Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 19)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб5926
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6513
    - Еге! зов­сiм то­дi не ви­па­да­ло! - ска­зав Возд­ви­женський та й за­мовк.

    I дов­го во­ни ба­ла­ка­ли, гра­ли й спi­ва­ли. Мар­та не втер­пi­ла i то­го ж та­ки ве­чо­ра по­бiг­ла до сест­ри.

    - Сестро! чи ти пак знаєш, що мiй Сте­пан Iва­но­вич став зов­сiм iн­ший?

    - Невже! - ска­за­ла Сте­па­ни­да.

    - Атож! Те­пер зо мною вже й ра­диться, й гро­шi дав ме­нi до рук. Завт­ра од­ве­зу в банк. А твiй як?

    - А мiй та­кий, як i був… Як по­чав раз дi­литься зо мною своїми мис­ля­ми та дум­ка­ми, як по­чав чи­та­ти яко­гось фi­ло­со­фа, то я тро­хи не зас­ну­ла. Все си­дить, i од сто­ла труд­но йо­го од­тяг­ти, а гро­шi десь хо­ває, i доб­ре хо­ває од ме­не, i дає ви­дав­цем, як тре­ба. Як же ти сво­го заг­нуз­да­ла? По­радь ме­не, як рiд­на ма­ти!

    - Ой сест­ри­це! наб­ра­лась я мо­ро­ки, а та­ки на своєму пос­та­но­ви­ла. Я йо­му ви­ва­ри­ла во­ду раз i дру­гий! Те­пер ме­не слу­ха­ти­ме й по­ва­жа­ти­ме. При­че­пись i ти до сво­го, та при­че­пись доб­ре!

    Марта роз­ка­за­ла, як во­на ви­ва­ри­ла во­ду Возд­ви­женсько­му i як з ним по­го­ди­лась.

    - Треба й на сво­го фi­ло­со­фа туп­нуть раз та дру­гий! - ска­за­ла Сте­па­ни­да. - А то й мiй вдав­ся тро­хи ску­пий. На фi­ло­софськi книж­ки то й гро­шi є. а як для ме­не, то й не­ма! Пi­ду оце та­ки за­раз до йо­го!

    При тих сло­вах во­на пiш­ла в ка­бi­нет до Даш­ко­ви­ча. Даш­ко­вич си­дiв над нi­мецькою книж­кою, на­мор­щив­ши ло­ба. Сте­па­ни­да про­жо­гом вбiг­ла в ка­бi­нет.

    - I ска­жи ти ме­нi, на ми­лость бо­га! Чи є в свi­тi та­ка без­щас­на жiн­ка, як я? - так по­ча­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    Дашкович пiд­вiв го­ло­ву й ди­вив­ся пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма на свою жiн­ку, вит­рi­щив­ши на неї очi.

    - Що з то­бою ста­лось? - спи­тав вiн її.

    - Що зо мною ста­лось… Я вже не ка­жу про те, що ти по­ки­нув ме­не зад­ля оцих кни­жок, що ти сло­ва зо мною не про­мо­виш та все чов­пеш, що ти зав'язав ме­нi свiт. Чи так же бу­ває в дру­гих лю­дей? Чи так же жи­вуть Возд­ви­женськi?

    - А як же жи­вуть Возд­ви­женськi? - спи­тав вiн у жiн­ки.

    - Вони не мар­ну­ють гро­шей на не зна­ти якi фi­ло­софськi книж­ки. Та в нас же сiм'я! Чи вже ж ти да­си в при­да­не доч­цi оцей фi­ло­софський хмиз? А Возд­ви­женськi сьогод­нi од­вез­ли вже гро­шi в банк. Сест­ра насп­рав­ля­ла со­бi мод­ної оде­жi. А ти про ме­не, мо­ло­ду, не дбаєш; i сам не вби­раєшся по-людськiй, i ме­не во­диш, як бог зна ко­го! I бог зна, де ти тi гро­шi дi­ваєш? Хi­ба ж я за те знаю?

    Га? Ска­жи? Ска­жи?

    Дашкович схо­пив­ся, ви­су­нув з сто­ла шух­ля­ду з асиг­на­цi­ями й су­нув в ру­ки жiн­цi.

    - На, го­луб­ко, то­бi гро­шi! На­ку­пи, про ме­не, зо­ло­тих ко­лос­кiв i рож, скiльки хо­чеш, та дай ме­нi спо­кiй, - ска­зав вiн i сiв знов за стiл.

    Степанида по­бiг­ла з ка­бi­не­ту до сест­ри лi­чить гро­шi.

    - А бач! - ска­за­ла їй Мар­та.

    - Бачу! - про­мо­ви­ла до неї Сте­па­ни­да.

    I Даш­ко­вич зга­дав свiй дав­нiй сон про го­луб­ку…

    V

    Тим ча­сом Су­хоб­рус ста­рiв­ся i впа­дав у мiс­ти­цизм. Вiн ду­же час­то по­чав їздить в лав­ру, час­то хо­див в пе­ще­ри, кож­но­го ран­ку хо­див зна­ме­ну­ваться до Братської чу­дов­ної iко­ни бо­го­ро­ди­цi i нат­ще­сер­це в не­дi­лi i в праз­ни­ки пив по­чаївську свя­че­ну во­ду. Вiн мав ба­гацько знай­омих чен­цiв у лав­рi i на пе­ще­рах, за­хо­див до їх в ке­лiї, спо­вi­дав­ся, лю­бив роз­мов­лять з ни­ми про свя­те, си­дя­чи в сад­ку пiд де­ре­вом на пе­чорських го­рах. В йо­го флi­гель все час­тi­ше на­вi­ду­ва­лись си­вi чен­цi, ру­ся­вi й чор­ня­вi мо­ло­дi пос­луш­ни­ки. Доч­ки й зя­тi ба­чи­ли те й стра­ха­лись тих чен­цiв, щоб во­ни не по­роз­но­си­ли де­чо­го з флi­ге­ля на мо­нас­тир… Су­хоб­рус час­то справ­ляв у се­бе па­на­хи­ди i все глиб­ше та глиб­ше за­чи­ту­вав­ся в "Жи­тiя свя­тих".

    Раз, на­чи­тав­шись про спо­ку­су од бi­сiв, Су­хоб­рус. лiг спа­ти й про­ки­нув­ся опiв­но­чi ду­же пе­ре­ля­ка­ний. Тiльки що вiн зап­лю­щив очi, а йо­му уяви­лось, що ха­та ос­вi­ти­лась, як блис­кав­кою. Вда­рив страш­ний грiм, i рап­том од­чи­ни­лись две­рi i всi вiк­на, не­на­че яко­юсь не­ви­ди­мою си­лою. В од­чи­не­нi две­рi всту­пив який­сь свя­тий, а за ним ян­го­ли. Вiн оч­ма­рiв з ди­ва. Ко­ли при­ди­виться вiн, аж у то­го свя­то­го ку­ря­чi но­ги, а в ян­го­лiв кри­ла, на­че в ка­жан­кiв, ще й у всiх зза­ду тяг­ли­ся дов­гi хвос­ти. Ог­ля­нув­ся вiн на вiк­на, аж ту­ди заг­ля­да­ли прест­раш­нi го­ло­ви: ца­пи­нi, i ку­ря­чi, й со­ба­чi, та всi з ца­пи­ни­ми бо­ро­да­ми i в нi­мецьких яр­му­лоч­ках. Ще дуж­че гур­ко­тiв грiм, i всi чор­ти по­пе­ре­ки­да­лись пан­ка­ми з хвос­ти­ка­ми й рiж­ка­ми i по­ча­ли стри­бать навк­ру­ги Су­хоб­ру­са. Дiдьки пи­ща­ли, ви­ща­ли, ви­со­лоп­лю­ва­ли язи­ки, ви­щи­ря­ли зу­би, кла­ца­ли зу­ба­ми, на­че вов­ки, а нав­пiс­ля ки­ну­лись на Су­хоб­ру­са й по­ча­ли йо­го ду­ши­ти.

    Прокинувся вiн блi­дий, як смерть. Пiт лив­ся з йо­го ло­ба. Вiн був та­кий втом­ле­ний, нi­би й справ­дi га­цав по ха­тi з ти­ми дiдька­ми. Спро­сон­ня вiн так го­лос­но зак­ри­чав, що по­бу­див слуг. Най­мич­ки вбiг­ли з свiт­лом i по­ча­ли з пе­ре­ля­ку хрес­титься. Су­хоб­рус тру­сив­ся, не­на­че йо­го тряс­ла про­пас­ни­ця. Йо­му при­нес­ли по­чаївської во­ди; вiн на­пив­ся, по­ма­зав со­бi очi й гру­ди i по­чав мо­литься та хрес­тить вiк­на й две­рi. Од­на най­мич­ка по­бiг­ла й збу­ди­ла Возд­ви­женсько­го; вiн при­бiг i по­чав зас­по­ко­ювать Су­хоб­ру­са.

    Од то­го ча­су Су­хоб­рус бо­яв­ся сам спать i клав у своїй кiм­на­тi од­но­го при­каж­чи­ка. Зя­тi й доч­ки, по­ра­див­шись, за­ду­ма­ли вик­рас­ти од Су­хоб­ру­са всi книж­ки.

    Тiльки що Су­хоб­рус пi­шов до крам­ниць, Мар­та й Сте­па­ни­да прий­шли у флi­гель i поз­на­хо­ди­ли през­до­ро­вi книж­ки "Жи­тiй" та "Па­те­ри­ка". Нап­нув­ши на пле­чi бур­ну­си, во­ни по­за­би­ра­ли тi книж­ки пiд пах­ви й ви­нес­ли з ха­ти, так що й най­мич­ки на­вiть то­го не ба­чи­ли. Во­ни лед­ве до­тас­ка­ли їх до до­му Возд­ви­женсько­го й схо­ва­ли в скри­ню на са­мi­сiньке дно.

    Вже не швид­ко ог­ля­дiв­ся Су­хоб­рус за книж­ка­ми. Пiс­ля то­го страш­но­го сну вiн був втра­тив смак до їх, але якось зог­ля­дiв­ся - i не знай­шов кни­жок. Вiн по­чав пи­тать в най­ми­чок, в при­каж­чи­кiв, але тi од­ма­ху­ва­лись ру­ка­ми: ка­за­ли, що тi книж­ки їм зов­сiм нi для чо­го не пот­рiб­нi. На зя­тiв, на чен­цiв вiн не мiг i по­ду­мать i впев­нив­ся, що хтось чи вдень, чи вно­чi улiз у вiк­но i пок­рав усi книж­ки.

    Сухобрус усе хо­див та бiд­кав­ся, аж доч­кам бу­ло йо­го шко­да. Возд­ви­женський пос­те­рiг, яку вар­тiсть ма­ли тi книж­ки для Су­хоб­ру­са. Взяв­ши од­ну книж­ку "Жи­тiй", вiн пi­шов до Су­хоб­ру­са в флi­гель.

    - Тату! чи ви ба­чи­те, що я дос­тав? - ска­зав Возд­ви­женський, по­ка­зу­ючи йо­му книж­ку обi­руч.

    - Голубчику! Сте­па­не Iва­но­ви­чу! I де це ви її дос­та­ли? До смер­тi бу­ду мо­литься за вас бо­гу!

    - Купив на точ­ку! Ма­буть, її про­дав той, хто вкрав у вас.

    - Буду ж я кож­но­го ран­ку за­бi­гать на то­чок, мо­же, й iн­шi книж­ки на­ба­чу.

    - Не бi­гай­те, та­ту! Не­хай вже я сам бi­га­ти­му мо­лод­ши­ми но­га­ми.

    - Спасибi вам, дай вам бо­же здо­ров'ячка! - го­во­рив Су­хоб­рус, об­нi­ма­ючи йо­го й цi­лу­ючи.

    "Добре дi­ло йде! - по­ду­мав Возд­ви­женський. - Мо­же, ста­рий од­пи­ше флi­гель ме­нi од­но­му…"

    - Степане Iва­но­ви­чу, най­му за вас ака­фiст Братськiй бо­го­ро­ди­цi.

    - Про ме­не, та­ту, най­мiть, тiльки не ду­же лиш чи­тай­те цi книж­ки, бо знов сни­ти­муться ян­го­ли з па­зу­ра­ми.

    - Еге! смiй­тесь, смiй­тесь! Ви доб­ре знаєте, що не до кож­но­го дiдьки прис­ту­па­ють… Бо не кож­но­го бог бла­гос­ло­вить… Хто не­доб­ре ро­бить, до то­го, пев­но, вже й дiдькам не тре­ба прис­ту­пать.

    Сухобрус свої сни вва­жав за ми­лость бо­жу й ду­мав, що то вiн вже прис­вя­тив­ся. Вiн по­чав ще час­тi­ше їздить в лав­ру; ще бiльше чен­цiв i сли­ма­кiв при­хо­ди­ло до йо­го в гос­тi.

    Тим ча­сом Возд­ви­женський ра­див­ся з Мар­тою, що бу­ло б ду­же доб­ре, як­би батько од­пи­сав на їх са­мих флi­гель. Мар­та по­ча­ла пiд­ле­щу­ваться до батька, ду­же час­то бi­га­ла до флi­ге­ля i та­ки не втер­пi­ла: поп­ро­си­ла од­пи­сать флi­гель їм са­мим. Батько вво­лив її во­лю: од­пи­сав в ду­хов­ни­цi Возд­ви­женсько­му флi­гель, а все, що бу­ло в флi­ге­лi, i всi гро­шi, якi мав, вiн зве­лiв роз­дi­лить по­по­ло­ви­нi.

Пошук на сайті: