Іван Нечуй-Левицький - Хрестини (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.docx)Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.docx34 Кб677
Скачать этот файл (Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.fb2)Ivan_nechuy_levickiy_hrestini.fb264 Кб933
    - А що, ста­рий! не ка­за­ла я прав­ду? Хоч моя невістка і струлівсько­го неп­ривітно­го код­ла, як ти ка­жеш, але во­на працьови­та і врод­ли­ва, хоч не­на­че й неп­ривітна на взір. Го­во­рить товс­тим го­ло­сом, не­на­че сер­диться, і рідко ко­ли осміхнеться, але во­на не ли­ха й по­мир­ли­ва: я ніко­ли й ли­хо­го сло­ва не чу­ла од неї.

    

    Настали жни­ва. Усі пішли на ро­бо­ту в по­ле. Як тільки сон­це ста­ва­ло на вечірньому прузі, ма­ти од­си­ла­ла невістку до­до­му ва­ри­ти ве­че­рю. При­хо­ди­ли з по­ля, - ве­че­ря вже бу­ла го­то­ва. Ста­ра ма­ти вже не по­ра­ла­ся ко­ло печі, од­по­чи­ва­ла, си­дя­чи на лаві, і сіда­ла за стіл за го­то­ву ве­че­рю. Во­се­ни Хо­ти­на по­би­ла й потіпа­ла на би­тельні ко­ноплі: ма­тері не тре­ба бу­ло ні би­ти, ні тер­ти ко­но­пель на тер­ниці. За пи­липівку до різдва во­ни вдвох нап­ря­ли півмітків на цілу ос­но­ву, хоч тоді невістка вже за­вагітніла.

    

    Після різдва в неділю Хо­ти­на, як вагітна мо­ло­ди­ця, од­говіла­ся пе­ред ро­ди­вом, а після ор­дані во­на об­ро­ди­ни­ла­ся. Ро­ди­во бу­ло не важ­ке. Ма­ти пок­ла­ла Хо­ти­ну в кімнаті на своєму ліжку на двох по­душ­ках. На ро­ди­во зап­ро­си­ли ба­бу-бран­ку, про­вор­ну Ївгу Ма­ка­ре­вич­ку, кот­ра ба­бу­ва­ла не тільки в мо­ло­диць, але й по па­нах на са­харні та на су­конній фаб­риці. Те­реш­ко зап­ро­сив у ку­ми во­лос­но­го стар­ши­ну Но­во­хацько­го та вчи­те­ле­ву жінку. На хрес­ти­ни зійшло­ся чи­ма­ло ха­зяїнів, та все ба­га­тирів. Прий­шло й два підпан­ки з са­харні з своїми жінка­ми шлях­тян­ка­ми. Те­реш­ко­ва ха­та бу­ла здо­ро­ва, хоч ко­нем гу­ляй, як ка­жуть на селі. Бу­ло де помісти­ти­ся, хоч гос­тей нас­хо­ди­ло­ся ба­га­то.

    

    Молодиці по­ра­лись ко­ло печі, гріли ок­ро­пи на купіль. Те­ре­щи­ха го­ту­ва­ла ба­га­ту за­кус­ку. Те­реш­ко по­на­ли­вав пляш­ки горілки, на­то­чив кілька пля­шок на­лив­ки. В хаті веш­та­ли­ся лю­ди, по­ра­ли­ся мо­ло­диці ко­ло печі, не­на­че в хре­щи­ка гра­ли в прос­торній хаті. Усім бу­ла ро­бо­та.

    

    - Але де ж оце нам пос­та­ви­ти шап­лик для ку­пе­лю? - спи­та­лась в ба­би Те­ре­щи­ха.

    

    - Кімната ду­же вузька та тісна: там не­ма де й по­вер­ну­ти­ся. А тут у хаті веш­та­ються лю­ди. Не мож­на ж та­ки при лю­дях роз­дя­га­ти мо­ло­ди­цю та са­жать в купіль, - да­ва­ла ра­ду ба­ба Ма­ка­ре­вич­ка.

    

    - Авжеж не мож­на. Де ж та­ки роз­дя­га­ти мо­ло­ди­цю при лю­дях, - го­во­ри­ли мо­ло­диці до ха­зяй­ки.

    

    - А купіль до­кон­че тре­ба зро­би­ти, бо так за­кон ве­лить, - обізва­ла­ся ба­ба-бран­ка. - Те­пер над­ворі од­ли­га, над­ворі по­тепліша­ло так, що мож­на в одній со­рочці хо­дить по дворі. Пос­та­ви­мо шап­лик у сінях не під бов­ду­ром та й по­са­ди­мо в купіль Хо­ти­ну. Лю­ди по сінях не веш­та­ються, то й ніхто не ди­ви­ти­меться, - ра­ди­ла ве­ли­ко­ро­зум­на ба­ба Ївга.

    

    - Одже ж ба­ба доб­ре ра­дять, - обізва­ли­ся мо­ло­диці. - Справді, в сінях бу­де най­кра­ще пос­та­ви­ти шап­лик: бу­де за очи­ма. Зійдуться гості на хрес­ти­ни, ся­дуть за стіл, то й ніхто не ри­па­ти­меться.

    

    - А в хаті гар­ми­дер, веш­тан­ня. Над­ворі теплісінько, зовсім од­лиг­ло, аж з стріх во­да ка­па, аж дзюр­ком дзюр­чить. Ось я ки­ну в жар два ка­мені, то як доб­ре роз­пе­чуться, то вкиньте в купіль, щоб мен­ше ок­ропів гріти, - на­пу­тю­ва­ла Ївга мо­ло­диць.

    

    - Як по­не­суть ди­ти­ну до хрес­та, то ми за­раз по­са­ди­мо по­роділлю в купіль. А по­ки ку­ма вер­нуться, то ми й ску­паємо й вве­де­мо Хо­ти­ну в кімна­ту, - ра­ди­ла од­на ба­ба.

    

    Під вікна­ми за­ма­нячіла ви­со­ка пос­тать в чорній шапці. Рип­ну­ли двері. В ха­ту ввійшов кум Но­во­хацький, чор­ня­вий та пос­тав­ний кра­сунь, в синьому су­кон­но­му жу­пані, підпе­ре­за­ний зе­ле­ним ши­ро­ким по­ясом. Він поз­до­ров­кав­ся з ха­зяїном та з гістьми, по­дав ру­ку Те­реш­кові й На­умові і поз­до­ро­вив їх.

    

    - А де ж ку­ма? - спи­тав він На­ума.

    

    - Учительша ска­за­ла, що за­раз прий­де; пішла в крам­ни­цю на­би­ра­ти на криж­мо, - обізвав­ся На­ум.

    

    Незабаром прий­шла й ку­ма, ски­ну­ла пальто й сіла на стільці ко­ло зас­те­ле­но­го білою ска­тер­тю сто­ла. Во­на бу­ла доч­ка зви­но­го­родсько­го уря­дов­ця і зовсім ски­ну­ла­ся на го­ро­дянську панію. Її яс­на сук­ня ду­же ки­да­лась у вічі своїм ярим кольором се­ред сви­ток та юбок на мо­ло­ди­цях та ба­бах.

    

    - Давайте ж, Ївго, мерщій ди­ти­ну, бо пе­че­ня пе­рес­ма­житься, до­ки ох­рес­тять ди­ти­ну. Час би вже й купіль лаш­ту­ва­ти.

    

    Баба Ївга опо­ря­ди­ла ди­ти­ну, доб­ре за­ку­та­ла в пе­люш­ки, ви­нес­ла з кімна­ти і по­да­ла кумі. Ку­ма вста­ла, одяг­ла пальто й за­ку­та­ла по­лою ди­ти­ну. Ди­ти­на пис­ну­ла й за­мовк­ла. Ку­ми пе­рех­рес­ти­ли­ся пе­ред об­ра­за­ми й вий­шли з ха­ти.

    

    Як тільки ку­ми вий­шли з ха­ти, мо­ло­диці зво­ру­ши­ли­ся, не­на­че розд­ра­то­вані бджо­ли в ули­ку. Пос­та­ви­ли шап­лик в сінях під бов­ду­ром, по­ча­ли ви­со­ву­ва­ти з печі ок­ро­пи, од­чи­ни­ли хатні двері, но­си­ли й ви­ли­ва­ли ок­роп в шап­лик, ли­ли відра­ми з діжки хо­лод­ну во­ду і вки­ну­ли два роз­пе­чені ка­мені, ще й роз­пе­че­ну, аж чер­во­ну, залізя­ку. Па­ра пішла по всіх сінях і вда­ри­ла в ха­ту в од­чи­нені двері. Хо­ти­ну ви­ве­ли в сіни, роз­дяг­ли й по­са­ди­ли в купіль.

    

    Тим ча­сом Те­ре­щи­ха за­хо­ди­ла­ся пряг­ти пря­же­ню. Ско­во­ро­да шквар­ча­ла з вишк­вар­ка­ми. По хаті пішов важ­кий сморід од ско­во­ро­ди. На­ум кра­яв хліб на столі і скла­дав скиб­ки куп­ка­ми по ска­терті. Мо­ло­диці ста­ви­ли для стар­ши­ни тарілки, кла­ли ножі й ви­дельця. Усі по­ра­ли­ся, не­на­че кру­ти­ли­ся по хаті. Ба­ба Ївга ха­па­ла­ся ко­ло ку­пе­лю, бо їй ду­же за­ба­жа­ло­ся ви­пи­ти ча­рок зо дві горілки. Во­на аж об­ли­за­ла­ся, як по­чу­ла но­сом па­хощі пе­чені че­рез двері, бо звик­ла до та­ких пот­рав, ба­бу­ючи по па­нах. Мо­ло­диці ха­па­ли­ся ко­ло ку­пе­лю, щоб ску­па­ти Хо­ти­ну, до­ки вер­нуться ку­ми. Во­ни підве­ли по­роділлю з шап­ли­ка і не по­ве­ли її за­раз в кімна­ту, а по­ча­ли одя­га­ти її там-та­ки в сінях. До­ки надіва­ли на неї со­роч­ку, во­на змерз­ла. Мо­ло­диці одяг­ли її по­хап­цем й од­ве­ли бо­су в кімна­ти і вкри­ли теп­лим ба­вов­ня­ним Те­реш­ко­вим пок­ри­ва­лом, ще й на­ки­ну­ли звер­ху ко­жух. Хо­ти­на на­си­лу нагріла­ся. Повітря в сінях тяг­ло в бов­дур і зас­ту­ди­ло по­роділлю, бо са­ме в той час, як одя­га­ли Хо­ти­ну, вер­ну­ли­ся ку­ми й од­чи­ни­ли сінешні двері і Хо­ти­ну прой­няв про­ни­зу­ва­тий вітрець.

    

    Старий Те­реш­ко про­сив кумів та гос­тей сіда­ти за стіл. Мо­ло­диці пос­та­ви­ли стра­ву. Ха­зяїн на­лив чар­ку горілки й ви­пив пе­редніше сам на привітан­ня до кумів та гос­тей. Потім він по­час­ту­вав ку­ма й ку­му й На­ума, поз­до­ро­вив­ши си­на й ба­жа­ючи щас­тя й здо­ров'я уну­кові. На хрес­ти­ни прий­шов і ста­рий дяк, а потім і вчи­тель. Гості їли, без­пе­рес­тан­ку пи­ли по чарці та ве­ли ве­се­лу роз­мо­ву. Во­ни сиділи й пи­ли до смер­ку і вже, як над­ворі по­ночіло, розійшли­ся до­до­му.

    

    - Прошу ж вас, ку­ме й ку­мо, і вас милі гос­тоньки; при­ходьте до ме­не завт­ра на по­лу­день, щоб «по­лос­ка­ти по­ви­вач», пи­ти пох­рес­ти­ни, - про­сив Те­реш­ко своїх гос­тей.

    

    Гості розійшли­ся. Зос­та­лась на ніч тільки ба­ба Ївга. Але опівночі Хо­ти­на не­на­че за­па­ли­ла­ся жа­ром. В неї по­ча­ла­ся га­ряч­ка. Во­на по­ча­ла сти­ха стог­на­ти. Те­ре­щи­ха стри­во­жи­ла­ся і не спа­ла цілу ніч. Ба­ба Ївга за­ду­ма­ла­ся й пох­ню­пи­ла го­ло­ву. А Хо­ти­на світом вже ле­жа­ла без пам'яті і все сти­ха про­мов­ля­ла щось за ди­ти­ну, за На­ума, за купіль, міша­ла На­ума й матір з купілем…

    

    Другого дня кум з ку­мою і де­котрі гості прий­шли «по­лос­ка­ти по­ви­вач», цеб­то пох­ме­ля­ти­ся після хрес­тин. Хо­ти­на ле­жа­ла на лаві, нак­ри­та чор­ним сук­ном, з вос­ко­вим хрес­ти­ком в ру­ках. Дяк чи­тав псал­тир сип­ким го­ло­сом після вчо­рашнього бен­ке­ту. На­ум сто­яв, не­на­че при­шиб­ле­ний. А Хо­ти­ни­на ма­ти впа­ла на ру­ки своєї доч­ки і не­на­че за­мер­ла й зак­ляк­ла. Тільки бу­ло чу­ти ти­хе жалісне го­лосіння:

    

    - Дочко моя, го­луб­ко моя! І ру­ченьки твої живі, і ли­ченько твоє жи­ве й рум'яне, тільки очиці твої мертві, вже не див­ляться на ме­не. Розп­лющ свої очі, по­ди­ви­ся на ме­не хоч раз. Ти не вмер­ла, ти жи­ва! Те­бе жив­цем пок­ла­ли на лаві, жив­цем пок­ла­дуть в до­мо­ви­ну. Доч­ко моя, го­луб­ко моя! на ко­го ж ти по­ки­даєш свою ма­леньку си­ро­ти­ну? Хто ж її го­ду­ва­ти­ме й дог­ля­да­ти­ме без те­бе? Встань же, моя го­луб­ко, та хоч по­го­дуй ди­ти­ну си­ро­ти­ну.

    

    Струлиха вхо­пи­ла за ру­ки Хо­ти­ну і по­ча­ла її підво­ди­ти. Од наг­лої нес­подіва­ної смерті своєї доч­ки во­на не­на­че збо­же­воліла. Лю­ди прис­ту­пи­ли, взя­ли Стру­ли­ху попід ру­ки й од­ве­ли в кімна­ту.

    

    1907 p.

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: