Тодось Осьмачка - Пісня з півночі

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.docx)Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.docx22 Кб508
Скачать этот файл (Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.fb2)Todos_osmachka_pisnya_z_pivnochi.fb218 Кб587

 

Осьмачка Тодось

Пісня з півночі

 

 (Колоніальні настрої в
дореволюційній руській армії)

Лірична поема

 

Частина І.

Давно вже ніч свої пустелі

великі зорі висипа,

давно в бараці раби темні,

як під водою вічні скелі,

на нарах сонними лежать.

 

Висока стеля капа мокра,

бо люди дихають, сопуть...

а дума сльози із-над Волги

на поле рідне глухо котить,

де села сонячні ростуть.

 

Ой думи мої, зорі...

ген-ген буран од степу

до гір закотив небо

і вами у безодні,

неначе корогвами,

гойда понад снігами!

 

Колись мені мати

серпа одшукали,

жартуючи, жати

в степи виряджали,

а я був дитина —

й мале цуценятко

узяв у торбину

та й рушив до батька.

Із цуциком милим

у житі ганяли

і сонце в долини,

мов колесо, гнали.

А батько косили

у гонах під шляхом:

об сонячні жили

косою бряжчали...

Гукнули на мене

над свіжим покосом,

щоб я, мов шалений,

не бігав там зовсім.

І перепел знявся

із степу на вітер,

і сонце сховалось

у сірому пір'ї.

І цілий день літній

в повітці у яслах

із цуциком бідним

лежав я та плакав.

Язик його теплий

лизав мені губи,

мов щіточка, терпко

чесав мені чуба.

І я з його ласки

заснув, мов з купелі...

Прокинувсь — у яслах

уже було темно...

А мати стояли

мої наді мною

і зорі знімали

із неба рукою...

У чуб мій вплітали,

мов зерно в колосся,

ще й лоб цілували

в заплаканих росах.

 

Гей, мрії, демони лукаві,

 нащо терзаєте мій дух —

важкі примари дня криваві

 спиняють часу вічний рух.

І, я ж забув лиш на хвилину

про долю — муку мовчазну.

Забув, що у кайданах згину

під ніч похмуру та грізну.

Мене чужина приголубить.

на Волзі в дикому яру,

про волю пісню там затрубить

буран величний у бору.

А осінь пізняя заплаче

за юним згубленим життям,

і ворон хмарами прокряче

свій сум самотності полям.

Забув...

Та ти ходою кам'яною,

людино сіра, вартовий —

розвіяв дійсністю страшною

вінок думок мій польовий.

А ніч все тягнеться, як ріки,

і давить душу, мов піском...

Коли ж, коли ми вже розіб'єм

кайданом катові висок?!

Ой думи мої, зорі...

ген-ген буран од степу

до гір захопив небо

і вами у безодні,

неначе корогвами,

гойда понад снігами.

 

На тройці дзвонить схід за лісом:

зимовий день на лікті знявсь;

в бараці сон тумани віша,

народ заснув, як розіп'явсь.

Густе повітря душить груди...

У поле хочеться зітхнуть;

од поту мокрі раби... люди...

шукають вошей і хропуть.

А я качаюся на нарах,

ліса ввижаються мені;

лани кохані в світлих чарах

шумлять у серці в глибині.

Чи я побачу й ще Вкраїну,

Дніпро та жито на полях?..

Чи, може, тут, в Росії, згину,

Як пес забутий, у рядах?..

Мов стогін з кручі, крик приходить:

«Пора вставати!.. Уставай!..»

Загув, як бджоли, люд-невольник...

Як осінь плаче серед гаю,

заплакав сум людей-жовнірів

на цинівках соснових нар...

Так дикий ворон десь на вітрі

у вікна б'ється поміж рам...

Під лайку кадрових пригінчих

свою рушницю кожен взяв,

на муштру, мов на муку вічну,

пішов...

У тугу душу закував.

 

День ясний, тихий і морозний,

як срібні дзвони, голосний;

і, наче пан, стоїть вельможний,

закривши полами всю Волгу,

у шатах снігу ліс густий.

Сліпуче іскрами сіяють

долини, гори в далині;

буран спинив і зорі й хмари,

лежить на горах, позіхає —

в постелі білій крижаній.

На площі рівній та великій

шикують ротами людей:

команда, крики линуть дикі

в повітря тихе із грудей.

Ось роті нашій розітнулась

«Рівняйсь!» — команда крижана,

луна над лісом посковзнулась,

як по стіні високій дня

та дзвінкоперая стріла,

що з лука випустив сармат.

 

Стоять у колонах юнацтво, діди —

безгласнії вівці держави,

стоять і чекають, коли їм іти

в рови на бенкети криваві...

І череп у брата, мов ляду, зірвать,

над горами мертвих розбити —

і, як печеніги, танець розпочать

по Литві в метелиці дикій.

Як вийде ж ридати над трупами ніч

і тугу на місяць повісить,

то й ваші вже кості там будуть стриміть,

як білі пеньки понад лісом.

На ранок вітри зірвуть листя в садах,

застелять шляхи на Вкраїні,

щоб вічно безплодні гули дерева

на сонці в степах-домовинах.

А ваша дружина, і сиві батьки,

і діти обідрані, голі

ой будуть по листі шляхами іти

од горя без розуму й волі...

Під листом шукатимуть ваших слідів...

Не найдуть...

не кончать дороги...

в чужинця впадуть на холодний поріг,

щоб вже й не вставати ніколи!..

 

Степи ж мої, далекий край! —

прощайте вже навіки!

Жене мене в строю відчай

учитись мовчки умирать,

як хвилю гонить вітер.

 

Над полем он гуде бугор,

немов казан підземний:

проз його рота,

наче бор,

зірвався з місця і бігом

летить в колонах степом.

 

Біжу я з ротою під ліс,

куди біжить Свіяга...

Над ними хмар тягар навис...

Як дід, нагнулось небо вниз —

нести їх не здолає.

Вже іній сів на ліс сріблом

 і кучері узором

гойдаються в струнких сосон,

бо пара з нас ляга стовпом,

нахиленим над бором.

 

Мов капітан на кораблі,

посеред степу ротний

стоїть під лісом на бугрі

і в небі,

що збуло глибінь,

полоще крик недобрий:

 

«Наддайте шагу, маладци!» —

а мій сусіда стогне...

По жовтім змученім лиці

річками чорний піт летить,

щоб море горя сповнить...

 

Тривожно дзенькнули штики —

на села впав за обрій

страшний короткий стогін-крик,

упав на цвинтарні хрести,

щоб голосити в дзвонах.

 

А на снігу сусіда мій

харчав і побивався,

лила із рота кров у сніг,

неначе з сосни на вогні

живиця википала.

 

З'явився ротний коло нас:

«Ти что?.. А ну-ка, паря!..» —

та мерзлим чоботом, мов кат,

між ноги нижче живота

лежачого ударив.

 

А як побачив, шо жовнір

лежить в крові калюжі,

камінним голосом звелів:

“У лазарет!” І знов рабів

погнав у муштрі мучить.

 

Частина ІІ

 

Ішла під небом  в Каспій Волга,

ловила тіні берегів,

та крижана, мов мармурова,

плита упала із лісів:

сховала води в сині ями,

сховала відбітки від гір;

а самі горі над степами,

де хмари падають снопами,

он сяють днями із шпілів!

 

Отам на горах примостився

у лісі сивому шпиталь,

в сніги глибокі нахілівся

та слуха, що гуде буран:

притулок темний для жовнірів

кого ти викинув з вікна

у ліс густий під хмари сірі,

що звисли з неба, наче вії,

туди, де туча залягла.

 

Його пси дикі оточили

і зуби гострі, як шпилі,

в сніги холодні застромили

десь аж до чорної землі.

До того ж трупа не підлізуть –

жіноча постать там стоїть,

як постамент журби залізний,

у свиті ношеній, облізлій

та стереже його од їх.

 

У неї капають ще сльози

в обличчя мертве юнака –

й немов  сміються на морозі

до неї губи мертвяка.

Як місяць стане під лісами,

лілеї світить ним вона…

Круг трупа квітки над снігами

чудними білими лістками

до ранку срібного горять…

 

Загомонів у лісі білім

словами сніжними шпиталь –

і в горах мертвозанімілих

уже став слухати буран:

вночі жовніри у палату

внесли товариша свого –

він кров’ю ліжко все заляпав,

і на підлогу натекла там

густа, гаряча, темна кров.

 

Всю ніч сердега побівався

та ліжком гуркав піж вікном;

до луток пальцями чіплявся ,

кричав, що їде він Дніпром.

Кричав, що з човна йому мати

змиває голову в воді;

таких, як лебеді, крилатих

метеликів бере в латтаті,

пуска на брові та до вій.

 

Пуска на брови й промовляє:

дивися, синку, аж на дно –

твоя Марися он спиває

і простеля тобі рядно…

З тобою то лягати спати

вона зібралась в куширі…

 

І враз неначе його мати

у воду впала на латаття,

а далі — в сині ятері.

 

А він на човні сам полинув

у них по хвилях аж до скель...

Кричав, що ще не хоче гинуть,

бо десь Марися його жде...

І вмить зірвався із постелі,

за рами дико ухопивсь...

Забризкав кров'ю стіни темні...

Він головою, мов скажений,

подвійні рами проломив...

 

Упав із вікон моїх сизих

в глибокий сніг аж у ліси...

гаряча кров його на кризі

надворі іскрами горить.

А душа матері ночами

із України приліта,

над сином месника чекає,

щоб він про сина все, що знає,

народам бурями підняв...

 

Буран вже далі і не слухав,

труснув лісами серед гір —

завили звірі у яругах,

з дубів і сосен завірюха

зірвала силу давніх гнізд —

і, наче чорними шапками,

крутила ними в небесах...

Де Волга дме вітри боками,

душа жіноча під снігами

лежить із сином у лісах.

 

Буран летів, гримів піснями,

і гори всіх країв землі,

що мовчки стигнуть над морями,

схилилися із хмар шпилями,

як списами богатирі:

 

«Спи ж вічно

в холодних російських степах,

дитино забутого краю!

а я буду скрізь городи пролітать

і флюгери з баштів у їх ізривать,

аж доки Вкраїна робоча не встане.

 

Її вже шумлять над морями сини:

питають про тебе, жовніре!

З Голгофи твоєї шукають роси,

щоб в серці своєму до смерті носить

кривавую рану Вкраїни.

 

Я, о сину мій, аж доки земля

не зійде з своєї орбіти,—

мале твоє ім'я в глибоких світах,

як душу болючу свою на вітрах,

все буду під сонцем носити!

 

1916 р.

 

Пошук на сайті: