УРОК
              І
Якось брів я звільна полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь,
                 як уплив
я в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.

Голубим я став, як голуб
із небесної купелі.
Став я зовсім невагомий,
ніби вечорова тінь.
Все минуле проминуло
спраглим видивом пустелі,
все моє сумне й веселе
одлетіло в голубінь.

Десь у мене за плечима
місто мляві сни бороло:
важко чахкали заводи,
тонко звискував метал.
Там без лагідних півтонів
кут вривавсь раптово в коло,
коло різко розгиналось
в прямовисну магістраль.

Думав я, що все на світі
тонко з'єднане у сутнім:
все на світі творить в зладі
неперервний колобіг.
Думалось:
          коли б не знав я
мову міста прямокутну,
то округлу тишу поля
вже пізнати б я не зміг.

Ще додумалося: в громі
молодих прокатних станів,
у засмаглих дужих буднях,
в пропотілих сорочках
місто творить тишу поля
ув оправі філігранній,
носить ніжність, як дитину,
на своїх важких руках.

Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий,
акварельний антураж.

От Венеція, скажімо,
голуба, немов гондола,
а чи Ріо-де-Жанейро,
як гарячий помаранч.
От би з'їхать з піраміди,
як в дитинстві - із стодолі
прямо в казку,
              проминувши
суєту, і сміх, і плач.

От лягти б на дикім пляжі,
як Адам один, без Єви,
і, забувшись, наслухати,
як осінньо спить Париж.
Чи, обнявши стан гітари,
завернути в... Крагуєваць.
(Стій! Я ж думав - до Мадріда
Крагуєваць? Що це й звідки?
Я вас не просив у вірш!)

Чи лягти під крону лавра,
вічного, як слава, древа...
"Кр-рагуеваць!" -
                  знову різко
полоснуло, ніби ніж...
"Кр-рагуєваць!" -
                  ніби черга автоматна.
(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
...Р-розколовся вірш).

Пам'ять блима, наче ватра...
Де це? Де це? Де ж це? Де?!!
Карту... Карту! Дайте кар-рту!!!
Серце, тихше. Тихше, серце!
(Автомат - у центр грудей).

Цвинтар... парти... цвинтар... парти...
Карта:
       Париж, Афіни, Белград...
Кр-ра-гу-в-ваць.
              Югославія
(Будьте ж прокляті ви, карти! І той...
                                  день).
Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом: тук...
(Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!)

Тихше. Тиша кане в камінь.
В тиші - зламане крило.
Все ж забуте під роками,
все ж травою поросло.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло.

Тридцять років одмінилось.
Скільки згадувати можна?
Оновилось покоління,
возродивсь втридцяте світ.
Вже сини нащадків носять,
як знамена переможні.
"Ви од пам'яті,- хтось хлипа,-
хоч онука вбережіть".
...Може й справді: хай та пам'ять
в нашім серці відболить?
              II
Син прийшов із школи.
                       Гучно полетів портфель під стіл.
Перед люстром окрутнувся.
                          Скоса зиркнув у вікно.
За балкон комусь петитом
                        таємниче засвистів.
Став нівроку. Чуб - на плечі.
                        Джинси, списані з кіно.
Я сказав педагогічно:
                    "Прибери портфель на стіл".
Він ліниво нахилився, буркнув: "Ну, почавсь урок".
"Пробачай мені, шановний,
                       але перше, ніж свистіть,
ти б нам з матір'ю повідав,
                        як з оцінками, синок?"
                         
Він скривився: "Ат, набридло,
                            я ж казав, що все гаразд".
Я нахмуривсь традиційно:
                           "Ти б, шановний, тон змінив,
це тобі не в класі, хлопче,-
                     нагадаю в котрий раз.
Я тобі не однокашник..."
                       "Добре, тату. Зрозумів".
Сірі очі. Білобровий. Вже під носом - перша тінь.
(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім...
                                     Ат, було).
"Знаєш, цей географ, тату..."
                          "Ти мені ці речі кинь!"
"Ця історичка..."

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>