Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб5926
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6513
    - Ти тiльки при­ди­вись, чо­го во­ни по­на­чiп­лю­ва­ли на се­бе. Якi на їх прос­тi квiт­ки, якi ря­бi сук­нi! А чо­го в їх не­ма на ши­ях! I шну­роч­ки якiсь, i стрi­чеч­ки, й на­мис­та! На на­ших iнс­ти­тутських зро­ду не по­ба­чиш нi­чо­го та­ко­го. Поїду завт­ра i за все до­чи­сiа роз­ка­жу! Ото нас­мiємо­ся всмак! - ска­за­ла Ольга.

    - Що хоч, сест­ро, ка­жи, а тi двi куп­чи­хи, то, їй-бо­гу, не­на­че їх го­ду­ва­ли для рiз­ниць! Та­кi товс­ту­лi та чер­во­нi! Ма­буть, во­ни їдять ду­же ба­гацько.

    - Авжеж, трiс­ка­ють ба­гацько, бо в їх та­лiї… Чи то ж та­лiї! Ти тiльки при­ди­вись, що то за та­лiї! Я аж зля­ка­лась, як од­на куп­чи­ха ски­ну­ла ман­тиль. Як­би ми вдвох об­ня­ли її ру­ка­ми, то на­шi ру­ки не зiй­шли­ся б! - ска­за­ла Ольга, взяв­ши для прик­ла­ду за ру­ки Ка­те­ри­ну й по­ка­зу­ючи, яка-то там страш­на та­лiя.

    - Я зов­сiм не то­го жда­ла! А ти? - спи­та­ла Ольга. i - I я так, хоч i ду­ма­ла знай­ти де­що не пiд­хо­же до на­шо­го iнс­ти­тутсько­го. Але вва­жай, що во­ни не бу­ли в iнс­ти­ту­тi…

    - Як i на­шi ма­те­рi, що й до­сi не вмi­ють доб­ре го­во­рить по-фран­цузькiй.

    - Я са­ма вив­чу свою ма­тiр, - ска­за­ла Ка­те­ри­на.

    - I де вже! Тро­хи опiз­ни­лась, - до­да­ла Ольга, - так тiльки тро­хи, мо­же, їх об­по­лi­руємо.

    - Ой! тре­ба йти ту­ди! - ска­за­ла Ольга, по­ка­зу­ючи очи­ма прос­то до две­рей.

    - А тре­ба, ще тро­хи по­тан­цюємо.

    - I хо­четься-та­ки то­бi! - до­да­ла Ольга то­ном тро­хи до­кiр­ли­вим.

    I обид­вi во­ни, поб­рав­шись за тон­кi та­лiї, пiш­ли че­рез по­кої, де гра­ли в кар­ти, де бу­ло душ­но й дим­но, де хо­ди­ли по за­лi ка­ва­ле­ри, що так не при­па­ли до впо­до­би мо­ло­дим iнс­ти­тут­кам. Той ве­чiр знов об­лив хо­лод­ною про­зою жит­тя обох iнс­ти­ту­ток. Ве­чiр зда­вав­ся їм ще прос­тi­шим i бiд­нi­шим пiс­ля не­давньої гу­лян­ки в Ша­то.

    

VIII

    

    Той гар­ний мо­ло­дий сту­дент, що так спо­до­бав­ся Ользi, звав­ся Пав­ло Ан­то­но­вич Ра­дюк. Вiн ро­див­ся в Пол­тав­щи­нi, в се­лi Жур­ба­нях. йо­го батько й ма­ти бу­ли не ду­же ба­га­тi, але за­мож­нi пол­тавськi дi­ди­чi й жи­ли в се­лi Жур­ба­нях, кот­рi бу­ли роз­ки­да­нi по сте­пу i по не­ве­лич­ких яр­ках. Не­ве­лич­кi ха­ти, мiж кот­ри­ми бу­ло ба­га­то ма­за­нок, скрiзь роз­бiг­ли­ся, як овеч­ки, i яро од­рiз­ня­лись од зе­ле­но­го сте­пу чис­ти­ми й бi­ли­ми стi­на­ми. На ха­тах пок­рiв­ля бу­ла з та­тарсько­го зiл­ля й ви­со­кої осо­ки, кот­рою бу­ли вши­тi крок­ви на пi­вар­ши­на в тов­щи­ну. Мiж бi­ли­ми ха­та­ми й зе­ле­ни­ми виш­ни­ка­ми ви­со­ко вго­ру пi­дiй­ма­лись ко­ло­дяз­нi жу­рав­лi. Кру­гом Жур­ба­нiв цi­ли­ми ряд­ка­ми сто­яли не­ви­со­кi вiт­ря­ки, та все з шiстьма й восьма кри­ла­ми, кот­рi ви­раз­но ма­лю­ва­лись кру­жа­ла­ми на синьому сте­по­во­му не­бi. Зе­ле­ний са­док ко­ло пансько­го дво­ра, вiт­ря­ки й бi­ла церк­ва спи­ня­ли на со­бi очi се­ред рiв­но­го сте­пу. Кру­гом Жур­ба­нiв на всi бо­ки сла­лось нi­би сте­по­ве безк­рає мо­ре, а над сте­пом розс­те­ля­лось синє безк­рає не­бо. Очi то­ну­ли на всi бо­ки в си­зiй та зе­ле­нiй да­ле­чi, кот­рiй, здається, кiн­ця нiг­де не бу­ло.

    Панський бу­ди­нок сто­яв край се­ла, в сад­ку, не­да­леч­ке од церк­ви, пiд­ля ви­го­ну. Бу­ди­нок був не­ве­ли­кий i не­ви­со­кий. Навк­ру­ги йо­го бу­ла га­ле­рея по­пiд стрi­ха­ми, а в са­док вис­гу­пав круг­лий га­нок, чи те­ра­са, гус­то обп­ле­те­на ви­ног­ра­дом. Кру­гом те­ра­си бу­ли по­ви­роб­лю­ва­нi клум­би для квi­ток. Мiж клум­ба­ми i скрiзь по сад­ку ви­лись чи­сii до­рiж­ки, по­си­ла­нi жорст­вою й пiс­ком. Пе­ред до­мом був ши­ро­кий двiр, та­кий ши­ро­кий, що возл лед­ве встиг­ли про­тер­ти кру­гом йою вузьку до­ро­гу. Се­ред са­мо­го дво­ра рос­ла тра­ва й сте­по­вi квiт­ки, на­че в лу­зi. Ко­са­рi ко­си­ли там сi­но, як на сi­но­жа­тi. На то­му дво­рi да­ле­ко з дру­го­го бо­ку сто­яли ха­ги для че­ля­дi й ста­ня, за ха­та­ми бу­ли дов­гi ко­ша­ри для овець, ши­ро­кi за­го­ро­ди й по­вiт­ки для то­ва­ру. Все те доб­ро Ра­дю­кiв батько взяв за своєю жiн­кою. На­деж­дою Сте­па­нiв­ною Iск­рою.

    Старий Ра­дюк, Ан­тiн Ан­то­но­вич, вий­шов з лю­дей не­ба­га­тих. Вiн був син ко­за­ка, i по смер­тi батька й ма­те­рi йо­му дос­тав­ся батькiвський ху­тiр не­да­леч­ке од Жур­ба­нiв. Вiн слу­жив в вiй­ську в гу­са­рах, по­ки­нув служ­бу i спо­чи­вав у своєму ху­то­рi.

    Вернувшись у свiй ху­тiр, Ан­тiн Ан­то­но­вич не ду­мав же­ниться, бо й не бу­ло на ко­му же­ниться в цi­лiй око­ли­цi. Кру­гом в ху­то­рах i се­лах бу­ло ду­же ба­гацько пан­нiв, але ху­то­рян­ки не по­до­ба­лись йо­му. Вiн ду­же ба­гацько на своєму вi­ку ба­чив уся­ких лю­дей i не мiг впо­до­бать со­бi хоч i гар­них, але тро­хи прос­тих пол­тавських ху­то­ря­нок. За­те ж вiн сам був iдо­лом для всiх су­сiдських пан­нiв.

    Радюк був ко­лись ду­же гар­ний з се­бе! Ви­со­кий на зрiст, рiв­ний ста­ном, з чор­ни­ми ку­че­ря­ми, чор­ни­ми бро­ва­ми, блис­ку­чи­ми ве­се­ли­ми очи­ма й пов­ним ли­цем, вiн був гар­ний, як чор­ноб­ри­вець, i мав си­лу при­ча­ро­ву­вать до се­бе сер­це кож­ної мо­ло­дої пан­ни. Смi­ли­вий, як ко­зак за­по­ро­жець, тро­хи при­чеп­ли­вий, як мос­каль, вiн мав надз­ви­чай­ний дар роз­мо­ви й опо­вi­дан­ня. Вiн усе роз­ка­зу­вав ук­раїнськi на­род­нi анек­до­ти, смiш­нi, пов­нi жар­ту й юмо­ру, знав їх без лi­ку, мiг роз­ка­зу­вать цi­лий ве­чiр, дру­гий ве­чiр, тиж­день i все десь їх на­би­рав, не­на­че вит­ру­шу­вав з яко­гось бе­зоднього мiш­ка. Про­бу­ва­ючи на Ук­раїнi по се­лах i ху­то­рах, вiн нас­лу­хав­ся їх од на­ро­ду, мiж па­на­ми й ду­хов­ни­ми, мiж се­ля­на­ми й го­ро­дя­на­ми, i знав їх бiльше, нiж Ше­хе­ре­за­да зна­ла ка­зок. Вiн роз­ка­зу­вав їх чу­до­вою ук­раїнською мо­вою, плав­кою, пов­ною квi­ток по­езiї, чо­му по­за­ви­ду­вав би най­кра­щий опо­вi­дач. Вiн умiв так смiш­но роз­ка­зу­вать, що всi ре­го­та­лись, аж за бо­ки бра­лись.

    Вернувшись у ху­тiр, вiн не­за­ба­ром роз­во­ру­шив усю око­ли­цю й роз­ве­се­лив її. На ху­то­рянських ве­чо­рах, де бу­ло по кiлька де­сят­кiв пан­нiв i нi од­но­го па­ни­ча, йо­го жда­ли, як бог зна ко­го. Всi сi­да­ли кру­гом йо­го, роз­зяв­ля­ли ро­ти, смi­ялись i слу­ха­ли йо­го опо­вi­дан­ня, до­ки вiн не до­го­во­рю­вав­ся до анек­до­тiв, тро­хи со­ро­мiцьких. То­дi пан­ни чер­во­нi­ли, втi­ка­ли, а Ра­дюк по­чи­нав роз­ка­зу­вать прес­мiш­нi опо­вi­дан­ня про жi­нок та чо­ло­вi­кiв, про ци­ган, про мос­ка­лiв. На ху­то­рянських ве­чо­рах Ра­дюк по­во­див­ся тро­хи по-сiльськiй, мов на ве­чор­ни­цях, лю­бив ча­сом ущип­нуть буд­лi-яку пан­ну за па­лець або зда­вить за ру­ку, ча­сом грав­ся з пан­на­ми го­рi­ха­ми в чiт та лиш­ку, ки­дав­ся на­сiн­ням i галька­ми з хлi­ба. Пан­ни не сер­ди­лись на йо­го, бо всi лю­би­ли йо­го, i кож­на ма­ла на­дiю вий­ти за йо­го за­мiж. Де на ве­чо­рi не бу­ло Ра­дю­ка, там бу­ло сум­но й не­ве­се­ло. Тiльки ж йо­го во­ро­ний кiнь влi­тав у бра­му i йо­го чор­ноб­ри­ве ли­це з'явля­лось пе­ред вiк­на­ми, всi гос­тi во­ру­ши­лись, ве­се­лi­ша­ли, а пан­ни чер­во­нi­ли, по­ба­чив­ши йо­го чор­ний гу­сарський вус i чу­до­вi, ве­се­лi, блис­ку­чi очi.

    Радюк лю­бив су­сiд та­ких, як сам: ве­се­лих i го­во­рю­чих, i страх як не лю­бив пiч­ку­рiв i мов­чу­нiв! Вiн своїм цi­ка­вим язи­ком по­да­вав прiз­ви­ща усiм су­сi­дам: од­но­го прод­раж­нив пос­мi­тю­хою, дру­го­го пе­че­ною морк­вою, од­ну па­нiю наз­вав ма­ку­хою. Та­кi прiз­ви­ща й зос­та­лись за ни­ми в око­ли­цi. I нев­ва­жа­ючи на те, су­сi­ди не сер­ди­лись на йо­го, бо зна­ли йо­го як лю­ди­ну доб­ру, хоч i цi­ка­ву на язик.

    Саме то­дi скiн­чи­ла хар­кiвський iнс­ти­тут На­деж­да Сте­па­нiв­на Iск­ра й приїха­ла в Жур­ба­нi. Кiлька ро­кiв ми­ну­ло, як до неї прис­ва­ту­ва­лось ба­гацько же­ни­хiв, але всi во­ни взя­ли гар­бу­за. Iск­ра бу­ла гар­на, хоч тро­хи блi­да й су­хор­ля­ва. Ли­це її бу­ло щи­ро кла­сич­не, очi тем­нi. Во­на тро­хи ве­ре­ду­ва­ла, ви­би­ра­ючи же­ни­хiв. За неї по­ча­ли го­во­ри­ти в ху­то­рах i су­ди­ли та об­но­си­ли її та­ки доб­ре.

    - Що там за ця­ця приїха­ла в Жур­ба­нi з хар­кiвсько­го iнс­ти­ту­ту? - пи­та­ли в Ра­дю­ка ху­то­ря­ни. - Чи вже ж пак ви не нас­мi­ли­тесь прис­ту­пить до неї?

    - А да­вай спро­бую прис­ту­пить! - гук­нув Ра­дюк i, при­че­пу­рив­шись, вбрав­шись в офi­церський мун­дир, вiн поїхав в Жур­ба­нi по­ди­виться на ту iнс­ти­тутську ця­цю.

    Приїхав Ра­дюк i… за­раз за­по­ло­нив сер­це хар­кiвської iнс­ти­тут­ки! Заб­ряж­чав пiд­кiв­ка­ми, на­го­во­рив-на­ка­зав, нас­мi­шив ста­рих своїми ве­се­ли­ми опо­вi­дан­ня­ми i при­ча­ру­вав сер­це мо­ло­дої чор­ни­ми очи­ма й ве­се­лою роз­мо­вою.

    Молода Iск­ра, ви­хо­ва­на по-фран­цузько­му й по-мос­ковсько­му, слу­ха­ла й не мог­ла нас­лу­хаться ук­раїнських юмо­рис­тич­них опо­вi­дан­нiв, роз­ка­за­них чер­во­ни­ми ус­та­ми, прип­рав­ле­них жар­та­ми й смiш­ка­ми, ще й блис­кав­кою ор­ли­них очей. Гар­на з ли­ця, з чу­до­ви­ми очи­ма, во­на спо­до­ба­лась Ра­дю­ко­вi, а Ра­дюк їй, i не­за­ба­ром во­на вий­шла за йо­го на ве­ли­кий сму­ток всiм ху­то­рянським пан­нам. Ра­дюк по­ки­нув свiй ху­тiр i осе­лив­ся в жiн­чи­но­му до­мi, в Жур­ба­нях. В їх ро­див­ся стар­ший син Пав­ло.

Пошук на сайті: