Стислий переказ, Читати скорочено

«Місто» Підмогильний

Популярність і визнання приніс В. Підмогильному роман «МІСТО» (1928 р.), який викликав широку дискусію. Офіційна критика засудила твір, визнавши його «наскрізь несучасним», «песи­містичним», «класово ворожим», у якому «соціальні чинники» підмінені «психологічними» тощо. «Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, пробле­матикою та манерою оповіді.

Головний герой із глухого закутка їде «завойовувати» місто як омріяну ним райську терито­рію, котра, ймовірно, дасть йому змогу реалізувати свій потенціал, розвинути талант, утвердитися, стати відомим, визнаним. Тема твору доволі актуальна: тисячі молодих людей із глухих провінцій­них містечок, занедбаних, забутих владою, з маленьких селищ у пошуках кращої долі їдуть у вели­кі міста. Лише одиниці досягають своєї мети, для решти ці «пригоди» закінчуються по-різному.

Розповідь у романі ведеться від третьої особи, але читач сприймає світ очима головного героя. Розповідач ідентифікується із внутрішнім життям персонажа, відтворює його думки і почуття. В основі сюжетної схеми роману «Місто» лежить історія життя Степана Радченка, що з нікому не відомого сільського хлопця поступово вибивається на вершини літературної слави. Питання про долю персонажа роману «Місто» Степана Радченка доволі неоднозначне. Автор показує шлях по­ступового кар’єрного зростання героя, який супроводжується неминучою духовною еволюцією.

Радченком володіє непереможне прагнення до нового, іншого, вищого, втіленням чого в його свідомості стає місто. Герой приїжджає до міста, щоб вступити в економічний інститут, а після його закінчення повернутися в село. Але вже з початку міського життя він переосмислює своє ставлення до села, яке стає для Радченка уособленням всього темного, низького, затурканого, і намагається якомога швидше від нього відмовитись. Символічним актом на позначення цього стає спалення старого одягу.

Новою метою Радченка стає завоювання міста, яке асоціюється у нього з жінкою. Починається шлях від однією перемоги до іншої. З підвищенням у соціальному статусу герой змінює жінок, що стають знаками його зростання: від темної селянки Надійки до блискучої, впевненої в собі балери­ни Рити. Автор не змальовує традиційного для української літератури позитивного героя, у мора­льному плані вчинки Радченка доволі провокаційні. Адже він лишає на своєму шляху покинутих жінок і зраджених друзів, а його поведінка іноді набуває тваринно-примітивних рис, як в епізоді з Надійкою. Ключем до розуміння проблеми стає епіграф твору: «Як можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?» Одвічна боротьба тілесного й духовного, низького й високого знаходить своє вираження в образі головного героя роману.

Засобом для легкого здобуття популярності Радченко обирає письменство. Залишивши інсти­тут, у якому він учився з притаманною йому старанністю, герой намагається реалізуватися в літе­ратурній сфері й починає писати доволі успішні оповідання. Отже, на поверхні — шлях перемог, сходження нагору, у якому Радченко лишає позаду все, що для нього вже відіграло свою роль: і помешкання, і переконання, і жінок. Така відкритість до змін дала можливість Мусіньці, одній із коханок Радченка, сказати: «У тебе душа — грифельна дошка, досить пальцем провести, щоб стер­ти написане».

Але не можна говорити про Радченка як про переможця, адже єдиним переможцем у романі є місто, що підкорює та змінює людину, яка опинилась у сфері його тяжіння. Місто для героя посту­пово переходить із категорії «чуже» у категорію «своє», тому проблема завоювання просто зникає.

Радченко змінився, і духовний злам був підготований усім шляхом нагору. Зосереджений на собі, егоїстичний, цілеспрямований герой починає розуміти, що всі люди різні. Це відкриття ви­явилося для нього настільки несподіваним, що він усвідомлює неможливість творити. Його твори видаються йому мертвими, бо «людина зникла від тиском речей та ідей, від неї створених і для неї призначених». Його творчість — це шлях «від хлоп’ячої витівки до душевної виразки».

Розчарування в місті, яке видається Радченку «помилкою історії», пробуджує в його душі пра­гнення повернутися до першоджерел, до природності, уособленням яких є для нього Надійка. Про­те зробити це виявляється неможливим і через об’єктивні (Надійка вже заміжня й вагітна), і через суб’єктивні причини.

Готовність відмовитися від минулого призвела до втрати власного коріння. Відчуття духовної порожнечі опановує Радченка. Ця проблема людини «без грунту», яка усвідомила втрату самоіден- тичності та духовної основи, є однією з наскрізних у творі.

Герой, змінюючись, залишається на самоті, на яку приречена кожна людина, що бачить далі, ніж інші. Проте жертвою міста Радченко теж не стає, бо нагородою йому служить духовне звіль­нення та вивищення. Можна говорити про народження в колишньому обмеженому юнакові люди­ни та письменника, і тому оптимістично звучать останні рядки твору: «І тоді, в тиші лампи над столом він писав свою повість про людей».

«Місто» Валер’яна Підмогильного — «роман про людину, про місто, про життя, про незгас­ність вогню, сповнений скептицизму переможця і оптимізму приреченого» (Юрій Шерех). Пись­менник намагався зрозуміти, хто є людина в місті, яке її місце в житті, для чого вона живе; він пра­гнув осмислити її ідеали, ціннісні орієнтації. Автор хотів поставити людину перед самою собою, змушував її зазирнути в себе. Тому й з’являється в романі тип героя, схильного до самоспоглядан­ня, самозосередження.

В. Підмогильний силою свого розуму і таланту зміг створити образ героя — Степана Радчен­ка, погляди, світовідчуття, поведінка якого, за спостереженнями сучасних дослідників, повторю­ють філософські побудови французьких екзистенціалістів А. Камю, Ж.-П. Саргра. Але що найціка­віше: роман В. Підмогильного написаний значно раніше, аніж французькі мислителі зуміли повіда­ти світу, що сучасна людина — самотній подорожній, закинутий у цей безглуздий світ, і все, що є у нього, це безмежна свобода, яку він має або спрямувати на творення гідного імені Людини життя, або ж гинути, не відаючи, що є вищі цілі й справжні істини, як-от любов, творчість. Саме ці надза­вдання роблять із людини Людину, надаючи сенсу її існуванню, або екзистенції. В. Підмогильний просто спостеріг людину свого часу і, проаналізувавши її життя, зробив певні висновки, і вони, у свою чергу, виявилися суголосні ідеям французьких екзистенціалістів.

Людське існування в романі — це існування особистостей, яким передусім притаманне певне ставлення до буття, раціональне чи ірраціональне сприймання світу. Традиційна, але не вирішена багатьма епохами проблема буття, гостро поставлена у творі, закладена в самій специфіці існуван­ня героїв у світі. Сутність людського буття автор «Міста» розглядає як діяльність, у якій людина виражає своє «я».

У своєму психологічно-філософському ключі роман «Місто» порушує проблему перспективи української нації, узагальнивши її в епіграфі з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома поді­бна вона на тварину, а трьома на янгола...» І тільки споконвічна боротьба людини за чистоту своєї душі робить її подібною до янгола. Цю істину відкриває В. Підмогильний своїм завжди актуальним романом.