Іван Нечуй-Левицький - Хмари (сторінка 85)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.docx554 Кб5926
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hmari.fb2741 Кб6513
    - Хвалить бо­га, не на нас. Бог хра­нив якось! Це вiн стрi­ляє на сво­го при­ше­ле­пу­ва­то­го двор­ни­ка. А он­деч­ки в хвiрт­ку вхо­дить наш Ду­нiн-Лев­чен­ко. Од­же ж як­раз вiн пот­ра­пить пiд ку­лi!

    - Ой, ли­шеч­ко! Ще, бо­ро­ни бо­же, й по­ля­же отам над­во­рi пiд ку­ля­ми! - бiд­ка­лась Га­ля жар­тов­ли­во.

    Незабаром в свiт­ли­цю всту­пив Ду­нiн-Лев­чен­ко й поз­до­ров­кавсь.

    Його поп­ро­си­ли сi­да­ти за стiл.

    - Що це в вас за ха­зяїн та­кий крик­ли­вий та га­лас­ли­вий? - спи­тав гiсть.

    - Та це ми отут осе­ли­лись i справ­дi не­на­че пiд са­мою твер­ди­нею та пiд рул­ка­ми гар­мат, - смi­явсь Ра­дюк, - наш гос­по­дар ду­же оп­риш­ку­ва­тий та який­сь за­во­дi­яка: страх як лю­бить стрi­лять! - ска­зав Ра­дюк.

    - Я бо­ялась, що й ви так i по­ко­ти­тесь пiд йо­го ку­ля­ми, - ска­за­ла Га­ля, на­лив­ши ста­кан чаю й по­да­ючи гос­те­вi.

    - В ме­не й не труд­но влу­чить. Влу­чив би од­ра­зу, бо я не ду­же-то швид­кий: несп­ло­ха втiк би й да­ле­ко б не за­бiг, - ска­зав гiсть, ос­мi­ха­ючись.

    - Ог i спа­си­бi то­бi, Пав­ле Ан­то­но­ви­чу, що дав ме­нi знать про своє жит­ло. Ме­нi до­ве­деться час­тенько за­бi­гать до те­бе, бо нам пот­рiб­на твоя го­ло­ва.

    - Ну, в ме­не не та­ка ж зав­бiльшки го­ло­ва, як ко­па, як ка­за­ла па­нiя Ви­со­ка про свою го­ло­ву, - смi­явсь Ра­дюк.

    - Чи та­ка, чи не та­ка зав­бiльшки, як по­лу­кi­пок, а все-та­ки го­ло­ва. Бу­де­мо ра­диться гур­том, до якої пра­цi нам ста­вать те­пе­реч­ки. Мої iме­ни­ни пiс­ля­завт­ра. При­ходь, будь лас­ка, до нас, та по­ба­ла­каємо, та по­ра­ди­мось. Ще й мiй та­то, й ма­ти не виїха­ли. Мiй та­то те­бе лю­бить, пи­тав про те­бе. I ма­ма до те­бе при­хильна. При­ходь же, не за­бу­вай­сь! Зiй­деться, на­дiсь, ба­га­то моїх то­ва­ри­шiв та дав­нi­ших знай­омих. По­ба­чи­мось й з ни­ми, по­ки не роз­лiз­лись по свi­тi, як ру­дi ми­шi.

    - Добре! Прий­ду, але не си­дi­ти­му дов­го, бо моя жiн­ка пла­ка­ти­ме тут без ме­не з нудьги.

    - От та­ки й пла­ка­ти­ме! А мо­же, й не пла­ка­ти­ме? Це ще ви­ла­ми пи­са­но, - ска­за­ла Га­ля.

    - Та, ска­за­ти прав­ду, в Києвi жiн­ки не ду­же-то пла­чуть та по­би­ва­ються за своїми чо­ло­вi­ка­ми, бо в мiс­тах чо­ло­вi­ки не ду­же дер­жаться ха­ти, - ска­зав гiсть.

    - А я, со­бi на ли­хо, се­лян­ка, а не го­ро­дян­ка. В се­лах, бач­те, тро­хи iн­шi зви­чаї, нiж в мiс­тах. Я пе­ред­по­чу­ваю, що ме­нi на­вiть бу­де труд­но звик­нуть до мiс­та, приз­ви­чаїться до ту­теш­нiх лю­дей та їх зви­чок, - ска­за­ла Га­ля.

    - А вга­дай, хто тiльки що то­бi кла­нявсь? - ска­зав гiсть.

    - Тимошкевич? Мi­рош­ни­чен­ко? - спи­тав Ра­дюк нав­ман­ня.

    - Кованько! ве­се­лий Ко­ванько! Пи­тав, де ти осе­ливсь, i ка­зав, що за­раз-та­ки до те­бе зай­де, - ска­зав гiсть.

    - От i га­разд! Цей чо­лов'яга й справ­дi ве­се­лий, приємний, але ме­нi вiн при­па­дав до впо­до­би ко­лись пе­ред­нi­ше, а те­пе­реч­ки вже нi; ко­лись по­до­бавсь ме­нi своїми жар­та­ми та без­жур­ною вда­чею, до­ки ми не пос­та­ви­ли на­цi­ональної спра­ви на по­важ­ний на­уко­вий грунт. Вiн, здається, лег­ко­важ­на, лег­ко­дум­на лю­ди­на, хоч i приємна, бо ве­се­ла та без­жур­на.

    - Така, що лад­на по­вер­нуть на жар­ти ча­сом та­кi по­важ­нi ре­чi, з кот­ри­ми не ли­чи­ло б жар­ту­вать, - пе­ре­бив йо­го роз­мо­ву гiсть.

    - Еге ж! Ти доб­ре вга­дав. В Ко­ванька цi ве­се­ло­щi та жар­ти, пев­но, од то­го, що вiн їсть та п'є доб­ре i що в йо­го шлу­нок швид­ко пе­рет­рав­лює уся­кий по­жи­вок. Та в йо­го й ки­ше­нi та­ки не по­рож­нi i го­ло­ва не зас­но­ва­на кло­по­том та жур­бою, - ска­зав Ра­дюк.

    - Либонь во­но так. Я в йо­го не при­мi­чаю мiц­ної пiд­бiй­ки в жар­тах та смiш­ках, - ска­зав Ду­нiн-Лев­чен­ко, впер­ше на вi­ку пiд­во­дя­чи пiд кри­ти­ку сво­го знай­омо­го.

    - Яка там в йо­го пiд­бiй­ка? Це в йо­му об­рiк грає, як ка­жуть на се­лi, то вiн i хви­цає, i бри­кає, i ре­го­тить, - го­во­рив Ра­дюк.

    Галя за­ре­го­та­лась, аж ло­жеч­ку ви­пус­ти­ла з рук, уяв­ля­ючи со­бi, як-то хви­цає той брик­ли­вий Ко­ванько, мов ко­ня­ка.

    - От i ме­нi за­ма­ну­лось по­ба­чить на свої очi то­го ва­шо­го ве­се­ло­го знай­омо­го, який вiн на стать та на масть, - ска­за­ла Га­ля, смi­ючись.

    - То й по­ба­чиш не­за­ба­ром. Цей швид­ко при­бi­жить до нас, - ска­зав Ра­дюк. - Ще як ми бу­ли сту­ден­та­ми, я йо­го ду­же лю­бив за йо­го ве­се­лу вда­чу, але вiн ча­сом бу­ло вже геть-то нас­ти­рається з своїми жар­та­ми. Так бу­ло об­рид­не та ос­то­гид­не, що я ча­сом був ла­ден тi­кать од йо­го або за­пи­раться на за­мок. Оце ча­сом бу­ло по обi­дi ле­жу со­бi на лiж­ку та од­по­чи­ваю, чи­таю якусь цi­ка­ву книж­ку. Вiн рип у ха­ту! та й при­че­питься з жар­та­ми. Так i при­лип­не, як шевська смо­ла!

    - Кидай книж­ку та вста­вай! Хо­дiм гу­лять на го­ру до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка. Ле­жить оце м'яло, оцей ле­жень, не­на­че ко­ло­да! Хо­дiм! Вста­вай-бо, пiч­ку­ре! - бу­ло кри­чить вiн та ре­го­тить.

    Менi не хо­четься вста­вать, бо я ще не од­по­чив га­разд. Та й са­ме на­чи­тав цi­ка­ве мiс­це. Вiн ме­нi за­ва­жає, од­ри­вае мої нап­ру­же­нi дум­ки.

    - Та од­че­пись со­бi! Дай хоч до­чи­таю до кiн­ця мо­но­лог, - бу­ло ка­жу до йо­го.

    - Кидай iк дiдьку тi мо­но­ло­ги та хо­дiм на Вла­ди­ми­ро­ву го­ру до пам'ятни­ка; мо­же, там по­ба­чи­мо який мо­но­лог з чор­ни­ми очи­ма та бро­ва­ми, - ре­пе­тує вiн i вис­ми­кує в ме­не з рук книж­ку та ки­дає її аж у дру­гий ку­чок так, що во­на хур­чить лист­ка­ми, мов го­ро­бець.

    Я бу­ло серд­жусь та од­ма­га­юсь. Вiн то­дi ха­пає ме­не за но­гу й сми­кає, а по­тiм стя­гає з лiж­ка. Я ха­па­юсь за лiж­ко ру­кою. Вiн вис­ми­кує в ме­не з-пiд го­ло­ви по­душ­ку й шпур­ляє нею в две­рi, а по­тiм ха­пає ме­не за обид­вi но­ги й цуп­ри­кує з усiєї си­ли. А ру­ки в йо­го не­на­че за­лiз­нi. Я пус­каю ру­ки, i вiн ме­не стя­гає до­до­лу.

    Бачу бу­ло, що ме­нi не­пе­ре­лив­ки, встаю й одя­га­юсь, бо знаю доб­ре, що ця при­че­па, ця на­ха­ба вже не од­че­питься од ме­не спло­ха, на­по­ся­деться на ме­не ще гiр­ше i зро­бить-та­ки по-своєму. На йо­го на­хо­ди­ла ча­сом нудьга. А кни­жок вiн не лю­бив чи­та­ти, щоб чи­тан­ням роз­ва­жить се­бе та ро­зiг­на­ти нудьгу. То­дi вiн по­чи­нав жар­ту­вать з нудьги i тим, здається, роз­га­няв її. Я бу­ло встаю й му­шу одя­гаться та че­пу­риться, щоб вво­лить йо­го дур­ну во­лю та йти з ним, ку­ди по­тяг­не йо­го па­рок­сизм нудьги.

    - Знаєш що? А хо­дiм оце до Мi­рош­ни­чен­ка драж­ниться та смi­ятись з йо­го. Пев­но, ота ма­ца­пу­ра, оте вай­ло си­дить та чов­пе, бо хо­че буть ма­гiст­ром. Хо­дiм та нас­мiємось доб­ре, на­тi­ши­мось, а то­дi вже по­тяг­не­мо й йо­го з со­бою на про­гу­лян­ня. Втрьох бу­де ве­се­лi­ше.

    Я бу­ло вже йду з ним, ку­ди вiн схо­че, бо доб­ре знав, що од йо­го не од­че­пиш­ся й не одх­рес­тиш­ся спло­ха. Не вой­ду­ваться ж i не би­тись з ним. Йде­мо ми смi­ятись з тiєї ма­ца­пу­ри. При­хо­ди­мо до йо­го. Мi­рош­ни­чен­ко кiн­чав вже то­дi курс i ла­го­дивсь дер­жать ек­за­ме­ни. Вiн бу­ло по­вер­тає до нас свiй вид, пiд­во­дить тем­но-ка­рi очi, ти­хi та спо­кiй­нi, не­на­че в яко­гось буд­дiй­сько­го свя­то­го. Ко­ванько вбi­гав в ха­ту з ре­го­том та вска­ку­вав з кри­ком.

    - I си­дить же со­бi оця буд­дiй­ська ма­ца­пу­ра над лек­цi­ями в та­кий по­го­жий ве­чiр! Одя­гай­сь та хо­дiм на Вла­ди­мирську го­ру вит­рi­щать очi на пан­нiв, - кри­чить Ко­ванько.

    Мiрошниченко бу­ло вти­рить спо­кiй­нi очi в Ко­ванька й не об­зи­вається й сло­вом. Вiн i справ­дi то­дi був схо­жий на не­по­руш­ну ста­тую Буд­ди, ви­те­са­ну з ка­ме­ня. Ко­ванько по­чи­нав дра­ту­вать йо­го.

    - Ти хо­чеш буть ма­гiст­ром? Еге, хо­чеш? Приз­най­сь по прав­дi, - за­чi­пає бу­ло Ко­ванько.

    - Ну, не­хай i хо­чу. Що то­бi до то­го? - об­зи­вавсь Мi­рош­ни­чен­ко, про­ни­зу­ючи Ко­ванька своїми сли­винь чор­ни­ми спо­кiй­ни­ми, але вже сер­ди­ти­ми очи­ма.

    - Ти дур­нi­сiнько тiльки си­диш та ни­дiєш над оти­ми шпар­га­ла­ми. Ти нi­ко­ли не бу­деш ма­гiст­ром, - драж­нив Ко­ванько.

    - А ти звiд­кiль це знаєш? То­бi свя­тi ска­за­ли, чи що? - об­зи­вавсь зне­хо­тя Мi­рош­ни­чен­ко.

    - Менi це сни­лось у снi. А мої сни зав­сi­ди справд­жу­ються. Швид­ше я бу­ду абiс­сiнським ца­рем або ну­бiй­ським ар­хiєреєм, нiж ти бу­деш ма­гiст­ром. От по­ба­чиш. От по­наз­ди­виш­ся.

    - Ну, то й будь со­бi, чим там хо­чеш, чи ну­бiй­ським ар­хiєреєм, чи абiс­сiнським iм­пе­ра­то­ром, а ме­нi дай по­кiй, - го­во­рив спо­кiй­ним то­ном Мi­рош­ни­чен­ко.

    - Та, ко­ли ска­за­ти прав­ду, i ти сам швид­ше на­дi­неш на го­ло­ву який­сь ну­бiй­ський тюр­бан або якусь ну­бiй­ську ма­кiт­ру, нiж ма­гiс­терську то­гу. I, по прав­дi ска­зав­ши, то­бi та­ка ма­кiт­ра та чал­ма ба­га­то бiльше при­яли­чу­ва­ла б, нiж ма­гiс­терст­во, - за­чi­пав Ко­ванько.

    - Нехай бу­де й так, а ти од­че­пись од ме­не, бо я дi­ло роб­лю, - го­во­рив Мi­рош­ни­чен­ко.

Пошук на сайті: