ПЛАСТОВИЙ КАПЕЛЮХ
Він висить в мене в хаті на стіні,
Широкополий, трошечки прим'ятий,
І ось, здається, нині вже вдесяте
Киває і всміхається мені.
Він оптиміст, яких є мало в світі,
І стоїка такого не знайти.
От і тепер: попробував би ти
Шість місяців так на цвяху чипіти!
Але – близька вже довгождана путь
По пралісах, по долах і по горах.
Знов дощ, і спека, і роса, і порох,
Від кого, а від нього не втечуть!
На голові, незручно неспокійний,
Він буде озиратись навкруги:
«Ну, й небеса, і де їх береги?
А хмари! А простори вітровійні!
Наплечник – він обвис, немов мертвяк!
А підтягнися, посоромся, брате!
Ґедзь пролетів… (мале, але завзяте!)
І що це ноги шкандибають так?»
Увечорі ж – о, де узяти мови!
Ліс – чорна прірва. Небо – оксамит.
А ватра, ватра – дивовижний світ,
Золотоцвітний сад казковий!
Брати, в нас дужий і зухвалий сміх,
Усе пригадане тут – не єдине;
Стежки далекі, сонце й верховини
Ми відшукали у собі самих.
1934