Молодого Ра­дю­ка вра­зи­ли дi­до­вi жар­ти. Вiн узяв мiш­ка, прив'язав мо­туз­ка до од­но­го узи­ря, а дру­гим кiн­цем прив'язав до зав'язки й на­ки­нув со­бi че­рез лi­ву ру­ку на пле­че, як зви­чай­но роб­лять, ви­би­ра­ючи огiр­ки.

    - То на­дiньте ж ру­ка­вич­ки, бо ру­ки по­ко­ле­те! - жар­ту­вав дiд.

    - Не бiй­тесь, не по­ко­лю!

    - Але скиньте чо­бо­ти, бо зов­сiм ви­топ­че­те оти­ми за­каб­лу­ка­ми огу­дин­ня!

    Молодий Ра­дюк му­сив ски­нуть чо­бо­ти й пi­шов на баш­тан в са­мих шкар­пет­ках. Вiн по­чав пе­ре­гор­тать огу­дин­ня, а во­но жа­ли­лось, не­на­че жал­ка кро­пи­ва. Де­якi огiр­ки бу­ли вкри­тi ко­лю­чеч­ка­ми й ко­ло­ли йо­го де­лi­кат­нi ру­ки. Ра­дюк на­ки­дав ба­гацько огiр­кiв у мi­шок, i ва­га по­ча­ла на­ги­нать йо­му шию. Мо­ту­зок рi­зав в пле­че, не­на­че гост­рим жа­лом но­жа. Ра­дюк му­сив пе­ре­ки­дать мi­шок з пле­ча на пле­че. А мо­ту­зок все-та­ки шмульгав, а по­тiм по­чав пек­ти. Пiд га­ря­чим не­бом, на га­ря­чiй, як при­сок, рiл­лi йо­му бу­ло важ­ко, як у лаз­нi; спи­на по­ча­ла страш­но бо­лi­ти. Пiт лив­ся з йо­го, як во­да, i ка­пав на зе­ле­не огу­дин­ня.

    - Та го­дi вже вам ви­би­рать! Ви­сип­те огiр­ки на тра­ву та ля­гай­те в хо­лод­ку. Чи ба­чи­те, скiльки я на­ви­би­рав слiд­ком за ва­ми!

    Радюк по­ди­вив­ся на дi­да, а в дi­да в мiш­ку бу­ло бiльше огiр­кiв, нiж у йо­го!

    - Як же ви ба­гацько ки­даєте! Не роз­гор­таєте доб­ре огу­дин­ня. Ко­ли зiг­на­ли ос­ко­му, то цур їй, цiй ро­бо­тi. Ля­гай­те на бiк та чи­тай­те кни­жеч­ку!

    Молодий па­нич i справ­дi по­ду­мав, що цур їй, тiй ро­бо­тi в та­ку спе­ку! Вiн впер­ше, жар­ту­ючи, спро­бу­вав, яка то важ­ка прос­та ро­бо­та.

    - Ой, бо­лить спи­на! - крик­нув вiн, ля­га­ючи в хо­лод­ку i швир­го­нув­ши мi­шок на тра­ву.

    - А що б ви ска­за­ли, як­би вам до­ве­ло­ся на­жать ко­пу жи­та в та­ку спе­ку? - спи­тав дiд, ос­мi­ха­ючись.

    - Не знаю, що я ска­зав би. Луч­че я, дi­ду, пi­ду зри­вать стиг­лi ди­нi!

    - Чи вiзьме­те прос­ту ро­бо­ту, а ме­нi од­дас­те книж­ки? А ко­ли ска­зать прав­ду, то це ще iг­раш­ка, а не ро­бо­та, - ка­зав дiд.

    - Почекайте, дi­ду! Як од­по­чи­ну, то по­мо­жу вам зно­сить ди­нi. Але за те ви ме­нi зас­пi­ваєте пi­сень. Доб­ре?

    - Куди вже ме­нi, ста­ро­му, до пi­сень! Не­хай мо­лод­шi спi­ва­ють. Я вже своє одс­пi­вав!

    Молодий Ра­дюк, спо­чив­ши, пi­шов рвать ди­нi. Вiн клав їх у той са­мий мi­шок, а прок­ля­тий мо­ту­зок знов рi­зав йо­го, на­че сер­пом, у пле­че. Вiн пiд­мос­тив хус­точ­ку, а мо­ту­зок му­ляв i че­рез хус­точ­ку. То­дi вiн вер­нув­ся до ку­ре­ня.

    В спи­нi в йо­го су­до­ми­ло. Ра­дюк зро­зу­мiв, яка то важ­ка чор­на ро­бо­та прос­то­го на­ро­ду.

    - Паничу! а пiд­мос­тiть i ме­нi хус­точ­ку пiд мо­туз­ку, щоб не бу­ло мулько! - крик­нув дiд, смi­ючись.

    Тим ча­сом дiд i най­мит виб­ра­ли огiр­ки, зси­па­ли їх на ку­пу на тра­вi, поз­ри­ва­ли стиг­лi ди­нi й поз­но­си­ли до ку­ре­ня. Онисько знай­шов аж де­сять стиг­лих ка­ву­нiв, у кот­рих ко­ло хвос­ти­ка ку­че­ря­ва в'язь поп­ри­си­ха­ла. Ку­пи зе­ле­них огiр­кiв, жов­тих динь, ка­ву­нiв вся­кої мас­тi ве­се­ли­ли очi й ста­ро­го Ра­дю­ка, й мо­ло­до­го. Кру­гом ку­ре­ня за­пах­ло ди­ня­ми, пше­нич­кою, огiр­ка­ми, i тон­кi па­хо­щi да­ле­ко роз­хо­ди­лись у теп­ло­му по­вiт­рi. Дiд зiб­рав луш­пин­ня й од­нiс йо­го да­ле­ко в степ, щоб не за­на­ди­лись на баш­тан куз­ки й звiр­ки та оси.

    Наймит зап­рiг ко­нi й пок­лав на вiз кiлька ка­ву­нiв i динь. Батько сам шви­денько по­ка­тав до­до­му, а за реш­тою приїхав дру­гий най­мит прос­тим во­зом. Мо­ло­дий Ра­дюк не поїхав до­до­му з батьком, а зос­тав­ся до ве­чо­ра на баш­та­нi.

    Надходив ве­чiр. Сон­це вже не пек­ло ко­сим про­мiн­ням; над­во­рi бу­ло теп­ло, як у доб­ре на­топ­ле­нiй ха­тi. Од ку­ку­руд­зи по­ляг­ла по баш­та­нi тiнь дов­ги­ми ряд­ка­ми. Ко­нi пас­лись по сте­пу ха­па­ючись; їм не на­до­ку­ча­ли му­хи та гед­зi. Мо­ло­дий Ра­дюк роз­дяг­ся й роз­зув­ся. Вiн на­вiть ски­нув кар­туз i жи­лет­ку, не­на­че оде­жа да­ви­ла йо­го се­ред вольно­го сте­пу. Сон­це спус­ти­лось, не­на­че ляг­ло на степ, i по­ча­ло за­со­ву­ваться за зе­ле­не мо­ре. Мо­ло­дий Ра­дюк про­вiв очи­ма сон­це до ос­таннього про­ме­ня i за­ду­мав­ся. Над­во­рi по­чи­на­ло су­те­нiть. Онисько за­па­лив ба­гат­тя з су­хо­го бур'яну. Гус­тий дим пiд­няв­ся, ва­лу­вав та зiг­нав на­бiк мош­ку.

    - Чи не хо­че­те, дi­ду, мо­го тю­тю­ну? - про­мо­вив Ра­дюк, за­па­лю­ючи па­пi­рос­ку.

    - То й дай­те, ко­ли маєте!

    Дiд на­си­пав тю­тю­ну в свою зе­ле­ну люльку й по­чав пах­кать од­ним кiн­цем ро­та, не ви­пус­ка­ючи з дру­го­го кiн­ця ро­та ци­бу­ка.

    - I ку­ри­те ж ви, па­ни­чу, кат зна що! Та це во­да, а не тю­тюн! Нi­чо­гi­сiнько не чую! їй же бо­гу, не чую!

    I дiд плю­нув на­бiк, по­тiм ви­тяг з ки­ше­нi га­ма­нець з своїм тю­тю­ном i за­ка­див мар­хот­кою так, що Ра­дюк му­сив ос­ту­питься й сiс­ти од­да­ле­ки.

    - Дiду! я чув, що ви вмiєте вся­ких пi­сень, та ще й ду­же дав­нiх? Чи не зас­пi­ва­ли б ви ме­нi, а я б i по­за­пи­су­вав в оцю кни­жеч­ку? - ска­зав Ра­дюк.

    - А вам на­вi­що те зда­ло­ся? - про­мо­вив дiд сти­ха, гля­нув­ши ско­са на Ра­дю­ка.

    - Та так.

    - Як так, то й не­хай бу­де так… - про­мо­вив дiд, зир­нув­ши сер­ди­то на кни­жеч­ку.

    - Я чув, що ви, дi­ду, вмiєте вся­ких ка­зок?

    - Хiба я ста­ра ба­ба, щоб каз­ки ка­зав! - про­мо­вив дiд ще сер­ди­тi­ше.

    Дiд ду­же не йняв вi­ри па­ни­че­вi i чо­гось стра­хав­ся тiєї кни­жеч­ки. Вiн ба­чив та­кi кни­жеч­ки в тяж­ку го­ди­ну сво­го жит­тя, як йо­го си­на в нек­ру­ти бра­ли, як йо­го га­ня­ли на пан­щи­ну й за­пи­су­ва­ли пан­щан­нi днi.

    - I на­що, па­ни­чу, вам зда­ли­ся на­шi пiс­нi та каз­ки? Ви на­род вче­ний, письмен­ний.

    - Ви, дi­ду, лю­ди­на ста­ра, то зро­зу­мiєте ме­не. Я лю­ди­на вче­на, i я ду­же цi­ка­вий зна­ти все, на­вiть пiс­нi, та ще й ста­ро­дав­нi, ко­зацькi.

    - О, я ко­зацьких пi­сень ба­гацько знаю! - ска­зав дiд, не втер­пiв­ши.

    - Бачите, дi­ду, те­пер вже пи­шуть книж­ки сiльською ук­раїнською мо­вою, то й сiльська мо­ва, й сiльськi пiс­нi ста­ли ду­же пот­рiб­нi зад­ля вче­них лю­дей.

    - Може, й прав­да; мо­же, во­но й так! Не знаю! Ви письмен­нi; ви бiльше за ме­не знаєте.

    Вважаючи на те, що дiд тро­хи по­дається, Ра­дюк ви­тяг з ки­ше­нi кiлька дрiб­них кни­же­чок i знай­шов мiж ни­ми тi, де бу­ли Шев­чен­ко­вi ут­во­ри. Вiн знай­шов Шев­чен­ко­ву "Най­мич­ку" i по­чав чи­та­ти. Не впер­ше вiн чи­тав се­ля­нам ук­раїнськi ут­во­ри Вовч­ка й Шев­чен­ка i знав, що нi од­на по­ема не до­хо­дить так до сер­ця, як "Най­мич­ка".

    - Чи ти ба! їй-бо­гу, по-на­шо­му на­пи­са­но! - аж крик­нув най­мит, ле­жа­чи жи­во­том на тра­вi. I вiн по­су­нув­ся на гру­дях ближ­че й по­чав слу­хать, пiд­пер­ши ли­це до­ло­ня­ми й па­ца­ючи вря­ди-го­ди но­га­ми.

    Онисько не по­ка­зу­вав ди­ву­ван­ня. Вiн си­дiв, пi­доб­гав­ши но­ги й на­хи­лив­ши го­ло­ву, та все слу­хав та слу­хав. Йо­го люлька за­гас­ла й по­ко­ти­лась на тра­ву, а вiн i го­ло­ви не пiд­во­див та все слу­хав, як Мар­ко рiс на ху­то­рi в ста­ро­го дi­да й ба­би, як прий­шла до їх мо­ло­ди­ця у най­ми про­ситься, як Мар­ко оже­нив­ся й пi­шов у до­ро­гу, як най­мич­ка пе­реа; смер­тю приз­на­лась Мар­ко­вi, що во­на йо­го ма­ти. Вплив то­го чи­тан­ня на Ониська був та­кий ве­ли­кий, що вiн не­на­че очам­рiв i скам'янiв, пок­лав­ши ру­ки на ко­лi­на й на­хи­лив­ши си­ву го­ло­ву. Вiн не по­во­ру­шив пальцем, не клiп­нув очи­ма, нi ра­зу не зiтх­нув, що бу­ває зна­ком ве­ли­кої си­ли по­чу­ван­ня в щи­ро­го ук­раїнця.

    А па­ру­бок пе­рес­тав па­цать но­га­ми, прос­тяг їх на тра­вi на всю їх дов­жи­ну, роз­зя­вив ро­та, вит­рi­щив очi га все ди­вив­ся на ту книж­ку, не миг­нув i ра­зу очи­ма, не­на­че в тiй книж­цi вiн ба­чив i той бла­го­дат­ний ху­тiр, де слу­жи­ла най­мич­ка, ба­чив i са­му най­мич­ку, i то­го Мар­ка, про кот­ро­го чи­тав Ра­дюк.

    Червоне по­лум'я ба­гат­тя свi­ти­ло на ту гру­пу, об­ли­ло чер­во­ним кольором бi­лу дi­до­ву со­роч­ку, си­ву бо­ро­ду, й йо­го тем­не пох­му­ре ли­це, i си­вi, низько на­вис­лi над очи­ма бро­ви.

    Радюк скiн­чив i згор­нув книж­ку. Онисько все си­дiв i не ру­шив­ся з мiс­ця, а па­ру­бок все ле­жав та ди­вив­ся на ту книж­ку, що ле­жа­ла згор­ну­та на тра­вi. Вплив був та­кий ве­ли­кий, як був ве­ли­кий Шев­чен­кiв ге­нiй, що пос­те­рiг тай­ну на­род­но­го сер­ця й по­езiї.

    Сам мо­ло­дий Ра­дюк за­ду­мавсь i си­дiв мовч­ки, до­ки не згас слiд то­го чи­тан­ня в йо­го ду­шi. Онисько пiд­вiв го­ло­ву й об­тер ру­ка­вом сльозу.

    - Я ще зро­ду не чув нi­чо­го кра­що­го од цiєї "Най­мич­ки", - про­мо­вив дiд та й знов по­хи­лив го­ло­ву, не­на­че од ве­ли­кої ва­ги й ве­ли­ко­го жа­лю.