Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 57)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6110
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6608
    - Бач, як при­па­ло! - ска­за­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, при­га­дав­ши гар­но­го мо­ло­до­го Ра­дю­ка. - Ко­лись я спi­ва­ла й на гi­та­рi гра­ла, а те­пер, ма­буть, усе по­за­бу­ва­ла. А при­не­си лиш гi­та­ру! мо­же, й зга­даю де­що.

    Ольга лед­ве знай­шла десь за­ки­ну­ту гi­та­ру й при­нес­ла ма­те­рi. На гi­та­рi те­лi­па­лась од­ним од­на стру­на. Тре­ба бу­ло по­си­лать в ма­га­зин за стру­на­ми. Ольгу бра­ла не­терп­ляч­ка: во­на вже по­чи­на­ла сер­диться. Тим­ча­сом, по­ки при­нес­ли стру­ни, в свiт­ли­цю всту­пи­ла Мар­та Си­до­рiв­на з Ка­те­ри­ною.

    - Чи не при­га­даєш, сест­ро, яких ук­раїнських пi­сень? Моя Ка­те­ри­на оце при­че­пи­лась, щоб я її вив­чи­ла, а я, як на то­геж, геть до­чис­та по­за­бу­ва­ла, - ка­за­ла Мар­та Си­до­рiв­на.

    Степанида Си­до­рiв­на тим ча­сом на­че­пи­ла стру­ни й по­ча­ла нез­руч­ни­ми пальця­ми брать акор­ди й спi­вать пiс­ню. Во­на по­ча­ла кiлька слiв i спи­ни­лась, бо зов­сiм за­бу­ла.

    - Пригадай-бо й ти, сест­ро, сло­ваї - поп­ро­си­ла во­на Мар­ту Си­до­рiв­ну.

    Марта Си­до­рiв­на на­га­да­ла кiлька куп­ле­тiв, i во­ни вдвох по­ча­ли спi­вать.в унi­сон "Ко­ти­ли­ся во­зи з го­ри", їх го­ло­си бу­ли та­кi сип­кi й хрип­кi, що мо­ло­дi доч­ки по­ча­ли смi­ятись.

    - Чи не пам'ятаєте якої iн­шої? Ця ду­же швид­ка, - ска­за­ла Ольга.

    Марта й Сте­па­ни­да по­ча­ли пе­ре­би­рать пiс­нi, якi пам'ята­ли, i знов за­тяг­ли сип­ки­ми го­ло­са­ми, їх го­ло­си бу­ли та­кi, що Даш­ко­вич в своєму ка­бi­не­тi, за­ко­па­ний в Ге­ге­ле­ву фi­ло­со­фiю, вий­шов до за­ли й спи­тав всмiш­ки.

    - Чи не на­ле­тi­ли ча­сом в вiк­на гал­ки? - ска­зав вiн, ог­ля­да­ючи свiт­ли­цю.

    - Та це ми так спi­ваємо пi­сень! - ска­за­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, смi­ючись.

    - А я ду­мав, що во­ро­ни! Ой, не спi­вай­те луч­че! Не­хай вже доч­ки спi­ва­ють, - ска­зав про­фе­сор i пi­шов знов до сво­го ка­бi­не­ту.

    Одначе всi пе­рес­пi­ва­нi пiс­нi не спо­до­ба­лись мо­ло­дим пан­нам, бо всi бу­ли ко­зач­ки до тан­цiв.

    - Як умiємо, так i пiємо! Ко­ли цих не хо­че­те вчиться, то де ж ми вам дос­та­не­мо кра­щих? - ска­за­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - Може, та­то знає? - ска­за­ла Ольга i вже хо­тi­ла бiг­ти до две­рей.

    - Мабуть, стiльки, скiльки й ма­ма! - од­ка­за­ла їй Мар­та Си­до­рiв­на.

    - А пок­лич, Ольго, ку­хо­вар­ку! Во­на ча­сом спi­ває ду­же гар­них пi­сень, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да.

    Ольга, за­був­ши на той час Тур­ман­шу й iнс­ти­тут, по­бiг­ла в пе­кар­ню й прик­ли­ка­ла ку­хо­вар­ку, кот­ра ввiй­шла в за­лу з по­за­ка­чу­ва­ни­ми ру­ка­ва­ми i на­пе­че­ним ли­цем.

    - Ти, Па­лаж­ко, спi­ваєш ду­же ба­га­то пi­сень. Зас­пi­вай на­шим пан­нам якої-не­будь гар­ної пiс­нi! - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на. - Во­ни хо­тять вив­читься.

    - Оце! узя­ла б та отут i спi­ва­ла, не­на­че дур­на дiв­ка! - ска­за­ла Па­лаж­ка, по­ду­мав­ши, що з неї глу­зу­ють.

    - Та ну-бо, не жар­туй, ко­ли те­бе про­сять! - вже сер­ди­лась Сте­па­ни­да.

    - Оце! їй-бо­гу, якось нi­яко­во! Як­би пак в пе­кар­нi, то й спi­ва­ла б, - ка­за­ла Па­лаж­ка, за­ту­ля­ючись ру­ка­вом.

    - Спiвай-бо, якої вмiєш най­кра­щої, - про­си­ла Ольга.

    - Якої ж? Хi­ба оцiєї: "Ой по­ли­ну, по­ли­ну - до­бу­ва­ти та­ла­ну!"

    - Та не го­во­ри, а спi­вай! Нам тре­ба знать го­лос, - вже по­важ­но ка­за­ла Сте­па­ни­да.

    Палажка му­си­ла спi­вать пiс­нi, а Ольга за­пи­су­ва­ла сло­ва i вчи­ла на фор­теп'янi го­лос. Швид­ко по­тiм обид­вi пан­ни, пi­дiб­рав­ши аком­па­не­мент, вчи­лись спi­ва­ти пiс­ню: "Ой по­ли­ну, по­ли­ну - до­бу­ва­ти та­ла­ну!" А тим ча­сом в обох у їх бу­ла дум­ка, що б то ска­за­ла на­чальни­ця iнс­ти­ту­ту, як­би во­на дос­вiд­чи­лась, що во­ни вчаться му­жицьких пi­сень од своєї ку­хо­вар­ки!

    Вже й пiс­ня бу­ла го­то­ва. Ольга й Ка­те­ри­на швид­ко вив­чи­ли й спi­ва­ли її чис­то по-українськiй, пiд­би­ра­ючись пiд Па­лаж­чин спiв. Дру­го­го дня Ольга тiльки що вста­ла вран­цi, за­раз сi­ла за фортєп'ян i знов про­мов­ля­ла сло­ва й го­лос тiєї пiс­нi.

    Вона та­ки пе­ре­мог­ла се­бе, бо вчи­ла її для Ра­дю­ка й дум­кою ба­жа­ла, щоб вiн, а не хтось iн­ший, її слу­хав. Во­на йо­го жда­ла, виг­ля­да­ла цi­лий день у вiк­но, не ос­ту­па­лась од вiк­на, ог­ля­да­ючи кож­но­го про­хо­жо­го.

    Надвечорй у вiк­нi май­ну­ло Ра­дю­ко­ве ли­це. Ольга на­си­лу вси­дi­ла на стiльцi. Во­на ба­чи­ла, як Ра­дюк не то що увiй­шов, а нi­би вско­чив у хвiрт­ку. Нез­чу­лась во­на, як рип­ну­ли две­рi i Ра­дюк всту­пив у свiт­ли­цю й по­дав но­ву книж­ку жур­на­лу.

    Мати за­раз вий­шла з кiм­на­ти, при­вi­та­лась до Ра­дю­ка ду­же лас­ка­во, за­раз на­вiть ви­тяг­ла з ка­бi­не­ту Даш­ко­ви­ча й при­ве­ла йо­го в за­лу.

    - Яка я ра­да, що ви при­нес­ли ме­нi но­ву книж­ку! - про­мо­ви­ла Ольга, i її очi так i си­па­ли iск­ра­ми, так i свi­ти­лись про­мiн­ням.

    Радюк те­пер тiльки при­ди­вив­ся доб­ре до Ольжи­но­го ли­ця, до очей, до брiв. Ли­це бу­ло та­ке свi­же й гар­не, як та мрiя, що так не­га­да­но вве­че­рi нi­би зац­вi­ла квiт­кою й при­ча­ру­ва­ла йо­го сер­це i взру­ши­ла йо­го ду­шу.

    "Боже мiй! яка ви­пе­ще­на кра­са! якi чу­до­вi ок­са­ми­то­вi бро­ви, якi про­ме­няс­тi очi!" - по­ду­мав Ра­дюк i по­чу­тив, що та­ких очей, та­кої кра­си ли­ця вiн ще не ба­чив. Роз­мов­ля­ючи з Ра­дю­ком, Ольга бист­ро ки­да­ла на йо­го очи­ма, а по­тiм по­ма­лу спус­ка­ла їх до­до­лу. Ра­дюк лед­ве ви­дер­жу­вав ма­гiч­ну си­лу тих очей. А Ользi так хо­тi­ло­ся сiс­ти за ро­яль i зас­пi­вать ук­раїнської пiс­нi! Во­на вста­ла, пе­рей­шла за­лу проз са­мий ро­яль, по­тiм ста­ла ко­ло ро­яля, i пок­лав­ши два пальцi на кла­вi­шi, за­че­пи­ла двi стру­ни, кот­рi сти­ха задз­ве­нi­ли i по­ти дзве­нi­ли, по­ки во­на сто­яла й дер­жа­ла ру­ку на кла­вi­шах.

    - Заграйте, будьте лас­ка­вi! - нас­мi­лив­ся Ра­дюк, на­реш­тi, поп­ро­сить її, i сам став ко­ло ро­яля.

    Ольга сi­ла, пок­ла­ла ру­ки на кла­вi­шi й за­ду­ма­лась. Во­на ви­би­ра­ла п'єсу, i швид­ко смут­на ме­ло­дiя по­ли­ла­ся по свiт­ли­цi. Як­би во­на заг­ра­ла ве­се­лої, то та ме­ло­дiя не так би Ра­дю­ко­вi вра­зи­ла сер­це. Смут­на му­зи­ка на­ве­ла на йо­го ба­га­то дум, взру­ши­ла сер­це, пов­не ко­хан­ня.

    - Моя Ольга вив­чи­ла не­дав­но но­ву пiс­ню! - не втер­пi­ла-та­ки ска­зать Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на.

    - Яку пiс­ню? Мо­же, яку ук­раїнську? - спи­тав Ра­дюк.

    - Еге! - од­ка­за­ла во­на.

    - А зас­пi­вай­те, ко­ли ва­ша лас­ка! - по­чав про­сить Ра­дюк ду­же лас­ка­вим го­ло­сом.

    - Я ще доб­ре не вив­чи­ла, - ти­хо про­мо­ви­ла Ольга й по­чер­во­нi­ла.

    Ольга взя­ла хап­ком пре­лю­дiю й по­ча­ла спi­ва­ти: "Ой по­ли­ну, по­ли­ну". Нев­ва­жа­ючи на те, що в iнс­ти­ту­тi во­на не вчи­лась спi­вать по-українськiй, во­на пе­рей­ня­ла щи­ро ук­раїнську iн­то­на­цiю, бо час­то чу­ла ук­раїнськi пiс­нi од няньки й ку­хо­вар­ки.

    Вона спi­ва­ла ду­же доб­ре, тiльки ук­раїнськi сло­ва так пе­рек­ру­чу­ва­ла на руський лад, що Ра­дю­ко­вi ста­ло нi­яко­во. За­те ж го­лос її, свi­жий i мо­ло­дий, про­ми­ку­вавсь з ме­ло­дiєю до са­мо­го сер­ця мо­ло­до­го хлоп­ця.

    - Я наз­би­рав ба­га­то пi­сень по се­лах i на­вiть за­вiв вже в но­ти. Я був би ду­же щас­ли­вий, як­би ви да­ли ме­нi на­дiю прий­нять од ме­не пос­лу­гу, взя­ти мої но­ти. Там є чу­до­вi й ори­гi­нальнi ме­ло­дiї.

    - Принесiть, ко­ли ва­ша лас­ка. Я ду­же люб­лю му­зи­ку, i хоч доб­ре ще не граю, але вчу­ся щод­ня, - про­мо­ви­ла Ольга.

    Тим ча­сом Даш­ко­вич, пос­лу­хав­ши пiс­нi, зга­дав свої Се­ге­дин­цi й роз­по­чав роз­мо­ву з Ра­дю­ком про на­род i ук­раїнську на­род­нiсть. По­чув­ши те, Ольга зля­ка­лась: во­на ба­чи­ла, що батько одiб'є со­бi Ра­дю­ка й не дасть i сло­ва про­мо­вить до йо­го. Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, на­зи­ра­ючи збо­ку, як доб­ра наг­ля­дач­ка, за­раз пос­те­рег­ла це й по­ча­ла вми­ку­ваться в роз­мо­ву, щоб зро­бить роз­мо­ву за­гальною для всiх. Во­на по­ча­ла роз­мо­ву про жi­но­че пи­тан­ня. Ра­дюк так i вхо­пив­ся за те пи­тан­ня. Вiн по­чав до­ка­зу­вать, що жен­щи­на по­вин­на ма­ти од­на­ко­ве пра­во з чо­ло­вi­ка­ми як на прос­вi­ту, так i на мiс­це в со­цi­ально­му жит­тi, та усе обер­тав­ся до Ольги, не­на­че там бiльше нi­ко­го й не бу­ло.

    - Коли в нас дiв­чат не пус­ка­ють в на­шi унi­вер­си­те­ти, то не­хай за­во­дять оп­рiч­нi, жi­ноцькi, - так скiн­чив свою роз­мо­ву Ра­дюк. - У нас з жен­щи­ною об­хо­дяться по-вар­варськiй, пос­та­ви­ли жен­щи­ну ду­же низько прос­вi­тою й на­укою, не­на­че за­су­ди­ли її зу­мис­не на зав­сiд­ню тем­но­ту й не­во­лю.

Пошук на сайті: