Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 17)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6110
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6608
    - Степане Ива­но­ви­чу! я не ве­лю! Не про­си на сьогод­нi тих чен­цiв, бо я не бу­ду ко­ло їх панькаться. Нап'ються чаю та й до­до­му поїдуть! - Мар­та про­мо­ви­ла цi сло­ва, див­ля­чись вбiк, зу­мис­не од­вер­та­ючи очi од чо­ло­вi­ка. Во­на хо­тi­ла тим по­ка­зать, що має йо­го сло­ва нi за що.

    - Клопiт ме­нi з то­бою! Я не звик до та­ко­го то­ну! Я не хо­чу чуть од те­бе та­ко­го то­ну! Я не хо­чу слу­хать од своєї жiн­ки нi­чо­го та­ко­го!

    - Коли не хо­чеш слу­хать, то по­за­ти­кай ву­ха! - ска­за­ла Мар­та, по­ди­вив­шись йо­му бист­ро в вi­чi, i так зад­зи­го­рi­ла язи­ком, що вiн лед­ве встиг ро­зiб­рать тi сло­ва.

    Воздвиженський по­ба­чив, що вес­ти да­лi дi­ло бу­ло б i не­доб­ре, та й на­да­рем­но.

    Марта дов­го тер­пi­ла, як Возд­ви­женський об­хо­див­ся з нею, вва­жав її за ниж­чу од се­бе, нi­ко­ли не ра­див­ся з нею, ро­бив по-своєму все, нi­ко­ли й сло­ва не ска­зав­ши про те своїй жiн­цi. Гор­да, ро­зум­на й зав­зя­ту­ща, як щи­ра ук­раїнка, Мар­та зов­сiм не бу­ла зу­гар­на по своїй вда­чi ко­риться дес­по­тиз­мо­вi чо­ло­вi­ка, а нав­па­ки, їй ба­жа­лось всiм пра­ву­чать в до­мi i в ха­зяй­ст­вi. Возд­ви­женський ви­вiз з Ту­ли зов­сiм iн­ший пог­ляд за­га­лом на всiх жi­нок. Мар­ти­на енер­гiя й злiсть зов­сiм зби­ли йо­го з пан­те­ли­ку. Возд­ви­женсько­му за­ма­ну­лось зло­мить її: вiн поп­ро­сив до се­бе то­го ж та­ки ве­чо­ра рек­то­ра, iнс­пек­то­ра й ще кiлька ар­хi­мандрк-iiв, кот­рi ко­лись мог­ли стать йо­му в при­го­дi.

    Того ж ве­чо­ра пiд­ко­ти­ла пiд дiм Возд­ви­женських од­на й дру­га ка­ре­та. Звiд­тiль ви­лiз­ли ар­хi­манд­ри­ти з хрес­та­ми на ши­ях, в до­ро­гих шов­ко­вих та ок­са­ми­то­вих ря­сах. Зо­ни при­дер­жу­ва­ли бо­ро­ди й хрес­ти на гру­дях лi­ви­ми ру­ка­ми, як-то при­дер­жу­юiь сiльськi мо­ло­ди­цi на­мис­то з ду­ка­ча­ми, на­хи­ля­ючись ча­сом низько. Ар­хi­манд­ри­ти ввiй­шли в за­лу Возд­ви­женсько­го, всi глад­кi, чер­во­но­ли­цi, при­че­са­нi, об­ли­тi па­хо­ща­ми. Вся за­ла спов­ни­лась не­на­че аро­ма­та­ми Лi­ва­ну й Ара­вiї.

    Вони спо­дi­ва­ли­ся встрi­ну­ти в гос­тях ба­га­то прек­рас­но­го по­лу. У рек­то­ра ко­си бу­ли по­зак­ру­чу­ва­нi в дрiб­нi ло­ко­ни. Ар­хi­манд­ри­ти по­сi­да­ли в фо­те­лях, на ди­ва­нi i за­го­во­ри­ли енер­гiч­ни­ми, зов­сiм не ас­ке­тич­ни­ми го­ло­са­ми. Де­якi ве­се­ло i ду­же го­лос­но ре­го­та­лись, жду­чи гар­них дам i сто­лiв, зас­тав­ле­них вся­ки­ми на­пит­ка­ми й наїдка­ми. Возд­ви­женський вер­тiв­ся ко­ло їх, при­сi­дав ко­ло рек­то­ра та все пог­ля­дав на две­рi. Мар­та не ви­хо­ди­ла. Гор­нич­на внес­ла тiльки чай i до чаю не ду­же праз­ни­ко­ву па­ля­ни­цю.

    Воздвиженський пi­шов в жiн­чи­ну кiм­на­ту. Мар­та, блi­да, як стi­на, по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра й бист­ро зир­ну­ла на йо­го своїми ве­ли­ки­ми очи­ма.

    - Та вий­ди, будь лас­ка, до гос­тей!..

    - Не вий­ду! - ти­хо про­мо­ви­ла во­на, бо здер­жу­ва­ла го­лос, її ли­це од­ра­зу на­ли­лось кров'ю. Ве­ли­кi очi бли­ща­ли. Од неї аж па­шi­ло вог­нем! Здається, нi­би во­на вся сто­яла в по­лум'ї з го­ло­вою.

    Воздвиженський по­чу­тив те по­лум'я в кож­но­му пруж­ку її ли­ця, в кож­нiй фал­дi її оде­жi. Вся йо­го енер­гiя хто йо­го зна де й дi­лась; вiн по­ба­чив, що шко­да й за­хо­ду, i мовч­ки вий­шов з кiм­на­ти, ку­ди до­лi­тав ре­гiт товс­тих i ве­се­лих ар­хi­манд­ри­чих го­ло­сiв.

    - Йди сам, ре­го­чись там з ни­ми! - про­мо­ви­ла Мар­та йо­му навз­до­гiн­цi.

    Воздвиженський вий­шов до гос­тей як опа­ре­ний. Вiн хо­тiв роз­мов­лять, але сло­ва зни­ка­ли з йо­го пам'ятi, десь зсли­за­ли з язи­ка.

    Архiмандрити ви­пи­ли чай, по­ре­го­та­лись, по­тiм зас­ку­ча­ли. Гос­тей бiльше не при­хо­ди­ло, бо Мар­та на­вiть не про­си­ла Даш­ко­ви­чiв. Возд­ви­женський про­сив ви­ба­чать за свою не зов­сiм здо­ро­ву жiн­ку, i ар­хi­манд­ри­ти вста­ли мовч­ки й не­ве­се­ло поп­ро­ща­лись з ха­зяїном.

    Воздвиженському бу­ло со­ром. Йо­му хо­тi­лось пi­ти й ска­зать до­кiр жiн­цi, та вiн те­пер її пос­те­рiг… Вiн хо­див по за­лi, тер­ся ко­ло по­ро­га, та бо­яв­ся пе­рес­ту­пить. Кiлька ра­зiв вiн уже пi­дiй­мав на по­рiг но­гу, але все не­на­че з-пiд по­ро­га вис­ка­ку­ва­ло по­лум'я й пек­ло йо­му но­гу.

    Вiн та­ки пе­ре­мiг се­бе i всту­пив в жiн­чи­ну кiм­на­ту. Од мо­ральної вто­ми вiн не змiг сто­ять i спус­тив­ся на стi­лець. Гля­нув вiн на Мар­ту, кру­гом неї па­шi­ло та­ке са­ме по­лум'я, як i не­дав­но пе­ред тим.

    - Наробила ж ти ме­нi со­ро­му! - ска­зав Возд­ви­женський, i в го­ло­сi йо­го задз­ве­нi­ла жа­лiсть; йо­го го­лос був який­сь про­ха­ючий, ба­га­то м'якi­ший.

    Марта за­раз пос­те­рег­ла ту змi­ну, i по­лум'я кру­гом неї по­мен­ша­ло.

    - Не бiй­ся! Поп­ро­си­мо iн­шим ча­сом, то й приїдуть, i нап'ються, й наїдягься.

    - Як же я бу­ду пiс­ля цього ди­виться їм в очi?

    - Прямiсiнько й прос­тi­сiнько; по­ди­вив­ся в очi, та й го­дi.

    - Добре то­бi та­ке ка­зать оту­теч­ки в ха­тi. Але стань ти на моє мiс­це!

    - Хто йо­го зна, яке там твоє мiс­це! Жи­ву з то­бою в па­рi, а од те­бе не чу­ла про твоє мiс­це.

    Мартин го­лос зат­рем­тiв, але ду­же-ду­же ле­генько.

    - Скiльки жи­ву з то­бою, я не чу­ла од те­бе, яке ти мiс­це зай­маєш, i скiльки гро­шей дос­таєш, i де їх дi­ваєш. Я тiльки од лю­дей пе­ре­чу­ла, що ти там десь i пра­вуєш, i ре­дак­то­ром.

    В сло­вах її по­чув­ся до­кiр, але го­лос став ти­хий, зви­чай­ний. Во­на по­чу­ва­ла, що вже зiг­на­ла злiсть, пров­чи­ла чо­ло­вi­ка.

    - Яка ти чуд­на! Хi­ба ж то­бi не все од­но, чи я там ре­дак­тор, чи еко­ном.

    - Ти чуд­ний, а не я чуд­на! А як­би ти завт­ра став стар­цем-про­ха­чем? Чи ска­жеш, що ме­нi бу­ло б усе од­но?

    - А ме­нi здається, що мої дi­ла зов­сiм то­бi не пот­рiб­нi й не цi­ка­вi для те­бе.

    - А ме­нi здається зов­сiм iнак­ше! Як­би ти був доб­рий, ти б ме­нi усе роз­ка­зав, ти б у ме­не поп­ро­сив у всьому по­ра­ди… Ти б ме­нi роз­ка­зав хоч з са­мої цi­ка­вос­тi!.. А то ти хо­ваєшся од ме­не, мов­чиш, маєш ме­не за най­мич­ку, чи що, не вар­ту вва­ги й по­ра­ди.Чи я знаю, що ти за­роб­ляєш? Чи я знаю, де ти все те дi­ваєш? Чи хо­ваєш йо­го дi­тям, чи гай­нуєш, пус­каєш на вi­тер? Так не­доб­ре ро­бить, хоч ти лю­ди­на вче­на, а ме­не маєш за тем­ну куп­чи­ху… Та пот­ри­вай! I я не та­ка тем­на, як то­бi здається!

    Цi ос­тан­нi сло­ва во­на знов ви­мо­ви­ла з злiс­тю, i во­гонь знов ку­пи­ною схо­пив­ся кру­гом неї. Зав­зят­тя знов блис­ну­ло блис­ком з її тем­них очей.

    Воздвиженський вже був роз­зя­вив ро­та, щоб обо­ро­няться, але, по­чув­ши те по­лум'я, знов сту­лив йо­го. Язик сам при­лип до пiд­не­бiн­ня.

    - Ой ти, бо­же мiй! - крик­нув Возд­ви­женський i схо­пив­ся з мiс­ця. - До цього ча­су жiн­ка бу­ла як жiн­ка! Ска­жи ти ме­нi, що з то­бою ста­ло­ся? - спи­тав вiн у Мар­ти, згор­нув­шiї ру­ки й див­ля­чись їй в вi­чi.

    Марта на­вiть не гля­ну­ла на йо­го й по­ра­лась ко­ло ко­лис­ки.

    - Скажи ти ме­нi, на ми­лость бо­жу, що з то­бою ста­лось? - спи­тав в неї Возд­ви­женський уд­ру­ге, ближ­че прис­ту­пив­ши до неї.

    - Йди спа­ти! - од­ру­ба­ла во­на йо­му, сер­ди­то зир­нув-ши на йо­го.

    - Але ска­жи ж ме­нi, чо­го ти од ме­не хо­чеш? Що з то­бою тра­пи­лось?

    - Те ста­ло­ся, що й бу­ло! Йди та пе­ред­нi­ше ви­не­си гро­шi на харч, бо тих, що ти дав, вже не ста­ло!

    Воздвиженський вий­шов i про­мо­вив з ве­ли­кою до­са­дою:

    - Ти ка­мiнь, а не жiн­ка!

    Вiн дов­го хо­див по своєму ка­бi­не­тi та все ду­мав та ду­мав… Вiн по­чу­вав i ба­чив, що жiн­ка не тiльки що не по­ко­ряється йо­му, але ко­ман­дує ним, чи­нить свою, а не йо­го во­лю. Вiн по­чу­вав, що все ниж­че й ниж­че спус­кається й па­дає пiд Мар­тин че­ре­вик. Вва­жа­ючи на її вда­чу, на зав­зя­тiсть, вiн тра­тив вся­ку на­дiю пе­ре­мог­ти її.

    "Чи не вдiє чо­го з нею батько? Пi­ду по­жа­лi­юсь ста­ро­му, на­мов­лю йо­го… Мо­же, вiн своїм "Па­те­ри­ком" та пат­рi­ар­хальним впли­вом ви­же­не з неї той дух ве­ре­дiв".

    Воздвиженський пi­шов до флi­ге­ля крадько­ма - жа­лiться на свою жiн­ку.

    Сухобрус, вис­лу­хав­ши йо­го сло­ва, пiд­няв ру­ки вго­ру i тро­хи не зап­ла­кав. Вiн доб­ре знав вда­чу своїх до­чок, але, док­ла­да­ючись на свiй батькiвський ав­то­ри­тет, вiн обi­цяв­ся пi­ти дру­го­го дня до Мар­ти й уго­во­рить її.

    До пiв­но­чi Су­хоб­рус мо­лив­ся бо­гу за свою Мар­ту, щоб гос­подь зм'якшив її сер­це. Виб­рав­ши час, як Возд­ви­женський вий­шов з до­му, вiн пi­шов до Мар­ти.

    Марта си­дi­ла й ши­ла. Су­хоб­рус поз­до­ров­кав­ся i, зна­ючи свою Мар­ту, нi­як не мiг прис­ту­пить до дi­ла.

    - Як сьогод­нi по­га­но над­во­рi… - ска­зав вiн, по­ти­ра­ючи ру­ки, нi­би од хо­ло­ду.

    - Сiдайте ж, та­ту! Чо­го ви стоїте? Су­хоб­рус не сiв i знов тер­ся та м'явся… Мар­та до­га­да­лась, що вiн за чимсь прий­шов, та не смiє ска­зать.

Пошук на сайті: