­ся до вче­них лю­дей i сил­ку­вавсь го­во­рить по-вче­но­му. На­чи­тав­шись "Па­те­ри­ка" i "Жи­тiй", вiн за­ки­дав на цер­ков­ний язик.

    - Як ваш хор гар­но спi­ває, - нес­мi­ли­во про­мо­ви­ла Мар­та.

    - Ви, ма­буть, спi­ваєте? - спи­тав Су­хоб­рус Возд­ви­женсько­го.

    - Спiваю ба­сом, як мо­же­те до­га­ду­ваться по моїй роз­мо­вi, - про­мо­вив Возд­ви­женський i гурк­нув ба­сом зу­мис­не го­лос­нi­ше, щоб по­ка­за­ти свiй го­лос.

    - Який кон­церт бу­де цiєї не­дi­лi, чи "Воз­ве­дох", чи "Гла­сом моїм"? - спи­тав Су­хоб­рус, як чо­ло­вiк, ро­зу­мi­ючий дi­ло, i на­вiть за­ки­нув но­гу на но­гу, прий­ма­ючи ака­де­мiч­ну по­зу.

    - Здається, "Воз­люб­лю тя, гос­по­ди", - обiз­вав­ся Даш­ко­вич.

    - Чи не бу­де­те ко­ли спi­вать дво­хор­но­го кон­цер­ту? Як я люб­лю та­кi кон­цер­ти! - го­во­рив Су­хоб­рус. - От, як у се­мi­на­рiї на "вер­бу" кри­ко­нуть на два хо­ри "Кто бог ве­лiй"! Чу­до, ди­во! Один хор заг­ри­мить "Кто"! а дру­гий знов пiд­хо­пить "Кто"! та ще й пiдп­ра­вить. Ой! Гос­по­ди, як гар­но!

    - Ми спi­ваємо ти­хi­шi кон­цер­ти, - про­мо­вив Даш­ко­вич, на­тя­ка­ючи про­ти дво­хор­них, крик­ли­вих кон­цер­тiв.

    - I я люб­лю ти­хi, ме­ло­дич­нi кон­цер­ти, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да, лед­ве пi­дiй­ма­ючи вiї i знов спус­тив­ши їх на що­ки.

    Тим ча­сом при­нес­ли са­мо­вар. Пан­ни вий­шли до дру­гої кiм­на­ти на­ли­вать чай i не­за­ба­ром при­нес­ли ста­ка­ни для гос­тей. Свi­жа нiч, мiц­ний чай зов­сiм про­вiт­ри­ли па­ни­чiв. Во­ни на­вiть бу­ли ра­дi, що так не­га­да­не прий­шлось поз­най­омиться з пальма­ми.


    Всi по­сi­да­ли ко­ло сто­ла на ка­на­пi. В од­чи­не­нi вiк­на заг­ля­нув чер­во­ний, ве­ли­кий, як дi­жа, мi­сяць, пi­дiй­ма­ючись з Днiп­ра нi­би пря­мо на пе­черськi го­ри. Су­хоб­ру­сiв­ни в ха­тi бу­ли ба­га­то кра­щi, нiж у церк­вi в своїх ста­ро­мод­них ка­пе­люш­ках, схо­жих на ко­ши­ки. Сте­па­ни­да ма­ла ли­це щи­ро київське: бiльше круг­ле, нiж дов­ге, з пов­ни­ми рум'яни­ми що­ка­ми, з ямоч­ка­ми на що­ках, ма­леньким круг­лим пiд­бо­рiд­дям, з не­ве­ли­ки­ми тем­ни­ми очи­ма. Нiс її був чис­то мi­щанський: ду­же тон­кий, рiв­ний, але не­дов­гий, з то­нi­сiньки­ми про­зо­ри­ми нiзд­ря­ми. Бро­ви бу­ли ви­со­кi й на кiн­чи­ках ду­же то­ненькi, як шну­роч­ки.

    Старша, Мар­та, ма­ла ба­га­то гру­бi­шi пруж­ки ли­ця, ски­да­лась на сiльську мо­ло­ди­цю. В неї бро­ви бу­ли товс­тi, очi ве­ли­кi. Та­ке ли­це бу­ває ду­же гар­не на сце­нi, зда­ле­ки, при свiт­лi ламп. У чер­во­нiм на­мис­тi, зав'яза­на ве­ли­кою хуст­кою, Мар­та бу­ла б ду­же гар­ною мо­ло­ди­цею.

    Розмова ста­ла ве­се­лою, нев­ва­жа­ючи на пiз­ню до­бу. Пан­ни дер­жа­ли се­бе смир­но, тро­хи пи­ша­лись, спус­ка­ли очi до­до­лу i оче­ви­дяч­ки хо­тi­ли вда­ти з се­бе ду­же доб­рих i спо­кiй­них. Ду­же цi­ка­вий чо­ло­вiк за­раз упiз­нав би той го­лос пiд­со­лод­же­ний, тi очi, зу­мис­не спу­ще­нi вниз, впiз­нав би при­род­же­ну вда­чу й пiд­роб­ле­ну.

    - Чи ве­се­ло гу­ля­ли сьогод­нi в сад­ку? - спи­та­ла Мар­та Возд­ви­женсько­го й блис­ну­ла очи­ма, як блис­ка­ви­ця­ми, i так швид­ко спус­ти­ла вiї, як швид­ко блис­кав­ка хо­вається за чор­ни­ми хма­ра­ми. Возд­ви­женський роз­тав од то­го блис­ку, як вiск.

    - Дуже бу­ло тiс­но на пер­шiй алеї! Так тiс­но, хоч лю­дей роз­пи­хай, як у церк­вi, - од­ка­зав вiн. I йо­му ду­же хо­тi­лось, щоб во­на знов одс­ло­ни­ла вi­ка й блис­ну­ла очи­ма.

    - I чом би пак не гу­ля­ти всiм на бо­ко­вих але­ях! - про­мо­вив вiн знов до неї. - Нi! лi­зуть усi на пер­шу алею, та й го­дi!

    - Коли ж на бо­ко­вих але­ях гу­ля­ють са­мi мi­щан­ки та най­мич­ки, - обiз­ва­лась Сте­па­ни­да. - Якось нi­яко­во ту­ди мi­шаться, бо всi смi­ялись би.

    - Нехай смi­ються! - од­ру­бав Возд­ви­женський. - Я, був­ши ва­ми, гу­ляв би й на бо­ко­вих але­ях.

    - Коли ж нам не мож­на буть на­ми, - лу­ка­во про­мо­ви­ла Мар­та i знов ско­са блис­ну­ла очи­ма.

    - Чи ба­гацько на­ук чи­та­ють у вас в ака­де­мiї? - спи­тав Су­хоб­рус Даш­ко­ви­ча, ма­ючи йо­го за ро­зум­нi­шо­го.

    - Ой, ба­гацько! Так що й по­лi­чить труд­но! - I Даш­ко­вич по­чав пе­ре­лi­чу­вать де­якi на­уки, са­мо по со­бi для зви­чай­нос­тi.

    - Ой, як ба­гацько! I якої тре­ба го­ло­ви, щоб знес­ти все те! А чи є в вас та­ка на­ука "Пе­чорський па­те­рик"? Я ду­же люб­лю йо­го чи­та­ти! Та на­ука по­вин­на буть у вас…

    Сухобрусiвни, по­був­ши в шко­лi, пос­те­рег­ли, що та­ка на­ука нав­ряд чи й є на свi­тi, хоч Даш­ко­вич наз­вав їх ба­гацько й ду­же чуд­них, їм ста­ло нi­яко­во.

    - Є! - смi­ли­во од­ка­зав Даш­ко­вич. - Тiльки не на­ука, а книж­ка.

    - Книжка! книж­ка! В ме­не во­на є! Су­хоб­рус хо­тiв йти i при­нес­ти "Па­те­ри­ка".

    - Тату! не­хай тим книж­кам! Хi­ба ж їм тi книж­ки й так не об­рид­ли в ака­де­мiї? - го­во­ри­ла Мар­та. Су­хоб­рус сiв i знов хо­тiв по­ча­ти роз­мо­ву про "Па­те­ри­ка". Сту­ден­ти зам'яли йо­го сло­ва.

    - Як ба­га­то квi­ток в ва­шiм сад­ку! - про­мо­вив Даш­ко­вич до Сте­па­ни­ди, заг­ля­да­ючи в вiк­но на квiт­ник.

    - Ми з сест­рою ду­же лю­би­мо квiт­ки; так i ко­паємось тут у сад­ку, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да й ста­ла ко­ло вiк­на, роз­мов­ля­ючи з Даш­ко­ви­чем. Во­на йо­му спо­до­ба­лась. Мi­сяць ос­вi­тив її ли­це, i во­но зда­ло­ся йо­му ще де­лi­кат­нi­шим, ще доб­рi­шим. Бро­ви чор­нi­ли, як шну­роч­ки. Даш­ко­вич приг­ля­давсь до неї, i якась ра­дiсть все бiльше та бiльше на­ли­ва­ла йо­го сер­це. Про­мiнь мi­ся­ця здав­ся йо­му ве­се­лi­шим, i па­хо­щi од ре­зе­ди, од лев­коїв за­пах­ли не­на­че впер­ше; йо­му зда­лось, що во­ни ли­лись од тих очей!

    "Яке в неї ми­ле ли­це! - ду­мав вiн. - Якi тон­кi бро­ви, який рiв­ний, то­ненький но­сик. Яка во­на по­вин­на буть доб­ра, га­да­ючи по тон­ких чис­тих пруж­ках її об­лич­чя".

    Мiсяць на­вiв на її вид iде­альну блi­до­ту, схо­вав га­ря­чий рум'янець на що­ках, за­ма­лю­вав ма­том блиск гост­рих очей. Во­на сто­яла, згор­нув­ши ру­ки, i роз­мов­ля­ла ме­ло­дич­ним го­ло­сом.

    "Яка во­на ти­ха! Мов та го­луб­ка! - по­ду­мав Даш­ко­вич. - Як во­на згор­ну­ла ру­ки й очi спус­ти­ла, зов­сiм не­на­че свя­та!"

    I вiн зга­дав свiй дав­нiй сон, як йо­го суд­же­на у снi зли­ну­ла з де­ре­ва го­луб­кою, сi­ла йо­му на пле­че й по­тiм ста­ла ти­хою пан­ною. Той дав­нiй сон, вже за­бу­тий, знов вип­лиз в йо­го в ду­шi про­ти во­лi, не­са­мо­хiть.

    - Чи спi­ваєте ви? - якось са­мо ви­хо­пи­лось у йо­го з ро­та. Зiр­ва­ла те сло­во йо­го дав­ня дум­ка.

    - Спiваю, тiльки не ду­же гар­но, - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да. - Ми вив­чи­лись у пан­сi­онi тро­хи грать на гi­та­рi.

    - Спiваєте й граєте! - знов зiр­ва­лось у йо­го з язи­ка так не до ла­ду, що Сте­па­ни­да одс­ло­ни­ла вi­ка й гля­ну­ла на йо­го. "Моя суд­же­на", - лед­ве-лед­ве по­ду­мав Даш­ко­вич. Але та дум­ка так гли­бо­ко за­во­ру­ши­лась в йо­го сер­цi, що вiн сам лед­ве пос­те­рiг її.

    Тим ча­сом по­да­ли на стiл за­кус­ку, а з за­кус­кою й на­пит­ки. Су­хоб­рус поп­ро­сив гос­тей до сто­лу. Час був пiз­нiй, їсти схо­тi­лось доб­ре. Па­ни­чi їли й ви­пи­ва­ли доб­ре й ста­ли ве­се­лi­шi й смi­ли­вi­шi. Су­хоб­рус пе­рес­тав бадьориться, прий­мать ака­де­мiч­ну по­зу й смi­ли­вi­ше роз­мов­ляв з сту­ден­та­ми.

    - Скажiть ме­нi, па­ни­чi, - ви лю­ди вче­нi - як то мож­на ро­зу­мом збаг­нуть так ба­гацько на­ук? I все те по­за­мi­ча­ти на­пам'ять, по­ви­учу­вать! Я був у вас в ака­де­мiї, на мит­ро­по­ли­тансько­му ек­за­ме­нi, й слу­хав уся­кi на­уки. Гос­по­ди! i де в чо­ло­вi­ка стiльки ро­зу­му на­бе­реться!

    - Нiчого не­ма див­но­го для то­го, хто змал­ку вчиться. Пот­рош­ку во­но все пов­ла­зить в го­ло­ву, - го­во­рив Даш­ко­вич.

    - Що то за уми? Що то за ро­зу­ми? А тi про­фе­со­ри! страх, та й го­дi! - ди­ву­вав­ся Су­хоб­рус, ви­пив­ши не­ма­ло. - Якi ж то тi уми та ро­зу­ми за гра­ни­цею, у тих нiм­цiв, що все по­ви­ду­му­ва­ли!

    - О, за гра­ни­цею ще ба­га­то ро­зум­нi­шi од нас! - го­во­рив Даш­ко­вич.

    - Ой, не вiр­те йо­му! Ку­ди ж тiй нi­мо­тi стать врi­вiїi з на­ми! - за­го­во­рив Возд­ви­женський, - Ми пер­ший на­род в свi­тi! Нiг­де не­ма бiльшо­го царст­ва од на­шо­го, нiг­де не­ма кра­щої вi­ри, чис­тi­шої вi­ри, як на­ша.

    - А в Єру­са­ли­мi! а на Афонськiй го­рi? Як пи­шеться в "Жи­тi­ях", - по­чав дис­пу­ту­вать Су­хоб­рус. - I там бу­ли ве­ли­кi свя­тi, та­кi, як i в на­шiй лав­рi, i там свя­тi бо­ро­ли­ся з зли­ми ду­ха­ми, як i на­шi пе­черськi, київськi.

    - Нашi мос­ковськi свя­тi бо­ро­ли­ся ще бiльше i по­ла­та­ли бо­ки са­мо­му са­та­нi! - ска­зав енер­гiч­но Возд­ви­женський, ко­то­ро­го на­цi­ональне чут­тя бу­ло тро­хи зо­би­же­но. - Свя­тий ваш Київ, свя­тий Єру­са­лим, а на­ша Моск­ва ще свя­тi­ша. Ду­маєте, що в вас мо­щей бiльше! Та в нас мо­щей та­ко­го, що хоч греб­лю ни­ми га­ти! - го­во­рив уже сер­ди­то Возд­ви­женський i тро­хи вже не заг­нув лай­кою, ко­ли б Даш­ко­вич не штовх­нув йо­го лiк­тем пiд бiк.

    - Ой! Хто ж ви­дав так го­во­ри­ти про свя­тi мо­щi, - бла­го­чес­ти­во про­мо­вив Су­хоб­рус i пе­рех­рес­тив­ся. - Свя­тий Київ, свя­та i Моск­ва. Хто ж про­ти то­го що го­во­рить.

    Сухобрус по­на­ли­вав чар­ки, i всi ви­пи­ли й ста­ли ще ве­се­лi­шi.

    - Ой ви, уми-ро­зу­ми! - про­мо­вив смi­ли­во Су­хоб­рус. - Але, ма­буть, не од­га­даєте: що пiс­ля чаю! А ну­те! хто од­га­дає? - Сту­ден­ти ди­ви­лись на йо­го й по­ча­ли од­га­ду­вать. Один ка­зав, що пiс­ля чаю тре­ба ви­пи­ти, дру­гий ка­зав, що тре­ба по­ку­рить, що тре­ба по­дя­ку­вать.

    - Нi! нi! - ка­зав Су­хоб­рус, трi­па­ючи го­ло­вою.

    - Треба до­до­му йти! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич.

    - Нi! - трiп­нув го­ло­вою Су­хоб­рус. - От то­бi уми-ро­зу­ми! Од­же й не всього ви нав­чи­лись в ака­де­мiї. Пiс­ля чаю - слi­дує - воск­ре­се­нiя мерт­вих i жиз­нi бу­ду­ща­го вi­ка, амiнь! - про­мо­вив Су­хоб­рус сло­ва сим­во­лу вi­ри.

    Всi зас­мi­ялись; на­вiть пан­ни ос­мiх­ну­лись i за­пи­ша­лись.

    - А хто не ро­див­ся й ум­ре? Хто ро­див­ся i не ум­ре? - знов за­га­дав за­гад­ку Су­хоб­рус.

    Ця за­гад­ка бу­ла не та­ка муд­ра, як пер­ша, її швид­ко од­га­да­ли, що не ро­дивсь i вмер - Адам, ро­дивсь i не вмер - Iлiя та Єнох, бо обид­ва бу­ли взя­тi жи­ви­ми на не­бо, як на­пи­са­но в бiб­лiї.

    - О уми! ото ро­зу­ми! од­га­да­ли! - хва­лив їх Су­хоб­рус. Возд­ви­женський встав з-за сто­ла, прой­шов­ся по ха­тi й спи­нивсь ко­ло кар­ти­ни Ноя з си­на­ми.


    - Що це в вас та­ке? Чи по­пи, чи ди­яко­ни, чи слi­пi Ве­лi­за­рiї? - про­мо­вив Возд­ви­женський i за тим го­лос­но про­чи­тав на­пис: "Свя­тий пра­отець наш Ноє".

    - Е! в вас, ба­чу, гi­та­ра є! - про­мо­вив Возд­ви­женський i зняв з стi­ни гi­та­ру. - А заг­рай­те, будьте лас­ка­вi, або й зас­пi­вай­те, - ска­зав Возд­ви­женський, сiв­ши ко­ло Мар­ти.

    - Я ко­лись спi­ва­ла, та вже по­за­бу­ва­ла, - про­мо­ви­ла ко­кет­ли­во Мар­та. - Про­сiть сест­ру.

    Воздвиженський зняв з стi­ни дру­гу гi­та­ру й по­нiс Сте­па­ни­дi. Во­на так са­мо со­ро­ми­лась й од­си­ла­ла до сест­ри.

    - Коли ви не хо­че­те, то ми бу­де­мо спi­вать з Даш­ко­ви­чем. Ану! по­чи­най ук­раїнської!

    I Даш­ко­вич смi­ли­во по­чав те­но­ром "Вий­ди, дiв­чи­но! вий­ди, риб­чи­но!" Возд­ви­женський пiд­тя­гав ба­сом i так ла­мав ук­раїнськi сло­ва, що пан­ни не мог­ли вдер­жаться од смi­ху. Од­на­че Мар­та по­ча­ла аком­па­ну­ва­ти на гi­та­рi, а за нею й Сте­па­ни­да на дру­гiй. Пiс­ня вий­шла ду­же гар­но, бо її спi­ва­ли вмi­лi го­ло­си. Су­хоб­рус аж уми­лив­ся сер­цем.

    Паничi скiн­чи­ли й про­си­ли спi­вать са­мих пан­нiв. Во­ни му­си­ли зас­пi­вать "Си­зо­го го­лу­боч­ка". Го­ло­си їх бу­ли доб­рi, але не ду­же твер­дi й смi­ли­вi. Во­ни спi­ва­ли й пи­ша­ли гу­би, а од то­го пiс­ня ви­хо­ди­ла ду­же вже сен­ти­мен­тальна.

    - Годi вже то­го го­лу­боч­ка! Зас­пi­вай­те ли­шень "Гор­ли­цi"! От пiс­ня! - го­во­рив Су­хоб­рус, роз­ве­се­лив­шись. Доч­ки вда­ри­ли "Гор­ли­цi" дрiб­но й го­лос­но. До їх прис­та­ли па­ни­чi. Пiс­ня бу­ла та­ка ве­се­ла, та­ка жва­ва, що пi­дiй­ма­ла но­ги до тан­цiв.

    - Заспiвайте ж iще на­шої пiс­нi, та жа­лiб­ної-жа­лiб­ної, - про­сив Су­хоб­рус.

    I всi ра­зом зас­пi­ва­ли "Чи я в лу­зi не ка­ли­на бу­ла, чи я в лу­зi не чер­во­на бу­ла?"

    - Ой, не спi­вай­те, бо бу­ду пла­ка­ти! - про­сив Су­хоб­рус, пе­рес­лу­хав­ши пiс­ню. - Що ме­нi зга­да­ла ця пiс­ня? Яку дав­ню дав­ни­ну при­га­да­ла во­на ме­нi! I мою мо­ло­дiсть, i мою по­кiй­ни­цю, i мої лi­та дав­нi, на­вi­ки ми­нув­шi!

    Вже на схо­дi не­бо за­чер­во­нi­ло, а гос­тi все спi­ва­ли та спi­ва­ли, та ви­пи­ва­ли. На­реш­тi, сам Су­хоб­рус став се­ред ха­ти i по­чав спi­вать цер­ков­них пi­сень. До йо­го прис­та­ли сту­ден­ти, а за ни­ми му­си­ли спi­вать i пан­ни. Вже над­во­рi ста­ло роз­вид­ню­ваться, а во­ни всi спi­ва­ли "Взбран­ной воєво­дi" та "Мно­гая лi­та!"

    В Братсько­му мо­нас­ти­рi задз­во­ни­ли на ут­ре­ню. В той час од­ми­ка­ли мо­нас­тирську бра­му.

    - Дашковичу! чуєш? - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    - "Час до­до­му, час! за­ба­ри­ли­ся!" - за­тяг­ли всi, i па­ни­чi по­ча­ли про­щаться з ха­зяїном i доч­ка­ми. Всi вип­ро­ва­ди­ли їх у двiр i розп­ро­ща­лись з ни­ми. Ха­зяїн i доч­ки про­си­ли сту­ден­тiв не за­бу­вать їх i од­вi­ду­вать як­най­час­тi­ше, тiльки не че­рез бар­кан, а прос­то че­рез бра­му.

    Ранок, свi­жий i ро­ся­ний, са­ме роз­го­рю­вавсь. На са­мих вер­шеч­ках усiх зо­ло­тих хрес­тiв Ста­ро­го Києва, на ви­со­ких го­рах, з'яви­лись чер­во­нi, як жар, про­мiн­ня, а По­дiл ле­жав сон­ний пiд го­рою в гли­бо­кiй тем­нiй тi­нi.

    Студенти ввiй­шли в мо­нас­тирську бра­му, де стрi­лось їм кiлька пе­ре­ку­пок з ко­ши­ка­ми в ру­ках. Две­рi в кор­пу­сi бу­ли вже од­чи­не­нi. Во­ни бла­го­по­луч­но прой­шли до но­ме­ра й по­ва­ли­ли­ся на лiж­ка, зму­че­нi днем i нiч­чю, так ба­га­тою на при­ти­чи­ни.

    А Су­хоб­рус, вер­нув­шись з доч­ка­ми до ха­ти, став се­ред кiм­на­ти, прик­лав па­лець до ло­ба, дов­го ду­мав i ска­зав:

    - Щось во­но та не­дур­но! Щось та бу­де! I тре­ба ж бу­ло цим па­ни­чам пот­ра­пи­ти пе­ре­лiз­ти до­кон­че в мiй са­док, зай­ти до моєї гос­по­ди нес­по­дi­ва­но й не­га­да­но в та­ку пiз­ню до­бу! Це все не­дур­но! Щось та по­вин­но буть!

    Так го­во­рив Су­хоб­рус пiд впли­вом "Пе­чорсько­го па­те­ри­ка", на­чи­тав­шись за спо­ку­си од злих ду­хiв. Йо­му i в го­ло­ву не прий­шло, що дi­ло ста­ло­ся ду­же прос­то й ви­пад­ком.

    - Щось бу­де! - все го­во­рив Су­хоб­рус сам до се­бе, сто­ячи се­ред ха­ти з пальцем, при­ту­ле­ним до ло­ба. - Доч­ки! го­туй­тесь до ве­сiл­ля! Ось що бу­де! - про­мо­вив батько ве­се­ло до своїх до­чок i пi­шов спать.

    Вплив "Пе­чорсько­го па­те­ри­ка" з батька пе­рей­шов i на до­чок. Во­ни не ляг­ли спать i пiш­ли в са­док стрi­чать схiд сон­ця, їм так яс­но ма­лю­ва­лась ве­чiр­ня сце­на в сад­ку!

    Роса па­да­ла їм на ко­си, на ли­ие, на оде­жу; ве­ли­кi крап­лi до­щем па­да­ли з лис­тя й об­си­па­ли їх бi­лi сук­нi. Сон­це ви­ко­ти­лось з-за Днiп­ра й ос­вi­ти­ло їх зблiд­лi ли­ця й тро­хи чер­во­нi очi. А во­ни все хо­ди­ли по сад­ку й ди­ву­ва­лись. В кож­ної в го­ло­вi стри­мi­ла батько­ва дум­ка: щось бу­де! щось по­вин­но буть!

    В обi­ди батько прий­шов з ма­га­зи­ну до гос­по­ди, i за обi­дом роз­мо­ва йшла все про сту­ден­тiв.

    - Як же вам по­ка­за­лись вчо­раш­нi гос­тi? Чи спо­до­ба­лись хоч тро­хи? Я ду­же впо­до­бав Даш­ко­ви­ча! Та­кий ти­хий, спо­кiй­ний i ду­же ро­зум­ний па­нич! - го­во­рив Су­хоб­рус. - А той дру­гий щось ду­же ди­кий та гру­бий! Чис­тий па­ру­бок!

    - Одначе вiн з се­бе ду­же по­каз­ний, здо­ро­вий, має гар­но­го ба­са, - ска­за­ла Мар­та, - а Даш­ко­вич вже геть-то ро­зум­ний, хоч i ду­же гар­ний з ли­ця.

    I батько все хва­лив Даш­ко­ви­ча, а доч­кам чо­мусь бiльше спо­до­бав­ся Возд­ви­женський. I Мар­та, й Сте­па­ни­да зна­хо­ди­ли Возд­ви­женсько­го здо­ро­вi­лим; їм обом спо­до­бав­ся йо­го бас, йо­го смi­ли­вiсть, хоч i ду­же гру­ба. Тiльки од­на дру­гiй не приз­на­ва­лась в то­му i таїла ту дум­ку про се­бе. Мар­та зна­ла, що Возд­ви­женський бiльше звер­тав ува­гу на неї, й бу­ла ра­да; Сте­па­ни­да за­ви­ду­ва­ла й по­ча­ла цу­раться сест­ри. З то­го ча­су мiж ни­ми по­чав­ся ще бiльший не­лад. Од­на пог­ля­да­ла на дру­гу ско­са.

    Не так бу­ло мiж сту­ден­та­ми. Возд­ви­женський впо­до­бав Мар­ту, а Даш­ко­вич - Сте­па­ни­ду. Даш­ко­вич не хва­лив Мар­ти.

    - Тямиш ти! Ти по­ди­вись тiльки на Мар­ту! Якi в неї бро­ви, якi гу­би! Очi, як огонь, гу­би, як ко­ра­ли! А твоя Сте­па­ни­да… Ну що в неї гар­но­го? Все тон­ке, дрiб­не: i брiв­ки, i но­сик, i зуб­ки.

    - А в твоєї Мар­ти бро­ви, як у мо­ло­ди­цi, очi, як сли­ви.

    - Коли б пак у неї бро­ви бу­ли ще тов­щi, очi ще бiльшi, то во­на бу­ла б ще кра­ща! Мар­та - то кра­са схiд­на, щи­ра ук­раїнка, по­каз­на, чор­ня­ва! В нас в Россєї нi­чо­го та­ко­го не знай­деш! Во­на щи­ра пальма Схо­ду! - го­во­рив Возд­ви­женський.

    Нiхто не знав, як во­ни поз­най­оми­лись з пальма­ми. На­чальство на­вiть не дiз­на­лось, що во­ни тiєї но­чi не но­чу­ва­ли до­ма. Тiльки пер­шої-та­ки не­дi­лi всi сту­ден­ти ду­же зди­ву­ва­лись, по­ба­чив­ши, що Возд­ви­женський i Даш­ко­вич йшли з церк­ви по­руч з Су­хоб­ру­сiв­на­ми й про­ве­ли їх до­до­му. Возд­ви­женський щось роз­ка­зу­вав Мар­тi, так роз­ма­ху­вав ру­ка­ми, що за­че­пив яко­гось па­на п'ятiр­нею по го­ло­вi й ски­нув з йо­го шап­ку. З то­го ча­су Возд­ви­женський i Даш­ко­вич по­ча­ли на­вi­ду­ваться до Су­хоб­ру­са, хо­ди­ли з йо­го доч­ка­ми гу­лять в Царський са­док. Ста­рий ку­пець був пев­ний, що во­ни пос­ва­та­ють йо­го до­чок, i раз не втер­пiв, про­хо­пив­ся пе­ред па­ни­ча­ми, що в йо­го "є, i ще й бу­де, ще й до то­го роз­до­бу­де!", що для своїх до­чок вiн зос­та­вить кож­нiй по до­мо­вi. То­го ж та­ки лi­та Су­хоб­рус зак­лав но­вий му­ро­ва­ний дiм, на ву­ли­цю вiк­на­ми й на два ета­жi. Для дру­гої доч­ки вiн ку­пив грунт про­ти сво­го-та­ки до­му че­рез ули­цю, в дру­го­му квар­та­лi, й обi­цяв­ся збу­ду­вать та­кий же са­мий дiм. Сту­ден­ти ду­же яс­но пос­те­рег­ли, до чо­го во­но йдеться, i кож­ний мав на дум­цi за­ру­читься, ко­ли тiльки нас­та­не то­му час.

    

III

    

    Настав ос­тан­нiй рiк ака­де­мiч­но­го кур­су. Возд­ви­женський по­чав ду­же час­то за­пи­су­ваться в лав­ру, в пе­ще­ри, щоб по­ка­зать рек­то­ро­вi свою вi­ру. Вiн ста­вав на мо­лит­вах ос­то­ронь, од дру­гих ок­ро­ми, й iн­пек­тор ба­чив, що вiн не про­пус­кав нi­ко­ли мо­ли­тов. На мо­лит­вах вiн все хрес­тивсь, кла­няв­ся ду­же низько, бив пок­ло­ни й так ли­це­мiр­но пi­дiй­мав очi до не­ба, що iнс­пек­тор на­вiть по­ду­мав, чи не пост­ри­жеться ча­сом вiн у чен­цi. Вiн хо­див до церк­ви на ран­ню служ­бу на­вiть в бу­день i прик­ла­давсь до чу­дов­ної iко­ни Братської бо­го­ро­ди­цi, де рек­тор чи­тав ака­фiст. В той час вiн уже став зов­сiм iн­шим чо­ло­вi­ком, не мо­лив­ся бо­гу вно­чi. Пе­ред про­фе­со­ра­ми гнув спи­ну, ни­зенько кла­нявсь чен­цям, бо знав, що во­ни те ду­же люб­лять, та все тер­ся ко­ло тих про­фе­со­рiв, кот­рi ма­ли ба­гацько до­чок. Ре­пу­та­цiя йо­го йшла все вго­ру та вго­ру.


    Студенти ви­дер­жа­ли вже ек­за­мен у про­фе­со­рiв. Нас­тав день ос­таннього ек­за­ме­ну для стар­шо­го кур­су, в кот­ро­му бу­ли Возд­ви­женський i Даш­ко­вич. Той ек­за­мен ро­бив сам мит­ро­по­лит, по­вi­ря­ючи ек­за­мен по всiх на­уках ра­зом. Приїзд мит­ро­по­ли­та опо­вiс­ти­ли в де­ся­тiй го­ди­нi. Всi сту­ден­ти, одяг­нув­шись в свою вже про­фе­сорську фор­му, зiб­ра­ли­ся у ве­ли­кiй за­лi в ста­ро­му кор­пу­сi. За­ла та ве­ли­ка - на два ета­жi, з дво­ма ря­да­ми вi­кон, з хо­ра­ми. Во­на вся роз­мальова­на в кла­сич­нiм сти­лi. Ве­ли­кi стi­ни об­вi­ша­нi порт­ре­та­ми всiх вче­них ста­рої Київської ака­де­мiї i порт­ре­та­ми но­вих руських iм­пе­ра­то­рiв. Про­ти са­мо­го мит­ро­по­ли­чо­го крiс­ла ви­сiв ве­ли­кий, на цi­лий зрiст, порт­рет Пет­ра Мо­ги­ли, чор­ня­во­го, з гар­ним грецьким кла­сич­ним ли­цем, хоч i тро­хи ас­ке­тич­ним, в ар­хiєрей­ськiй ман­тiї i з жез­лом. З iн­ших зо­ло­тих важ­ких рам у два ря­ди виг­ля­да­ли ли­ця i в кло­бу­ках, i в мит­рах, i прос­то­во­ло­сi. Там виг­ля­да­ло не­гар­не ши­ро­ке ли­це Ко­нисько­го, з ве­се­лим ус­мi­хом i здо­ро­вою бо­ро­дав­кою на но­сi. Там ди­ви­ло­ся на за­лу пов­не, гар­не, з чер­во­ни­ми си­ти­ми гу­ба­ми ли­це Фе­офа­на Про­ко­по­ви­ча, кот­рий не­на­че тiльки що ви­пив i всмак за­ку­сив; з дру­го­го бо­ку ди­вив­ся св. Ди­мит­рiй Туп­та­ло, мит­ро­по­лит Рос­товський, на­мальова­ний свя­тим, про­тоєрей Ле­ван­да з тон­ким ор­ли­ним но­сом, Гi­зель, Смот­рицький, вся­кi київськi мит­ро­по­ли­ти. Тiльки нiг­де там не бу­ло вид­но порт­ре­та нi од­но­го ук­раїнсько­го гетьма­на! На­вiть Бог­да­на Хмельницько­го i бла­гот­во­ри­те­лiв мо­нас­ти­ря i ака­де­мiї Ко­на­ше­ви­ча-Са­гай­дач­но­го i Ма­зе­пи.

    В де­ся­тiй го­ди­нi рек­тор i всi про­фе­со­ри в ор­де­нах вий­шли до братської дзвi­ни­цi, ста­ли на схiд­цях пiд га­ря­чим лiт­нiм сон­цем i жда­ли мит­ро­по­ли­та. Вже ми­ну­ла го­ди­на, а мит­ро­по­ли­та не бу­ло. У де­ко­го з про­фе­со­рiв за­бо­лi­ли но­ги, а най­бiльш у ста­рих. Сон­це шква­ри­ло, як огонь. А мит­ро­по­ли­та не бу­ло. Ко­ли аж че­рез го­ди­ну з Олек­сан­рiвської ули­цi ви­ле­тi­ла мит­ро­по­ли­ча ка­ре­та, зап­ря­же­на чо­тир­ма сi­ри­ми же­реб­ця­ми, блис­ку­чи­ми i глад­ки­ми, як пе­чi. Про­фе­со­ри стрi­ли мит­ро­по­ли­та, цi­лу­ва­ли йо­го в ру­ку.

    Два ар­хi­манд­ри­ти взя­ли йо­го по­пiд ру­ки i по­ве­ли до конг­ре­га­цiй­ної за­ли. Мит­ро­по­лит був здо­ро­вий, кре­мез­ний дiд з чер­во­ним ли­цем, але, йду­чи на схо­дах, вiн уда­вав та­ко­го в'яло­го, та­ко­го ста­ро­го, та­ко­го ас­ке­та без­сильно­го, що, здається, йо­го ар­хi­манд­ри­ти не ве­ли, а му­си­ли нес­ти.

    Митрополит всту­пив у за­лу. Сту­ден­ти i хор пiв­чих прос­пi­ва­ли "Ца­рю не­бес­ний". Мит­ро­по­лит поб­ла­гос­ло­вив чле­нiв кон­фе­рен­цiї i сту­ден­тiв i по­тiм сiв на пер­шо­му мiс­цi. Вся кон­фе­рен­цiя з кiлькох де­сят­кiв ду­хов­них i свiтських осiб дов­генько пос­то­яла, по­ки мит­ро­по­лит кив­нув їм ру­кою сiс­ти. Ар­хi­манд­ри­ти i про­тоєреї сi­ли кож­ний по чи­ну, не­на­че хто їм по­роз­пи­су­вав мiс­ця, а свiтськi про­фе­со­ри, хоч да­ле­ко ро­зум­нi­шi од них, ту­ли­ли­ся по­за­ду, як шко­ля­рi. Сек­ре­тар ви­си­пав на стiл бi­ле­тiв, i мит­ро­по­лит по­чав вик­ли­ка­ти до сто­ла сту­ден­тiв. Вiн так ти­хо про­мов­ляв ймен­ня, так роз­тя­гу­вав сло­ва, не­на­че зов­сiм на­вi­ки спос­тив­ся. Рек­тор му­сив го­лос­но про­мов­ля­ти тi ймен­ня, обер­та­ючись до сту­ден­тiв.

    Студенти по­ча­ли ви­хо­ди­ти, бра­ти бi­ле­ти i го­во­ри­ти, що ко­му при­па­да­ло. Всi чен­цi, й про­фе­со­ри, й мит­ро­по­лит, здається, слу­ха­ли, по­на­ги­нав­ши го­ло­ви. I на стi­нах дав­ня ака­де­мiя ди­ви­лась на все те своїми тi­ня­ми, по­важ­ни­ми i сум­ни­ми. Але ма­ло-по­ма­лу мит­ро­по­ли­то­вi все те спро­ти­вi­ло: вiн по­зiх­нув i по­чав жар­ту­ва­ти, пе­ре­ри­ва­ючи од­вi­ти сту­ден­тiв i ба­ла­ка­ючи про сто­рон­нi ре­чi. Го­лос йо­го був то­дi i зов­сiм не сла­бий, не ас­ке­тич­ний: вiн ре­го­тав­ся зов­сiм по-людськiй.

    - Ану, ви­ходьте ек­за­ме­ну­ва­ти­ся, мої зем­ля­ки! Гей, ту­ля­ки! Ви­ходьте! - вик­ли­кав мит­ро­по­лит вже не по спи­со­вi.

    На се­ре­ди­ну за­ли вий­шло чо­ло­вiк п'ять сту­ден­тiв i мiж ни­ми, як ко­лос ро­доський, Возд­ви­женський.

    - О! - про­мо­вив мит­ро­по­лит до Возд­ви­женсько­го. - Од­вi­чай ти по­пе­ред усiх.

    Воздвиженський взяв бi­лет, йо­му вий­шов Ге­гель. Вiн по­чав роз­ка­зу­ва­ти йо­го сис­те­му, ду­же тем­ну, i по­чав зби­ва­тись.

    - Годi, го­дi! - про­мо­вив мит­ро­по­лит. - А роз­ка­жи, як учив Ге­гель про Хрис­та i хрис­ти­янст­во?

    Воздвиженський по­чав роз­ка­зу­ва­ти, що Ге­гель мав фi­ло­со­фiю за най­ви­щий сту­пiнь аб­со­лют­ної iдеї, що ре­лi­гiю вiн ста­вив ниж­че, а Хрис­та мав за чо­ло­вi­ка, кот­рий пер­ший на свi­тi зро­зу­мiв со­бi то­са­мiсть бо­га з чо­ло­вi­ком, i по­чав знов зби­ва­тись.

    - Ну, чо­го ж ти плу­таєшся? - смi­яв­ся мит­ро­по­лит. - Ад­же ж Ге­гель був єре­тик?

    - Єретик, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во, - по­та­кав Возд­ви­женський.

    - Значить, вiн був ду­рень!

    - Був ду­рень, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во.

    - От i доб­ре! За це од­но я то­бi за­пи­шу най­бiльший бал. - I мит­ро­по­лит насп­рав­дi за­пи­сав йо­му най­бiльший бал.

    - А мо­лит­ву Хрис­то­ву знаєш? - пи­тав да­лi мит­ро­по­лит.

    - Знаю.

    - От це най­ви­ща фi­ло­со­фiя! А ва­шi нiм­цi - Ге­ге­лi, Кан­ти, Шел­лiн­ги - все то єре­ти­ки, все то лег­ко­ду­ми! - про­мо­вив мит­ро­по­лит, обер­та­ючись до про­фе­со­ра фi­ло­со­фiї.

    - Гегель був ос­тан­нiй фi­ло­соф iде­ально­го пря­му­ван­ня, - знов по­чав од­вi­ча­ти Возд­ви­женський.

    - Останнiй, - пе­рер­вав йо­го мит­ро­по­лит, - ну, сла­ва то­бi гос­по­ди, що ос­тан­нiй, i ко­ли б їх уже бiльше й не бу­ло. I чи вмер уже?

    - Вмер…

    - Вiчний по­кой йо­го ду­шi, ко­ли во­на то­го зас­лу­жить, - про­мо­вив мит­ро­по­лит, зас­мi­яв­шись, i за ним зас­мi­яла­ся вся кон­фе­рен­цiя, а за нею i всi сту­ден­ти.

    I Ко­ниський, мор­га­ючи своєю бо­ро­дав­кою на но­сi з зо­ло­тих рам, здається, смi­яв­ся своїм польським ли­цем з тiєї кон­фе­рен­цiї. I Фе­офан Про­ко­по­вич, з своїм ма­те­рi­альним ли­цем i си­ти­ми гу­ба­ми, не­на­че смi­яв­ся ра­зом з кон­фе­рен­цiєю i сту­ден­та­ми. А Пет­ро Мо­ги­ла грiз­но i гнiв­но ди­вив­ся на ту сце­ну, роб­ля­чи своїм ас­ке­тич­ним ли­цем ве­ли­кий конт­раст з ака­де­мiч­ною кон­фе­рен­цiєю. Йо­го ли­це не­на­че за­жу­ри­ло­ся.

    В той час рек­тор наг­нув­ся до мит­ро­по­ли­та i по­чав йо­му шеп­та­ти. То вiн хва­лив Возд­ви­женсько­го за йо­го по­бож­нiсть i роз­ка­зу­вав, що вiн дав обi­цян­ку йти пiш­ки на бо­го­мiл­ля в По­чаївську лав­ру. Ли­це мит­ро­по­ли­та про­сi­яло. Вiн ду­же лас­ка­во пог­ля­нув на сво­го зем­ля­ка.

    - Буде з те­бе! Доб­ре! Ду­же доб­ре! - про­мо­вив мит­ро­по­лит. - Ану, хто там iще. Прос­лав­ляй­ся по-еврей­ськiй.

    Студент узяв єврей­ську книж­ку i роз­гор­нув хто йо­го зна i на­вi­що. Вiн зов­сiм не вмiв чи­та­ти по-єврей­ськiй i дер­жав книж­ку до­го­ри но­га­ми.

    - Ану, про­чи­тай i пе­ре­ло­жи!

    Студент мов­чав. Про­фе­сор єврей­сько­го язи­ка прис­ту­пив до йо­го, заг­ля­нув у книж­ку i зас­мi­яв­ся.

    - Вiн, ва­ше ви­со­коп­ре­ос­вя­щенст­во, дер­жить книж­ку до­го­ри. Пев­но, так труд­но чи­та­ти.

    - А пе­ре­вер­нiть йо­му книж­ку! Мо­же, вiн i про­чи­тає. Книж­ку пе­ре­вер­ну­ли, од­на­че вiн все-та­ки не про­чи­тав. За йо­го про­чи­тав сяк-так йо­го то­ва­риш.

    - Що ж з те­бе та­кий по­га­ний геб­раїст? А поп­ро­буй по-грецьки! - го­во­рив мит­ро­по­лит. - А дай­те i ме­нi книж­ку!

    Професор грецько­го язи­ка по­дав мит­ро­по­ли­то­вi грецьку книж­ку. Рек­тор i со­бi взяв грецьку книж­ку i хо­тiв слi­ди­ти за чи­тан­ням. Але дов­го при­див­ляв­ся i не мiг ро­зiб­ра­ти i сло­ва. Ко­ли зир­не вiн на лис­та, аж вiн дер­жить книж­ку до­го­ри но­га­ми. Йо­му стид­но бу­ло пе­ре­вер­ну­ти, i вiн так i дер­жав її до кiн­ця, нi­би слi­дя­чи за сло­ва­ми, та все за­ту­ляв книж­ку ши­ро­кою ря­сою. Крас­ка вис­ту­пи­ла на йо­го що­ках, а пiт на ло­бi.

    - Буде з те­бе по-грецьки! Бе­ри ще бi­лет по дру­гiй на­уцi!

    Студент вий­няв бi­лет по цер­ков­нiй ар­хе­оло­гiї i по­чав роз­ка­зу­ва­ти про ста­рин­нi бу­ду­ван­ня в Азiї й в Євро­пi, наз­вав їх кельтськи­ми i цик­лопськи­ми, i со­бi на бi­ду при­ки­нув­ши ще кiлька на­уч­них нi­мецьких заг­ра­нич­них тер­мi­нiв.

    - I яких ви кельтiв поз­на­хо­ди­ли в древ­нос­тi, ко­ли най­ста­рi­ший на­род на свi­тi - євреї! На­що вам бра­ти цi ви­гад­ки нi­мецькi! На­що вам тi заг­ра­нич­нi тер­мi­ни!


    Студент мов­чав, i про­фе­со­ри мов­ча­ли. Мит­ро­по­лит грiз­но оки­нув оком мо­ло­дих про­фе­со­рiв, нi­би лi­бе­ра­лiв, i на­дув­ся. Вiн по­ба­чив, що ста­рий кла­сич­ний дух ака­де­мiї вже по­чав па­да­ти, що ту­ди вхо­дить євро­пей­ський. Од­на­че по­тiм роз­ба­ла­кав­ся, роз­ве­се­лив­ся i вик­ли­кав пер­шо­го сту­ден­та. То був Даш­ко­вич. Вiн ду­же доб­ре i ро­зум­но роз­ка­зу­вав свiй бi­лет, i мит­ро­по­лит розх­ва­лив i ака­де­мiю, i про­фе­со­рiв, i сту­ден­тiв.

    Вже дов­гий лiт­нiй день наб­ли­жав­ся до ве­чо­ра, а мит­ро­по­лит ще дер­жав на ек­за­ме­нi, бо. пос­нi­дав пiз­но i доб­ре, а всi вми­ра­ли з го­ло­ду. Всi по­то­ми­ли­ся, бу­ли блi­дi, а ек­за­мен все тяг­ся та тяг­ся. Вже на ве­чiр­нiм оп­ру­зi зня­ли­ся всi з мiс­ця. Сту­ден­ти i пiв­чi прос­пi­ва­ли мо­лит­ву, i мит­ро­по­ли­та знов лед­ве по­во­лок­ли по­пiд ру­ки до рек­то­ра, де був го­то­вий обiд. Ве­ли­ка ака­де­мiч­на за­ла спо­рож­ни­ла­ся. Тiльки на стi­нах з зо­ло­тих рам виг­ля­да­ла вся ста­ра Київська ака­де­мiя на спо­рож­не­нi крiс­ла, на стiл, де ва­ля­лись на сто­лi i пiд сто­лом пом'ятi бi­ле­ти­ки. Ду­же сум­но i грiз­но пог­ля­дав Пет­ро Мо­ги­ла, зак­ла­дач ака­де­мiї. Йою тiнь, при­ко­ва­на до по­лої на, нi­би ду­ма­ла: "I що то за лю­ди прий­шли й вий­шли з моєї ака­де­мiї? I на якiм язи­цi все це го­во­ри­ло, ек­за­ме­ну­ва­ло­ся, жар­ту­ва­ло i ви­яв­ля­ло на­уч­ну тем­но­ту? Чи то ор­да на­ле­тi­ла, чи то лит­ва на­бiг­ла i за­па­ну­ва­ла моїм дi­лом, моїм тво­ром?" I чор­нi очi Мо­ги­ли ще грiз­нi­ше, ще смут­нi­ше пог­ля­да­ли на прос­то­ру за­лу, ку­ди вже ви­бiг­ли ми­шi i ше­лес­тi­ли мiж пом'яти­ми па­пiр­ця­ми. Ши­ро­ко одс­ло­не­нi очi св. Ди­мит­рiя нi­би ди­ву­ва­ли­ся, чи не гра­ли всi тi лю­ди якоїсь чуд­ної мiс­те­рiї чи ко­ме­дiї? Всi тi­нi знач­них уче­них давньої ака­де­мiї, всiх пи­са­те­лiв, всiх обо­рон­цiв ук­раїнсько­го на­ро­ду, йо­го вi­ри i на­род­нос­тi цi­ли­ми ря­да­ми смут­но не­до­умi­ва­ли, що то за лю­ди тут го­во­ри­ли, жар­ту­ва­ли, дер­жа­ли книж­ки до­го­ри но­га­ми - нi­би й справ­дi дi­ло ро­би­ли!

    У рек­то­ра був роз­кiш­ний обiд для мит­ро­по­ли­та i кон­фе­рен­цiї, ку­ди пiш­ла не од­на ко­пiй­ка з сту­дентських сум. Ви­но ли­ло­ся рiч­кою. В од­чи­не­нi вiк­на вже за­пах­ло ве­чо­ром, за­ся­ли зiр­ки на не­бi, а за сто­лом все пи­ли, їли та ще пи­ли. Вже пiз­но встав мит­ро­по­лит з-за сто­ла, i всi зас­пi­ва­ли йо­му: iс пол­ла етi, дес­по­та! При свi­тi яс­них зi­рок виїха­ли гос­тi з Братст­ва. Пiз­нiй за­хiд бли­щав на стi­нах церк­ви, на зо­ло­тих вер­хах. То­по­лi й ли­пи сто­яли ги­хо i млi­ли в бла­го­дат­но­му теп­лi, не во­ру­ша­чи анi лис­точ­ком. I Братст­во, i кор­пус ака­де­мiї, i з йо­го вi­кон грiз­нi сум­нi очi дав­нiх ук­раїнських уче­них ди­ви­ли­ся на той чуд­ний поїзд i чу­ду­ва­ли, що там, де во­ни ко­лись бу­ли свiд­ка­ми бо­ротьби за вi­ру й Ук­раїну, там те­пер хтось чу­жий справ­ляє са­тур­на­лiї, справ­ляє ко­ме­дiї на на­уку i прос­вi­ту. Тiльки не­бо та зем­ля бу­ли та­кi чу­до­вi, як i за дав­нiх ча­сiв; так са­мо ся­ли зо­рi на не­бi i в по­вiт­рi вi­яло теп­лом i пах­ло квiт­ка­ми й то­по­ля­ми… Тiльки го­ри київськi сто­яли так са­мо, як i в той дав­нiй ко­зацький час; так са­мо заг­ля­да­ли в ши­ро­кий Днiп­ро, як за дав­нiх ми­нув­ших ча­сiв… Дру­го­го дня пiш­ла чут­ка мiж сту­ден­та­ми, що Возд­ви­женсько­го за йо­го бла­го­чес­тiє ду­же по­ви­си­ли в спис­ках i ма­ли на­вiть за­мiр зос­та­ви­ти при ака­де­мiї ба­ка­лав­ром.

    Тим ча­сом рек­тор справ­дi пой­няв вi­ри Возд­ви­женсько­му i, зак­ли­кав­ши до се­бе, по­чав на­мов­лять йо­го пост­риг­тись в чеп­цi.

    - Не мо­жу, - од­ма­гав­ся Возд­ви­женський, - бо маю вже на­ре­че­ну. Во­на доч­ка од­но­го київсько­го про­тоєрея.

    Воздвиженський ду­рив рек­то­ра. Вiн, прав­да, був знай­омий з доч­ка­ми то­го про­тоєрея, але же­ниться там не ду­мав, бо про­тоєрей був не­ба­га­тий. За­те ж вiн був зем­ляк i то­ва­риш рек­то­рiв по шко­лах.

    - Ви зро­би­ли ви­бiр не­по­га­ний, хоч i не хо­че­те своєю влас­ною осо­бою пiд­дер­жу­вать руської церк­ви в са­нi чен­ця.

    - Я нас­мi­лю­юсь про­сить, щоб ме­не зос­та­ви­ли в Києвi, - про­сив Возд­ви­женський.

    - Добре, - про­мо­вив рек­тор, роз­ду­му­ючи. Возд­ви­женський вий­шов од рек­то­ра зов­сiм спо­кiй­ний. йо­му тре­ба бу­ло тiльки тро­хи пог­рать ко­ме­дiю, час­тi­ше хо­ди­ти до рек­то­ро­во­го то­ва­ри­ша i вда­вать з се­бе же­ни­ха йо­го стар­шої доч­ки. Всi за­го­во­ри­ли, що вiн на їй же­ниться. I вiн справ­дi пос­ва­тав й за­ру­чивсь там. Су­хоб­рус ду­же стри­во­жив­ся, по­чув­ши про сва­тан­ня Возд­ви­женсько­го, а Мар­та тро­хи не зом­лi­ла. Швид­ко Возд­ви­женський до­вi­дав­ся, що йо­го не тiльки зос­та­ви­ли в Києвi, але на­вiть про­фе­со­ром в ака­де­мiї, ра­зом з Даш­ко­ви­чем та ще з од­ним сту­ден­том. Як тiльки йо­го зов­сiм зат­вер­ди­ли на мiс­цi, вiн i по­ки­нув уви­ваться ко­ло доч­ки про­тоєрея.

    А тим ча­сом про сва­тан­ня Возд­ви­женсько­го на про­тоєреївнi вже усi го­во­ри­ли. Про­тоєрей зап­ро­сив вже до се­бе ро­ди­чiв на ве­сiл­ля з Ка­лузької гу­бер­нiї. Са­ма на­ре­че­на, йо­го доч­ка, вже на­ла­го­ди­ла все до вiн­ця. Про­тоєрей за­ку­пив ба­гацько ви­на й уся­ких наїдкiв, по­шив доч­цi вип­ра­ву. Ко­ли роз­нес­лась чут­ка, що Возд­ви­женський вже за­ру­чив­ся, що вiн вже дав­но має со­бi мо­ло­ду. I Про­тоєрей, йо­го доч­ка, i рек­тор, i все на­чальство тiльки по­роз­зяв­ля­ли ро­ти з то­го ди­ва, по­чув­ши про за­ру­чи­ни Возд­ви­женсько­го з Су­хоб­ру­сiв­ною!

    Воздвиженський, по­ба­чив­ши, що вже ста­лось, як йо­му ба­жа­лось, що до­ро­га в жит­тi пос­ла­ла­ся пе­ред ним так, як йо­го дум­ка то­го хо­тi­ла, прос­то по­ки­нув про­тоєрєївну i, не ска­зав­ши й сло­ва Даш­ко­ви­че­вi, по­бiг раз ра­ненько до Су­хоб­ру­са.

    Сухобрус пив чай з своїми доч­ка­ми й тiльки що зби­рав­ся йти до ма­га­зи­ну. Нес­по­дi­ва­ний при­хiд Возд­ви­женсько­го ду­же вди­вив батька й до­чок: во­ни вже чу­ли про йо­го сва­тан­ня.

    - Добридень вам, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу! - про­мо­вив Возд­ви­женський i ки­нув­ся об­нi­ма­ти й цi­лу­вать ста­ро­го.

    - Доброго здо­ров'я вам, Сте­па­не Ива­но­ви­чу! - обiз­вав­ся зне­хо­тя Су­хоб­рус, лед­ве од­по­вi­да­ючи на йо­го цi­лу­ван­ня.

    Воздвиженський по­дав ру­ку пан­нам. Мар­та й Сте­па­ни­да си­дi­ли мовч­ки, лед­ве при­вi­та­лись до йо­го. Мар­та ди­ви­лась у свiй чай; її чор­нi бро­ви ду­же на­су­пи­лись над ста­ка­ном, ста­ли на­вис­ли­ми, як чор­нi хма­ри. Сте­па­ни­да лед­ве ос­мi­ха­лась i ко­пи­ли­ла свої тон­кi гу­би.

    - Давно я був у вас в гос­тях! - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    - Давно! - зне­хо­тя про­мо­вив Су­хоб­рус i за­мовк, прий­няв­ши ака­де­мiч­ну по­зу i див­ля­чись на швид­ку па­ру, що вис­ка­ку­ва­ла з-пiд пок­риш­ки са­мо­ва­ра.

    Марта ко­ло­ти­ла ло­жеч­кою чай, у кот­ро­му вже дав­но не бу­ло й гру­доч­ки са­ха­ру i кот­рий був хо­лод­ний, як во­да.

    - Ваш чай, Мар­то Си­до­рiв­но, зов­сiм про­хо­ло­не, - за­чi­пав її па­нич.

    - Нiчого - те! Я люб­лю хо­лод­ний чай, тiльки не люб­лю хо­лод­них лю­дей.

    Такий пря­мий i рiз­кий од­вiт ду­же вди­вив i зас­му­тив Возд­ви­женсько­го. Вiн ба­чив її завж­ди ти­ху, спо­кiй­ну, доб­ру i вга­ду­вав, що при­чи­ною то­го бу­ла оби­да. А Мар­та усе ко­ло­ти­ла чай i лед­ве мо­чи­ла ло­жеч­кою гу­би. Її ве­ли­кi очi бу­ли пов­нi слiз. Во­на бу­ла сер­ди­та i лед­ве здер­жу­ва­ла се­бе. Не стiльки гiр­ка крив­да, як злiсть на­ли­ла її очi сльоза­ми.

    - В ме­не бу­ло та­ко­го дi­ла! Так ба­га­то дi­ла! Я оце скiн­чив вдат­но ек­за­ме­ни, ме­не зос­та­ви­ли ба­ка­лав­ром при ака­де­мiї. Ви­ба­чай­те ме­нi, що я так не­час­то на­вi­ду­вав­ся до вас! - про­сив Возд­ви­женський, i в йо­го го­ло­сi й справ­дi по­чу­лась м'якiсть i жа­лiб­нiсть.

    - До нас то й не бу­ло ча­су, а як до ко­го iн­шо­го, то й час знай­шовсь, - про­мо­вив Су­хоб­рус, див­ля­чись у вiк­но проз Возд­ви­женсько­го го­ло­ву.

    - От як Даш­ко­вич, то й дi­ло ро­бив, i нас не за­бу­вав, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да.

    Воздвиженський ба­чив, що ха­зяїн i доч­ки та­кi хо­лод­нi, не­на­че їх хто по­обк­ла­дав кри­гою. Од­на­че йо­му не ста­ло со­вiс­но анiт­рош­ки! Йо­го ве­ли­кi сi­рi очi так са­мо ди­ви­лись смi­ли­во. Вiн прос­то мiр­ку­вав, як ку­пець у крам­ни­цi пе­ред по­куп­ця­ми, з кот­ро­го бо­ку прис­тать i як по­ча­ти рiч, так по­чать, щоб усе дi­ло за­гар­бать в свої ру­ки з при­бил­лю, щоб нi­чо­го не втра­тить.

    А Мар­та все си­дi­ла не­по­руш­не та ко­ло­ти­ла хо­лод­ний чай. Зда­ва­лось, що во­на ду­ма­ла йо­го ко­ло­тить, до­ки Возд­ви­женський не вий­де з ха­ти або по­ки не пе­ре­го­во­рить про за­ру­чи­ни, її ли­це бу­ло блi­де, бро­ви й гу­би, тро­хи втяг­ну­тi, ви­яв­ля­ли ве­ли­ку енер­гiю. Во­на не змог­ла, не зу­мi­ла здер­жать злос­тi, i сльози за­ка­па­ли з очей.

    "Треба по­чи­нать дi­ло або втi­ка­ти!" - ше­по­тi­ла Возд­ви­женсько­му дум­ка. Вiн хо­тiв уже го­во­ри­ти, тiльки якось не зна­хо­див слiв. Вiн по­ба­чив сльози на Мар­ти­них що­ках i тiльки по­ду­мав: "Яка во­на доб­ра! Яке в неї м'яке сер­це! Во­на бу­де доб­рою жiн­кою! - тре­ба прис­ту­пать!"


    I вiн при­сi­упив. Прос­то й яс­но, го­лос­но на всю ха­ту, вiн опо­вiс­тив, що йо­го спра­ва з ака­де­мiї скiн­че­на, що йо­му час прис­ту­пать до сва­тан­ня, i вiн нi­ко­го бiльше не ви­би­рав, нi про ко­го бiльше i не ду­мав, ок­рiм Мар­ти Си­до­рiв­ни.

    - Тепер за ва­ми чер­га, Мар­то Си­до­рiв­но! - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    Марта роз­ри­да­лась. В неї наб­ра­лось слiз пов­нi­сiнькi вчi; во­на бу­ла ра­да, що тра­пив­ся ви­па­док ви­лить їх, i бiльше не дер­жа­ла їх.

    - Дайте ме­нi хви­лин­ку по­ду­мать, пi­ти в са­док! - про­мо­ви­ла во­на й вий­шла в са­док. За нею вий­шла сест­ра. Возд­ви­женський зос­тав­ся з Су­хоб­ру­сом. Зад­ля йо­го ви­пав най­кра­щий час по­го­во­рить з батьком за при­да­не, i вiн по­чав го­во­ри­ти без вся­кої це­ре­мо­нiї.

    - Як же ви, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу, роз­по­ря­ди­тесь з своїми до­ма­ми, з сад­ком, з грун­том? - по­чав бу­ду­щий зять.

    - А так! В ме­не двi доч­ки, як ви знаєте. Бiльше ро­ду й не маю. Мар­тi дам но­вий дiм, що стоїть на ву­ли­цю, а Сте­па­ни­да тим ча­сом жи­ти­ме зо мною у цiм флi­ге­лi! А по моїй смер­тi Сте­па­ни­дi зос­тав­лю флi­гель…

    - Чи ми ж по­ми­ри­мось?

    - Треба ми­риться… Тiльки ви знаєте, що я своїх дi­тей не зо­би­жу. Що маю, те усе їх. Для мен­шо­го зя­тя я ку­пив че­рез ули­цю грунт i на тiм грун­тi збу­дую но­вий дiм, а флi­гель за­пи­шу по­по­ло­ви­нi на двох. Схо­тять, про­да­дуть чи по­дi­ляться, - про ме­не.

    - Розумнi ва­шi сло­ва, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу, гар­но й слу­хать, - про­мо­вив Возд­ви­женський, оче­ви­дяч­ки ра­дий то­му. - Чи не мож­на, Си­до­ре Пет­ро­ви­чу, всi ва­шi сло­ва за­пи­сать на па­пе­рi? Ва­шi сло­ва - зо­ло­то! Шко­да бу­де, як во­ни так i по­ли­нуть в по­вiт­рi…

    Сухобрусовi оче­ви­дяч­ки не спо­до­ба­лась та­ка рiч.

    - Коли ви ме­нi, ста­ро­му батько­вi, не йме­те вi­ри, то я й за­пи­шу на па­пе­рi. Не за­бе­ру ж я всього на той свiт. - I тут же Су­хоб­рус за­пи­сав на стар­шу доч­ку но­вий дiм, а реш­ту - так, як вiн ка­зав. Возд­ви­женський схо­вав той па­пiр у ки­ше­ню й про­жо­гом по­ка­тав у са­док. Мар­та да­ла йо­му своє сло­во, як то­го ждав Возд­ви­женський, як знав про те i ста­рий батько. Всi вер­ну­лись до ха­ти. Всi не­на­че пе­ре­ро­ди­лись, бу­ли ве­се­лi, жар­ту­ва­ли. Мар­та бу­ла рум'яна, все спус­ка­ла очi у зем­лю, як же­них брав її за ру­ку, й нi­би крадько­ма тiльки нас­мi­лю­ва­лась гля­нуть на ко­го. Од­на Сте­па­ни­да бу­ла не ве­се­ла тим, що Даш­ко­вич не про­сив i до­сi її ру­ки, а мо­же, й тим, що не її сва­тав Возд­ви­женський.

    - А ми чу­ли, що ви пос­ва­та­лись у про­тоєреївни? - спи­тав Су­хоб­рус.

    - А де там! Хто йо­го там ду­мав сва­таться. Так тiльки ту­ма­нив лю­дей.

    - Навiщо? Не­доб­ре! їй-бо­гу, не­доб­ре! - ти­хо про­мов­ляв Су­хоб­рус, про­ся­чи всiх за стiл i сi­да­ючи обi­дать.

    Пiсля обi­ду, ве­се­лий i щас­ли­вий, як ку­пець, що ду­же доб­ре втор­гу­вав то­го дня, Возд­ви­женський при­бiг на квар­ти­ру до Даш­ко­ви­ча.

    - Чи ти чув но­ви­ну? - гук­нув Возд­ви­женський.

    - Яку но­ви­ну?

    - Що я пос­ва­тав твою Сте­па­ни­ду!

    - А ти ж же­ниш­ся на про­тоєреївнi?

    - На якiй про­тоєреївнi? Сха­ме­ни­ся ти! Я сьогод­нi пос­ва­тав твою Сте­па­ни­ду Си­до­рiв­ну - Су­хоб­ру­со­ву доч­ку! От що!

    - Неправда твоя!

    - Бреши сам, ко­ли не ймеш вi­ри. Вже й моє ве­сiл­ля швид­ко бу­де, i той но­вий дiм, що на ву­ли­цю, бу­де мiй. От по­ди­вись!

    I Возд­ви­женський по­ка­зав йо­му па­пiр з пiд­пи­сом Су­хоб­ру­со­вим. Там Даш­ко­вич, по­ба­чив ймен­ня Мар­ти, i в йо­го од­ляг­ло од сер­ця.

    - А що, на­ля­кав те­бе, га? - про­мо­вив Возд­ви­женський. - Иди ж мер­щiй за­ру­чай­ся, ко­ли хо­чеш, а то й справ­дi вте­ряєш свою пальму. Так i вхо­пить який­сь куп­чик! Хо­дiм-та­ки сьогод­нi вве­че­рi, то й ве­сiл­ля бу­де­мо справ­лять ра­зом.

    Дашковичевi все те зда­ва­лось сном. Так все те бу­ло нес­по­дi­ва­но, не­га­да­но. Вiн ждав сва­тан­ня у про­тоєрея. Возд­ви­женський своїми ус­та­ми про­сив йо­го на­вiть за ша­фе­ра, а те­пер скоїлось зов­сiм iн­ше дi­ло.

    - Одже ж ти й справ­дi ка­пос­ний! То бу­ло пер­ше сло­во Даш­ко­ви­че­ве, як вiн опам'ятав­ся.

    - Та чо­го ти стоїш, роз­зя­вив­ши ро­та! Вби­рай­ся та хо­дiм на твої за­ру­чи­ни, бо втра­тиш дiв­чи­ну. Що б ме­нi зав­го­рi­ло й справ­дi сьогод­нi пос­ва­тать твою Степз­ни­ду?

    - Ой ка­пос­ний же ти, не­хай то­бi вся­чи­на! - ше­по­тiв Даш­ко­вич, ха­па­ючись уби­раться. В йо­го бу­ла дум­ка, щоб хто й справ­дi не од­бив у йо­го дiв­чи­ни.

    Того ж та­ки ве­чо­ра обид­ва во­ни пiш­ли до Су­хоб­ру­са. Те­пер тiльки Даш­ко­вич пе­рес­вiд­чивсь у тiм, що Возд­ви­женський зас­ва­тавсь: йо­го вi­та­ли як зя­тя. Не дов­го ду­ма­ючи, Даш­ко­вич пi­шов з Сте­па­ни­дою в са­док на про­гу­лян­ня й пе­ре­го­во­рив з нею. Вiн вер­нувсь з сад­ка же­ни­хом.

    Сухобрус не знав краю своєму щас­тю. Свiт­ли­ця йо­го ос­вi­ти­лась свiч­ка­ми й лам­пад­ка­ми, В кух­нi па­ла­ло ве­ли­ке по­лум'я: там го­ту­ва­ли ве­че­рю. Са­мо­ва­ри не зга­са­ли. Стiл був зас­тав­ле­ний наїдка­ми й на­пит­ка­ми. Су­хоб­рус на­дiв но­вий си­нiй сiр­тук i най­ря­бi­шу шов­ко­ву жи­лет­ку. Йо­го очi бли­ща­ли од ви­на i щас­тя. Вiн об­нi­мав та цi­лу­вав до­чок; зя­тiв.

    - Ой ви, мої доч­ки, як го­лу­боч­ки! гра­ли ви й спi­ва­ли "Си­зо­го го­лу­боч­ка", до­ки не при­на­ди­ли до се­бе па­ру го­лу­бiв, та й яких го­лу­бiв! О ви, зя­тi мої, уми-ро­зу­ми! Чи я ж ду­мав та га­дав ма­ти зя­тiв та­ких ро­зум­них, ще й про­фе­со­рiв? За­те ж я вас об­зо­ло­чу, об­сип­лю зо­ло­том та срiб­лом. Дам вам обом по до­му, по са­ду. А з ма­га­зи­на­ми… як са­мi знаєте. Пев­но, ви бу­де­те пи­сать книж­ки, а не об­ра­зи ма­лю­вать, як батько ваш ко­лись ма­лю­вав. Ой ви, мої уми-ро­зу­ми!

    I ста­рий батько не мiг на­тi­шиться своїми вче­ни­ми зя­тя­ми: все об­нi­мав та цi­лу­вав їх.

    - Та го­дi вже цi­лу­ваться! - про­мо­вив Возд­ви­женський. - Да­вай­те ще бу­де­мо пи­ти!

    - Давай, зя­тю, й пить! I пи­ти - вмер­ти, i не пи­ти - вмер­ти. Луч­че ж пи­ти i вмер­ти! Ну доч­ки! ви­пий­те до ме­не, а я до вас.

    Марта й Сте­па­ни­да му­си­ли заб­рать у ру­ки чар­ки з ви­ном i ви­пи­ли до са­мо­го ден­ця.

    - Я ду­мав, що ви вже ме­не по­ки­ну­ли! А ви та­ки бу­де­те мої. Не­дур­но ж ме­нi цiєї но­чi снив­ся чу­до­вий сон! Сни­лось ме­нi, нi­би я стою в се­бе се­ред дво­ра. Над­во­рi нi день, нi нiч, але якось яс­но й свiт­ло, нi­би со­няч­ний день злив­ся з мi­сяч­ною нiч­чю. Ко­ли це як за­шу­мить по­вiт­ря, як заг­ри­мить грiм! Див­люсь я, на не­бi й хмар не­ма. А з лав­ри, з Ми­хай­лiвсько­го, з Братст­ва ле­тять ян­го­ли, та все по па­рi та по па­рi; та­кi ряд­ки, що й по­лi­чить труд­но, та все знi­ма­ються з бань та з зо­ло­тих хрес­тiв! Ог­ля­да­юсь я, а всi три ряд­ки ле­тять прос­то у мiй двiр. Кож­ний ян­гол дер­жав по зе­ле­нiй гiл­цi вся­ко­го са­до­во­го де­ре­ва. I кот­рий оце при­ле­тить, то i заст­ро­мить гiл­ку в моєму дво­рi. I тi гiл­ки пе­ред моїми очи­ма рос­ли, роз­пус­ка­ли на всi бо­ки зе­ле­не гiл­ля; де­ре­во пi­дiй­ма­ло­ся вго­ру та вго­ру, цвi­ло пе­ред моїми очи­ма. Я чув па­хо­щi цвi­ту. На де­ре­вi спi­ли ово-шi, вкри­ва­ли ряс­но де­ре­во, аж гiл­ля гну­ло­ся до­до­лу, її об­си­па­лись пе­ред моїми очи­ма. Див­люсь я, аж ян­го­ли за­са­ди­ли вже весь мiй двiр, по­тiм за­са­ди­ли сад­ка­ми ще й ву­ли­цi ко­ло но­го дво­ра! Все так i за­зе­ле­нi­ло пе­ред моїми очи­ма. Я наб­рав пов­ну хуст­ку па­лу­чих яб­лук i груш та ду­маю: "По­не­су же я своїм доч­кам". Та й на тiм i про­ки­нувсь!

    - Чи не чи­та­ли ви то­го ве­чо­ра "Па­те­ри­ка Пе­чорсько­го" або "Жи­тiй свя­тих"? - спи­тав Даш­ко­вич.

    - Е, уми-ро­зу­ми! То не од "Па­те­ри­ка"! То од бо­га i свя­тих пе­черських!

    - Чом же ви, та­ту, не по­пош­ту­ва­ли нас ти­ми рай­ськи­ми яб­лу­ка­ми? - пи­та­ли доч­ки. - Ми бу­ли б i гос­тям зос­та­ви­ли на сьогод­нi.

    - Якби пак спо­до­бив гос­подь, то чом би й не по­пош­ту­вать. Та ми, грiш­нi лю­ди, не упо­доб­нi бо­гу, - про­мо­вив Су­хоб­рус на­пу­тю­ючим то­ном.

    Тим ча­сом на­дiй­шло два куп­цi, близькi су­сi­ди. Пе­ред об­ра­за­ми зас­вi­ти­ли лам­пад­ку й свi­чi. Двi па­ри мо­ло­дих ста­ли на ки­лим i по­би­ли пок­ло­ни. Батько й гос­тi поз­до­ров­ля­ли їх з за­ру­чи­на­ми.

    Пiсля за­ру­чин бу­ла ба­га­та ве­че­ря. Пiс­ля ве­че­рi обид­вi мо­ло­дi гра­ли на гi­та­рах i спi­ва­ли. До їх прис­та­ли й па­ни­чi. До пiзньої но­чi бу­ло в Су­хоб­ру­со­вих гор­ни­цях ве­се­ло, до пiзньої но­чi гра­ли й спi­ва­ли.

    Незабаром Су­хоб­рус встиг об­ро­бить верх­нiй етаж но­во­го до­му. Вже був приз­на­че­ний день двох ве­сiл­лiв ра­зом. Возд­ви­женський i Даш­ко­вич вiн­ча­лись ра­зом в Глi­ба-Бо­ри­са.


    Серед церк­ви пос­та­ви­ли ви­со­кi пiд­мост­ки, ого­род­же­нi шта­хе­та­ми i зас­ла­нi ки­ли­ма­ми. Мар­та й Сте­па­ни­да бу­ли уб­ра­нi в бi­лi про­зо­рi сук­нi i в бi­лi гiр­лян­ди. Ви­со­кi, чор­ня­вi, рум'янi, з роз­кiш­ни­ми чор­ни­ми кiсьми, во­ни бу­ли ду­же по­каз­нi й ори­гi­нальнi своєю кра­сою. Бi­ле уб­ран­ня бу­ло їм ду­же до ли­ця. Нi­ко­ли до їх не прис­та­ва­ло прiз­ви­ще схiд­них пальм, як те­пер пiд вiн­цем. Як ша­фе­ри пок­ла­ли на го­ло­ви вiн­цi, во­ни ста­ли схо­жi на ца­риць Ше­хе­ре­за­ди, так ба­га­то бу­ло сце­нiч­но­го, схiд­но­го в їх зрос­тi, в їх ори­гi­нальнiй по­лу­ден­нiй кра­сi. На­вiть товс­тi бро­ви, ве­ли­кi очi й гу­би Мар­ти­нi зда­ва­лись де­лi­кат­нi­ши­ми й тон­ши­ми при свiт­лi свi­чок, при свi­жо­му фан­тас­тич­но­му бi­ло­му уб­ран­нi.

    Старий свя­ще­ник, вва­жа­ючи на вче­них же­ни­хiв, ви­нiс з вiв­та­ря през­до­ро­ву книж­ку про­по­вi­дiв i по­ша­ну­вав їх сло­вом яко­гось свя­то­го от­ця церк­ви третього вi­ку, де ду­же час­то про­мов­ля­лось, що суп­руг по­ви­нен лю­би­ти свою суп­руж­ни­цю i суп­ружн­нця по­вин­на бо­яться суп­ру­га. Же­ни­хи най­ня­ли мит­ро­по­лi­танську пiв­чу. Хор гри­мiв кон­церт. Який­сь бас тро­хи не лус­нув, вик­ри­ку­ючи ос­тан­нi сло­ва апос­то­ла: "Же­на да убо­iт­ся сво­его му­жа". На­ро­ду бу­ло в церк­вi та­ко­го ба­га­то, що свiч­ки в кiн­цi вiн­чан­ня по­ча­ли гас­нуть. Все бу­ло як слiд, ве­лич­но й пиш­но. Су­хоб­рус був на­че на сьомо­му не­бi.

    Бучне ве­сiл­ля роз­вер­ну­лось в прос­тор­них кiм­на­тах но­во­го до­му. Гос­тей бу­ло ду­же ба­га­то, а най­бiльше вче­них. Гос­тi пи­ли й їли, але по­за­очi зва­ли Возд­ви­женсько­го не­доб­рим чо­ло­вi­ком за те, що вiн зра­див од­ну дiв­чи­ну й же­нив­ся на ба­га­тiй куп­чи­сi.

    Старий батько не знав, де стать, де сiс­ти: йо­му прий­шло­ся не тiльки поз­най­омиться з вче­ним ми­ром, але на­вiть по­ро­даться!

    Вже свi­том роз'їха­лись гос­тi по до­мах та все ти­хенько го­во­ри­ли, як то на свi­тi не до ла­ду бу­ває, що од­ну нi­би ко­хає, а дру­гу бе­ре за жiн­ку. Все тяг­ли ста­ру пiс­ню про зра­ду дiв­ча­там, про ма­те­рi­альну жа­до­бу при сва­тан­нi. Тiльки Возд­ви­женсько­му бу­ло бай­ду­же за те, що б там лю­ди не го­во­ри­ли. Йо­го план так удав­ся, йо­го дi­ла так йшли до ла­ду, що вiн був щас­ли­вий, виг­рав­ши пра­во на ду­же ви­гiд­не мiс­це мiж людьми.

    Пiсля ве­сiл­ля Возд­ви­женськi по­мiс­ти­лись жи­ти на верхньому ета­жi, а Даш­ко­ви­чам Су­хоб­рус опо­ря­див тим ча­сом ниж­нiй етаж. I то­го ж та­ки мi­ся­ця вiн про­ти до­му Возд­ви­женсько­го зак­лав но­вий дiм для Даш­ко­ви­чiв.

    Молодi жи­ли спо­чат­ку мир­но й щас­ли­во. Сест­ри при­хо­ди­ли од­на до од­ної в гос­тi. Гi­та­ри час­то бренька­ли то вни­зу, то вго­рi. Мар­тi й Сте­па­ни­дi не зов­сiм ми­нув ро­ман­тич­ний пе­рi­од жит­тя: час­то мож­на бу­ло по­чуть в їх до­мi спi­ви. Тон­кi жi­ноцькi го­ло­си зли­ва­лись гар­но й до ла­ду з чо­ло­вi­чи­ми в пiс­нях ве­ли­ко­руських й ук­раїнських. Ста­рий батько час­то на­вi­ду­вавсь до дi­тей, щоб пос­лу­хать ве­се­лих пi­сень. На про­тив­нiм бо­цi но­вий дiм рiс вго­ру, а мiж дво­ма мо­ло­ди­ми ха­зяй­ка­ми в од­но­му до­мi рос­ла нез­го­да. Пе­ред­нi­ше по­ча­ли ла­яться най­мич­ки зго­ри й зни­зу, а за най­мич­ка­ми - й ха­зяй­ки. Час­то, по­од­чи­няв­ши вiк­на, во­ни го­лос­но й дрiб­но пе­ре­ки­да­лись сло­ва­ми про ха­зяй­ськi ре­чi… Су­хоб­рус чув те i зве­лiв май­ст­рам пос­пi­шать з но­вим до­мом.

    - Дочки мої, не сва­рiться! В ме­не вас двi: не по­ле ва­ми за­сi­яно. Доб­ра мо­го бу­де до­во­лi для вас обох. А ко­ли вмру, то все моє бу­де ва­ше - по­по­ло­ви­нi. - Так вго­во­рю­вав Су­хоб­рус своїх до­чок, си­дя­чи в ста­ро­му флi­ге­лi ко­ло од­чи­не­но­го вiк­на з ве­ли­ким "Пе­чорським па­те­ри­ком" в ру­ках.

    Сухобрус усе хо­див до ма­га­зи­ну, не ки­да­ючи ку­пецт­ва. Но­вий дiм тим ча­сом вже був го­то­вий. Сам Су­хоб­рус по­са­див своїми ру­ка­ми пер­шi де­рев­ця в но­во­му сад­ку. Вiн бiльше лю­бив мен­шо­го зя­тя й мен­шу доч­ку, мав їх за доб­рi­ших лю­дей, а зя­тя - за ро­зум­нi­шо­го чо­ло­вi­ка. Стар­ша па­ра до­га­ду­ва­лась за те й по­ча­ла ози­раться на всi бо­ки i ско­са пог­ля­дать на батькiвську при­хильнiсть до мо­лод­шої па­ри.

    Тимчасом як Су­хоб­рус опо­ряд­жу­вав но­ве ха­зяй­ст­во своїх зя­тiв, Возд­ви­женський i Даш­ко­вич скла­да­ли со­бi про­фе­сорську ре­пу­та­цiю. Даш­ко­вич швид­ко виз­на­чив­ся мiж про­фе­со­ра­ми своїми лек­цi­ями по iс­то­рiї фi­ло­со­фiї i пiд­дер­жав ре­пу­та­цiю тiєї на­уки, кот­ра все сто­яла в ака­де­мiї ду­же доб­ре. З кож­ним ро­ком йо­го лек­цiї бу­ли луч­чi та луч­чi, з кож­ним ро­ком рос­ла йо­го ре­пу­та­цiя. Мо­ло­дi сту­ден­ти, приїхав­ши з усiх кiн­цiв Ро­сiї, вже чу­ли про йо­го, вже жда­ли чо­гось надз­ви­чай­но­го. В ста­рiм ака­де­мiч­нiм кор­пу­сi з тем­ни­ми вiк­на­ми, з чор­ни­ми пар­та­ми, в йо­го ав­ди­то­рiї бу­ло пов­нi­сiнько сту­ден­тiв, кот­рi си­дi­ли цi­ли­ми ла­ва­ми й ку­пою сто­яли ко­ло по­ро­га, прий­шов­ши з iн­ших кур­сiв. Даш­ко­вич вхо­див, сi­дав на ка­фед­рi i не ди­вив­ся нi на ко­го: йо­го очi десь нi­би хо­ва­лись, вхо­ди­ли десь гли­бо­ко, де во­ру­ши­лись дум­ки. В очi слу­ха­чiв ки­дав­ся тiльки чис­тий ши­ро­кий лоб. Йо­го ви­со­ке чо­ло нi­би зай­ма­ло мiс­це очей для слу­ха­чiв: так на йо­му ба­га­то ви­яв­ля­лось ду­мок. Кож­ний ле­генький i то­ненький змор­шок мiж бро­ва­ми зда­вав­ся тим мiс­цем, де заб­га­ла­ся ду­ма й свi­ти­ла­ся звiд­тiль. Ко­ли-не-ко­ли вiн пi­дiй­мав од­ну ру­ку й пальцем нi­би по­ка­зу­вав на абст­ракт­ну мисль.

    Не мож­на за­бу­ти впли­ву йо­го од­ної ре­пу­та­цiї на мо­ло­дих сту­ден­тiв! Всi зiб­ра­лись впер­ше на лек­цiю й си­дi­ли ла­ва­ми кру­гом ав­ди­то­рiї, дер­жа­чи го­ло­ви рiв­но, як пiд шну­рок. Даш­ко­вич про­мо­вив пер­ше сло­во, i всi ряд­ки го­лов, не­на­че по елект­рич­нiй те­чiї, рап­том i ра­зом схи­ли­лись упе­ред, нас­то­ро­чив­шись слу­хать. I цi­лу лек­цiю так дер­жа­лись го­ло­ви, ко­ли б хто по­во­ру­шив­ся хоч трош­ки! Тiльки ка­ран­да­шi скоб­за­лись швид­ко-швид­ко по па­пе­рi! А йо­го дум­ка ли­ла­ся чис­та, яс­на, як криш­таль! Не бу­ло там анi од­но­го сло­ва зай­во­го, що не сто­су­ва­лось до дi­ла. Вся сис­те­ма буд­лi-яко­го фi­ло­со­фа вип­ли­ва­ла з йо­го уст, нi­би з го­ло­ви са­мо­го фi­ло­со­фа; та­ка во­на бу­ла чис­та, яс­на, су­цiльна, не шту­ко­ва­на з урив­кiв.

    Не в од­ну го­ло­ву за­па­ла крап­ля свi­ту й ду­мок од йо­го лек­цiй, не од­на го­ло­ва ста­ла свiт­лi­ша й яс­нi­ша.

    Дашкович не­дов­го й був в ака­де­мiї. Йо­го доб­ра сла­ва пiш­ла скрiзь; i йо­го зап­ро­си­ли пе­рей­ти в Мос­ковський унi­вер­си­тет. Але, ску­ча­ючи до­до­му й за Києвом, вiн по­тiм пе­рей­шов в Київський унi­вер­си­тет.

    Воздвиженський не лю­бив на­уки, не по­ва­жав її, мав її тiльки за спо­сiб прок­лас­ти со­бi стеж­ку в жит­тi i як мож­на ви­тяг­ти з неї че­рез це гро­шей, їжi, на­пит­кiв i вся­ко­го доб­ра! Де мож­на бу­ло все те дiс­та­ти iн­шим спо­со­бом, вiн не жа­лiв се­бе, не роз­би­рав доб­ро­го i не­доб­ро­го спо­со­бу i до­ся­гав до цi­лi, ки­нув­ши на бiк на­уку.

    В ав­ди­то­рiї од­чи­ня­лись две­рi, й вхо­див Возд­ви­женський. Сту­пив­ши три сту­пе­нi че­рез ав­ди­то­рiю, вiн ста­вав на пiд­мос­ток ка­фед­ри, од­ну но­гу дер­жав якось на по­вiт­рi i, по­вер­нув­шись кру­то товс­ти­ми пле­чи­ма, блис­кав на ав­ди­то­рiю товс­тою ши­ро­кою по­ти­ли­цею й сi­дав на ка­фед­рi. По­тiм вiн вий­мав ста­рi лист­ки своїх лек­цiй i клав їх пе­ред со­бою. Тi лек­цiї бу­ли на­пи­са­нi кiлька ро­кiв пе­ред­нi­ше, i вiн не змi­няв у їх i сло­веч­ка! Лист­ки бу­ли ста­рi, з жов­ти­ми круг­ли­ми пля­ма­ми, нi­би од якоїсь стра­ви. Нит­ки, кот­ри­ми во­ни бу­ли поз­ши­ва­нi, вже по­об­ри­ва­лись i те­лi­па­лись, Зза­мо­ло­ду вiн прос­то чи­тав лек­цiї з тих лист­кiв. Але, не змi­ня­ючи їх нi­ко­ли, хоч на­ука i змi­ня­лась, вiн вив­чив їх на­пам'ять од дош­ки до дош­ки; ча­сом сил­ку­вав­ся iмп­ро­вi­зу­вать. Роз­пус­тив­ши цi­лу рiч­ку фраз, гар­них, але пус­гих, вiн аж зап­лю­щу­вав очi, не­на­че пi­вень в час сво­го кри­ку. Фра­зи ли­лись, зчiп­лю­ва­лись, i вiн пе­ре­ли­вав з пус­то­го та в по­рожнє, го­во­ря­чи те ж са­ме, тiльки iн­ши­ми сло­ва­ми.

    Студенти, як зви­чай­но бу­ває, по­ча­ли за­пи­су­ва­ти йо­го лек­цiї, але швид­ко по­ки­ну­ли, бо кот­рий бу­ло за­пи­ше, то й по­ба­чить, що там не­ма ду­мок. Тiльки один ту­ляк, зем­ляк Возд­ви­женсько­го, си­дiв ко­ло са­мi­сiнької ка­фед­ри, щоб йо­го ро­бо­ту бу­ло вид­ко, i за­пи­су­вав ту нi­се­нiт­ни­цю, ма­ючи на­дiю пi­ти стеж­кою сво­го крас­но­мов­но­го зем­ля­ка.

    Аадиторiя Возд­ви­женсько­го спо­рож­ня­лась. Сту­ден­ти пе­рес­та­ли хо­ди­ти на йо­го лек­цiї, а щоб ав­ди­то­рiя не бу­ла зос­сiм по­рож­ня, во­ни хо­ди­ли по чер­зi по п'ять душ. Возд­ви­женський не вва­жав на ува­гу чи нев­ва­гу своїх слу­ха­чiв.

    Зате ж вiн ду­же вва­жав на рек­торську лас­ку. Нiх­то з про­фе­со­рiв не за­по­бi­гав так йо­го лас­ки! Вiн умiв пiдс­ту­пи­ти до кож­но­го рек­то­ра, вмiв улiз ги в йо­го ду­шу, прис­лу­житься, при­та­ку­ючи кож­но­му йо­го сло­ву, пос­те­рi­га­ючи кож­ний йо­го за­мiр. I ви­хо­ди­ло так, що нi один рек­тор не об­хо­див­ся без йо­го. То­дi ще не бу­ло ви­бо­рiв нi на ка­фед­ри, нi на по­бiч­ну служ­бу в ака­де­мiї. I Возд­ви­женськич кож­но­му рек­то­ро­вi всти­гав зай­ня­ти скрiзь пер­ше мiс­це i роз­по­ряд­жав­ся ака­де­мiч­ни­ми гро­ши­ма. I за все це вiн дос­та­вав доб­рi гро­шi. При кiлькох рек­то­рах Во­зi­ви­женськнй, з ор­де­ном на шиї, мав пра­во ска­за­ти: "Ака­де­мiя - то я!"

    


IV

    

    Дашковичi жи­ли в но­во­му до­мi. Чис­тий i гар­ний був їх но­вий дiм на два ета­жi, з здо­ро­ви­ми свiт­ли­ми вiк­на­ми. Вiн сто­яв прос­то про­ти до­му Возд­ви­женсько­го, так що з вi­кон од­но­го до­му мож­на бу­ло ди­виться в вiк­на дру­го­го, i не тiльки ди­виться, але на­вiть пе­ре­ки­да­тись сло­ва­ми. Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на об­вi­ша­ла вiк­на гар­ни­ми за­вi­са­ми, обс­та­ви­ла ва­зо­на­ми з квiт­ка­ми. Кра­щi кар­ти­ни з батько­во­го флi­ге­ля доч­ки по­пе­ре­но­си­ли до се­бе ще пе­ред­нi­ше. У батька зос­тав­ся на стi­нi тiльки пра­отець Ноє з трьома бо­ро­да­ти­ми си­на­ми та якась ца­ри­ця в фiж­мах, ду­же за­ля­па­на му­ха­ми.

    Дашковичiв ка­бi­нет був обс­тав­ле­ний ша­фа­ми з книж­ка­ми. Вiн зiб­рав пи­сан­ня всiх дав­нi­ших, но­вих i най­но­вi­ших фi­ло­со­фiв i все, що тiльки сто­су­ва­лось до йо­го на­уки. Вiн лю­бив на­уку для на­уки i все заг­рi­бав­ся в фi­ло­со­фiю глиб­ше й глиб­ше. Бiльше й бiльше вiн за­сид­жу­вавсь над книж­ка­ми до пiзньої но­чi. I не раз Сте­па­ни­да пiзньою до­бою вхо­ди­ла в ка­бi­нет, про­си­ла йо­го ки­нуть книж­ки, ви­ри­ва­ла на­вiть з рук i, роз­сер­див­шись, га­си­ла свiт­ло. Або ча­сом во­на вхо­ди­ла з сест­рою з гi­та­рою в ру­ках i да­ва­ла йо­му нес­по­дi­ва­ну се­ре­на­ду. Обид­вi сест­ри по­чи­на­ли гра­ти, спi­вать, по­чи­на­ли ба­ла­кать, смi­ятись. Даш­ко­вич зне­хо­тя му­сив од­ри­вать очi од книж­ки, сва­рив­ся, але, за­ба­ла­кав­шись з ни­ми, вста­вав од сто­ла, ку­рив си­га­ру, хо­див по ка­бi­не­тi й слу­хав му­зи­ку.

    - Та вий­ди-бо в за­лу! - го­во­ри­ла до йо­го жiн­ка. - Ди­вись, яка в нас за­ла прос­тор­на, чис­то опо­ряд­же­на. Чи вже ж пак то­бi не­ма де по­хо­дить?

    - Та од­че­пись со­бi! Хi­ба ж ти не ба­чиш, що я маю дi­ло.

    - Не дi­ло нам го­ло­ва, а ми го­ло­ва дi­лу! I Сте­па­ни­да без це­ре­мо­нiї бра­ла йо­го за ру­ку i ви­тя­га­ла в за­лу. Мар­та по­ма­га­ла їй. Фi­ло­соф му­сив ви­хо­дить в за­лу, хоч че­рез си­лу, i гу­ля­ти. По­ба­ла­кав­ши, пог­рав­ши на гi­та­рах, сест­ри од­пус­ка­ли Даш­ко­ви­ча до ка­бi­не­ту, а са­мi роз­хо­ди­лись до сво­го ха­зяй­ст­ва.

    - Коли б пак бу­ла зна­ла, що то за лю­ди­на фi­ло­соф, то бу­ла не йшла за те­бе за­мiж, - го­во­ри­ла Сте­па­ни­да, си­дя­чи з ро­бо­тою в ру­ках на со­фi в ка­бi­не­тi сво­го му­жа.

    I ча­сом до пiв­но­чi во­на си­дi­ла в йо­го ка­бi­не­тi, ви­ши­ва­ючи що-не­будь або пле­ту­чи. А вiн не звер­тав на неї нi­якої вва­ги. Сте­па­ни­да тiльки пог­ля­да­ла на йо­го гла­денький ви­со­кий чис­тий лоб, на­хи­ле­ний над па­пе­ром або над грецькою книж­кою, на бро­ви, що все бу­ли тро­хи стяг­ну­тi по­се­ре­ди­нi ло­ба i на­суп­ле­нi над очи­ма.

    - Одже жит­тя моє не ду­же ве­се­ле з та­ким вче­ним чо­ло­вi­ком. Моя сест­ра щас­ли­вi­ша з Возд­ви­женським. Вiн, хоч i ха­му­лу­ва­тий, i за­те­ле­пу­ва­тий, але го­во­рю­чий, ве­се­лий. З ним жит­тя бу­ло б тро­хи ми­лi­ше. Вiн нак­ри­чить пов­ну ха­ту, по­жар­тує з жiн­кою. - I її знов взя­ла за­вис­нiсть до своєї сест­ри, як по­за­ви­ду­ва­ла во­на в той день, ко­ли та за­ру­ча­лась з Возд­ви­женським.

    - Розкажи ме­нi, Ва­си­лю Пет­ро­ви­чу! що ти ду­маєш ї пи­шеш? - спи­та­ла раз Сте­па­ни­да, по­ба­чив­ши, що її чо­ло­вiк по­ки­нув пе­ро й об­пер­ся об спин­ку стiльця в спо­кiй­нiй по­зi.

    - Я ду­маю те, що то­бi в го­ло­ву не по­мiс­титься, - од­ка­зав вiн, ос­мi­ха­ючись.

    - А мо­же, й по­мiс­титься! - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да, див­ля­чись на йо­го за­ду­ма­ний лоб, об­ря­мо­ва­ний гус­тим чор­ним во­лос­сям, на йо­го спо­кiй­ну й по­важ­ну пос­тать.

    Тихо ос­мi­ха­ючись, Даш­ко­вич по­чав роз­ка­зу­вать їй про фi­ло­со­фа Кан­та. Жiн­ка слу­ха­ла, слу­ха­ла, роз­зя­ви­ла ро­та, по­зiх­ну­ла з усiєї си­ли й за­ре­го­та­лась на всю ха­ту.

    - Ой, не го­во­ри! Не гай на­да­рем­но ча­су! Ко­ли б то­бi од­но сло­во втя­ми­ла! Чи й твої сту­ден­ти так те­бе ро­зу­мi­ють, як я?

    - Мабуть, тро­хи бiльше! Мо­же, то­бi ще роз­ка­зать що-не­будь про Спi­но­зу або Лок­ка?

    - Ой, не го­во­ри, а то зас­ну отут-та­ки в те­бе на со­фi. Чи в те­бе го­ло­ва не кру­титься од тiєї фi­ло­со­фiї?

    - Нi, хва­лить бо­га.

    - А в ме­не б за­па­мо­ро­чи­лась, як­би я пос­лу­ха­ла хоч пiв­го­ди­ни. Пот­ри­вай! Я те­бе та­ки ви­тяг­ну з тво­го ка­бi­не­ту!

    Щоб ви­тяг­ти з ка­бi­не­ту сво­го му­жа, Сте­па­ни­да за­ду­ма­ла дать в се­бе ве­чiр з му­зи­ка­ми й тан­ця­ми. Во­на зна­ла, що Даш­ко­вич ко­лись тан­цю­вав зза­мо­ло­ду, на­вiть лю­бив тан­цi, хоч все те якось не гар­мо­нi­зу­ва­ло з йо­го фi­ло­софською дум­кою й по­важ­ним пря­му­ван­ням йо­го ро­зу­му.

    Тодi бу­ла вже пiз­ня осiнь. Сте­па­ни­да най­ня­ла на цi­лий ве­чiр чо­ти­ри му­зи­ки й нап­ро­си­ла до се­бе гос­тей. Прос­тор­на, свiт­ла за­ла бли­ща­ла чис­то­тою й ог­нем свi­чок i кан­де­ляб­рiв. Знай­омi про­фе­со­ри, уря­дов­цi й куп­цi поп­ри­хо­ди­ли з жiн­ка­ми й доч­ка­ми. Мар­та приб­ра­ла­ся, як на ве­сiл­ля, в гар­ну бi­лу сук­ню. Су­хоб­рус, си­вий, аж бi­лий, роз­мов­ляв з знай­оми­ми куп­ця­ми. Мо­ло­дi про­фе­со­рiв­ни й куп­цiв­ни не схо­тi­ли на­вiть пи­ти чаю та все жда­ли, щоб му­зи­ки швид­ше заг­ра­ли до тан­цiв. Даш­ко­вич му­сив по­ки­ну­ти свiй ка­бi­нет, по­хо­вать своїх грецьких й нi­мецьких фi­ло­со­фiв, вий­шов до гос­тей i роз­мов­ляв з мо­ло­ди­ми да­ма­ми.

    Степанида на­мо­ви­ла свою сест­ру взя­ти до кад­ри­ля Даш­ко­ви­ча. Про­ти йо­го став один ку­пець з мо­ло­дою куп­чи­хою. Му­зи­ки ве­се­ло й го­лос­но вда­ри­ли сиг­нал; па­ри по­сi­да­ли скрiзь по­пiд стi­на­ми прос­тор­но! за­ли. Даш­ко­вич ду­же од­ма­гав­ся, не хо­тiв ста­вать, але Мар­та та­ки по­тяг­ла йо­го в та­нець.

    Музики по­ча­ли кад­риль. Па­ри за­во­ру­ши­лись i роз­по­ча­ли та­нець. Даш­ко­вич про­сив свою да­му по­ка­зу­вать йо­му, ка­зав, що вiн за своїми книж­ка­ми зов­сiм, ма­буть, за­був­ся тан­цю­вать. Раз i дру­гий вiн пе­рей­шов за­лу як тре­ба, але за­раз-та­ки по­чав зби­ваться. Да­ми по­ча­ли по­да­вать од­на дру­гiй ру­ки й пе­ре­хо­дить, а Даш­ко­вич ткнув i со­бi ту­ди свою ру­ку. Дру­га фi­гу­ра прой­шла га­разд, а на тре­тiй Даш­ко­вич знов збив­ся. Всi ро­зiй­шлись вбiк, а вiн сам зос­тав­ся се­ред ха­ти, не знав ку­ди при­ту­литься, чи на той, чи на дру­гий бiк, i вер­тiв­ся сю­ди й ту­ди. Мар­та пок­ли­ка­ла йо­го до се­бе, а Даш­ко­вич, на­хи­лив­ши го­ло­ву тро­хи вниз i пiд­няв­ши вго­ру па­лець, зов­сiм як на ка­фед­рi, поп­лiв­ся до своєї да­ми i пе­рек­ру­тив­ся з нею на­щось. Да­лi, вреш­тi всього, зап­лу­тав­шись мiж дов­ги­ми сук­ня­ми Мар­ти й мо­ло­дої куп­чи­хи, вiн так шарп­нув но­га­ми, що стяг з куп­чи­хи сли­ве по­ло­ви­ну тон­кої сук­нi, одiд­рав­ши ве­ли­кий шмат од са­мої та­лiї аж до­до­лу. По­ба­чив­ши та­ке ли­хо, Даш­ко­вич знов пi­дiй­няв па­лець уго­ру й на­хи­лив го­ло­ву до­до­лу. Куп­чи­ха з обiд­ра­ним бо­ком втек­ла в дру­гу ха­ту. В дум­цi во­на кля­ла Даш­ко­ви­ча i всiх фi­ло­со­фiв i за­рi­ка­лась з то­го ча­су тан­цю­вать з фi­ло­со­фа­ми, хоч би во­ни бу­ли й євро­пей­ськi ге­нiї! З чер­во­ним, злим ли­цем во­на вий­шла з кiм­на­ти i цi­лий ве­чiр ста­ва­ла в тан­цях як­най­да­лi од Даш­ко­ви­ча.

    На дру­гу кад­риль Сте­па­ни­да пос­та­ви­ла Даш­ко­ви­ча тан­цю­вать з со­бою, пра­ву­ва­ла ним, по­ка­зу­ва­ла йо­му стеж­ку i та­ки при­си­лу­ва­ла йо­го знов вив­чить за­бу­тi тан­цi.

    - Ой, як низько му­си­ла спус­титься моя фi­ло­софська мисль! - про­мов­ляв Даш­ко­вич, ути­ра­ючи пiт з ли­ця. - Од­же за най­важ­чи­ми фi­ло­со­фа­ми Нi­меч­чи­ни я не втом­ляв­ся так, як за ци­ми тан­ця­ми, - го­во­рив вiн, лед­ве од­са­пу­ючи.

    Вже го­ту­ва­ли на стiл ве­че­рю, як Даш­ко­вич тiльки зга­дав, що вiн не пе­реп­ро­сив куп­чи­хи, кот­рiй об­дер цi­лий бiк. Вiн на­хи­лив го­ло­ву, на­су­пив бро­ви, пiд­няв один па­лець вго­ру. Всi жда­ли од йо­го яко­гось ду­же цi­ка­во­го сло­ва. А вiн, пос­то­яв­ши тро­хи на од­нiм мiс­цi, прос­тяг­ся до то­го кут­ка, де си­дi­ла куп­чи­ха, i по­чав про­си­ти в неї про­ба­чен­ня. Куп­чи­ха ос­мi­ха­лась, го­во­ри­ла: "Нi­чо­го, нi­чо­го те! То в тан­цях зви­чай­на рiч". Але в дум­цi во­на кля­ла фi­ло­со­фiв. Сук­ня бу­ла ду­же до­ро­га й мод­на; її ус­та ос­мi­ха­лись лас­ка­во, а очi ла­яли, аж го­рi­ли!

    - Що це ти так пiз­но сха­ме­нув­ся? - спи­та­ла в йо­го жiн­ка.

    - Коли я то­дi якось за­ду­мавсь! - про­мо­вив Даш­ко­вич. - Ме­нi зов­сiм не в дум­цi оцi тан­цi! Бiльше я то­бi не тан­цю­ва­ти­му! Не­хай тан­цю­ють мо­лод­шi за ме­не!

    Одначе, нев­ва­жа­ючи на своє за­рi­кан­ня, вiн му­сив пiс­ля ве­че­рi знов тан­цю­вать, бо йо­го си­лу­ва­ла лас­кою й про­хан­ням мо­ло­да й гар­на жiн­ка, а пе­ред та­ки­ми ча­ра­ми лед­ве чи встоїть яка най­твер­дi­ша фi­ло­со­фiя. Сте­па­ни­да та­ки так вга­ня­ла сво­го фi­ло­со­фа, що пiт лив до­щем з йо­го ви­со­ко­го чо­ла, а чор­нi ку­че­рi аж поп­ри­ли­па­ли до вис­кiв.


    Тим ча­сом по­важ­нi гос­тi, вста­ючи з-за кар­точ­но­го сто­ла, смi­ялись з Возд­ви­женсько­го, що вiн стра­шен­но прог­рав­ся в кар­ти. Мар­та по­чу­ла те, i її по­ча­ло роз­би­рать; во­на зна­ла, що Возд­ви­женський ду­же по­га­но грає в кар­ти, од­на­че ква­питься гра­ти. Мар­та пiдс­ту­пи­ла до Возд­ви­женсько­го й шеп­ну­ла йо­му на ву­хо: "А що, чи ба­га­то кар­бо­ван­цiв про­дув у кар­ти?"

    Її рiз­кий, нес­по­кiй­ний го­лос, її на­суп­ле­нi гус­тi бро­ви ду­же вра­зи­ли Возд­ви­женсько­го. Вiн дав­но вже пос­те­рi­гав твер­ду вда­чу своєї жiн­ки. Смi­ли­вий, роз­по­ряд­жа­ючий го­лос зо­би­див йо­го.

    - А то­бi на­що? - ти­хо, але сум­но спи­тав вiн у Мар­ти.

    - Як на­що? Хi­ба я не маю пра­ва те­бе спи­тать? - ска­за­ла во­на ти­хо й одiй­шла од йо­го. Во­на сi­ла не­ве­се­ла та все пог­ля­да­ла на той сто­лик, де грав у кар­ти Возд­ви­женський.

    Як на то­теж Возд­ви­женсько­му ду­же не йшла кар­та. Вiн сер­див­ся, вго­нивсь в азарт i тим ще бiльше прог­ра­вав. Партньори по­ча­ли смi­ятись, що Возд­ви­женський знов наг­нав на се­бе на кар­бо­ван­цiв де­сять. Мар­та не про­пус­ка­ла й сло­ва з роз­мо­ви ко­ло то­го сто­ла. Во­на не ви­дер­жа­ла.

    - Степане Iва­но­ви­чу! по­ра нам до­до­му! Ме­нi чо­гось нез­до­ро­во.

    - То йди со­бi, а я тро­хи пог­раю.

    - Не пi­ду я са­ма; йди ра­зом зо мною. Партньори твої ви­ба­чать за твою жiн­ку.

    Воздвиженський зир­нув на її ли­це. Її бро­ви, очi, сту­ле­нi мiц­но гу­би по­ка­зу­ва­ли, що во­на хо­че пос­та­но­вить на своєму.

    - Нехай те­бе, сер­це, батько про­ве­де; поп­ро­си батька, а я прий­ду не­за­ба­ром.

    - Я про­шу те­бе йти зо мною, бо я не зов­сiм здо­ро­ва! - про­мо­ви­ла во­на, i го­лос її про­ти во­лi став твер­дi­шим i звер­нув ува­гу гос­тей. Дех­то пiдс­ту­пив ближ­че до сто­ла i прис­лу­хав­ся.

    - Чого ти при­че­пи­лась до ме­не! - про­мо­вив Возд­ви­женський до неї.

    В Мар­ти ли­це спах­ну­ло рум'янцем од тих слiв му­жа.

    - Не пi­ду я са­ма, й з мiс­ця не ру­шу, до­ки ти не пi­деш зо мною! - про­мо­ви­ла во­на, аж тро­хи крик­ну­ла.

    Воздвиженський спе­ре­сер­дя встав, ки­нув кар­ти й му­сив йти з нею до­до­му.

    Дашкович ба­чив ту сце­ну i тiльки ду­мав: "Ну, Мар­та! ну, ха­рак­тер. Сла­ва то­бi гос­по­ди, що моя жiн­ка не та­ка!" Возд­ви­женський тiльки що пе­рес­ту­пив по­рiг сво­го до­му, а Мар­та вже й на­ки­ну­лась на йо­го мок­рим ряд­ном.

    - I ска­жи ти, на ми­лость бо­жу! I на­що ти граєш в кар­ти, ко­ли ти бiльше прог­раєш, нiж виг­раєш? - спи­та­ла во­на так смi­ли­во й на­важ­ли­во, не­на­че су­ди­ла йо­го су­дом.

    - А то­бi яке дi­ло, що я там в кар­ти граю, чи що? - обiз­вав­ся Возд­ви­женський.

    - Як то, яке дi­ло! Як то так! То ме­нi не­ма дi­ла до то­го, що мiй муж ро­бить?

    - А не­ма то­бi дi­ла! Твоє дi­ло он! Ди­ти­на, ко­лис­ка та кух­ня!

    - Менi не­ма дi­ла! - крик­ну­ла Мар­та, i її ве­ли­кi очi ста­ли ще бiльшi, а ли­це зблiд­ло. - Є ме­нi дi­ло! - про­мо­ви­ла во­на го­лос­но i з тим сло­вом так стук­ну­ла по сто­лi ру­кою на­вiд­лi, що нi­би то­му не мож­на бу­ло нi криш­ки не вi­рить. Во­на сто­яла се­ред за­ли, ви­со­ка, рiв­на й лю­та.

    Воздвиженський впер­ше до­га­давсь, що йо­го жiн­ка має не ти­хенький го­ло­сок, не дi­во­чий, ме­до­вий, а здо­ро­вий, енер­гiч­ний го­лос i ве­ли­ку си­лу ха­рак­те­ру. Вiн хо­тiв зло­мить її.

    - Чого ти кри­чиш на ме­не? - гурк­нув вiн ба­сом.

    - Кричу, бо ти ви­нен! Де твоє жа­лу­ван­ня? Чи ти да­вав ме­нi йо­го до рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш?

    - Нащо то­бi моє жа­лу­ван­ня?

    - На те, що я твоя жiн­ка, а ти мiй чо­ло­вiк. Я по­вин­на знаїи, що ти за­роб­ляєш i що маєш.Я й до­сi за твої гро­шi й оде­жи­ни со­бi не спра­ви­ла, гос­тин­ця со­бi не ку­пи­ла! Я не ба­чи­ла й якi твої гро­шi, а ми жи­ве­мо на мої гро­шi, що най­маємо ниж­нiй етаж.

    - Чого ти до ме­не при­че­пи­лась! Я то­бi не бу­ду нi в чо­му да­вать од­вi­та!

    - Ба бу­деш! ба му­сиш! - про­мо­ви­ла во­на так твер­до, нас­ту­па­ючи до йо­го, що вiн му­сив ос­ту­питься на­зад. Вiд по­ба­чив, що не пе­ре­мо­же її сло­ва­ми й кри­ком.

    - Йди спать! - про­мо­вив вiн спо­кiй­нi­ше. - Завт­ра бу­де до­во­лi ча­су. На­го­во­ри­мось, ко­ли схо­чеш.

    - Спать я пi­ду, а ти в кар­ти гро­шей не прог­ра­вай, а ко­ли прог­раєш, то пот­ро­ху. Свої гро­шi да­вай ме­нi до схо­ван­ки, бо я гос­по­ди­ня в до­мi, я ха­зяй­ную; ме­нi тре­ба роз­мiр­ку­вать, скiльки стра­тить.

    - Еге! то ти со­бi по­на­ши­ваєш до­ро­гих су­конь, та сього, та то­го!..

    - Не ви­ду­муй! Я маю ро­зу­му бiльш за те­бе! Я знаю, що по­шить i без чо­го мож­на обiй­тись.

    - Ну, Мар­то Си­до­рiв­но! вiзьми луч­че гi­та­ру та зас­пi­вай ме­нi "Си­зо­го го­лу­боч­ка" або "Со­ло­вей­ка"!

    Цi сло­ва до­пек­ли її до жи­во­го сер­ця. Во­на вий­шла з ка­бi­не­ту i пiш­ла до своєї кiм­на­ти. А Возд­ви­женський дов­го хо­див по ха­тi та все ду­мав, як то труд­но пос­те­рег­ти жi­но­чу вда­чу. "А я ду­мав, що во­на доб­ра, як ян­гол, що во­на бу­де по­кiр­ненька, бо­го­мiльна, як куп­чи­ха, бу­де гра­ти та ро­ман­тич­нi пiс­нi спi­вать".

    Вже пе­ред свi­том зас­нув Возд­ви­женський. Сон йо­го був важ­кий, три­вож­ний. Дум­ка про те, що вiн ду­же по­ми­лив­ся в ха­рак­те­рi своєї жiн­ки, не ви­хо­ди­ла з йо­го го­ло­ви на­вiть у снi. Впер­ше тiльки пiс­ля вiн­чан­ня во­на так ви­мо­ви­лась пря­мо, ви­яви­ла свою по­тай­ну вда­чу. Йо­му бу­ло ду­же цi­ка­во по­ба­чить, яка-то во­на бу­де завт­ра?

    Воздвиженський встав ра­но. Над­во­рi сi­рi­ло осiннє не­бо, зак­ри­те важ­ки­ми тем­ни­ми хма­ра­ми, сi­рiв рiд­кий ту­ман над мок­рою зем­лею. Най­мич­ка при­нес­ла ши­пу­чий са­мо­вар i пос­та­ви­ла на сто­лi. Две­рi з Мар­ти­ної спальнi од­чи­ни­лись, i во­на вий­шла в ши­ро­кiй сук­нi й бi­лiй блу­зi. Чор­на гус­та ко­са обк­ру­чу­ва­ла го­ло­ву по-сiльськiй i бу­ла приш­пи­ле­на ве­ли­ки­ми шпилька­ми. Возд­ви­женський гля­нув на її ли­це: во­но бу­ло спо­кiй­не, але лю­те, як i вчо­ра. Ве­ли­кi очi ди­ви­лись смi­ли­во й не­лас­ка­ве, ве­ли­кi бро­вi не пi­дiй­ма­лись вго­ру i на­вис­ли на очi. Ямоч­ка мiж бро­ва­ми не розг­лад­жу­ва­лась. Во­на смi­ли­во пiдс­ту­пи­ла до сто­ла, на­ли­ла ста­кан чаю й по­су­ну­ла, а не по­да­ла Возд­ви­женсько­му. Крап­лi чаю пе­рес­ко­чи­ли че­рез кри­си i по­ли­лись на ми­соч­ку. В ру­цi не прос­тиг­ло вчо­рашнє зав­зят­тя. Возд­ви­женський за­го­во­рив до неї; вiн бо­яв­ся, що во­на не бу­де го­во­рить. Але Мар­та бу­ла не з та­кiвських: во­на го­во­ри­ла, й го­во­ри­ла ба­га­то, а як бiльше сер­ди­лась, то бiльше да­ва­ла во­лi своєму язи­ко­вi. Го­лос її був твер­дий, не­лас­ка­вий, вiн все пе­ре­хо­див на са­мi ниж­чi то­ни,

    - Чи ти й до­сi на ме­не сер­диш­ся пiс­ля вчо­рашнього?

    - Нема ме­нi ча­су сер­диться, - про­мо­ви­ла во­на рiв­ним твер­дим го­ло­сом.

    В дру­гiй кiм­на­тi пис­ну­ла ди­ти­на. Мар­та по­бiг­ла ту­ди й за­ба­ви­ла ди­ти­ну. Звiд­тiль во­на по­бiг­ла до пе­кар­нi, пе­ре­го­во­ри­ла з ку­хо­вар­кою, вис­ла­ла її на Жит­нiй ба­зар. З пе­кар­нi вер­ну­лась знов до сто­ла й на­ли­ла на хо­дi чо­ло­вi­ко­вi дру­гий ста­кан чаю, не при­сi­да­ючи до сто­ла. По­тiм во­на пок­ли­ка­ла гор­нич­ну й зве­лi­ла їй при­би­рать в по­ко­ях. Во­на хо­ди­ла по ха­тах i ко­ман­ду­ва­ла слу­га­ми, мов той воєво­да вiй­ськом. Пiд її оком, пiд ру­кою все прий­ма­ло чис­то­ту, все бу­ло в до­мi на своєму мiс­цi. По­ря­док ви­ни­кав, де тiльки сту­па­ла її но­га кiлька сту­пе­нiв. Во­на не при­сi­да­ла до сто­ла й не пи­ла чаю.

    Напоївши чаєм сво­го му­жа, во­на вско­чи­ла в йо­го ка­бi­нет. Без­лад­дя в ка­бi­не­тi при­га­ду­ва­ло ту не­чис­то­ту, яка ко­лись бу­ла за сту­дентсько­го жит­тя в Возд­ви­женсько­го в но­ме­рi. Все ле­жа­ло не на своєму мiс­цi. Книж­ки ва­ля­лись на пос­те­лi й на по­душ­ках; од­на по­душ­ка ва­ля­лась на зем­лi.

    - Не за­чi­пай ли­шень там нi­чо­го! Я не раз про­сив те­бе, щоб ти не пе­ре­ки­да­ла моїх па­пе­рiв.

    - Як же не за­чi­пать, ко­ли тут гид­ко гля­нуть.

    - Нехай бу­де гид­ко! Що то­бi до то­го! I не при­би­рай там, i не за­чi­пай! Ото яка че­пу­ру­ха вда­лась.

    Незважаючи на йо­го сло­ва, во­на по­ча­ла сти­рать пил, зби­ра­iи книж­ки, скла­дать їх до­ку­пи на стiл. Возд­ви­женський вбiг до ка­бi­не­ту.

    - Не за­чi­пай, ка­жу то­бi! В ме­не все ле­жить на своєму мiс­цi. Ти ме­нi. по­мi­шаєш па­пе­ри!

    Змахнувши руш­ни­ком по­де­ку­ди по­рох. Мар­та вий­шла з ка­бi­не­ту.


    Упоравшись, во­на сi­ла до сто­ла й пи­ла чай. Возд­ви­женський приб­рав­ся i йшов на лек­цiю, за­пи­ха­ючи в ки­ше­ню свої жов­тi лек­цiї, од кот­рих об­си­па­лись шма­точ­ки по­тер­то­го па­пе­ру. Мар­та оки­ну­ла йо­го оком, як i завж­ди во­на ро­би­ла, ко­ли вiн ку­ди ви­хо­див. В йо­го на шиї не бу­ло галс­ту­ка, а з-пiд жи­лет­ки виг­ля­дав шма­ток бi­лої со­роч­ки.

    - Подивись ли­шень на се­бе в дзер­ка­ло та то­дi вже вий­деш з до­му, - ска­за­ла йо­му Мар­та.

    Воздвиженський зир­нув у дзер­ка­ло, плю­нув, поп­ра­вив де­що й зав'язав шию.

    Воздвиженський пi­шов на лек­цiю. На лек­цiї з йо­го дум­ки не ви­хо­ди­ло гнiв­не й лю­те жiн­чи­не ли­це.

    "Так оце та сми­рен­на, бо­го­мiльна ку­пецька доч­ка! - вер­тi­лось у йо­го на умi. - Так оце та Мар­та, що ви­рос­ла пiд впли­вом "Пе­чорсько­го па­те­ри­ка" й чу­дов­ної Братської iко­ни бо­го­ро­ди­цi?"

    Того дня лек­цiя йо­го бу­ла та­ка по­га­на та поп­лу­та­на, що сту­ден­ти слу­ха­ли, слу­ха­ли та й тро­хи не пос­ну­ли, а ту­ляк-зем­ляк по­за­пи­су­вав та­ку нi­се­нiт­ни­цю, що сам аж за бо­ки бравсь од смi­ху, пе­ре­пи­су­ючи її на­чис­то.

    Воздвиженський вер­нув­ся до­до­му на обiд не зов­сiм спо­кiй­ний. Вiн все на­зи­рав над жiн­кою за обi­дом. Во­на бiльш мов­ча­ла, нiж го­во­ри­ла, i об­зи­ва­лась ду­же зне­хо­тя. Нас­тав час ве­чiрнього чаю. Мар­та знов по­су­ну­ла до му­жа ста­кан чаю так здо­ро­во, що чай хлюп­нув­ся й роз­лив­ся тро­хи на стiл. Во­на не сi­да­ла пи­ти з ним чаю та все чо­гось веш­та­лась по ха­тах, нi­би за дi­лом. Возд­ви­женський при­мi­чав, що не все вчо­рашнє скiн­чи­лось i що жiн­ка має со­бi щось на умi.

    Того ж ве­чо­ра, роз­по­ря­див­шись у пе­кар­нi, за­ко­ли­хав­ши ди­ти­ну, Мар­та ввiй­шла в ка­бi­нет му­жа. Хо­да її бу­ла твер­да, очi смi­ли­вi. Возд­ви­женський стри­во­живсь.

    - Степане Iва­но­ви­чу! дай ме­нi гро­шей, та ще й чи­ма­ло! Вчо­ра на ве­чо­рин­цi у сест­ри я од­на бу­ла у ста­ро­мод­но­му чiп­ко­вi й ста­рiй сук­нi, то­дi як ти там-та­ки прог­рав не один, мо­же, де­ся­ток кар­бо­ван­цiв.

    - Ет, ви­га­да­ла! Но­си­ти­меш i по ста­рiй мо­дi.

    - Якби ж пак що бу­ло! Ко­ли вже й ста­ро­мод­не батькiвське по­но­си­ла, що ма­ла. Сте­па­не Iва­но­ви­чу! не ви­ду­муй каз­на-чо­го та да­вай гро­шi, бо тре­ба!

    - А як я не дам! - ска­зав Возд­ви­женський тро­хи сер­ди­то.

    - А як ме­нi тре­ба? - од­ка­за­ла йо­му Мар­та ще сер­ди­тi­ше й го­лос­нi­ше. - Я не ди­ти­на, зай­во­го не про­ха­ти­му. Ти знаєш, що в ме­не в ха­зяй­ст­вi зай­ва крих­точ­ка не про­па­дає.

    - То доб­ре ро­биш! Ко­ли б у те­бе i на мо­ди не про­па­да­ла зай­ва крих­точ­ка…

    Марта зблiд­ла. Очi її з блис­ку­чих ста­ли ма­то­вi. Во­на вип­рос­та­лась на весь свiй ви­со­кий зрiст.

    - То ти хо­чеш, щоб я одя­га­лась на батькiвськi гро­шi? То ти хо­чеш, щоб твоя жiн­ка хо­ди­ла, як та обiр­ва­на ци­ган­ка! То ти хо­чеш, щоб я бу­ла смi­хо­ви­щем для лю­дей!

    Її го­лос пе­рер­вав­ся. Од ве­ли­ко­го гнi­ву їй за­хоп­лю­ва­ло дух в гор­лi. Ма­то­вi очi знов ста­ли блис­ку­чi й си­па­ли iск­ра­ми, гу­би зблiд­ли. В очах, в ли­цi свi­ти­лась та­ка енер­гiя, про­ти кот­рої нас­мi­лив­ся б йти тiльки тон, хто не зу­мiв би то­го про­чи­тать на її ли­цi.

    У Возд­ви­женсько­го са­мi но­ги по­да­ли­ся на­зад. За кож­ним сло­вом во­на пiдс­ту­па­ла до йо­го ближ­че, а вiн все ос­ту­пав­ся на­зад до сто­ла.

    - Ти ме­нi не вi­риш! Хi­ба я не ха­зяй­ка в до­мi? Хi­ба я не маю пра­ва стра­тить на те, що ме­нi тре­ба?

    I з ти­ми сло­ва­ми во­на вий­шла з ка­бi­не­ту й по­бiг­ли в спальню. Ма­буть, в са­мiм по­вiт­рi ро­зiй­шлась од неї си­ла й енер­гiя, бо ди­ти­на без нi­яко­го шу­му про­ки­ну­лась й зак­ри­ча­ла не своїм го­ло­сом.

    Воздвиженський сто­яв i дов­го ду­мав, по­тiм одiмк­нув ка­мо­ду, ви­тяг гро­шi й од­нiс жiн­цi.

    - На то­бi на твої ка­пе­лю­шi! - про­мо­вив вiн i од­дав їй гро­шi.

    "От i виб­рав бо­го­мол­ку!" - ду­мав Возд­ви­женський, од­хо­дя­чи в свiй ка­бi­нет.

    Другого дня вран­цi, на­лив­ши чай Возд­ви­женсько­му, Мар­та не по­су­ну­ла до йо­го по сто­лi, а по­да­ла йо­му в ру­ки. Чай не хлюп­нув­ся в ста­ка­нi. За­те ж Возд­ви­женсько­му не­ве­се­ло пив­ся чай то­го ран­ку.

    Упоравшись, Мар­та пiш­ла до ма­га­зи­нiв, наб­ра­ла со­бi на но­ву сук­ню доб­ро­го шов­ку, ку­пи­ла гар­ний бi­лий ка­пе­люш, зроб­ле­ний по мо­дi, з ро­же­ви­ми бу­ке­та­ми; ку­пи­ла со­бi мод­ний чi­пок з жов­ти­ми роз­кiш­ни­ми квiт­ка­ми, кот­рi ду­же прис­та­ва­ли до її чор­них кiс i тем­них очей. Мiж ти­ми ро­жа­ми бу­ли приш­пи­ле­нi зо­ло­тi ко­лос­ки пше­ни­цi.

    Вертаючись до­до­му. Мар­та не втер­пi­ла; за­бiг­ла до сест­ри пох­ва­литься но­во­мод­ним уб­ран­ням. Обид­вi во­ни уби­ра­лись пе­ред дзер­ка­лом, при­мi­ря­ли, ог­ля­да­ли й зна­хо­ди­ли, що все те бу­ло куп­ле­но й не­до­ро­го, i бу­ло ду­же гар­не, i до ли­ця їм обом. Сте­па­ни­дi так спо­до­бав­ся чi­пок з жов­ти­ми ро­жа­ми й зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми! Той чi­пок так прис­та­вав до її ли­ця, що во­на вдвоє пок­ра­ща­ла. Вхо­пив­ши в од­ну ру­ку ка­пе­люш, наст­ро­мив­ши на па­лець дру­гої ру­ки чi­пок, Сте­па­ни­да про­жо­гом по­ле­тi­ла в ка­бi­нет до сво­го чо­ло­вi­ка. Во­на так са­мо до­ко­ря­ла йо­му не­дав­но, пiс­ля ве­чо­рин­ки, що всi куп­чи­хи бу­ли уб­ра­нi по мо­дi i що во­на од­на аж по­чер­во­нi­ла пе­ред ни­ми в своєму до­по­топ­но­му чiп­ку.

    Дашкович си­дiв ко­ло сто­ла й щось ви­пи­су­вав з Кан­та, як Сте­па­ни­да вбiг­ла в ка­бi­нет. За нею ввiй­шла Мар­та з ли­цем гетьма­на, що оце тiльки що взяв во­ро­жий го­род i роз­бив во­ро­же вiй­сько.

    - А що! чи ба­чиш, як у лю­дей бу­ває! - го­во­ри­ла Сте­па­ни­да, ти­ка­ючи Даш­ко­ви­че­вi то тiєю, то дру­гою ру­кою з по­на­чiп­лю­ва­ни­ми квiт­ка­ми.. - А ба­чиш? Те­пер я вже, ма­буть, най­ос­тан­нi­ша мiж людьми! Ди­вись!

    - Дивлюсь i ба­чу! - про­мо­вив Даш­ко­вич, не ки­да­ючи з рук пе­ра. Вiн зро­зу­мiв, i на­що во­на при­нес­ла все те, i чо­го во­на ба­жа­ла.

    - Ти тiльки по­ди­вись, якi ко­лос­ки, якi ро­жi! - ка­за­ла Сте­па­ни­да й роз­гор­ту­ва­ла пе­ред йо­го очи­ма зо­ло­тi ко­лос­ки, кот­рi аж ше­лес­тi­ли.

    - Бачу! ба­чу ко­лос­ки й ро­жi, жов­тi й чер­во­нi.

    - Тямиш ти! - i з тим сло­вом Сте­па­ни­да на­дi­ла пе­ред дзер­ка­лом той убiр, що нез­ви­чай­но гар­но прис­та­вав їй до ли­ця.

    - А що? ба­чиш?

    - Бачу! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич, зне­хо­тя за­див­ля­ючись на свою гар­ну жiн­ку, кот­ра з зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми на го­ло­вi чо­гось при­га­ду­ва­ла йо­му єру­са­лим­лян­ку, не­вiс­ту "Пiс­нi над пiс­ня­ми".

    - Ой ви, доч­ки Єви! - ска­зав Даш­ко­вич, зiтх­нув­ши й обер­та­ючи очi на Кан­та. Не­вi­до­мо, чи йо­му бу­ло шко­да Кан­та, чи гро­шей.

    - Щоб ме­нi ку­пив за­раз та­кi зо­ло­тi ко­лос­ки! Чуєш? Да­вай гро­шi, та ще й за­раз, бо не ви­дер­жу!

    I фi­ло­соф му­сив ки­дать Кан­та; вiн дов­го й не спе­ре­чавсь, по­тер­ся, пом'явся та й му­сив дiс­та­вать гро­шi. Жiн­ка по­бiг­ла до ма­га­зи­ну за зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми, а Даш­ко­вич хо­тiв чи­та­ти Кан­та, але в йо­го в очах ма­ня­чи­ли зо­ло­тi ко­лос­ки, а пiд ти­ми ко­лос­ка­ми чор­нi ко­си, а пiд кiсьми чор­нi бро­ви й очi жiн­чи­нi. Вiн спро­бу­вав пи­сать лек­цiї i за­мiсть Кан­та вти­рив - Сте­па­ни­да, зас­мi­яв­ся сам до се­бе iа й по­ки­нув ро­бо­ту.

    Справившись в ма­га­зи­нах, Мар­та вер­ну­лась до­до­му й зас­та­ла там чо­ло­вi­ка. Во­на схо­ва­ла всi свої за­куп­ки, не пох­ва­лив­шись на­вiть пе­ред ним.

    - Хоч по­ка­жи, чо­го на­ку­пи­ла, - ска­зав до неї Возд­ви­женський.

    - Нехай iн­шим ча­сом. Як убе­русь, то й по­ба­чиш! Ти не ду­же ква­пиш­ся по­ка­зу­вать ме­нi, що ку­пуєш, роз­ка­зу­вать ме­нi, що ро­биш, - од­ка­за­ла йо­му Мар­та Си­до­рiв­на, веш­та­ючнсь по ха­тi й не див­ля­чись на йо­го.

    Воздвиженський вга­дав, що не вдо­во­лив її, од­на­че все-та­ки спо­дi­вав­ся од неї лас­ки й ся­кої-та­кої дя­ки.

    - Марто Си­до­рiв­но! я оце ду­маю пок­ли­кать до се­бе сьогод­нi рек­то­ра, iнс­пек­то­ра, де­яких ар­хi­манд­ри­тiв i про­фе­со­рiв.

    - Ти ду­маєш, а я не ду­маю, - ти­хо обiз­ва­лась Мар­та.

    - Чом же ти не ду­маєш?

    - Тим не ду­маю, що сьогод­нi й са­ма не маю ча­су, i слу­ги не гу­ля­щi. Не­хай ли­шень пе­ред­нi­ше впо­ра­ються.

    Воздвиженський пос­те­рiг, що не вбла­гав своєї жiн­ки. Йо­му ста­ло прик­ро й до­сад­но. Злiсть пiдс­ту­пи­ла йо­му пiд са­ме гор­ло.

    - Марто Си­до­рiв­но! - крик­нув вiн. - Я ве­лю… я поп­ро­шу на сьогод­нi гос­тей!


    - Степане Ива­но­ви­чу! я не ве­лю! Не про­си на сьогод­нi тих чен­цiв, бо я не бу­ду ко­ло їх панькаться. Нап'ються чаю та й до­до­му поїдуть! - Мар­та про­мо­ви­ла цi сло­ва, див­ля­чись вбiк, зу­мис­не од­вер­та­ючи очi од чо­ло­вi­ка. Во­на хо­тi­ла тим по­ка­зать, що має йо­го сло­ва нi за що.

    - Клопiт ме­нi з то­бою! Я не звик до та­ко­го то­ну! Я не хо­чу чуть од те­бе та­ко­го то­ну! Я не хо­чу слу­хать од своєї жiн­ки нi­чо­го та­ко­го!

    - Коли не хо­чеш слу­хать, то по­за­ти­кай ву­ха! - ска­за­ла Мар­та, по­ди­вив­шись йо­му бист­ро в вi­чi, i так зад­зи­го­рi­ла язи­ком, що вiн лед­ве встиг ро­зiб­рать тi сло­ва.

    Воздвиженський по­ба­чив, що вес­ти да­лi дi­ло бу­ло б i не­доб­ре, та й на­да­рем­но.

    Марта дов­го тер­пi­ла, як Возд­ви­женський об­хо­див­ся з нею, вва­жав її за ниж­чу од се­бе, нi­ко­ли не ра­див­ся з нею, ро­бив по-своєму все, нi­ко­ли й сло­ва не ска­зав­ши про те своїй жiн­цi. Гор­да, ро­зум­на й зав­зя­ту­ща, як щи­ра ук­раїнка, Мар­та зов­сiм не бу­ла зу­гар­на по своїй вда­чi ко­риться дес­по­тиз­мо­вi чо­ло­вi­ка, а нав­па­ки, їй ба­жа­лось всiм пра­ву­чать в до­мi i в ха­зяй­ст­вi. Возд­ви­женський ви­вiз з Ту­ли зов­сiм iн­ший пог­ляд за­га­лом на всiх жi­нок. Мар­ти­на енер­гiя й злiсть зов­сiм зби­ли йо­го з пан­те­ли­ку. Возд­ви­женсько­му за­ма­ну­лось зло­мить її: вiн поп­ро­сив до се­бе то­го ж та­ки ве­чо­ра рек­то­ра, iнс­пек­то­ра й ще кiлька ар­хi­мандрк-iiв, кот­рi ко­лись мог­ли стать йо­му в при­го­дi.

    Того ж ве­чо­ра пiд­ко­ти­ла пiд дiм Возд­ви­женських од­на й дру­га ка­ре­та. Звiд­тiль ви­лiз­ли ар­хi­манд­ри­ти з хрес­та­ми на ши­ях, в до­ро­гих шов­ко­вих та ок­са­ми­то­вих ря­сах. Зо­ни при­дер­жу­ва­ли бо­ро­ди й хрес­ти на гру­дях лi­ви­ми ру­ка­ми, як-то при­дер­жу­юiь сiльськi мо­ло­ди­цi на­мис­то з ду­ка­ча­ми, на­хи­ля­ючись ча­сом низько. Ар­хi­манд­ри­ти ввiй­шли в за­лу Возд­ви­женсько­го, всi глад­кi, чер­во­но­ли­цi, при­че­са­нi, об­ли­тi па­хо­ща­ми. Вся за­ла спов­ни­лась не­на­че аро­ма­та­ми Лi­ва­ну й Ара­вiї.

    Вони спо­дi­ва­ли­ся встрi­ну­ти в гос­тях ба­га­то прек­рас­но­го по­лу. У рек­то­ра ко­си бу­ли по­зак­ру­чу­ва­нi в дрiб­нi ло­ко­ни. Ар­хi­манд­ри­ти по­сi­да­ли в фо­те­лях, на ди­ва­нi i за­го­во­ри­ли енер­гiч­ни­ми, зов­сiм не ас­ке­тич­ни­ми го­ло­са­ми. Де­якi ве­се­ло i ду­же го­лос­но ре­го­та­лись, жду­чи гар­них дам i сто­лiв, зас­тав­ле­них вся­ки­ми на­пит­ка­ми й наїдка­ми. Возд­ви­женський вер­тiв­ся ко­ло їх, при­сi­дав ко­ло рек­то­ра та все пог­ля­дав на две­рi. Мар­та не ви­хо­ди­ла. Гор­нич­на внес­ла тiльки чай i до чаю не ду­же праз­ни­ко­ву па­ля­ни­цю.

    Воздвиженський пi­шов в жiн­чи­ну кiм­на­ту. Мар­та, блi­да, як стi­на, по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра й бист­ро зир­ну­ла на йо­го своїми ве­ли­ки­ми очи­ма.

    - Та вий­ди, будь лас­ка, до гос­тей!..

    - Не вий­ду! - ти­хо про­мо­ви­ла во­на, бо здер­жу­ва­ла го­лос, її ли­це од­ра­зу на­ли­лось кров'ю. Ве­ли­кi очi бли­ща­ли. Од неї аж па­шi­ло вог­нем! Здається, нi­би во­на вся сто­яла в по­лум'ї з го­ло­вою.

    Воздвиженський по­чу­тив те по­лум'я в кож­но­му пруж­ку її ли­ця, в кож­нiй фал­дi її оде­жi. Вся йо­го енер­гiя хто йо­го зна де й дi­лась; вiн по­ба­чив, що шко­да й за­хо­ду, i мовч­ки вий­шов з кiм­на­ти, ку­ди до­лi­тав ре­гiт товс­тих i ве­се­лих ар­хi­манд­ри­чих го­ло­сiв.

    - Йди сам, ре­го­чись там з ни­ми! - про­мо­ви­ла Мар­та йо­му навз­до­гiн­цi.

    Воздвиженський вий­шов до гос­тей як опа­ре­ний. Вiн хо­тiв роз­мов­лять, але сло­ва зни­ка­ли з йо­го пам'ятi, десь зсли­за­ли з язи­ка.

    Архiмандрити ви­пи­ли чай, по­ре­го­та­лись, по­тiм зас­ку­ча­ли. Гос­тей бiльше не при­хо­ди­ло, бо Мар­та на­вiть не про­си­ла Даш­ко­ви­чiв. Возд­ви­женський про­сив ви­ба­чать за свою не зов­сiм здо­ро­ву жiн­ку, i ар­хi­манд­ри­ти вста­ли мовч­ки й не­ве­се­ло поп­ро­ща­лись з ха­зяїном.

    Воздвиженському бу­ло со­ром. Йо­му хо­тi­лось пi­ти й ска­зать до­кiр жiн­цi, та вiн те­пер її пос­те­рiг… Вiн хо­див по за­лi, тер­ся ко­ло по­ро­га, та бо­яв­ся пе­рес­ту­пить. Кiлька ра­зiв вiн уже пi­дiй­мав на по­рiг но­гу, але все не­на­че з-пiд по­ро­га вис­ка­ку­ва­ло по­лум'я й пек­ло йо­му но­гу.

    Вiн та­ки пе­ре­мiг се­бе i всту­пив в жiн­чи­ну кiм­на­ту. Од мо­ральної вто­ми вiн не змiг сто­ять i спус­тив­ся на стi­лець. Гля­нув вiн на Мар­ту, кру­гом неї па­шi­ло та­ке са­ме по­лум'я, як i не­дав­но пе­ред тим.

    - Наробила ж ти ме­нi со­ро­му! - ска­зав Возд­ви­женський, i в го­ло­сi йо­го задз­ве­нi­ла жа­лiсть; йо­го го­лос був який­сь про­ха­ючий, ба­га­то м'якi­ший.

    Марта за­раз пос­те­рег­ла ту змi­ну, i по­лум'я кру­гом неї по­мен­ша­ло.

    - Не бiй­ся! Поп­ро­си­мо iн­шим ча­сом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.

    - Як же я бу­ду пiс­ля цього ди­виться їм в очi?

    - Прямiсiнько й прос­тi­сiнько; по­ди­вив­ся в очi, та й го­дi.

    - Добре то­бi та­ке ка­зать оту­теч­ки в ха­тi. Але стань ти на моє мiс­це!

    - Хто йо­го зна, яке там твоє мiс­це! Жи­ву з то­бою в па­рi, а од те­бе не чу­ла про твоє мiс­це.

    Мартин го­лос зат­рем­тiв, але ду­же-ду­же ле­генько.

    - Скiльки жи­ву з то­бою, я не чу­ла од те­бе, яке ти мiс­це зай­маєш, i скiльки гро­шей дос­таєш, i де їх дi­ваєш. Я тiльки од лю­дей пе­ре­чу­ла, що ти там десь i пра­вуєш, i ре­дак­то­ром.

    В сло­вах її по­чув­ся до­кiр, але го­лос став ти­хий, зви­чай­ний. Во­на по­чу­ва­ла, що вже зiг­на­ла злiсть, пров­чи­ла чо­ло­вi­ка.

    - Яка ти чуд­на! Хi­ба ж то­бi не все од­но, чи я там ре­дак­тор, чи еко­ном.

    - Ти чуд­ний, а не я чуд­на! А як­би ти завт­ра став стар­цем-про­ха­чем? Чи ска­жеш, що ме­нi бу­ло б усе од­но?

    - А ме­нi здається, що мої дi­ла зов­сiм то­бi не пот­рiб­нi й не цi­ка­вi для те­бе.

    - А ме­нi здається зов­сiм iнак­ше! Як­би ти був доб­рий, ти б ме­нi усе роз­ка­зав, ти б у ме­не поп­ро­сив у всьому по­ра­ди… Ти б ме­нi роз­ка­зав хоч з са­мої цi­ка­вос­тi!.. А то ти хо­ваєшся од ме­не, мов­чиш, маєш ме­не за най­мич­ку, чи що, не вар­ту вва­ги й по­ра­ди.Чи я знаю, що ти за­роб­ляєш? Чи я знаю, де ти все те дi­ваєш? Чи хо­ваєш йо­го дi­тям, чи гай­нуєш, пус­каєш на вi­тер? Так не­доб­ре ро­бить, хоч ти лю­ди­на вче­на, а ме­не маєш за тем­ну куп­чи­ху… Та пот­ри­вай! I я не та­ка тем­на, як то­бi здається!

    Цi ос­тан­нi сло­ва во­на знов ви­мо­ви­ла з злiс­тю, i во­гонь знов ку­пи­ною схо­пив­ся кру­гом неї. Зав­зят­тя знов блис­ну­ло блис­ком з її тем­них очей.

    Воздвиженський вже був роз­зя­вив ро­та, щоб обо­ро­няться, але, по­чув­ши те по­лум'я, знов сту­лив йо­го. Язик сам при­лип до пiд­не­бiн­ня.

    - Ой ти, бо­же мiй! - крик­нув Возд­ви­женський i схо­пив­ся з мiс­ця. - До цього ча­су жiн­ка бу­ла як жiн­ка! Ска­жи ти ме­нi, що з то­бою ста­ло­ся? - спи­тав вiн у Мар­ти, згор­нув­шiї ру­ки й див­ля­чись їй в вi­чi.

    Марта на­вiть не гля­ну­ла на йо­го й по­ра­лась ко­ло ко­лис­ки.

    - Скажи ти ме­нi, на ми­лость бо­жу, що з то­бою ста­лось? - спи­тав в неї Возд­ви­женський уд­ру­ге, ближ­че прис­ту­пив­ши до неї.

    - Йди спа­ти! - од­ру­ба­ла во­на йо­му, сер­ди­то зир­нув-ши на йо­го.

    - Але ска­жи ж ме­нi, чо­го ти од ме­не хо­чеш? Що з то­бою тра­пи­лось?

    - Те ста­ло­ся, що й бу­ло! Йди та пе­ред­нi­ше ви­не­си гро­шi на харч, бо тих, що ти дав, вже не ста­ло!

    Воздвиженський вий­шов i про­мо­вив з ве­ли­кою до­са­дою:

    - Ти ка­мiнь, а не жiн­ка!

    Вiн дов­го хо­див по своєму ка­бi­не­тi та все ду­мав та ду­мав… Вiн по­чу­вав i ба­чив, що жiн­ка не тiльки що не по­ко­ряється йо­му, але ко­ман­дує ним, чи­нить свою, а не йо­го во­лю. Вiн по­чу­вав, що все ниж­че й ниж­че спус­кається й па­дає пiд Мар­тин че­ре­вик. Вва­жа­ючи на її вда­чу, на зав­зя­тiсть, вiн тра­тив вся­ку на­дiю пе­ре­мог­ти її.

    "Чи не вдiє чо­го з нею батько? Пi­ду по­жа­лi­юсь ста­ро­му, на­мов­лю йо­го… Мо­же, вiн своїм "Па­те­ри­ком" та пат­рi­ар­хальним впли­вом ви­же­не з неї той дух ве­ре­дiв".

    Воздвиженський пi­шов до флi­ге­ля крадько­ма - жа­лiться на свою жiн­ку.

    Сухобрус, вис­лу­хав­ши йо­го сло­ва, пiд­няв ру­ки вго­ру i тро­хи не зап­ла­кав. Вiн доб­ре знав вда­чу своїх до­чок, але, док­ла­да­ючись на свiй батькiвський ав­то­ри­тет, вiн обi­цяв­ся пi­ти дру­го­го дня до Мар­ти й уго­во­рить її.

    До пiв­но­чi Су­хоб­рус мо­лив­ся бо­гу за свою Мар­ту, щоб гос­подь зм'якшив її сер­це. Виб­рав­ши час, як Возд­ви­женський вий­шов з до­му, вiн пi­шов до Мар­ти.

    Марта си­дi­ла й ши­ла. Су­хоб­рус поз­до­ров­кав­ся i, зна­ючи свою Мар­ту, нi­як не мiг прис­ту­пить до дi­ла.

    - Як сьогод­нi по­га­но над­во­рi… - ска­зав вiн, по­ти­ра­ючи ру­ки, нi­би од хо­ло­ду.

    - Сiдайте ж, та­ту! Чо­го ви стоїте? Су­хоб­рус не сiв i знов тер­ся та м'явся… Мар­та до­га­да­лась, що вiн за чимсь прий­шов, та не смiє ска­зать.


    - Мабуть, ви хо­че­те ме­нi до­ко­рять, що я вчо­ра вас не пок­ли­ка­ла в гос­тi? Але я й са­ма до гос­тей не ви­хо­ди­ла.

    - То-то й ли­хо, що ти не ви­хо­ди­ла… не пос­лу­ха­ла сво­го му­жа…

    Марта за все за­раз до­га­да­лась й ос­мiх­ну­лась.

    - Мабуть, жа­лiв­ся вам на ме­не? Еге, так? Приз­на­вай­тесь, та­ту! - ска­за­ла Мар­та спо­кiй­но, на­вiть ве­се­ло. Во­на упе­ред бу­ла ду­же без­печ­на за свою пе­ре­ва­гу, бо доб­ре зна­ла батька, зна­ла й се­бе.

    - Як-таки мож­на то­бi не слу­хать сво­го му­жа? Вiн же стар­ший в до­мi, вiн го­ло­ва в сiм'ї.

    - Нехай ви­ба­чає. Вiн стар­ший, i я стар­ша! Ми в цьому рiв­ня.

    Сухобрус прий­няв ака­де­мiч­ну пос­та­ву й по­чав вго­во­рю­вать нi­би по-вче­но­му.

    - Марто! ти єси жо­на йо­го! Ти по­вин­на по­ко­ряться йо­му, бо сам бог так зве­лiв: "Же­на да убоїться сво­го му­жа", - так гла­го­ле свя­те письмо. В до­мi по­ви­нен буть один стар­ший. Двом стар­шим ра­зом не мож­на буть. Мар­та за­раз пос­те­рег­ла, звiд­кiль вiє вi­тер.

    - Я це, та­ту, дав­но знаю. А чи бу­ла ж на­ша не­бiж­ка ма­ти у вас слу­гою? Чи не бу­ли ви рiв­нi в до­мi?

    - Ми лю­ди прос­тi­шi, а Возд­ви­женський лю­ди­на - не нам рiв­ня. Ти вва­жай на йо­го ро­зум, на на­уку. По­ко­рись йо­му, сер­це! Ра­ди ме­не, ра­ди сво­го батька, не спе­ре­чай­ся з ним. Лю­ди поч­нуть за­раз су­дить, роз­не­суть по го­ро­дi. Про нас i пе­ред­нi­ше йшла не зов­сiм доб­ра сла­ва. Вiн, прав­да, тро­хи який­сь цуп­кий, ту­гий! Але до всього мож­на звик­нуть.

    - Тату! не гнi­вай­тесь на те, що я маю ка­зать. Ви ме­не знаєте змал­ку; ви знаєте, що я й вам, i ма­те­рi бу­ла по­кiр­на, бо ви до ме­не бу­ли доб­рi. Але до всього… не мож­на звик­нуть. Чи мож­на ж звик­нуть до ли­ха, до свар­ки?

    - Оце ви­га­да­ла не зна­ти що! Хi­ба ж вiн та­ки пi­дiй­має на те­бе ру­ку…

    - О! як­би ще пiд­няв на ме­не ру­ку, то я б йо­му ру­ку по­ку­са­ла, i доб­ре-та­ки по­ку­са­ла б!

    - Ой Мар­то! ти та­ки зро­ду оп­риш­ку­ва­та й упер­та! ти й ма­лою та­ка бу­ла, ска­зать то­бi прав­ду. Але будь же ти­хi­ша; знай, ко­ли змов­чать, ко­ли й обiз­ваться, а ко­ли й стер­пiть, - вмов­ляв Су­хоб­рус свою доч­ку.

    - Ви, та­ту, го­во­ри­те до ме­не, на­че до ма­ленької, - ска­за­ла Мар­та, ос­мiх­нув­шись. - Вiн, та­ту, ме­не зне­ва­жає, має ме­не за нев­че­ну лю­ди­ну, нi­чо­го ме­нi не го­во­ре, не по­ра­диться зо мною, жа­лує да­вать ме­нi до рук гро­шi. Вiн од ме­не таїться, а я од йо­го не та­юсь.

    - Який те­пер свiт нас­тав! I все то слiд­ку­ють, вис­лiд­жу­ють!.. кмi­тять! Чи по­ва­жає, чи не по­ва­жає пак чо­ло­вiк! А ми за це не зна­ли, а про­те про­жи­ли щас­ли­во цi­лий вiк. Ой гос­по­ди! Що то да­лi бу­де на цiм грiш­нiм свi­тi!

    - Добре, що ви так од­ра­зу зiй­шлись й по­го­ди­лись. А от я-то не ос­туп­люсь од сво­го сло­ва анi на сту­пiнь! Я йо­го при­си­лую ме­не по­ва­жать, ме­не за все пи­тать, ра­диться зо мною або й поп­ро­сить.

    Голос її пiд­нi­мав­ся все вго­ру та вго­ру. Ос­тан­нi сло­ва Мар­та аж крик­ну­ла.

    - Та чо­го ти кри­чиш! Я ж нi в чо­му тут не ви­нен!

    - Бо ви, та­ту, ми­каєтесь, ку­ди вам не слiд! Де два б'ються, тре­тiй не мi­шається, бо й третьому дос­та­неться.

    - Цить! цить! цить! Не бу­ду вми­ку­ваться! - про­мо­вив Су­хоб­рус, та за шап­ку, та з ха­ти! Так i май­нув че­рез под­вiр'я до своєї ха­ти.

    Йдучи з лек­цiї, Возд­ви­женський за­бiг до батька в ма­га­зин i роз­пи­тав за все. Пох­ню­пив­ши го­ло­ву, вiн пi­шов до гос­по­ди, де стрi­ла йо­го Мар­та. Як не таїлась, во­на, але її очi смi­ялись i на гу­бах пе­ре­бi­гав ос­мiх. Во­на на­вiть ве­се­ло ди­ви­лась йо­му в вi­чi, лю­бенько го­во­ри­ла до йо­го. Возд­ви­женський доб­ре ро­зу­мiв, що во­на ра­дiє, на­вiть тро­хи глу­зує з йо­го. йо­го бра­ла злiсть, бо йо­го прин­цип дес­по­тиз­му в сiм'ї й пос­лу­ха­ний жiн­ки Мар­та по­топ­та­ла но­га­ми.

    Воздвиженський зро­зу­мiв, що тре­ба йти на мир, що Мар­та зро­бить те, що схо­че, й бу­де по­ти ко­вер­зу­вать i глу­зу­вать з йо­го, по­ки її во­ля.

    Смачно по­обi­дав­ши, Возд­вижєнський за­го­во­рив до Мар­ти ду­же со­лод­ким го­ло­сом, так що во­на й не втя­ми­ла спер­шу, до чо­го во­но йдеться i до чо­го вiн пря­мує. То бу­ла йо­го пре­лю­дiя.

    Побалакавши лю­бенько то про се, то про те, Возд­ви-i женський прис­ту­пив до дi­ла.

    - I чо­го нам, Мар­то Си­до­рiв­но, вой­ду­ваться? Я й сам не знаю, як во­но в нас пiш­ло на не­лад! Ми лю­ди, хва­лить бо­га, не вбо­гi; маємо всього до­во­лi. Нам зов­сiм нi­чо­го ла­яться та зма­гаться.

    - Отак i я, Сте­па­не Iва­но­ви­чу, ду­маю. Ми не вбо­гi, маємо всього до­во­лi. Нам нi­чо­го сва­риться. Чи прий­де ве­чiр, чи п'ємо чай, то сiс­ти б та й по­ба­ла­кать лю­бенько, по­ра­диться гар­ненько про все. В нас є вже сiм'я…

    - Ще й бiльше бу­де, - пе­ре­бив її роз­мо­ву Возд­ви­женський.

    - Само по со­бi, що бу­де! Чом би пак нам не по­ра­диться, як би луч­че ха­зяй­ст­во своє по­вес­ти, як би якiсь пла­ни зро­бить. В нас же є батько, а що батько­ве, те на­ше.

    - Ти ро­зум­но го­во­риш, Мар­го Си­до­рiв­но!

    - Сухобрусiв не­ро­зум­них нi­ко­ли й не бу­ло а Києвi! Та й та­ких нiх­то й не за­пам'ятає нi­ко­ли! I дядьки на­шi ба­га­тi й ро­зум­нi, i наш батько, хоч i був бiд­ний, та з нi­чо­го роз­вiв де­що! I ми роз­ве­де­мо, як бу­де­мо ро­зу­му дер­жаться та пi­де­мо су­хоб­ру­сiвською стеж­кою. От з на­шо­го до­му маємо до­хiд… Час би де­що i в банк пок­лас­ти, щоб про­цен­ти на­рос­та­ли для доч­ки…

    - А. Їй, Мар­то, хi­ба де­що прид­ба­ла?

    - А чом же й не прид­бать то з сього, то з то­го? В конт­рак­то­вий яр­ма­рок був за квар­ти­ри за­ро­бi­ток доб­рий. А їй ж? Чи прид­бав хоч тро­хи з сво­го ре­дак­торст­ва та про­фе­сорст­ва?

    - Є там тро­хи зай­вих гро­ше­нят, - - про­мо­вив Возд­ви­женський зне­хо­тя якось.

    - То од­дай­мо, що маємо зай­ве, в банк, - ска­за­ла Мар­та.

    - Про ме­не, од­дай­мо!

    I во­ни ра­зом, не­на­че змо­вив­шись, пiш­ли в свої кiм­на­ти й вер­ну­лись до за­ли, дер­жа­чи в ру­ках кап­шу­ки з грiш­ми.

    - Ого! та й ти чи­ма­ло зiб­ра­ла з сво­го ха­зяй­ст­ва! - ска­зав Возд­ви­женський, тря­су­чи Мар­ти­ним скар­бом.

    - Ого! та й ти, ба­чу, не все прог­рав у кар­ти! - ве­се­ло ска­за­ла Мар­та, пi­дiй­ма­ючи ру­кою доб­рий кап­шук з грiш­ми. I во­ни по­сi­да­ли лю­бенько вкуп­цi та й по­ча­ли лi­чить гро­шi. По­лi­чи­ли во­ни всi гро­шi. Гро­шей бу­ло чи­ма­ло. Во­ни обоє бу­ли ду­же ра­дi од­но од­но­му i, на­лi­чив­ши чи­ма­лу су­му, зов­сiм по­ми­ри­лись то­го ве­чо­ра.

    - Завтра я са­ма од­ве­зу гро­шi до бан­ку, - ска­за­ла Мар­та.

    - Про ме­не, й од­ве­зи! - од­ка­зав їй Возд­ви­женський, од­дав­ши їй до рук всю су­му.

    - Яка шко­да, що ку­пецт­во зов­сiм за­нед­бається в на­шiй фа­мi­лiї, як пом­ре наш ста­рий батько! - ска­за­ла Мар­та.

    - А справ­дi, ве­ли­ка шко­да! Кра­марст­во ко­рис­нi­ше, нiж на­ша на­ука. Як я за­ви­дую, як по­ба­чу куп­чи­кiв за при­лав­ком в ма­га­зи­нi! В ме­не аж ру­ки сверб­лять, щоб роз­го­рi­увать крам та мi­рять ма­те­рiї ар­ши­ном.

    I Возд­ви­женський об­пер­ся обо­ма ру­ка­ми сб стiл, як роб­лять куп­цi за при­лав­ком, по­чав мi­рять ар­ши­ном ма­те­рiї на по­вiт­рi. Всi йо­го ма­не­ри, весь йо­го хист був щи­ро ку­пецький, не­на­че вiн сто­яв i справ­дi в ма­га­зи­нi та мi­ряв ар­ши­ном ма­те­рiї.

    - Правда, Мар­то Си­до­рiв­но, ми тiльки дур­нi­сiнько сер­ди­лись?

    - А прав­да, Сте­па­не Iва­но­ви­чу! I чо­го нам сва­риться! I на­що нам те зда­ло­ся! А яка це при­ти­чи­на для ми­ру й спо­кою в на­шiй ха­тi.

    Самi ру­ки Мар­ти­нi на­ла­па­ли гi­та­ру. Во­на взя­ла й по­ча­ла на­тя­гу­вать стру­ни й нап­рав­лять гi­та­ру. Са­мi пальцi по­ча­ли бра­ти ве­се­лi акор­ди, i не­за­ба­ром гi­та­ра задз­ве­нi­ла в Мар­ти­них ру­ках, аж стiл зат­ру­сивсь. Возд­ви­женський слу­хав з ве­ли­кою охо­тою й по­чав пiд­тя­гу­вать го­ло­сом.

    - Заспiвай, жiн­ко, якої-не­будь! Да­вай на ра­до­щах зга­даємо дав­ни­ну!

    Марта по­ча­ла спi­вать: "Как я в ро­щи­це гу­ля­ла", її го­лос, ви­со­кий та дзвiн­кий на ви­со­ких но­тах, вже тро­хи хри­пiв на низьких, не­на­че роз­ко­ло­та по­су­да. Ду­же ра­дий ми­ро­вi, Возд­ви­женський хо­див по ха­тi, по­зак­ла­дав­ши ру­ки в ки­ше­нi, й спi­вав чу­до­вим, дзвiн­ким ба­сом. Пiс­нею скiн­чи­лась мiж ни­ми нез­го­да, i нас­та­ла в ха­тi мир­но­та на дов­гий час.

    - Може, зап­ро­си­мо на цьому тиж­нi рек­то­ра й ар­хi­манд­ри­тiв? - пи­та­ла Мар­та. - До то­го ча­су слу­ги бу­дуть вольнi.

    - А ко­ли ти то­го хо­чеш, то й пок­лич­мо!

    - Бо то­дi якось зов­сiм не ви­па­да­ло! Та­кий був час… зов­сiм не доб­рий…


    - Еге! зов­сiм то­дi не ви­па­да­ло! - ска­зав Возд­ви­женський та й за­мовк.

    I дов­го во­ни ба­ла­ка­ли, гра­ли й спi­ва­ли. Мар­та не втер­пi­ла i то­го ж та­ки ве­чо­ра по­бiг­ла до сест­ри.

    - Сестро! чи ти пак знаєш, що мiй Сте­пан Iва­но­вич став зов­сiм iн­ший?

    - Невже! - ска­за­ла Сте­па­ни­да.

    - Атож! Те­пер зо мною вже й ра­диться, й гро­шi дав ме­нi до рук. Завт­ра од­ве­зу в банк. А твiй як?

    - А мiй та­кий, як i був… Як по­чав раз дi­литься зо мною своїми мис­ля­ми та дум­ка­ми, як по­чав чи­та­ти яко­гось фi­ло­со­фа, то я тро­хи не зас­ну­ла. Все си­дить, i од сто­ла труд­но йо­го од­тяг­ти, а гро­шi десь хо­ває, i доб­ре хо­ває од ме­не, i дає ви­дав­цем, як тре­ба. Як же ти сво­го заг­нуз­да­ла? По­радь ме­не, як рiд­на ма­ти!

    - Ой сест­ри­це! наб­ра­лась я мо­ро­ки, а та­ки на своєму пос­та­но­ви­ла. Я йо­му ви­ва­ри­ла во­ду раз i дру­гий! Те­пер ме­не слу­ха­ти­ме й по­ва­жа­ти­ме. При­че­пись i ти до сво­го, та при­че­пись доб­ре!

    Марта роз­ка­за­ла, як во­на ви­ва­ри­ла во­ду Возд­ви­женсько­му i як з ним по­го­ди­лась.

    - Треба й на сво­го фi­ло­со­фа туп­нуть раз та дру­гий! - ска­за­ла Сте­па­ни­да. - А то й мiй вдав­ся тро­хи ску­пий. На фi­ло­софськi книж­ки то й гро­шi є. а як для ме­не, то й не­ма! Пi­ду оце та­ки за­раз до йо­го!

    При тих сло­вах во­на пiш­ла в ка­бi­нет до Даш­ко­ви­ча. Даш­ко­вич си­дiв над нi­мецькою книж­кою, на­мор­щив­ши ло­ба. Сте­па­ни­да про­жо­гом вбiг­ла в ка­бi­нет.

    - I ска­жи ти ме­нi, на ми­лость бо­га! Чи є в свi­тi та­ка без­щас­на жiн­ка, як я? - так по­ча­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    Дашкович пiд­вiв го­ло­ву й ди­вив­ся пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма на свою жiн­ку, вит­рi­щив­ши на неї очi.

    - Що з то­бою ста­лось? - спи­тав вiн її.

    - Що зо мною ста­лось… Я вже не ка­жу про те, що ти по­ки­нув ме­не зад­ля оцих кни­жок, що ти сло­ва зо мною не про­мо­виш та все чов­пеш, що ти зав'язав ме­нi свiт. Чи так же бу­ває в дру­гих лю­дей? Чи так же жи­вуть Возд­ви­женськi?

    - А як же жи­вуть Возд­ви­женськi? - спи­тав вiн у жiн­ки.

    - Вони не мар­ну­ють гро­шей на не зна­ти якi фi­ло­софськi книж­ки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти да­си в при­да­не доч­цi оцей фi­ло­софський хмиз? А Возд­ви­женськi сьогод­нi од­вез­ли вже гро­шi в банк. Сест­ра насп­рав­ля­ла со­бi мод­ної оде­жi. А ти про ме­не, мо­ло­ду, не дбаєш; i сам не вби­раєшся по-людськiй, i ме­не во­диш, як бог зна ко­го! I бог зна, де ти тi гро­шi дi­ваєш? Хi­ба ж я за те знаю?

    Га? Ска­жи? Ска­жи?

    Дашкович схо­пив­ся, ви­су­нув з сто­ла шух­ля­ду з асиг­на­цi­ями й су­нув в ру­ки жiн­цi.

    - На, го­луб­ко, то­бi гро­шi! На­ку­пи, про ме­не, зо­ло­тих ко­лос­кiв i рож, скiльки хо­чеш, та дай ме­нi спо­кiй, - ска­зав вiн i сiв знов за стiл.

    Степанида по­бiг­ла з ка­бi­не­ту до сест­ри лi­чить гро­шi.

    - А бач! - ска­за­ла їй Мар­та.

    - Бачу! - про­мо­ви­ла до неї Сте­па­ни­да.

    I Даш­ко­вич зга­дав свiй дав­нiй сон про го­луб­ку…

    V

    Тим ча­сом Су­хоб­рус ста­рiв­ся i впа­дав у мiс­ти­цизм. Вiн ду­же час­то по­чав їздить в лав­ру, час­то хо­див в пе­ще­ри, кож­но­го ран­ку хо­див зна­ме­ну­ваться до Братської чу­дов­ної iко­ни бо­го­ро­ди­цi i нат­ще­сер­це в не­дi­лi i в праз­ни­ки пив по­чаївську свя­че­ну во­ду. Вiн мав ба­гацько знай­омих чен­цiв у лав­рi i на пе­ще­рах, за­хо­див до їх в ке­лiї, спо­вi­дав­ся, лю­бив роз­мов­лять з ни­ми про свя­те, си­дя­чи в сад­ку пiд де­ре­вом на пе­чорських го­рах. В йо­го флi­гель все час­тi­ше на­вi­ду­ва­лись си­вi чен­цi, ру­ся­вi й чор­ня­вi мо­ло­дi пос­луш­ни­ки. Доч­ки й зя­тi ба­чи­ли те й стра­ха­лись тих чен­цiв, щоб во­ни не по­роз­но­си­ли де­чо­го з флi­ге­ля на мо­нас­тир… Су­хоб­рус час­то справ­ляв у се­бе па­на­хи­ди i все глиб­ше та глиб­ше за­чи­ту­вав­ся в "Жи­тiя свя­тих".

    Раз, на­чи­тав­шись про спо­ку­су од бi­сiв, Су­хоб­рус. лiг спа­ти й про­ки­нув­ся опiв­но­чi ду­же пе­ре­ля­ка­ний. Тiльки що вiн зап­лю­щив очi, а йо­му уяви­лось, що ха­та ос­вi­ти­лась, як блис­кав­кою. Вда­рив страш­ний грiм, i рап­том од­чи­ни­лись две­рi i всi вiк­на, не­на­че яко­юсь не­ви­ди­мою си­лою. В од­чи­не­нi две­рi всту­пив який­сь свя­тий, а за ним ян­го­ли. Вiн оч­ма­рiв з ди­ва. Ко­ли при­ди­виться вiн, аж у то­го свя­то­го ку­ря­чi но­ги, а в ян­го­лiв кри­ла, на­че в ка­жан­кiв, ще й у всiх зза­ду тяг­ли­ся дов­гi хвос­ти. Ог­ля­нув­ся вiн на вiк­на, аж ту­ди заг­ля­да­ли прест­раш­нi го­ло­ви: ца­пи­нi, i ку­ря­чi, й со­ба­чi, та всi з ца­пи­ни­ми бо­ро­да­ми i в нi­мецьких яр­му­лоч­ках. Ще дуж­че гур­ко­тiв грiм, i всi чор­ти по­пе­ре­ки­да­лись пан­ка­ми з хвос­ти­ка­ми й рiж­ка­ми i по­ча­ли стри­бать навк­ру­ги Су­хоб­ру­са. Дiдьки пи­ща­ли, ви­ща­ли, ви­со­лоп­лю­ва­ли язи­ки, ви­щи­ря­ли зу­би, кла­ца­ли зу­ба­ми, на­че вов­ки, а нав­пiс­ля ки­ну­лись на Су­хоб­ру­са й по­ча­ли йо­го ду­ши­ти.

    Прокинувся вiн блi­дий, як смерть. Пiт лив­ся з йо­го ло­ба. Вiн був та­кий втом­ле­ний, нi­би й справ­дi га­цав по ха­тi з ти­ми дiдька­ми. Спро­сон­ня вiн так го­лос­но зак­ри­чав, що по­бу­див слуг. Най­мич­ки вбiг­ли з свiт­лом i по­ча­ли з пе­ре­ля­ку хрес­титься. Су­хоб­рус тру­сив­ся, не­на­че йо­го тряс­ла про­пас­ни­ця. Йо­му при­нес­ли по­чаївської во­ди; вiн на­пив­ся, по­ма­зав со­бi очi й гру­ди i по­чав мо­литься та хрес­тить вiк­на й две­рi. Од­на най­мич­ка по­бiг­ла й збу­ди­ла Возд­ви­женсько­го; вiн при­бiг i по­чав зас­по­ко­ювать Су­хоб­ру­са.

    Од то­го ча­су Су­хоб­рус бо­яв­ся сам спать i клав у своїй кiм­на­тi од­но­го при­каж­чи­ка. Зя­тi й доч­ки, по­ра­див­шись, за­ду­ма­ли вик­рас­ти од Су­хоб­ру­са всi книж­ки.

    Тiльки що Су­хоб­рус пi­шов до крам­ниць, Мар­та й Сте­па­ни­да прий­шли у флi­гель i поз­на­хо­ди­ли през­до­ро­вi книж­ки "Жи­тiй" та "Па­те­ри­ка". Нап­нув­ши на пле­чi бур­ну­си, во­ни по­за­би­ра­ли тi книж­ки пiд пах­ви й ви­нес­ли з ха­ти, так що й най­мич­ки на­вiть то­го не ба­чи­ли. Во­ни лед­ве до­тас­ка­ли їх до до­му Возд­ви­женсько­го й схо­ва­ли в скри­ню на са­мi­сiньке дно.

    Вже не швид­ко ог­ля­дiв­ся Су­хоб­рус за книж­ка­ми. Пiс­ля то­го страш­но­го сну вiн був втра­тив смак до їх, але якось зог­ля­дiв­ся - i не знай­шов кни­жок. Вiн по­чав пи­тать в най­ми­чок, в при­каж­чи­кiв, але тi од­ма­ху­ва­лись ру­ка­ми: ка­за­ли, що тi книж­ки їм зов­сiм нi для чо­го не пот­рiб­нi. На зя­тiв, на чен­цiв вiн не мiг i по­ду­мать i впев­нив­ся, що хтось чи вдень, чи вно­чi улiз у вiк­но i пок­рав усi книж­ки.

    Сухобрус усе хо­див та бiд­кав­ся, аж доч­кам бу­ло йо­го шко­да. Возд­ви­женський пос­те­рiг, яку вар­тiсть ма­ли тi книж­ки для Су­хоб­ру­са. Взяв­ши од­ну книж­ку "Жи­тiй", вiн пi­шов до Су­хоб­ру­са в флi­гель.

    - Тату! чи ви ба­чи­те, що я дос­тав? - ска­зав Возд­ви­женський, по­ка­зу­ючи йо­му книж­ку обi­руч.

    - Голубчику! Сте­па­не Iва­но­ви­чу! I де це ви її дос­та­ли? До смер­тi бу­ду мо­литься за вас бо­гу!

    - Купив на точ­ку! Ма­буть, її про­дав той, хто вкрав у вас.

    - Буду ж я кож­но­го ран­ку за­бi­гать на то­чок, мо­же, й iн­шi книж­ки на­ба­чу.

    - Не бi­гай­те, та­ту! Не­хай вже я сам бi­га­ти­му мо­лод­ши­ми но­га­ми.

    - Спасибi вам, дай вам бо­же здо­ров'ячка! - го­во­рив Су­хоб­рус, об­нi­ма­ючи йо­го й цi­лу­ючи.

    "Добре дi­ло йде! - по­ду­мав Возд­ви­женський. - Мо­же, ста­рий од­пи­ше флi­гель ме­нi од­но­му…"

    - Степане Iва­но­ви­чу, най­му за вас ака­фiст Братськiй бо­го­ро­ди­цi.

    - Про ме­не, та­ту, най­мiть, тiльки не ду­же лиш чи­тай­те цi книж­ки, бо знов сни­ти­муться ян­го­ли з па­зу­ра­ми.

    - Еге! смiй­тесь, смiй­тесь! Ви доб­ре знаєте, що не до кож­но­го дiдьки прис­ту­па­ють… Бо не кож­но­го бог бла­гос­ло­вить… Хто не­доб­ре ро­бить, до то­го, пев­но, вже й дiдькам не тре­ба прис­ту­пать.

    Сухобрус свої сни вва­жав за ми­лость бо­жу й ду­мав, що то вiн вже прис­вя­тив­ся. Вiн по­чав ще час­тi­ше їздить в лав­ру; ще бiльше чен­цiв i сли­ма­кiв при­хо­ди­ло до йо­го в гос­тi.

    Тим ча­сом Возд­ви­женський ра­див­ся з Мар­тою, що бу­ло б ду­же доб­ре, як­би батько од­пи­сав на їх са­мих флi­гель. Мар­та по­ча­ла пiд­ле­щу­ваться до батька, ду­же час­то бi­га­ла до флi­ге­ля i та­ки не втер­пi­ла: поп­ро­си­ла од­пи­сать флi­гель їм са­мим. Батько вво­лив її во­лю: од­пи­сав в ду­хов­ни­цi Возд­ви­женсько­му флi­гель, а все, що бу­ло в флi­ге­лi, i всi гро­шi, якi мав, вiн зве­лiв роз­дi­лить по­по­ло­ви­нi.


    Вже Су­хоб­рус час­то ду­мав про свою смерть. Тро­хи не кож­но­го мi­ся­ця вiн го­ту­вав­ся до смер­тi, го­вiв, спо­вi­дав­ся, най­мав ака­фiс­ти, по­да­вав на час­точ­ку, роз­да­вав ми­лос­ти­ну стар­цям i час­то го­ду­вав i на­пу­вав чен­цiв та пос­луш­ни­кiв. Вiн так вi­рив в свою доб­рiсть, в свою чис­то­ту, що як зас­лаб, то спо­кiй­но до­жи­дав смер­тi. Всi йо­го дум­ки дав­но по­ки­ну­ли зем­лю. В ос­тан­нiй час вiн ли­нув дум­кою вже на тiм свi­тi, десь в безк­рай­ньому не­бi. В не­яс­них, в роз­ли­тих фор­мах йо­му з'являв­ся той свiт, нi­би безк­рає, гли­бо­ке, синє не­бо, де нi­би пла­ва­ли цi­лi пол­ки про­зо­рих ян­го­лiв в ле­геньких яс­но-ро­же­вих, зо­ло­тих i зе­ле­них уб­ран­нях, - де на чор­них хма­рах сто­яли дiдьки на ми­тарст­вах. Ми­тарст­ва зда­ва­лись йо­му яки­мись по­лi­цей­ськи­ми кон­то­ра­ми, пов­ни­ми ро­га­тих i хвос­та­тих дiдькiв. В надз­ви­чай­нiй кра­сi з'являв­ся йо­му рай з яко­юсь бра­мою з щи­ро­го зо­ло­та й срiб­ла, об­си­па­ною до­ро­ги­ми ка­мiн­ця­ми, а за тiєю бра­мою вiн не­на­че ба­чив який­сь пиш­ний са­док з надз­ви­чай­ним де­ре­вом i ово­ща­ми, з рай­ськи­ми пти­ця­ми, з зе­ле­ни­ми ле­ва­да­ми, де тек­ли рi­ки з криш­та­лю в зо­ло­тих та срiб­них бе­ре­гах. Вiн не­на­че вже ба­чив зо­ло­тий прес­тол на хма­рах над тим ча­рiв­ни­чим сад­ком, а од то­го прес­то­лу, на­че од сон­ця, лив­ся свiт, як од ти­ся­чi сон­цiв. Як той пиш­ний сон, що ча­сом зос­тав­ляє в ду­шi справ­дiшнє по­чу­ван­ня, на­вiть пiс­ля то­го, як лю­ди­на про­ки­неться, той ча­рiв­ни­чий рай ма­нив йо­го до се­бе яки­мись надз­ви­чай­но со­лод­ки­ми па­хо­ща­ми, надз­ви­чай­ною гар­мо­нiєю му­зи­ки, свя­тих пi­сень, шу­му криш­та­ле­вих рiк. Су­хоб­рус зас­лаб, а те див­не ди­во вти­шу­ва­ло йо­го му­ки, не ви­хо­ди­ло в йо­го з го­ло­ви, з сер­ця. По­ча­лись пе­редс­мерт­нi му­ки, i ду­ша йо­го стри­во­жи­лась. Вiн усе брав за ру­ки то до­чок, то зя­тiв, не­на­че бо­яв­ся ви­пус­тить чу­жу ру­ку, не­на­че шу­кав чиєїсь по­мо­чi. Вiн усе про­сив по­зас­ло­нять вiк­на. Йо­го го­ло­ва все од­вер­та­лась до стi­ни. Зя­тi й доч­ки не одс­ту­па­ли од йо­го, по­ки вiн i вмер.

    Поховали дi­ти батька та й не­дов­го жу­ри­лись. Доч­ки тро­хи поп­ла­ка­ли, але швид­ко втер­ли очi й за­бу­ли про йо­го. Зя­тi та­ки зов­сiм не ту­жи­ли. А тим ча­сом дi­ти зас­пi­ва­ли iн­шої пiс­нi, як нас­тав час дi­литься батькiвськи­ми спад­ка­ми. Ця дi­ля­ни­ця вий­шла тро­хи чуд­на.

    В за­лi Возд­ви­женсько­го зiб­ра­лись зя­тi й доч­ки i про­чи­та­ли бан­кiвську ду­хов­ни­цю. Все бу­ло га­разд, до­ки не до­чи­та­лись до флi­ге­ля. Тiльки що Возд­ви­женський про­чи­тав, що флi­гель од­дається са­мим Возд­ви­женським, як Сте­па­ни­да зблiд­ла, тро­хи не зом­лi­ла i на­си­лу опам'ята­лась.

    - То це так, сест­ро? - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да до Мар­ти. - То це та­ка твоя доб­рiсть? То це ти так нап­ра­ви­ла ще за жи­вот­тя не­бiж­чи­ка на­шо­го батька, царст­во йо­му не­бес­не, вiч­ний по­кiй! Я не зна­ла, що так бу­де.

    - Сестро! чим же я тут вин­на? Та­ка бу­ла во­ля на­шо­го батька ще за йо­го жи­вот­тя, вiч­ний по­кiй йо­го ду­шi! Я тут i сном, i ду­хом не­вин­на.

    - Не знаю, хто й ви­нен. Хi­ба стi­ни та вiк­на вин­нi. Во­но пак доб­ре ближ­че жи­ти, час­тi­ше до батька хо­дить, пiд­доб­рю­ваться, пiд­ле­щу­ваться, го­во­ри­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, по­хи­лив­ши го­ло­ву.

    - Може, хто пiд­доб­рю­вавсь i пiд­ле­щу­вавсь, тiльки не я. Чим же я вин­на, ко­ли бог на­вiв на­шо­го батька, царст­во йо­му не­бес­не, на та­ку путь, на та­ку дум­ку.

    - Навiв бог на та­ку дум­ку, якої тре­ба бу­ло Возд­ви­женським, а не на дум­ку Даш­ко­ви­чiв.

    - Я не знаю, як во­но бу­де. Я не прис­таю на це. Все по­по­ло­ви­нi, та й го­дi! I дiм не­хай бу­де по­по­ло­ви­нi! - ска­за­ла Сте­па­ни­да, мах­нув­ши ру­кою i пiд­няв­ши го­лос з ос­танньою фра­зою.

    - Так, сест­ро, бу­де, як хо­тiв наш батько, лег­ко йо­му ле­жать i зем­лю дер­жа­ти! Дiм бу­де наш, бо й стоїть на на­шо­му под­вiр'ї.

    - А я ка­жу, що не ваш!

    - А я ка­жу, що наш!

    - А я-бо ка­жу, що не ваш! - крик­ну­ла зо­па­лу Сте­па­ни­да, не­на­че од тих слiв так би i ста­лось, як во­на ска­же.

    - То на­да­рем­на рiч. В ду­хов­ни­цi не так на­пи­са­но. А реш­тою по­дi­ли­мось, як в ду­хов­ни­цi на­пи­са­но. Я на те прис­таю.

    - Ще й на те, сест­ро, не прис­та­вай!

    - Бо прис­таю! Що прав­да, то не грiх!

    - Була ко­лись прав­да, та за­iр­жа­вi­ла.

    - Годi то­бi до­ма­гаться, бо нi­чо­го не по­мо­жеться, ко­ли в ду­хо­зи­ицi так на­пи­са­но, - обiз­вав­ся Даш­ко­а­ич, - що ж маємо дi­яти, ко­ли так роз­по­ря­див­ся не­бiж­чик. Маємо со­бi оп­рiчнє жит­ло, та й жи­ти­ме­мо якось.

    - Розпорядились жи­вi, а не мерт­вi, - ска­за­ла Сте­па­ни­да й вий­шла з ха­ти. За нею вий­шов i Даш­ко­вич.

    Як не сер­ди­лась Сте­па­ни­да на Возд­ви­женських, од­на­че тре­ба бу­ло ми­риться з ни­ми, бо ще не бу­ло роз­дi­ле­не мiж ни­ми батькiвське доб­ро.

    Колись свiт­лий, чис­тий, ве­се­лий Су­хоб­ру­сiв флi­гель був те­пер за­ки­да­ний, на­че хам­лом. Все доб­ро, що бу­ло схо­ва­не в скри­нi, в кiм­на­тi, в пе­кар­нi, в хиж­цi, в ко­мо­рi, на­вiть на го­ри­щi, - все те бу­ло зне­се­не в за­лу й кiм­на­ту, все те бу­ло ки­ну­те й ва­ля­ло­ся жуж­мом, ку­па­ми по сто­лах, на пiд­ло­зi, по вiк­нах. В од­но­му кут­ку ле­жа­ли пу­хо­вi по­душ­ки й пе­ри­на, на сто­лах i на вiк­нах сто­яли ку­пи та­рi­лок i вся­ко­го по­су­ду. Де ко­лись на вiк­нах сто­яли ва­зо­ни з квiт­ка­ми, там те­пер сто­яли горш­ки, кост­ру­лi, ле­жа­ли ско­во­ро­ди. На стi­нах стир­ча­ли цвяш­ки, де ко­лись ви­сi­ли кар­ти­ни й об­ра­зи. Па­ву­ки встиг­ли вже по­зас­но­ву­вать усi кут­ки, пе­ре­ки­да­ючи па­ву­тин­ня на цвя­хи, на­вiть на роз­ки­да­ний по­суд. Hе ста­ло ха­зяїна в осе­лi, i по­ча­ла па­ну­вать за йо­го слi­дом пус­ти­ня. Ми­шi бi­га­ли по по­мос­тi, а му­хи по­ки­ну­ли ха­ти i своїм гу­дiн­ням не во­ру­ши­ли мерт­вої ти­шi. Все на­тя­ка­ло на смерть, скрiзь зник дух жи­вот­тя. Тiльки ве­ли­ка кар­ти­на Ноя з си­на­ми сто­яла на пе­ри­нi i своїм ста­ро­дав­нiм сю­же­том ще бiльше на­тя­ка­ла на смерть i спус­то­шен­ня.

    На те кла­до­вi­ще, в ту не кiм­на­ту, а нi­би в ко­мо­ру, що iак не­дав­но бу­ла свiт­ла й оче­пу­ре­на, ввiй­шли Су­хоб­ру­со­вi зя­тi й доч­ки. Возд­ви­женський дер­жав у ру­цi цi­лий лис­ток па­пе­ру, навк­ру­ги спи­са­ний; там бу­ли за­пи­са­нi всi не­бiж­чи­ко­вi ре­чi. Зя­тi й доч­ки по­ча­ли дi­литься. Най­бiльше зав­зят­тя по­ка­зу­ва­ла Мар­та. Даш­ко­вич при­мос­тив­ся на скриньцi, згор­нув ру­ки й дов­го ди­вив­ся на дам, кот­рi бi­га­ли по ха­тах, пi­дiй­ма­ли де­що з пiд­ло­ги, го­во­ри­ли, кри­ча­ли й ма­ха­ли ру­ка­ми.

    Вже сон­це ви­со­ко пiд­ня­ло­ся над київськи­ми го­ра­ми, а во­ни все дi­ли­лись; вже ми­нув час обi­ду, а во­ни все дi­ли­лись та дi­ли­лись. Возд­ви­женський спо­чат­ку вми­ку­вав­ся в цю спра­ву, але швид­ко вто­мив­ся й сiв со­бi на скриньцi поп­лiч з Даш­ко­ви­чем. Даш­ко­вич ду­мав, ду­мав та пiд шум i ле­пе­тiн­ня жi­но­че зов­сiм за­ду­мав­ся i пе­ре­ле­тiв дум­кою в транс­цен­ден­тальний свiт фi­ло­со­фiї. Вже сон­це пiш­ло за київськi го­ри на за­хiд, а нев­том­лен­нi сест­ри все го­мо­нi­ли, спе­ре­ча­лись та все дi­ли­лись.

    - Киньмо та хо­дiм обi­дать! Не­хай йо­му не­чис­тий! - крик­нув Возд­ви­женський i вже хо­тiв вий­ти з ха­ти.

    - Потривай трош­ки! ще й зос­та­лось тiльки, що по­душ­ки та пе­ри­на, - про­мо­ви­ла Мар­та.

    - Дiлiться вже до кiн­ця; дi­лiться та кiн­чай­те сьогод­нi, бо завт­ра я сю­ди вже не прий­ду: так об­рид­ло, - ска­зав Возд­ви­женський i знов сiв на скриньцi.

    Марта i Сте­па­ни­да прис­ту­пи­ли до по­ду­шок i по­ча­ли їх во­ру­шить. По ха­тi пiш­ла страш­на су­ха ку­ря­ва, на­че гус­тий дим ва­лу­вав клуб­ка­ми, пi­дiй­ма­ючись про­ти сон­ця.

    Всi за­каш­ля­ли й за­ту­ли­ли но­си.

    - Як же ми те­пе­реч­ки по­дi­ли­мо пос­тiль? - спи­та­ла Мар­та.

    - А так по­дi­ли­мо! - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да. - Ти, сест­ро, вiзьмеш пе­ри­ну, а я вiзьму три по­душ­ки.

    - Е, нi! пот­ри­вай! Так, сест­ро, бу­де не­доб­ре! - ска­за­ла Мар­та. - Ко­ли ме­нi при­па­дає пе­ри­на, то не­хай же бу­де моя й од­на по­душ­ка.

    - Е, нi, сест­ро! Для те­бе вже бу­де за­над­то, а для ме­не бу­де кривд­но! - ска­за­ла Сте­па­ни­да.

    Подушка й пе­ри­на бу­ли ду­же гар­нi й ве­ли­кi, ще й до то­го з чис­то­го м'яко­го пу­ху. А обид­вi сест­ри ду­же лю­би­ли гар­ну пос­тiль i м'якi по­душ­ки.

    - То як же це во­но бу­де? - спи­та­ла знов Мар­та.

    - А так бу­де, як я ка­жу, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да. - Ти, сест­ро, бе­ри двi по­душ­ки, а я вiзьму од­ну по­душ­ку й пе­ри­ну.

    - Нехай-бо не так бу­де! Луч­че ти, сест­ро, вiзьми двi по­душ­ки, а я вiзьму од­ну по­душ­ку й пе­ри­ну, - ска­за­ла Мар­та.

    - Сестро! грiх то­бi бо­га гнi­вить i ме­не крив­дить. Ти взя­ла флi­гель, ще й пе­ри­ну хо­чеш за­гар­бать, - ска­за­ла сер­ди­то Сте­па­ни­да.


    - Сестро! са­ма ти гнi­виш бо­га й три­во­жиш батькiвськi кiст­ки! Чи то ж я узя­ла флi­гель? Хi­ба ж не батько-не­бiж­чик, царст­во йо­му не­бес­не, од­пи­сав ме­нi йо­го? - ска­за­ла Мар­та.

    - Годi то­бi, Мар­то, спе­ре­чаться та все на батька звер­тать! Мо­же, ска­жеш, що й пе­ри­ну од­пи­сав то­бi батько? - про­мо­ви­ла з за­па­лом Сте­па­ни­да.

    - То як же во­но оце бу­де? - ска­за­ла Мар­та. - Або ти бе­ри двi по­душ­ки, а я вiзьму пе­ри­ну з по­душ­кою, або я вiзьму пе­ри­ну з по­душ­кою, а ти бе­ри двi по­душ­ки, - про­мо­ви­ла Мар­та, не пос­те­рi­га­ючи по­мил­ки сво­го язи­ка.

    Дашкович пiд­вiв го­ло­ву, по­чув­ши та­кий надз­ви­чай­ний ро­га­тий си­ло­гiзм, яко­го на­вiть не ви­га­да­ла дав­ня Гре­цiя. Йо­го ду­же це вра­зи­ло, i вiн по­чав га­дать та мiр­ку­вать, по якiй-то фор­мi сту­ли­ла Мар­та та­ку шту­ку.

    - Або ти, та­ту, їдь у лiс, а я зос­та­нусь до­ма, або я, та­ту, зос­та­нусь до­ма, а ти їдь у лiс, - ска­за­ла Сте­па­ни­да. - Та чо­го ти си­диш та ду­маєш? - гук­ну­ла во­на на Даш­ко­ви­ча. - Ми са­мi мо­ро­чи­мось, а то­бi й гад­ки не­ма! - I Сте­па­ни­да по­тяг­ла Даш­ко­ви­ча до пе­ри­ни. - Ди­вись! Що це? - спи­та­ла во­на йо­го.

    - Перина, - про­мо­вив вiн спо­кiй­но, пiд­няв­ши один па­лець уго­ру.

    - Перина! - пе­ред­раж­ни­ла йо­го жiн­ка. - Сам ти пе­ри­на! По­дi­ли лиш мiж на­ми оту пе­ри­ну, то­дi ска­жеш - пе­ри­на!

    Дашкович за­ду­мав­ся i зго­дом про­мо­вив: "Не­хай бу­де вам обом по пiв­то­ри по­душ­ки i по од­нiй по­ло­ви­нi пе­ри­ни".

    - Хiба ж пак по­душ­ки циф­ри? Хi­ба ж їх мож­на дi­лить так? - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да з сер­цем.

    - А чом же й не мож­на? Хi­ба ж пе­ри­на й по­душ­ка, хоч i ре­альнi са­мi по со­бi ре­чi, не мо­жуть бу­ти iде­ями, кот­рi мож­на мис­лить, дi­лить й до­ку­пи скла­дать?

    - Бог зна що вер­зеш ти язи­ком!

    - Яке бог зна що? Хi­ба ж не ви вдвох не­дав­но скла­ли з по­ду­шок i пе­ри­ни ду­же цi­ка­вий си­ло­гiзм?

    - Кидайте ви ва­шi пе­ри­ни й по­душ­ки та хо­дiм обi­дать, бо вже ве­чiр близько, - ска­зав Возд­ви­женський i вий­шов з ха­ти. За ним вий­шов i Даш­ко­вич, а за ни­ми му­си­ли вий­ти й їх жiн­ки.

    I знов ста­ло ти­хо в Су­хоб­ру­со­вих по­ко­ях. Знов смерть за­па­ну­ва­ла там, де не­дав­но був гар­ми­дер i ко­лот­не­ча. Ку­ря­ва, ос­тан­ня приз­на­ка жит­тя й во­ру­шiн­ня, вляг­лась; сон­це ос­вi­ти­ло чер­во­ним про­мiн­ням руїни Су­хоб­ру­со­во­го доб­ра, а па­ву­ки знов за­бi­га­ли по за­кут­ках. I смут­но ди­вив­ся пра­отець Ноє з си­на­ми з кар­ти­ни на людську суєту i ко­рис­нiсть, на руїни не­дав­неч­ко по­мер­шої на­вi­ки жиз­нос­тi.

    На дру­гий день пiс­ля снi­дан­ня знов од­чи­ни­лись две­рi у флi­гель, знов увiй­шли доч­ки й зя­тi. Возд­ви­женський так са­мо дер­жав у ру­цi ве­ли­кий лис­ток, спи­са­ний навк­ру­ги, i пи­сав знач­ки ка­ран­да­шей над ти­ми сло­ва­ми, кот­рi наз­на­чу­ва­ли роз­дi­ле­нi ре­чi. Даш­ко­вич так са­мо при­мос­тив­ся на скриньцi, не стер­ши по­ро­ху. Сест­ри знов по­ча­ли дi­ля­ни­цю й прис­ту­пи­ли до пос­те­лi. Пе­ри­на, як на злiсть, ле­жа­ла, як га го­ра! Здо­ро­ва, пов­на до­ро­го­го та свi­жо­го пу­ху, а по­душ­ки, що ле­жа­ли на­рiз­но, бу­ли роз­ду­тi i та­кi пов­нi, не­на­че все­ре­ди­нi бу­ли нап­ха­нi не пу­хом, а на­би­тi питльова­ним бо­рош­ном. Мар­та пiд­ня­ла од­ну по­душ­ку; по­душ­ка бу­ла лег­ка, як пiр'їна! Сте­па­ни­да пiд­ня­ла дру­гу по­душ­ку; по­душ­ка са­ма аж пiдс­ко­чи­ла вго­ру, на­че м'яч. Во­ни не­на­че дра­ту­ва­ли їх обох.

    - Як же ми, сест­ро, по­дi­ли­мось пос­тiл­лю? - спи­та­ла Мар­та.

    - Не знаю, сест­ро! Тре­ба якось дi­литься, - од­ка­за­ла Сте­па­ни­да.

    - Треба дi­литься, - ма­ши­нально про­мо­ви­ла Мар­та тi са­мi сло­ва. - Бе­ри-бо, сест­ро, двi по­душ­ки, а я вiзьму пе­ри­ну й по­душ­ку! - аж про­си­ла Мар­та.

    - Нехай-бо вже, сест­ро, бу­де ме­нi пе­ри­на й по­душ­ка! - про­си­ла Сте­па­ни­да.

    Воздвиженський слу­хав i ба­чив, що то­му зма­ган­ню кiн­ця не бу­де, i ска­зав:

    - Коли вже вам обом так труд­но роз­дi­литься пу­хо­ви­ка­ми, то ви зро­бiть так, як ра­див Ва­силь Пет­ро­вич. Бо що фi­ло­со­фiя ска­же, то про­ти то­го не­ма чо­го су­пе­ре­чить.

    I во­ни роз­би­ли всю пос­тiль по­по­ло­ви­нi: пе­ре­тяг­ли шнур­ка­ми пе­ри­ну й од­ну по­душ­ку й со­ки­рою роз­ру­ба­ли як­раз по­по­ло­ви­нi.

    Роздiливши батькiвське доб­ро, обид­вi сест­ри по­сер­ди­лись. Кож­на з їх пос­те­рi­га­ла, що ба­га­то де­чо­го з батькiвсько­го доб­ра не прий­шло до рук, що йо­го ниш­ком пе­ре­по­ло­ви­ни­ли. Сест­ри ско­са ди­ви­лись од­на на од­ну й пе­рес­та­ли хо­дить в гос­тi од­на до од­ної. За­те Даш­ко­вич i Возд­ви­женський не вва­жа­ли на не­по­мир­ли­вих своїх жi­нок i жи­ли в зго­дi так са­мо, як i пе­ред­нi­ше.

    Дашкович все глиб­ше за­ко­пу­вав­ся в книж­ки. Для своїх унi­вер­си­тетських лек­цiй йо­му тре­ба бу­ло ду­же доб­ре поз­най­омиться з на­укою. Вiн був цi­ка­вий не до од­нiєї фi­ло­со­фiї, i дру­гi на­уки звер­та­ли на се­бе йо­го вва­гу. В йо­го ша­фах i на сто­лах ле­жа­ли товс­тi ку­пи па­пе­ру, спи­са­нi йо­го ру­кою.

    Раз бу­ла чу­до­ва теп­ла го­ди­на. Ве­чiр був та­кий пиш­ний, сон­це сто­яло на за­хо­дi та­ке чер­во­не та яс­не, по­вiт­ря бу­ло та­ке ти­хе й теп­ле, що весь Київ, все ма­ле й ве­ли­ке, бiд­не й ба­га­те, ви­си­па­ло з до­мiв над­вiр. Царський са­док, шо­се над Днiп­ром, го­ри - все те бу­ло за­си­па­но на­ро­дом, кот­рий гу­ляв, ба­ла­кав, ве­се­лив­ся, роєм вив­ся по але­ях сад­ка, де грав ор­кестр. Возд­ви­женський хо­див у са­док, на го­ри i, вер­нув­шись з гу­лян­ки, зай­шов до Даш­ко­ви­ча. Даш­ко­вич си­дiв над нi­мецькою книж­кою i ви­пи­су­вав де­якi мiс­ця. Вiк­на в йо­го ка­бi­не­тi бу­ли по­за­чи­ня­нi. В ха­тi тхну­ло па­пе­ром i книж­ка­ми. Вся кра­са ве­чо­ра, сон­ця, не­ба й Днiп­ра не­на­че бу­ла десь за­хо­ва­на для йо­го пiд зем­лею.

    - Чи вже ж ти оце си­диш в ка­бi­не­тi? - крик­нув Возд­вижєнський i плес­нув в до­ло­нi, всту­па­ючи в ха­ту.

    - Адже ба­чиш! сид­жу! - обiз­вав­ся Даш­ко­вич i зас­мi­яв­ся. Возд­ви­женський, не ро­зу­мi­ючий йо­го, зда­вав­ся йо­му зов­сiм смiш­ною лю­ди­ною.

    - Ти смiєшся з ме­не, а я з те­бе! - ска­зав Возд­ви­женський. - Та й я ж не ро­ман­тик, не пок­ло­ня­юсь квi­точ­кам та пта­шеч­кам, але глянь, як здо­ро­во, як гар­но над­во­рi!

    I Возд­ви­женський пхнув ру­кою од­но вiк­но й дру­ге. По­вiт­ря, свi­же, як лiс, здо­ро­ве, як степ, так i по­ли­лось по ка­бi­не­тi. В мерт­ву ха­ту вле­тiв шум, гам, роз­мо­ва жи­вих лю­дей, во­ру­шiн­ня жи­во­го жит­тя. Сон­це па­да­ло на ме­жи­гiрський бiр i заг­ля­ну­ло чер­во­ним, кров'яним про­мiн­ням з ка­бi­нет, об­ли­ло ро­жа­ми ут­во­ри дав­нiх, по­мер­ших фi­ло­со­фiв Гре­цiї й Гер­ма­нiї. Блi­де й схуд­ле ли­це Даш­ко­ви­ча по­мо­лод­ша­ло пiд тим лис­ню­чим свi­жим про­мiн­ням, на­вiть по­ве­се­лi­ша­ло. Ве­се­ле сон­це зiг­на­ло гус­ту тiнь дум з йо­го по­важ­но­го чо­ла.

    Дашкозич заг­ля­нув у вiк­но й про­мо­вив: "I справ­дi, над­во­рi гар­но!"

    - Чом би пак то­бi не пi­ти та не про­хо­диться? I чо­го ти все чов­пеш, за­сид­жуєшся? I на­що ти мор­дуєш се­бе? Чи то­бi не до­во­лi то­го, що ти знаєш? Чи од те­бе хто ви­ма­гає, щоб ти свiт вди­вив своїми дум­ка­ми?

    - Менi ма­ло то­го, що я знаю… Ме­нi тре­ба бiльше! - ска­зав смут­но Даш­ко­вич.

    - I на бi­со­во­го батька все те то­бi зда­лось? Бач, по­обк­ла­дав се­бе уся­ко­ви­ми книж­ка­ми! Чо­го тут не­ма! - I Возд­ви­женський по­чав пе­рег­ля­дать по­роз­гор­ту­ва­нi на сто­лах книж­ки. Там бу­ло ба­га­то уся­ких фi­ло­софських, i слов'яноф'льських - мос­ковських, i вся­ких кни­жок.

    - I се, i те! I фi­ло­со­фiя, i ре­лi­гiя, i на­род­нi пiс­нi, i мос­ковськi пи­сан­ня, i ук­раїнськi збiр­ни­ки! I що ж оце за збiр­ни­ки! I на­що во­ни то­бi? Чи ти з цього хлiб їсти­меш?

    - Я, бач, за­ду­мав пи­са­ти де­що своє… а тим ча­сом скла­даю со­бi свої пе­рес­вiд­чен­ня, - про­мо­вив Даш­ко­вич нес­мi­ли­во.

    - Нащо то­бi тi пе­рес­вiд­чен­ня? Чи ти з їх чо­бо­ти по­шиєш, чи ти їх на гро­шi пе­ре­ве­деш, чи ти їх з'їси, або вип'єш? - пи­тав йо­го Возд­ви­женський.

    Дашкович мав йо­го за лег­ко­ду­ма i на йо­го сло­ва вва­жав, як на жар­ти.

    - Степане Ива­но­ви­чу! ти жар­туєш… I ти ж на­ле­жиш­ся до ка­те­го­рiї лю­дей вче­них, їй ж про­фе­сор!

    - Я про­фе­сор бо­жою ми­лос­тю i во­лею на­чальства, але як­би ме­не хто прив'язав вiрьовка­ми до цього сто­ла в та­кий ве­чiр, як оце сьогод­нi, то я б зу­ба­ми пе­рег­риз вiрьовки, а та­ки б не си­дiв!

    - Кому про що хо­диться. Як до лю­ди­ни! А я сид­жу, як ба­чиш, i скла­даю со­бi свої влас­нi пе­рес­вiд­чен­ня. I я, i ти, i всi ми жи­ве­мо чу­жим ро­зу­мом, жуємо чу­жi дум­ки. Я хо­чу мать свiй пог­ляд на все, свою фi­ло­со­фiю, свiй свi­тог­ляд.


    - Ого-го! Отак на­шi! Вдив­ляй свiт. Бо­же то­бi по­мо­жи! Честь i сла­ва Києву й Днiп­ро­вi, ко­ли об'явиться ту­теч­ки но­вий фi­ло­соф! А ме­нi здається, на­вi­що то­бi кряч­кою си­дiть, мор­ду­вать се­бе? Ад­же ж батько твiй про­жив вiк без пе­рес­вiд­чен­нiв, i я жи­ву так са­мо, i всi жи­вуть так са­мо. Од­на­че якось жи­ве­мо, хва­лить бо­га, i зем­ля нас дер­жить.

    - Що ж маємо ро­бить, ко­ли ме­нi так за­ба­жа­лось.

    - Знаєш що, Ва­си­лю Пет­ро­ви­чу! Чи не ви­чи­тав ти чо­го в фi­ло­со­фiї про­ти жi­нок? Чи пам'ятаєш, як ми ко­лись ро­ман­ти­зу­ва­ли про на­ших бу­ду­щих жi­нок в братсько­му сад­ку, ще як вчи­лись у шко­лi? Чи та­кi ж вий­шли го­луб­ки - на­шi жiн­ки?

    - Що не та­кi, то не та­кi! Але, ма­буть, та­ка вже до­ля фi­ло­со­фiв, бо й Сок­ра­то­ва жiн­ка не раз на­ми­на­ла йо­му бо­ки.

    - Нехай так! Ти фi­ло­соф, але я! На­що вже ме­нi су­ди­лась та­ка до­ля?

    - Ти жар­туєш i ме­не не ро­зу­мiєш. Я на­вiть i не га­дав про та­кi нiк­чем­нi ре­чi. Я га­даю про ви­щий пог­ляд на ви­щi iдеї. Я хо­чу ви­ро­бить влас­ний фi­ло­софський свi­тог­ляд.

    - Так жiн­ки на­шi вис­лиз­нуть з-пiд то­го ви­со­ко­го пог­ля­ду? - ска­зав Возд­ви­женський, смi­ючись. - Ко­ли так, то шко­да й за­хо­ду; хо­дiм луч­че гу­лять та бай­ди­ки бить.

    - Тобi все жар­ти. Я хо­чу пос­те­рег­ти тi iдеї, якi ко­лись ви­яв­ляться в на­шо­му плем'ї i в твоєму ве­ли­ко­русько­му, ко­ли вже ва­шi дав­нi ца­рi встиг­ли збу­ду­вать мiц­не царст­во, - i пе­ред­нi­ше в ук­раїнсько­му плем'ї, а по­тiм iдеї ми­ру слов'янсько­го… Яка-то фi­ло­со­фiя зас­вi­тить на бе­ре­гах Не­ви, Моск­ви, Ду­наю i на бе­ре­гах Днiп­ра й Чор­но­го мо­ря?

    - Ой-ой-ой! На­що ж то­бi вже тi слов'яни? Чуд­нi ви лю­ди вда­ли­ся! Тут, го­луб­чи­ку, руськi сол­да­ти iс­тин­но тi фi­ло­со­фи! Тут мос­ка­ли­ки бiльше вар­тi, нiж всi ва­шi фi­ло­со­фи од Фа­ле­са й до Даш­ко­ви­ча! Чи вже ж не кра­ще за мiльйо­ном спи­сiв си­дiть ниш­ком та хлiб жу­вать! А прий­де час, то ми тих нiм­чи­кiв пхиць у Ат­лан­ти­ду! А слов'яни… Ет! та що й ка­зать! З їх в три днi мож­на по­ро­бить та­ких фi­ло­со­фiв, як i я, як i ти! Ко­ли те­бе мор­ду­ють та­кi iдеї, то ти, їй-бо­гу, йди гу­лять, то кра­ще зро­биш!

    Дашкович смi­явсь, що Возд­ви­женський так хи­мер­но розв'язав йо­го пи­тан­ня, кот­рi так дов­го тур­бу­ва­ли йо­го ду­шу.

    - От та­ко­го фi­ло­со­фа, як ти, я не зна­хо­див ще нi в якiй книж­цi!

    - I якi то iдеї ко­лись ви­ли­нуть з го­лов твоїх чер­кас­цiв? - смi­яв­ся Возд­ви­женський.

    - А мо­же, й ви­ли­нуть. От по­ди­вись, якi чу­до­вi пiс­нi ук­раїнсько­го на­ро­ду по­за­пи­су­ва­нi оце не­дав­но! От про­чи­тай, ко­ли їй зу­гар­ний! Яка ви­со­ка по­езiя!

    Воздвиженський взяв у ру­ки збiр­ник ук­раїнських пi­сень i по­чав чи­та­ти го­лос­но, ду­же чуд­но й смiш­но пе­ре­вер­та­ючи сло­ва на руський лад. йо­го лоб змор­щив­ся. Бу­ло знать, що йо­му ук­раїнське сло­во в книж­ках, в лi­те­ра­ту­рi ду­же й ду­же не по­до­ба­лось! Вiн чи­тав да­лi, i йо­го бра­ла злiсть.

    - I пи­шуть же чортз­на-що! I за­пи­су­ють те, що тре­ба б зов­сiм ска­су­вать, ви­гу­би­ти з ко­рiн­ням i на­сiн­ням, - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    Його ши­ро­ке й плис­ко­ва­те ли­це по­чер­во­нi­ло. Вiн схо­пив­ся з мiс­ця, на­ла­пав цi­лу ко­ро­боч­ку сiр­нич­кiв, тер­нув цi­лою ко­ро­боч­кою об двер­цi гру­би, дру­гою ру­кою ухо­пив збiр­ник i вки­нув у гру­бу, роз­гор­нув­ши книж­ку й по­си­пав­ши її лист­ки ог­ня­ним до­щем. Лист­ки зашк­вар­ча­ли й спа­лах­ну­ли по­лум'ям. Даш­ко­вич не стер­пiв, од­няв од йо­го книж­ку.

    - Що це з то­бою ста­ло­ся?! - крик­нув вiн.

    - Повикидай со­бi, бра­те, оцi iдеї з го­ло­ви! Даш­ко­вич не сер­дивсь i тiльки смi­явсь: вiн знав Воз-дви­женсько­го як про­фа­на, як лю­ди­ну, зов­сiм не по­ва­жа­ючу на­уки й прин­ци­пiв.

    - Потривай же! Роз­ка­жу я твоїй жiн­цi, що ти тут ро­биш якiсь ча­ри, що ти хо­чеш спро­ти­виться са­мо­му бо­гу!

    При тих сло­вах Возд­ви­женський вий­шов з ка­бi­не­ту i встрiв Сте­па­ни­ду.

    - Степанидо Си­до­рiв­но! Чи ви пак знаєте, що там дiється в то­му ка­бi­не­тi? - ска­зав їй на ву­хо Возд­ви­женський.

    - А що? - спи­та­ла во­на, роз­тяг­нув­ши ли­це, й ви­ря­чи­ла очi.

    - Та то ваш чо­ло­вiк в се­бе, в ка­бi­не­тi, ма­буть, ро­бить якiсь ча­ри. Та­ке, та­ке оце ме­нi плес­кав, що я аж зля­кавсь! Ка­же, що й то­го не­ма на свi­тi, й то­го нi­ко­ли не бу­ло. Пе­рех­рес­тiть лиш йо­му ло­ба та по­ве­зiть йо­го в лав­ру та в пе­ще­ри.

    Воздвиженський мер­щiй ви­бiг з по­коїв, а Сте­па­ни­да про­жо­гом по­бiг­ла в ка­бi­нет до Даш­ко­ви­ча.

    - Василю Пет­ро­ви­чу! Що тут у те­бе дiється? Що ти тут ро­биш, за­пер­шись з ци­ми книж­ка­ми?

    - Адже ба­чиш! Чи­таю.

    - А це що? - про­мо­ви­ла во­на, ки­нув­шись до обс­ма­ле­ної книж­ки.

    - Книжка! хi­ба не ба­чиш?

    - А чо­го ж во­на обс­ма­ле­на?

    - А тим, що Сте­пан Iва­но­вич обс­ма­лив її, жар­ту­ючи.

    - Щось во­но та не так… Чо­го ж це в те­бе в гор­ни­цi тхне сма­ля­ти­ною?

    - Бо на­вi­же­ний Возд­ви­женський сма­лив книж­ку.

    - Та на­що ж ви тут її сма­ли­ли?

    - Оце! на­що та на­що? При­че­пи­лась при­че­па! На те, що тре­ба бу­ло! - ска­зав Даш­ко­вич, аби од­че­питься од неї.

    - Гляди ли­шень! Чи це в те­бе в ка­бi­не­тi й об­ра­за не­ма? - ска­за­ла Сте­па­ни­да, ог­ля­да­ючи стi­ни.

    - Нема, бо ти не по­че­пи­ла.

    - Бо ти не ска­зав! Ма­буть, то­бi не ду­же йо­го й тре­ба. Ва­си­лю! ти з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­диш! Тi фi­ло­софськi книж­ки не до­ве­дуть те­бе до пут­тя. Чи мо­лиш­ся пак ти бо­гу? Ска­жи ме­нi по прав­дi, ти хо­чеш за­па­гу­бить се­бе, чи що?

    - Молюсь, а то­бi на­вi­що? Те­бе я не за­па­губ­лю ж!

    - Та я так со­бi спи­та­ла… Завт­ра я поїду в лав­ру в пе­ще­ри; їдь i ти зо мною, про­шу те­бе!

    - Їдь са­ма! Чо­го я поїду. Хi­ба на По­до­лi не­ма цер­ков та чу­дов­ної iко­ни?

    - Бач! Я й ка­жу, що так! Я до­ти не бу­ду спо­кiй­на, до­ки не по­ба­чу, що ти мо­лиш­ся бо­гу.

    - То хо­дiм завт­ра до Братст­ва. Про ме­не, по­ди­вись, як я бу­ду мо­литься.

    I на дру­гий день Даш­ко­вич му­сив про­во­дить її на ран­ню служ­бу в Братст­вi, де бу­ла пов­нi­сiнька церк­ва про­чан з сiл. Вiн прик­лав­ся до чу­дов­ної iко­ни i тим зас­по­коїв свою жiн­ку. Во­на на свої очi ба­чи­ла, як фi­ло­соф хрес­тивсь, мо­ливсь, цi­лу­вав чу­дов­ну iко­ну бо­го­ро­ди­цi.

    - Це то­бi на­го­во­рив на ме­не Возд­ви­женський? Еге, так? - ка­зав Даш­ко­вич. - А ска­зать по прав­дi, сам Возд­ви­женський нав­ряд чи вi­рує в бо­га, хоч ко­лись i мо­ливсь бо­гу се­ред но­чi. Ти при­сi­кай­ся ли­шень доб­ре до йо­го.

    В Сте­па­ни­ди Си­до­рiв­ни по­ча­ло бо­лiть сер­це i за ро­ди­чем. Як во­на не сер­ди­лась на сест­ру, од­на­че дi­ло зда­лось для неї та­ким ве­ли­ким, що во­на не втер­пi­ла й по­бiг­ла до сест­ри, ба­жа­ючи спас­ти од вiч­но­го вог­ню Возд­ви­женсько­го ду­шу.

    - Здорова бу­ла, сест­ро! - ска­за­ла во­на, вбi­га­ючи до сест­ри в гор­ни­цю.

    - Здорова бу­ла, сест­ро! - обiз­ва­лась до неї Мар­та, роб­ля­чи якесь дi­ло й лед­ве по­вер­та­ючи до неї го­ло­ву.

    - Вже чи сердься, чи не сердься, а я му­си­ла прий­ти до те­бе, бо на­шi вче­нi чо­ло­вi­ки з ве­ли­ко­го ро­зу­му та в го­ло­ву за­хо­дять.

    - Та мiй не ду­же-то вче­ний! Йо­му нi­ку­ди за­хо­дить. Мо­же, то твiй ве­ли­ко­ро­зум­ний за­хо­дить за ро­зум! - ска­за­ла Мар­та.

    - I мiй, i твiй! Обох я зас­та­ла в ка­бi­не­тi… Чо­гось зма­га­лись, по­роз­ки­да­ли книж­ки, на­вi­щось па­ли­ли якусь книж­ку… Щось у тiй книж­цi та не­доб­ре на­пи­са­но, ко­ли во­ни на­ва­жи­лись по­таєнцi спа­лить її в гру­бi, так, щоб i ми не ба­чи­ли.

    Марта нас­то­ро­чи­ла ву­ха й по­ча­ла лас­ка­вi­ше слу­хать сест­ри­ну роз­мо­ву.

    - Може, во­ни що по­га­не за­ду­ма­ли, щось не­доб­ре пи­са­ли… Бо тi вче­нi лю­ди те­пер ча­сом i справ­дi за ро­зум за­хо­дять, - про­мо­ви­ла Мар­та й поп­ро­си­ла сест­ру сiс­ти. - Бо­ро­ни бо­же чо­го! Ча­сом во­но ви­явиться! Чи не знаєш, сест­ро, що во­ни там пи­са­ли й па­ли­ли? Мо­же, що про­ти гу­бер­на­то­ра або…

    - Якби пак про­ти ко­гось! А то про­ти бо­га! - сли­ве ниш­ком ска­за­ла Сте­па­ни­да, ози­ра­ючись до две­рей.

    - Ох, ме­нi ли­хо! - аж плес­ну­ла в до­ло­нi Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Чи мо­литься пак бо­гу твiй чо­ло­вiк? Чи хо­дить до церк­ви? - пи­та­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.


    - Щось не ба­чи­ла, щоб вiн ко­ли мо­лив­ся… а мо­ли­тов­ни­ка в йо­го… й за­во­ду не­ма! Хi­ба на­пам'ять.

    - Еге! на­пам'ять! Я сво­го на­си­лу, аж сли­ве че­рез си­лу по­мо­ли­ла, во­ди­ла до чу­дов­ної iко­ни… Тiльки, сест­ро, нi­ко­му не ка­жи. По­ве­зи ли­шень, сест­ро, сво­го в лав­ру та в пе­ще­ри!

    Сестри розп­ро­ща­лись i нi­би на­вiть по­ми­ри­лись, пе­ре­ля­ка­нi страш­ним лi­бе­ра­лiз­мом своїх чо­ло­вi­кiв.

    Тiльки що Возд­ви­женський пе­рес­ту­пив че­рез по­рiг, як Мар­та гля­ну­ла на йо­го не­ве­се­ли­ми очи­ма. Вiн од­ра­зу по­чу­тив кру­гом неї страш­не по­лум'я, вже йо­му вi­до­ме.

    - Скажи ме­нi, на ми­лость бо­жу, що ви там з Даш­ко­ви­чем пи­ше­те та­ке страш­не, що аж тре­ба бу­ло па­лить в гру­бi? Чи ви мо­ло­денькi, чи вам i до­сi в го­ло­вi грає? Та в вас жiн­ки, та в вас же ку­па дi­тей! Бо­ро­ни бо­же якої на­пас­тiї Та то­дi ж ми про­па­щi з дiтьми.

    Воздвиженський сто­яв i ди­вив­ся на неї.

    - Де це ти наг­ля­дi­ла та­ких про­па­щих лю­дей? Сла­ва бо­гу, всi си­ди­мо до­ма й хлiб жуємо. Що це ти вер­зеш?

    - Ти сам вер­зеш! Що ви па­ли­ли в гру­бi з Даш­ко­ви­чем? - при­сi­ка­лась до йо­го жiн­ка.

    - Українськi пiс­нi.

    - Та не ду­ри ме­не, бо я ще не зов­сiм дур­на! Су­хоб­ру­сiв не бу­ло дур­них нi в Києвi, нi по­за Києвом.

    - Кажу то­бi, що па­ли­ли пiс­нi! Даш­ко­вич щось со­бi заб­рав у го­ло­ву…

    - О! бач! Я ж ка­жу, що бу­ло щось: вiн заб­рав щось у го­ло­ву, а ти й нi!

    - А я нi.

    - А пе­рех­рес­ти лиш сво­го ло­ба! - про­мо­ви­ла Мар­та.

    - А то на­вi­що? Дiдькiв не ба­чу кру­гом се­бе, не­ма од чо­го одх­ре­щу­ваться.

    Воздвиженський ба­чив, що йо­го ж зброю про­ти Даш­ко­ви­ча по­вер­ну­то на йо­го ж, та не знав, звiд­кiль во­но по­вер­ну­то. Хоч вiн сам i всто­ював ду­же за пат­рi­ар­хальнiсть, од­на­че вже да­ле­ко одiй­шов од неї i хо­тiв її на­ки­нуть на шию ко­мусь iн­шо­му.

    - Чого це та­кi дум­ки прий­шли то­бi в го­ло­ву? - спи­тав вiн у жiн­ки.

    - А то­го, що я завт­ра їду в лав­ру i в пе­ще­ри i хо­чу, щоб i ти їхав зо мною на про­щу та по­мо­лив­ся.

    - То й поїду, ко­ли то­бi то­го за­ма­ну­лось, бо са­мiй то­бi їхать не ви­па­дає: нi­яко­во бу­де.

    На дру­гий день вран­цi Возд­ви­женський му­сив їхать з жiн­кою до лаз­ри, йти з нею в пе­ще­ри. Вiн прик­ла­дав­ся до всiх мо­щей, хрес­тив­ся, бив пок­ло­ни, пi­дiй­мав очi вго­ру до бо­га, най­няв кiльком свя­тим мо­леб­нi, по­дав на час­точ­ку. Мар­та приїха­ла до­до­му ве­се­ла, доб­ра, спо­кiй­на. Че­рез те пi­лiг­римст­во до лав­ри ду­же пом'якi­ша­ло її сер­це. А Возд­ви­женський, поїхав­ши до лав­ри без снi­дан­ня i ду­же ви­го­ло­дав­шись, уп­лi­тав на всi зас­та­ви пе­че­ню та все роз­мов­ляв за свя­тих пе­черських як­раз так, як ко­лись лю­бив роз­мов­лять Су­хоб­рус, на­чи­тав­шись "Па­те­ри­ка" й "Жи­тiй".

    - От хто був лю­ди­на бо­го­бо­яща! Наш не­бiж­чик батько, - го­во­ри­ла лас­ка­во Мар­та Си­до­рiв­на, п'ючи чай з пух­кою лаврською прос­ку­рою. - Скiльки вiн по­по­хо­див до лав­ри, до пе­щер! Скiльки раз їздив вiн i в По­чаївську лав­ру! Як вiн мо­лив­ся, як вiн пос­тив! На цi­лий Київ не­ма та­ких бо­го­бо­ящих лю­дей, як Су­хоб­ру­си!

    - О! що не­ма, то це прав­да! Не­бiж­чик наш батько був прос­то-та­ки свя­тий! Я вi­рую, що вiн в раї! - про­мо­вив Возд­ви­женський нi­би щи­ро й щи­рi­ше уп­лi­тав пе­че­ню, за­пи­ва­ючи чаєм.

    

VI

    

    Закопавшись в книж­ки в своєму ка­бi­не­тi, пра­цю­ючи для про­фе­сорської ка­фед­ри, Даш­ко­вич дав­но не був у сво­го батька, в своїй рiд­нiй Чер­ка­щи­нi. Жiн­ка, дi­ти, книж­ки - все те не пус­ка­ло йо­го, не да­ва­ло йо­му вир­ваться на се­ло. Те­пер йо­му ду­же схо­тi­лось поїхать на се­ло, по­ди­виться на жит­тя сво­го на­ро­ду оком вче­но­го чо­ло­вi­ка, прис­лу­хаться до йо­го мо­ви, до пiс­нi. Нас­та­ли ва­ка­цiї, i вiн поїхав на се­ло до батька, в свої рiд­нi Се­ге­дин­цi.

    Того ро­ку пет­рiв­ка бу­ла до­що­ва. Лю­ди спiз­ни­лись ко­сить сi­но, до­жи­да­ючи су­хої го­ди­ни. Чер­каськi сте­пи зе­ле­нi­ли, як мо­ре. Даш­ко­вич виїхав на степ, i йо­го об­вi­яло свi­же сте­по­ве по­вiт­ря. Пiс­ля тiс­но­го ка­бi­не­ту, пiс­ля па­хо­щiв од цвi­лi на ста­рих книж­ках, по­то­че­них шаш­ля­ми, пiс­ля мiської душ­ної ку­ря­ви сте­пи зда­ли­ся йо­му зем­ним раєм. По­вiт­ря бу­ло та­ке чис­те й лег­ке, що, здається, гру­ди не втя­га­ли йо­го, а са­мо во­но ли­ло­ся в гру­ди. Зда­ва­лось, нi­би са­ме жи­вот­тя на­пу­ва­ло тi­ло, як во­да на­пу­ває губ­ку, прой­ма­ло всього чо­ло­вi­ка, до са­мої ду­шi. До­ро­га сла­лась по зе­ле­но­му сте­пу ши­ро­ким ки­ли­мом мiж дво­ма око­па­ми, на кот­рих рос­ло ви­со­ке ба­дил­ля Пет­ро­вих ба­то­гiв, об­си­па­них си­нi­ми зiр­ка­ми, мо­ло­чаю, си­зих ми­ко­лай­кiв, круг­ло­го­ло­вих бу­дя­кiв. Ши­ро­ко­лис­тий по­до­рож­ник й ок­са­ми­то­вий шпо­риш на­че сил­ку­ва­лись вкрить всю до­ро­гу, хо­тi­ли од­во­ювать її од важ­ких ко­лiс сiльських во­зiв. Уся зе­ле­на сте­по­ва ска­терть, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком, бу­ла нi­би зат­ка­на квiт­ка­ми: чер­во­ни­ми ку­па­ми смiл­ки, си­нi­ми дзво­ни­ка­ми, жов­ти­ми сте­по­ви­ми тюльпа­на­ми, фi­оле­то­вим со­ном й чеб­чи­ком. В тра­вi во­ру­ши­лась i трi­ща­ла си­ла ко­ни­кiв i вся­ких ку­зок. Над сте­пом в синьому не­бi би­лись та ще­бе­та­ли пташ­ки. Край до­ро­ги бi­га­ли про­вор­нi хов­раш­ки i, по­ба­чив­ши лю­дей, втi­ка­ли в но­ри й смi­ли­во виг­ля­да­ли звiд­тiль, пiд­няв­ши вуш­ка вго­ру. Ввесь зе­ле­ний степ i синє круг­ле не­бо за­ли­ва­ло про­мiн­ня га­ря­чо­го, зо­ло­то­го сон­ця. Про­зо­рий воз­дух роз­ши­ряв не­бок­руг да­ле­ко-да­ле­ко на всi бо­ки, скiльки мож­на бу­ло ски­нуть оком.

    Давно ба­чив Даш­ко­вич свiй рiд­ний степ. Йо­му зда­лось, що вiн по­ба­чив йо­го впер­ше. Вiн не мiг одiр­вать очей од тра­ви, од не­ба, встав з во­за й пi­шов пiш­ки. Са­мi но­ги нес­ли йо­го все да­лi й да­лi. Вiн звер­нув з до­ро­ги на тра­ву i, за­був­ши свою фi­ло­со­фiю, по­чав рвать квiт­ки. По­ба­чив­ши се­бе на са­мо­тi, се­ред та­ко­го прос­то­ру, Даш­ко­вич по­чав фi­ло­софст­ву­вать, але че­рез хви­ли­ну нi­чо­го вже не знай­шов в своїй го­ло­вi. Вiн знов сил­ку­вав­ся ду­мать i знов по­чу­тив, що дум­ка десь вис­лиз­ну­ла з йо­го го­ло­ви. Вiн тiльки знав, що ба­чить зе­ле­ний степ, синє не­бо, шлях, пти­цi у не­бi, чує сот­ню го­ло­сiв навк­ру­ги. I знов сил­ку­вав­ся вiн пе­ре­мог­ти се­бе, а дум­ки все-та­ки не йшли па ум. Йо­му хо­тi­лось тiльки ди­виться й ми­лу­ва­тись кра­сою роз­кiш­ної сте­по­вої при­ро­ди.

    Далеко-далеко на пiв­день за­си­нi­ли сму­гою го­ри, вкри­тi лi­сом. Та смуж­ка зда­ва­лась на краї не­ба си­зою хма­рою, кот­ра лед­ве-лед­ве ви­со­ву­ва­лась скраю над сте­пом. Там, у тих го­рах, сто­яло ве­ли­ке се­ло Се­ге­дин­цi.

    Дашкович наб­ли­жав­ся до тiєї синьої сму­ги. Го­ри вис­ту­па­ли з ту­ма­ну. Вже мож­на бу­ло ба­чить яри й до­ли­ни мiж го­ра­ми; бу­ло вид­ко лi­си, се­ла, роз­ки­да­нi на шпи­лях i по­пiд го­ра­ми. Хрес­ти на церк­вах i вiк­на бли­ща­ли в ту­ма­нi про­ти сон­ця, як ал­ма­зи з-пiд тон­кої ма­те­рiї. Лi­си вис­ту­па­ли яс­нi­ше. Тем­нi й не­ви­со­кi го­ри зда­ва­лись ви­щи­ми се­ред гла­денько­го рiв­но­го сте­пу, роб­ля­чи чу­до­вий конт­раст з зе­ле­ною ши­ро­кою ска­тер­тю. Зда­ва­лось, нi­би який­сь ве­ли­чез­ний звiр ле­жав на сте­пу, пiд­няв спи­ну й нас­тов­бур­чив на спи­нi тем­ну си­зу ще­ти­ну. Вже сон­це ско­ти­лось до за­хо­ду, вже сте­по­ва тра­ва лис­нi­ла чер­во­ним одлнс­ком. Даш­ко­вич наб­ли­зив­ся до тих гiр. Степ кiн­чав­ся. Ба­ла­гу­ла лед­ве при­мiт­не пi­дiй­ма­лась на при­гор­ки, то знов спус­ка­лась в нег­ли­бо­кi до­ли­ни. Вже на го­рах мож­на бу­ло ба­чить ду­же ви­раз­но й лi­си, й се­ла, й церк­ви на гор­бах. Звiд­тiль по­тяг вiт­рець, свi­жi­ший й мок­рi­ший од сте­по­во­го. Мож­на бу­ло на­вiть ли­цем по­чуть, що десь не­да­леч­ке є во­да, лiс, де­ре­во, тiнь; є до­ли­ни, яри з став­ка­ми й сад­ка­ми.

    - Поганяй ли­шень швид­ше! - ска­зав Даш­ко­вич по­го­ни­че­вi.

    - Нащо вам швид­ше? Доїде­мо ще сьогод­нi до Се­ге­ди­нець, - обiз­вав­ся жи­док, не обер­та­ючись до Даш­ко­ви­ча, i хвисьнув ба­то­гом по ко­нях, су­хих, як трiс­ки. Ко­нi пiд­тюп­цем по­бiг­ли з при­гор­ка на до­ли­ну, а з до­ли­ни знов на при­го­рок. Го­ри з лi­са­ми й се­ла­ми то ви­ри­на­ли, то знов хо­ва­лись за при­гор­ки, i ча­сом з-за гор­ба бу­ло тiльки вид­но вер­хи та хрес­ти церк­ви ближ­чо­го се­ла. Пе­ред очи­ма ра­зом роз­гор­ну­лось се­ло пiд го­рою, над ве­ли­ким ста­вом. Ко­нi збiг­ли ду­же пруд­ко на греб­лю, i ба­ла­гу­ла за­сi­ла в грязь по са­мi­сiнькi ма­то­чи­ни. Жи­док зат­рi­пав ру­ка­ми й вiж­ка­ми, зак­ри­чав, зас­вис­тав. Ко­ни­ки роз­тяг­ли свої су­хi реб­ра, мов хор­ти, й ви­нес­ли ба­ла­гу­лу з баг­на, на­че на ру­ках.


    З став­ка по­вi­яло хо­лод­ком. Ко­нi по­бiг­ли по­пiд гус­ти­ми сад­ка­ми. Не­за­ба­ром ба­ла­гу­ла знов пiд­ня­ла­ся на ви­щу го­ру й схо­ва­лась в гус­тий ста­рий лiс. Який знай­омий був той лiс Даш­ко­ви­че­вi! До­ро­га йшла по са­мiй спи­нi дов­гої го­ри, а по обид­ва бо­ки ле­жа­ли гли­бо­кi до­ли­ни. Лiс зас­те­ляв го­ру й до­ли­ни гiл­ляс­ти­ми ду­ба­ми та гра­ба­ми. По­над шля­хом рос­ла лi­щи­на, де так час­то Даш­ко­вич ма­лим хлоп­цем лю­бив рвать го­рi­хи. Ще ви­ще виїха­ла ба­ла­гу­ла на го­ру, i з тiєї го­ри ста­ло вид­но всi Се­ге­дин­цi, що роз­си­па­лись на двох шпи­лях i на до­ли­нi по­над дво­ма ве­ли­ки­ми став­ка­ми. Даш­ко­вич по­чу­вав, що в йо­го не­мо­ло­до­му сер­цi за­во­ру­ши­лась ра­дiсть шко­ля­ра, кот­рий вер­тається з шко­ли до рiд­но­го до­му. Те по­чут­тя об­вi­яло йо­го нi­би па­хо­ща­ми ранньої вес­ни, па­хо­ща­ми бi­ло­го цвi­ту ви­шень, че­ре­шень, ряс­ту та мо­ло­дої пер­шої тра­ви­цi.

    Довго ко­ти­ла­ся ба­ла­гу­ла з го­ри й збiг­ла на ши­ро­ку греб­лю. В кiн­цi греб­лi пiд вер­ба­ми сто­яв знай­омий млин, зчор­нi­лий од не­го­ди. Ко­ле­са й те­пер кру­ти­лись так са­мо, як i за ча­су Даш­ко­ви­че­вих мо­ло­дих лiт, на­вiть так са­мо на чор­них ко­ле­сах бли­ща­ло кiлька но­вих бi­лих ло­пат­нiв, не­на­че ла­ток. На ви­со­ко­му шпи­лi, на чо­ло­поч­ку, про­ти са­мої греб­лi бi­лi­ла церк­ва з п'ятьма ба­ня­ми. Один став, ве­ли­кий, аж на двi верст­вi, огор­тав той шпиль сли­ве навк­ру­ги, а дру­гий, ще бiльший, по дру­гий бiк, роз­ли­вав­ся круг­лим озе­ром се­ред чи­ма­лих зе­ле­них гiр. Ко­ло са­мо­го ста­ву, кран ле­ва­ди, на гор­боч­ку сто­яла дру­га церк­ва з од­нiєю ба­нею й ви­со­кою дзвi­ни­цею. Ко­нi по­вер­ну­ли ву­ли­цею до тiєї церк­ви й заїха­ли у двiр свя­ще­ни­ка. Ста­рий си­вий свя­ще­ник вий­шов на га­нок i спер­шу не впiз­нав сво­го си­на.

    - Чи це ти, Ва­си­лю? - спи­тав ста­рий батько, зблизька при­див­ля­ючись до си­на, й тро­хи не до­торк­нувсь до йо­го ли­ця.

    - Добривечiр вам, та­ту! Це я! Чи я так пос­та­рiв­ся, що ви ме­не не впiз­на­ли? - пи­тав Даш­ко­вич, цi­лу­ючи батька в ру­ку, а по­тiм цi­лу­ючись з ним у гу­би. Батько три­чi поб­ла­гос­ло­вив сво­го си­на та все при­див­ляв­ся до йо­го.

    - Чого ти, си­ну, став та­кий блi­дий та ху­дий? Й очi то­бi якось по­за­тя­га­ло. Чи то­бi яка не­до­го­да, чи не­дос­та­ча в чо­му? Чи, ма­буть, то­бi та на­ука по­за­тя­га­ла очi?

    - Старiсть при­хо­дить, та­ту! Та­ка вже людська до­ля.

    Син при­див­ляв­ся до батька, кот­рий вже сто­яв од­нiєю но­гою в мо­ги­лi. Очi йо­го ди­ви­лись якось ду­же спо­кiй­но, бай­дуж­но, а ли­це вже по­морх­ло й нi­би при­па­ло зем­лею мiж гли­бо­ки­ми зморш­ка­ми; йо­го го­ло­ва й бо­ро­да бу­ли бi­лi, не­на­че виш­не­вий цвiт.

    Вони увiй­шли в ха­ту. По­кої бу­ли ду­же ста­рi: в їх тхну­ло трух­ля­ти­ною. Син по­ба­чив, що в по­ко­ях нi­чо­го не змi­ни­лось од ча­су йо­го ди­тя­чих лiт. Свiт­ли­ця з сво­ло­ка­ми, з об­ра­за­ми бу­ла та­ка са­ма, як i кiлька де­сят­кiв год пе­ред­нi­ше. В кiм­на­тi сто­яла та са­ма зе­ле­на ве­ли­ка скри­ня, скля­на ша­фа; бу­ла та са­ма дов­га ле­жан­ка, гру­ба з зе­ле­них ка­холь, те са­ме лiж­ко. Ог­ля­дiв­ши ха­ту й сi­ни, Даш­ко­вич по­тiм вий­шов у са­док. Тут при­ро­да па­ну­ва­ла всею своєю си­лою. Де ко­лись Даш­ко­вич по­ро­бив своїми ру­ка­ми квiт­ни­ки, де вiн ко­лись сi­яв аст­ри й лев­кої, там те­пер рос­ли ка­ла­чи­ки та ло­пух. Чор­но­биль до­рiс вже до са­мої ха­ти й заг­ля­дав у вiк­на. Яб­лу­нi й че­реш­нi рос­ли й по­си­ха­ли, пус­ка­ли мо­лод­ня­ки, як хо­тi­ли, мiж гус­ти­ми бур'яна­ми. Де­ре­за на­бiг­ла, як та­тарська ор­да, аж до се­ре­ди­ни сад­ка. Все за­рос­та­ло, як за­рос­та­ло й по­ми­ра­ло са­ме людське жи­вот­тя в гос­по­дi.

    Дашкович пi­шов по­ди­виться на ха­зяй­ст­во ста­ро­го батька. I там вiн по­ба­чив, що все осi­ло, все руй­ну­ва­лось. Клу­ня бу­ла об­дер­та. На ку­пах со­ло­ми й мер­ви, де ко­лись сто­яли ве­ли­кi скир­ти й оже­ре­ди, вже рос­ла кро­пи­ва. Даш­ко­вич ба­чив, що при­ро­да бу­ла вже на­по­го­то­вi пог­ли­нуть са­мий слiд то­го куб­ла, звiд­кiль вiн ви­ли­нув на свiт. Для неї ще тре­ба бу­ло сту­пить кiлька сту­пе­нiв, i вiн не впiз­нав би й слi­ду рiд­ної осе­лi. Йо­му ста­ло важ­ко й сум­но на ду­шi.

    Син по­ба­ла­кав з батьком i по­ба­чив, що ста­ро­му вже бай­ду­же про цей свiт. Роз­мо­ва на­вiть вто­ми­ла ста­ру лю­ди­ну.

    Надвечiр Даш­ко­вич пi­шов знай­омою ву­ли­цею по­ди­виться на се­ло. Там во­ру­ши­лось жит­тя не гли­бо­ке й не ши­ро­ке, але жи­ве, жи­ве, ро­бо­че жит­тя се­ла в га­ря­чий лiт­нiй час! Жен­цi ве­се­ло вер­та­лись з по­ля; дiв­ча­та йшли цi­лою юр­бою i спi­ва­ли свi­жи­ми го­ло­са­ми пiс­ню. За ни­ми йшли па­руб­ки й за­чi­па­ли їх жар­та­ми. Смiх i жар­ти, ве­се­лi сло­ва й смут­нi пiс­нi ли­ли­ся те­чiєю, не­на­че лю­ди не пра­цю­ва­ли, а десь гу­ля­ли цi­лий день. Десь не­да­ле­ко жiн­ки зма­га­лись та ла­ялись че­рез го­род, сто­ячи за ти­на­ми. Ко­са­рi за­тяг­ли пiс­ню так го­лос­но, що аж лу­на пiш­ла по­над ста­вом. От i че­ре­да пус­ти­лась з по­ля до се­ла й заг­лу­ши­ла пiс­нi, й смiх, i жар­ти, на­вiть дзвiн­ку, як дзво­ни на дзвi­ни­цi, жi­но­чу лай­ку. Се­ло зак­ри­ча­ло, зак­ле­ко­тi­ло ти­ся­чею уся­ких го­ло­сiв, за­шу­мi­ло, як лiс на ве­ли­ко­му вiт­рi.

    Дашковича вра­зи­ло та­ке ки­пу­че, во­руш­ке жит­тя ук­раїнсько­го се­ла. Пiс­ля го­ро­да, пiс­ля ка­бi­не­ту, пiс­ля фi­ло­со­фiї все те зда­лось йо­му та­ким но­вим, та­ким ори­гi­нальним, та­ким жи­ву­чим, що вiн сам со­бi зда­вав­ся мер­цем се­ред ти­ся­чi пульсiв сiльсько­го жит­тя. Йо­му прий­шла на дум­ку ве­ли­ка ву­ли­ця в ве­ли­ко­му мiс­тi, де ки­пить, хоч ви­ще й iн­ше, але так са­мо ки­пить жит­тя.

    Дашкович iшов се­ред ули­цi, за­ду­мав­шись; ко­ли це од­ра­зу в ту ву­ли­цю на­че по­си­па­лась че­ре­да! По­пе­ре­ду бiг­ли, ха­па­ючись, сви­нi, по­тiм - вiв­цi, а по­тiм по­важ­но йшли кру­то­ро­гi во­ли й ко­ро­ви. Че­ре­да бiг­ла прос­то на йо­го i не ду­ма­ла звер­тать фi­ло­со­фо­вi. Вiн ос­ту­пив­ся пiд тин, але важ­кi ро­га­тi жи­во­ти­ни, не звик­шi по­ва­жать вче­них лю­дей, йшли прос­то на йо­го. Ули­ця бу­ла ву­зенька, i Даш­ко­вич му­сив ви­лiз­ти на тин i зов­сiм не по-фi­ло­софсько­му стриб­нуть у са­док. Ви­со­ка кро­пи­ва дос­та­ла до вух i по­жа­ли­ла йо­му ли­це. Вiн че­рез тин ди­вив­ся на ву­ли­цю, де дiв­ча­та й мо­ло­ди­цi зай­ма­ли до­до­му го­вар i вiв­цi, тя­га­ючи за шиї нес­лух­ня­них ове­чок до дво­рiв. Гус­та ку­ря­ва по­ляг­ла на са­док, i йо­го зда­ви­ло в гру­дях. Даш­ко­вич хо­тiв пе­ре­лiз­ти че­рез пе­ре­лаз у дру­гий са­док, а тут на­па­ла на йо­го зла со­ба­ка, якi бу­ва­ють на се­лах. Со­ба­ка ска­ка­ла на пе­ре­лаз i до­ся­га­ла до йо­го по­ли. Фi­ло­соф си­дiв на пе­ре­ла­зi, по­ки при­бiг чо­ло­вiк з ло­ма­кою та прог­нав со­ба­ку.

    Через са­док, че­рез не­ве­лич­ку па­сi­ку Даш­ко­вич пе­рей­шов на ле­ва­ди, що прос­тя­га­лись до са­мо­го став­ка. Чу­до­ве зе­ле­не ба­дил­ля на го­ро­дах бра­ло в се­бе очi, аж лис­нi­ло пiд ко­сим чер­во­ним про­мiн­ням сон­ця. Даш­ко­вич пi­шов че­рез ле­ва­ди на дов­гу ко­су, що кли­ном вга­ня­лась да­ле­ко в ста­вок. Уся ко­са бу­ла вкри­та сад­ка­ми, а по­над во­дою - гус­ти­ми вер­ба­ми. Пiд ти­ми вер­ба­ми не бу­ло оче­ре­ту нi ко­ми­шу. Во­да бу­ла чис­та. Пiс­ку­ва­те дно свi­ти­лось i жов­тi­ло. Те мiс­це бу­ло ду­же доб­ре для ку­пан­ня. Дiв­ча­та з вiд­ра­ми бiг­ли в бе­рег по во­ду i спi­ва­ли пi­сень, пе­ре­бi­га­ючи Даш­ко­ви­че­вi до­ро­гу.

    - Добривечiр, дiв­чи­но! Що ти не­сеш? - спи­тав Даш­ко­вич, жар­ту­ючи, в од­нiєї чор­ня­вої дiв­чи­ни.

    - Доброго здо­ров'я! - ти­хо обiз­ва­лась дiв­чи­на, i її ли­це так i спах­ну­ло со­ром­ли­вим по­лум'ям. Во­на пiш­ла да­лi й сло­ва не про­мо­ви­ла.

    - А ти, дiв­чи­но, що не­сеш? - спи­тав вiн у дру­гої, ще кра­щої дiв­чи­ни з дов­гою чор­ною ко­сою й ка­ри­ми очи­ма; I во­на йшла з вiд­ра­ми на ко­ро­мис­лi.

    - А хi­ба не ба­чи­те! Морк­ву! - ска­за­ла смi­ли­во дiв­чи­на i не­на­че срiб­ло по­си­па­лось й задз­ве­нi­ло об криш­таль, так задз­ве­нiв її чу­до­вий го­лос.

    - А де ж ти наб­ра­ла тiєї морк­ви?


    - В кри­ни­цi нар­ва­ла! - ска­за­ла дiв­чи­на й зас­мi­ялась так, не­на­че со­ло­вей­ко за­ще­бе­тав. Во­на одс­ту­пи­ла, мо­же, на два сту­пе­нi й по­ча­ла ве­се­лої пiс­нi та­ким го­ло­сом, яко­го ма­ють пер­во­ряд­нi опер­нi ар­тист­ки. Даш­ко­вич став i слу­хав та слу­хав, до­ки дiв­чи­на не зай­шла за вер­би, а її го­лос все лив­ся та дзве­нiв, аж од­ляс­ки йшли по сад­ках. Йо­го по­тяг­ло слiд­ком за тим го­ло­сом: та­ка бу­ла в йо­му ча­ру­юча си­ла, та­ка бу­ла чу­до­ва та лiс­ня! Вiн пi­шов по­пiд виш­ня­ми, ло­за вер­ба­ми i по­ба­чив, як че­рез рiд­кi гiл­ки виш­ни­ка за­чор­нi­ла роз­кiш­на ко­са, за­чер­во­нi­ло доб­ре на­мис­то на шиї. Даш­ко­вич впiз­нав чор­ноб­ри­ву смi­ли­ву дiв­чи­ну. Во­на за­мовк­ла, сто­яла з вiд­ра­ми й ти­хо роз­мов­ля­ла з па­руб­ком. Па­ру­бок був мо­ло­дий i гар­ний. Даш­ко­вич ба­чив тiльки йо­го чер­нi рiз­кi бро­ви, що ду­же ви­раз­но чор­нi­ли на ли­цi се­ред зе­ле­ною лис­тя. Дiв­чи­на сто­яла й го­ло­ву схкли­ла, а пра­вою ру­кою все на­щось пе­ре­би­ра­ла на шиї раз­ки на­мис­та, її що­ки нi­би па­ла­ли вог­нем, i во­на все спус­ка­ла очi до­до­лу. Ве­чiрнє сон­це об­ли­ва­ло ти­хим свi­том мо­ло­ду щас­ли­ву па­ру, що ба­ла­ка­ла про ко­хан­ня. Ли­це в дiв­чи­ни чер­во­нi­ло про­ти сон­ця, як пi­во­нiя, а па­ру­бок все шось го­во­рив ти­хим го­ло­сом та не зво­див очей з її ли­ця. Прив'яле сер­це в Дашкр­ви­ча якось ра­дiс­но за­во­ру­ши­лось; вiн ми­лу­вав­ся тiєю па­рою, ти­ми па­хо­ща­ми сiльсько­го ко­хан­ня, що на­га­ду­ва­ли йо­му па­хо­щi зе­ле­но­го сте­пу i сте­по­вих квi­ток. Вiн лег­ко зiтх­нув i пi­шов до став­ка, пе­рес­ко­чив­ши че­рез пе­ре­лаз. На са­мо­му кiн­цi ко­си, що нi­би пла­ва­ла на ста­ву з ха­та­ми й са­доч­ка­ми, вiн ску­пав­ся. По­го­жа во­да бу­ла чис­та й здо­ро­ва. В во­дi на днi бi­лiв пi­со­чок. Над йо­го го­ло­вою ви­сi­ло зе­ле­не гiл­ля верб i ки­да­ло тiнь на во­ду. Свi­жий i ве­се­лий, наб­рав­шись жиз­нос­тi й свi­жос­тi з са­мо­го дже­ре­ла й гли­би­ни на­ту­ри, Даш­ко­вич вер­тав­ся на­зад, а пе­ред йо­го очи­ма все ма­ня­чи­ла щас­ли­ва рум'яна дiв­чи­на й чор­ноб­ри­вий па­ру­бок.

    От iде вiн проз од­ну ха­ту. Ко­ли чує вiн, аж в тiй ха­тi щось ду­же кри­чить. То був крик жi­но­чий. Мо­ло­ди­ця кри­ча­ла так страш­но, на­че її ка­ту­ва­ли. Даш­ко­вич ду­же зля­кавсь. Йо­го взяв жаль, i вiн увiй­шов у ту ха­ту.

    Серед ха­ти сто­яв здо­ро­вий, та­ки знай­омий йо­му чо­ло­вiк, Ос­тап Ду­бо­вiй, i бив на­ли­га­чем свою жiн­ку. Жiн­ка ве­ре­ща­ла, кля­ла йо­го й тiльки щу­ли­лась у кут­ку та обо­ро­ня­лась го­ли­ми ру­ка­ми. На ру­ках бу­ло вид­ко си­нi й чер­во­нi поп­ру­ги од вiрьовки, її очi­пок ва­ляв­ся на зем­лi, ко­са роз­си­па­лась по пле­чах. Во­на гвал­ту­ва­ла не своїм го­ло­сом, а чо­ло­вiк бив її, по чо­му тiльки влу­чав. Во­на ла­ялась i шта­пу­ва­ла по­га­ни­ми сло­ва­ми. Чи­ма­лi дi­ти юр­бою зби­ли­ся в дру­го­му кут­ку аж на по­лу, ви­ща­ли й го­ло­си­ли. Чо­ло­вiк, як звiр, мах­нув на­ли­га­чем по дi­тях, туп­нув на їх обо­ма но­га­ми й кляв, щоб їх жив­цем зем­ля пог­ли­ну­ла. Жiн­ка ки­ну­лась бо­ро­нить дi­тей, вхо­пи­ла чо­ло­вi­ка зза­ду за чуп­ри­ну обо­ма ру­ка­ми.

    Дашкович по­чав вго­во­рю­вать Ду­бо­вiя, а роз­лю­то­ва­ний чо­ло­вiк по­чав йо­го ла­ять: "Не ми­кай­ся, па­не, не в своє дi­ло! А то я й то­бi дам та­кої ж про­чу­хан­ки! Я не по­див­люсь то­бi в зу­би!" I про­фе­сор по­ба­чив, що луч­че шви­денько втек­ти з ха­ти. Вий­шов­ши над­вiр, вiн ба­чив, як жiн­ка й дi­ти, ви­га­дав­ши со­бi час, про­жо­гом ки­ну­лись з ха­ти й по­хо­ва­лись по бур'янах, як кур­ча­та хо­ва­ються од шу­лi­ки.

    Вже Даш­ко­вич ми­нув Ду­бо­вiй­ову ха­ту, пе­рей­шов че­рез два сад­ки, че­рез двi ле­ва­ди, а та страш­на кар­ти­на не схо­ди­ла з йо­го дум­ки. Йо­му так схо­тi­ло­ся ще раз по­ди­виться на щас­ли­ву па­ру, що сто­яла пiд вер­бою, на­ми­лу­ваться щас­тям ко­хан­ня мо­ло­дої дiв­чи­ни i хоч тро­хи зiг­нать з ду­шi сму­ток.

    Тiльки що вiн став пiд тiєю са­мою вер­бою i вгле­дiв ту са­му дiв­чи­ну з па­руб­ком, ко­ли ди­виться, аж там стоїть який­сь ще дру­гий па­ру­бок та все пог­ля­дає на мо­ло­ду дiв­чи­ну й мо­ло­до­го хлоп­ця. Той па­ру­бок все кру­тив свiй дов­гий вус та все ди­вив­ся зли­ми блис­ку­чи­ми очи­ма на дiв­чи­ну. Йо­го си­ня спiд­ня гу­ба од­вис­ла й тру­си­лась, а ли­це бу­ло смут­не й зле. А мо­ло­да дiв­чи­на все пе­ре­би­ра­ла раз­ки на­мис­та, все спус­ка­ла очi до­до­лу та сти­ха про­мов­ля­ла до чор­ня­во­го хлоп­ця; чор­ня­вий хло­пець пок­лав на її пле­че ру­ку й не зво­див очей з її чер­во­но­го ли­ця. Даш­ко­вич по­ба­чив, що вiн тут зов­сiм зай­вий, втя­мив, до чо­го во­но йдеться, та шви­денько по­чим­чи­ку­вав че­рез сад­ки й ого­ро­ди до се­ла.

    Недалечке од батькiвської осе­лi йо­го пе­рест­рiв знай­омий су­сi­да То­пил­ка. Даш­ко­вич впiз­нав йо­го.

    - Чи впiз­наєте ме­не, То­пил­ко? - спи­тав вiн у чо­ло­вi­ка. То­пил­ка дов­го при­див­ляв­ся, а по­тiм крик­нув: "Чи вже ж це ви, Ва­си­лю?"

    - Як ба­чи­те, я!

    - Якi ж ви ста­ли ху­дi та блi­дi! - про­мо­вив То­пил­ка од щи­ро­го сер­ця.

    - Може, вам по­га­но жить у Києвi, то пе­ре­ходьте до нас свя­ще­ни­ком на па­нот­це­ве мiс­це, - ска­зав То­пил­ка зго­дом.

    - I вже го­дi! То­пил­ко.

    Топилка поп­ро­сив Даш­ко­ви­ча зай­ти до йо­го в ха­ту, i вiн зай­шов. То­пил­чи­ха й со­бi ду­же зди­ву­ва­лась, що вiн став та­кий ху­дий та блi­дий. Чо­ло­вiк був ду­же ра­дий, за­раз пос­та­вив на стiл пляш­ку го­рiл­ки; жiн­ка ки­ну­лась до ко­мо­ри, при­нес­ла щiльник ли­по­во­го ме­ду, дос­та­ла хлi­ба й со­лi, нак­ри­ши­ла са­ла, пок­ра­яла цi­лий хлiб, пос­та­ви­ла на стiл сме­та­ну. I То­пил­ка, й То­пил­чи­ха веш­та­лись по ха­тi, ста­ви­ли на стiл, що тiльки мож­на бу­ло знай­ти в їх не­ба­га­тiй гос­по­дi.

    Жiнка мет­ну­лась до пе­чi i нев­ва­жа­ючи на те, що вто­ми­лась на по­лi, хо­тi­ла роз­па­лю­вать со­ло­му й сма­жи­ти сма­же­ню. То­пил­ка на­лив чар­ку го­рiл­ки, ви­пив сам i по­чав час­ту­вать Даш­ко­ви­ча.

    - Та ви­пий­те-бо хоч ча­роч­ку! Ви­пи­вай­те-бо всю до дна! Та за­ку­сiть, будьте лас­ка­вi! Оце, гос­по­ди! не­ма чим вас i прий­мать, i вi­та­ти. Ми вже оце й по­ве­че­ря­ли.

    - Не тур­буй­тесь! Бо­га бiй­тесь! Що це ви! - зас­по­ко­ював Даш­ко­вич доб­рих лю­дей i му­сив сам вир­вать во­гонь з рук в То­пил­чи­хи, кот­ра хо­тi­ла вже пiд­па­лю­вать в пе­чi со­ло­му й трiс­ки.

    - Та ви­пий­те-бо ще хоч ча­роч­ку! Оце, бо­же мiй! Ко­ли б пак бу­ло знат­тя, що та­ко­го гос­тя ма­ти­ме­мо! - знов бiд­кав­ся То­пил­ка. - А ми ж вас знаємо зма­леч­ку! А ми ж ма­ли­ми ко­лись гу­ля­ли з ва­ми i в хре­щи­ка, i в жельма­на, i вес­ня­нок спi­ва­ли. Та ти б та­ки, жiн­ко, за­ча­ви­ла кур­ча! Де ж пак, не ба­чи­ли вас стiльки год! - так зга­ду­вав То­пил­ка дав­ню дав­ни­ну та все прип­ро­ху­вав.

    Топилчиха при­нес­ла си­ру й мас­ла, пос­та­ви­ла со­ло­них огiр­кiв та все бiд­ка­лась, що не­ма чим прий­мать гос­тя.

    Дашкович по­чав роз­ка­зу­вать про Ду­бо­вiя, як вiн не­дав­но ка­ту­вав жiн­ку й дi­тей, i спи­тав:

    - Скажiть ме­нi, за що Ду­бо­вiй так ка­тує свою не­щас­ну жiн­ку?

    - О! хi­ба ж ви не пам'ятаєте? Та во­ни так б'ються­од то­го ча­су, як поб­ра­лись. I вiн за­ка­то­ва­ний та упер­тий, i во­на та­ка сам. I вiн хо­че вер­хо­во­дить в гос­по­дi, i во­на хо­че вер­хо­во­дить, нi­ко­ли не змов­чить йо­му, та й вой­ду­ються цi­лий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiст­ки, ма­буть, не­ма цi­лої! Во­на вже раз ки­да­ла йо­го, але швид­ко вер­ну­лась i те­пер оце нах­ва­ля­лась, що знов по­ки­не, - про­мо­вив То­пил­ка.

    - I гос­по­ди! скiльки раз во­на пе­ре­хо­ву­ва­лась по чу­жих ха­тах, по клу­нях, по­ки в йо­му бу­ло не про­хо­ло­не той пе­кельний во­гонь! - про­мо­ви­ла То­пил­чи­ха, зiтх­нув­ши.

    Ще во­ни всi троє си­дi­ли за сто­лом i роз­мов­ля­ли, як у сi­неш­нi две­рi ввiй­шла дiв­чи­на з вiд­ра­ми i по­ча­ла ви­ли­вать во­ду в дiж­ку. Даш­ко­вич за­раз впiз­нав ту гар­ну спi­ву­чу дiв­чи­ну, що сто­яла не­дав­но з хлоп­цем пiд вер­ба­ми.

    - А бач, дiв­чи­но, я те­бе й ви­пе­ре­див, хоч я й ста­рi­ший за те­бе! - про­мо­вив Даш­ко­вич.

    Дiвчина по­чер­во­нi­ла, як ма­кiв­ка, за­ту­ли­лась ру­ка­вом i не зна­ла, де дi­тись.

    - Це на­ша доч­ка Нас­тя! Чо­го це ти так опiз­ни­лась? - про­мо­ви­ла То­пил­чи­ха.

    - Оце! По­ба­ла­ка­ла тро­хи з дiв­ча­та­ми. Хi­ба не мож­на пос­то­ять та по­го­во­ри­ти! - смi­ли­во про­мо­ви­ла Нас­тя i ско­са, й гар­но, й лу­ка­во зирк­ну­ла очи­ма на Даш­ко­ви­ча.

    Її чу­до­вий го­лос так i задз­ве­нiв по всiй ха­тi, а вид так i па­шiв чер­во­ним со­ром­ли­вим вог­нем, хоч у ха­тi бу­ло вже не ду­же вид­ко. Во­на про­жо­гом вис­ко­чи­ла у двiр i зас­пi­ва­ла ве­се­лої пiс­нi.

    - Як ви­рос­ла ва­ша доч­ка! Я б зро­ду-звi­ку не впiз­нав її! - ска­зав Даш­ко­вич, при­га­ду­ючи, яка бу­ла Нас­тя мi­зер­на, та за­ни­дi­ла, та мир­ша­ва, як бу­ла ма­ленькою дiв­чин­кою.


    Вже су­те­нi­ло над­во­рi, як Даш­ко­вич вер­тавсь до батька. То­пил­ка з жiн­кою вип­ро­ва­ди­ли йо­го за во­ро­та та все ду­же дя­ку­ва­ли, що вiн не по­гор­ду­вав ни­ми, прос­ти­ми людьми, й не за­був дав­нiх своїх су­сiд. Даш­ко­вич не мiг на­ди­ву­ваться, якi бу­ли доб­рi, лас­ка­вi тi прос­тi лю­ди, кот­рi з до­ро­гою ду­шею бу­ли ра­дi вi­тать сво­го гос­тя.

    Дашкович увiй­шов у батькiвський двiр i по­ба­чив дов­гий ря­док ко­са­рiв, що ве­че­ря­ли пiд ха­тою й ве­се­ло ба­ла­ка­ли то про се, то про те. Ста­рий батько си­дiв у ган­ку i пе­ре­мов­ляв­ся сло­ва­ми з ко­са­ря­ми, до­жи­да­ючи си­на. Швид­ко по­тiм най­мич­ка ви­нес­ла на га­нок сто­лик i по­да­ла ве­че­рю. Ве­чiр був та­кий теп­лий та ти­хий, що їм обом не хо­тi­лось йти в по­кої ве­че­рять. Ко­са­рi все ба­ла­ка­ли та їли по­хап­цем з та­ким сма­ком, яко­го Даш­ко­вич дав­но не заз­нав. По­ве­че­ряв­ши, ко­са­рi пе­рех­рес­ти­лись до церк­ви, по­дя­ку­ва­ли за ве­че­рю, по­за­би­ра­ли ко­си й пiш­ли гур­том з дво­ра.

    Дашкович дов­го ще си­дiв на ган­ку, вже як ста­рий втом­ле­ний батько пi­шов спо­чи­вать. Вже по­но­чi­ло. Над Се­ге­дин­ця­ми пос­ла­ла­ся нiч, тем­на, ти­ха й зо­ря­на. На се­лi вже за­тих го­мiн i шум, тiльки дiв­ча­та й хлоп­цi не вти­ха­ли на­вiть пiс­ля важ­кої польової ро­бо­ти та все спi­ва­ли на ву­ли­цi. Скрiзь на се­лi спi­ва­ло за­ра­зом кiлька ву­лиць. Па­ру­бо­чi го­ло­си об­зи­ва­лись пiс­нею десь да­ле­ко за став­ком та все наб­ли­жа­лись до то­го мiс­ця, звiд­кiль ли­ли­ся свi­жi дi­воцькi го­ло­си десь пiд вер­ба­ми. За го­ло­сом кож­но­го па­руб­ка мож­на бу­ло ву­хом вис­лiд­ку­вать, ку­дою пря­му­ва­ла смi­ли­ва па­ру­бо­ча но­га, де бу­ла чия ми­ла, на якiм кут­ку об­зи­ва­лась во­на пiс­нею. Хо­ри ву­лиць змi­шу­ва­лись, пе­ре­пи­ня­лись, ча­сом зли­ва­лись до­ку­пи в один тон, ча­сом рiз­ни­ли в ди­со­нанс. Спi­ву­че ук­раїнське се­ло спi­ва­ло до пiв­но­чi, i до пiв­но­чi пiд зо­ря­ми си­дiв Даш­ко­вич на ган­ку та все ду­мав свою ду­му. Йо­го при­ча­ру­ва­ло сiльське жит­тя, не гли­бо­ке, але спi­ву­че й жи­ву­че; йо­го при­ча­ру­ва­ла рiд­на мо­ва, рiд­на пiс­ня, чис­те по­вiт­ря рiд­но­го краю, й си­не не­бо, i по­го­жа во­да, i ти­ха, зо­ря­на нiч.

    Вже Даш­ко­вич встав i хо­тiв йти спа­ти, як ко­ло са­мi­сiнько­го дво­ра дiв­чи­на зас­пi­ва­ла пiс­ню. Даш­ко­вич за­раз впiз­нав той го­лос: то спi­ва­ла Нас­тя То­пил­кiв­на. Го­лос був та­кий чу­до­вий, що йо­го од­ра­зу мож­на бу­ло впiз­нать, хто йо­го раз чув. Пiс­ня ве­се­ла, з щас­ли­во­го сер­ця, дзве­нi­ла ти­хої но­чi не­на­че пiд.са­мим йо­го ву­хом. Нас­тя вер­та­лась з ву­ли­цi до­до­му i, пев­но, бу­ла щас­ли­ва, що пос­то­яла, й на­го­во­ри­лась, i на­ми­лу­ва­лась з ми­лим. Го­лос за­мовк ко­ло са­мо­го То­пил­чи­но­го дво­ра, i Даш­ко­вич пi­шов у ха­ту.

    На дру­гий день ста­рий батько про­сив си­на ви­вез­ти ко­са­рям обiд.

    Дашкович поїхав на лу­ки в ран­нi обi­ди. Ко­са­рi ко­си­ли то­ло­кою; во­ни сто­яли ду­же дов­ги­ми ряд­ка­ми. На лу­ках пiд га­ря­чим сон­цем ду­же пах­ло свi­жою тра­вою й польови­ми квiт­ка­ми. Нев­ва­жа­ючи на спе­ку й ду­хо­ту, ко­са­рi спi­ва­ли ко­сарських пi­сень; їх го­ло­си змi­шу­ва­лись з пта­ши­ним ще­бе­тан­ням, з трi­щан­ням трав'яних ко­ни­кiв. Га­ря­че по­вiт­ря аж ки­пi­ло хви­ля­ми вся­кої гар­мо­нiї. Най­мит роз­па­лив ба­гат­тя, по­вi­сив на та­га­ни ка­за­нок i по­чав ва­рить ку­лiш. Сон­це ста­ло се­ред не­ба, i ко­са­рi зiй­шлись по­луд­ну­вать, по­сi­дав­ши кру­гом ми­сок. Даш­ко­вич сiв по­руч з ко­са­ря­ми до ку­ле­шу. За­тов­че­ний свi­жим са­лом з зе­ле­ною ци­бу­лею й кро­пом, ку­лiш той здав­ся фi­ло­со­фо­вi смач­нi­шим од уся­кої стра­ви. Мiж ко­са­ря­ми так i пе­ре­си­па­лись жар­ти, при­каз­ки. I пiс­нi, i при­каз­ки, й прис­лiв'я - все те вра­зи­ло Даш­ко­ви­ча надз­ви­чай­ним ба­гатст­вом по­езiї, жар­ту, юмо­ру, прак­тич­но­го ро­зу­му. Вiн вий­няв кни­жеч­ку й по­за­пи­су­вав пiс­нi й при­каз­ки.

    Надвечори най­ми­ти взя­ли во­лок i пiш­ли до став­ка ло­вить ри­бу. Даш­ко­вич пi­шов з ни­ми й но­сив вiд­ро. Най­ми­ти заб­ре­ли по­пiд бе­ре­гом i ви­тяг­ли пов­ний во­лок ба­го­вин­ня, ка­ра­сiв, ли­нiв, ра­кiв та жаб. Пiд­вод­не царст­во, обп­лу­та­не нит­ка­ми, ки­да­лось, во­ру­ши­лось, ла­зи­ло на зе­ле­но­му бе­ре­зi. Сам Даш­ко­вич, за­був­ши свою фi­ло­со­фiю, обi­руч ви­би­рав ра­ки й ри­бу з жа­бу­рин­ня та ку­ши­ру. Ри­ба трi­па­лась, пiдс­ка­ку­ва­ла на тра­вi; ра­ки пла­зу­ва­ли й ляс­ка­ли ший­ка­ми; жа­би тi­ка­ли з усiєї си­ли до во­ди, ра­дi, що не звер­ну­ли на се­бе людської вва­ги. На бе­ре­зi за­пах­ло риб'ячою си­рiс­тю, ба­го­вин­ням. Даш­ко­вич так роз­хо­див­ся, що пiд­няв па­лець уго­ру, по­ду­мав, по­тiм роз­дяг­ся й сам по­лiз у во­ду ло­вить ри­бу во­ло­ком. Швид­ко во­ни знов ви­тяг­ли во­лок, пов­ний дрiб­ної плiт­ки.

    - А зай­дiм iще во­ло­ком на ва­ше щас­тя, па­не! - про­мо­вив най­мит.

    - Про ме­не, й зай­дiм! - ска­зав Даш­ко­вич. Бо­ни за­ки­ну­ли во­лок i ви­тяг­ли че­ре­па­ху, кот­ра з пе­ре­ля­ку пiд­гор­ну­ла пiд че­реп­ки ла­пи й го­ло­ву i ле­жа­ла, на­че мерт­ва. Всi зас­мi­ялись з та­ко­го Даш­ко­ви­че­во­го та­ла­ну.

    - А за­киньмо ще на щас­тя ва­шої па­нiї! - ска­зав знов най­мит, охо­чий до жар­тiв.

    - То й за­киньмо! Тiльки не ло­вi­мо знов че­ре­па­хи, - ска­зав Даш­ко­вич i шви­денько по­лiз у во­ду.

    Щастя про­фе­сор­шi бу­ло, знать, не ве­ли­ке, бо на той раз во­ни ви­тяг­ли ду­же ба­гацько ра­кiв та жаб i не впiй­ма­ли анi од­нi­сiнької ри­би­ни.

    Небагато во­ни за­хо­ди­ли во­ло­ком, а вже ри­би бу­ло пов­не вiд­ро. Ра­кiв бу­ло так ба­гацько, що не бу­ло ку­ди їх брать. Над­ве­чiр ко­са­рi по­ча­ли пiд­ве­чiр­ку­вать, i Даш­ко­вич все за­пи­су­вав пiс­нi, що роз­ка­зу­ва­ли йо­му чо­ло­вi­ки. Вже лу­ки по­чер­во­нi­ли пiд про­мiн­ням за­хо­ду, ско­ше­на тра­ва ще дуж­че за­пах­ла. Ти­хий за­хiд­ний вi­тер об­ли­вав ли­це не­на­че лi­теп­лом, ла­щив­ся до ли­ця, по­ки зов­сiм не вмер, як чер­во­не сон­це сi­ло за лi­сом.

    Дашкович вер­тав­ся до се­ла й по­чу­вав, що йо­го гру­ди ба­га­то лег­ше ди­ха­ли па­ху­чим свi­жим по­вiт­рям рiд­но­го се­ла, нiж в мiс­тi.

    Настала не­дi­ля. Даш­ко­вич був у церк­вi, ста­рiй, де­рев'янiй та тем­нiй. Пiс­ля обi­ду йо­му бу­ло не­ве­се­ло си­дiть до­ма, i вiн пi­шов по се­лi.

    На ве­ли­ко­му ви­го­нi сто­яла корч­ма, а ко­ло неї бу­ла ве­ли­ка ку­па лю­дей. Там гра­ли му­зи­ки. Про­фе­со­ро­вi за­ба­жа­лось зай­ти по­ди­виться, як тi­шиться прос­тий на­род. В корч­мi си­дi­ли чо­ло­вi­ки й мо­ло­ди­цi й пи­ли го­рi­лоч­ку; во­ни всi го­во­ри­ли за­ра­зом та так го­лос­но, що од то­го кле­ко­ту не бу­ло чуть нi од­но­го сло­ва. Роз­мо­ва кле­ко­тi­ла, як ок­рiп в ка­за­нi. Пiд корч­мою тан­цю­ва­ли хлоп­цi й дiв­ча­та. Даш­ко­вич зне­хо­тя за­ди­вив­ся на тан­цi се­лян.

    Мiж дiв­ча­та­ми вiн за­раз при­мi­тив Нас­тю То­пил­кiв­ну. Во­на пiш­ла у та­нець з тим мо­ло­дим хлоп­цем, з кот­рим Даш­ко­вич ба­чив її пiд вер­ба­ми. Даш­ко­вич не­на­ро­ком був свiд­ком їх же­ни­хан­ня й знав про їх ко­хан­ня; вiн ди­вив­ся й ми­лу­вавсь мо­ло­дою гар­ною па­рою. Нас­тя ви­роб­ля­ла дрi­буш­ки, спус­тив­ши очi до­до­лу. Рум'яна й щас­ли­ва, во­на вся ди­ха­ла щас­тям. Доб­ре на­мис­то ле­генько бряж­ча­ло на її шиї. Ко­ли це з гур­ту ки­нувсь до неї один па­ру­бок, вхо­пив за раз­ки на­мис­та i рво­нув з усiєї си­ли. На­мис­то так i по­рос­ну­ло на зем­лю! Всi пе­рес­та­ли тан­цю­вать; му­зи­ки пе­рес­та­ли грать. Нас­тя за­ли­лась слiзьми, а вся гро­ма­да за­го­мо­нi­ла. Даш­ко­вич впiз­нав то­го не­гар­но­го па­руб­ка, що, зак­рав­шись, пiдг­ля­дав з-за вер­би крадько­ма, як Нас­тя сто­яла з ми­лим. Даш­ко­ви­че­вi ста­ло шко­да бiд­ної дiв­чи­ни.

    Всi дiв­ча­та ки­ну­лись зби­рать роз­си­па­нi на­мис­ти­ни, а обид­ва па­руб­ки вхо­пи­ли один дру­го­го за бар­ки й по­ча­ли ла­яться, а по­тiм би­ти­ся. Во­лос­ся з го­лiв ле­тi­ло, на­че пiр'я; з по­роз­би­ва­них но­сiв по­тек­ла кров на бi­лi со­роч­ки. Во­ни по­дер­ли ка со­бi со­роч­ки, би­лись нав­ку­лач­ки, по­тiм мiц­но зче­пи­лись i по­ча­ли ки­дать один од­но­го на зем­лю. По­тiм один на­ду­шив дру­го­го, сiв на гру­дях, наб­рав по­ро­ху з до­ро­ги в жме­ню й по­чав за­би­вать по­ро­хом рот, нiс, очi. Дру­гi па­руб­ки ки­ну­лись роз­бо­ро­нять i на­си­лу їх роз­ве­ли. На обох бу­ло страш­но ди­виться! та­кi во­ни бу­ли пок­ри­вав­ле­нi й об­шар­па­нi! Нас­тю лед­ве по­ве­ли до­до­му. Во­на за слiзьми й свi­ту не ба­чи­ла. Даш­ко­вич сам тро­хи не зап­ла­кав, так йо­му бу­ло важ­ко ди­виться на ту страш­ну кар­ти­ну. Вер­та­ючись до­до­му, Даш­ко­вич зост­рiв­ся з То­пил­чи­хою.

    - А що, То­пил­чи­хо, прав­да, не­доб­ре мать гар­них до­чок? - про­мо­вив Даш­ко­вич. - От i прав­да, як спi­ва­ють:

    "На го­ро­дi квiт­ки в'ються, а за ме­не хлоп­цi б'ються".

    - А що ж тут вин­на доч­ка, що який­сь прой­дис­вiт пор­вав на­мис­то?

    - Ви б хут­чiй ви­да­ва­ли її за­мiж, а то ще не один хло­пець обс­ку­бе чу­ба дру­го­му.


    - Ото й я так ка­за­ла своєму ста­ро­му. Та, ма­буть, та­ки до­ве­деться в жни­ва ве­сiл­ля справ­лять. Але чо­го це ви та­кi ху­дi та блi­дi? Їй же бо­гу, аж страш­но на вас гля­нуть, так по­за­тя­га­ло вам очi, так ви по­мар­нi­ли. Ож уми­вай­тесь та об­ли­вай­тесь до схiд сон­ця не­по­ча­тою во­дою та вти­рай­тесь со­роч­кою, тiльки, бо­ро­ни бо­же, не па­зу­хою, а спи­ною! По­ба­чи­те, як усе про­па­де й пi­де на оче­ре­та, та на бо­ло­та, та на не­доб­рих лю­дей. Я вам при­не­су зiл­ля… - вже ти­хi­ше про­мо­ви­ла сiльська лi­кар­ка, - од цих лi­кiв i сла­бiсть ми­не.

    - Спасибi вам, То­пил­чи­хо! Я бу­ду лi­читься до­ма, як тiльки при­бу­ду до Києва, - ска­зав Даш­ко­вич, аби од­че­питься од нас­тир­ли­вої сiльської зна­хур­ки.

    Дашкович зай­шов по до­ро­зi по­ди­виться на цер­ков­но-при­ходську шко­лу, що ко­лись йо­го батько ще зза­мо­ло­ду за­вiв у се­лi. В тiй шко­лi вiн вчив­ся в дя­ка з кiлько­ма хлоп­ця­ми. Вiн лед­ве впiз­нав ту ха­ту, бо те­пер дяк зро­бив з неї по­вiт­ку й за­га­няв ту­ди свої гу­си та кач­ки. Нi­би зу­мис­не орен­да­ре­ва ко­за виг­ля­да­ла з две­рей, вис­та­вив­ши свою ро­га­ту го­ло­ву.

    Дашкович по­си­дiв у батька ще з тиж­день i по­чав ну­диться за книж­ка­ми. Вiн об­шу­кав всi кут­ки й не знай­шов нi­чо­го, ок­рiм мо­ли­тов­ни­кiв, "Жи­тiй свя­тих" та мет­рик. Не ма­ючи чо­го чи­тать, вiн все хо­див по се­лi, по сад­ках, по ле­ва­дах, прис­лу­хав­ся до пi­сень, за­пи­су­вав усе те й на­вiть їздив по яр­мар­ках слу­хать слiп­цiв та лiр­ни­кiв.

    Раз у су­бо­ту над­ве­чiр Даш­ко­вич по­чув, що в дво­рi спi­ва­ють друж­ки ве­сiльної пiс­нi. Вiн заг­ля­нув у вiк­но й по­ба­чив, що то Нас­тя То­пил­кiв­на йшла з друж­ка­ми. Кру­гом неї ви­ло­ся з двад­цять дру­жок. Всi друж­ки бу­ли гар­но пов­би­ра­нi, в бi­лих со­роч­ках, в гор­се­тах, в стрiч­ках та квiт­ках, але най­кра­ща мiж усi­ма дiв­ча­та­ми бу­ла Нас­тя. Во­на ввiй­шла в гор­ни­цi, не­на­че зо­зу­ля вли­ну­ла! Вся так i цвi­ла квiт­ка­ми, так i ди­ха­ла щас­тям! її мо­ло­де рум'яне ли­це з чор­ни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми очи­ма зма­га­лось кра­сою з квiг­ка­ми та стрiч­ка­ми. Вся го­ло­ва бу­ла за­ти­ка­на квiт­ка­ми; з го­ло­ви на пле­чi па­да­ли жму­та­ми стрiч­ки; в ру­ках во­на дер­жа­ла бi­лий ви­ши­ва­ний руш­ник. Ко­ло пра­во­го ву­ха бу­ли при­ши­тi з за­по­ло­чi два вi­ноч­ки. Ве­се­ла й щас­ли­ва, во­на смi­ли­во три­чi пок­ло­ни­лась ни­зенько Даш­ко­ви­че­вi, про­си­ла на ве­сiл­ля й три­чi по­цi­лу­ва­лась з ним. А по­тiм, смi­ли­во по­вер­нув­шись в свiт­ли­цi до ве­ли­ко­го дзер­ка­ла, по­ча­ла нi­би поп­рав­лять на го­ло­вi квiт­ки, роз­ки­да­ти по пле­чах стрiч­ки, нев­ва­жа­ючи на Даш­ко­ви­ча. Те ве­ли­ке дзер­ка­ло так i при­тяг­ло до се­бе дру­гих дiв­чат. Во­ни ки­ну­лись до мо­ло­дої бу­цiм­то поп­рав­лять на їй стрiч­ки, а са­мi все зир­ка­ли нi­би не­на­ро­ком у дзер­ка­ло та все пи­ша­лись. Даш­ко­вич не мiг одiр­вать очей од тiєї кар­ти­ни, кот­ра од­би­ва­лась у дзер­ка­лi, де бу­ла нi­би на­мальова­на ку­па гар­них дi­во­чих зак­вiт­ча­них го­лов, а мiж ни­ми, як та зо­ря, гар­на Нас­ти­на го­ло­ва.

    Рипнули две­рi з дру­гої кiм­на­ти, i всi дiв­ча­та мет­ну­лись до по­ро­га од дзер­ка­ла. Ввiй­шов ста­рий свя­ще­ник. Мо­ло­да пок­ло­ни­лась йо­му ни­зенько три­чi, по­цi­лу­ва­ла в ру­ку, а стар­ша друж­ка пок­ла­ла на стiл шиш­ку, а по­тiм мо­ло­да з друж­ка­ми пiш­ла до церк­ви.

    Зараз-таки прий­шов i мо­ло­дий. Даш­ко­вич впiз­нав то­го гар­но­го па­руб­ка, що сто­яв з Нас­тею пiд вер­ба­ми.

    - Як те­бе звуть? - зу­мис­не спи­тав Даш­ко­вич.

    - Лук'ян Пав­ли­чок, - смi­ли­во ска­зав мо­ло­дий. Дру­го­го дня Нас­тя по­вiн­ча­лась з Пав­лич­ком. За­раз-та­ки пiс­ля то­го Даш­ко­вич по­чув, що Ду­бо­вiя по­ки­ну­ла жiн­ка. Пе­ред­нi­ше пiш­ла чут­ка, нi­би хтось ба­чив, що в лi­сi на де­ре­вi по­вi­си­лась якась мо­ло­ди­ця. Ду­бо­вiй об­хо­див усi лi­си навк­ру­ги се­ла i не знай­шов нi­чо­го. Ду­бо­вiй­овi дi­ти пла­ка­ли за ма­тiр'ю щод­ня, як за мерт­вою. Не­за­ба­ром приїха­ли до Се­ге­ди­нець чу­ма­ки й роз­ка­за­ли, що ба­чи­ли Ду­бо­вiїху аж пiд Оде­сом, го­во­ри­ли з нею й розп­ро­ща­лись. Ду­бо­вiїха пе­ре­ка­за­ла своєму чо­ло­вi­ко­вi, щоб ждав її в гос­тi, як ви­рос­те в йо­го у свiт­ли­цi тра­ва на по­мос­тi. Во­на кля­ла чо­ло­вi­ка, що зав'язав їй свiт, знi­ве­чив її, так що в неї кiст­ки не бу­ло цi­лої. Тiльки за дiтьми, ка­за­ли чу­ма­ки, так пла­ка­ла, що аж об зем­лю по­би­ва­лась.

    Час ми­нав та ми­нав, i Даш­ко­вич зби­рав­ся вже до Києва. Ста­рий батько нак­лав йо­му хар­чiв пов­ний вiз, на­да­вав ка­ву­нiв та динь на гос­ти­нець жiн­цi й дi­тям. Про­ща­ючись, батько про­мо­вив:

    - Коли ти, си­ну, швид­ко не приїдеш до ме­не, то, ма­буть, ти ме­не ба­чиш в ос­тан­нiй раз. Час ме­нi до бо­га.

    Батько про­мо­вив тi сло­ва так спо­кiй­но, не­на­че мо­ва мо­ви­лась про ко­гось iн­шо­го, а не про йо­го.

    Виїхав Даш­ко­вич за се­ло, гля­нув на по­ле. По обид­ва бо­ки до­ро­ги сто­яло так ба­га­то по­лу­кiп­кiв, що як гля­нуть, то й по­лiв бу­ло не вид­ко! По­ля жов­тi­ли, як зо­ло­то, до са­мо­го лi­су то ко­па­ми, то стер­нею, то нез­жа­тим хлi­бом. Жен­цi сто­яли ряд­ка­ми сус­пiль до са­мо­го лi­су.

    - Чиє жне­те? - спи­тав Даш­ко­вич у жен­цiв.

    - Панське! - од­ка­за­ли йо­му лю­ди, i Даш­ко­вич тро­хи не вда­рив­ся об зем­лю, як Ду­бо­вiїха за своїми дiтьми. Не­ве­се­ло бу­ло йо­му, як виїхав вiн за се­ло. Їду­чи сте­па­ми, вiн усе ду­мав про свої Се­ге­дин­цi, про пиш­ний край, ро­дю­чi по­ля, про на­род доб­рий, по­етич­ний, гор­дий, ба­га­тий своїм са­мос­тiй­ним на­цi­ональним жит­тям, своєю по­езiєю i ори­гi­нальни­ми му­зич­ни­ми гли­бо­ки­ми ме­ло­дi­ями. Й тi ду­ми не ви­хо­ди­ли з го­ло­ви, не ви­па­да­ли десь у тра­ву, а зли­ва­ли­ся з гар­мо­нiєю сте­по­вих го­ло­сiв, з си­нiм не­бом, теп­лим вiт­ром, з па­хо­ща­ми сте­по­вих квi­ток, бо тi ду­ми са­мi бу­ли по­езiєю й по­чу­ван­ням.

    Дашкович приїхав до­до­му й зас­тав усiх своїх жи­вих i здо­ро­вих. Жiн­ка на­вiть не впiз­на­ла йо­го, так вiн поз­до­ров­шав, за­го­рiв, по­ве­се­лi­шав. Вiн на­вiть пе­рес­тав на який­сь час за­сид­жу­ваться в ка­бi­не­тi, бо йо­го об­вi­яла свi­жiсть сте­пiв та лi­сiв, роз­ва­жи­ла сiльська пiс­ня, сiльське жит­тя й кра­са при­ро­ди.

    - Чого ж доб­ро­го на­вiз з своїх Се­ге­ди­нець, з своєї Чер­ка­щи­ни? - пи­тав у йо­го Возд­ви­женський.

    - Дуже ба­га­то де­чо­го доб­ро­го я на­вiз! Я ог­ля­дав на­род оком вче­но­го, пе­рес­лу­хав йо­го пiс­нi, ба­чив йо­го зви­чаї. По­етич­не й ес­те­тич­не йо­го жi­iт­тя ду­же ба­га­те! йо­го мо­ва, по­езiя не­за­ба­ром мо­же роз­ви­ваться в са­мос­тiй­ну лi­те­ра­ту­ру, книж­ну по­езiю. Я на­вiть на­за­пи­су­вав ба­га­то пi­сень i де­чо­го iн­шо­го.

    - Ото б вар­то бу­ло пос­лу­хать, як київськi та чер­каськi фi­ло­со­фи зас­пi­ва­ють лiр­ницьких пi­сень! I тре­ба бу­ло за тим їхать на се­ло, шква­риться на сон­цi, швен­дять по му­жицьких ха­тах. Чуд­на ти лю­ди­на!

    - Я на­вiть ду­маю-та­ки справ­дi до ла­ду вив­чить жит­тя сво­го на­ро­ду, i йо­го мо­ву, i йо­го пiс­нi i на­вiть ду­маю де­що на­пи­сать про свiй на­род.

    - I хо­четься то­бi мар­но час га­ять, здо­ров'я за­па­губ­лю­вать! Си­дiв би ниш­ком та хлiб жу­вав! А пе­рес­вiд­чен­ня ж ти сту­лив вже там на се­лi? Чи по­ма­га­ла ж то­бi там яка ба­ба Со­пун­ка або дiд Стор­чог­ляд? - смi­яв­ся Возд­ви­женський.

    - З пос­мi­ху лю­ди бу­ва­ють, - ска­зав Даш­ко­вич i замк­нув зам­ком зiб­ра­нi пiс­нi, зна­ючи по­га­ний зви­чай в Возд­ви­женсько­го - шпур­лять в огонь, що не при­па­да­ло йо­му до впо­до­би.

    - Найкраще, що ти при­вiз з се­ла, то ка­ву­ни та ди­нi. Я б не про­мi­няв їх нi на яку фi­ло­со­фiю ба­би Со­пун­ки й дi­да Стор­чог­ля­да, - про­мо­вив Возд­ви­женський.

    

VII

    

    I Возд­ви­женський, i Даш­ко­вич ма­ли чи­ма­ло дi­тей, та все до­чок.

    Старша Даш­ко­ви­че­ва доч­ка зва­лась Ольга, а стар­ша доч­ка Возд­ви­женсько­го зва­лась Ка­те­ри­на. Обид­вi во­ни бу­ли пе­ре­вес­ни­цi, тiльки Даш­ко­ви­че­ва Ольга ро­ди­лась на кiлька мi­ся­цiв пе­ред­нi­ше, i Мар­та Си­до­рiв­на нi­ко­ли не про­пус­ка­ла при­ки­нуть слiв­це, шо її Ка­те­ри­на мен­ша од Ольги. Ольга й Ка­те­ри­на вже не хо­ди­ли до глi­бо-бо­рисько­го дя­ка вчить гра­мат­ки та час­лов­ця: їм най­ня­ли гу­вер­нан­ток, кот­рi вив­чи­ли їх чи­та­ти й на­вiть тро­хи го­во­рить по-фран­цузькiй. Батьки пос­та­но­ви­ли од­дать до­чок в Iн-сти'iуг бла­го­род­них дi­виць, пе­ре­го­во­ри­ли з ким бу­ло тре­ба, к од­но­го дня зран­ку Мар­та й Сте­па­ни­да, заб­рав­ши до­чок, поїха­ли з ни­ми в iнс­ти­тут.

    Вони пiд'їха­ли пiд ви­со­чез­ну за­лiз­ну бра­му. Бра­ма бу­ла замк­ну­та. Дов­го во­ни до­жи­да­ли, по­ки їм од­чи­ни­ли, i во­ни в'їха­ли на iнс­ти­тутське под­вiр'я. Ви­со­кий швей­цар з по­зо­ло­че­ною бу­ла­вою на две­рях зас­гу­пив їм стеж­ку. Вiн ска­зав, що ге­не­ральша так ра­но нi­ко­го не прий­має. Мар­га й Сте­па­ни­да му­си­ли сiс­ти в екi­паж i проїздиться без дi­ла по мiс­тi. Че­рез пiв­то­ри го­ди­ни во­ни знов вер­ну­лись в iнс­ти­тут. Та са­ма за­лiз­на бра­ма, той са­мий швей­цар, по­тiм ще якась да­ма спи­ня­ли їх, до­ки по­ве­ли че­рез дов­гий ко­ри­дор в за­лу, де во­ни знов про­си­дi­ли ду­же дов­го, до­жи­да­ючи на­чальни­цi.


    Нарештi, в за­лу вий­шла якась да­ма й поп­ро­си­ла їх до на­чальни­цi. Так як Даш­ко­вич чи­тав кiлька лек­цiй в iнс­ти­ту­тi, то ге­не­ральша Тур­ман, урод­же­на мар­кi­за де Пур­вер­се, спо­до­би­ла їх, щоб по­ба­читься з ни­ми й поз­най­оми­тись.

    Незнайома да­ма по­ве­ла їх че­рез ря­док по­коїв, роз­кiш-но уб­ра­них. Скрiзь бли­ща­ли дзер­ка­ла, брон­за, до­ро­га ме­бiль, скрiзь бу­ли розс­те­ле­нi до­ро­гi ки­ли­ми. Сте­па­ни­дi, й Мар­тi, i ма­лим дiв­чат­кам бу­ло тро­хи якось нi­яко­во. Всi во­ни поп­рав­ля­ли на со­бi оде­жу, ог­ля­да­ли своє уб­ран­ня, кот­ре хоч бу­ло й гар­не, але не бу­ло пiд­хо­же до обс­та­ви. Нез­най­ома да­ма при­ве­ла їх в прос­гор­ну свiт­ли­цю. На со­фi си­дi­ла на­чальни­ця Тур­ман й, оче­ви­дяч­ки, їх до­жи­да­ла. Вже во­ни пiдс­ту­па­ли до мра­мор­но­го сто­ла, за кот­рим си­дi­ла Тур­ман, а во­на все си­дi­ла й не во­ру­ши­лась. Во­ни по­ба­чи­ли прис­тар­ку­ва­ту па­нiю, уб­ра­ну в до­ро­гу шов­ко­ву сук­ню; на її пле­чi бу­ла на­ки­ну­та до­ро­га ве­ли­ка ту­рецька шаль. Її ли­це з ле­геньким олив­ко­вим су­тiн­ком по­ка­зу­ва­ло її про­ван­сальський по­лу­ден­ний рiд. На руїнах то­го ли­ця ще бу­ло вид­ко слi­ди ко­лишньоїсь кра­си, як по руїнах Ко­лi­зея мож­на до­га­ду­ваться про йо­го дав­ню сла­ву. Чор­нi бро­ви, рiв­нi, од кiн­ця до кiн­ця не тов­щi й не тон­шi, лед­ве зги­на­лись над чор­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма. Тон­кий, рiв­ний, як у грецьких ста­туй, нiс був ду­же в про­пор­цiї з дов­геньким ли­цем. Реш­та кру­гом но­са й брiв вже об­ва­ли­лась, по­за­па­да­ла, по­ли­ня­ла. Тур­ман, урод­же­на де Пур­вер­се, ка­хи­ка­ла су­хим каш­лем, як тiльки стрi­ча­лась з людьми. На са­мо­тi й при слу­гах во­на нi­ко­ли не каш­ля­ла тим мод­ним пе­тер­бурзьким каш­лем, кот­рий нi­би на­тя­кав на ве­ли­кi пе­ре­бу­тi тур­бо­ти жит­тя, то­дi як та­ких тур­бот та го­ря нi­ко­ли зро­ду й не бу­ло в неї, i во­на їх не заз­на­ла в жит­тi.

    Її батько, мар­кiз де Пур­вер­се, приїхав до Пе­тер­бур­га з Про­ван­са з дво­ма доч­ка­ми. Стар­ша доч­ка бу­ла чу­дом по­лу­ден­ної кра­си. Че­рез знай­омих чу­жо­зем­цiв вiн увiй­шов в знач­нi до­ми пе­тер­бурзької арис­ток­ра­тiї й на­вiть був вхо­жий до дво­ру.

    Одна ви­со­ка осо­ба ви­да­ла за­мiж стар­шу мар­кi­зу за ге­не­ра­ла нiм­ця Тур­ма­на, кот­рий дос­тав пиш­нi руїни. Ге­не­рал про­жив не­дов­го i вмер, зос­та­вив­ши мар­кi­зу удо­вою. Та ж та­ки са­ма ви­со­ка осо­ба з Пе­тер­бур­га че­рез своїх знай­омих вис­ла­ла ге­не­ральшу Тур­ман ви­хо­ву­вать мо­ло­дих пан­нiв арис­ток­ра­тiї в по­лу­ден­нiй Ро­сiї, на мiс­це на­чальни­цi Iнс­ти­ту­ту бла­го­род­них дi­виць, її мен­ша сест­ра, зос­тав­шись на­завж­ди мар­кi­зою де Пур­вер­се, за ре­ко­мен­да­цiєю дру­гої ви­со­кої пе­тер­бурзької осо­би, дос­та­ла мiс­це клас­ної да­ми в тiм са­мiм iнс­ти­ту­тi i так са­мо по­вин­на бу­ла ви­хо­ву­вать "бла­го­род­них дi­виць по­лу­ден­ної Ро­сiї".

    Марта й Сте­па­ни­да наб­ли­жа­лись до со­фи, де си­дi­ла на­чальни­ця. Ко­ло їх щу­ли­лись пе­ре­ля­ка­нi дi­ти. То­дi тiльки Тур­ман вста­ла так по­ма­леньку, не­на­че її пiд­во­ди­ли цуп­кi пру­жи­ни ка­на­пи, кот­ра и справ­дi пi­дiй­ма­лась i рос­ла пiд нею, нi­би най­м'якi­ша по­душ­ка. Тур­ман вста­ла на цi­лий зрiст свiй, ви­со­кий, рiв­ний. До­ро­га шаль падг­ла кру­гом її су­хо­го ста­ну ши­ро­ки­ми хви­ля­ми. Во­на хо­тi­ла да­ти своїй пос­та­тi щось на­чальницьке, ге­не­ральське. Мар­та й Сте­па­ни­да бу­ли уб­ра­нi в чор­нi шов­ко­вi сук­нi i в ка-пе­лю­шi з зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми. Во­ни обид­вi бу­ли од­на­ко­вi на зрiст з Тур­ман­шею, кот­ра оки­ну­ла їх смi­ли­вим оком од нiг до го­ло­ви i за­раз спус­ти­ла очi до­до­лу. То бу­ло зна­ком нас­мi­хан­ня: Тур­ман смi­яла­ся з їх ка­пе­лю­шiв, що ду­же рi­за­ли очi чер­во­ни­ми тро­ян­да­ми й зо­ло­ти­ми ко­лос­ка­ми.

    Марта й Сте­па­ни­да за­ре­ко­мен­ду­ва­лись до Тур­ман.

    - Ah, ah, char­mee de fa­ire vot­re con­na­is­san­ce… prе­nez pla­ces mes­da­mes; as­sa­yez-vo­us, mes en­fants! (Ах, ах! Ду­же ра­да з ва­ми поз­най­оми­ти­ся; сi­дай­те, да­ми, сi­дай­те, дi­ти мої! (франц.) - про­мо­ви­ла Тур­ман. Мар­та й Сте­па­ни­да по­чер­во­нi­ли, як мак: во­ни не вмi­ли го­во­рить по-фран­цузькiй. Тур­ман знов спус­ти­ла очi до­до­лу. Мар­та й Сте­пан­нда за­го­во­ри­ли про своє дi­ло й ре­ко­мен­ду­ва­ли на­чальни­цi своїх ма­леньких до­чок.

    - О, я вже знаю за ва­ших дi­тей! Я ду­же ра­да, що бу­ду їх ви­хо­ву­вать в на­шiм iнс­ти­ту­тi, - про­мо­ви­ла Тур­ман i по­ча­ла ка­хи­кать су­хим каш­лем, не­на­че во­на от-от хо­тi­ла бо­гу ду­шу од­да­ти. - Я ду­же дя­кую ва­шо­му му­же­вi, що вiн на­да­ру­вав нас чи­тан­ням своїх лек­цiй в на­шiм iнс­ти­ту­тi, - го­во­ри­ла во­на да­лi, обер­та­ючись до Сте­па­ни­ди.

    - А ми маємо за най­бiльше щас­тя, що на­шi дi­ти бу­дуть вчиться в iнс­ти­ту­тi пiд та­кою ви­со­кою ру­кою, пiд та­ким вваж­ли­вим дог­ля­дом, як ваш, - ска­за­ла Мар­та й справ­дi ра­да, що дi­ти бу­дуть в iнс­ти­ту­тi.

    - О, будьте пев­нi! Ва­шi дi­ти бу­дуть так по­ве­де­нi, як слiд шля­хет­ним фа­мi­лi­ям. Во­ни ма­ти­муть доб­рий дог­ляд, во­ни го­во­ри­ти­муть по-фран­цузькiй, як фран­цу­зи, во­ни зна­ти­муть на­уку й ма­ти­муть де­лi­кат­ну, ви­щу впо­до­бу у всьому; ма­ти­муть гар­нi ма­не­ри й бу­дуть смi­ли­вi й зви­чай­нi з людьми. Про те не­ма що й ка­зать.

    - О, пев­но! Ми чу­ли тiльки од­но хо­ро­ше про ваш iнс­ти­тут, i най­бiльше з то­го ча­су, як ви приїха­ли сю­ди з Пе­тер­бур­га, - ска­за­ла Сте­па­ни­да.

    - Chez no­us a Pe­ters­bo­urg… (У нас в Пе­тер­бур­зi… (франц.) мiй близький при­ятель, один мi­нiстр, ду­же про­сив ме­не зос­таться на­чальни­цею в Пе­тер­бурзько­му iнс­ти­ту­тi, але мi­нiстр прос­вi­ти про­сив, щоб я до­ко­неч­но їха­ла сю­ди, щоб, бач­те, роз­но­сить з цент­ру на да­ле­ку країну прос­вi­ту й ци­вi­лi­за­цiю, бо тут… Ка­хи-ка­хи-ка­хи! - знов за­каш­ля­ла Тур­ман й за­ту­ли­ла рот хус­точ­кою, вда­ючи, нi­би во­на од то­го й дос­та­ла ча­хот­ку, що роз­си­па­ла ци­вi­лi­за­цiю з цент­ру па країни.

    - Яке ве­ли­ке щас­тя зад­ля на­ших сте­пiв! - про­мо­ви­ла Мар­та. - Нам би тре­ба ще бiльше та­ких дi­ячiв з сто­ли­цi! На­ша про­вiн­цiя та­ка глу­ха, та­ка тем­на!

    - О, qu­el­le ru­de tac­he qu'est cel­le de pro­pa­ger la ci­vi­li­sa­ti­on! (О, яке це важ­ке зав­дан­ня по­ши­рю­ва­ти тут ци­вi­лi­за­цiю!) Кхи-кхи-кхи!.. Ча­сом i но­чi не­дос­пиш, i не доїси… кхи-кхи-кхи!.. Я вже дав­но не заз­наю, що то за спо­кiй­ний сон! Ще з са­мо­го Пе­тер­бур­га не заз­наю.

    - Як ми бу­де­мо дя­ку­вать вам за всi тру­да, що ви прий­маєте зад­ля на­ших дi­тей! - ска­за­ла Сте­па­ни­да тро­хи з бо­яз­ким ли­цем пе­ред та­кою осо­бою, що вхо­жа до мi­нiст­рiв.

    - Мiй брат у пер­вих, мар­кiз де Пур­вер­се, по­сол при од­но­му дво­рi, пи­сав ме­нi,щоб я їха­ла за гра­ни­цю на во­ди, але я, вва­жа­ючи на дi­ло прос­вi­ти країн, не ду­маю й з мiс­ця ру­шить. В цiм Києвi та­кi чу­да тво­ряться, гро­ма­дянст­во та­ке ди­ке, лю­ди та­кi, що не вмi­ють на­вiть до ла­ду го­во­рить по-руськiй, не то що по-фран­цузькiй.

    При тих сло­вах Тур­ман знов спус­ти­ла очi, по­чув­ши ду­же при­мiт­ну ук­раїнську ви­мо­ву в роз­мо­вi ки­янок.

    - Я не поїду, бо му­шу роз­но­сить свiт на да­ле­кi країни… ка­хи-ка­хи-ка­хи! Яке важ­ке зав­дан­ня буть дi­ячем на да­ле­кiй сто­ро­нi.

    - О, пев­но! Для то­го, хто зрiс у ве­ли­ко­му свi­тi, та­ка жерт­ва по­вин­на зда­ваться ще важ­чою! - про­мо­ви­ла Мар­та.

    Турман не ма­ла нi­яких ро­ди­чiв пос­лiв i на­вiть не во­ди­лась з мi­нiст­ра­ми, а роз­во­ди­лась при Мар­тi й Сте­па­ни­дi тим, що зна­ла про той чи­ма­лий вче­ний кру­жок, в кот­ро­му бу­ли їх чо­ло­вi­ки. В той час од­чи­ни­лись бо­ко­вi две­рi, i в за­лу ввiй­шов ще один дi­яч на країнi. То бу­ла ду­же не­мо­ло­да клас­на да­ма; по ли­цi й по зрос­ту не труд­но бу­ло впiз­нать рiд­ну сест­ру на­чальни­цi, пе­тер­бурзьку дiвст­ве­ни-цю, мад­му­азель де Пур­вер­се. Гос­тi вста­ли. На­чальни­ця по­ре­ко­мен­ду­ва­ла їм свою сест­ру. У ста­рої дi­ву­лi бро­ви бу­ли вже не та­кi гар­нi, очi бу­ли не та­кi блис­ку­чi, як ко­лись у на­чальни­цi; тим-то во­на й ге­не­ра­ла не дос­та­ла за чо­ло­вi­ка i виїха­ла на про­вiн­цiю мен­шим дi­ячем, нiж її сест­ра.

    - Quelle char­man­te ele­ve que no­us aurons! (Яку ча­рiв­ну ви­хо­ван­ку ми бу­де­мо ма­ти! (франц.) - про­мо­ви­ла мад­му­азель де Пур­вер­се, див­ля­чись на Даш­ко­ви­че­ву Ольгу. - Хо­ди, душ­ко, до ме­не.

    Ольга, аж чер­во­на, спус­ти­ла очi й не ру­ши­ла з мiс­ця.

    - Ходи ж до ме­не! Ой, яка ти ди­ку­ноч­ка! - про­мо­ви­ла клас­на да­ма. Ольга пi­дiй­шла до неї й при­сi­ла. Клас­на да­ма взя­ла її за пiд­бо­рiд­дя й за ру­ку. Ольжи­нi го­лi руч­ки бу­ли на­ли­тi, як огi­роч­ки; її оч­ки бли­ща­ли, як у ма­те­рi; чор­нi ку­че­рi бу­ли дов­гi, зов­сiм не по її зрос­ту. Ольга вi­щу­ва­ла й те­пе­реч­ки ве­ли­ку кра­су­ню.

    - Ой, яка ж ти гар­на дiв­чин­ка! Якi в неї оч­ки, брiв­ки, руч­ки! - про­мо­ви­ла клас­на да­ма, пе­ре­би­ра­ючи руч­ки й ку­че­рi, не­на­че то бу­ла кук­ла, а не дiв­чи­на.


    А Возд­ви­женських Ка­те­ри­на си­дi­ла й го­лов­ку по­хи­ли­ла. Во­на бу­ла ду­же не­гар­на з своїм ши­ро­ким ли­цем, з ши­ро­ким ро­том, з кiсьми, схо­жи­ми на ко­ноп­ля­нi па­чо­си, з яс­ни­ми очи­ма. Клас­на да­ма й на­чальни­ця, ми­лу­ючись Ольгою, пог­ля­да­ли на Ка­те­ри­ну й нi­би го­во­ри­ли очи­ма:

    "Яка ж ти по­га­на!" Ка­те­ри­на жда­ла, що, ог­ля­дiв­ши Ольгу, по­тiм пок­ли­чуть i її на розг­ляд. Од­на­че її не пок­ли­ка­ли, i в її ма­ленько­му сер­цi за­во­ру­ши­лось не­доб­ре по­чу­ван­ня.

    - Souvenez-vous des en­fants de l'ambas­sa­de­ur de Ro­me. Son ainee c'est com­me de­ux go­ut­tes d'eau la pe­ti­te Даш­ко­вич! (Зга­дай­те дi­тей римсько­го пос­ла i йо­го стар­шу доч­ку - двi крап­лi во­ди ма­ленька Даш­ко­вич! (франц.) - про­мо­ви­ла мар­кi­за де Пур­вер­се.

    - Ere! - ска­за­ла Тур­ман…

    Вони го­во­ри­ли чис­тою фран­цузькою мо­вою, на­че па­ри­жан­ки.

    - Будьте ж лас­ка­вi, про­си­мо вас як­най­по­кор­нi­ше, дог­ля­дай­те на­ших дi­тей, щоб во­ни вчи­лись i не пус­ту­ва­ли, бо во­ни до­ма лю­би­ли-та­ки пус­ту­вать, - ска­за­ла Мар­та, обер­та­ючись до обох мар­кiз.

    - О, com­ment do­ne; so­yez tran­qu­il­le! (О, як же; будьте спо­кiй­нi! (франц.) -.ска­за­ла Тур­ман то­ном тро­хи зо­би­же­ним. - У нас усi дi­ти не пус­ту­ють i вчаться, бо на те ми й жи­ве­мо в iнс­ти­ту­тi. Наш iнс­ти­тут - най­ви­ща па­нянська шко­ла… все од­но, що унi­вер­си­тет… еге ж, iнс­ти­тут - то дi­во­чий унi­вер­си­тет, бо в нас i прог­ра­ма сли­ве унi­вер­си­тетська, i ба­га­то маємо вчи­те­лiв з про­фе­со­рiв унi­вер­си­те­ту. Як по­ба­чи­те ко­лись своїх дi­тей, то й не впiз­наєте! - ска­за­ла Тур­ман, на­цi­лю­ючись прос­то в очi про­вiн­цi­альним да­мам.

    - В нас є та­кi iнс­ти­тут­ки, що на­вiть вмi­ють пи­са­ти вiр­шi, i не руськi тiльки, а на­вiть фран­цузькi, - до­да­ла мар­кi­за де Пур­вер­се.

    - Скажiть! Ото ди­во! - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да i так хит­ну­ла го­ло­вою з та­ко­го ди­ва, що аж зо­ло­тi ко­лос­ки й ог­ня­нi ро­жi за­шу­мi­ли й зат­ру­си­лись на го­ло­вi. Обид­вi мар­кi­зи знов спус­ти­ли очi до­до­лу. А Сте­па­ни­да по­ди­ви­лась на свою Ольгу, i ма­те­ри­но­му сер­цю чо­гось за­ба­жа­лось, щоб доч­ка вив­чи­лась в iнс­ти­ту­тi пи­сать вiр­шi не тiльки руськi, але й фран­цузькi.

    Начальницi той вi­зит здав­ся дов­гим аж над­то! Щоб по­ка­зать про­вiн­цi­альним па­нi­ям їх нез­ви­чай­нiсть, во­на по­ча­ла за­ку­ту­ваться у шаль i ти­хе­сенько пi­дiй­маться, не­на­че хто пiдк­ру­чу­вав пру­жи­ни пiд ка­на­пою. Тi пру­жи­ни пi­дiй­ма­ли її вго­ру, нi­би ляльку. Мар­та й Сте­па­ни­да пос­хоп­лю­ва­лись з мiс­ця й по­ча­ли про­щаться.

    - Будьте лас­ка­вi, дог­ля­дай­те на­ших дi­тей! Ми на­дiємось на вас, як на се­бе; спо­дi­ваємось, що на­шi дi­ти бу­дуть вми­тi, не го­лод­нi й не хо­лод­нi, не за­бу­дуть мо­литься бо­гу… - про­мо­ви­ла Мар­та.

    - Чи мож­на бу­де нам брать своїх дi­тей буд­лi-ко­ли, хоч на gраз­ни­ки, ча­сом в не­дi­лю або­що? - пи­та­ли да­ми в на­чальни­цi.

    Турман по­ду­ма­ла, гля­ну­ла на сест­ру й ска­за­ла: "Ви­ба­чай­те, будьте лас­ка­вi! по на­ших пос­та­но­вах нам не мож­на пус­кать дi­тей до батькiв… I вам, i дi­тям тре­ба бу­де по­ву­диться тро­хи. Po­ur Ie res­te n'ayez pas d'inqu­i­etu­de. Qu­o­ique d'ori­gi­ne fran­ca­ise, de re­li­gi­on - Je su­is ort­ho­do­xe" (За ос­таннє не тур­буй­тесь. Хо­ча я й фран­цузько­го по­ход­жен­ня, але що­до ре­лi­гiї - я ор­то­док­сальна (франц.)

    При тих сло­вах да­ми вий­шли од на­чальни­цi, зос­та­вив­ши своїх дi­тей. Всту­па­ючи в прий­ом­ну за­лу, во­ни зуст­рi­ли ще зо три дi­ячi, кот­рi при­бiг­ли по­ди­виться на но­вих iнс­ти­ту­ток. То бу­ли клас­нi да­ми. Од­на бу­ла дi­ву­ля со­ро­ка год, дру­га бу­ла так са­мо дi­ву­ля со­ро­ка п'яти год, а тре­тю, роз­ве­де­ну з чо­ло­вi­ком, од­на ви­со­ка осо­ба нас­та­но­ви­ла за дог­ля­дач­ку ко­ло арис­ток­ра­тич­ної мо­лод­не­чi.

    - En vo­ila des dra­qu­ons! (От дра­ко­ни! (франц.) - про­мо­ви­ла Тур­ман, зос­тав­шись са­ма з сест­рою.

    - Des ve­ri­tab­les og­res­ses, Di­eu me par­don­ne! (Справж­нi ди­ку­ни, прос­ти бо­же! (франц.) - обiз­ва­лась мар­кi­за де Пур­вер­се.

    - Et les co­if­fu­res, grand Di­eu! (А за­чiс­ки, бо­же! (франц.)

    - В їх на го­ло­вах цi­лi сно­пи пше­ни­цi!

    - Де там сно­пи! Цi­ла рi­за пше­ни­цi! Ще й ко­лос­ки шу­мi­ли, не­на­че на вiт­рi!

    - Якi в їх та­лiї! Чи ти, сест­ро, при­мi­ти­ла? їй-бо­гу, не­на­че ба­нi на Со­фiй­сько­му со­бо­рi. А якi но­та­цiї во­ни встиг­ли про­чи­тать нам! Й щоб дi­ти бу­ли не го­лод­нi й не хо­лод­нi… Не­на­че в нас тюр­ма, а я на­чальни­ця тюр­ми.

    - А са­мi, як дзвi­ни­цi! Чи ти, сест­ро, ба­чи­ла, якi на їх ря­бi убо­ри на шиї? Й по-фран­цузькiй ко­ли б то­бi сло­во! Так ме­не за­со­ро­ми­ли, що я ду­ма­ла от-от про­ва­люсь крiзь зем­лю. А знаєш, сест­ро, що во­ни си­дi­ли з вi­зи­том тро­хи не од са­мо­го ран­ку! Ну, дра­ко­ни! А ще про­сять, щоб я пус­ка­ла до їх дi­тей на свят­ки! А дзус!

    - Поки-то ви­по­лi­руємо їх дi­тей!.. Якi ма­не­ри! Яке ди­кунст­во! Ой бо­же, бо­же!

    Тимчасом як Сте­па­ни­да з Мар­тою ви­хо­ди­ли, за ни­ми скрiзь за­чи­ня­лись две­рi. Во­ни по­ми­ну­ли по­зо­ло­че­ну бу­ла­ву в швей­ца­ра й виїха­ли з дво­ра за за­лiз­ну бра­му. Бра­ма слiд­ком за ни­ми за­чи­ни­лась.

    Аристократична обс­та­ва в iнс­ти­ту­тi, арис­ток­ра­тич­нi мар­кi­зи, роз­мо­ва їх про мi­нiст­рiв, пос­лiв, вреш­тi швей­ца­ро­ва бу­ла­ва - все те об­вi­яло Мар­ту й Сте­па­ни­ду якимсь вi­ян­ням арис­ток­ра­тиз­му. Iду­чи проз iнс­ти­тут, во­ни все ду­ма­ли про арис­ток­ра­тич­ну обс­та­ву: їм зда­ва­лось, що з од­но­го iнс­ти­тутсько­го вiк­на виг­ля­дає конс­тан­ти­но­польський по­сол, з дру­го­го - бри­танський по­сол, з третього - мi­нiстр, з чет­вер­то­го - мар­кi­за де Пур­вер­се. Приїхав­ши до­до­му, Сте­па­ни­да на­вiть по­ча­ла ко­пi­ру­вать мар­кiз. Даш­ко­вич увiй­шов у кiм­на­ту, як во­на си­дi­ла на ка­на­пi, i йо­му ки­ну­лось в очi, що жiн­ка вста­ва­ла з ка­на­пи зов­сiм якось iнак­ше, нiж бу­ло пєред­нi­ше: не­на­че її з-пiд спо­ду пiд­во­ди­ло пру­жи­на­ми, i по­тiм во­на вип­рос­та­лась на ввесь зрiст. Возд­ви­женський, прий­шов­ши до­до­му, при­мi­тив, що i йо­го Мар­та вста­ла з ка­на­пи по­ма­леньку, не­на­че її хтось пiд­во­див пру­жи­на­ми, а по­тiм од­ра­зу ви­тяг­лась, ще й го­ло­ву пiд­ня­ла. Йо­му так i зда­лось, що ко­ло неї от-от схо­питься по­лум'я ку­пи­ни, доб­ре йо­му вi­до­ме.

    Ольга й Ка­те­ри­на, зос­тав­шись в iнс­ти­ту­тi, по­чу­ти­ли й на со­бi арис­ток­ра­тич­ний вплив мар­кiз i iн­ших дi­ячiв. А най­бiльше Ольга пiд­па­ла пiд той вплив. Ду­же гар­на своєю вро­дою, ще й до то­го на­га­ду­юча доч­ку iта­лiй­сько­гої пос­ла в Пе­тер­бур­зi, во­на ста­ла ко­ха­ною вче­ни­цею в на­чальни­цi, в її сест­ри i в усiх клас­них дам. Як су­ха губ­ка, во­на вси­са­ла в се­бе той дух, що був роз­ли­тий дi­яча­ми в iнс­ти­тутських стi­нах. Клас­ною да­мою в то­му кла­сi, де вчи­лась Ольга, бу­ла мар­кi­за де Пур­вер­се. Ольга бi­га­ла за нею слiд­ком. Де Пур­вер­се ма­за­ла її й пес­ти­ла пе­ред очи­ма цi­ло­го кла­су. Ольжи­нi то­ва­риш­ки зна­ли, хто най­лю­бi­ший мар­кi­зi й Тур­ман­шi, i обо­жу­ва­ли Ольгу. Во­ни чу­ли, як клас­нi да­ми хва­ли­ли Ольгу за кра­су, та й со­бi хва­ли­ли її в вi­чi, зва­ли її кра­су­нею, бi­га­ли за нею слiд­ком, до­год­жа­ли їй, щоб за­по­бiг­ти лас­ки в мар­кi­зи. То­дi як Ольга сi­да­ла за ро­яль, її под­ру­ги, пус­ту­ючи, ста­ва­ли пе­ред нею нав­ко­лiш­ки й скла­да­ли до­ло­нi, зва­ли її ян­го­лом, свя­тою й iн­ши­ми iнс­ти­тутськи­ми лас­ка­ви­ми сло­ва­ми. Ольга зна­ла, що во­на гар­на, що пе­ред її кра­сою все схи­ляється, i ду­ма­ла, що й усi, i все му­сить схи­ляться пе­ред нею.

    - Яка ве­ли­ка, яка блис­ку­ча роль у свi­тi жде на­шу Ольгу! - час­то ка­за­ла Тур­ман до дам так, що тi сло­ва до­лi­та­ли до Ольжи­них вух. I Ольга вже звик­ла ду­мать та ма­рить, що її жде ве­ли­ка, по­каз­на роль у свi­тi. Той свiт во­на пос­те­рi­га­ла вже по-iнсти­тутсько­му: той свiт зда­вав­ся їй ве­ли­ким ба­лом, з му­зи­ка­ми, з тан­ця­ми, з ка­ва­ле­ра­ми в зо­ло­тих епо­ле­тах, з пос­ла­ми ту­рецьки­ми й бри­танськи­ми, кот­рi зда­ва­лись їй мо­ло­де­сеньки­ми, надз­ви­чай­ної кра­си па­ни­чи­ка­ми, з ру­ся­ви­ми ку­че­ря­ми, як у ян­го­лiв. А скiльки, раз во­на, по­тай од са­мої Тур­ман, чи­та­ла про та­кий свiт в фран­цузьких ро­ма­нах! I час­то Ольга, заг­ля­да­ючи в вiк­на ви­со­ко­го iнс­ти­ту­ту, нi­би ба­чи­ла в дум­ках в го­ро­дянських до­мах, за за­вi­са­ми вi­кон, до­кон­че та­кий свiт! Про iн­ший свiт во­на й не га­да­ла i не хо­тi­ла зна­ти. У мар­кiз тiльки й роз­мо­ви бу­ло, що про мi­нiст­рiв, ге­не­ра­лiв та про двiр, як зви­чай­но бу­ває в Пе­тер­бур­зi. Ольга чу­ла ту роз­мо­ву i якось дум­кою по­ро­да­лась з тiєю сфе­рою, про кот­ру тiльки й то­ро­чи­ли мар­кi­зи. Iта­лiй­ський по­сол зда­вав­ся їй рiд­ним дядьком, який­сь ста­рий князь ви­рiс у фан­та­зiї нi­би її дiд. Ру­ся­вий бри­танський по­сол зда­вав­ся їй бу­ду­щим тес­тем, кот­ро­го син, гар­ний, як сон­це, та мо­ло­дий, ба­га­тий, як по­до­бає лор­до­вi, бу­де її же­ни­хом. Са­ма Тур­ман вже дав­но зас­ту­пи­ла в її фан­та­зiї мiс­це ма­те­рi, а двiрських дам во­на ма­ла за своїх тi­ток.


    Ольга чу­ла ду­же час­то, що iнс­ти­тут все од­но, що унi­вер­си­тет. I во­на звик­ла ста­вить се­бе врiв­нi з сту­ден­та­ми унi­вер­си­те­ту. Во­на вва­жа­ла се­бе прос­то за вче­ну лю­ди­ну i ду­ма­ла, що кру­гом неї в свi­тi бу­де все ниж­че од неї ро­зу­мом i прос­вi­тою, ок­рiм пос­лiв та двiрських дам.

    Ольга й Ка­те­ри­на зрос­ли вза­пер­тi мiж стi­на­ми iнс­ти­ту­ту. Їх рiд­ко во­зи­ли по го­ро­дi на гу­лян­ку, та й то в зак­ри­тих екi­па­жах, кру­гом кот­рих ска­ка­ли на ко­нях жан­дар­ми!

    Раз Ольга по­ба­чи­ла з вiк­на ка­ре­ти сiльських ук­раїнських про­ча­нок в бi­лих на­мiт­ках й ук­раїнських се­лян в чор­них сму­ше­вих шап­ках.

    - Що це за лю­ди? Що то в їх на го­ло­вах? Ой бо­же! Що то во­ни не­суть на пле­чах у тор­бин­ках? - пи­та­ли цi­ка­вi дiв­ча­та в мар­кi­зи де Пур­вер­се.

    - Не знаю, не знаю, не знаю, - об­зи­ва­лась до їх мар­кi­за, за­див­ля­ючись на гар­но­го пан­ка в ви­со­кiм ка­пе­лю­сi. I во­на справ­дi не зна­ла, що то за на­род, i по-яко­му вiн го­во­рить, i що то ба­би не­суть в клун­ках на пле­чах.

    В зак­ри­тих стi­нах iнс­ти­ту­ту в Ольги по­ча­ла ра­но роз­ви­ваться фан­та­зiя. Во­на по­ча­ла, iнс­ти­тутським зви­чаєм, обо­жу­вать: обо­жу­ва­ла спер­шу Тур­ман i свою клас­ну да­му, по­тiм про­бу­ва­ла обо­жу­вать вчи­те­лiв, але їх ста­рi й жов­тi ви­ди швид­ко од­би­ли в неї охо­ту до обо­жу­ван­ня. Iнс­ти­ту­ток нi­ко­ли не во­ди­ли гу­лять по ву­ли­цях i в Царський са­док. Мов тi пти­цi з за­лiз­ної клiт­ки, виг­ля­да­ли во­ни на ву­ли­цю крiзь за­лiз­нi шта­хе­ти сад­ка. Раз Ольга наг­ля­дi­ла че­рез шта­хе­ти мо­ло­до­го чор­ня­во­го па­ни­ча з дов­ги­ми ку­че­ря­ми. Йо­го ли­це так вра­зи­ло її, що во­на цi­лий рiк "обо­жу­ва­ла" йо­го! I пiс­ля то­го час­то її тяг­ло до за­лiз­них гра­ток.

    Турман i клас­нi да­ми не звер­та­ли вва­ги на Ка­те­ри­ну Возд­ви­женську, хоч во­на вчи­лась на­вiть кра­ще за Ольгу, луч­че гра­ла й ма­ла дуж­чий го­лос. Ка­те­ри­на ра­но пос­те­рег­ла, що во­на не­гар­на, ще в пер­ший свiй при­хiд до iнс­ти­ту­ту, то­дi, як Тур­ман i де Пур­вер­се хва­ли­ли Ольгу й не вва­жа­ли на неї. То­дi як iнс­ти­тут­ки обо­жу­ва­ли Ольгу, Ка­те­ри­ни нiх­то не лю­бив. Тим-то во­на зос­та­лась по ду­шi луч­ча од Ольги. Во­на бу­ла доб­рi­ша, лас­ка­вi­ша. Фан­та­зi­яi не за­но­си­ла її так да­ле­ко, в не­вi­до­мий арис­ток­ра­тич­ний свiт; во­на на­вiть не ма­ри­ла про пос­лiв i двiрських дам, бо мен­ше про їх чу­ла.

    Прийшов час ви­хо­ду Ольги й Ка­те­ри­ни з iнс­ти­ту­ту. Тур­ман, де Пур­вер­се, клас­на да­ма, роз­ве­де­на з чо­ло­вi­ком, i всi дi­яч­ки го­лос­но жал­ку­ва­ли за Ольгою, хо­ди­ли за нею, пес­ти­ли, цi­лу­ва­ли. Тур­ман шко­ду­ва­ла, що во­на по­вин­на вер­нуться до ма­те­рi.

    - Наша Ольга зро­би­ла б честь на­вiть при дво­рi! - час­то ка­за­ла Тур­ман.

    - Яка шко­да, що во­на вер­неться до своєї страш­ної ма­ми! - ка­за­ла де Пур­вер­се. - Я бо­юсь, що ми че­рез рi­iа че­рез два на­вiть не впiз­наємо на­шої Ольги!

    Степанида й Мар­та приїха­ли в iнс­ти­тут i, по­дя­ку­вав­ши Тур­ман­шi й її сест­рi за на­уку й пра­цю, заб­ра­ли до­до­му своїх до­чок. Ольга пла­ка­ла, не­на­че її роз­лу­ча­ли на­вi­ки з рiд­ною ма­тiр'ю та з рiд­ни­ми сест­ра­ми. Во­на обiй­шла а Ка­те­ри­ною й зо всi­ма клас­ни­ми да­ма­ми весь iнс­ти­тут, заг­ля­ну­ла в усi за­кут­ки, пе­ре­цi­лу­ва­ла все i всiх i, ри­да­ючи, впа­ла на ру­ки Тур­ман. Са­ма Тур­ман все ка­хи­ка­ла мод­ним каш­лем та за­ту­ля­ла рот хус­точ­кою. На­вiть Ка­те­ри­на трош­ки зап­ла­ка­ла, по­ки­да­ючи на­вi­ки iнс­ти­тут. Ольгу ви­ве­ли до екi­па­жа по­пiд ру­ки i в сльозах по­са­ди­ли ко­ло ма­те­рi. Тур­ман про­си­ла її на­вi­ду­ваться до iнс­ти­ту­ту й на­вiть пи­са­ти до неї.

    Степанида й Мар­та при­вез­ли своїх до­чок до­до­му. Батьки стрi­ли їх на по­ро­зi й поб­ла­гос­ло­ви­ли. Ольга ввiй­шла в за­лу, де вже ок­ра­сою за­ли був куп­ле­ний для неї гар­ний фо­рi­еп'ян. Во­на обiй­шла всi батькiвськi гор­ни­цi з очи­ма, чер­во­ни­ми од слiз. Батькiвськi по­кої, прос­тор­нi й гар­нi са­мi по со­бi, дов­го ще зда­ва­лись їй, пiс­ля ду­же ви­со­ких i свiт­лих iнс­ти­тутських по­коїв, ду­же низьки­ми й тiс­ни­ми. Ольга приїха­ла до­до­му зран­ня в бу­день.

    Дашкович за­раз поїхав на лек­цiю, а Сте­па­ни­да пiш­ла до ма­лих дi­тей, а по­тiм гос­по­да­рю­ва­ла в пе­кар­нi. Ольга зос­та­лась са­ма в за­лi. Во­на дов­го си­дi­ла й ду­ма­ла. Зап­ла­ка­нi очi тро­хи об­сох­ли. Во­на спро­бу­ва­ла грать, але му­зи­ка не йшла на її збен­те­же­ну ду­шу. Ольга пiш­ла B батькiв ка­бi­нет i по­ча­ла пе­рег­ля­дать книж­ки: взя­ла в ру­ки фi­ло­софську книж­ку, роз­гор­ну­ла, чи­та­ла, чи­та­ла, сло­ва не втя­ми­ла й пок­ла­ла; по­тiм дос­та­ла дру­гу книж­ку з чер­во-. ним ко­рiн­цем, з зо­ло­тим на­пи­сом. Во­на ду­ма­ла, що та який­сь цi­ка­вий фран­цузький ро­ман, а то був Де­карт. Ольга роз­гор­ну­ла йо­го, чи­та­ла, чи­та­ла, нi­чо­гi­сiнько не po­зiб­ра­ла й знов пок­ла­ла на го­лич­ку. По­тiм їй по­па­лась в ру­ки iс­то­рiя i так са­мо не прий­шла­ся їй до сма­ку. Вреш­тi всього, їй влiз­ли в ру­ки ук­раїнськi пiс­нi. Во­на роз­гор­ну­ла, по­ди­ви­лась, i їй зда­лось, що то пи­са­но по-цер­ков­нос­лов'янсько­му або­що.

    "Якi все чуд­нi книж­ки в бiб­лi­оте­цi мо­го та­та, та все на якихсь чуд­них мо­вах", - по­ду­ма­ла Ольга, пе­ре­див­ля­ючись на­пи­си на ко­рiн­цях кни­жок.

    Швидко їй на­до­ку­чи­ло те; во­на вер­ну­лась до дру­гої кiм­на­ти i по­ча­ла граться з ма­леньки­ми сест­ра­ми, але й те їй швид­ко ос­то­гид­ло. Ольга вско­чи­ла в пе­кар­ню, де ку­хо­вар­ка сiк­ла м'ясо на стол­ни­цi, а її ма­ти, ски­нув­ши праз-ни­ко­ву оде­жу, в прос­тенькiй бу­ден­нiй сук­нi веш­та­лась ко­ло яко­гось пи­рож­но­го.

    - Може, доч­ко, по­мо­жеш нам? - спи­та­ла ма­ти, жар­ту­ючи, в доч­ки.

    - А ви ду­маєте, що нас в iнс­ти­ту­тi не вчи­ли ку­хо­ва­рить? Ми дi­жу­ри­ли в пе­кар­нi всi по чер­зi, - ска­за­ла Ольга. Од­на­че ку­хо­варська спра­ва й обс­та­ва в пе­кар­нi з ди­мом, з ду­хо­тою, з ви­со­кою ку­хо­вар­кою, в кот­рої по­за­ка­чу­ва­нi ру­ка­ви одс­ло­ня­ли збо­ро­вi чор­нi й товс­тi ру­ки, зов­сiм не спо­до­ба­лась Ользi. Во­на пос­то­яла, шви­денько вис­ко­чи­ла звiд­тiль i по­бiг­ла в са­док. В са­доч­ку бу­ло ба­га­то квi­ток. Ку­щi буз­ку й ро­жi роз­рос­лись по­пiд бар­ка­на­ми i зак­ри­ва­ли їх навк­ру­ги од очей. До­рiж­ки бу­ли чис­тi й по­си­па­нi пiс­ком. Ольга дов­го хо­ди­ла по сад­ку, нар­ва­ла пу­чок квi­ток. На свi­жо­му по­вiт­рi швид­ко об­сох­ли її iнс­ти­тутськi сльози. Сон­це по­ча­ло при­пi­кать їй в го­ло­ву. Во­на по­ча­ла ну­диться, звик­ши в шко­лi до то­ва­рист­ва мо­ло­дих под­руг. i вий­шла з сад­ка на под­вiр'я. Там по­го­нич ви­чи­щав ста­ню.

    - Пхе! - аж прис­ну­ла Ольга, по­ди­вив­шись на та­ку про­зу, i по­бiг­ла до­до­му, тро­хи не натк­нув­шись на ко­ро­ву. Во­на ввiй­шла в по­кої, i знов її об­хо­пи­ло про­заїчне, бу­ден­не жит­тя. Ольга по­ча­ла ну­диться й по­бiг­ла че­рез ву­ли­цю до Ка­те­ри­ни.

    Катерина си­дi­ла з ма­тiр'ю й ши­ла со­роч­ки для ма­леньких сес­тер. Ольга про­жо­гом вско­чи­ла в по­кої з чер­во­ни­ми очи­ма.

    - Чи ти, Ольго, й до­сi ри­даєш за iнс­ти­ту­том? - спи­та­ла її Ка­те­ри­на.

    - Чи вже ж ти так швид­ко за­бу­ла йо­го? - спи­та­ла в свою чер­гу Ольга. - Яка ж ти про­заїчна!

    - Забула, бо не­ма про що й пам'ятать; а пла­кать, то й зов­сiм-та­ки не­ма за чим.

    - А ма­дам Тур­ман? А мар­кi­за де Пур­вер­се? - спи­та­ла Ольга.

    - Нехай во­ни со­бi здо­ро­вi бу­дуть, - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на так спо­кiй­но, на­че те все бу­ло дав­но ми­нув­ше.

    - Чи вже ж то­бi не жаль за та­ки­ми доб­ри­ми людьми?

    - Може, во­ни й доб­рi, тiльки не зад­ля ме­не, - ска­за­ла Каїери­на. - Ска­за­ти по прав­дi, я зов­сiм не обо­жу­ва­ла їх; во­ни ме­нi аж об­рид­ли своїм чванст­вом, своєю брех­нею про пос­лiв i за свою не­бу­ва­лу арис­ток­ра­тич­ну рiд­ню.

    - Але ж їх обо­жу­вав увесь iнс­ти­тут!

    - Може, й усей, тiльки ке я, - ти­хо ска­за­ла Ка­те­ри­на, при­мi­ря­ючи со­ро­чеч­ку на ма­леньку сест­ру.

    - Одже ж я нi­ко­ли не згод­жусь з то­бою! - ска­за­ла з до­са­дою Ольга. - Як швид­ко ти впа­ла в про­зу! Яка ти ста­ла черст­ва!

    - О, я хо­чу мер­щiй ви­бить з го­ло­ви iнс­ти­тутський ро­ман­тизм, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - Ходiм хоч пог­раємо в чо­ти­ри ру­ки, бо ме­нi так важ­ко, так тяж­ко на сер­цi! - ска­за­ла Ольга, важ­ко зiтх­нув­ши.

    Сестри по­сi­да­ли за ро­яль i по­ча­ли роз­би­рать но­ву п'єсу, час­то спи­ня­лись, ви­лi­чу­ва­ли такт, мiр­ку­ва­ли, мо­ро­чи­лись та й го­дi ска­за­ли! Од­на звер­та­ла про­ви­ну на дру­гу, i швид­ко во­ни по­ба­чи­ли, що обид­вi не ви­нес­ли з iнс­ти­гу­ту путнього ро­зу­мiн­ня му­зи­ки! Во­ни по­то­ми­лись i по­ки­ну­ли грать.

    - Годi вже з нас тiєї по­езiї! Да­вай браться знов до про­зи, - ска­за­ла Ка­те­ри­на, сi­да­ючи знов за шит­тя.

    - Що ж ми те­пе­реч­ки бу­де­мо ро­бить? - спи­та­ла Ольга.

    - Будемо обi­дать, а по обi­дi бу­де­мо гу­лять в Царсько­му сад­ку, i вже не в iнс­ти­тутських сук­нях.


    - А в якiй оде­жi ми пi­де­мо в Царський са­док? - спи­та­ла Ольга, ду­же цi­ка­ва уб­раться в дов­ге уб­ран­ня, в кот­ре во­на ще зро­ду не вби­ра­лась..

    - Для ме­не все од­но, в яке б не одяг­тись, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - Серце! душ­ко сест­рич­ко! Прий­ди до нас та бу­де­мо вби­раться вку­пi! - про­си­ла Ольга, i її дум­ка роз­ве­се­ли­лась тим, як во­на бу­де одя­гаться в дов­гу сук­ню.

    По обi­дi Ольга й Ка­те­ри­на по­ча­ли вби­раться в дов­гi сук­нi, дов­го вер­тi­лись пе­ред дзер­ка­лом i над­ве­чiр вий­шли з своїми ма­те­ря­ми гу­лять, їм бу­ло ду­же нез­руч­но йти в дов­гих сук­нях, в кот­рих шлей­фи плу­та­лись i спи­ня­ли їх па хо­дi. Обид­вi во­ни го­во­ри­ли по-фран­цузькiй. Їм чу­дiю бу­ло, що во­ни хо­дять поп­рос­ту на ву­ли­цях, мiж уся­ки­ми людьми, кот­рi сно­ви­га­ли по­руч з ни­ми i ча­сом не звер­та­ли їм з до­ро­ги. Один мi­ща­нин не­на­ро­ком штовх­нув Ольгу в лi­коть на тро­ту­арi.

    - Он, лиш­ко ме­нi! Яке му­жицт­во! Якi кир­ги­зи! - пи­ща­ла Ольга, обер­та­ючись до ма­те­рi, кот­ра йшла слiд­ком за нею. Жа­дiб­ни­ми очи­ма ог­ля­да­ли мо­ло­дi дiв­ча­та про­хо­жих, не­на­че во­ни ба­чи­ли їх впер­ше. Во­ни по­вер­ну­ли на го­ру до пам'ятни­ка кня­зя Вла­ди­ми­ра, де вве­че­рi гу­ля­ло ду­же ба­га­то лю­дей. Вий­шов­ши на ви­со­ку го­ру, вокн ста­ли про­ти са­мо­го пам'ятни­ка, щоб пе­ре­вес­ти тро­хи дух. Над са­мi­сiньким краєчком го­ри сто­яли ряд­ка­ми гу­ля­ючi лю­ди й ди­ви­лись на ши­ро­ку кар­ти­ну, кот­ра по­лот­ном розс­те­ля­лась сли­ве пiд са­мi­сiньки­ми но­га­ми. Вни­зу був спуск з Хре­ща­ти­ка на По­дiл, по кот­ро­му вал­кою їха­ли екi­па­жi, ряд­ка­ми йшли й на го­ру i з го­ри про­хо­жi. Ще ниж­че ви­лось шо­се над са­мi­сiньким днiп­ро­вим бе­ре­гом, хо­ва­ючись за ви­со­кою го­рою iк по­луд­ню. I там тяг­лись екi­па­жi й прос­тi во­ло­вi во­зи. Ще ниж­че про­тi­кав ши­ро­кий си­нiй Но­вий Днiп­ро по­пiд са­мим По­до­лом. На Днiп­рi сто­яли й пла­ва­ли бар­ки, пло­ти. Плис­ко­ва­тi ши­ро­кi ост­рiв­цi, по­дi­ле­нi са­мо­вiл­ка­ми й ру­кав­ця­ми, зе­ле­нi­ли ло­за­ми й сi­но­ко­са­ми. На їх цi­ли­ми ку­па­ми жов­тi­ли, си­нi­ли й чер­во­нi­ли лу­ча­нi квiт­ки. За Днiп­ром, за бi­лою сму­гою пiс­ку, на всi бо­ки чор­нi­ли бо­ри до са­мо­го краю об­рiю, скiльки мож­на бу­ло за­сяг­ти оком, лед­ве пi­дiй­ма­ючись в да­ле­ку Чер­нi­гiв­щи­ну. Ближ­ча смуж­ка лi­су бу­ла зе­ле­на, дальша сму­га бу­ла си­ня, а ще да­лi си­нiв i чор­нiв лiс, не­на­че нак­ри­тий тон­ким си­нiм пок­ри­ва­лом, i зли­вав­ся з си­нiм не­бом. На пiв­нiч од Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка гли­бо­ко вни­зу лежгв По­дiл з церк­ва­ми й зо­ло­то­вер­хи­ми мо­нас­ти­ря­ми, вга­ня­ючись да­ле­ко плис­ко­ва­тим кли­ном в Днiп­ро. На пiв­день од пам'ятни­ка пi­дiй­ма­лись го­ри, де був роз­ки­ну­тий Царський са­док, а пiд го­рою, в гли­бо­кiм яру, ко­ло са­мо­го шо­се, сто­яла ви­со­ка ко­ло­на ста­ро­го пам'ятни­ка Вла­ди­ми­ра. Сон­це хо­ва­лось за ме­жи­гiрський бiр, кот­рий од то­го став ще чор­нi­ший, а да­ле­кi озер­ця на обо­ло­нi пiд тнм бо­ром i рiч­ка По­чай­на го­рi­ли, на­че роз­топ­ле­не зо­ло­то. На тiй кар­ти­нi бли­ща­ли вся­кi фар­би, яки­ми тiльки мож­на бу­ло зак­ра­си­ти її: там бу­ло й синє не­бо, i си­нiй Днiп­ро, i бi­ла сму­га пiс­ку, чор­нi бо­ри й зе­ле­на обо­лонь, i зе­ле­нi ост­рiв­цi, i чер­во­не не­бо на за­хо­дi, i чер­во­на, як жар, во­да пiд чор­ни­ми ме­жи­гiрськи-ми бо­ра­ми. Суд­на на Днiп­рi, екi­па­жi й про­хо­жi на шо­се, на спус­ку, на по­дiльських ву­ли­цях - все те да­ва­ло жиз­нi тiй ве­ли­кiй кар­ти­нi й зга­ня­ло з неї мерт­вий спо­кiй при­ро­ди.

    Вечiр був ти­хий та яс­ний. На тро­ту­арi, кот­рим бу­ли об­ви­тi са­мi край­ки гiр, об­сад­же­них то­по­ля­ми, сто­яли ряд­на­ми гу­ля­ючi лю­ди й ми­лу­ва­лись чу­до­вим виг­ля­дом. Сте­па­ни­да й Мар­та й со­бi сто­яли з доч­ка­ми про­ти са­мо­го пам'ятни­ка. Хто тiльки ви­хо­див на го­ру, то ди­вив­ся на мо­ло­дих пан­нiв, а най­бiльше на Ольгу. Ольга вже хо­тi­ла обер­нуться, щоб гля­нуть на свiй iнс­ти­тут, на те вiк­но, де прой­шли її ди­тя­чi лi­та, але не встиг­ла во­на знай­ти то­го вiк­на, як її вра­зи­ла ду­же ори­гi­нальна кар­ти­на ко­ло пам'ятни­ка.

    На ши­ро­ких i ви­со­ких схiд­цях п'єдес­та­лу си­дi­ли ряд­ка­ми мо­ло­дi па­ни­чi. То бу­ли сту­ден­ти унi­вер­си­те­ту. По їх блi­дих ли­цях i очах, ду­же ве­се­лих, по їх ве­се­лiй роз­мо­вi й жар­тах не труд­но бу­ло вга­дать, що та ком­па­нiя тiльки що скiн­чи­ла ек­за­ме­ни i, ма­буть, щас­ли­во скiн­чи­ла. Пос­та­ва їх пос­та­тiв на схiд­цях бу­ла ду­же вольна i че­рез те ду­же гра­цi­оз­на. Дех­то тро­хи не ле­жав, дех­то си­дiв, пi­доб­гав-ши но­ги, дех­то прос­тяг­нув їх на всю дов­жи­ну. Де­якi пос­ки­да­ли кар­ту­зи й по­роз­ки­да­ли по схiд­цях. Бiльша по­ло­ви­на з їх ку­ри­ла, лу­за­ла на­сiн­ня, ку­са­ла го­рi­хи, об­си­па­ючи луш­пин­ням ча­вун­нi схiд­цi й тра­ву.

    Ольга обер­ну­лась, вгле­дi­ла той гурт i по­вер­ну­лась до ма­те­рi, про­мо­вив­ши. "Пхе! як вольно дер­жать се­бе сту­ден­ти!"

    - Пхе! - ска­за­ла й Ка­те­ри­на.

    - Пхе! не­на­че iнс­ти­тут­ки ниж­чо­го кла­су! - до­да­ла Ольга.

    - Нема на їх на­шої мар­кi­зи! - пис­ну­ла Ка­те­ри­на.

    - Наша мо­лод­не­ча так роз­пус­ти­лась, що й хо­дить по ву­ли­цях не­без­печ­но! - про­мо­ви­ла Мар­та Си­до­рiв­на.

    - Ще й на­сiн­ня лу­за­ють! Чи ти ба! Не­на­че сiльськi па­руб­ки! - при­ки­ну­ла Сте­па­ни­да.

    - Мамо! який то бриль на од­но­му сту­ден­то­вi! Чи про­ван­сальський, чи тi­рольський! - аж крик­ну­ла Ольга.

    - Де там! То ук­раїнський бриль, му­жицький! - ска­за­ла їй ма­ти.

    - Пхе! Му­жицький! А я ду­ма­ла, що тi­рольський, - про­мо­ви­ла Ольга.

    - Якби пак тi­рольський, то ще б нi­чо­го! - знов при­ки­ну­ла Сте­па­ни­да з фi­ло­софською мi­ною.

    - Мамо! що то на од­но­му сту­ден­то­вi? Та­ка оде­жа, як на му­жи­ках! - аж крик­ну­ла Ольга. - I та­кi ши­ро­чез­нi…

    Ольга не нас­мi­ли­лась наз­вать тих ши­ро­чез­них ша­ро­ва­рiв i зу­пи­ни­лась.

    - То му­жицьке ук­раїнське уб­ран­ня, - про­мо­ви­ла Мар­та Си­до­рiв­на. - Бог зна, що бу­де да­лi! Швид­ко не мож­на бу­де по ву­ли­цях хо­дить! - ска­за­ла во­на, важ­ко зiтх­нув­ши, не­на­че її на ву­ли­цi жда­ла смерть од тiєї ук­раїнської сви­ти й бри­ля.

    - Але во­ни їдять над­во­рi! - крик­ну­ли обид­вi iнс­ти­тут­ки. - Ой, mon Di­eu! (Мiй бо­же! (франц.) Ото як­би по­ба­чи­ла на­ша мар­кi­за! Поїдьмо в iнс­ти­тут та роз­ка­жiм все чис­то! Ото бу­де смi­ху!

    Жахаючись тро­хи де­мок­ра­тич­ної гру­пи мо­ло­дих па­ни­чiв, обид­вi пан­ни, од­на­че, в ду­шi ми­лу­ва­лись нею i ми­лу­ва­лись щас­ли­ви­ми й ве­се­ли­ми мо­ло­ди­ми ви­да­ми. Во­ни са­мi так не­дав­но скiн­чи­ли ек­за­мен, скiн­чи­ли iнс­ти­тут; так не­дав­но гу­ля­ли на вольно­му свi­тi, що та ве­се­лiсть прис­та­ва­ла до їх, пе­ре­ли­ва­лась в їх ду­шi. Їм обом за­ма­ну­лось прис­тать до то­го гур­ту, ве­се­ло по­ба­ла­кать, по­жар­ту­вать, але iнс­ти­тутська на­ука мар­кiз па­ра­лi­зу­ва­ла їх ду­шi, при­дав­лю­ва­ла мо­ло­ду пот­ре­бу мо­ло­до­го сер­ця i все на­во­ди­ла на їх дум­ку про iнс­ти­тутську дис­цип­лi­ну.

    Ольга спи­ни­лась на од­но­му ли­цi, пе­ре­ве­ла очi на дру­ге, на третє. Для неї бу­ло ми­ле кож­не мо­ло­де ли­це. Во­на по­ми­ну­ла од­но пов­не, що­ка­те ли­це з ве­се­ли­ми очи­ма, з ши­ро­ким ро­том, з без­не­вин­ним смi­хом на гу­бах. Те ли­це нi­би го­во­ри­ло: "I на­що ме­нi та кра­са кар­ти­ни, що розс­те­ли­лась вни­зу, те не­бо й зем­ля, тi лю­ди! Хоч би во­ни й крiзь зем­лю пiш­ли, ме­нi бу­ло б бай­ду­же! Я б їх ви­мi­няв на од­ну доб­ру си­га­ру!"

    Ольга по­ми­ну­ла й те ли­це i спи­ни­лась очи­ма ще на од­но­му: те ли­це бу­ло мо­ло­де, рум'яне, ви­раз­не, йо­го ра­ма­ми об­хоп­лю­ва­ли чор­нi ку­че­рi.

    Ольга тiльки що гля­ну­ла на тi ви­со­кi чор­нi бро­ви, тiльки що при­ди­ви­лась до чор­них очей, i за­раз впiй­ма­ла са­мим сер­цем, са­мою ду­шею їх про­мiнь, її мо­ло­да го­ло­ва аж за­па­мо­ро­чи­лась. Во­на лед­ве всто­яла на но­гах i тiльки со­ро­ми­лась сiс­ти на об­те­са­нi ка­ме­ню­ки, що бу­ли пок­ла­де­нi ряд­ком ко­ло тро­ту­ару.

    Молодi па­ни­чi з схiд­цiв смi­ли­во ог­ля­да­ли пан­нiв, ког­рi про­хо­ди­ли повз їх. Во­ни не по­ми­ну­ли й iнс­ти­ту­ток. Всiм їм ки­ну­лась в вi­чi Ольга своєю кра­сою, своїми чор­ни­ми ло­ко­на­ми й блис­ку­чи­ми очи­ма. Кiлька з їх вста­ло й по­бiг­ло нав­пе­рей­ми по­за пам'ятни­ком. Мiж ни­ми був i той па­нич з ши­ро­ким ли­цем. Во­ни раз прой­шли ко­ло їх, по­тiм, як да­ми ру­ши­ли з мiс­ця, во­ни знов за­бiг­ли упе­ред i пiш­ли їм на­зуст­рiч. Ольга й Ка­те­ри­на ба­чи­ли тi ма­нев­ри, але не ба­чи­ли мiж па­ни­ча­ми тих ви­со­ких брiв i чор­них ку­че­рiв.


    Весела гру­па мо­ло­дих сту­ден­тiв зня­лась з п'єдес­та­лу пам'ятни­ка, на­че зграя птиць, i по­чим­чи­ку­ва­ла з го­ри по кру­че­них стеж­ках, вик­ла­де­них цег­лою. Сту­ден­ти пе­ре­бiг­ли че­рез воз­вiз i по­бiг­ли ще ниж­че, до ста­ро­го пам'ятни­ка, так швид­ко, що на їх бри­лi й кар­ту­зи тiльки ма­ня­чи­ли., Во­ни збiг­ли на шо­се, i бiльша по­ло­ви­на сi­ла на чов­ни. Греб­цi од­ча­ли­ли од бе­ре­га, i три чов­ни, пов­нi мо­ло­дих хлоп­цiв, по­ли­ну­ли по во­дi, до­га­ня­ючи й пе­ре­га­ня­ючи один од­но­го. Вип­лив­ши на се­ре­ди­ну Днiп­ра, сту­ден­ти зас­пi­ва­ли хо­ром ук­раїнськi пiс­нi, їх мо­ло­дi, свi­жi го­ло­си до­лi­та­ли ду­же яс­но й ви­раз­но до гу­ля­ючих на го­рi. Сту­ден­ти пе­ре­вез­лись че­рез Днiп­ро, ки­ну­лись на зе­ле­нi сi­но­жа­тi: де­якi по­лiз­ли на гiм­нас­тич­нi дра­би­ни й стов­пи, де­якi по­ча­ли гой­даться на гой­дал­ках. Iнс­ти­тут­кам ду­же спо­до­ба­лась та­ка вольнiсть, та­ка ве­се­лiсть, про яку во­ни й не чу­ли i на­вiть не га­да­ли в iнс­ти­ту­тi. Во­ни й са­мi по­чу­ти­ли, що їм хо­тi­лось i по­бi­га­ти, i пос­пi­вать.

    Друга по­ло­ви­на сту­ден­тiв вер­ну­лась од Днiп­ра й пiш­ла до Царсько­го сад­ка. Ольга й Ка­те­ри­на слiд­ком за ни­ми во­ди­ли очи­ма; їм ба­жа­лось впiз­нать тi чор­нi ку­че­рi й ви­со­кi бро­ви, та во­ни не змог­ли впiз­нать. То їм зда­ва­лось, що тi ку­че­рi поп­лив­ли на ост­рiв i що най­кра­щий го­лос в пiс­нi, ви­со­кий i дзвiн­кий те­нор, ви­хо­див од чор­них ку­че­рiв; I то їм зда­ва­лось, що го­ло­ва з ти­ми ку­че­ря­ми по­вер­ну­ла в Царський са­док на про­гу­лян­ня.

    Ольга й Ка­те­ри­на з ма­те­ря­ми пiш­ли на Хре­ща­тик i поп­рос­ту­ва­ли до Царсько­го сад­ка, де в Ша­то вже грав ор­кестр, а по ши­ро­кiй до­ли­нi во­ру­ши­лись юр­би пуб­лi­ки. Ольга й Ка­те­ри­на йшли нес­мi­ли­во; їм зда­ва­ло­ся, що їх не ми­нає нi од­не око.

    В Ша­то бу­ла ве­ли­ка гу­лян­ка. На афi­шах бу­ло опо­вi­ще­но, що то­го ве­чо­ра спi­ва­ти­муть в сад­ку тi­рольцi, по­тiм пус­ка­ти­муть шар, а в кiн­цi всього бу­дуть за­па­ле­нi бен­гальськi вог­нi й фей­ер­верк. На­ро­ду зiб­ра­лось ве­ли­ка си­ла! Все Ша­то на до­ли­нi бу­ло за­ли­те ма­сою пуб­лi­ки. Дар­мо­ва пуб­лi­ка так зав­зя­то лiз­ла в Ша­то че­рез час­то­кiл, що по­лi­цей­ськi мос­ка­лi лед­ве всти­га­ли стя­гу­вать її за но­ги. Вже смерк­ло над­во­рi, а Ольга все ози­ра­лась, все ог­ля­да­ла всiх па­нiв i па­ни­чiв, якi тiльки йшли на­зуст­рiч, шу­ка­ючи очи- ма знай­омо­го ми­ло­го ли­ця, та все-та­ки не вгле­дi­ла йо­го. На те­ра­сi де­рев'яна плат­фор­ма, де ма­ли спi­ва­ти тi­рольцi, вже го­рi­ла вог­ня­ми. Дзво­ник дав сиг­нал, i пуб­лi­ка по­ча­ла зби­раться до плат­фор­ми й роз­сад­жу­ва­лась по лав­ках, хто всти­гав зай­нять мiс­це; реш­та сто­яла цi­ли­ми ку­па­ми. Вий­шли тi­рольцi й по­ча­ли спi­вать бiльше чуд­но, нiж гар­но, на­га­ду­ючи своїми ду­же дов­ги­ми тре­ля­ми не­ес­те­тич­не ре­вiн­ня альпiй­ських ко­ров або пе­ре­гу­ку­ван­ня лю­дей, що заб­лу­ди­лись в го­рах i згу­ку­ва­лись. Пуб­лi­ка да­ва­ла бра­во, а сту­ден­ти смi­яли­ся i свис­та­ли. Тi­рольцi зiй­шли з пiд­мос­ток; там з'явивсь який­сь нi­мець i по­чав ла­го­ди­ти свiй шар з по­ма­га­ча­ми. Шар прив'яза­ли вiрьовка­ми як слiд i по­ча­ли спов­нять йо­го га­зом. Вже шар на­дув­ся й по­чав бли­щать в тем­но­тi. Пуб­лi­ка жда­ла, що вiн от-от здiй­меться й по­ле­тить, але шар по­чав сплю­щу­ваться так, що йо­го бо­ки по­за­па­да­ли, як у са­мо­го нiм­ця. Шар лус­нув з од­но­го бо­ку. Пуб­лi­ка по­ча­ла смi­яться.

    Принесли за­раз при­чан­да­ли й за­лi­пи­ли дiр­ки. На цей раз спра­ва пiш­ла кра­ще: шар на­дув­ся, ти­хо зняв­ся з мiс­ця й по­чав пi­дiй­маться вго­ру. Пуб­лi­ка за­шу­мi­ла, за­ляс­ка­ла в до­ло­нi, зак­ри­ча­ла. Шар пi­дiй­няв­ся вго­ру - i по­чав осi­дать до­до­лу як­раз над са­мi­сiньки­ми лав­ка­ми, де си­дi­ла си­ла лю­дей, де си­дi­ли Сте­па­ни­да й Мар­та, з доч­ка­ми. Во­ни пiд­ве­ли очi до не­ба i з ве­ли­ким стра­хом по­ба­чи­ли, що прос­то на їх ле­тить шар. Пуб­лi­ка по бо­ках ре­го­та­лась, аж за бо­ки бра­лась, але на чию го­ло­ву ле­тi­ла бi­да, то­му бу­ло не до смi­ху! Мо­ло­дi iнс­ти­тут­ки шуг­ну­ли з ла­ви, мов пти­цi. Пiд­няв­ся га­лас, крик, на­вiть чу­ти бу­ло плач. Да­ми позс­ка­ку­ва­ли й стри­ба­ли че­рез лав­ки. Шар сiв на лав­ки як­раз на то­му са­мо­му мiс­цi, де си­дi­ли Даш­ко­вич­ка й Возд­ви­женська з доч­ка­ми. Ольга й Ка­те­ри­на дос­ка­ка­ли до краю й стриб­ну­ли прос­то на гурт: то бу­ла гру­па сту­ден­тiв, кот­ру во­ни вже ба­чи­ли ко­ло Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Нев­ва­жа­ючи на пе­ре­ляк, Ольга й Ка­те­ри­на по­ба­чи­ли мiж сту­ден­та­ми те са­ме ве­се­ле, ве­ли­ке ли­це, з ши­ро­ким ро­том i ве­се­ли­ми очи­ма. Ольга спо­тан­ня ско­чи­ла, са­ма не зна­ючи ку­ди, i прос­то пе­ред со­бою по­ба­чи­ла те гар­не, ви­раз­не й рум'яне ли­це, кот­ре так вра­зи­ло її в сер­це! Во­на впiз­на­ла йо­го по ку­че­рях, по блис­ку­чих очах, i хоч бу­ла пе­ре­ля­ка­на, але при­мi­ти­ла, що на то­му чу­до­во­му ли­цi був рiв­ний з лег­ким гор­би­ком нiс, чу­до­вi пов­нi гу­би, так ви­раз­но об­ве­де­нi кру­гом, не­на­че хто об­вiв їх пенз­лем. Во­на до­ди­ви­лась, що гу­би бу­ли пов­нi, що на спiд­нiй гу­бi бу­ла ма­ле­сенька ямоч­ка са­ме по­се­ре­ди­нi. Ольга до­ди­ви­лась, що на то­му мо­ло­до­му ли­цi не вид­ко бу­ло й слi­ду смi­ху, але на­вiть ви­яв­ляв­ся жаль, що по­ка­зу­ва­ли кiн­цi верхньої гу­би, тро­шеч­ки пiд­ня­тi вго­ру. Мо­ло­дий па­нич по­бiг до неї на­зуст­рiч, по­дав ру­ку й ле­ге­сенько зса­див її до­до­лу. Ольга по­дя­ку­ва­ла йо­му й по­чу­ла йо­го чу­до­вий го­лос, свi­жий, дзвiн­кий. Цей го­лос дов­го пiс­ля то­го во­на все нi­би чу­ла в своєму сер­цi.

    Публiка знов за­го­мо­нi­ла, по­тiм стих­ла й за­во­ру­ши­лась, роз­хо­дя­чись на всi бо­ки. Ор­кестр заг­ри­мiв i заг­лу­шив шум та гам на­ро­ду. Мо­ло­да гру­па, знать, впiз­на­ла iнс­ти­ту­ток, бо по­тяг­лась за ни­ми слiд­ком i за­бi­га­ла й пе­рей­ма­ла їх.

    Iнститутки доб­ре ба­чи­ли то­го ре­го­ту­на, кот­рий кри­чав. "бра­во" прос­то їм в ли­це, як во­ни втi­ка­ли й стри­ба­ли по лав­ках, але чор­нi ку­че­рi знов десь зник­ли, i їх не ста­ло вид­ко.

    Просто про­ти Ша­то на тем­но­му зо­ря­но­му не­бi чор­нiв iнс­ти­тут, пi­дiй­ма­ючись на го­рi, на­че тем­нi стi­ни твер­ди­нi.

    - Чи ба­чиш, Ольго, наш iнс­ти­тут? - спи­та­ла Ка­те­ри­на.

    Задумана Ольга пiд­ве­ла го­ло­ву й гля­ну­ла на iнс­ти­тут, чор­ний та тем­ний, з тем­ни­ми ряд­ка­ми вi­кон, тем­нi­ший од са­мої но­чi.

    - Якi ми щас­ли­вi, що не виг­ля­даємо з тiєї тюр­ми, а вже вольно тут гу­ляємо, як усi лю­ди! - ска­за­ла Ка­те­ри­на, i справ­дi пов­на щас­тям во­лi мiж вольни­ми людьми. - По­ду­май со­бi, Ольго, як­би ми оце си­дi­ли за ти­ми чор­ни­ми вiк­на­ми й тем­ни­ми стi­на­ми!

    Ольга пiд­ве­ла го­ло­ву й справ­дi по­ду­ма­ла за те, але та дум­ка об­вi­яла її та­хим хо­ло­дом, не­на­че на неї по­вi­яв вi­тер з пiв­но­чi. На­то­мiсть її всю ос­вi­ти­ла й обiг­рi­ла чу­до­ва мрiя про мо­ло­до­го чор­ня­во­го хлоп­ця з тем­ни­ми очи­ма, з свi­жи­ми ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми.

    "I хто вiн? I яко­го вiн ро­ду? I хто йо­го батько-ма­ти? - та­кi дум­ки вер­тi­лись в мо­ло­дiй го­ло­вi. - Чи по­ба­чу йо­го ко­ли, чи поз­най­ом­люсь? Чи лю­бить вiн ме­не, як я йо­го?" Так ду­ма­ла Ольга, йду­чи по­пiд гус­ти­ми ли­па­ми, втя­гу­ючи в се­бе па­хо­щi квi­ток, що рос­ли в клум­бах гiр­лян­да­ми.

    Тихiсiнький за­хiд­ний вiт­рець, па­хо­щi лi­су й но­чi, свiт од зi­рок, i ве­се­лi му­зи­ки, i ве­се­лi лю­ди навк­ру­ги - все те во­ру­ши­ло мрiї в мо­ло­дiй фан­та­зiї, бу­ди­ло щас­тя пер­шої лю­бо­вi в мо­ло­до­му сер­цi. Ольга вже да­ла в дум­цi ро­ман­тич­не ймен­ня нез­най­омо­му, в дум­цi уяв­ля­ла йо­го си­ном ба­га­то­го кня­зя, уяв­ля­ла йо­го ро­зум­ним i знач­ним, ве­се­лим i щас­ли­вим. Во­на вже не слу­ха­ла Ка­те­ри­ни, за­бу­ла вже iнс­ти­тут, йо­го тем­нi стi­ни й тем­нi вiк­на, за­бу­ла на цей раз Тур­ман i мар­кi­зу та все нi­би ба­чи­ла тi ку­че­рi, тi очi, яс­нi, як зо­рi, той но­сик, тон­кий i рiв­ний, не­на­че ви­то­че­ний.

    Дзвоник задз­во­нив до лiтнього те­ат­ру, що сто­яв у Ша­то пiд го­рою. Даш­ко­вич­ка й Возд­ви­женська зай­ня­ли для мо­ло­дих до­чок ло­жу. Мо­ло­дi пан­ни бу­ли ве­се­лi, ог­ля­да­ли ввесь те­атр. Вже пiд­ня­лась за­вi­са, вже по­ча­ли грать на сце­нi во­де­вiль. Але Ользi бу­ло бай­ду­же про сце­ну; її очi блу­ка­ли по ло­жах, по пар­те­рi, та все по пер­ших ряд­ках. Їй зда­ва­лось, що вiн по­ви­нен си­дiть в най­до­рож­чiй ло­жi або в пер­шо­му ряд­ку крi­сел в пар­те­рi, але йо­го там не бу­ло Вреш­тi, во­на лед­ве змог­ла за­дер­ти го­ло­ву, щоб по­ди­виться на га­ле­рею й рай­ок. На тiй ви­со­кос­тi во­на за­раз впiз­на­ла цi­лий дов­ге­лецький ря­док ве­се­лих сту­дентських го­лiв. Мiж ни­ми був ве­се­лий сту­дент з ши­ро­ким ро­том i здо­ро­ви­ми зу­ба­ми, а ко­ло йо­го си­дiв поп­лiч знай­омий кра­сунь. Ольга не йня­ла вi­ри очам, щоб її мрiя, її iде­ал си­дiв так ви­со­ко в те­ат­рi! Во­на хо­тi­ла б на цей раз по­ми­литься, та сер­це їй пiд­ка­за­ло, що во­на не по­ми­ли­лась. Ще раз во­на нас­мi­ли­лась за­дер­ти го­ло­ву, аж шия в неї за­ще­мi­ла, i, ой ли­шенько! її iде­ал ку­сав го­рi­хи ма­ли­но­ви­ми ус­та­ми пе­ред усiм те­ат­ром! Во­на ви­раз­но ба­чи­ла, як ве­се­лий сту­дент на­си­пав йо­му в жме­ню го­рi­хiв! Ольга по­чу­ва­ла, що її iде­ал тро­хи стем­нiв, як тем­нiє скло, ко­ли на йо­го впа­де мок­ра па­ра. Во­на на­су­пи­ла бро­ви й ти­хо про­мо­ви­ла: пхе!


    Завiса па­да­ла й знов пi­дiй­ма­лась. Один ак­тор грав ду­же по­га­но, так що в пар­те­рi по­ча­ли смi­ятись. Га­ле­рея по­ча­ла свис­тать, ши­пi­ти i так здо­ро­во ту­по­тi­ла но­га­ми, що Ользi й Ка­те­ри­нi ста­ло тро­хи страш­но. Нас­ту­кав­шись дос­хо­чу, в га­ле­реї по­ча­ли смi­яться й кри­чать: пас­куд­но! не­вiр­но! Де­якi го­ло­си кри­ча­ли: бра­во! бiс! бра­во! Ольга пiд­ве­ла очi вго­ру й по­ба­чи­ла, що крик, свис­тiн­ня й ту­по­тiн­ня ли­ло­ся-та­ки з то­го краю, де си­дi­ла вал­ка мо­ло­дих сту­ден­тiв, де си­дiв кра­сунь!

    - Пхе! - про­мо­ви­ла Ка­те­ри­на.

    - Пхе! який со­ром! - ска­за­ла Ольга.

    - I со­ро­му не­ма їм! - го­лос­но про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да, гор­до од­вер­та­ючи очi.

    - Вони те­атр за­ва­лять i нас пов­би­ва­ють! - го­лос­но обiз­ва­лась Мар­та.

    Одначе ж усi во­ни вий­шли з те­ат­ру жи­вi й здо­ро­вi. На­ос­тан­ку в Ша­то по­ча­ли за­па­лю­вать фей­ер­вер­ки й свi­тить бен­гальськи­ми вог­ня­ми. Вся до­ли­на з пуб­лi­кою, го­ра­ми, лi­сом i ку­па­ми лю­дей на го­рах бли­ща­ла то чер­во­ним, пе­кельним ог­нем, то си­нiм, то снi­го-бi­лим. Вог­нi за­па­лю­ва­ли зу­мис­не на при­гор­ку за ку­па­ми ду­бiв i лип, кот­рi свi­ти­лись наск­рiзь, не­на­че бу­ли ви­рi­за­нi з тон­ко­го па­пе­ру або бу­ли ви­ли­тi з про­зо­ро­го скла. Ку­пи лю­дей звер­ху зда­ва­лись гру­па­ми ду­хiв на ви­со­ких хма­рах, по­мальова­них уся­ки­ми фар­ба­ми. Кар­ти­на бу­ла не­ви­мов­не ефект­на й ча­ру­юча, не­на­че взя­та з арабських ка­зок "Ти­ся­чi й од­ної но­чi". Обид­вi пан­ни сто­яли близько од то­го.мiс­ця, де схоп­лю­ва­лись ог­нi, i ко­ло са­мi­сiнько­го вог­ню по­ба­чи­ли знов ту са­му ку­пу ве­се­лих сту­ден­тiв. Ольга знов упiз­на­ла мiж ни­ми свiй iде­ал, об­ли­тий чу­до­вим свi­том, i не зво­ди­ла з йо­го очей. Вже во­на ди­ви­лась не на де­ре­во, не на го­ри, а на то­му ви­ду ло­ви­ла цi­ка­вим оком усi су­тiн­ки фан­тас­тич­но­го ся­ева.

    Вже пiз­но по­ча­ли роз­хо­диться лю­ди. Мо­ло­дi пан­ни вер­ну­лись до­до­му та­кi щас­ли­вi, та­кi ве­се­лi, яки­ми нi­ко­ли не заз­на­ли се­бе в iнс­ти­ту­тi!

    Старi батьки жда­ли їх i не ля­га­ли спа­ти. Даш­ко­вич по­чав роз­пи­ту­вать в Ольги про iнс­ти­тут, про на­уки, а во­на все роз­ка­зу­ва­ла йо­му за Ша­то, те­атр та бен­гальськi вог­нi.

    - Що ж то­бi ка­за­ла на­чальни­ця на про­щан­ня? - пи­тав батько в Ольги.

    - Не пам'ятаю, та­ту! - од­ка­за­ла Ольга.

    - Чи ду­же пла­ка­ла ти, як про­ща­лась з под­ру­га­ми, з клас­ни­ми да­ма­ми? - пи­тав цi­ка­рий батько.

    - Не пам'ятаю, та­ту! - про­мо­ви­ла Ольга, а дум­ка її все вер­тi­ла­ся ко­ло Ша­то й чор­них ку­че­рiв.

    - Чи ве­се­ло ж гу­ля­ла сьогод­нi? - спи­тав батько.

    - Ой, так ве­се­ло, що я й зро­ду так не гу­ля­ла! Ко­ли б ви, та­ту, по­ба­чи­ли, яки­ми вог­ня­ми го­рi­ли го­ри, лiс! Якi бу­ли фей­ер­вер­ки, якi бу­ли му­зи­ки, яко­го ба­га­то бу­ло лю­дей в Ша­то! Ма­буть, увесь Київ зiй­шов­ся слу­хать тi­рольцiв! Яко­го я ба­чи­ла…

    Ольжина мрiя про її чор­ноб­ри­вий iде­ал тро­хи не вис­лиз­ну­ла сло­ва­ми з язич­ка. Во­на лед­ве сха­ме­ну­лась i по­чер­во­нi­ла. I по­тiм дов­го во­на роз­ка­зу­ва­ла ра­зом з ма­тiр'ю, як їм бу­ло ве­се­ло, як нi­мець пус­кав шар, як той шар тро­хи не спа­лив їх, па­да­ючи на го­ло­ви. Всi ви­пад­ки з по­чат­ку то­го дня; про­щан­ня з iнс­ти­ту­том, i сльози, i под­ру­ги, i мар­кi­за - все те одiй­шло в ми­нув­шiсть на кiлька ро­кiв, бо йо­го заг­лу­ши­ли му­зи­ки, те­агр, за­ли­ли бен­гальськi вог­нi: бо йо­го по­то­пи­ли на дно мо­ря мрiї про чор­нi ку­че­рi, чор­нi ви­со­кi бро­ви й ма­ли­но­вi ус­та. Ольга спа­ла й ба­чи­ла все те в снi. Їй сни­лось, не­на­че во­на все гу­ля­ла й ба­ви­лась, до­ки свiт но­во­го дня не ро­зiг­нав її мрiй.

    Того ж та­ки дня Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, по­ра­див­шись з Даш­ко­ви­чем, за­ду­ма­ла зро­бить в се­бе ве­чо­рин­ку, щоб по-знай­омигь свою доч­ку з круж­ком своїх ближ­чих знай­омих. Їй хо­тi­лось i доч­ку лю­дям по­ка­за­ти, i доч­цi лю­дей по­ка­зать. Даш­ко­вич зап­ро­ху­вав гос­тей, а Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на роз­по­ча­ла пек­ти й ва­рить уся­ку їжу на ве­че­рю. Пiд впли­вом вчо­рашнього ве­се­ло­го ве­чо­ра, пiд впли­вом мо­ло­дих на­дiй сер­ця Ользi зда­ва­ло­ся, що той ве­чiр бу­де який­сь не прос­тий, бу­де та­кий ве­се­лий, яким йо­го ма­лю­ва­ла її фан­та­зiя. Їй зда­ло­ся, що на ве­чо­рин­цi по­вин­но буть ба­га­то гос­тей, та все мо­ло­дих i гар­них; їй чо­гось зда­ва­лось, що до­кон­че бу­де й той гар­ний сту­дент, кот­ро­го во­на вчо­ра наг­ля­дi­ла в Царсько­му сад­ку. Зос­тав­шись са­ма в кiм­на­тi, во­на час­тенько заг­ля­да­ла в дзер­ка­ло i тро­хи зас­му­ти­лась, що її ли­це збляк­ло од не зов­сiм спо­кiй­ної но­чi. Ольга двi­чi бi­га­ла до Ка­те­ри­ни, щоб по­ра­диться за уб­ран­ня. Во­ни вдвох про­бу­ва­ли пе­ред дзер­ка­лом, як би кра­ще й мод­нi­ше за­че­сать го­ло­ву. А нез­руч­нi в то­му ру­ки по­га­но слу­жи­ли їм обом. Дов­го й дов­го во­ни мо­ро­чи­лись i скiн­чи­ли на то­му, щоб роз­пус­тить ко­си ло­ко­на­ми по пле­чах.

    Настав ве­чiр. До Даш­ко­ви­ча по­ча­ли зби­раться гос­тi. То бу­ли про­фе­со­ри, та все не ду­же мо­ло­дi, та все з блi­ди­ми, за­сид­же­ни­ми ви­да­ми. З ни­ми поп­ри­хо­ди­ли їх жiн­ки й доч­ки. Ольга й Ка­те­ри­на при­вi­та­лись до вче­но­го круж­ка й по­ча­ли слу­хать роз­мо­ву. Роз­мо­ва та, ду­же су­ха або ду­же вче­на для мо­ло­дих дiв­чат, не за­че­пи­ла їх цi­ка­вос­тi. Во­ни слу­ха­ли, слу­ха­ли й тро­хи не пос­ну­ли, при­га­ду­ючи со­бi iнс­ти­тутськi лек­цiї. Пе­рей­шли во­ни до дамсько­го сто­ла, але й жi­но­ча роз­мо­ва бу­ла не цi­ка­вi­ша для їх. Жiн­ки су­ди­ли якихсь нез­най­омих для їх лю­дей i роз­мов­ля­ли про ха­зяй­ську спра­ву. Ольга й Ка­те­ри­на по­ча­ли ду­же ну­диться та все спо­дi­ва­лись, що да­лi бу­де щось цi­ка­вi­ше й iн­те­рес­нi­ше. Во­ни хо­ди­ли по за­лi, поб­рав­шись по­пiд ру­ки, i їм зда­ва­лось, що от-от од­чи­няться две­рi i сю­ди ввiй­дуть мо­ло­дi й гар­нi па­ни­чi, ту­дою ввiл­лються згу­ки якоїсь чу­до­вої му­зи­ки, що там заб­ли­щать тi чу­до­вi очi й ви­со­кi бро­ви, кот­рi во­ни не­дав­но ба­чи­ли. А две­рi не од­чи­ня­лись: ту­дою й не ду­ма­ло влi­тать те щас­тя, та ра­дiсть, кот­рої так ба­жа­ли їх мо­ло­дi ду­шi.

    Вже пiс­ля чаю по­ча­ли при­хо­дить мо­ло­дi па­ни­чi: прий­шов один чор­ня­вий i не­гар­ний уря­до­вець, прий­шло кiлька куп­чи­кiв з товс­ти­ми чер­во­ни­ми що­ка­ми, по­тiм увiй­шли в за­лу зо три сер­би сту­ден­ти. Пiз­нi­ше прий­шли ще три мо­ло­дi сту­ден­ти.

    Пiсля при­хо­ду мо­ло­дих лю­дей в по­ко­ях ста­ло ве­се­лi­ше: по­ча­ли­ся жар­ти, смiх, ве­се­ла роз­мо­ва. Швид­ко по­тiм ста­рi­шi по­сi­да­ли грать у кар­ти. Од­на не­мо­ло­да да­ма сi­ла за ро­яль й заг­ра­ла кад­ри­лi. Сту­ден­ти поп­ро­си­ли пан­нiв до тан­цю. Ользi й Ка­те­ри­нi ста­ло ве­се­лi­ше. Але все-та­ки во­ни спо­дi­ва­лись чо­гось бiльшо­го й кра­що­го од то­го ве­чо­ра, жда­ли бiльше роз­ва­ги, ве­се­лос­тi i мо­ло­дих лю­дей кра­щих, i знач­нi­ших, i ве­се­лi­ших. Ольга роз­хо­ди­лась в тан­цях. Iнс­ти­тутськi мрiї за­го­мо­нi­ли в її фан­та­зiї. Во­на зга­да­ла роз­мо­ву Тур­ман про арис­ток­ра­тич­нi ба­ли десь в да­ле­кiй сто­ли­цi, про ту роз­кiш, i її дум­ка по­нес­лась десь да­ле­ко, в який­сь фан­тас­тич­ний свiт.

    Вже бу­ло пiз­но; в по­ко­ях ста­ло душ­но й дим­но од си­гар. Ольга й Ка­те­ри­на, взяв­шись по­пiд ру­ки, пе­рей­шли всi по­кої й зай­шли в Даш­ко­ви­чiв ка­бi­нет. Там не бу­ло й ду­шi. Ольга од­чи­ни­ла вiк­но; в ка­бi­нет по­лив­ся свi­жий вiт­рець. Обид­вi сест­ри, дер­жа­чи од­на дру­гу за су­хор­ля­ву ди­тя­чу та­лiю, спер­лись на вiк­но й вис­та­ви­ли го­ло­ви над­вiр.

    - Але й ка­ва­ле­ри! - ска­за­ла Ольга.

    - Ну, та й ка­ва­ле­ри! - до­да­ла Ка­те­ри­на.

    - Як во­ни тан­цю­ють? Не вмi­ють га­разд на­вiть про­тан­цю­вать рон­до! Плу­та­ються, як на точ­ку мi­щан­ки, - ска­за­ла Ольга.

    - Менi отой бол­га­ри­ще пор­вав сук­ню, i знаєш де? на пле­чi! - ска­за­ла Ка­те­ри­на й по­ка­за­ла ма­леньку роз­пiр­ку на пле­чi, роз­дер­ту гуд­зи­ком од сiр­ту­ка.

    - Вони нас по­ка­лi­чать в тан­цях! Ме­нi один нас­топ­тав на но­гу! - аж пис­ну­ла Ольга. - Я не хо­чу з ни­ми тан­цю­вать!

    - Пхе! - ска­за­ла Ка­те­ри­на, за­ко­пи­лив­ши спiд­ню гу­бу.

    - Ото, як­би по­ба­чи­ли Тур­ман i де Пур­вер­се па­шу ком­па­нiю! Завт­ра поїду в iнс­ти­тут i все до­чис­та роз­ка­жу! Ото бу­де смi­ху! - ска­за­ла Ольга.

    - Ото бу­де ле­мен­ту! - до­да­ла Ка­те­ри­на.

    - А про­фе­со­ри, а уря­дов­цi! А жiн­ки їх! За що во­ни ба­ла­ка­ють! Як во­ни пов­би­ра­нi! Якi в їх ма­не­ри! Ота товс­ту­ля як пок­ло­ни­лась, то аж при­сi­ла, ще й пе­рех­ня­би­лась на один бiк. Ой, смiх, та й го­дi! - ска­за­ла Ольга й зас­мi­ялась. - Поїду завт­ра в iнс­ти­тут i за все до­чис­та роз­ка­жу!

    - I ме­нi не спо­до­ба­лась їх ком­па­нiя! - ска­за­ла Ка­те­ри­на.


    - Ти тiльки при­ди­вись, чо­го во­ни по­на­чiп­лю­ва­ли на се­бе. Якi на їх прос­тi квiт­ки, якi ря­бi сук­нi! А чо­го в їх не­ма на ши­ях! I шну­роч­ки якiсь, i стрi­чеч­ки, й на­мис­та! На на­ших iнс­ти­тутських зро­ду не по­ба­чиш нi­чо­го та­ко­го. Поїду завт­ра i за все до­чи­сiа роз­ка­жу! Ото нас­мiємо­ся всмак! - ска­за­ла Ольга.

    - Що хоч, сест­ро, ка­жи, а тi двi куп­чи­хи, то, їй-бо­гу, не­на­че їх го­ду­ва­ли для рiз­ниць! Та­кi товс­ту­лi та чер­во­нi! Ма­буть, во­ни їдять ду­же ба­гацько.

    - Авжеж, трiс­ка­ють ба­гацько, бо в їх та­лiї… Чи то ж та­лiї! Ти тiльки при­ди­вись, що то за та­лiї! Я аж зля­ка­лась, як од­на куп­чи­ха ски­ну­ла ман­тиль. Як­би ми вдвох об­ня­ли її ру­ка­ми, то на­шi ру­ки не зiй­шли­ся б! - ска­за­ла Ольга, взяв­ши для прик­ла­ду за ру­ки Ка­те­ри­ну й по­ка­зу­ючи, яка-то там страш­на та­лiя.

    - Я зов­сiм не то­го жда­ла! А ти? - спи­та­ла Ольга. i - I я так, хоч i ду­ма­ла знай­ти де­що не пiд­хо­же до на­шо­го iнс­ти­тутсько­го. Але вва­жай, що во­ни не бу­ли в iнс­ти­ту­тi…

    - Як i на­шi ма­те­рi, що й до­сi не вмi­ють доб­ре го­во­рить по-фран­цузькiй.

    - Я са­ма вив­чу свою ма­тiр, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - I де вже! Тро­хи опiз­ни­лась, - до­да­ла Ольга, - так тiльки тро­хи, мо­же, їх об­по­лi­руємо.

    - Ой! тре­ба йти ту­ди! - ска­за­ла Ольга, по­ка­зу­ючи очи­ма прос­то до две­рей.

    - А тре­ба, ще тро­хи по­тан­цюємо.

    - I хо­четься-та­ки то­бi! - до­да­ла Ольга то­ном тро­хи до­кiр­ли­вим.

    I обид­вi во­ни, поб­рав­шись за тон­кi та­лiї, пiш­ли че­рез по­кої, де гра­ли в кар­ти, де бу­ло душ­но й дим­но, де хо­ди­ли по за­лi ка­ва­ле­ри, що так не при­па­ли до впо­до­би мо­ло­дим iнс­ти­тут­кам. Той ве­чiр знов об­лив хо­лод­ною про­зою жит­тя обох iнс­ти­ту­ток. Ве­чiр зда­вав­ся їм ще прос­тi­шим i бiд­нi­шим пiс­ля не­давньої гу­лян­ки в Ша­то.

    

VIII

    

    Той гар­ний мо­ло­дий сту­дент, що так спо­до­бав­ся Ользi, звав­ся Пав­ло Ан­то­но­вич Ра­дюк. Вiн ро­див­ся в Пол­тав­щи­нi, в се­лi Жур­ба­нях. йо­го батько й ма­ти бу­ли не ду­же ба­га­тi, але за­мож­нi пол­тавськi дi­ди­чi й жи­ли в се­лi Жур­ба­нях, кот­рi бу­ли роз­ки­да­нi по сте­пу i по не­ве­лич­ких яр­ках. Не­ве­лич­кi ха­ти, мiж кот­ри­ми бу­ло ба­га­то ма­за­нок, скрiзь роз­бiг­ли­ся, як овеч­ки, i яро од­рiз­ня­лись од зе­ле­но­го сте­пу чис­ти­ми й бi­ли­ми стi­на­ми. На ха­тах пок­рiв­ля бу­ла з та­тарсько­го зiл­ля й ви­со­кої осо­ки, кот­рою бу­ли вши­тi крок­ви на пi­вар­ши­на в тов­щи­ну. Мiж бi­ли­ми ха­та­ми й зе­ле­ни­ми виш­ни­ка­ми ви­со­ко вго­ру пi­дiй­ма­лись ко­ло­дяз­нi жу­рав­лi. Кру­гом Жур­ба­нiв цi­ли­ми ряд­ка­ми сто­яли не­ви­со­кi вiт­ря­ки, та все з шiстьма й восьма кри­ла­ми, кот­рi ви­раз­но ма­лю­ва­лись кру­жа­ла­ми на синьому сте­по­во­му не­бi. Зе­ле­ний са­док ко­ло пансько­го дво­ра, вiт­ря­ки й бi­ла церк­ва спи­ня­ли на со­бi очi се­ред рiв­но­го сте­пу. Кру­гом Жур­ба­нiв на всi бо­ки сла­лось нi­би сте­по­ве безк­рає мо­ре, а над сте­пом розс­те­ля­лось синє безк­рає не­бо. Очi то­ну­ли на всi бо­ки в си­зiй та зе­ле­нiй да­ле­чi, кот­рiй, здається, кiн­ця нiг­де не бу­ло.

    Панський бу­ди­нок сто­яв край се­ла, в сад­ку, не­да­леч­ке од церк­ви, пiд­ля ви­го­ну. Бу­ди­нок був не­ве­ли­кий i не­ви­со­кий. Навк­ру­ги йо­го бу­ла га­ле­рея по­пiд стрi­ха­ми, а в са­док вис­гу­пав круг­лий га­нок, чи те­ра­са, гус­то обп­ле­те­на ви­ног­ра­дом. Кру­гом те­ра­си бу­ли по­ви­роб­лю­ва­нi клум­би для квi­ток. Мiж клум­ба­ми i скрiзь по сад­ку ви­лись чи­сii до­рiж­ки, по­си­ла­нi жорст­вою й пiс­ком. Пе­ред до­мом був ши­ро­кий двiр, та­кий ши­ро­кий, що возл лед­ве встиг­ли про­тер­ти кру­гом йою вузьку до­ро­гу. Се­ред са­мо­го дво­ра рос­ла тра­ва й сте­по­вi квiт­ки, на­че в лу­зi. Ко­са­рi ко­си­ли там сi­но, як на сi­но­жа­тi. На то­му дво­рi да­ле­ко з дру­го­го бо­ку сто­яли ха­ги для че­ля­дi й ста­ня, за ха­та­ми бу­ли дов­гi ко­ша­ри для овець, ши­ро­кi за­го­ро­ди й по­вiт­ки для то­ва­ру. Все те доб­ро Ра­дю­кiв батько взяв за своєю жiн­кою. На­деж­дою Сте­па­нiв­ною Iск­рою.

    Старий Ра­дюк, Ан­тiн Ан­то­но­вич, вий­шов з лю­дей не­ба­га­тих. Вiн був син ко­за­ка, i по смер­тi батька й ма­те­рi йо­му дос­тав­ся батькiвський ху­тiр не­да­леч­ке од Жур­ба­нiв. Вiн слу­жив в вiй­ську в гу­са­рах, по­ки­нув служ­бу i спо­чи­вав у своєму ху­то­рi.

    Вернувшись у свiй ху­тiр, Ан­тiн Ан­то­но­вич не ду­мав же­ниться, бо й не бу­ло на ко­му же­ниться в цi­лiй око­ли­цi. Кру­гом в ху­то­рах i се­лах бу­ло ду­же ба­гацько пан­нiв, але ху­то­рян­ки не по­до­ба­лись йо­му. Вiн ду­же ба­гацько на своєму вi­ку ба­чив уся­ких лю­дей i не мiг впо­до­бать со­бi хоч i гар­них, але тро­хи прос­тих пол­тавських ху­то­ря­нок. За­те ж вiн сам був iдо­лом для всiх су­сiдських пан­нiв.

    Радюк був ко­лись ду­же гар­ний з се­бе! Ви­со­кий на зрiст, рiв­ний ста­ном, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, чор­ни­ми бро­ва­ми, блис­ку­чи­ми ве­се­ли­ми очи­ма й пов­ним ли­цем, вiн був гар­ний, як чор­ноб­ри­вець, i мав си­лу при­ча­ро­ву­вать до се­бе сер­це кож­ної мо­ло­дої пан­ни. Смi­ли­вий, як ко­зак за­по­ро­жець, тро­хи при­чеп­ли­вий, як мос­каль, вiн мав надз­ви­чай­ний дар роз­мо­ви й опо­вi­дан­ня. Вiн усе роз­ка­зу­вав ук­раїнськi на­род­нi анек­до­ти, смiш­нi, пов­нi жар­ту й юмо­ру, знав їх без лi­ку, мiг роз­ка­зу­вать цi­лий ве­чiр, дру­гий ве­чiр, тиж­день i все десь їх на­би­рав, не­на­че вит­ру­шу­вав з яко­гось бе­зоднього мiш­ка. Про­бу­ва­ючи на Ук­раїнi по се­лах i ху­то­рах, вiн нас­лу­хав­ся їх од на­ро­ду, мiж па­на­ми й ду­хов­ни­ми, мiж се­ля­на­ми й го­ро­дя­на­ми, i знав їх бiльше, нiж Ше­хе­ре­за­да зна­ла ка­зок. Вiн роз­ка­зу­вав їх чу­до­вою ук­раїнською мо­вою, плав­кою, пов­ною квi­ток по­езiї, чо­му по­за­ви­ду­вав би най­кра­щий опо­вi­дач. Вiн умiв так смiш­но роз­ка­зу­вать, що всi ре­го­та­лись, аж за бо­ки бра­лись.

    Вернувшись у ху­тiр, вiн не­за­ба­ром роз­во­ру­шив усю око­ли­цю й роз­ве­се­лив її. На ху­то­рянських ве­чо­рах, де бу­ло по кiлька де­сят­кiв пан­нiв i нi од­но­го па­ни­ча, йо­го жда­ли, як бог зна ко­го. Всi сi­да­ли кру­гом йо­го, роз­зяв­ля­ли ро­ти, смi­ялись i слу­ха­ли йо­го опо­вi­дан­ня, до­ки вiн не до­го­во­рю­вав­ся до анек­до­тiв, тро­хи со­ро­мiцьких. То­дi пан­ни чер­во­нi­ли, втi­ка­ли, а Ра­дюк по­чи­нав роз­ка­зу­вать прес­мiш­нi опо­вi­дан­ня про жi­нок та чо­ло­вi­кiв, про ци­ган, про мос­ка­лiв. На ху­то­рянських ве­чо­рах Ра­дюк по­во­див­ся тро­хи по-сiльськiй, мов на ве­чор­ни­цях, лю­бив ча­сом ущип­нуть буд­лi-яку пан­ну за па­лець або зда­вить за ру­ку, ча­сом грав­ся з пан­на­ми го­рi­ха­ми в чiт та лиш­ку, ки­дав­ся на­сiн­ням i галька­ми з хлi­ба. Пан­ни не сер­ди­лись на йо­го, бо всi лю­би­ли йо­го, i кож­на ма­ла на­дiю вий­ти за йо­го за­мiж. Де на ве­чо­рi не бу­ло Ра­дю­ка, там бу­ло сум­но й не­ве­се­ло. Тiльки ж йо­го во­ро­ний кiнь влi­тав у бра­му i йо­го чор­ноб­ри­ве ли­це з'явля­лось пе­ред вiк­на­ми, всi гос­тi во­ру­ши­лись, ве­се­лi­ша­ли, а пан­ни чер­во­нi­ли, по­ба­чив­ши йо­го чор­ний гу­сарський вус i чу­до­вi, ве­се­лi, блис­ку­чi очi.

    Радюк лю­бив су­сiд та­ких, як сам: ве­се­лих i го­во­рю­чих, i страх як не лю­бив пiч­ку­рiв i мов­чу­нiв! Вiн своїм цi­ка­вим язи­ком по­да­вав прiз­ви­ща усiм су­сi­дам: од­но­го прод­раж­нив пос­мi­тю­хою, дру­го­го пе­че­ною морк­вою, од­ну па­нiю наз­вав ма­ку­хою. Та­кi прiз­ви­ща й зос­та­лись за ни­ми в око­ли­цi. I нев­ва­жа­ючи на те, су­сi­ди не сер­ди­лись на йо­го, бо зна­ли йо­го як лю­ди­ну доб­ру, хоч i цi­ка­ву на язик.

    Саме то­дi скiн­чи­ла хар­кiвський iнс­ти­тут На­деж­да Сте­па­нiв­на Iск­ра й приїха­ла в Жур­ба­нi. Кiлька ро­кiв ми­ну­ло, як до неї прис­ва­ту­ва­лось ба­гацько же­ни­хiв, але всi во­ни взя­ли гар­бу­за. Iск­ра бу­ла гар­на, хоч тро­хи блi­да й су­хор­ля­ва. Ли­це її бу­ло щи­ро кла­сич­не, очi тем­нi. Во­на тро­хи ве­ре­ду­ва­ла, ви­би­ра­ючи же­ни­хiв. За неї по­ча­ли го­во­ри­ти в ху­то­рах i су­ди­ли та об­но­си­ли її та­ки доб­ре.

    - Що там за ця­ця приїха­ла в Жур­ба­нi з хар­кiвсько­го iнс­ти­ту­ту? - пи­та­ли в Ра­дю­ка ху­то­ря­ни. - Чи вже ж пак ви не нас­мi­ли­тесь прис­ту­пить до неї?

    - А да­вай спро­бую прис­ту­пить! - гук­нув Ра­дюк i, при­че­пу­рив­шись, вбрав­шись в офi­церський мун­дир, вiн поїхав в Жур­ба­нi по­ди­виться на ту iнс­ти­тутську ця­цю.

    Приїхав Ра­дюк i… за­раз за­по­ло­нив сер­це хар­кiвської iнс­ти­тут­ки! Заб­ряж­чав пiд­кiв­ка­ми, на­го­во­рив-на­ка­зав, нас­мi­шив ста­рих своїми ве­се­ли­ми опо­вi­дан­ня­ми i при­ча­ру­вав сер­це мо­ло­дої чор­ни­ми очи­ма й ве­се­лою роз­мо­вою.

    Молода Iск­ра, ви­хо­ва­на по-фран­цузько­му й по-мос­ковсько­му, слу­ха­ла й не мог­ла нас­лу­хаться ук­раїнських юмо­рис­тич­них опо­вi­дан­нiв, роз­ка­за­них чер­во­ни­ми ус­та­ми, прип­рав­ле­них жар­та­ми й смiш­ка­ми, ще й блис­кав­кою ор­ли­них очей. Гар­на з ли­ця, з чу­до­ви­ми очи­ма, во­на спо­до­ба­лась Ра­дю­ко­вi, а Ра­дюк їй, i не­за­ба­ром во­на вий­шла за йо­го на ве­ли­кий сму­ток всiм ху­то­рянським пан­нам. Ра­дюк по­ки­нув свiй ху­тiр i осе­лив­ся в жiн­чи­но­му до­мi, в Жур­ба­нях. В їх ро­див­ся стар­ший син Пав­ло.


    Старi Iск­ри лю­би­ли сво­го зя­тя, як си­на, об­нi­ма­ли, цi­лу­ва­ли йо­го, ну­ди­лись за ним, як йо­го дов­го не бу­ло в гос­по­дi. Вiн роз­ве­се­лив їх на ста­рос­тi лiт, смi­шив своїми опо­вi­дан­ня­ми до са­мої смер­тi. Йо­го жiн­ка тро­хи аж сер­ди­лась, що всi так лип­ли до чо­ло­вi­ка. По­ро­див­ши кiлька дi­тей, во­на ста­ла нер­воз­на, ча­сом сер­ди­лась без при­чи­ни, нi з сього нi з то­го по­чи­на­ла гри­мать на Ра­дю­ка. На її бi­лих вис­ках по­ча­ли свi­титься то­не­сенькi си­нi жил­ки; ли­це її ста­ло блi­де й змi­зер­нi­ло, а нiс став ще тон­ший. Не­ве­лич­ка не­до­го­да ча­сом ду­же сер­ди­ла її. Ра­дюк нi­ко­ли не вва­жав на те i за­раз по­чи­нав роз­ка­зу­вать їй анек­до­ти. Во­на то­дi пi­дiй­ма­ла очi, прис­лу­ха­лась i за­раз-та­ки по­чи­на­ла ос­мi­хаться. Цi­лий рiк Ра­дюк ма­нив її та­ки­ми жар­та­ми й на­во­див на неї доб­рий юмор.

    Радюк ду­же лю­бив сво­го син­ка Пав­ли­ка! До до­чок якось не так гор­ну­лось йо­го сер­це. Вiн не спус­кав йо­го з ко­лiн, няньчив йо­го, як най­пильнi­ша нянька. Пав­лик скуб йо­го за во­лос­ся, сми­кав за ву­са, а батько ще пiд­би­вав йо­го, пiдс­тав­ля­ючи го­ло­ву й ли­це.

    - Ну, си­ну! пус­туй по ха­тi! - ка­зав Ра­дюк си­но­вi, i син пус­ту­вав, бi­гав, а батько тi­шив­ся, лю­бив цi­лi го­ди­ни ди­виться на йо­го пус­ту­ван­ня, са­до­вив йо­го со­бi на шию, бi­гав з ним по гор­ни­цях. Син по­чав пе­рей­мать од батька де­якi анек­до­ти.

    - Боже мiй! Що ти вит­во­ряєш? Ти зов­сiм зба­виш ди­ти­ну! - по­чи­на­ла гри­мать Ра­дюч­ка.

    - Не бiй­ся! Я твоїх iнс­ти­ту­ток не за­чi­паю; не за­чi­пай i ти мо­го гу­са­ри­на! Прав­да так, гу­са­ри­не? - ка­зав Ра­дюк, щи­па­ючи за що­ку сво­го Пав­ли­ка.

    - Правда так, гу­са­ри­не! - про­мов­ляв хло­пець, щи­па­ючи так са­мо батька за що­ку.

    - Чи ти ма­лий, що не тя­миш, як тре­ба об­хо­диться з дiтьми? - бiд­ка­лась жа­лiб­ним го­ло­сом Ра­дюч­ка й по­чи­на­ла сер­диться скри­вив­шись.

    - Ож слу­хай сю­ди! Ото бу­ла со­бi та­ка жiн­ка, що нi­ко­ли доб­ро­го сло­ва не ска­за­ла чо­ло­вi­ко­вi. Що чо­ло­вiк не ска­же, то во­на все ро­бить на­ви­во­рiт. Чо­ло­вiк ка­же - об­ра­зи, жiн­ка ка­же, - луб'я! Вiн ка­же - яч­мiнь, во­на ка­же - греч­ка. Ото са­ма жiн­ка си­дить до­ма, а йо­го все шле в по­ле та дає йо­му су­ха­рi та ци­бу­лю, су­ха­рi та ци­бу­лю. Раз чо­ло­вiк при­мi­тив, що жiн­ка на­пек­ла свi­жо­го хлi­ба, спек­ла со­бi на обiд кур­ку й на­ли­ла пляш­ку го­рiл­ки. Ба­чить вiн те та й ка­же: "Гля­ди ж, жiн­ко, хоч сьогод­нi не ки­дай ме­нi в мi­шок свi­жо­го хлi­ба!" - "Ба вки­ну, тряс­ця твоїй ма­те­рi!" - "Та не ки­дай же хоч тiєї пе­че­ної кур­ки!" - "А то­бi що до то­го? Вки­ну, вра­жий си­ну, то­бi на злiсть!" - "Та хоч не ки­дай же пляш­ки з го­рiл­кою!" - "Ба вки­ну! Та­ки вки­ну! Сiм бо­ля­чок то­бi на пе­чiн­ки!" - ска­за­ла жiн­ка, ще й ку­лак об ку­лак уда­ри­ла i все те вки­ну­ла чо­ло­вi­ко­вi в мi­шок. "Та хоч не пiд­да­вай же на пле­чi!" - "А то­бi що до то­го! Як схо­чу, то й пiд­дам! Та­ки пiд­дам то­бi на злiсть!" - I во­на вхо­пи­ла мi­шок, пiд­да­ла чо­ло­вi­ко­вi на пле­чi й випх­ну­ла йо­го з ха­ти в по­ти­ли­цю.

    Радючка пот­ро­ху прис­лу­ху­ва­лась до то­го опо­вi­дан­ня й по­тiм за­бу­ва­ла про свiй гнiв i по­чи­на­ла смi­ятись.

    Тим ча­сом Пав­ло пiд­рос­тав. Са­ма ма­ти по­ча­ла дог­ля­дать дi­тей, i ви­хо­ван­ня до­чок доб­ре вда­ло­ся для неї. Во­ни дер­жа­ли се­бе зов­сiм не­на­ту­рально, як зви­чай­но бу­ло в той час; вмi­ли роз­мов­лять по-фран­цузькiй i по-руськiй i не вмi­ли га­разд i сло­ва ска­зать по-українськiй. Не так бу­ло лег­ко для ма­те­рi дог­ля­дать сво­го си­на. Во­на по­ба­чи­ла, що му­сить вес­ти вiй­ну за ви­хо­ван­ня си­на з най­ми­та­ми, пас­ту­ха­ми й му­жицьки­ми хлоп­ця­ми. Си­нок нi­як не хо­тiв стер­пiть тих форм, в якi хо­тi­ла вклас­ти йо­го ма­ти, пру­чав­ся з їх, вик­ру­чу­вавсь, все втi­кав по­таєнцi з свiт­ли­цi до най­ми­тiв. Най­ми­ти ка­за­ли йо­му ка­зок, спi­ва­ли пi­сень. Вiн нав­чив­ся од їх ук­раїнських пi­сень, вив­чив­ся чу­до­во го­во­рить по-українськiй, на ди­во й на жаль ма­те­рi, i ча­сом цi­лий день си­дiв ко­ло па­руб­кiв, ди­вив­ся, як один ру­бав дро­ва, дру­гий стру­гав стру­гом або дов­бав до­ло­том на дри­вет­нi. Ма­ти за­га­ду­ва­ла няньцi при­вес­ти йо­го, при­би­ра­ла йо­го, че­пу­ри­ла, за­чi­су­ва­ла, а Пав­лик, виб­рав­ши го­ди­ну, знов утi­кав до най­ми­тiв, бi­гав по сте­пу, гу­ляв там в гил­ки, в цур­ки, дер го­роб­цi в по­вiт­ках, їв ко­зельки, ща­вель i раз при­бiг до батька й при­нiс пу­чок ко­зелькiв i пов­не гнiз­до го­ро­би­них го­ло­цюцькiв.

    - Тату! Ось я то­бi гос­тин­ця при­нiс! - го­во­рив хло­пець до батька.

    - Понеси, си­ну, то­го гос­тин­ця своїй ма­те­рi.

    - Коли я, та­ту, то­бi при­нiс!

    I Ра­дюк брав си­на на ру­ки вку­пi з го­ро­би­ним гнiз­дом i ко­зелька­ми, цi­лу­вав йо­го за­мур­за­нi що­ки, нев­ва­жа­ючи на йо­го во­лос­ся, де бу­ло пов­но со­ло­ми, на штан­цi, зе­ле­нi на ко­лiн­цях, на ок­са­ми­то­ву курт­ку, за­ма­за­ну смо­лою. Са­ме то­дi ввiй­шла в кiм­на­ту На­деж­да Сте­па­нiв­на.

    - Боже мiй! Що то вий­де з то­го хлоп­ця! - ка­за­ла во­на, здiй­ма­ючи ру­ки й ог­ля­да­ючи син­ка. - Бо­же мiй! Що це в йо­го в ру­ках?

    - Пташки! - ка­зав син.

    I тi пташ­ки по­ви­па­да­ли з гнiз­да на пiд­ло­гу й цвi­рiнька­ли, роз­зяв­ля­ючи чер­во­нi дзьоби з жов­ти­ми заїда­ми.

    - А це що в те­бе?

    - Козельки! їх мож­на їсти! От на­те, ма­мо, по­куш­туй­те!

    - Борони те­бе бо­же! Не їж! - кри­ча­ла ма­ти, ви­ри­ва­ючи ко­зельки з йо­го рук.

    - Не бе­ри ру­ка­ми, бо ру­ки за­ма­жеш! На­дiнь ру­ка­вич­ки! - ка­зав Ра­дюк, по­да­ючи їй й справ­дi ру­ка­вич­ки.

    - I що вий­де з то­го хлоп­ця!

    - Гусарин вий­де, як йо­го батько! - про­мо­вив Ра­дюк.

    - А я, та­ту, знаю каз­ку про пiв­ни­ка й ко­ти­ка! Ме­не Панько нав­чив. "Був со­бi ко­тик та пiв­ник. Во­ни жи­ли со­бi в лi­сi в хат­цi, як рiд­нi бра­ти. Ото раз ко­тик пi­шов в лiс та й ка­же пiв­ни­ко­вi…"

    Мати прис­лу­ха­лась i вит­рi­ща­ла з ди­ва очi: хло­пець роз­ка­зу­вав ук­раїнською мо­вою му­жицьку каз­ку.

    - Розказуй, си­ну, да­лi! Ну, що вiн ка­зав пiв­ни­ко­вi?

    - Чи є в те­бе хоч крап­ля ро­зу­му? Ти зов­сiм зiб'єш з пан­те­ли­ку ди­ти­ну! - кри­ча­ла жiн­ка на Ра­дю­ка. - Дай йо­го сю­ди.

    I во­на бра­ла Пав­ли­ка, за­га­ду­ва­ла няньцi на­дiть на йо­го чис­тi штан­цi, вмить та за­че­са­ти. Але Пав­лик знов да­вав гар­ту то­му уб­ран­ню, втi­кав до хлоп­цiв в над­вiр­ню, оп­рiч­ню ха­ту, пе­рей­мав пiс­нi й каз­ки i га­няв з пас­туш­ка­ми. Се­ло, сiльське на­род­не жит­тя втяг­ну­ло в се­бе ди­ти­ну. Не ду­же ве­ли­кi дос­тат­ки не да­ва­ли ма­те­рi обс­та­вить си­на гу­верньора­ми й зов­сiм од­лу­чить од на­ро­ду, як то бу­ває в на­ших ба­гат­ших па­нiв.

    Павлик пiд­бiльшав, i йо­го од­вез­ли в київську гiм­на­зiю. Там вже не бу­ло нi Жур­ба­нiв, нi жур­банських най­ми­тiв, нi пас­ту­хiв. Там бу­ла iн­ша сфе­ра, iн­ше жит­тя. Ве­ли­ко­руська мо­ва па­ну­ва­ла в шко­лi. Пав­чик вер­нув­ся до­до­му на ва­ка­цiї, стра­тив­ши й са­мий слiд Жур­ба­нiв, слiд ук­раїнської на­цi­ональнос­тi й мо­ви.

    - Хтось ду­же доб­рий ви­га­дав оту шко­лу! - ка­за­ла На­деж­да Сте­па­нiв­на, вi­та­ючи син­ка. - Те­пер гар­но й по­ди­виться на хлоп­ця! I го­во­рить як тре­ба, i до пас­ту­хiв не гор­неться.

    - Ти б од­вез­ла йо­го в iнс­ти­тут! - обiз­вавсь Ра­дюк.

    - А ти б хо­тiв, щоб iнс­ти­тут­ки го­роб­цiв дер­ли та вчи­лись му­жи­чих ка­зок?

    - Та хоч би й го­роб­цiв ля­ка­ли на го­ро­дi, як опу­да­ла, то все б та­ки бу­ла якась ко­ристь! Чи не чу­ла ти, як од­на по­пiв­на, вер­нув­шись з київсько­го пан­сi­ону, пiш­ла на тiк, по­ба­чи­ла там граб­лi та й пи­тається в мо­лот­ни­кiв: "Що це та­ке чуд­не та смiш­не? Я й зро­ду та­ко­го ди­ва не ба­чи­ла". - "От нас­ту­пiть, пан­но, на зуб­цi, то во­но са­мо ска­же, як йо­го звуть", - ка­же мо­лот­ник. Во­на й нас­ту­пи­ла, а граб­лi як пiд­ве­дуться та лусь її в лоб! "А, прок­ля­тi граб­лi! Як ме­не здо­ро­во вда­ри­ли!" - крик­ну­ла во­на. "А бач­те, са­мо ска­за­ло!" - ка­зав мо­лот­ник. По­тiм во­на заг­ля­ну­ла в пе­кар­ню. Ди­виться, аж на стi­нi ви­сить си­то. От во­на й пи­тається в най­мич­ки: "Що це в вас та­ке чуд­не? Я впер­ше зро­ду ба­чу та­ке ди­во! Що ви ним ро­би­те? Чи ри­бу ло­ви­те, чи що?" - ка­же во­на та все по­вер­тає йо­го на двох пальчи­ках. А си­то лусь її по но­сi! "Ой ка­торж­не си­то! Як же ме­не здо­ро­во вда­ри­ло!" Чи не хо­чеш ти й з на­шо­го Пав­ли­ка зро­бить та­ко­го мит­ця, як бу­ла та по­пiв­на?

    - Я то­бi ска­жу от що: чи не знес­ти б нам оту оп­рiч­ню ха­ту для че­ля­дi з дво­ра? Мо­же б, дi­ти не бi­га­ли до слуг?


    - Як не маємо чо­го ро­бить, то й зне­сiм! Чи не чу­ла ти каз­ки, як бу­ло со­бi три бра­ти: два ро­зум­них, а тре­тiй ду­рень. От i по­дi­ли­лись во­ни батькiвським доб­ром. Стар­шi й ка­жуть мен­шо­му: "Ми ж вiзьме­мо во­ли, ко­ро­ви й ха­ту, на­що во­ни то­бi зда­лись? А ти со­бi вiзьми сту­пу". Ду­рень ду­має: "I на­що ме­нi й справ­дi тi во­ли та ко­ро­ви, той кло­пiт? Вiзьму луч­че сту­пу; од­на­че во­на не їсть i не п'є". От i взяв вiн сту­пу та й по­нiс, та все но­ситься з нею, та но­ситься, не знає, ку­ди її при­i­улить…

    - Бозна-що ти вер­зеш! - ка­за­ла жiн­ка, ос­мi­ха­ючись. - На­що й ха­ту пе­ре­но­сить, ко­ли ти сам га­разд нав­чиш си­на усьому. Ну-ну! Та що зро­бив той ду­рень з сту­пою? - пи­та­ла во­на, цi­ка­ва знать кi­нець тiєї каз­ки.

    - Що зро­бив? Но­сив­ся, но­сив­ся цi­лий день i зай­шов з нею аж у лiс. Ко­ли це нас­та­ла нiч, ста­ло по­но­чi, а вiн i ду­має: "А що, як я зас­ну, а хтось прий­де та вкра­де сту­пу? По­лi­зу я на ду­ба та й сту­пу по­тяг­ну з со­бою". А що? Чи хо­ро­ша моя ка­зоч­ка?

    - Хороша-прехороша! - ска­за­ла жiн­ка, смi­ючись.

    - I ти ка­жеш - хо­ро­ша, i я ка­жу - хо­ро­ша. Був со­бi чо­ло­вiк-не­тяж­ка, а на йо­му си­ня сем­ряж­ка, на го­ло­вi ша­поч­ка, а на спи­нi ла­точ­ка. Чи хо­ро­ша моя ка­зоч­ка?

    - Та хо­ро­ша! Тiльки ка­жи да­лi.

    - I ти ка­жеш - ка­жи да­лi, i я ка­жу - ка­жи да­лi… Був со­бi чо­ло­вiк-не­тяж­ка… - знов по­чи­нав Ра­дюк, жар­ту­ючи, по­ки жiн­ка не за­бу­ва­ла про ту над­вiр­ню ха­ту, i про че­лядь, i про му­жицький вплив на сво­го син­ка.

    Павло скiн­чив гiм­на­зiю ду­же доб­ре й пi­шов в унi­вер­си­тет. В унi­вер­си­те­тi по­ча­лось для йо­го но­ве жит­тя. Євро­пей­ськi iдеї по­ча­ли вже за­хо­дить з на­укою i все бiльше та бiльше роз­хо­ди­лись по­мiж мо­ло­ди­ми людьми.

    Молодий Ра­дюк впер­ше озир­нув­ся на свiт бо­жий своїм влас­ним ро­зу­мом, впер­ше по­чав ду­мать своєю го­ло­вою i по­чу­тив, що вiн пе­ре­ро­дивсь.

    Павло Ра­дюк най­мав со­бi не­ве­лич­ке жит­ло на Ста­ро­му Києвi. Вiн мав од­ну не­ве­лич­ку кiм­на­ту й жив со­бi сам не ба­га­то, але й не бiд­но по своїх се­ред­нiх дос­тат­ках. Все жит­тя, всi ду­ми мо­ло­до­го Ра­дю­ка мож­на бу­ло пос­те­рег­ти по обс­тав! йо­го кiм­нат­ки. На ка­на­пi, на ета­жер­цi, на сто­лi й на вiк­нах бу­ли роз­ки­да­нi книж­ки й но­ти. Кiлька кни­жок ле­жа­ло ку­пою пiд ка­на­пою. На вся­ких мiс­цях ле­жа­ло з п'ягь роз­гор­ну­тих кни­жок i жур­на­лiв, кот­рi Ра­дюк чи­тав ра­зом. Там бу­ли книж­ки ук­раїнськi й руськi, фран­цузькi й нi­мецькi. Євро­пей­ська прос­вi­та, євро­пей­ськi iдеї - все те за­ра­зом нап­ли­ло в йо­го го­ло­ву, за­че­пи­ло всi йо­го дум­ки. Вiн ра­зом хо­тiв усе те прик­лас­ти до жит­тя сво­го на­ро­ду й Ук­раїни. На дру­го­му сто­лi ле­жа­ли збiр­ни­ки ук­раїнських пi­сень, ле­жа­ли роз­гор­ну­тi нот­нi лист­ки па­пе­ру, де бу­ли по­ча­тi ук­раїнськi пiс­нi. Ра­дюк за­во­див їх у но­ти, бо вмiв гра­ти на скрип­цi, що ви­сi­ла на стi­нi над сто­лом. Вiн ду­мав i за на­цi­ональну му­зи­ку, i за прос­вi­ту на­ро­ду, бо на сто­лi ва­ля­лось кiлька кни­же­чок для на­ро­ду й на­род­них шкiл.

    Багато дум три­во­жи­ло мо­ло­ду Ра­дю­ко­ву го­ло­ву в тiй ха­ти­нi! I вiн по­чу­вав у со­бi си­лу й по­тяг до то­го, щоб роз­ки­ну гь свої ду­ми мiж людьми, по­дi­литься ни­ми з своїми то­ва­ри­ша­ми. То­ва­ри­шi час­то схо­ди­лись до йо­го. За ста­ка­ном пи­ва або чаю во­ни ба­га­то де­чо­го пе­ре­го­во­рю­ва­ли мiж со­бою. Час­то ду­же пiзньою до­бою роз­хо­ди­лись то­ва­ри­шi од Ра­дю­ка до­до­му, i не один мо­ло­дий хло­пець ви­но­сив з со­бою гу­ман­ну iдею й при­хильнiсть до лю­дей, до на­ро­ду, до Ук­раїни. Мо­ло­дий, го­во­рю­чий Ра­дюк був ва­таж­ком мiж своїми близьки­ми то­ва­ри­ша­ми, бо йо­го всi лю­би­ли за ро­зум, доб­рiсть i щи­рiсть. Йо­го зна­ли й про­фе­со­ри, i Даш­ко­вич зап­ро­сив на­вiть до се­бе, до сво­го круж­ка. Про­вор­ний, ве­се­лий, го­во­рю­чий, Ра­дюк скрiзь всти­гав по­бу­ва­ти й по­ба­ла­кать. Вiн по­чу­вав у со­бi ве­ли­ку си­лу й зав­зя­тiсть. Зда­ва­лось, вiн був тiєю си­лою вiт­ру в при­ро­дi, що має приз­на­чен­ня роз­но­сить з со­бою на­сiн­ня вся­ких рос­лин i на сте­пи, i на пiс­ки, i за мо­ря, i на ви­со­кi го­ри.

    Сидячи в се­бе в кiм­на­тi з мо­ло­ди­ми то­ва­ри­ша­ми, Ра­дюк час­то мi­ряв свою Ук­раїну мi­рою євро­пей­ських iдей, i на йо­го на­хо­див i страх, на­хо­ди­ла й злiсть. Мо­ло­дi Ра­дю­ко­вi то­ва­ри­шi з надз­ви­чай­ною смi­ли­вiс­тю пе­рет­ру­шу­ва­ли ввесь ук­лад жит­тя, пе­ре­би­ра­ли, як по пальцях, всi свої пергд­нi­шi ста­рi пог­ля­ди, по­зи­че­нi в батькiв, в дi­дiв, в шко­лi, у вчи­те­лiв. I їм не бу­ло спи­ну в чо­тирьох стi­нах, в тем­ну нiч, мiж ду­ша­ми й сер­ця­ми, од­на­ко­во мо­ло­ди­ми й смi­ли­ви­ми. То­дi Ра­дюк скла­дав свої пе­рес­вiд­чен­ня.

    Було лi­то, i нас­та­ли ва­ка­цiї. Ра­дю­ка жда­ли в Жур­ба­нях щод­ня. Ма­ти по­на­пi­ка­ла й по­на­ва­рю­ва­ла. Наб­ли­жав­ся ве­чiр, i вся Ра­дю­ко­ва сiм'я зiб­ра­лась на те­ра­су пи­ти чай i виг­ля­дать Пав­ла. Чи­ма­ло ми­ну­ло ча­су, i ве­ли­ка змi­на ста­ла­ся з ста­рим Ра­дю­ком i йо­го жiн­кою. Ра­дюк си­дiв ко­ло сто­ла, си­вий, аж бi­лий, але йо­го ли­це бу­ло й те­пер гар­не й свi­же. Здається, зад­ля йо­го ли­ця не бу­ло ста­рос­тi: та­кi швид­кi бу­ли йо­го очi, та­кi чер­во­нi ус­та, та­кi рум'янi пов­нi що­ки. I то­дi, як ста­рiсть при­си­па­ла снi­гом йо­го во­лос­ся на го­ло­вi, во­на не нас­мi­ли­лась до­торк­нуться до чор­них ве­ли­ких ву­сiв, кот­рi ма­ли ве­ли­кий конт­раст з си­вою го­ло­вою. Ра­дюк анiт­рiш­ки не стра­тив ве­се­лос­тi та охо­ти до опо­вi­дан­нiв i ба­лач­ки. А йо­го жiн­ка ду­же по­да­лась, по­мар­нi­ла, змi­зер­нi­ла, зблiд­ла; її що­ки по­за­па­да­ли, i ко­лись кла­сич­ний нiс те­пер аж над­то ви­дав­ся з ли­ця, за­гост­рив­ся по-ста­ре­чо­му.

    Сонце спус­ка­лось. Над­во­рi бу­ло ти­хо й теп­ло, як бу­вав в жни­ва. Пiс­ля дов­го­го, як мо­ре, лiтнього дня все на свi­тi нi­би по­то­ми­лось. I сон­це нi­би зне­хо­тя йшло на од­по­чи­нок, де­ре­ва сто­яли не­во­руш­но. На по­лi на при­гор­ках важ­кi во­лот­ки про­са, пов­нi, стиг­лi вже ко­лос­ки пше­ни­цi по­на­хи­ля­лись до­до­лу i нi­би вже дрi­ма­ли. Пти­цi мов­ча­ли. Бу­ло якось ти­хо й мерт­во над­во­рi, нi­би са­мо не­бо вже дрi­ма­ло. Пря­мо з те­ра­си бу­ло вид­ко шлях, кот­рий ви­бi­гав з зе­ле­но­го сте­пу й лед­ве при­мiт­не спус­кав­ся в се­ло воз­во­зом з при­гор­ка. Вже й че­ре­да пе­рей­шла; тiльки шля­хом лед­ве плу­га­ни­лись двi ко­ро­ви, од­бив­шись од че­ре­ди.

    Радюк по­чав роз­мор­лять з жiн­кою про ха­зяй­ст­во; але роз­мо­ва йо­го все рва­ла­ся, йо­го дум­ка дав­но по­ли­ну­ла в степ шля­хом - виг­ля­дать си­на. Вiн пив чай i очей не зво­див з то­го би­то­го шля­ху. I йо­го жiн­ка дер­жа­ла ста­кан чаю в ру­ках, а за­ду­ма­нi, втом­ле­нi очi по­вер­ну­лись до сте­пу, до синього не­ба, ту­ди, де сто­яв Київ. На­вiть ма­лi дiв­ча­та не пус­ту­ва­ли й вга­му­ва­лись, не­на­че й їх дум­ки зли­лись до­ку­пи з дум­кою батька й ма­те­рi.

    Наливаючи чай, На­деж­да Сте­па­нiв­на що­ве­чо­ра ста­ви­ла на стiл зай­вий ста­кан. I те­пер во­на на­ли­ла всiм по ста­ка­но­вi й пос­та­ви­ла один по­рож­нiй; на­вiть вки­ну­ла ту­ди гру­доч­ку са­ха­ру.

    Радюк по­ди­вив­ся й про­мо­вив:

    - Для гос­тя на­го­ту­ва­ла!

    Радючка на­вiть не обiз­ва­лась, тiльки її очi знов по­тяг­ло в степ, ту­ди, де хо­вав­ся й зни­кав би­тий шлях, де сто­яв Київ. Во­на ти­хе­сенько зiтх­ну­ла.

    Замiсть жар­тiв Ра­дюк i со­бi ле­генько зiтх­нув. В їх бу­ла од­на дум­ка, од­но по­чут­тя. Ма­ти ду­ма­ла-га­да­ла про до­лю си­на: яка-то ко­лись бу­де йо­го жiн­ка, i де вiн її вiзьме, i якi в неї ко­лись бу­дугь уну­ча­та, i чи бу­де вiн щас­ли­вий в па­рi з мо­ло­дою жiн­кою. А батько ду­мав, як-то там си­но­вi вда­ли­ся ек­за­ме­ни, i як вiн скiн­чить курс, i яку со­бi служ­бу дiс­та­не, i як йо­му вдасться на тiй служ­бi: чи ос­мiх­неться до йо­го до­ля, чи, мо­же, не­до­ля бу­де слiд­ком хо­дить за ним на дов­гiй ни­вi жит­тя. I всi тi ду­ми во­ни обоє нi­би чи­та­ли на да­ле­ко­му не­бi, на си­зо­му сте­пу, де вiн зли­вав­ся нi­би ту­ма­ном з си­нiм не­бом. Ту­ди тяг­ло й по­ри­ва­ло їх очi й їх ду­ми.

    Коли це з сте­пу не­на­че вип­лив­ла жи­дiвська ба­ла­гу­ла, нап­ну­та бi­лим по­лот­ном. В ба­ла­гу­лi стри­мi­ло з де­сять го­лiв, на­ти­ка­них по всьому во­зi вздовж i впо­пе­рек. Ба­ла­гу­ла ско­ти­лась в ярок i на­ро­би­ла своїми бряз­ка­ла­ми ба­гацько ше­лес­ту се­ред ти­хо­го се­ла. Сер­це в батька й ма­те­рi швид­ше за­ки­да­лось. Од­на­че ба­ла­гу­ла за­гу­ла проз панський двiр, i швид­ко не ста­ло чуть нi гу­дiн­ня, нi бряз­кан­ня.

    - Мабуть, жи­ди поїха­ли в Пол­та­ву на яр­ма­рок, - ти­хо про­мо­вив Ра­дюк.

    - Мабуть!.. - ще ти­хi­ше обiз­ва­лась Ра­дюч­ка й зiтх­ну­ла. Вже сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi над са­мим сте­пом. Ко­рот­ке гост­ре про­мiн­ня зак­вiт­ча­ло йо­го навк­ру­ги, не­на­че кру­гом йо­го стир­ча­ли на­ти­ка­нi но­жi, роз­пе­че­нi в ог­нi. Ти­хий свiт лив­ся по сте­пу. Ввесь степ чер­во­нiв про­ти сон­ця, нi­би вкри­тий чер­во­ним ту­ма­ном, i той ту­ман не­на­че ши­ро­ки­ми за­вi­са­ми спа­дав з сон­ця й роз­тя­гу­вав­ся все шир­ше та шир­ше по сте­пу без кiн­ця. А сон­це бли­ща­ло на ве­чiрньому не­бi якимсь чу­до­вим оком, кот­ро­му не­ма нi­чо­го рiв­но­го в свi­тi!


    З го­ри знов по­ча­ло з'їжджать двi по­воз­ки, зап­ря­же­нi доб­ри­ми кiньми. Пiд­ду­ре­не сер­це батькiв якось не вi­ри­ло й не жда­ло нi­чо­го. Во­ни ду­ма­ли, що й тi во­зи по­ми­нуть Жур­ба­нi й не при­ве­зуть ко­ха­но­го си­на. Во­зи ста­ли на под­вiр'ї, i до Ра­дю­кiв на те­ра­су ввiй­шло кiлька су­сiд-дi­ди­чiв, щи­рих при­яте­лiв. Во­ни зна­ли, що в Жур­ба­нях спо­дi­ва­лись мо­ло­до­го Ра­дю­ка, i приїха­ли на­вi­даться, роз­пи­тать про Київ, про но­ви­ни. Во­ни при­вi­та­лись до ха­зяїна й ха­зяй­ки й по­ча­ли роз­мов­лять, ал роз­мо­ва якось не йшла на ду­шу Ра­дю­кам: їм обом так ба­жа­лось ду­мать й жда­ти на са­мо­тi.

    - Чи не­ма й до­сi си­на з Києва? - спи­тав один су­сiд.

    - Нема. Жде­мо й не дiж­де­мось. Дай бо­же, щоб ви бу­ли доб­рi на по­чин в цей ве­чiр, - про­мо­вив Ра­дюк якось смут­но.

    Тимчасом як гос­тi роз­мов­ля­ли й пи­ли чай, мо­ло­дий Ра­дюк приїхав у двiр i, роз­пи­тав­ши, що вся сiм'я п'є чай на те­ра­сi, пi­шов ту­ди навп­рос­тець че­рез са­док. Вся сiм'я Ра­дю­кiв i всi гос­тi по­ба­чи­ли, що че­рез са­док до те­ра­си смi­ли­во йшов який­сь сiльський па­ру­бок, але та­кий гар­ний, так гар­но уб­ра­ний, не­на­че на те­ат­ральнiй сце­нi. На мо­ло­до­му па­руб­ко­вi бу­ла, прав­да, прос­та чор­на сви­та, але по­ши­та не сiльським крав­цем. За­те ж со­роч­ка бу­ла ви­ши­та за­по­лоч­чю з шов­ком. Всi гру­ди й ко­мiр бу­ли за­ли­тi чер­во­ни­ми ме­реж­ка­ми. Чер­во­на стьожка й зас­тiж­ка бу­ли ок­са­ми­то­вi, на го­ло­вi бриль був со­лом'яний, але не прос­тий. Си­нi ша­ро­ва­ри бу­ли ши­ро­кi. Чу­до­вий па­ру­бок з та­кою кра­сою ли­ця, про яку роз­ка­зу­ють в каз­ках, йшов прос­то й смi­ли­во до те­ра­си, як лю­ди­на, ду­же вхо­жа й близька до ха­зяїнiв.

    - Який гар­ний па­ру­бок! - ска­зав один гiсть.

    - Який вiн схо­жий на на­шо­го Пав­ла! - про­мо­ви­ла Ра­дю­кiв­на. Ра­дюк i Ра­дюч­ка ди­ви­лись на то­го па­руб­ка i своїм очам не йня­ли вi­ри. То був їх син, мо­ло­дий сту­дент Пав­ло. Вiн ки­нув­ся по­пе­ред усього батько­вi на шию й три­чi по­цi­лу­вав­ся з ним, по­тiм при­вi­тав­ся до ма­те­рi й сес­тер, а по­тiм до гос­тей. Йо­го уб­ран­ня так вра­зи­ло всiх, що батько за­раз спи­тав йо­го про оде­жу, а не про здо­ров'я.

    - - Що це на то­бi за уб­ран­ня? - спи­тав батько.

    - Одежа! Хi­ба ж не ба­чи­те? Ук­раїнський на­род­ний кос­тюм, - про­мо­вив син чис­тою ук­раїнською мо­вою i тим ще бiльше вди­вив свою ма­тiр i сес­тер. Ма­те­ри­не ли­це так i роз­тяг­лось впо­довж. Во­на тiльки ру­ки згор­ну­ла й ви­ря­чи­ла очi на си­на.

    - Нащо ж ти так уб­рав­ся? - спи­та­ла ма­ти.

    - Бо те­пер так хо­дять на­шi сту­ден­ти.

    - Мабуть, те­пер та­ка по­ве­ден­цiя, чи що? - пи­тав батько.

    - Яка чуд­на в вас мо­да: зов­сiм му­жи­ча! - ска­за­ла ма­ти.

    - Та й ва­ша мо­да ча­сом бу­ває не кра­ща, - про­мо­вив Ра­дюк до жiн­ки. - Од­на­че сту­дентська по­ве­ден­цiя не по­га­на, ска­за­ти прав­ду! Та як то­бi, Пав­ле, во­на прис­та­ла до ли­ця! Ти тут поз­во­диш з ума всiх на­ших ху­то­ря­нок.

    I батько за­ди­вив­ся на сво­го си­на, бо йо­му й справ­дi ду­же прис­та­ва­ла до ли­ця ви­ши­ва­на со­роч­ка, а до брiв, до ку­че­рiв прис­та­ва­ла чер­во­на стьожка. Вiн пок­лав свою мiц­ну ру­ку на си­но­ве пле­че й при­див­ляв­ся до йо­го: "А приз­най­ся, си­ну, хто то­бi ви­гап­ту­вав оцю ме­ре­жа­ну со­роч­ку, га? Ану, приз­на­вай­ся!" - i всi зас­мi­ялись.

    - З чо­го оце в те­бе ця сви­та? - пи­та­ла ма­ти, ла­па­ючи своєю де­лi­кат­ною ру­кою гру­бу й шорст­ку сви­ту.

    - З прос­то­го му­жицько­го сук­на.

    - Боже мiй! я со­бi ру­ки обш­мульга­ла об твою сви­ту! Скинь, будь лас­ка, її! За­раз скинь! Бо­же мiй! ти со­бi шию обш­мульгаєш, ти се­бе по­ка­лi­чиш.

    - А се­ля­ни ж но­сять, та й не ка­лi­чать же се­бе, - ска­зав син.

    - То ж му­жи­ки! А ти не звик до та­кої товс­тої, шорст­кої оде­жi!..

    - То тре­ба зви­кать. Ма­ло чо­го, що не звик! - ска­зав син.

    - Та на­вi­що ж то­бi зви­ка­ти? - крик­ну­ла На­деж­да Сте­па­нiв­на. - Чи то­бi не­ма в чо­му хо­дить, чи що?

    - Добре, що ме­нi є в чо­му хо­дить. А є та­кi сту­ден­ти, кот­рим i справ­дi нi в чо­му хо­дить. А оп­рiч то­го, нам тре­ба у всьому дi­личь до­лю з своїм на­ро­дом, по­чи­на­ючи хоч би од сви­ти…

    При та­ких сло­вах у де­яких гос­тей ли­ця роз­тяг­ли­ся вздовж, а в де­яких - впо­пе­рек, як ко­му по­до­ба­лось.

    - О, ба­гацько, си­ну, по­мо­жеш їм тим, що но­си­ти­меш сви­ту! - ска­зав батько, ос­мi­ха­ючись.

    Батькiвський жарт за­че­пив си­на за сер­це.

    - Ми, та­ту, но­си­мо на­род­ну сви­ту, бо ми на­ро­дов­цi, стаємо на бiк на­ро­ду; ми на­цi­она­ли! Ми про­тес­туємо на­шою сви­тою про­ти дес­по­тиз­му, який на­сiв на на­шу ук­раїнську на­цi­ональнiсть, на на­шу мо­ву, на на­шу лi­те­ра­ту­ру, на на­ше жит­тя. Ми тим про­тес­туємо про­ти вся­ко­го дес­по­тиз­му i стаємо па бiк на­шо­го на­ро­ду, бо­ро­ня­чи йо­го од панст­ва, та ще й чу­жо­го, од впли­ву чу­жих мов, чу­жої вi­ри, од впли­ву всiх чор­тiв i бi­сiв, якi тiльки пос­мi­ли пок­лас­ти свою во­ро­жу ру­ку на на­ше доб­ро, ка наш на­род!..

    Павло Ра­дюк го­во­рив чис­тою ук­раїнською мо­вою. На­деж­дi Сте­па­нiв­нi так i зда­лось, що вiн знов по­пав пiд вплив най­ми­тiв, пас­ту­хiв i всiєї жур­банської че­ля­дi. Та сви­та, та ук­раїнська роз­мо­ва, той за­пал, з яким го­во­рив мо­ло­дий сту­дент, - все те не тiльки вди­ви­ло ма­тiр, але й зля­ка­ло. Гос­тi ще бiльше по­роз­тя­га­ли вид i ру­ки по­опус­ка­ли.

    - Боже! Що з то­бою ста­ло­ся? Як ти го­во­риш? Чо­го ти так ба­гацько го­во­риш? - го­во­ри­ла ма­ти, здер­жу­ючи си­на. Во­на дав­но на­ли­ла йо­му ста­кан чаю, пос­та­ви­ла пе­ред ним мас­ло, па­ля­ни­цю, су­хар­цi, мо­ло­ко. А син не­на­че не ба­чив нi­чо­го та все го­во­рив, до­ки й чай про­хо­лов.

    - Ми но­си­мо на­род­ну оде­жу, бо чим же ми ви­ки­не­мо зна­чок про свої iдеї? Чим же ми да­мо оз­на­ку, ко­ли нам рот за­ту­ле­ний, ко­ли нам зв'яза­ли ру­ки й но­ги. Що ж ми маємо ро­бить, до­ки на­ро­диться на­ша на­ука, по­ки ви­ро­биться, на­ша мо­ва? Що ж маємо ро­би­ти? - го­во­рив Пав­ло, на­би­ра­ючись вог­ню й обер­та­ючись до ма­те­рi.

    - Та пий чай, го­луб­чи­ку мiй до­ро­гий! Пий чай, бо ви­хо­ло­не зов­сiм! - про­ха­ла ма­ти, при­со­ву­ючи до йо­го ста­кан. - Та не кри­чи, бо ти со­бi гор­ло пор­веш, їхав так дов­го, приїхав так зда­ле­ка, вто­мив­ся, здо­ро­живсь, при­пав пи­лом, а тут тре­ба до­кон­че роз­мов­ля­ти й кри­чать!

    - Спасибi, ма­мо! Встиг­ну ще на­пи­тись й наїстись, - ска­зав мо­ло­дий сту­дент, хлис­нув­ши по­хап­цем тро­хи чаю й уки­нув­ши хап­ки в рот шма­то­чок па­ля­ни­цi.

    Вiн так швид­ко вли­вав чай у рот i так швид­ко їв па­ля­ни­цю, не­на­че ха­пав­ся ку­дись йти, щось ро­бить. Пiс­ля унi­вер­си­тетсько­го то­ва­рист­ва, пiс­ля пал­ких не­дав­нiх дис­пу­тiв у Києвi йо­му й те­пер зда­ва­лось, що вiн роз­мов­ляє з мо­ло­ди­ми то­ва­ри­ша­ми й хо­че пе­ре­мог­ти ко­гось в дис­пу­тi. Но­вi iдеї му­ля­ли йо­му в го­ло­вi й ду­же зай­ма­ли йо­го, га­ря­чи­ли йо­го кров.

    - Не пий, си­ну, так швид­ко! Не ха­пай­сь-бо так. Ча­су бу­де до­во­лi, - здер­жу­ва­ла йо­го ма­ти, на що син не звер­нув нi­якої вва­ги.

    - I ба­гацько вас там но­сить та­кий кос­тюм? - спи­тав батько. Син по­ки­нув пить i їсти й пiд­вiв го­ло­ву.

    - О! Нас є чи­ма­ло! Ми кла­няємось но­вим гу­ман­ним iде­ям, якi дав­но ро­зiй­шли­ся по Євро­пi й лед­ве оце до­би­ра­ються до нас. Чи ви пак знаєте, що ми всi за­раз тер­пи­мо i са­мi то­го не до­ба­чаємо? Бо ми бу­ли слi­пi, глу­хi й нi­мi. I на­род тер­пить, i ми всi тер­пи­мо, ку­ди не глянь. У нас що ду­же й пiд­ле, те па­нує i жме, а що сла­бе й доб­ре, те му­сить тер­пi­ти i не смiє го­ло­су по­да­ти. Ще то на­ше ве­ли­ке щас­тя, що на­род наш вже виз­во­ле­ний од пан­щи­ни, вир­ва­ний з рук польської шлях­ти, кот­ра дер­жа­ла наш на­род в своїх ру­ках у не­во­лi.

    - Та що ж маємо ро­бить? З ким маємо би­тись i вой­ду­ваться i за що? - спи­тав один гiсть, але Пав­ло не дав йо­му й скiн­чи­ти.

    - З тем­ною си­лою тре­ба вой­ду­ваться! Нам не тре­ба нi зем­лi, нi во­ди. На­шою во­дою мож­на свiт по­то­пить; на­шою зем­лею мож­на за­си­пать во­лю всiх лю­дей на цi­ло­му свi­тi. Нам не тре­ба сол­дат­чи­ни! Нам не тре­ба ка­ди­ла й кро­пи­ла! Ми й так тем­нi й глу­хi; ми й так маємо бiльма на очах! На­що нам ве­ли­кi дзво­ни? На­що нам зо­ло­то­вер­хi мо­нас­ти­рi? На­що нам то­пи­ти вiск пе­ред об­ра­за­ми?

    - Не кри­чи, си­ну, бо ми чуємо! По­жа­лiй се­бе! - здер­жу­вав йо­го батько, а сам не­са­мо­хiть ми­лу­вав­ся си­ном. Йо­го зав­зят­тя, пал­ка вда­ча, ро­зум, роз­ви­тий на­укою, - все те тi­ши­ло батька так, що вiн за­див­ляв­ся на блис­ку­чi си­но­вi очi, на па­ла­ючi що­ки. Вiн був гор­дий си­ном пе­ред су­сi­да­ми.


    - Наша зем­ля на Ук­раїнi як зо­ло­то, а на­род наш час­то го­ло­дує. В нас не­ма про­мис­лiвст­ва, а про на­род нiх­то й не дбає, нiх­то йо­го не на­пу­тить, не вчить, не на­во­дить на ро­зум. На­ша на­род­на пiс­ня по­етич­на й чу­до­ва, як ут­во­ри пер­во­ряд­них ге­нiїв; на­ша по­езiя, на­ша мо­ва ба­га­та, як щи­ре зо­ло­то. I все те мар­но за­на­па­щається, про­па­дає, ле­жить не­по­ча­те. I до­ки во­но ле­жа­ти­ме? Нам не тре­ба вiй­ни, а тре­ба прос­вi­ти! На­що нам зем­ля й во­да? На­що кро­пи­ло й ка­ди­ло? Гре­ка й ла­ти­на? А нас тiльки тим i го­ду­ють i не да­ють нам нi­чо­го луч­чо­го, дер­жать нас i на­род наш в тем­но­тi, не да­ють на­ро­до­вi на­вiть св. письма на йо­го мо­вi, що вже ма­ють ди­ка­рi, не да­ють нам на­шо­го хлi­ба, не да­ють нам на­шої мо­ви, не да­ють нам на­шої во­лi, на­уки, шко­ли, прос­вi­ти.

    Павло встав i по­чав ма­хать ру­ка­ми. Йо­го чер­во­не ли­це па­ла­ло, як в ог­нi, очi бли­ща­ли зав­зят­тям i надз­ви­чай­ною кра­сою смi­ли­вос­тi. Вiн по­чу­вав у со­бi та­ку лю­бов до но­вої iдеї, що ста­рий батько своїм сер­цем не­са­мо­хiть по­чу­тив, що в си­но­вих сло­вах є щось но­ве й прав­ди­ве. А син все го­во­рив та го­во­рив. Йо­го язик, та­кий лег­кий, як i в батька, лед­ве всти­гав ви­гор­тать i ви­яв­лять си­лу ду­мок, всю си­лу га­ря­чо­го по­чу­ван­ня, кот­ре на­че ки­пi­ло й кле­ко­тi­ло в йо­го сер­цi. Ма­ти од­су­ну­ла од йо­го хо­лод­ний не­до­пи­тий ста­кан i при­су­ну­ла дру­гий, га­ря­чий. Син не до­торк­нув­ся до йо­го й не пе­рес­та­вав го­во­рить. Но­ве уб­ран­ня, но­ва мо­ва, якiсь iдеї, кот­рих во­на доб­ре не втя­ми­ла, хоч тро­хи й пос­те­рi­га­ла, надз­ви­чай­ний за­пал i на­вiть злiсть, з кот­рою злi­та­ли сло­ва й дум­ки з си­но­во­го язи­ка, - все те ду­же зди­ву­ва­ло ма­тiр, кот­ра до цього ча­су за нi­якi iдеї нi­чо­го й не чу­ла. Во­на ба­чи­ла, що чи­ниться щось не-чу­ва­не, i перш од усього зля­ка­лась. Iнс­тинкт ма­те­ринський най­пе­ред­нi­ше за­го­во­рив в її сер­цi. А гос­тi все си­дi­ли мовч­ки та тiльки ди­ви­лись.

    - Де на­ша ми­нув­шiсть, де во­на дi­лась? Де на­ша ко­зацька во­ля i рiв­нiсть? Нам не тре­ба Тур­кес­та­ну, не тре­ба сол­дат­чи­ни, не тре­ба па­нiв!

    - Та чо­го ж нам тре­ба? - спи­тав батько нес­мi­ли­во й ти­хо, сли­ве ниш­ком.

    - Та чо­го нам не тре­ба, ко­ли ми нi­чо­го не маємо! I Пав­ло ви­тяг з ки­ше­нi жмут па­пе­ру, пи­са­но­го й лi­тог­ра­фо­ва­но­го, й твер­дою ру­кою ки­нув на стiл. Ма­ти й батько, сест­ри й гос­тi - всi жах­ну­лись й од­хи­ли­лись од сто­ла. Ве­ли­ке зав­зят­тя, й га­ря­че сло­во, i жар сер­ця, i тем­ний ве­чiр - все те впли­ва­ло на слу­ха­чiв так, що їм зда­лось, нi­би вiн ки­нув на стiл якiсь ча­ри, а не пу­чок па­пе­ру.

    Мiж ти­ми па­пе­ра­ми бу­ло ба­гацько пи­са­них i лi­тог­ра­фо­ва­них пе­рек­ла­дiв но­вих євро­пей­ських ав­то­рiв: Ре­на­на, Бюх­не­ра, Фей­ер­ба­ха, Пру­до­на, де­якi за­бо­ро­не­нi цен­зу­рою тво­ри Шев­чен­ка i ба­га­то де­чо­го iн­шо­го.

    - Нехай же це все по­ле­жить до завтрього, бо те­пер не бу­де ча­су чи­тать. Ти все го­во­риш, - ска­зав батько, - а я мов­чу. Ме­нi об­рид­ло вже мов­чать. Мов­чи ще ти, а я го­во­ри­ти­му! Я то­бi тим ча­сом роз­ка­жу, як бу­ли со­бi двi мо­ло­ди­цi, та обид­вi та­кi цо­ко­ту­хи, та­кi ле­пе­ту­хи! Як­раз та­кi, як ти та я, що од­на дру­гої нi­як не пе­ре­го­во­рить! Од­на дру­гiй щось роз­ка­зує. Обид­вi ра­зом своє тов­чуть, i од­на од­ної не слу­хає. Ото раз во­ни пiш­ли в зак­лад, хто ко­го пе­ре­го­во­рить.

    - Ет, та­ту! Нам не тре­ба анек­до­тiв! Нам не тре­ба ба­ла­кан­ня; не тре­ба слiв, а тре­ба дi­ла! - крик­нув син, пе­ре­би­ва­ючи батька.

    - Отуди iк бi­со­во­му батько­вi! Я го­во­рив цi­лий вiк, а оце при то­бi до­ве­деться мов­чать! То я вже й не знаю, чо­го то­бi тре­ба. Як ми вчи­лись, нам i в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, чо­го тре­ба, а чо­го не тре­ба!

    - То-то й го­ре! А нам от i в го­ло­ву прий­шло! Ми хо­че­мо все пе­рет­ру­сить, пе­ре­ди­виться. Ми не хо­че­мо жить нав­ман­ня, йти нав­по­мац­ки, го­во­ри­ти, ду­мать i ро­бить по чий­омусь там ро­зу­мо­вi чи по баб'ячих дав­нiх пе­ре­ка­зах.

    - Боже мiй! Що з то­бою ста­ло­ся? Що там у вас дiється в тих шко­лах, ко­ли ти так змi­нив­ся, зов­сiм не той став! - бiд­ка­лась ма­ти й нi­як не мог­ла втя­мить, а тiльки до­га­ду­ва­лась, що з ним ста­лась якась змi­на, кот­ра ду­же не при­па­да­ла їй до сер­ця. - Не п'є чаю, не їсть, сер­диться, ве­ре­щить! Ти со­бi гру­ди пор­веш! Що там у вас скоїлось та­ке безг­луз­де по шко­лах? Я не спа­ти­му цiєї но­чi.

    - Про ме­не, ма­мо, й не спiть, а зо мною ста­ло­ся те, що ба­чи­те.

    - Бач, жiн­ко, бу­ло йо­го ма­лим не пус­кать го­роб­цiв дер­ти з му­жицьки­ми дiтьми, - про­мо­вив батько, - а все то в то­му вин­нi го­роб­чи­ки!

    Той жарт розс­мi­шив усiх. Всi зас­мi­ялись, на­вiть мо­ло­дий сту­дент ос­мiх­нув­ся, а гос­тi не зна­ли, що ду­мать, що й ка­зать. Од­на­че всi во­ни ки­ну­лись до за­бо­ро­не­них тво­рiв Шев­чен­ка, i дех­то по­чав їх го­лос­но чи­тать. Всi слу­ха­ли з ве­ли­кою охо­тою й цi­ка­вiс­тю, нез­гiр­ше, як слу­ха­ли й мо­ло­до­го Ра­дю­ка.

    Павло тим ча­сом за­мовк i пив чай. йо­го пульс ки­дав­ся ду­же швид­ко, ли­це го­рi­ло. Вiн уто­мив­ся й мов­чав. А з-за вуг­лiв i ку­щiв виг­ля­да­ли дiв­ча­та й мо­ло­ди­цi. По дво­рi пiш­ла чут­ка, що приїхав па­нич з Києва й при­вiз з со­бою яко­гось па­руб­ка, та та­ко­го гар­но­го, що й пе­ром не спи­са­ти i не зма­лю­вать! Всi дiв­ча­та й мо­ло­ди­цi, од­на за од­ною, по­бiг­ли ди­виться на то­го па­руб­ка, що пi­шов слiд­ком за па­ни­чем i вти­рив­ся в панський га­нок. Од­на­че за­раз во­ни впiз­на­ли в то­му па­руб­ко­вi сво­го па­ни­ча й не мог­ли одiр­вать од йо­го очей.

    - Та й гар­ний же наш па­нич в па­ру­боцько­му уб­ран­нi! - ска­за­ла од­на най­мич­ка до дiв­чат.

    - А яка на йо­му со­роч­ка! Не­на­че зо­ло­том ши­та; а яка зас­тiж­ка! Ой гар­ний же, як сон­це, як мi­сяць! - про­мо­ви­ла дру­га дiв­чи­на, пi­дiй­ма­ючись навш­пиньки з-за пле­чей мо­ло­ди­цi.

    Тим ча­сом по­ча­ли на­ла­год­жу­вать стiл для ве­че­рi.

    - Оце про­шу те­бе, си­ну, за од­ну рiч! Ти пе­ред­нi­ше наїжся, на­пий­ся, а по­тiм бу­деш го­во­ри­ти, про ме­не, й до свi­ту, - про­си­ла ма­ти си­на.

    Син так i зро­бив. За­ка­чав­ши тро­хи ру­ка­ва сви­ти, вiн по­чав уп­лi­тать пе­че­не й ва­ре­не, та так швид­ко, не­на­че ха­пав­ся, нi­би йо­му тре­ба бу­ло от-от за­раз бiг­ти на лек­цiю, щоб не опiз­ниться. Батько тим ча­сом роз­ка­зу­вав йо­му за ху­то­рянських пан­нiв та про од­ну су­сi­ду, па­нiю Ма­ку­ху.

    - Як прий­де до нас завт­ра па­нiя Ма­ку­ха, то ти, си­ну, по­ба­ла­кай з нею i про во­лю, i про до­лю. От хто за­го­во­рить з то­бою! - ска­зав ста­рий Ра­дюк, i всi гос­тi за­ре­го­та­лись ра­зом.

    - I та­ких тре­ба нав­чать, як ва­ша Ма­ку­ха, i та­ких тре­ба прос­вi­чу­вать сього­час­ни­ми євро­пей­ськи­ми iде­ями. Бо звiд­кiль же во­ни на­бе­руться тих iдей? Га­зе­ти до їх не до­хо­дять, лю­дей прос­вi­че­них во­ни не ба­чать. Рос­туть со­бi, як ло­пух на го­ро­дi, як той сте­по­вий бур'ян.

    - О, ви­ба­чай! Па­нiя Ма­ку­ха зов­сiм не ху­то­рянський ло­пух! Во­на ча­сом i фi­ло­софст­вує. Раз ме­нi ка­за­ла: "Що то пак бог дав! Як-от кур­ка, то й пти­ця, i не­сеться; а як кiш­ка, то вже й звiр, i на­вiть не не­сеться, а ко­титься. Так вже, ма­буть, дав гос­подь ми­ло­серд­ний". Ти, си­ну, та­ки її прос­вi­ти! Во­на те­бе зро­зу­мiє i втя­мить твої iдеї.

    Пiсля ве­че­рi Пав­ло та­ки не втер­пiв i знов роз­по­чав роз­мо­ву про но­вi iдеї з батьком та гiстьми. Ма­ти вже дав­но пiш­ла спа­ти, а во­ни все ба­ла­ка­ли та ба­ла­ка­ли. Син був ду­же ра­дий, що батько й гос­тi по­чи­на­ли пот­ро­ху йо­го ро­зу­мiть, з де­чим по­ча­ли згод­жу­ваться, хоч в де­чо­му й су­пе­ре­чи­лий­ому.

    - Ти ча­сом то нi­би й прав­ду ви­ду­муєш, - ка­зав батько, - а ча­сом то вже й не знаю. Чи ти ду­же ро­зум­ний, а я вже над­то ду­же ста­рий, чи ти бре­шеш, а я сли­ве йму то­бi вi­ри.

    I батько по­цi­лу­вав­ся з си­ном на доб­ра­нiч. Гос­тi виїха­ли з дво­ра, зап­ро­ше­нi на дру­гий день на iме­ни­ни. Але й батько дов­го не спав. Йо­го стур­бу­ва­ли но­вi iдеї, при­ве­зе­нi си­ном; йо­го збен­те­жи­ла пал­ка си­но­ва роз­мо­ва, пром­ки­ута зав­зят­тям i щи­рiс­тю. Вже не час бу­ло йо­му ла­мать свою си­ву го­ло­ву, пе­ре­iна­чу­вать те, що ле­жа­ло в го­ло­вi кiлька де­сят­кiв год, що зляг­ло­ся, як верст­ви сно­пiв в ста­ро­му стiж­ку.

    А син не мiг спа­ти. По­душ­ка пек­ла йо­му го­ло­ву й ли­це, не­на­че во­на бу­ла на­си­па­на жа­ром; йо­го тi­ло роз­го­рi­лось, а мо­ло­да го­ло­ва, впер­ше роз­пус­тив­ши хви­лi свi­жих iдей за стi­на­ми шко­ли, розт­ри­во­жи­лась, роз­па­ли­лась. Мис­лi, кар­ти­ни - все те опа­ло йо­го зо всiх бо­кiв, нi­би сi­па­ло, сми­ка­ло йо­го. Вiн сiв на лiж­ку, об­ма­ху­вав­ся од жа­ри ру­ка­ми, по­тiм встав, уб­рав­ся й вий­шов у са­док.


    Нiч бу­ла га­ря­ча, жнив'яна. Ду­хо­та сто­яла сли­ве як удень. Свi­жiсть пiв­но­чi не встиг­ла здмух­нуть вог­ню з га­ря­чо­го ли­ця сте­пу. Пав­ло пi­шов по алеї, i йо­му зда­ва­лось, нi­би гiл­ля в гу­ща­ви­нi приг­нi­чує йо­го звер­ху до зем­лi. Вiн пе­ре­бiг са­док, пе­рес­ко­чив че­рез тин i вий­шов че­рез ви­гон у степ. Од за­хо­ду по­тяг­ло ти­хе­сеньким, свi­жi­шим вiт­ре­цем. Вiн пi­шов у степ на­зуст­рiч тiй про­хо­ло­дi. Зо­рi пиш­но ся­ли в чис­то­му не­бi, ми­го­тi­ли й бриз­ка­ли свi­том в су­хо­му про­зо­ро­му по­вiт­рi. Ме­те­ори раз у раз спа­да­ли з не­ба на степ, то нi­би хто кро­пив не­бо ог­ня­ною во­дою, то нi­би ог­ня­ний па­лець ве­лет­ня роз­по­рю­вав все не­бо од вер­ху до са­мо­го ни­зу. Зо­рi так яс­но ся­ли, що ввесь степ, на­вiть не ос­вi­че­ний мi­ся­цем, мрiв од краю до краю. Са­док i церк­ва, вер­би й вiт­ря­ки ма­ли який­сь фан­тас­тич­ний виг­ляд па­ла­цiв, зуб­час­тих стiн. Чор­но­биль, бу­зи­на ко­ло ти­ну зда­ва­лись цi­лим лi­сом; а на­рiз­но сто­ячi бу­дя­ки се­ред сте­пу зда­ва­лись гiл­ляс­ти­ми ду­ба­ми. Пав­ло пi­шов у степ, i степ по­чав пе­ред йо­го очи­ма на­че ожи­вать пiд впли­вом не­давньої на­уки в шко­лi, не­давньої роз­мо­ви й га­ря­чих дум.

    I по сте­пу не­на­че пе­ред йо­го очи­ма пе­ре­ле­тi­ли на бас­ких ко­нях, мов тi пти­цi, ор­ди дав­нiх на­ро­дiв, пе­ре­су­ну­лись важ­кi ор­ди та­тар з че­ре­дою, з верб­лю­да­ми, гар­ба­ми й кiньми. I все те по­су­ну­лось, по­лiз­ло на Київ, на Ук­раїну, зас­лав­ши ук­раїнським тру­пом сте­пи, по­лив­ши їх ук­раїнською кров'ю. Вiн зго­дом не­на­че по­ба­чив, як роз­ле­тi­лись по сте­пу со­ко­ла­ми й ор­ла­ми ко­за­ки. Вiн так оче­ви­дяч­ки роз­див­ляв­ся на їх ко­нi, бас­кi та пруд­кi, на їх дов­гi чу­би, що одс­та­ва­ли од го­лов i ма­яли од вiт­ру, на їх ли­ця, гар­нi й смi­ли­вi, на кун­ту­шi яс­ноц­вiт­нi, що не­на­че все те й справ­дi дi­ялось те­пер пе­ред йо­го очи­ма на ши­ро­ко­му сте­пу. От нi­би пе­ред йо­го очи­ма ба­су­ва­ли гетьманськi ко­нi, а на ко­нях си­дi­ли гетьма­ни-ли­ца­рi, а за ни­ми виг­ра­ва­ли ко­за­ки на ко­нях, мов хви­лi на мо­рi, ма­ня­чи­ли чер­во­но­вер­хи­ми шап­ка­ми, - i пе­ред ни­ми ос­ту­па­лись ди­кi ор­ди, па­да­ли не­обе­реж­нi польсько-шля­хетськi го­ло­ви. Все по­ле вкри­лось тру­пом.

    Потiм за­во­ру­ши­лось по сте­пу ве­ли­ке, як са­мий степ, вiй­сько мос­ковське, по­си­па­лись кру­па­ми мос­ка­лi, по­лiз­ли сте­по­ви­ми ми­ша­ми й са­ра­ною. Ще яс­нi­ше заб­ли­ща­ли зо­рi, час­тi­ше за­ми­го­тi­ли ме­те­ори, роз­по­рю­ва­ли не­бо блис­кав­кою звер­ху до­ни­зу й ос­вi­чу­ва­ли яс­но ввесь степ. I пе­ред йо­го очи­ма ро­зiс­лав­ся степ, ввесь об­ли­тий людською кров'ю, ввесь чер­во­ний, увесь за­си­па­ний ук­раїнськи­ми кiст­ка­ми, за­си­па­ний по­пе­лом по­же­жi, ук­ри­тий ди­ким гай­во­рон­ням. Вся сте­по­ва тра­ва, всi сте­по­вi квiт­ки бу­ли не­на­че об­мо­че­нi в кров, ви­рос­ли, по­ли­тi тiєю кров'ю, пус­ка­ли ко­рiн­ня в кiст­ки й по­пiл, роз­но­си­ли по­пiд не­бом па­хо­щi, ви­тяг­ну­тi з ук­раїнських душ, то ко­зацьких, то дi­воцьких, за­мор­до­ва­них за те, що во­ни ро­ди­лись на тих сте­пах, що вдих­ну­ли в се­бе по­вiт­ря ук­раїнсько­го не­ба, ук­раїнської зем­лi. Мрiя так яс­но ма­лю­ва­ла пе­ред ним страш­нi кар­ти­ни ук­раїнсько­го ми­нув­шо­го ча­су, що вiн по­ди­вив­ся со­бi пiд но­ги, чи не хлю­пається кров пiд йо­го но­га­ми.

    То бу­ла не кров, а ро­са, що па­да­ла з хо­лод­но­го не­ба на га­ря­чу зем­лю. По­вiт­ря ста­ло свi­жi­ше. Край не­ба по­чав чер­во­нiть. I степ ще да­лi ста­ло вид­но. Ро­са вкри­ла тра­ву й бi­лi­ла про­ти схо­ду, не­на­че хто пот­ру­сив степ iзум­ру­да­ми й прик­рив па­ву­тин­ням. На сте­пу бу­ло так ти­хо, не­на­че вся зем­ля з се­лом, ха­та­ми й сад­ка­ми за­мер­ла на той час в мiц­но­му снi. Тiльки чер­во­ний край не­ба на­тя­кав на жи-вот­тя, да­вав на­дiю, що не­за­ба­ром все знов ожи­ве й поч­не вi­ко­вiч­ну нез­мiн­ну ро­бо­ту. Тро­хи зго­дом на се­лi зас­пi­ва­ли пiв­нi. Ра­дюк по­чу­вав, що йо­го го­ло­ва вже про­хо­ло­ла, що йо­го пульс ки­дав­ся рiв­но. Вiн вер­нувсь до­до­му, впав на лiж­ко й зас­нув мiц­ним сном щас­ли­во­го сту­ден­та, що доб­ре здав ек­за­мен i приїхав до­до­му на спо­чи­нок на ва­ка­цiї. На дру­гий день сон­це ви­со­ко щдби­ло­ся вго­ру, а Пав­ло спав. Батько й ма­ти хо­ди­ли ти­хе­сенько по кiм­на­тах, не гур­ка­ли две­ри­ма, щоб не збу­дить до­ро­го­го гос­тя.

    Того ж та­ки дня тра­пи­лись iме­ни­ни са­мої Ра­дюч­ки, i ста­рий Ра­дюк був на­вiть ра­дий то­му, що приїдуть де­якi су­сi­ди, йо­му ду­же хо­тi­лось пох­ва­литься пе­ред ни­ми своїм си­ном.

    Вже сон­це ста­ло на ве­чiрньому пру­зi, як по­ча­ли з'їжджаться ближ­чi су­сi­ди, кот­рi зна­ли про тi iме­ни­ни. Де­якi поп­ри­во­зи­ли своїх до­чок, по­чув­ши, що приїхав мо­ло­дий Ра­дюк. Ве­чiр був по­го­жий. В по­ко­ях бу­ло душ­но. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла гос­тей вий­ти пить чай на те­ра­су. Во­на сi­ла ко­ло са­мо­ва­ра й на­ли­ва­ла чай; кру­гом сто­ла й на лав­ках си­дi­ли ху­то­рян­ки й ху­то­ря­ни. Те­ра­са бу­ла без пок­рiв­лi, вся об­ви­та ви­ног­ра­дом. Ви­ног­рад­ний лист зак­ри­вав гос­тей од ко­со­го про­мiн­ня сон­ця. Над те­ра­сою си­нi­ло ве­чiрнє не­бо. Ста­рий Ра­дюк ба­ла­кав з су­сi­да­ми, а да­ми си­дi­ли ко­ло сто­ла по­руч з ха­зяй­кою. Мiж да­ма­ми ки­да­лась в очi од­на не­мо­ло­да удо­ва ка­пi­тан­ша. То бу­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, на прiз­ви­ще Ви­со­ка. Ста­рий Ра­дюк прод­раж­нив її Ма­ку­хою. Па­нiя Ви­со­ка й справ­дi трош­ки ски­да­лась на ма­ку­ху, бо бу­ла при­сад­ку­ва­та, круг­ленька, з круг­лим пов­ним ли­цем, кот­ре од ду­хо­ти по­чер­во­нi­ло й лис­нi­ло од по­ту. Па­нiя Ма­ку­ха лед­ве всти­га­ла об­ти­рать йо­го бi­лою хус­точ­кою та все жа­лi­лась на ду­хо­ту. Нев­ва­жа­ючи на свою до­хо­жа­лiсть, во­на лю­би­ла че­пу­риться, бу­ла вбра­на в яс­ну сук­ню й ма­ла на го­ло­вi ро­жi, якi бу­ли б до ли­ця мо­ло­денькiй пан­нi. Хоч неп­рос­вi­че­на й прос­та, але во­на лю­би­ла вда­вать з се­бе свiтську па­нiю й бу­ла з пре­тен­зi­ями. Меж гiстьми бу­ло чи­ма­ло пан­нiв, але од­на мiж ни­ми бу­ла най­кра­ща, хоч бу­ла i ду­же мо­ло­денька. Во­на бу­ла вбра­на в ви­ши­ва­ну ук­раїнську со­роч­ку, бо не­дав­но бу­ла в Пол­та­вi i вгле­дi­ла там но­ву мо­ду. По­чув­ши од знай­омих су­сiд, що мо­ло­дий Ра­дюк приїхав з Києва в ук­раїнсько­му кос­тю­мi, во­на зу­мис­не вбра­лась i со­бi в на­цi­ональний кос­тюм. Та ху­то­ря­ноч­ка зва­лась Га­лею, а про­зи­ва­лась Ма­сю­кiв­ною. Во­на бу­ла не­ба­га­то­го ро­ду, але гар­на, як сте­по­ва квiт­ка вес­ною. На фо­нi зе­ле­но­го лис­ту її чис­тий про­фiль був нi­би на­мальова­ний на кар­ти­нi. Во­на бу­ла ще ду­же мо­ло­да. Дов­геньке Ма­сю­кiв­ни­не лич­ко з чор­ни­ми бро­ва­ми, з рум'янця­ми на що­ках, з ве­ли­ки­ми ка­ри­ми очи­ма при­га­ду­ва­ло цвiт чер­во­ної зiр­ки мiж зе­ле­ним ба­дил­лям.

    Павло Ан­то­но­вич дов­генько не ви­хо­див до гос­тей i вий­шов знов в ук­раїнсько­му уб­ран­нi, тiльки за­мiсть важ­кої сви­ти на йо­му був ле­генький лiт­нiй сiр­ту­чок. Чер­во­ний по­яс ду­же гар­но об­гар­ту­вав йо­го тон­кий стан. Вiн при­вi­тав­ся до гос­тей по-українськiй. Пан­ни оче­ви­дяч­ки якось зам'ялись, а па­нiя Ма­ку­ха ос­мiх­ну­лась, зак­ру­ти­ла го­ло­вою та ще гiр­ше по­чер­во­нi­ла й час­тi­ше об­ти­ра­ла хус­точ­кою ли­це.

    - Як гар­но ви, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, уб­ра­ли­ся по-сiльськiй! - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка то­ном, в кот­ро­му бу­ла дум­ка над­воє.

    - От так, як ба­чи­те! - ска­зав мо­ло­дий Ра­дюк i сiв на схiд­цях те­ра­си, як­раз спи­ною до па­нiї Ви­со­кої, так що йо­го по­ти­ли­ця бу­ла про­ти її очей. А для неї ду­же хо­тi­лось на­ди­виться на йо­го очi!

    - Просто не­ба на зем­лi сi­ли, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу? - за­чi­па­ла йо­го па­нiя Ви­со­ка.

    - Прос­то не­ба на схiд­цях! - ска­зав вiн, по­вер­нув­ши на час ли­це до неї й знов од­вер­нув­ши очi до мо­ло­дої Ма­сю­кiв­ни, що си­дi­ла в ку­точ­ку ок­ро­ми й по­чер­во­нi­ла, як ме­реж­ки її ру­ка­вiв.

    - Прошу по­кiр­но сiс­ти на стiльцi! - знов ска­за­ла Ли­ке­рiя Пет­рiв­на, по­ка­зу­ючи на по­рож­нiй стi­лець, що сто­яв са­ме про­ти неї.

    Молодий Ра­дюк пос­лу­хав її, але сiв на стiльцi до неї бо­ком, а ли­цем прос­то до Ма­сю­кiв­ни, й по­чав го­во­ри­ти до неї по-українськiй. Пан­на по­чер­во­нi­ла й од­ка­зу­ва­ла йо­му тiєю страш­ною мi­ша­ни­ною, кот­ру на Ук­раїнi звуть ве­ли­ко­руською мо­вою.

    - Як ви до нас го­во­ри­те по-мод­но­му! - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка й со­бi по-українськiй.

    - Ото в нас та­ка по­ве­ден­цiя нас­та­ла! - од­ка­зав їй Ра­дюк.

    - Може, ви й на­сiн­няч­ко лу­за­ти­ме­те по-на­шо­му, по-сiльсько­му? Шко­да, що не взя­ла з со­бою! - ска­за­ла йо­му па­нiя Ви­со­ка жар­тов­ли­во, але смi­ли­во, як лю­ди­на ду­же знай­ома i вхо­жа до Ра­дю­кiв.

    - Шкода, що ви за­бу­ли.

    Всi зас­мi­ялись, а Ра­дюч­ка ос­мiх­ну­лась якось гiр­ко, i ли­це її за­жу­ри­лось.

    - Яка те­пе­реч­ки пiш­ла чуд­на мо­да! Все сiльська та сiльська. I уб­ран­ня но­сять сiльське, i го­во­рять по-сiльськiй, - го­во­ри­ла па­нiя Ви­со­ка, нi­би са­ма до се­бе.

    - I пi­сень спi­ваємо сiльських, i пи­ше­мо книж­ки сiльською мо­вою, бо ми, па­нi Ви­со­ка, де­мок­ра­ти. Не знаю, як ви?

    Панiя Ви­со­ка не зро­зу­мi­ла то­го сло­ва, не зро­зу­мi­ла, чи то щось доб­ре, чи щось по­га­не, i, щоб не вше­ле­паться, за­тер­ла, зам'яла роз­мо­ву, поп­ро­хав­ши в ха­зяй­ки чаю. Мо­ло­дий Ра­дюк по­су­нув до неї мо­лоч­ни­чок з мо­ло­ком.


    - Дякую вам! Я по­не­дiл­кую! - про­мо­ви­ла тро­хи гор­до па­нiя Ви­со­ка. - Сьогод­нi по­не­дi­лок!

    - Вибачайте, ко­ли так. I ви цi­лий рiк по­не­дiл­куєте?

    - От i цi­лий рiк! У вас в Києвi по­ве­ден­цiя на все сiльське, а не знаєте, як на се­лi по­во­диться в нас. Од ве­ли­код­ня до св. Ду­ха нiх­то не по­не­дiл­кує.

    - Чи не до­во­лi ж вам тих се­ред та п'ятниць?

    - Що це ви го­во­ри­те про се­ре­ди та п'ятни­цi, не­на­че про вiв­цi та ко­зи? - про­мо­ви­ла па­нiя Ви­со­ка.

    - А ме­нi здається, як­би ви сьогод­нi ос­ко­ро­ми­лись, то не ве­ли­кий був би грiх. Скiльки ско­ро­му, стiльки й грi­ха, - ка­жуть у при­каз­цi.

    - О, па­нiю Ви­со­ку не пiд­ве­деш, си­ну! - обiз­вав­ся ста­рий Ра­дюк. - Чи ви пак знаєте, як раз спо­вi­да­лась мо­ло­ди­ця в лав­рi? Пи­тає чер­нець в неї на ду­ху: "Чим ти грiш­на, мо­ло­ди­це?" А во­на ка­же: "Ой ба­тюш­ко! ве­ли­кий маю грiх на ду­шi. Раз у свя­ту п'ятни­цю го­ду­ва­ла ди­ти­ну мо­ло­ком, та за­бу­ла, що п'ятни­ця, та й об­ли­за­ла лож­ку". А чер­нець ка­же: "Ли­жи ж ти су­хо­го ма­ко­го­на щоп'ятни­цi до са­мо­го ве­ли­код­ня".

    Всi зас­мi­ялись, а па­нiя Ви­со­ка про­мо­ви­ла: "Смiй­тесь, смiй­тесь! З пос­мi­ху лю­ди бу­ва­ють, як при­ка­зу­ють се­ля­ни, та гля­дiть, щоб нав­пiс­ля не пла­ка­ли!"

    Радючка не дер­жа­ла пос­тiв, але їй зда­лось це не до ла­ду, що син з батьком не­на­че змо­ви­лись кеп­ку­вать над пос­та­ми пе­ред її гiстьми, кот­рi по­ва­жа­ли пос­ти.

    - Знаємо й ми вас, пос­ниць! - до­дав ста­рий Ра­дюк. - У вас у пiст i гриб­ки й опеньки, i риб­ка й ва­рен­ня, i уз­вар i ку­тя, й пи­рiж­ки з уся­кою на­чин­кою. Да­вай тiльки, бо­же, апе­ти­ту.

    - От я хоч i дер­жу­ся сiльської по­ве­ден­цiї, але не ду­же люб­лю сiльське по­не­дiл­ку­ван­ня й уся­кi сiльськi за­бо­бо­ни, - про­мо­вив мо­ло­дий Ра­дюк.

    - Забобони за­бо­бо­на­ми, але мiж ти­ми за­бо­бо­на­ми є ба­гацько де­чо­го, що й вам, вче­ним, не по го­ло­вi. Не ду­же ли­шень пот­рi­пуй­те се­ло, ко­ли лю­би­те сiльську по­ве­ден­цiю.

    - Панi Ви­со­ка, - про­мо­вив Ра­дюк, i кров ки­ну­ла­ся йо­му до го­ло­ви, - ми лю­би­мо що є луч­чо­го в се­лi, але се­ло має ба­га­то де­чо­го тем­но­го, бо ту­ди ще не прий­шов свiт на­уки. Хто ж бу­де лю­би­ти вiдьом, зна­ха­рок з їх лi­ка­ми без­тол­ко­ви­ми, з їх ви­ли­ван­ням на ло­па­тi, на по­ро­зi, з їх за­вiр­чу­ван­ням, пiд­ли­ван­ням? Хто ж лю­би­ти­ме Ли­су го­ру з хвос­та­ти­ми вiдьма­ми i вся­ку сiльську нi­се­нiт­ни­цю? I ко­му пот­рiб­не все те? I хто ж та­кий ро­зум­ний, що йня­ти­ме вi­ри?

    - Павле Ан­то­но­ви­чу! го­во­рiть, та не про­го­во­рюй­тесь! - ска­за­ла па­нiя Ви­со­ка. - Що ви ме­нi ка­же­те, ко­ли я де­що на свої очi ба­чи­ла…

    - Чи не ба­чи­ли ви ча­сом, як ба­ба ви­тяг­ла пiд­са­кою щу­ку, а во­на ста­ла те­лям та й по­бiг­ла в лiс? - ска­зав ста­рий Ра­дюк.

    - Не те я ба­чи­ла, а де­що муд­рi­ше од то­го.

    - А що ж? Як вiдьми до­ять мо­ло­ко, пiдс­та­вив­ши дiй­ни­цю пiд стрi­ху або одiтк­нув­ши в две­рях кi­ло­чок? - обiз­вав­ся ста­рий Ра­дюк.

    - А хоч би й те!

    - Є ба­га­то в свi­тi та­ко­го, чо­го ви, вче­нi лю­ди, ще не пос­те­рег­ли. Що ви го­во­ри­те, ко­ли я са­ма мо­жу ви­лi­чить од про­пас­ни­цi сим­па­тiєю! - про­мо­ви­ла ста­ра Ра­дюч­ка й ду­же зди­ву­ва­ла сво­го мо­ло­до­го си­на.

    - Як же ви, ма­мо, її лi­чи­те? - спи­тав син, не йму­чи вi­ри своїм ву­хам, щоб йо­го ма­ти, що вчи­лась в iнс­ти­ту­тi, вi­ри­ла в та­кi спо­со­би лi­кiв.

    - А так! На­пи­шу кiлька та­ких слiв на склян­цi, по­тiм змию во­дою й дам ту во­ду ви­пить сла­бо­му, то вiн i оду­жає.

    - Хто ж вам пе­ре­ка­зав ту мiс­те­рiю?

    - Наша на­чальни­ця в iнс­ти­ту­тi, од­на гра­фи­ня з Пе­тер­бур­га, - ска­за­ла ма­ти ду­же по­важ­но, вва­жа­ючи на та­кий ав­то­ри­тет.

    - Мабуть, во­на бу­ла спi­рит­ка або ма­сон­ка, нез­гiр­ше на­ших сiльських спi­ри­тiв, що лi­та­ють на дни­щах на Ли­су го­ру, - про­мо­вив мо­ло­дий Ра­дюк. Мо­ло­да кров вда­ри­ла йо­му в го­ло­ву.

    - Оце, як го­ло­ва в ме­не чо­гось за­бо­лi­ла! - ви­хо­пи­лось у йо­го нес­по­дi­ва­но.

    - Як у вас час­то бо­лить го­ло­ва, то я вам приш­лю ша­поч­ку з го­ло­ви св. Iва­на мно­гост­ра­дально­го, що в пе­ще­рах. Тiльки ви на­род мо­ло­дий… Ой, ли­хо з ва­ми, та й го­дi! - бiд­ка­лась па­нiя Ма­ку­ха, важ­ко зiтх­нув­ши.

    - Носiть вже ви ша­поч­ки, а я не бу­ду, - про­мо­вив Ра­дюк аж сер­ди­то. Йо­го ду­же вра­зи­ла тем­но­та то­го то­ва­рист­ва, се­ред кот­ро­го вiн хо­тiв про­по­вi­ду­вать свої iдеї, i вiн зас­му­тив­ся не­доб­ро­хiть. - Ме­нi тре­ба док­то­ра, бо ша­поч­ка нi­чо­го не по­мо­же, - ска­зав вiн.

    Вже смерк­ло. Над­во­рi бу­ло так ти­хо, що як при­нес­ли свiт­ло, то свiч­ки го­рi­ли, не­на­че в гор­ни­цi. Всiм не хо­тi­лось йти в по­кої, всiм бу­ло теп­ло, гар­но й ве­се­ло. Роз­мо­ва про стра­хiт­тя наг­на­ла тро­хи стра­ху на пан­нiв й па­нiй; во­ни втих­ли й си­дi­ли мовч­ки. Па­нi Ви­со­кiй зда­ва­лось, що от-от якесь стра­хо­ви­ще з ро­га­ми.про­су­не ру­ку че­рез ви­ног­рад i вхо­пить її за шию. Во­на на­вiть ос­ту­пи­лась, аж одс­ко­чи­ла й сi­ла се­ред ган­ку, ближ­че до Пав­ла, кот­рий тим ча­сом од­су­нув­ся од неї й пi­шов до пан­нiв. Батько хо­тiв поч­ва­ниться пе­ред су­сi­да­ми си­ном i по­чав йо­го за­чi­пать.

    - Так що, си­ну? Па­нiя Ви­со­ка вi­рить в сiльськi чу­да? - спи­тав вiн си­на.

    - Якби пак тiльки па­нiї вi­ри­ли, а то ча­сом i па­ни вi­рять!

    - Що вже що, си­ну, а й я не люб­лю де­чо­го то­го, що то­бi не по­до­бається. I в ме­не вже дав­ненько по­ча­ла спа­дать з очей по­лу­да. Ро­бiть i ду­май­те вже ви, мо­ло­дi" за нас, ста­рих.

    - Коли б пак ви си­дi­ли ниш­ком та не пе­ре­ба­ран­ча­ли! - про­мо­вив син тро­хи сер­ди­то, зир­нув­ши на од­но­го по­ну­ро­го су­сi­да, що ко­лись слу­жив в Пол­та­вi в по­лi­цiї.

    При тих сло­вах мо­ло­дий Ра­дюк пi­шов i сiв ко­ло Ма­сю­кiв­ни. Її ве­ли­кi ка­рi очi бли­ща­ли, як зо­рi. Од­нi її очi ос­вi­ти­ли й приг­рi­ли йо­го се­ред тем­ря­ви то­го то­ва­рист­ва. Йо­му так бу­ло гар­но й теп­ло при тих яс­них очах, що пiс­ня са­ма на­вер­та­лась йо­му на дум­ку. Мi­сяць на пiд­поєнi гля­нув че­рез те­ра­су з не­ба на гос­тей, i по­езiя по­вi­яла кри­лом над мо­ло­ди­ми людьми. Ра­дюк по­чав ук­раїнської пiс­нi чис­тим горьовим ба­сом. Па­нiя Ма­ку­ха за­раз-та­ки прис­та­ла до йо­го, бо спi­ва­ла ду­же гар­но. Ме­ло­дiя, на­че по­шесть, за­ме­ти­ла й гос­тей. Ста­рий Ра­дюк за­раз за­тяг i со­бi, а за ним де­якi гос­тi. Пав­ло по­чув, що Ма­сю­кiв­на, чер­во­на, як ма­кiв­ка, по­ча­ла спi­ва­ти чис­тим чу­до­вим го­ло­сом.

    Тим ча­сом мi­сяць пiд­няв­ся ви­со­ко. Пiс­ля ве­че­рi близькi су­сi­ди по­ча­ли про­ща­тись, щоб за­ра­нi вер­нуться до гос­по­ди. Па­нiя Ви­со­ка ду­же про­си­ла мо­ло­до­го Ра­дю­ка не за­бу­ва­ти її й звер­тать час­тi­ше до її дво­ра.

    - А як ви ча­сом ме­не при­ча­руєте, що я то­дi на свi­тi бо­жо­му ро­би­ти­му? - ка­зав мо­ло­дий Ра­дюк.

    Панiя Ви­со­ка зас­мi­ялась, бо йо­го сло­ва бу­ли ду­же пiд­лес­ли­вi зад­ля неї.

    - О, я двiр свiй обс­ную i до­ро­гу вам зiл­лям пе­рел­лю. Тiльки приїдьте та всту­пiть в мою осе­лю, то спрос­та вже й не виїде­те. Ко­ли хо­че­те, то й не їдьте, бо на­пою вас та­ким зiл­лям до лю­бо­щiв, що всi на­шi су­сiдськi пан­ни пом­руть од ко­хан­ня: так ви бу­де­те всiм до впо­до­би.

    - Ви, ма­буть, та­ка ча­рiв­ни­ця, про яку спi­ва­ють, що во­на ча­рiв не зна­ла, а Гри­ця при­ча­ру­ва­ла, бо бу­ла чор­ноб­ри­ва, тим i ча­рiв­ни­ця спра­вед­ли­ва, - ска­зав ста­рий Ра­дюк.

    Той комп­лi­мент ду­же спо­до­бав­ся Ви­со­кiй, бо во­на по­чер­во­нi­ла, не­на­че мо­ло­денька дiв­чи­на. Всi ху­то­рянськi пан­ни смi­ялись з неї в вi­чi. Мо­ло­дий сту­дент щи­рi­ше й при­вiт­нi­ше поп­ро­щав­ся з Га­лею Ма­сю­кiв­ною. Па­нiя Ви­со­ка зап­ри­мi­ти­ла те i якось цi­лим ли­цем морг­ну­ла на мо­ло­до­го Ра­дю­ка.

    Вакацiями мо­ло­дий сту­дент їздив в гос­тi до су­сiд, був на­вiть у Ли­ке­рiї Пет­рiв­ни Ви­со­кої i скрiзь про­по­вi­ду­вав свої iдеї, кот­рi не да­ва­ли йо­му спо­кою, не­на­че му­ля­ли йо­му в го­ло­вi, до­ки вiн не по­роз­но­сив їх по су­сi­дах. Всi за­го­мо­нi­ли за мо­ло­до­го Ра­дю­ка. Ра­дюк зу­мис­не драж­нив­ся з Ви­со­кою й iн­ши­ми про­вiн­цi­ал­ка­ми i роз­ка­зу­вав їм страш­нi ре­чi про вче­них нiм­цiв-без­бож­ни­кiв. Раз вiн так на­го­во­рив Ви­со­кiй про тих нiм­цiв, що во­на теж доб­ре стур­бу­ва­лась. Їй зда­лось, що швид­ко бу­де кi­нець свi­ту або що на зем­лi по­чи­нається щось страш­не. I їй раз прис­нив­ся страш­ний сон, не­на­че тi нiм­цi по­пе­ре­ки­да­лись уся­ки­ми звi­ра­ми й дiдька­ми, ро­га­ти­ми й хвос­та­ти­ми, та все драж­ни­лись з неї. Та­кий страш­ний сон снив­ся їй цi­лу нiч до са­мо­го свi­ту.


    Одпочивши доб­ре на во­лi, мо­ло­дий Ра­дюк по­чав ду­ми ду­ма­ти мо­ло­дою го­ло­вою. Най­ми­лi­шим мiс­цем йо­го мо­ло­дих дум був ста­рий са­док. На­низ од до­му Ра­дю­ка ко­лись дав­но бу­ла по­сад­же­на алея з лип та ду­бiв, але на­ту­ра дав­но поп­су­ва­ла дi­ло людських рук. Ста­рi ли­пи та ду­би рос­ли вже дав­но по своїй во­лi; де­якi вис­ту­пи­ли за алею й ши­ро­ко роз­ки­да­ли своє гiл­ля на всi бо­ки. Два ду­би виг­на­лись ви­ще за ли­пи се­ред са­мої алеї. Ко­лиш­ня алея ста­ла вже ла­бi­рин­том ста­ро­го де­ре­ва, пiд кот­рим рос­ла зе­ле­на тра­ва, рiв­на й гла­денька, як ки­лим, а за алеєю на ни­зи­нi бли­ща­ла яс­но-зе­ле­на осо­ка, та­ка зе­ле­на й яс­на, що в най­сум­нi­шу не­го­ду зда­ва­лось, не­на­че на неї свi­ти­ло сон­це. Мо­ло­дий Ра­дюк лю­бив хо­дить по­мiж тим ста­рим де­ре­вом, мiж ли­па­ми та ду­ба­ми, лю­бив са­му гу­ща­ви­ну, де се­ред со­няч­но­го дня бу­ло сли­ве по­но­чi.

    Радюк по­був рiк в унi­вер­си­те­тi i вже ски­нув з се­бе той кос­мо­по­лi­тизм або ве­ли­ко­ру­щи­ну, якою на­да­ряє на­шу мо­ло­дiж ве­ли­ко­руська гiм­на­зiя.

    Європейськi iдеї й на­ука по­ка­за­ли йо­му но­вий свiт, но­ве жи­вот­тя. Йо­го дав­нi ди­тя­чi лi­та в Жур­ба­нях, з ук­раїнською мо­вою й пiс­нею, мiж че­ляд­дю й се­ля­на­ми, те­пер не­на­че вер­та­лись знов.

    Чудове, пиш­не ук­раїнське се­ло в лiт­нiй час, зе­ле­не й па­ху­че, все в квiт­ках! Чу­до­вий, бо­гом бла­гос­ло­вен­ний I бо­гом за­бу­тий край! Хто ба­чив йо­го не очи­ма тiльки, а ба­чив сер­цем i ду­шею, той по­вiк йо­го не за­бу­де.

    В Жур­ба­нях вве­че­рi на ву­ли­цi до пiв­но­чi спi­ва­ли хлоп­цi й дiв­ча­та. Ра­дюк до пiв­но­чi хо­див в алеї, по сад­ку, до­ки не сти­ха­ла ос­тан­ня пiс­ня на се­лi, до­ки не за­си­па­ли дiв­ча­та й хлоп­цi ра­зом з спi­ву­чим птаст­вом. На чис­то­му по­вiт­рi до йо­го до­лi­та­ли ви­раз­но са­мi сло­ва пi­сень, пов­нi ви­со­кої по­езiї, прос­тої й па­ху­чої, як квiт­ки зе­ле­но­го сте­пу. Об­вi­яний ду­хом по­езiї, пi­сень, не­ба, теп­ла, квi­ток, вiн не­на­че ба­чив ду­шею свою Ук­раїну, свою до­ро­гу Ук­раїну бу­ду­що-го ча­су. Во­на вся вста­ва­ла пе­ред ним, гар­на, як рай, чу­до­ва, як дiв­чи­на пер­шої по­ри своєї кра­си, вся за­сад­же­на сад­ка­ми, ви­ног­ра­дом i лi­са­ми, вся об­ли­та рi­ка­ми й ка­на­ла­ми, з ба­га­ти­ми го­ро­да­ми й се­ла­ми. Ук­раїна вста­ва­ла пе­ред ним з своїм гор­дим, по­етич­ним i доб­рим на­ро­дом, ба­га­тим i прос­вi­че­ним, з вольним на­ро­дом, без уся­ко­го яр­ма на шиї, з своєю мо­вою в лi­те­ра­ту­рi, з своєю на­укою й по­езiєю. I вiн не­на­че по­чув ду­шею, як та по­езiя роз­ви­вається, мов ро­жа в сад­ку, в роз­кiш­ну, ба­га­ту й вольну лi­те­ра­ту­ру. I пе­ред йо­го очи­ма не­на­че роз­гор­ту­ва­лась те­ат­ральна сце­на, де вiн ба­чив все те уяв­ки. Як той чу­до­вий сон, ба­чив вiн та­кою Ук­раїну.

    I мо­ло­дий Ра­дюк по­чу­вав ду­шею, що все те му­сить схо­дить i рос­ти са­мо, не по­ли­те во­дою й ро­сою, без уся­кої по­мо­чi, пiд га­ря­чим ка­мiн­ням i пiс­ком, зу­мис­не на­ки­да­ним звер­ху. Мо­ло­дий хло­пець по­чу­вав, що в йо­го ду­шi ви­ни­ка­ють все не­ве­се­лi, смут­нi ду­ми. I як вiн бiльше ду­мав про свiй на­род i Ук­раїну, то йо­го ду­ша нi­би то­ну­ла в якiй­сь тем­нiй без­вiс­тi, де не бу­ло нi дна, нi вер­ху, де не бу­ло за вi­що вхо­питься, хi­ба за од­но по­вiт­ря.

    Думи, як осiн­нi хма­ри, на­по­ля­га­ли на мо­ло­де чо­ло. В йо­го ду­шi бу­ла ме­та, яс­на й прос­та - на­род й Ук­раїна, але на скiльки до­рi­жок роз­бi­гав­ся ве­ли­кий шлях до тiєї ме­ти! I од чо­го по­чать? I за що взяться? Та ду­ма знов ки­да­ла йо­го в якусь страш­ну бе­зод­ню, де не бу­ло й дна, де до­во­ди­лось вхо­питься хi­ба за про­мiн­ня сон­ця.

    А зо­рi так пиш­но ся­ли на синьому не­бi! А зем­ля й не­бо млi­ли так со­лод­ко в теп­ло­му по­вiт­рi, що бу­ди­ли спо­дi­ван­ня, на­вi­ва­ли якесь щас­тя, який­сь спо­кiй на кож­ну ду­шу i, здається, бу­ли лад­нi за­гоїть смер­тельнi ра­ни кож­ної ду­шi, а тим бiльше - ду­шi мо­ло­дої.

    Невважаючи на все, Ра­дюк був ду­же щас­ли­вий в тi унi­вер­си­тетськi ва­ка­цiї. Вiн доб­ре здав ек­за­ме­ни, од­по­чив на се­лi. I в свої мо­ло­дi лi­та вiн по­чу­вав у се­бе стiльки си­ли й во­лi! Йо­го жит­тя зда­ва­лось йо­му та­ким дов­гим без кiн­ця, що всi сум­нi й чор­нi ду­ми по­ча­ли зсо­ву­ваться й хо­ва­лись десь да­ле­ко. Йо­го не ля­ка­ла нi­яка при­ти­чи­на i не пе­ре­пи­ня­ла йо­го на стеж­цi жит­тя. Йо­му зда­ва­лось, що вiн усе пе­ре­мо­же й пе­ре­бу­де, усе вiзьме i всього до­бу­де, чо­го тiльки йо­го ду­ша за­ба­жає!

    Щаслива, три­чi щас­ли­ва по­ра мо­ло­до­го жит­тя й ду­мок. Щас­ли­вi лi­та, щас­ли­вий час, пов­ний на­дi­ями! Це не бу­ває двi­чi в жит­тi, бо лю­ди­на не цвi­те двi­чi.

    Молодий Ра­дюк час­то вер­тав­ся спать з та­ки­ми смi­ли­ви­ми мрi­ями, що ве­се­ла пiс­ня й пiс­ня ко­зацька са­ма на­ма­га­лась. I час­то йо­го пiс­ня зли­ва­лась з пiс­нею буд­лi-яко­го па­руб­ка, що ду­же пiз­но вер­тав­ся го­ро­да­ми з ву­ли­цi од ми­лої. В та­ку щас­ли­ву го­ди­ну на йо­го дум­ку спа­да­ла пос­тать мо­ло­денької ху­то­ря­ноч­ки, з гар­ним, щи­ро ук­раїнським лич­ком, з чор­ни­ми бро­ва­ми, кот­ра не ро­зу­мi­ла нi доб­ра, нi зла, i спа­да­ла, як ро­са на квiт­ки, як по­езiя, як пiс­ня, що по­ве­се­лить сер­це та й пурх­не ме­те­ли­ком на по­вiт­ря.

    Раз якось на тиж­нi тра­пи­лось свя­то. На ви­го­нi, на ву­ли­цях во­ру­шив­ся на­род, уб­ра­ний по-праз­ни­ко­во­му. На призьбах си­дi­ли жiн­ки й чо­ло­вi­ки. Дiв­ча­та й хлоп­цi сто­яли ку­па­ми пiд вер­ба­ми, ба­ла­ка­ли, жар­ту­ва­ли, лу­за­ли на­сiн­ня. Мо­ло­до­го Ра­дю­ка взя­ла охо­та пi­ти по се­лi, по­ди­виться на лю­дей. На­ки­нув­ши на пле­чi сви­ту, вбрав­шись зов­сiм по-сiльськiй, вiн пi­шов дов­гою ву­ли­цею че­рез се­ло.

    Дивиться вiн, аж на од­нiй ха­тi стри­мить заст­ром­ле­на в стрi­ху дов­га хво­рос­ти­на. На хво­рос­ти­нi звер­ху стри­мi­ла чор­на до­щеч­ка, а на до­щеч­цi бу­ла на­мальова­на бi­ла пляш­ка й чар­ка.

    Йому за­кор­тi­ло заг­ля­нуть в той ши­нок, бо та­ких шин­кiв дав­нi­ше не бу­ло в Жур­ба­нях. Вiн увiй­шов у шинк i по­ба­чив там жи­дiвську сiм'ю. В Жур­ба­нях вiн не ба­чив i до­сi жи­дiв, оп­рiч орен­да­ря в корч­мi. В тiм шин­ку бу­ло пов­но лю­дей.

    Перейшов вiн на дру­гий ку­ток i там по­ба­чив та­кий са­мий шинк, на кот­ро­му в стрi­сi стир­ча­ла на па­ли­цi до­щеч­ка з на­мальова­ною пляш­кою й чар­кою. Заг­ля­нув вiн i в той шинк i там по­ба­чив жи­дiвську сiм'ю. Лю­дей бу­ло пов­нi­сiнько.

    Радюк вий­шов на ви­гон i по­ба­чив сiльську шко­лу. То бу­ла не­ве­лич­ка ха­та, не бiльша од шин­кiв. Во­на сто­яла на ви­го­нi ок­ро­ми, да­ле­ченько од хат. Ко­ло шко­ли бу­ло пус­то, бо во­на бу­ла не об­го­род­же­на ти­ном. Стi­ни бу­ли не опо­ряд­же­нi; око­ло бу­ло об­би­те до­щем, об­луп­ле­не. Ко­ро­ви й сви­нi чу­ха­лись об стi­ни, об уг­ли. На вуг­лах бу­ли слi­ди сви­ня­чих спин, за­ма­за­них гря­зю­кою. З обс­ми­ка­них стрiх ви­сi­ла со­ло­ма. В по­би­тi шиб­ки бу­ли по­зап­рав­лю­ва­нi луб­ки. В де­яких вiк­нах зов­сiм не бу­ло та­холь в шиб­ках.

    "Ану, зай­ду по­див­люсь, хоч те­пер час ро­бо­чий i шко­ля­рiв не­ма в шко­лi", - по­ду­мав Ра­дюк i зай­шов.

    Одчинивши две­рi, вiн увiй­шов у сi­ни й заг­ля­нув у клас, ма­лий, тiс­ний, з об­луп­ле­ною гли­ною на стi­нах. На до­лу бу­ли ба­каї, не­на­че на шля­ху. На лав­ках ле­жав по­рох, як на ви­го­нi. Ра­дюк ду­мав, що в шко­лi не­ма й жи­вої ду­шi, й од­хи­лив две­рi з сi­ней в кiм­на­ту. В кiм­на­тi на лiж­ку спав мос­каль в чер­во­нiй ви­пу­ще­нiй со­роч­цi, в крам­нiй че­мер­цi з жов­ти­ми блис­ку­чи­ми гуд­зи­ка­ми. На го­ло­вi во­лос­ся бу­ло роз­куд­ла­не; в ву­сi те­лi­па­лась срiб­на се­реж­ка. То був вчи­тель жур­банської шко­ли, за­хо­жий одс­тав­ний мос­каль. Вiн за­дер од­ну но­гу на лiж­ко й хрiп на всю ха­ту, роз­зя­вив­ши ро­та. Му­хи так i вп'ялись в очi, нiзд­рi й гу­би­ща. В ха­тi так смер­дi­ло мар­хот­кою й ци­бу­лею, що Ра­дюк му­сив за­ту­лить но­са.

    Як рип­ну­ли две­рi, мос­каль рап­том про­ки­нувсь, схо­пив­ся й сiв на лiж­ку, вит­рi­щив­ши зас­па­нi очi. Рiй мух зняв­ся з йо­го ли­ця й за­гув по­пiд сте­лею.

    - Чого то­бi тре­ба? Ей ти, ха­хол! Чо­го ти сю­ди лi­зеш? - крик­нув мос­каль, ще й заг­нув ду­же по­га­но по-мос­ковськiй. Ра­дюк лед­ве вдер­жав­ся й при­ку­сив язи­ка, зга­дав­ши, що вiн у сви­тi.

    - Та я хо­тiв по­ди­виться на шко­лу! - про­мо­вив Ра­дюк.

    Москаль схо­пивсь, гурк­нув две­ри­ма й за­щеп­нув за­щiп­кою. Ра­дюк пi­шов да­лi по се­лi.

    Поминувши кiлька хат, вiн знов по­ба­чив на од­нiй стрi­сi на ви­со­кiй па­ли­цi чор­ну до­щеч­ку. Пiд шин­ком сто­яли жи­ди й се­ля­ни.

    - Чи є ще й чет­вер­тий шинк в Жур­ба­нях? - спи­тав Ра­дюк у лю­дей.

    - Є ще один; он­деч­ки! за вер­ба­ми! Ма­буть, ти, хлоп­че, не жур­банський?

    - Нi, не жур­банський! - обiз­вав­ся Ра­дюк i пi­шов до тих верб, де вiн i справ­дi по­ба­чив чет­вер­тий шинк з тич­кою на са­мо­му гре­бе­нi, бо шинк сто­яв ос­то­ронь, аж на го­ро­дi, да­ле­ченько од ули­цi.

    "А дай заг­ля­ну!" - по­ду­мав Ра­дюк i пi­шов у шинк.


    Шинк був пе­ре­роб­ле­ний з прос­тої ха­ти. В од­нiй по­ло­ви­нi си­дi­ли лю­ди й пи­ли гбрiл­ку; в дру­гiй жи­ла жи­дiвська сiм'я. Че­рез од­чи­не­нi две­рi Ра­дюк по­ба­чив ви­со­ке жи­дiвське лiж­ко з пе­ри­на­ми й по­душ­ка­ми, зас­те­ле­не бi­лим прос­ти­рад­лом з зуб­ця­ми навк­ру­ги. В жи­дiвськiй кiм­на­тi бу­ло до­во­лi чис­то. Пiч i при­пi­чок бу­ли чис­то по­ма­за­нi, на­вiть пiд­ве­де­нi чер­во­ною гли­ною. Чер­во­ною гли­ною бу­ли об­ве­де­нi вiк­на в ха­тi й знад­во­ру. Жи­ди вже по­зи­чи­ли в на­ро­ду тро­хи сма­ку до чис­то­ти.

    З кiм­на­ти вий­шов єврей. Вiн був ру­дий, аж чер­во­ний. Шорст­ке, не­на­че дрйтя­не, во­лос­ся на го­ло­вi по­зак­ру­чу­ва­лось гус­ти­ми ку­че­ря­ми. Чор­на яр­мул­ка лед­ве дер­жа­лась на ку­че­рях, нi­би на пру­жи­нах. Чор­нi хит­рi очi блис­ка­ли, бi­га­ли, кру­ти­лись, як вер­тiв­ся й сам Ду­вид. Ру­дий Ду­вид був в'їдли­вий, як оса, чiп­ляв­ся до всiх. Вiн го­во­рив по-українськiй, не ше­пе­ля­ючи, го­во­рив чис­тою на­род­ною мо­вою, на­вiть з на­род­ним жар­том, з сiл­лю на­род­ної мо­ви. Ду­вид не­на­че грав роль му­жи­ка, за­чi­па­ючи се­лян.

    Вийшовши над­вiр, Ду­вид вгля­дiв куп­ку чо­ло­вi­кiв.

    - Та зай­дiть же в мою ха­ту! Не цу­рай­тесь-бо мо­го хлi­ба-со­лi! - ска­зав Ду­вид i штовх­нув жар­тов­ли­во пле­чем од­но­го чо­ло­вi­ка.

    - Геть, не­вi­ро! не пхай­ся! - од­ка­зав чо­ло­вiк.

    - Оце не­до­тор­ка­ний дядько, не­на­че мо­ло­ди­ця! Та зай­дiть-бо, та по­ба­ла­каємо! - ска­зав Ду­вид i пхнув то­го дядька зза­ду в спи­ну обо­ма ру­ка­ми прос­то в шинк. Чо­ло­вiк тор­со­нув пле­чи­ма Ду­ви­да.

    - Ще й грається хир­ний Ду­вид! - ска­зав дядько й пi­шов у шинк.

    - Пиймо го­рiл­ку, по­ки жи­вi, бо як пом­ре­мо, то вже не пи­ти­ме­мо! З мо­го шин­ку бе­руть го­рiл­ку i до па­на, i до по­па, i до го­ло­ви. I вчи­тель тут хи­лить. Про­ти Ду­ви­до­вої го­рiл­ки не­ма доб­рi­шоi нi в од­но­му шин­ку. нутє-бо, дядьки, я вас по­час­тую! Якi-бо ви про­ха­нi! Чи на­ли­вать?

    - Та на­ли­вай, та тiльки од­че­пись iк бi­со­во­му батько­вi! та не пхай­ся-бо!

    - Дай же бо­же нам здо­ров'ячка на мно­гi лi­та, а по­мер­шим ду­шам лег­ко ле­жа­ти й зем­лю дер­жать! - при­ка­зу­вав Ду­вид, на­ли­ва­ючи го­рiл­ки чо­ло­вi­кам. - Який-то вро­жай дасть нам гос­подь ми­ло­серд­ний на те лi­то, - бiд­кав­ся Ду­вид.

    Радюк си­дiв за сто­лом спер­шись i ди­вив­ся. Ду­вид уг­ле­дiв Ра­дю­ка, i йо­го чор­нi, як те­рен, очi зак­ру­ти­лись.

    - Мабуть, не з Жур­ба­нiв? - спи­тав Ду­вид Ра­дю­ка.

    - Не з Жур­ба­нiв… - зне­хо­тя обiз­вав­ся Ра­дюк.

    - Мабуть, з но­вої шко­ли, з шко­ля­рiв? Чи, мо­же, з двiрських? - спи­тав Ду­вид i на­су­нув на го­ло­ву яр­мул­ку, кот­ру все пi­дiй­ма­ло вго­ру во­лос­ся.

    - Авжеж, з но­вої шко­ли… - лед­ве обiз­вав­ся Ра­дюк. Ду­вид не за­чi­пав Ра­дю­ка, не пхав­ся й не жар­ту­вав. Вiн об­ми­нав ти й ви, бо до­га­ду­вавсь, що мо­же по­ми­литься. Ду­ви­до­вi очi бi­га­ли, бi­га­ли i не зна­ли, де дi­тись.

    - Чи по­час­ту­вать? - якось-та­ки Ду­вид на­ва­жив­ся, вреш­тi, спи­тать Ра­дю­ка.

    - Нехай по­тiм; тро­хи од­по­чи­ну.

    Дувид пе­рес­тав пхаться з людьми та все ско­са та ско­са пог­ля­дав на Ра­дю­ка, ще й жiн­цi щось ше­по­тiв на ву­хо в кiм­на­тi. Рух­ля виг­ля­ну­ла з кiм­на­ти, зап­ну­та пiд бо­ро­ду шов­ко­вою бi­лою хус­точ­кою, гар­на, б.iла, з тон­ким но­сом, з чор­ни­ми рiв­ни­ми бро­ва­ми; блис­ну­ла во­на ка­ри­ми очи­ма й знов мер­щiй од­хи­ли­лась за две­рi, аж зо­ло­тi се­реж­ки за­ко­ли­ва­лись.

    Чоловiки й мо­ло­ди­цi вхо­ди­ли й ви­хо­ди­ли з шин­ку, ба­ла­ка­ли, пи­ли, на­вiть не гля­нув­ши на Ра­дю­ка. Ко­ли це в шинк увiй­шов мбло­дий па­руб­чак в крам­нiй сi­ренькiй ко­за­чи­нi, в чо­бо­тях на ко­ло­доч­ках. Чор­не гус­те во­лос­ся на го­ло­вi бу­ло при­ма­за­не, аж лис­нi­ло. Про­дiль був роз­дi­ле­ний збо­ку, шия бу­ла зав'яза­на чер­во­ною з квiт­ка­ми хуст­кою пiд вик­лад­час­тий ко­мiр. Ко­за­чи­на бу­ла зас­теб­ну­та на гру­дях жов­тим блис­ку­чим ви­тер­тим гуд­зи­ком. З-пiд ко­за­чи­нi! виг­ля­да­ла на гру­дях сит­це­ва жи­лет­ка. З тем­но­го смуг­ля­во­го ви­ду тем­нi очi пог­ля­да­ли згор­да на се­лян. Па­руб­чак увiй­шов у шинк, ски­нув кар­туз i по­дав Ду­ви­до­вi ру­ку.

    Парубчак був та­кою за­гад­кою для Ра­дю­ка, як Ра­дюк був за­гад­кою для Ду­ви­да. Вся пос­тать па­руб­ча­ка при­га­ду­ва­ла трош­ки Ра­дю­ко­вi вчи­те­ля в шко­лi.

    - Шулемехом, Ду­ви­де! - про­мо­вив па­руб­чак до Ду­ви­да й ляп­нув йо­го по до­ло­нi та й по­дав ру­ку.

    - Шулемехом, па­нi Те­реш­ку! - обiз­вав­ся Ду­вид i зир­нув ско­са на Ра­дю­ка.

    - Як ся маєте, Ду­ви­де? - про­мо­вив па­руб­чак.

    - Так со­бi… жи­ве­мо до кот­ро­го ча­су.

    - Моє пош­те­нiе! - гук­нув па­руб­чак до Ра­дю­ка, пiд­няв­ши вго­ру до­ло­ню.

    Радюк прос­тяг до йо­го ру­ку. Па­руб­чак зирк­нув на бi­лу ру­ку, гля­нув Ра­дю­ко­вi в очi й за­раз сха­ме­нувсь.

    - А ме­нi чо­мусь зда­лось, що це наш Авк­сен­тiй! - про­мо­вив па­руб­чак яко­юсь по­ка­лi­че­ною мо­вою, бо вiн сил­ку­вавсь го­во­рить по-ве­ли­ко­руськiй, хоч го­во­ри­ти до ла­ду не вмiв.

    - Чи ви ту­теш­нi, жур­банськi? - спи­тав Ра­дюк.

    - Ми ту­теш­нiї, здеш­нiї, - про­мо­вив па­руб­чак, хи­та­ючи го­ло­вою. Те ви вiн по­чув впер­ше на вi­ку. Во­но йо­го так i пiд­ня­ло пiд са­му сте­лю, бо вiн ду­мав, що вже дав­но зас­лу­го­ву­вав те ви.

    - Чи не з мi­щан ви ча­сом або чи не з ко­за­кiв?

    - Може, з мi­щан, а мо­же, й з кра­щих од мi­щан.

    - Та бре­ше вiн! Не слу­хай йо­го, хлоп­че, бо вiн сi­рий му­жик: йо­го в се­лi драж­нять Буб­кою, - гук­нув один чо­ло­вiк до Ра­дю­ка. Па­руб­чак по­чер­во­нiв, на­су­пив­ся й про­мо­вив: "Мо­же, мо­го батька й драж­ни­ли Буб­кою, а ме­не вже то й не бу­дуть".

    - Ба бу­дуть, бо ти та­ки Буб­ка й Буб­чи­но­го код­ла й хо­ву, - про­мо­вив чо­ло­вiк.

    - Бо мiй батько ха­хол, то й Буб­кою драж­ни­ли, а наш вчи­тель Хва­дей Те­рентєвич ка­зав, що я вже Буб­ков, а не Буб­ка. Та що з ни­ми й ба­ла­кать! - про­мо­вив Буб­ка до Ду­ви­да, як лю­ди­ни, що мог­ла зро­зу­мiть Буб­чи­нi сло­ва.

    - А ти, вра­жий си­ну! Все бре­шеш язи­ком, як та со­ба­ка! - крик­нув дядько.

    - Бреши, дядьку, сам! Та що й го­во­рить з та­ки­ми гле­чи­ка­ми, з та­ки­ми людьми! Чи ти ж, маз­ни­це, вчив­ся в шко­лi? Чи ти ж тя­миш да­лi од сво­го но­са?

    - А ти, пас­ку­до! Ду­маєш, як на­че­пив хуст­ку на шию та по­че­пив гуд­зя на гру­ди, то вже маєш пра­во глу­зу­вать з нас, драж­нить нас маз­ни­ця­ми!

    - Авжеж я вам не рiв­ня: я з ва­ми сви­ней не пас.

    - Ой ти, сон­ли­вий! Та ти зро­ду не пас то­ва­ру, кра­що­го за сви­ней. Слу­хай ти, вра­жий си­ну, Буб­ко! Та я то­бi так чуп­ри­ну нас­ку­бу, як скуб твiй вчи­тель.

    Той дядько, жар­ту­ючи, прос­тяг ру­ку до Буб­чи­ної чуп­ри­ни.

    - Не за­чi­пай, дядьку, бо в мор­ду дам! - крик­нув Буб­ка.

    - Ти! Ме­нi! В мор­ду ме­нi, ха­зяїно­вi! Та в те­бе на гу­бах мо­ло­ко не об­сох­ло! Як я же­нив­ся, то ти ще на при­пiч­ку й ка­шi не їв! То ти смiєш ме­нi та­ке го­во­рить! - кри­чав дядько, наб­ли­жа­ючись до Буб­ки. - Од­ко­ли жи­во­тiю на свi­тi, нi од ко­го не чув цього; тiльки чую оце од те­бе, вiск­ри­во­го.

    Всi се­ля­ни за­гу­ли в шин­ку, як бджо­ли.

    Рипнули две­рi, i в шинк увiй­шов ни­зенький, не­ве­лич­кий, су­хенький чо­ло­вi­чок. То був ста­рий Буб­ка, батько то­го па­руб­ча­ка, та­кий смуг­ля­вий, як i син. Ста­рий Буб­ка був ниж­чий од си­на, мав круг­ленький не­ве­лич­кий вид, кир­па­тий, як кар­топ­ли­на, нiс i ма­ленькi чор­нi оч­ки. На су­хо­му пiд­бо­рiд­дi стир­ча­ло зо три пу­чеч­ки чор­но­го во­лос­ся, кот­ре по­зак­ру­чу­ва­лось вго­ру, не­на­че ку­че­рi в ка­чу­ра на хвос­тi. Буб­ка го­во­рив то­неньким сип­ким го­ло­сом. Бу­ло знать, що йо­го не­дур­но прод­раж­ни­ли Буб­кою: в йо­му й слi­ду не бу­ло вда­чi й зав­зят­тя. Ста­рий си­ву­ва­тий Буб­ка був в пос­то­лах, в од­нiй со­роч­цi й дер­жав на пле­чi ста­ренький ко­жу­шок.

    Тiльки що Буб­ка ввiй­шов у шинк, всi чо­ло­вi­ки так i за­го­мо­нi­ли на йо­го: "На­вi­що ти, Олек­со, так роз­пус­тив сво­го Те­реш­ка? Та же ж вiн, бла­зень, сi­кається в вi­чi ста­рим лю­дям, не­на­че вiн най­стар­ший в се­лi!"

    - А що ж я маю ро­бить? А хi­ба ж вiн ме­не слу­хає? От си­дить в шин­ку та го­рiл­ку п'є, а ро­бо­ти не хо­че ро­бить: си­дить до­ма, все до­мує, згор­нув­ши ру­ки, або шу­кає лег­кої, не­чор­ної ро­бо­ти. Ка­жiть вже ви, па­но­ве гро­ма­до, йо­му що-не­будь. Я жа­лi­юсь на си­на гро­ма­дi. Чо­го то­бi тут тре­ба? Йди до­до­му, та не гу­ляй! А завт­ра ра­ненько сви­ня­цi хлiв за­го­ро­диш! Од­ну льоху маємо, та й ту не­за­ба­ром вов­ки ви­тяг­нуть з хлi­ва че­рез дiр­ку.


    Терешко си­дiв ко­ло сто­ла, на­су­пив­шись, як та хма­ра, i на­вiть не обiз­вав­ся до батька й сло­вом.

    - Йди до­до­му, ка­жу то­бi! Ди­вись, ось при­нiс Ду­ви­до­вi в зас­та­ву ко­жух, бо не­ма гро­шей на­вiть на сiль. Йди до ро­бо­ти, бо швид­ко з го­ло­ду по­пух­не­мо!

    - Про ме­не! А я вам го­ро­дить сви­нюш­ни­кiв не бу­ду. Хi­ба я на те вчив­ся в шко­лi? Ме­нi тре­ба ро­бо­ти по ме­нi. Ста­ну десь за пи­са­ря або за ла­кея та й хлiб їсти­му. Ро­бiть вже ви, та­ту, сви­нюш­ни­ки.

    Всi лю­ди в шин­ку за­ре­го­та­лись. Ста­рий Буб­ка сто­яв з ко­жу­хом нi в сих нi в тих.

    - Йди, ка­жу то­бi, до­до­му! - ска­зав батько й наб­ли­зив­ся до си­на.

    - Одчепiться! - крик­нув син i рап­том схо­пив­ся з мiс­ця. Батько одс­ко­чив на­зад.

    - Йди, бо я те­бе оцiєю па­ли­цею!

    - Тату! в па­ли­цi два кiн­цi: один по ме­нi, дру­гий по то­бi.

    - То це вiн на батька ти­кає! Хi­ба ж батько пас з то­бою сви­нi! Бе­ри йо­го, бра! В'яжи йо­го, вра­жо­го си­на, та в хо­лод­ну! - крик­ну­ли лю­ди й ки­ну­лись до Те­реш­ка. - В нек­ру­ти поз­да­вай­мо їх, оцих вра­жих шко­ля­рiв, за­мiсть ха­зяй­ських си­нiв! В мос­ка­лi їх, оцих ле­да­рiв! Бач, вже й сол­датсько­го гуд­зи­ка прип­нув на гру­дях.

    Терешко ос­ту­пив­ся за стiл i став за Ра­дю­ком.

    - Коли ви гро­ма­дян зве­те "хах­ла­ми", то хто ж ви та­кий! - спи­тав, на­реш­тi, Ра­дюк Буб­ку.

    Бубка тiльки очи­ма зак­лi­пав i нi­чо­го не ска­зав, бо й сам не знав, що вiн за лю­ди­на.

    Поза сто­лом, по­за людьми Те­реш­ко Буб­ка по­су­нув­ся до две­рей i втiк, по­ки­нув­ши на сто­лi го­рiл­ку.

    - Чи ти ба! Вра­жий син i го­рiл­ку по­ки­нув. Ви­пий же сам, Олек­со, си­но­ву го­рiл­ку! - за­го­мо­нi­ли лю­ди на ста­ро­го Буб­ку.

    Бубка по­чав жа­лiться на си­на, що вiн, як вий­шов з шко­ли, то од то­го ча­су не хо­че ро­бить чор­ної ро­бо­ти та все шу­кає лег­ко­го хлi­ба, пнеться в па­ни­чi, при­ли­зується, ма­же го­ло­ву лоєм з ка­ган­ця та ку­рить люльку.

    - Оддай йо­го в мос­ка­лi, ко­ли вiн та­кий! В мос­ка­лi йо­го, ко­ли вiн не по­ва­жає батька, кеп­кує з гро­ма­ди! - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки.

    Тим ча­сом ста­рий Буб­ка обер­нув­ся до Ду­ви­да.

    - Будь лас­ка, Ду­ви­де! Вiзьми ко­жух в зас­та­ву та по­зич хоч два кар­бо­ван­цi, бо не­ма за що й со­лi ку­пить. Так ви­жив­ся, так ви­жив­ся, що вже не знаю й як! До зи­ми да­ле­ко. Мо­же, спро­мо­жусь та ви­куп­лю.

    - Хiба ж у вас, дядьку, по­ля не­ма? Чи, мо­же, не­ма де за­ро­бить? - не втер­пiв i спи­тав Буб­ку Ра­дюк.

    - Було по­ле, та за­гу­ло! По­зи­чив у на­шо­го го­ло­ви де­сять кар­бо­ван­цiв ще по­за­то­рiк, та й оре го­ло­ва моє по­ле оце вже дру­гий рiк. А як не од­дам гро­шей, то й тре­тiй рiк ора­ти­ме.

    - А ме­нi здається, Олек­со, як вже кле­пать язи­ком на го­ло­ву, то луч­че б на­рi­кать на свою го­ло­ву. Го­ло­ва наш як го­ло­ва. Що вже й ка­зать! - ска­зав сти­ха Ду­вид.

    - Голова, бач, як го­ло­ва, а все-та­ки тре­ба б нам дру­го­го го­ло­ву об­рать, бо цей нам не спо­доб­ний: вже ду­же з шин­ка­ря­ми нак­ла­дає. I сам роз­пив­ся, й жiн­ка йо­го роз­пи­лась, бо де ж пак! Шин­ка­рi по­ять йо­го й гро­шi да­ють, i гро­ма­дя­ни по­ять! - за­гу­ли лю­ди.

    - Та не­хай ме­не грiм поб'є, ко­ли я маю з го­ло­вою яке дi­ло! Не­хай ме­не жи­во­го зем­ля пог­ли­не! Ко­ли б ме­нi мож­на хрес­титься, я б вам отут пе­рех­рес­тив­ся й зем­лi з'їв, що в ме­не з го­ло­вою не­ма нi­якої спiл­ки! - бо­жив­ся й кляв­ся Ду­вид.

    - Не бре­ши-бо, Ду­ви­де! Хi­ба ж ми не знаємо, що й ти i всi жур­банськi шин­ка­рi - ви всi даєте го­ло­вi сто кар­бо­ван­цiв та й тор­гуєте го­рiл­кою в шин­ках на гро­мадськiй зем­лi. Скиньмо го­ло­ву, лю­ди доб­рi! В йо­го вже, ма­буть, i людської ду­шi не­ма, - гук­нув один чо­ло­вiк.

    - Слухайте-бо! От пос­лу­хай­те ме­не, дур­но­го, ме­не, ста­ро­го Ду­ви­да! Я лю­ди­на бiд­на; в ме­не не то що сот­нi кар­бо­ван­цiв не­ма, в ме­не лед­ве зай­ва грив­на знай­деться. А то ще я б да­вав го­ло­вi сто кар­бо­ван­цiв! Про iн­ших шин­ка­рiв не знаю, не ска­жу. Чо­го не знаю, про те не ска­жу. А я хi­ба не чо­ло­вiк? Хi­ба ж я не ша­ную гро­ма­ди, дай їй бо­же здо­ров'ячка?..

    - Та про ме­не! Але, будь лас­ка, Ду­ви­де! по­зич два кар­бо­ван­цi й вiзьми в зас­та­ву ко­жух тiльки до пок­ро­ви, - про­хав Буб­ка.

    - Як три­во­га, то й до бо­га, а як по три­во­зi, то й по бо­зi. Будь лас­ка, Ду­ви­де…

    - А де ж я в свi­тi бо­жо­му дос­та­ну? В ко­го ж я по­зи­чу? - бiд­кав­ся Буб­ка.

    - Я то­бi, Олек­со, ска­жу от що: їж борщ iз гри­ба­ми, дер­жи язик за зу­ба­ми. А то дру­гий раз i ша­га не по­зи­чу, Як од­да­си до пок­ро­ви три кар­бо­ван­цi, то по­зи­чу.

    - Та од­дам! тiльки дай!

    I пi­шов Буб­ка з шин­ку без ко­жу­ха… й без по­ля. Тим ча­сом Ра­дюк по­бiг з шин­ку навз­до­гiн­цi за Те-реш­ком Буб­кою. Но­вий тип з на­ро­ду ду­же йо­го за­цi­ка­вив. Вiн пi­шов ву­ли­цею по­пiд гус­ти­ми вер­ба­ми. Там в гус­тiй тi­нi сто­яла чи­ма­ла куп­ка хлоп­цiв. Де­якi пос­пи­ра­лись на тин i лу­за­ли на­сiн­ня, де­якi сто­яли ку­па­ми, по­на­ки­дав­ши сви­ти на пле­чi. Один па­ру­бок ви­лiз i сiв на ти­ну. Те­реш­ко Буб­ка по­ми­нув па­руб­кiв, див­ля­чись на­бiк, i на­вiть не поз­до­ров­кав­ся. Па­руб­ки по­ча­ли йо­го нав­ман­ня за­чi­пать.

    - Хоч i вбрав­ся Буб­ка в ко­за­чи­ну, а все-та­ки од Вар­ки гар­бу­за по­тяг­не! - крик­нув той па­ру­бок, що си­дiв на ти­ну. - Те­реш­ку! кла­ня­лась то­бi Вар­ка й ка­за­ла, щоб ти сьогод­нi вий­шов на ву­ли­цю! А гар­бу­за не хо­чеш? га? Знаєш, вра­жий си­ну, де ра­ки зи­му­ють, а гар­бу­за все-та­ки по­тяг­неш! - гук­ну­ли хлоп­цi зда­ле­ки.

    Бубка пi­шов по­ма­лу й не ог­ля­нув­ся. Вiн справ­дi топ­тав стеж­ку до Вар­ки Оной­кiв­ни. Оной­ко був пер­ший ба­га­тир на се­лi.

    Радюк до­га­дав­ся, що в Буб­ки є ро­ман, що вiн за­ли­цяється, i йо­му ду­же схо­тi­лось вис­лi­дить це. Те мiс­це пiд вер­ба­ми бу­ло мiс­цем зад­ля ву­ли­цi. Там най­бiльш зби­ра­лось хлоп­цiв i дiв­чат вве­че­рi. Оной­ко­ва ха­та сто­яла не­да­леч­ко од то­го мiс­ця.

    Того-таки ве­чо­ра Ра­дюк одяг­ся зов­сiм по-па­ру­боцько­му, на­дiв най­ми­то­ву шап­ку й пi­шов пiд вер­би. Ули­ця вже зби­ра­лась. Дiв­ча­та си­дi­ли на горб­ку пiд вер­ба­ми й спi­ва­ли пi­сень. Па­руб­ки по­тяг­лись до їх з усiх бо­кiв: йшли ву­ли­цею, го­ро­да­ми, лiз­ли че­рез ти­ни. Де­якi вже обс­та­ли ку­пу дiв­чат навк­ру­ги й жар­ту­ва­ли. Ра­дюк ми­нув ули­цю; йо­го нiх­то не впiз­нав.

    Дiйшовши до Оной­ко­вої ха­ти, Ра­дюк вгля­дiв Вар­ку. Во­на сто­яла ко­ло пе­ре­ла­за й лу­за­ла на­сiн­ня. Вар­ка бу­ла ви­со­ка, рiв­на, як то­по­ля, чор­ноб­ри­ва й рум'яна. Гар­ний до­ро­гий гор­сет, тон­ка ви­ши­ва­на со­роч­ка, товс­те доб­ре на­мис­то, срiб­нi й по­зо­ло­че­нi ду­ка­чi, чер­во­нi сап'янцi на но­гах - все це по­ка­зу­ва­ло, що во­на й справ­дi бу­ла ба­га­то­го батька доч­ка. Вся її го­ло­ва бу­ла в квiт­ках. Вар­ка дер­жа­ла в лi­вiй ру­цi хус­точ­ку.

    З дру­го­го бо­ку ву­ли­цi йшов Те­реш­ко Буб­ка. По­руч з ним iшов па­руб­чак в кар­ту­зi, в крам­нiй сi­рiй ко­за­чи­нi, пiд­пе­ре­за­ний чер­во­ним по­ясом: то був при­ятель Буб­чин, що вчив­ся в шко­лi вку­пi з ним. Во­ни вгля­дi­ли Оной­кiв­ну й поп­рос­ту­ва­ли до неї.

    - Моє пош­те­нiе! - про­мо­вив Буб­ка, здiй­няв­ши кар­ту­за, i прос­тяг до неї ру­ку.

    Варка ру­ки не по­да­ла, лу­за­ла мовч­ки на­сiн­ня й го­ло­ву од­вер­ну­ла. Мож­на бу­ло дiз­наться, що Буб­ка топ­че стеж­ку до Вар­ки на­да­рем­но.

    - Чом же не по­даєте ме­нi ру­ки, Вар­ва­ро Омелькiв­но?

    - Хiба ж я свя­та, щоб ме­не Вар­ва­рою зва­ли? Ме­не звуть Вар­кою.

    - Про ме­не, не­хай ви бу­де­те й Вар­ка.

    - Оце, ви та ви! не­на­че я тiт­ка твоя або­що! - про­мо­ви­ла Вар­ка.

    Бубка взяв­ся в бо­ки, i йо­го то­ва­риш взяв­ся в бо­ки. Во­ни по­за­ди­ра­ли го­ло­ви, не­на­че мос­ка­лi на мушт­рi. Вар­ка й не гля­ну­ла на їх обох та все ди­ви­лась на во­ро­та.

    - Та хоч по­ди­вiться-бо на ме­не! - за­чi­пав Буб­ка.

    - Хiба я те­бе зро­ду не ба­чи­ла? Вже по­но­чi над­во­рi: хоч i по­див­люсь, то те­бе не по­ба­чу, який ти з ли­ця.

    - Iзвольте вам на­сiн­ня або го­рi­хiв.

    - Не тре­ба ме­нi тво­го на­сiн­ня або го­рi­хiв.

    - Так от я вам, Вар­ва­ро Омелькiв­но, ку­пив цу­кер­кiв. Я знаю, з ким маю дi­ло, - про­мо­вив Буб­ка.

    - Не тре­ба ме­нi й цу­кер­кiв. Як схо­чу, то й са­ма куп­лю.

    Бубка дос­тав з кап­шу­ка тю­тю­ну, од­дер кла­поть прос­то­го товс­то­го па­пе­ру й зро­бив па­пi­ро­су. В по­вiт­рi зас­мер­дi­ло сма­ля­ти­ною й мар­хот­кою.

    - Чи доз­во­ли­те ж з ва­ми тро­хи пос­то­ять?


    - Про ме­не, стiй тут хоч i до свi­ту.

    - Чи доз­во­ли­те ж по­ба­ла­кать?

    - Говорила по­кой­на до са­мої смер­тi, та все чортз­на-що! Але вже пiз­но. Ма­ти вий­дуть з ха­ти, то ще й бу­дуть ме­не ла­ять.

    - Лаяться - то вже ма­те­ри­не дi­ло. А ви ж на ме­не не сер­ди­тесь?

    - Чого ж ме­нi сер­диться? Я не ли­ха. Йдiть ли­шень ви обид­ва на ву­ли­цю. Там ба­га­то гар­них дiв­чат; там ва­ше мiс­це.

    - Ой, не там-бо на­ше мiс­це! Чи то ж мож­на, щоб ми по-па­ру­боцькiй гу­ля­ли на ву­ли­цi з хах­ла­ми?

    - Шукайте со­бi кра­щих дiв­чат та не топ­чiть стеж­ки до на­шо­го дво­ра.

    - Чи є ж де дiв­ча­та, кра­щi за вас?

    - Ет, ви­га­дав! Я ду­же ви­со­ка, а ти про­ти ме­не ду­же низький. Я Буб­цi не рiв­ня! - про­мо­ви­ла бар­ка й по­вер­ну­ла до дво­ра.

    Бубка й справ­дi був ниж­чий од Вар­ки. Врiв­нi з нею вiн зда­вав­ся не­до­рос­лим хлоп'ям. Буб­ка роз­сер­див­ся й по­чер­во­нiв, по­ба­чив­ши, що шко­да й за­хо­ду.

    - Чого ж ви оце та­кi не­лас­ка­вi сьогод­нi?

    - Бо й нi­ко­ли до те­бе не бу­ла лас­ка­ва, та й не бу­ду. Геть, од­че­пись! Йди до­до­му, бо он мiй батько йдуть, - крик­ну­ла Вар­ка з дво­ру.

    Онойко та­ки й справ­дi вер­тав­ся до­до­му й зас­ту­кав Буб­ку. Ог­ля­нув­шись, Буб­ка вгле­дiв ко­ло се­бе Опой­ка i сто­яв нi в сих нi в тих.

    - То це Буб­ка роз­мов­ляє з моєю доч­кою? Чи не ду­маєш ти, вра­жий си­ну, до ме­не за зя­тя? Буб­ка ду­мав змов­чать, але не змов­чав.

    - А хоч би й ду­мав?

    - А ти, гас­пидський си­ну! Чи вже ж ти ду­маєш, що моя доч­ка то­бi рiв­ня? Та ти ж нiк­чем­ний пiч­кур! Та ти ж доб­ро­го сло­ва не­вар­тий! З те­бе доб­ро­го мос­ка­ля не бу­де, доб­ро­го ла­кея не бу­де, не то що ха­зяїна! Чуєш ти, Буб­ко? - про­мо­вив Оной­ко, по­ка­зу­ючи па­ли­цею на ву­ли­цю. - Оту­ди то­бi до­ро­га! Як я тiльки ще раз вгляд­жу те­бе оту­теч­ки ко­ло мо­го дво­ра, то об­чух­раю то­бi бо­ки оцiєю па­ли­цею так, що не пот­ра­пиш ку­дою втi­кать. Ти ду­маєш, як на­че­пив жу­па­на та зав'язав шию хуст­кою, то й до Оной­ка мож­на лiз­ти з ста­рос­та­ми?

    Онойко ла­яв та все ки­вав па­ли­цею на Буб­ку. Буб­ка з то­ва­ри­шем мовч­ки по­тяг­ли, по­вi­сив­ши ву­ха, в шинк до Ду­ви­да.

    Радюк пi­шов ту­ди, де зiб­ра­лись дiв­ча­та на ву­ли­цi, i сто­яв до пiв­но­чi, спер­шись на тин, див­ля­чись на хлоп­цiв, на дiв­чат, слу­ха­ючи пiс­нi. Смiх i жар­ти, же­ни­хан­ня й за­ли­цян­ня - все те при­ча­ру­ва­ло мо­ло­до­го па­ни­ча. Синє не­бо, за­сi­яне зо­ря­ми, теп­ло лiтньої но­чi, па­хо­щi з го­ро­дiв - все те од­га­ня­ло сон од йо­го очей, роз­во­ру­шу­ва­ло в сер­цi ко­хан­ня, три­во­жи­ло мрiї.

    

IX

    

    Раз мо­ло­дий Ра­дюк на­га­дав ка­рi Ма­сю­кiв­ни­нi очi, хо­дя­чи вве­че­рi по сад­ку. Дру­го­го дня вран­цi вiн поп­ро­сив у батька ко­ней, щоб нi­би­то на­вi­даться до су­сiд, до па­нi Ви­со­кої. Але йо­го дум­ка пря­му­ва­ла проз двiр па­нiї Ви­со­кої та до Ма­сю­ко­во­го ху­то­ра.

    Павло Ан­то­но­вич зве­лiв зап­ряг­ти па­ру ко­ней в ле­генький вi­зок i по­ка­тав з дво­ра. Ра­нок був чу­до­вий, яс­ний, теп­лий. Ти­хий вi­тер з сте­пу про­хо­лод­жу­вав по­вiт­ря й об­вi­вав ли­це мо­ло­до­го Ра­дю­ка. Ко­нi ве­се­ло нес­ли ле­генький вi­зок би­тим шля­хом, пе­ре­бiг­ли се­ло й по­ка­та­ли сте­пом. Ра­дю­ко­вi так бу­ло лег­ко на сер­цi, так ра­дiс­но се­ред зе­ле­но­го сте­пу, в чис­то­му по­вiт­рi, пiд яс­ним не­бом, що вiн розс­теб­нув оде­жу, ски­нув кар­туз i по­чав спi­ва­ти пiс­ню.

    Незабаром край не­ве­лич­ко­го сельця з'явив­ся ху­тiр па­нiї Ви­со­кої, об­сад­же­ний то­по­ля­ми та вер­ба­ми. Ра­дюк за­раз уг­ле­дiв на го­ро­дi па­нiю Ви­со­ку, кот­ра сто­яла мiж со­няш­ни­ка­ми, прик­рив­ши го­ло­ву бi­лою хус­точ­кою.

    - Не ста­вай же ко­ло дво­ра Ви­со­кої! Бо­ро­ни те­бе бо­же! Же­ни ко­нi як тiльки мож­на швид­ше! - про­мо­вив Ра­дюк до по­го­ни­ча.

    Конi змi­ями по­ка­та­ли пiд то­по­лi. Ра­дюк ски­нув кар­ту­за i кла­няв­ся до па­нiї Ви­со­кої. Ви­со­ка щось кри­ча­ла до йо­го, аж її ро­ток ма­ня­чив зда­ле­ки, не­на­че кро­тя­ча но­ра. По­тiм во­на по­ча­ла ма­хать до йо­го ру­кою, по­тiм зня­ла з го­ло­ви бi­лу хус­точ­ку й по­ча­ла ма­хать хус­точ­кою. Ко­нi по­нес­ли вi­зок проз ого­род. Ви­со­ка, по­ба­чив­ши, що її зов­сiм зак­ри­ва­ють со­няш­ни­ки, вир­ва­ла здо­ро­ву лис­та­ту ло­бо­ду й по­ча­ла нею ма­хать, по­ка­зу­ючи на свою ха­ту. Ко­нi по­вер­ну­ли вбiк, i ви­со­кi со­няш­ни­ки та бур'яни зов­сiм зак­ри­ли од Ра­дю­ко­вих очей па­нiю Ви­со­ку. Ра­дюк смi­яв­ся, i па­ру­бок смi­яв­ся, пог­ля­да­ючи на па­ни­ча.

    Конi вбiг­ли в яро­чок. На тiм яроч­ку вже вид­но бу­ло Ма­сю­кiв ху­тiр. Ко­ло ху­то­ра Ра­дюк зве­лiв по­го­ни­че­вi спи­нить ко­нi ко­ло здо­ро­во­го сад­ка, встав з во­за й пi­шов навп­рос­тець че­рез са­док, зве­лiв­ши па­руб­ко­вi їха­ти кру­гом осе­лi на под­вiр'я.

    Старий гус­тий са­док роз­рiс­ся на яр­ку тро­хи не до са­мої рi­чеч­ки. Че­рез гу­ща­ви­ну не бу­ло вид­ко нi ха­ти, нi за­го­род. Са­док рiс со­бi на во­лi ди­ко й буй­но. Гiл­ля пе­реп­лу­та­лось так, що зда­ва­лось, нi­би гру­шi рос­туть на виш­нях, а виш­нi чер­во­нi­ють на яб­лу­нi, а яб­лу­ка ви­сять на бу­зи­нi.

    Радюк пе­рес­ко­чив че­рез тин, лед­ве про­лiз че­рез ку­щi бу­зи­ни, тро­хи не заст­ряг в гус­то­му буз­ку, де ку­ри крадько­ма нес­лись i на­вiть ви­сид­жу­ва­ли кур­ча­та, по­тай од ха­зяй­ки. Гус­тi виш­нi ски­ну­ли з йо­го кар­ту­за, би­ли йо­го тон­ки­ми гiл­ляч­ка­ми по ли­цi. Вiн му­сив роз­во­дить ру­ка­ми гiл­ля й за­ту­лять ли­це й очi.

    В сад­ку якась дiв­чи­на спi­ва­ла пiс­нi. Чу­до­вий го­лос, чу­до­вi по­етич­нi сло­ва пiс­нi так i по­тяг­ли до се­бе мо­ло­до­го хлоп­ця.

    Радюк по­чав ти­хе­сенько зак­ра­даться, бо­яв­ся за­ше­лес­тiть лис­том, лед­ве сту­пав по тра­вi та все йшов ту­ди, звiд­кiль роз­ли­вавсь дi­во­чий го­лос мiж гус­тим лис­том, не­на­че го­лос со­ло­вей­ка. Йо­му зда­ло­ся, що спi­ва­ла якась сiльська дiв­чи­на, бо го­лос, мо­тив, сло­ва - все бу­ло щи­ро сiльське. Ма­ючи зви­чай за­пи­су­вать пiс­нi, Ра­дюк при­ту­лив­ся до стов­бу­ра гру­шi, ви­тяг кни­жеч­ку й по­чав ло­вить на но­ти ме­ло­дiю.

    Записавши пiс­ню, Ра­дюк по­ба­чив, що не­да­леч­ке од йо­го на виш­не­вiй гiл­ляч­цi ви­сi­ла луб'яна ко­зу­бенька, по­чеп­ле­на за гiл­ляч­ку ключ­кою, прив'яза­ною до дуж­ки. Че­рез гус­те зе­ле­не лис­тя все про­со­ву­ва­лась ру­ка й ки­да­ла виш­нi в ко­ро­боч­ку. Ру­кав був за­ка­ча­ний по лi­коть, але пуч­ка бу­ла бi­ла, ма­ленька, сли­ве ди­тя­ча. На пальцi бли­щав зо­ло­тий перс­те­ник. Ра­дюк пок­лав кни­жеч­ку в ки­ше­ню й по­чав ми­лу­ваться зне­хо­тя тiєю руч­кою. Вiн виг­ля­нув знов i по­ба­чив, що на зе­ле­нiй тра­вi сто­яли два ма­ленькi че­ре­вич­ки з нiж­ка­ми, а на нiж­ках бi­лi­ли пан­чiш­ки. Че­ре­вич­ки все спи­на­лись на са­мi­сiнькi кiн­чи­ки, не­на­че та­нець тан­цю­ва­ли.

    Радюк до­га­давсь, що то мо­ло­да Ма­сю­кiв­на рва­ла виш­нi. Йо­го сер­це ду­же-ду­же за­ки­да­лось в гру­дях, жар уда­рив йо­му в що­ки. А пиш­ний дзвiн­кий го­лос лив­ся на йо­го че­рез лис­тя так не­да­леч­ке, що вiн не­на­че ли­цем по­чу­вав тре­лi. Вiн ще раз виг­ля­нув з-за гру­шi, i че­рез виш­не­вий лист за­бi­лi­ло лич­ко, за­чер­во­нiв ро­ток, свi­жий, на­че стиг­ла виш­ня. Го­лос на час за­мовк, бо бi­ла ру­ка вки­ну­ла в рот виш­ню, але знов пiс­ня по­ча­лась, гiл­ляч­ка наг­ну­ла­ся, i Ра­дюк по­ба­чив все Га­ли­не ли­це з чор­ни­ми тон­ки­ми бро­ва­ми, з тон­ким, не­на­че ви­то­че­ним но­си­ком. Тем­нi ве­ли­кi очi блис­ну­ли че­рез лист, як блис­кав­ка.

    - Ой! ой! ой! - крик­ну­ла спо­ло­ха­на Га­ля, нес­по­дi­ва­но по­ба­чив­ши яко­гось па­ни­ча за гру­шею. Ко­ро­боч­ка з виш­ня­ми впа­ла на тра­ву. Виш­нi роз­си­па­лись, на­че рiй бджiл. Гiл­ляч­ка порс­ну­ла вго­ру. Га­ля спе­ре­ля­ку про­жо­гом по­бiг­ла че­рез са­док i схо­ва­лась в гу­ща­ви­нi.

    - От то­бi й на! Спо­ло­хав пташ­ку в виш­не­во­му са­доч­ку! - про­мо­вив сам до се­бе Ра­дюк i по­чав зби­рать в ко­зу­беньку виш­нi. Стиг­лi виш­нi зли­па­лись ки­тя­ха­ми, на­че бджо­ли кру­гом мат­ки. Ра­дюк наз­би­рав пов­ну ко­ро­боч­ку з вер­хом i пi­шов че­рез са­док до дво­ра.

    Виходячи з виш­ни­ка, Ра­дюк вгле­дiв че­рез мо­ло­дi виш­нi й че­рез тин двi кiнськi го­ло­ви. Ко­ли ди­виться, аж по­го­нич по­вiв вже ко­ней до ста­нi, вi­зок сто­яв пiд ко­мо­рою в тi­нi, спус­тив­ши ди­шель, не­на­че на од­по­чи­нок, а Iван Кор­нiй­ович Ма­сюк по­нiс уп­ряж до ко­мо­ри, ки­нув за две­рi та й замк­нув две­рi зам­ком.

    - Iване Кор­нiй­ови­чу! доб­ри­день вам! З тим днем поз­до­ров­ляю, що сьогод­нi! Але на­вi­що ви зве­лi­ли вип­ряг­ти ко­нi, ще й уп­ряж замк­ну­ли!

    - На те, щоб ви зос­та­лись в нас на обiд, бо ви на­род мо­ло­дий, не­по­си­дя­щий! - гук­нув Iван Кор­нiй­ович, стук­нув­ши две­ри­ма й бряз­нув­ши клю­ча­ми.


    Радюк увiй­шов че­рез хвiр­точ­ку в двiр. Двiр був прос­тор­ний, чис­тий, за­рос­лий ни­зе­сеньким зе­ле­ним шпо­ри­шем. Чи­ма­лий, але не но­вий вже дiм з ган­ком при­вiт­но бi­лiв про­ти сон­ця. Ку­щi ро­жi, ор­ги­нiї зе­ле­нi­ли пiд са­ми­ми вiк­на­ми, ду­же ви­раз­но ма­лю­ючись про­ти чис­тих бi­лих стiн, мов на па­пе­рi.

    Висока не­бi­ле­на руб­ле­на ко­мо­ра з чо­тир­ма стовп­чи­ка­ми з фрон­ту, штуч­но ви­рi­за­ни­ми, ки­да­ла од се­бе гус­ту тiнь на зе­ле­ний двiр. По­вiт­ки, за­го­ро­да, ко­ша­ри, клу­ня бу­ли доб­ре вши­тi, доб­ре збу­до­ва­нi. Скрiзь бу­ло чис­то, скрiзь був по­ря­док, скрiзь бу­ло по-ха­зяй­ськiй. На­вiть ули­ки в сiн­цях пiд ко­мо­рою бу­ли скла­де­нi за ко­лон­ка­ми рiв­но, як по шнур­ку.

    Назустрiч Ра­дю­ко­вi йшов Ма­сюк. На йо­му був со­лом'яний бриль з ши­ро­ки­ми кри­са­ми й лег­кий ха­лат. По­ли ха­ла­та нi­як не слу­ха­ли рук, все од­ки­да­лись, а з-пiд їх бу­ло вид­но бi­лi, ду­же прос­тор­нi со­роч­ки.

    Ще раз во­ни поз­до­ров­ка­лись се­ред дво­ра й по­цi­лу­ва­лись. За­мiсть то­го, щоб зап­ро­шу­вать гос­тя в ха­ту, Ма­сюк по­вiв йо­го по­ди­виться на ха­зяй­ст­во. Вiн лю­бив хлi­бо­робст­во, лю­бив во­ли, вiв­цi, як лю­бить все те прос­тий ук­раїнець. Ра­дю­ко­вi ду­же хо­тi­лось пi­ти в гор­ни­цi, по­ба­читься з Ма­сю­кiв­ною, од­на­че вiн му­сив йти слiд­ком за ха­зяїном i нес­ти ко­зу­беньку з виш­ня­ми.

    - Де це ви наб­ра­ли ви­шень? Чи од зай­ця од­ня­ли? - спи­тав Ма­сюк.

    - Може, й од­няв, - про­мо­вив Ра­дюк, - тiльки не од зай­ця.

    Хазяїн по­вiв гос­тя че­рез во­ро­та на тiк, по­ка­зав здо­ро­ву клу­ню, так гар­но вши­ту, не­на­че обст­ри­же­ну но­жи­ця­ми, по­ка­зав зас­то­рон­ки, пов­нi пше­ни­цi-арна­ут­ки. По­тiм во­ни пiш­ли по­меж стiж­ка­ми, по­меж скир­та­ми жи­та, то­рiшнього й сього­рiшнього. Во­зiльни­ки во­зи­ли пше­ни­цю й зак­ла­ли здо­ро­вий стi­жок. Ма­сюк не втер­пiв, схо­пив ви­ла й по­чав по­да­вать сно­пи на стi­жок, як прос­тий по­да­вальник, нi­би по­ка­зу­ючи па­руб­ко­вi; по­тiм взяв важ­ку ло­па­ту й по­чав прип­лiс­ку­вать верст­ви сно­пiв в но­во­му стiж­ку. Сон­це вже доб­ре при­пi­ка­ло. З ли­ця Ма­сю­ка лив­ся пiт, а вiн усе заг­ля­дав на всi бо­ки, то поп­рав­ляє, то го­мо­нiв на ро­бiт­ни­кiв. А Ра­дю­ко­вi все те не бу­ло в дум­цi, хоч вiн i звик до ха­зяй­ст­ва на се­лi.

    - Ото пше­ни­ця вро­ди­ла! Що вро­ди­ла, так вро­ди­ла! - гу­кав Ма­сюк, взяв­ши важ­кий снiп i пос­та­вив­ши йо­го на тiк.

    Важкi ко­лос­ки так i роз­хи­ли­лись на всi бо­ки. Ма­сюк взяв ко­ло­сок, роз­тер йо­го, дмух­нув на до­ло­ню й по­ка­зав Ра­дю­ко­вi здо­ро­вi зер­на. Ра­дюк взяв на­вi­щось зер­но в рот i роз­ку­сив, по­тiм вип­лю­нув i заїв виш­ня­ми.

    - А якi я во­ли маю, ко­ли б ви зна­ли, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! В ва­шо­го батька та­ких не­ма! Чи по­вi­ри­те! от­та­ке­лецькi ро­ги!

    I Ма­сюк ро­зiп'яв ру­ки, пiд­няв­ши вго­ру. Обид­вi по­ли ха­ла­та так i роз'їха­лись на обид­ва бо­ки. Ши­ро­кi бi­лi шта­ни всi гля­ну­ли на сон­це й за­бi­лi­ли, мов бi­ла хма­ра. Ма­сюк хо­тiв вес­ти гос­тя до ста­нi, до во­зо­вень, до по­вi­ток. Ко­ли це з-за стiж­ка вий­шла Ма­сюч­ка, уб­ра­на по-бу­ден­но­му: во­на бу­ла в чор­но­му гор­се­тi, в хуст­цi на шиї, бу­ла зав'яза­на шов­ко­вою, але не но­вою хуст­кою.

    - Добридень вам! Чи жи­венькi, чи здо­ро­венькi? А ваш па­но­тець? А па­нi­мат­ка? Чи жи­вi, чи здо­ро­вi?

    - Спасибi вам, Олек­санд­ре Ос­та­пiв­но! Як ба­чи­те, я аж над­то здо­ро­вий, та ще й приїхав на се­ло на­би­раться здо­ров'я, - про­мо­вив Ра­дюк.

    - Чи дов­го ти, ста­рий, бу­деш во­диться отут по­меж стiж­ка­ми? Доб­ре прий­маєш гос­тя! їй-бо­гу, доб­ре! Не про­сить в ха­ту, та в клу­ню! Про­шу вас до ха­ти! - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка до Ра­дю­ка. - А де це ви нар­ва­ли ви­шень? Чи не в на­шо­му сад­ку? - спи­та­ла во­на, уг­ле­дiв­ши ко­зу­беньку з виш­ня­ми.

    - Нарвав хтось, та не я! - од­ка­зав Ра­дюк, ос­мi­ха­ючись. I во­ни всi пiш­ли че­рез тiк до ха­ти.

    - А моя Га­ля при­бiг­ла з сад­ка та й ка­же, що до нас гiсть приїхав. Я до вiк­на та й ба­чу вiз, а гос­тя не­ма та й не­ма! Лед­ве знай­шла вас меж стiж­ка­ми. Моєму ста­ро­му, ба­чи­те, все на дум­цi ха­зяй­ст­во! - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка до гос­тя.

    Саме на стеж­цi сто­яв вiз. Па­ра во­лiв, за­ли­га­них до­ку­пи на­ли­га­чем, пас­ла­ся ко­ло во­за та аж соп­ла, те­реб­ля­чи й ра­зом со­ва­ючи мор­да­ми по тра­вi. Здо­ро­вi ро­ги чу­мацьких двох во­лiв аж чер­ка­лись кiн­ця­ми.

    Масюк не втер­пiв: тор­со­нув во­ла за ро­ги, по­тiм взяв­ся ру­кою за по­луд­ра­бок во­за й тор­со­нув з усiєї си­ли, по­тiм, пiд­няв­ши тро­хи во­за, став но­гою на мiц­ний обiд i по­во­ру­шив ко­ле­со.

    - Що за доб­ря­щi ко­ле­са, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу! Чи ви ба­чи­те? Шпи­цi, як за­лi­зо!

    Павло Ан­то­но­вич тiльки зир­нув на шпи­цi, ра­ди ха­зяй­сько­го сло­ва, й пi­шов мер­щiй з Ма­сюч­кою до ха­ти. "Не дай бо­же, як ха­зяїн зду­має по­тяг­ти ме­не ще по во­зов­нях та по ко­мо­рах!" - по­ду­мав вiн та й по­бiг швид­ше слiд­ком за ха­зяй­кою.

    Перед дом­ком, з обох бо­кiв ган­ку, був квiт­ни­чок, де панськi квiт­ки пе­ре­мi­шу­ва­лись з зе­ле­ним зiл­лям, упо­доб-ним сiльським дiв­ча­там. Ко­ло ле­лiї й ор­ги­нiї слав­ся зе­ле­ний бар­вi­нок, зас­те­ля­ла гряд­ки ру­та й м'ята. Ря­дом з фi­ал­ка­ми й лев­коєм рiс лю­бис­ток, цвi­ла прос­та ро­жа й своїми ве­ли­ки­ми чер­во­ни­ми квiт­ка­ми ду­же зак­ра­си­ла го­рiд­чик i ве­се­лi стi­ни бу­дин­ку. Мо­ло­до­го хлоп­ця так i тяг­ло у той го­рiд­чик до мо­ло­дої пан­ни.

    Через ле­геньку хвiр­точ­ку во­ни ввiй­шли в го­рiд­чик. Гря­доч­ки бу­ли чис­то ви­по­ло­тi. Га­ря­че па­ху­че по­вiт­ря зли­ло­ся для йо­го з чу­до­вим го­ло­сом за виш­ня­ми, з пиш­ни­ми очи­ма, з чор­ни­ми бро­ва­ми, кот­рi вiн ба­чив не­дав­неч­ко в сад­ку. Вiн зне­хо­тя гля­нув на вiк­на свiт­ли­цi. В яс­но­му вiк­нi, як на кар­ти­нi, вiн уг­ле­дiв Га­лю. Цi­ка­ва Ма­сю­кiв­на на­зи­ра­ла гос­тя з вiк­на, не вва­жа­ючи, що її бу­ло вид­но всю знад­во­ру так яс­но, як во­на ба­чи­ла все з свiт­ли­цi.

    Радюк вгле­дiв її ве­ли­кi тем­нi очi, по­дов­жас­те свi­же лич­ко, тон­кi бро­ви й доб­ре на­мис­то на шиї. I її гар­ний вид так i впав йо­му на сер­це се­ред зе­ле­но­го зiл­ля й квi­ток. Ду­ша йо­го нi­би зом­лi­ла, аж сп'янi­ла. Але Га­лин об­раз так швид­ко щез, як i з'явив­ся на склi, i вiн за ха­зяїна­ми пi­шов у свiт­ли­цю.

    Масюкiв дiм був збу­до­ва­ний по-ста­ро­давньому: з сi­ней по один бiк бу­ли две­рi в пе­кар­ню, по дру­гий бiк - в свiт­ли­цю. Тре­тi две­рi, пря­мо, бу­ли но­вi­шi й по­ка­зу­ва­ли, що по­ло­ви­ну дов­гих сi­ней не ду­же дав­но пе­ре­ро­би­ли на кiм­нат­ку для мо­ло­дої доч­ки.

    - Ще раз доб­ри­день в ва­шiй ха­тi! - вдру­ге при­вi­тав­ся Ра­дюк до ха­зяїна й ха­зяй­ки. Вiн озир­нув­ся на всi бо­ки, ду­мав при­вi­таться до доч­ки, але її не бу­ло в свiт­ли­цi.

    - Сiдайте ж у нас, щоб ста­рос­ти сi­да­ли, та й будьте в нас гос­тем, - про­мо­вив Ма­сюк до Ра­дю­ка, - а ти, па­нi­мат­ко, по ста­рин­но­му зви­чаю, ви­нес­ла б нам по чар­цi. Час би вже й черв'яка за­мо­ри­ти.

    - Добре! Але ви­ба­чай­те, будьте лас­ка­вi, бо мої па­ля­ни­цi й пи­ро­ги, пев­но, ще не ви­пек­лись, - про­мо­ви­ла Ма­сюч­ка до Ра­дю­ка.