СОНЕТ 



Коли німують людські живі душі,
тоді і роси кам’яніють на зелі,
а очі в молоді, немов од суші,
мертвіють, облітають навесні.
Того, душе, на світляних розгонах,
свої прозорі вікна розтворяй
і випускай слова на землю чорну,
де клекотять, мов казани, моря,
щоб голосно садами зворушили
на дальніх берегах твої слова,
і сонце галасом живим зустріли
удосвіта на тисячі човнах,—
щоб роси бризнули, та тільки не камінні,
на ниву радощів, і праці, і терпіння!