Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.docx)Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.docx22 Кб398
Скачать этот файл (Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.fb2)Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.fb218 Кб437

 

Осьмачка Тодось

Пісня з півночі

 

 (Колоніальні настрої в
дореволюційній руській армії)

Лірична поема

 

Частина І.

Давно вже ніч свої пустелі

великі зорі висипа,

давно в бараці раби темні,

як під водою вічні скелі,

на нарах сонними лежать.

 

Висока стеля капа мокра,

бо люди дихають, сопуть...

а дума сльози із-над Волги

на поле рідне глухо котить,

де села сонячні ростуть.

 

Ой думи мої, зорі...

ген-ген буран од степу

до гір закотив небо

і вами у безодні,

неначе корогвами,

гойда понад снігами!

 

Колись мені мати

серпа одшукали,

жартуючи, жати

в степи виряджали,

а я був дитина —

й мале цуценятко

узяв у торбину

та й рушив до батька.

Із цуциком милим

у житі ганяли

і сонце в долини,

мов колесо, гнали.

А батько косили

у гонах під шляхом:

об сонячні жили

косою бряжчали...

Гукнули на мене

над свіжим покосом,

щоб я, мов шалений,

не бігав там зовсім.

І перепел знявся

із степу на вітер,

і сонце сховалось

у сірому пір'ї.

І цілий день літній

в повітці у яслах

із цуциком бідним

лежав я та плакав.

Язик його теплий

лизав мені губи,

мов щіточка, терпко

чесав мені чуба.

І я з його ласки

заснув, мов з купелі...

Прокинувсь — у яслах

уже було темно...

А мати стояли

мої наді мною

і зорі знімали

із неба рукою...

У чуб мій вплітали,

мов зерно в колосся,

ще й лоб цілували

в заплаканих росах.

 

Гей, мрії, демони лукаві,

 нащо терзаєте мій дух —

важкі примари дня криваві

 спиняють часу вічний рух.

І, я ж забув лиш на хвилину

про долю — муку мовчазну.

Забув, що у кайданах згину

під ніч похмуру та грізну.

Мене чужина приголубить.

на Волзі в дикому яру,

про волю пісню там затрубить

буран величний у бору.

А осінь пізняя заплаче

за юним згубленим життям,

і ворон хмарами прокряче

свій сум самотності полям.

Забув...

Та ти ходою кам'яною,

людино сіра, вартовий —

розвіяв дійсністю страшною

вінок думок мій польовий.

А ніч все тягнеться, як ріки,

і давить душу, мов піском...

Коли ж, коли ми вже розіб'єм

кайданом катові висок?!

Ой думи мої, зорі...

ген-ген буран од степу

Сторінка 1 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>