Борис Олійник - Урок

  УРОК
              І
Якось брів я звільна полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь,
                 як уплив
я в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.

Голубим я став, як голуб
із небесної купелі.
Став я зовсім невагомий,
ніби вечорова тінь.
Все минуле проминуло
спраглим видивом пустелі,
все моє сумне й веселе
одлетіло в голубінь.

Десь у мене за плечима
місто мляві сни бороло:
важко чахкали заводи,
тонко звискував метал.
Там без лагідних півтонів
кут вривавсь раптово в коло,
коло різко розгиналось
в прямовисну магістраль.

Думав я, що все на світі
тонко з'єднане у сутнім:
все на світі творить в зладі
неперервний колобіг.
Думалось:
          коли б не знав я
мову міста прямокутну,
то округлу тишу поля
вже пізнати б я не зміг.

Ще додумалося: в громі
молодих прокатних станів,
у засмаглих дужих буднях,
в пропотілих сорочках
місто творить тишу поля
ув оправі філігранній,
носить ніжність, як дитину,
на своїх важких руках.

Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий,
акварельний антураж.

От Венеція, скажімо,
голуба, немов гондола,
а чи Ріо-де-Жанейро,
як гарячий помаранч.
От би з'їхать з піраміди,
як в дитинстві - із стодолі
прямо в казку,
              проминувши
суєту, і сміх, і плач.

От лягти б на дикім пляжі,
як Адам один, без Єви,
і, забувшись, наслухати,
як осінньо спить Париж.
Чи, обнявши стан гітари,
завернути в... Крагуєваць.
(Стій! Я ж думав - до Мадріда
Крагуєваць? Що це й звідки?
Я вас не просив у вірш!)

Чи лягти під крону лавра,
вічного, як слава, древа...
"Кр-рагуеваць!" -
                  знову різко
полоснуло, ніби ніж...
"Кр-рагуєваць!" -
                  ніби черга автоматна.
(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
...Р-розколовся вірш).

Пам'ять блима, наче ватра...
Де це? Де це? Де ж це? Де?!!
Карту... Карту! Дайте кар-рту!!!
Серце, тихше. Тихше, серце!
(Автомат - у центр грудей).

Цвинтар... парти... цвинтар... парти...
Карта:
       Париж, Афіни, Белград...
Кр-ра-гу-в-ваць.
              Югославія
(Будьте ж прокляті ви, карти! І той...
                                  день).
Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом: тук...
(Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!)

Тихше. Тиша кане в камінь.
В тиші - зламане крило.
Все ж забуте під роками,
все ж травою поросло.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло.

Тридцять років одмінилось.
Скільки згадувати можна?
Оновилось покоління,
возродивсь втридцяте світ.
Вже сини нащадків носять,
як знамена переможні.
"Ви од пам'яті,- хтось хлипа,-
хоч онука вбережіть".
...Може й справді: хай та пам'ять
в нашім серці відболить?
              II
Син прийшов із школи.
                       Гучно полетів портфель під стіл.
Перед люстром окрутнувся.
                          Скоса зиркнув у вікно.
За балкон комусь петитом
                        таємниче засвистів.
Став нівроку. Чуб - на плечі.
                        Джинси, списані з кіно.
Я сказав педагогічно:
                    "Прибери портфель на стіл".
Він ліниво нахилився, буркнув: "Ну, почавсь урок".
"Пробачай мені, шановний,
                       але перше, ніж свистіть,
ти б нам з матір'ю повідав,
                        як з оцінками, синок?"
                         
Він скривився: "Ат, набридло,
                            я ж казав, що все гаразд".
Я нахмуривсь традиційно:
                           "Ти б, шановний, тон змінив,
це тобі не в класі, хлопче,-
                     нагадаю в котрий раз.
Я тобі не однокашник..."
                       "Добре, тату. Зрозумів".
Сірі очі. Білобровий. Вже під носом - перша тінь.
(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім...
                                     Ат, було).
"Знаєш, цей географ, тату..."
                          "Ти мені ці речі кинь!"
"Ця історичка..."
                              "Ти знову за своє, мені на зло?!"
(А підтекстом, підсвідоме
через пам'ять, мов крізь мрево:
"Крагуєвац ь".

Як вони тоді сиділи:
парами а чи по троє?
Про війну Столітню вчили
а чи про падіння Трої?

Чи й вони, як ми,
на парті імена свої лишали?
А можливо, що по карті
короля свого шукали?..)
І сказав йому повчально:
                        "Географію завжди
треба, сину, добре знати:
                        вчення - світ, невчення - тьма".
Посміхнувся він скептично,
                          гумку пожував: "Зажди.
То колись, у ваші роки...
                       Зараз білих плям нема.
Взяв собі квиток у касі,
                     і лети, а хочеш: їдь".
                      
Я постукав пальцем строго:
                          "Слухай, хлопче, і мовчи.
(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)
А. історію,- натиснув,- особливо, сину, вчи".

Що ж,- зітхнув,-
                 ти завше правий: роки, досвід і т. ін.
Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.
Тільки: цур! На цей раз, батьку,
                              йде розмова двох мужчин.
Я уже давно дорослий. Ти прогавив десь мене".

До паска потягся звично...
                        і від подиву осів:
Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.
Господи, коли ж це сталось?
                        Певне, й справді я осліп:
він уже дорослий зовсім!
                       Хто ж простить мене мені?!

"Слухаю,- сказав я хрипло.-
                            Викладай усе як є".
"Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:
от історія, скажімо.
                 Що вона мені дає?
НУ, було щось. Ну, минуло.
                    А життя ж іде вперед!
От розсудимо тверезо:
                     раз було, то вже нема?
А коли нема,
             що з того: сталося воно чи ні?

Зараз, тату, космос кличе.
                        Там проблем у мене тьма.
Ну, яке ракеті діло,
                  що було в старовині?!
Чи були троянські війни,
                       чи тих воєн не було б,
все одно злетить ракета,
                        бо в моїх руках ключі.
Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб.
І, коли я помиляюсь,
                    доведи, а не кричи".
         * * *
Все довкруг, як мусить бути:
входить вечір, мерхне даль.
Зійде сонце. Зайде сонце.
А затим настане ніч.
Як банально! Як прекрасно
все округлено в спіраль
гармонійно:
           так було вже
тисячу тисячоріч.

О стрункий світопорядок -
чергування вічний плин!
Все так мудро у природі:
день - за ніччю, ніч - за днем.
Батько, роль свою скінчивши,
віддає нащадкам кін.
Все минає, проминає:
день - за ніччю, ніч - за днем.
Ідеальний ритм природи:
батько вбитий,
              я - живу.
Ах, який світопорядок:
ну, поплакав - і забудь.
О жорстокий ритм природи:
вбиті
    падають в траву!
О зміїна мудрість кола:
ну, поплакав - і забудь.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло!

"Може, сину, й не було?"
"Може, й не було.
А... ти про що?"

                     III
"Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?"
"Ха! - соковите зареготав.- Не іронізуй, батьку,
                                             двадцяте жовтня.
Ти ж завтра іменинник".
"Хо-го! - відгукнувсь я у його стилі.- Все ж хоч
одну дату ти таки пам'ятаєш. А ще кажеш: до чого
мені та історія!" "Отаким, старий, ти мені подобаєшся...
в гуморі". "Ну, ще б пак! Завтра ж я народився.
Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року".
"0це точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там
сходило і заходило сонце? В життєписі великих кожна
деталь - на вагу золота",- він потягся до календаря,
веселий і нахабно юний.
"Не треба..." - перепинив я йому руку.
Ліниво знизав плечима:
"А то чому?"
"Там... кров".
"Та ти що-о?! - відсахнувся од мене ошелешено.-
Яка... кров? Де? Нічого не розумію".

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: