Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 56)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6119
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6622
    Декотрим мо­ло­дим сту­ден­там вже й на­до­ку­чи­ла та роз­мо­ва. Во­ни прис­ту­пи­ли до дам. Ко­ванько вже дав­но й ву­хом не вiв про ту вче­ну роз­мо­ву, не слу­хав її й го­во­рив да­мам комп­лi­мен­ти. Ольга жда­ла, що Ра­дюк от-от пе­рес­та­не роз­мов­лять, ся­де ко­ло неї й обер­не тi гар­нi сло­ва й ус­та до неї. А Ра­дюк все обер­тав­ся до її батька. Батько, не­на­че їй на злiсть, за­чi­пав йо­го, роз­ка­зу­вав йо­му про яко­гось се­ля­ни­на То­пил­ку. Ольга вже по­ча­ла сер­диться на батька, бу­ла сер­ди­та i на то­го То­пил­ку, i на тi ук­раїнськi пiс­нi, й на все.

    Вона вста­ла й смi­ли­во пе­рей­шла за­лу од кут­ка до кут­ка як­раз про­ти Ра­дю­ка. Вiн на неї й не по­ди­вивсь. Во­на зу­мис­не за­го­во­ри­ла го­лос­но до Ка­те­ри­ни, йду­чи проз йо­го, а вiн все ба­ла­кав. На­реш­тi, во­на од­чи­ни­ла ро­яль i вда­ри­ла по кла­вi­шах ве­се­ло­го вальса, а Ра­дюк тiльки пi­дiй­няв на кiлька нот го­лос i не по­ди­вив­ся на­вiть на ро­яль! Ольга по­чу­ва­ла, що сльози пiдс­ту­па­ють до її очей, що во­на от-от зап­ла­че. Од йо­го кра­си во­на нi­би очам­рi­ла i вже хо­тi­ла спе­ре­сер­дя стук­нуть вi­ком ро­яля, як Ра­дюк встав ра­зом з Даш­ко­ви­чем i пi­дiй­шов до ро­яля. То­дi во­на дуж­че й го­лос­нi­ше заг­ра­ла, її поп­ро­си­ли зас­пi­вать.

    - Чи не спi­ваєте ви ча­сом на­род­них ук­раїнських пi­сень? Я б ду­же вас про­хав зас­пi­вать якої-не­будь ук­раїнської пiс­нi! Я люб­лю вся­ку му­зи­ку, але як тiльки по­чую один акорд на­род­ної пiс­нi, ме­ло­дич­ної й гли­бо­кої, то вся моя ду­ша стри­во­житься до са­мо­го дна! Та ме­ло­дiя, як огонь, прой­має ме­не до са­мо­го сер­ця, до ду­шi. Я так i чую в тiй пiс­нi все го­ре ук­раїнсько­го на­ро­ду, пе­ре­бу­те за ти­ся­чу год! - про­мо­вив Ра­дюк до Даш­ко­ви­ча.

    Ольга по­ди­ви­лась на йо­го i за все йо­му ви­ба­чи­ла. Во­на про­си­ла про­ба­чен­ня, що не вмiє спi­вать нi од­нi­сiнької ук­раїнської пiс­нi. По­чав­ши ти­хо аком­па­ну­вать, во­на зас­пi­ва­ла фран­цузький ро­манс, в кот­ро­му не бу­ло нi му­зи­ки, нi ме­ло­дiї. Ро­манс був на­вiть чуд­ний. Од­на­че Ольга ма­ла ду­же гар­ний го­лос i спi­ва­ла не­по­га­но. Всi хва­ли­ли її, хто щи­ро, а хто й не щи­ро. Тiльки Ра­дюк не пох­ва­лив, ще й ска­зав, що сiльська ук­раїнська пiс­ня в де­сять раз кра­ща й по­етич­нi­ша од уся­ких ро­ман­сiв, i при то­му зга­дав чу­до­вий Га­лин го­лос й її пiс­нi.

    Деякi гос­тi по­ча­ли про­сить Ка­те­ри­ну зас­пi­ва­ти. Ка­те­ри­на од­ма­га­лась, од­на­че сi­ла й зас­пi­ва­ла руський ро­манс, тро­хи кра­щий од фран­цузько­го, її го­лос i справ­дi був ду­же доб­рий, кра­щий, нiж в Ольги, од­на­че її мен­ше хва­ли­ли й дя­ку­ва­ли.

    Тим ча­сом Ра­дюк по­чав про­щаться. Вiн поп­ро­щав­ся з ха­зяїном i ха­зяй­кою i по­тiм пi­дiй­шов до Ольги. Во­на по­ди­ви­лась на йо­го зди­во­ва­ни­ми очи­ма, бо не спо­дi­ва­лась, що вiн пi­де, лед­ве звер­нув­ши на неї вва­гу. Ра­дюк смi­ли­во по­дав їй ру­ку й гля­нув в ли­це. Тiльки те­пер впер­ше вiн дiз­нав­ся, що з її ли­ця, гар­но­го й мо­ло­до­го, дих­ну­ло на йо­го чимсь надз­ви­чай­но ми­лим! Блис­ку­чi очi й свi­жi ус­та вра­зи­ли йо­го так, що вiн не знав, що ро­би­ти, за­ша­мо­тав­ся й знов вдру­ге на­вi­щось пот­ру­сив її ру­ку.

    - Чого так ха­паєтесь до­до­му? - спи­та­ли йо­го ра­зом Сте­па­ни­да й Мар­та.

    - Вибачайте! Не маю ча­су. Тре­ба ще за­нес­ти де­якi книж­ки знай­омим сту­ден­там в ака­де­мiю, по­тiм за­бiг­ти в унi­вер­си­тет, по­тiм на своє жит­ло, а звiд­тiль тре­ба сьогод­нi бiг­ти на Лип­ки.

    - Просимо не за­бу­вать нас! - про­мо­ви­ли до йо­го Даш­ко­вич i Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - I чо­го ти ле­тиш? Хi­ба ж тут ха­та не теп­ла, лю­ди не доб­рi, дiв­ча­та не гар­нi? - ти­хо ше­по­тiв Ра­дю­ко­вi на ву­хо Ко­ванько, ос­мi­ха­ючись якось своїми ши­ро­ки­ми зу­ба­ми, а не гу­ба­ми.

    А Ра­дюк вже в од­ну мить опи­нив­ся на ву­ли­цi, дер­жа­чи пiд пах­вою книж­ки. Вiн не йшов, а на­че бiг по тро­ту­арi й тро­хи не штов­хав про­хо­жих. Вiн встиг за­нес­ти книж­ки й в ака­де­мiю, за­бi­гав до двох знай­омих то­ва­ри­шiв, по­ки­нув­ши й їм кiлька кни­жок, був в унi­вер­си­те­тi, ще й встиг по­бiг­ти то­го ве­чо­ра на Лип­ки! В йо­го но­гах не­на­че бу­ла якась си­ла, що да­ва­ла їм лег­кiсть пти­чих крил, а в ду­шi бу­ло стiльки зав­зят­тя, що на­да­ва­ло йо­му жва­вос­тi й охо­ти.

    Пiсля ви­хо­ду Ра­дю­ка в за­лi Даш­ко­ви­ча ста­ло ти­хi­ше. Даш­ко­вич по­чав роз­мов­лять з слов'яна­ми про слов'янськi краї. Ольга зос­та­лась нi­би си­ро­тою, одiй­шла на­бiк та все ду­ма­ла про мо­ло­до­го Ра­дю­ка. Во­на так на­ди­ви­лась на йо­го вид, так нас­лу­ха­лась йо­го го­ло­су, що не­на­че й до­сi ба­чи­ла йо­го, чу­ла йо­го го­лос. Во­на при­га­ду­ва­ла, як вiн пi­дiй­шов до ро­яля, як за­го­во­рив до неї i про­сив зас­пi­вать ук­раїнської пiс­нi. "Але чо­му вiн не зос­тав­ся? Чо­го вiн так швид­ко пi­шов?" - пи­та­ла са­ма в се­бе Ольга й по­чу­ва­ла, що сльози от-от пiдс­туп­лять до очей. Її кра­сi кла­няв­ся ввесь iнс­ти­тут, за нею слiд­ком бi­га­ли на ба­лах, а Ра­дюк на­че че­рез си­лу про­мо­вив до неї сло­во! Во­на по­чу­ва­ла, що от-от зап­ла­че, ви­бiг­ла з за­ли до своєї кiм­на­ти, впа­ла на по­душ­ку й зап­ла­ка­ла. Сльози пер­шої чис­тої лю­бо­вi по­ли­лись з її очей. Во­на бiльше й не ви­хо­ди­ла до гос­тей.

    Катерина си­дi­ла до кiн­ця ве­чо­ра й пiш­ла до­до­му з не­ве­се­лою дум­кою, її об­ми­на­ли мо­ло­дi па­ни­чi, го­во­ри­ли з нею для зви­чай­нос­тi й за­раз ос­ту­па­лись од неї. Во­на пох­ню­пи­лась i за­ду­ма­лась нез­гiр­ше Ольги.

    Пiзно вер­нув­шись до­до­му й зас­вi­тив­ши свiт­ло, Ра­дюк в од­ну мить роз­дяг­ся i впав на пос­тiль. Вiн ухо­пив у ру­ки най­ближ­чу роз­гор­ну­ту книж­ку й хо­тiв чи­тать, але йо­го дум­ка бу­ла чимсь стур­бо­ва­на, та ще й ду­же, йо­го очi одiр­ва­лись од книж­ки й по­ди­ви­лись на скрип­ку. Ти­ша мерт­вої но­чi за­па­ну­ва­ла в ха­тi. Йо­му на сер­цi ста­ло чо­гось лег­ко й приємно, i йо­му зда­лось, нi­би з скрип­ки по­ли­лись чу­до­вi ме­ло­дiї. Та­ка ра­дiсть зди­ву­ва­ла йо­го й при­си­лу­ва­ла по­шу­кать при­чи­ни. I од­ра­зу на йо­го нi­би гля­ну­ли очi чор­нi, ве­се­лi й та­кi яс­нi, не­на­че з їх бриз­кав свiт навк­ру­ги. Вiн впiз­нав тi очi, той пог­ляд: то бу­ли Ольжи­нi очi. Вiн з очи­ма за­раз при­га­дав її вид, гар­ний i ве­се­лий.

    Помаривши хви­ли­ну, вiн знов узяв книж­ку в ру­ки й хо­тiв чи­та­ти, але тiльки очi йо­го бi­га­ли по па­пе­рi. Дум­ка ле­тi­ла десь да­ле­ко. На дум­ку йшла пiс­ня, на ду­шi бу­ло ве­се­ло. Якiсь чу­до­вi ме­ло­дiї на­ма­га­лись до йо­го, якiсь пиш­нi кар­ти­ни роз­гор­ту­ва­лись по­мiж ряд­ка­ми лист­кiв. Йо­му зда­ва­лось, що вiн ба­чить сце­ну, роз­кiш­не обс­тав­ле­ну й ос­вi­че­ну, що з тiєї сце­ни ллються ме­ло­дiї чу­до­во­го дi­во­чо­го го­ло­су. Той го­лос зда­вав­ся йо­му знай­омий… не­на­че Га­лин… Вiн од­вiв очi од книж­ки, i пе­ред йо­го ду­шею, не­на­че по­лум'ям, спах­ну­ла якась пиш­на квiт­ка теп­лих країв; як по­лум'я, во­на роз­гор­ну­лась, зац­вi­ла, за­пах­ла й об­ня­ла йо­го ду­шу й сер­це якимсь ве­ли­ким щас­тям. Та квiт­ка - то бу­ло ли­це Ольги, кот­ру вiн не­на­че ба­чив, нi­би во­на сто­яла пе­ред ним i ди­ви­лась на йо­го своїми блис­ку­чи­ми очи­ма; а кру­гом тих очей ли­ло­ся про­мiн­ня свi­ту й теп­ла. Ра­дюк зап­лю­щив очi, а та мрiя все сто­яла пе­ред ним, мов жи­ва. То­дi вiн уга­дав, що в йо­го ду­шi по­чи­нається щось ве­ли­ке, що по­вин­но ма­ти вплив на йо­го жит­тя. Вiн по­чу­вав, що но­ве по­чут­тя мiц­но й швид­ко нi­би при­гор­та­лось до йо­го сер­ця й грi­ло йо­го но­вим надз­ви­чай­ним вог­нем.

    Довго Ра­дюк хо­див по кiм­на­тi та все ду­мав та ду­мав. Вiн узяв скрип­ку й по­чав грать, але ме­ло­дiя му­зи­ки тiльки псу­ва­ла ту ви­со­ку ме­ло­дiю, кот­рою бу­ла на­ли­та вся йо­го ду­ша. Од ве­ли­кої вто­ми вiн упав на лiж­ко й по­чав за­си­пать. А та мрiя все сто­яла пе­ред ним i об­си­па­ла йо­го, як те лiтнє га­ря­че сон­це, теп­лим i яс­ним про­мiн­ням. Вiн зас­нув i в снi все ба­чив той са­мий вид, i про­ки­нув­ся вран­цi з пер­шою дум­кою про той вид. I лич­ко гар­ної ху­то­ря­ноч­ки, як зо­ря при схо­дi сон­ця, по­то­ну­ло в про­мiн­нi но­во­го свi­ту, по­вої кра­си.

    "Прощай, Га­лю! про­щай, сер­це. Чи я ж ви­нен, що сер­це моє не вольне? Хi­ба ж вольне сон­це, як не свi­тить i не грiє, ко­ли тре­ба, а схо­вається десь за чор­нi хма­ри i втра­чає свою си­лу; то знов зас­вi­тить i заб­ли­щить, ко­ли йо­му приз­на­чить за­кон на­ту­ри?"

    Не зна­хо­дя­чи при­чи­ни на­вi­даться до Даш­ко­ви­чiв, вiн не пi­шов до їх то­го дня. Але дру­го­го дня й при­чи­на знай­шлась: вий­шла но­ва книж­ка жур­на­лу, де бу­ла но­ва по­вiсть, що на­ро­би­ла то­дi та­ко­го га­ла­су в гро­ма­дянст­вi. Ра­дюк ухо­пив книж­ку й про­жо­гом по­бiг до Даш­ко­ви­чiв. Но­вий свiт в йо­го сер­цi так свi­тив i грiв! Вiн за­ба­жав, щоб той свiт зос­тав­ся в йо­му на все жи­вот­тя i не зга­сав до до­мо­ви­ни! йо­го жит­тя вже так доб­ре скла­да­лось! Вiн був та­кий пев­ний в своїй ма­те­рi­альнiй фор­ту­нi. А яким щас­тям на­да­ри­ла йо­го Ольга са­ми­ми оча­ми!

    Тим ча­сом у Даш­ко­ви­чiв, пiс­ля то­го ве­чо­ра, як був у їх Ра­дюк, бу­ла зов­сiм iн­ша сце­на. Встав­ши вран­цi дру­го­го дня, Ольга спи­та­ла в ма­те­рi: "Чи не знаєте, ма­мо, якої ук­раїнської пiс­нi? Ви б ме­не нав­чи­ли?"

    - А я оце тiльки що хо­тi­ла то­бi те са­ме ка­зать. Чи ба­чи­ла вчо­ра, яка те­пер на­ша мо­лод­не­ча? Тре­ба б то­бi нав­читься спi­вать ук­раїнських пi­сень. Те­пер пiш­ла та­ка по­ве­ден­цiя. Як пi­де­мо в ма­га­зи­ни, то ко­ли б не за­буться ку­пить буд­лi-який збiр­ник ук­раїнських пi­сень.

    - Коли ж то ми пi­де­мо? Я б хо­тi­ла за­раз вив­читься якої-не­будь, хоч од­ної.

Пошук на сайті: