Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 71)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб6110
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6608
    Турман ще зро­ду не чу­ла та­кої шорст­кої роз­мо­ви, бо звик­ла слу­хать тiльки хвальбу своєму дi­лу. Та­кi ре­чi зда­лись їй ду­же не­де­лi­кат­ни­ми. Во­на за­мовк­ла й спус­ти­ла очi до­до­лу. Те ж са­ме зро­би­ла й її сест­ра. Обид­вi во­ни бу­ли ду­же зо­би­же­нi. Тур­ман хо­тi­ла змi­нить роз­мо­ву. Во­на осiд­ла­ла свою ключ­ку й по­ча­ла пог­ля­дать на Ра­дю­ка.

    - Вибачайте, що я вас спи­таю… Ви ча­сом не з чер­ке­сiв? - спи­та­ла Тур­ман в Ра­дю­ка.

    - Я пол­тавський чер­кес, - од­ка­зав Ра­дюк, смi­ючись.

    - Скажiть! А я ма­ла вас за чер­ке­са, див­ля­чись на ваш про­фiль. В мо­го дядька, римсько­го пос­ла, був один уря­до­вець з чер­ке­сiв, дос­то­ту та­кий, як ви! Я гля­ну­ла на вас та й йо­го зга­да­ла.

    - Нi! не маю чес­тi буть чер­ке­сом, - ска­зав Ра­дюк. i знов усе по­вер­тав роз­мо­ву на по­ки­ну­ту те­му.

    - Менi здається, що для жi­нок тре­ба та­ких са­мих шкiл, як i для нас. Нам не тре­ба та­ких жi­нок гра­финь! Нам не тре­ба кня­гинь! На­вi­що во­ни зда­ли­ся нам? Чи для то­го, щоб во­ни тiльки по­зi­ро­ва­ли в те­ат­ральних ло­жах i роз­си­па­ли ти­ся­чi кар­бо­ван­цiв з на­шої ки­ше­нi? Жен­щи­на не квiт­ка в теп­ли­цi, кот­рою ми тiльки по­вин­нi тi­шиться! Жен­щи­на не зiр­ка на не­бi, кот­ру ми тiльки по­вин­нi по­ети­зу­вать, скла­да­ти про неї вiр­шi. I той не доб­рий чо­ло­вiк, що сiє та пло­дить та­ких гра­финь та кня­гинь.

    Радюк прий­шов в па­фос i за­го­во­рив по-своєму: i одк­ри­то, i смi­ли­во, не вва­жа­ючи нi на ко­го. В йо­го очi блис­ну­ли, мо­же, й так, як у чер­ке­са. Тур­ман i мар­кi­за зди­ву­ва­лись. Во­ни впер­ше на вi­ку чу­ли, що їм в вi­чi та­ке го­во­рять. Ха­зяй­ка так са­мо по­ба­чи­ла, що дi­ло дiється ду­же не по-iнсти­тутсько­му, i по­ча­ла за­ми­нать роз­мо­ву.

    - А я з ва­ми не згод­жу­юсь, - про­мо­ви­ла Сте­па­ни­да Си­до­рiв­на, - на­ша до­ро­га ма­дам Тур­ман так ба­га­то доб­ра зро­би­ла зад­ля на­ших до­чок, що ва­ша дум­ка та гад­ка про iнс­ти­тут зов­сiм нi­чо­го не вар­та. Ви роз­но­си­те ци­вi­лi­за­цiю з цент­ру на країну, - ска­за­ла во­на, обер­та­ючись до Тур­ман i про­мов­ля­ючи сло­во в сло­во тi сло­ва Тур­ман­шi, кот­рi ко­лись во­на чу­ла i кот­рi во­на доб­ре пам'ята­ла.

    Турман так за­каш­ля­лась, що вий­ня­ла хус­точ­ку й прик­ри­ла нею рот, не­на­че звiд­тiль от-от ма­ла по­тек­ти кров потьока­ми.

    "Це який­сь дра­кон ре­во­лю­цiї! Це який­сь вар­вар країни!" - по­ду­ма­ла Тур­ман­ша й по­ча­ла жал­ку­вать за Ольгою. Щоб зас­по­коїть тро­хи Ра­дю­ка й пi­дiй­ти пiд йо­го пог­ляд, Тур­ман по­ча­ла роз­ка­зу­вать про пе­тер­бурзьких вче­них i по­етiв, не­на­чеб­то во­на й справ­дi ро­да­лась з ни­ми. Во­на зга­да­ла про лi­те­ра­тур­нi ве­чо­ри, про пуб­лiч­нi лек­цiї i ве­ла роз­мо­ву зов­сiм то­го­час­ну й нi­би лi­бе­ральну.

    Гур! гур! гур! щось за­гур­ко­тi­ло по­пiд вiк­на­ми й стих­ло. То пiд­ко­ти­лась ка­ре­та пiд Даш­ко­ви­чiв дiм i ста­ла. Всi в за­лi знов за­во­ру­ши­лись.

    - Хто приїхав? Хто приїхав? - по­чу­лось в за­лi. - Рек­тор ака­де­мiї, єпис­коп! мит­ро­по­лит! - од­ка­зу­ва­ли де­якi гос­тi. Ха­зяїн ухо­пив свiч­ку й пi­шов стрi­чать гос­тя аж до две­рей. Возд­ви­женський за­бi­гав по за­лi, вхо­пив здо­ро­во­го кан­де­ляб­ра й про­тов­пом по­бiг i со­бi. Две­рi в за­лу од­чи­ни­лись, i ту­ди ввiй­шов ста­рий ар­хi­манд­рит. На йо­го гру­дях за­лис­нiв ар­хi­манд­ри­чий хрест, i по­тiм заб­ли­ща­ло йо­го пов­не ли­це з чу­до­вою дов­гою бо­ро­дою. За­раз за ним увiй­шов у за­лу то­дiш­нiй ка­фед­ральний про­тоєрей, тон­кий, ви­со­кий, кан­ди­бас­тий, з ви­со­кою ка­ми­лав­кою на го­ло­вi. Всi да­ми в за­лi вста­ли, пi­дiй­шли до ар­хi­манд­ри­та за бла­гос­ло­вен­ням i по­цi­лу­ва­ли йо­го в ру­ку. Вiн сам пiдс­ту­пив до Тур­ман­шi й по­дав їй ру­ку. Все в за­лi за­ше­лес­тi­ло. Возд­ви­женський туп­цяв ко­ло йо­го. Ха­зяїн поп­ро­сив но­вих гос­тей до гос­тин­ної, да­лi за за­лою. Ду­хов­нi осо­би пiш­ли ту­ди й по­сi­да­ли ок­ро­ми од гос­тей i бiльше не ви­хо­ди­ли до за­ли, де па­ну­ва­ла спо­ку­са ми­ру. Ха­зяй­ка взя­ла по­пiд ру­ки Тур­ман­шу й по­ве­ла її до тiєї са­мої гос­тин­ної. За нею по­бiг­ла гра­цi­оз­но й мар­кi­за, вда­ючи з се­бе мо­ло­ду лi­со­ву лань. Вся та ком­па­нiя за­шу­мi­ла шов­ком, пе­ре­су­ну­лась че­рез за­лу й схо­ва­лась за дру­ги­ми две­ри­ма. В за­лi зос­та­лась пуб­лi­ка мо­лод­ша й ниж­ча чи­на­ми, зос­та­лись са­мi "коз­ли­ща".

    Переходячи до гос­тин­ної, Тур­ман по­ча­ла ше­по­тiть Ользi по-фран­цузькiй.

    - Mon en­fant! (Моє ди­тя! (франц.) чи ти зов­сiм за­ру­че­на з тим мо­ло­дим кра­су­нем?

    - Де там за­ру­че­на! Вiн тiльки за­ли­цяється до ме­не.

    - I ти пi­деш за йо­го? Вiн та­кий гар­ний, а твоє сер­це та­ке мо­ло­де.

    - Я не ду­маю йти за йо­го, хоч вiн i гар­ний, - ска­за­ла Ольга.

    - Та вiн, на­дiсь, ре­во­лю­цi­онер, отой Ра­дюк! Ой, во­но щось ду­же не­без­печ­не! Вiн, пев­но, бу­де в тюр­мi! Йо­му не ми­нуть Си­бi­ру! Хi­ба ж ти не чу­ла, як вiн з да­ма­ми го­во­рить?

    - Я за йо­го не пi­ду, - ска­за­ла Ольга. - Ко­ли ви ме­нi не ра­ди­те, то й не пi­ду.

    - I доб­ре зро­биш! Чи то­бi ж тре­ба та­кої па­ри? Чи вiн же па­ра то­бi, то­бi, Ольго! Без чи­нiв, без знач­но­го ймен­ня i, ма­буть, з по­рож­нi­ми ки­ше­ня­ми! То­бi тре­ба чи­ма­ло­го па­на з твоїм ви­хо­ван­ням, з твоєю кра­сою! Що го­бi з йо­го кра­си? Прив­чись стать ви­ще од сво­го сер­ця й па­нуй над сер­цем. Чуєш, Ольго! То­дi тiльки ти па­ну­ва­ти­меш над чо­ло­вi­ка­ми. То­дi тiльки ти бу­деш щас­ли­ва.

    Так ра­ди­ла Тур­ман Ользi, ниш­ком ше­по­чу­чи їй на ву­хо.

    Гур, гур! знов за­гур­ко­тi­ло пiд вiк­на­ми, i ха­зяїн ви­бiг з тiєї нi­би ке­лiї до за­ли стрi­чать гос­тя. В за­лу всту­пив який­сь пред­сi­да­тель, зов­сiм ли­сий. В две­рях за­ли не­на­че схо­див пов­ний мi­сяць, зiй­шов i став се­ред за­ли. На гру­дях в йо­го бу­ло на­чеп­ле­но ба­га­то хрес­тiв. Пiд ру­ку з ним йшла йо­го жiн­ка, товс­та, чер­во­на на вид, вся в ок­са­ми­тi. Пред­сi­да­тель на­че по­тяг її че­рез за­лу, як па­ра во­лiв тяг­не ко­пи­цю сi­на на сi­но­жа­тi. Даш­ко­вич при­вi­тав їх i по­вiв у ма­лу гос­тин­ну.

    Ще за­гур­ко­тi­ло кiлька раз, ще всту­пи­ло в за­лу кiлька си­вих го­лiв, i всi во­ни пе­ре­хо­ди­ли в гос­тин­ну. В за­лi зос­тав­ся са­мий дрiб'язок, пан­ни та па­ни­чi.

    Дверi в ту гос­тин­ну, де си­дi­ли "iзбран­нi", аж бли­ща­ли од ве­ли­ко­го свiт­ла, хоч i в за­лi бу­ло не по­но­чi. Се­ред гор­ни­цi ви­сi­ла блис­ку­ча люст­ра, на стi­нах го­рi­ли лам­пи, на сто­лi сто­яв кан­де­лябр. Бу­ло знать, що хо­зяй­ка жда­ла в той ве­чiр не прос­тих гос­тей. Стiл аж вги­нав­ся пiд ва­рен­ням, ви­ног­ра­дом, ка­ву­на­ми, гру­ша­ми й пляш­ка­ми.

    Вся гос­тин­на в той час бу­ла ду­же цi­ка­вою кар­ти­ною. На ка­на­пi, на пер­шо­му мiс­цi си­дi­ла Тур­ман­ша в до­ро­гiй ту­рецькiй ша­лi, i зда­ва­лось, що во­на не си­дi­ла, а стир­ча­ла своєю ви­со­кою пос­тат­тю. По­руч з нею ар­хi­манд­рит з пов­ним ли­цем i чер­во­ни­ми виш­не­ви­ми гу­ба­ми. По­бiч йо­го си­дiв про­тоєрей з чор­ною бо­ро­дою. Ко­ло про­тоєрея си­дi­ла ли­са го­ло­ва, вся блис­ку­ча, не­на­че ви­по­лi­ру­ва­на. За пред­сi­да­те­лем си­дi­ли ту­зи уря­до­во­го круж­ка з си­ви­ми го­ло­ва­ми, а там да­лi си­дiв Возд­ви­женський, вже си­вий, аж бi­лий, а за ним жов­тi­ло Даш­ко­ви­че­ве ли­це з си­нi­ми поп­ру­га­ми по­пiд очи­ма, i бi­лi­ла йо­го си­ва обст­ри­же­на го­ло­ва. По дру­гий бiк сто­ла си­дi­ла ха­зяй­ка; ко­ло неї за­раз си­дi­ла Пур­вер­се i ще кiлька дам ста­рих з си­ви­ми на­чо­са­ми на го­ло­вi. Гля­нув­ши на той ста­ре­чий збiр, мож­на бу­ло по­ду­мать, що на йо­го го­ло­ви тiльки що впав iнiй i пот­ру­сив усiх си­ви­ною. Од­на Ольга, при­ту­лив­шись на стiльцi за ма­тiр'ю, бли­ща­ла, як ал­маз, як зо­ря се­ред хмар­но­го не­ба. Всi ста­ре­чi пос­та­тi зда­ва­лись чор­ни­ми хма­ра­ми врiв­нi з її свi­жим i гар­ним мо­ло­дим ли­цем.

    Всi во­ни роз­мов­ля­ли не­го­лос­но i все роз­мов­ля­ли про мо­ло­дих, про но­вих лю­дей, якi те­пер нас­та­ли на свi­тi.

    Тим ча­сом Ко­ванько торк­нув Ра­дю­ка й ска­зав йо­му:

    "А хо­дiм i ми в ту гос­тин­ну та пос­лу­хаємо, за що то те­ре­ве­нять отi си­вi го­ло­ви та ду­хов­нi пер­со­ни!"

    - А хо­дiм, справ­дi, та пос­лу­хаємо, - ска­зав Ра­дюк. Йо­му ду­же хо­тi­лось зiг­на­ти злiсть на мар­кi­зах.

    Обидва во­ни ввiй­шли в гос­тин­ну й смi­ли­во сi­ли збо­ку на стiльцях. Всi, по­ба­чив­ши те, аж од­вер­ну­ли но­си на­бiк.

    Всi тi гос­тi тiльки що су­ди­ли мо­ло­дих лю­дей i за­мовк­ли, по­ба­чив­ши Ра­дю­ка й Ко­ванька. Ар­хi­манд­рит i про­тоєрей на­вiть по­на­ду­ва­лись, що та мо­лод­не­ча так смi­ли­во сi­ла близько ко­ло їх, тро­хи не ря­дом. А Тур­ман­ша все блис­ка­ла своїми за­па­ли­ми очи­ма на Ра­дю­ка. Во­на бу­ла зла на то­го вар­ва­ра за йо­го роз­мо­ву, не пос­ма­че­ну анi криш­ки комп­лi­мен­та­ми й хвальбою.

Пошук на сайті: