Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_z_zhittya_budinku.doc)Valer_yan_pidmogilniy_z_zhittya_budinku.doc74 Кб619
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_z_zhittya_budinku.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_z_zhittya_budinku.fb232 Кб797

 

Валер'ян Підмогильний

З ЖИТТЯ БУДИНКУ

Оповідання



Канцелярія ЖК № NN ніколи не була велика, а тепер обернулась просто на закуток з надмірно довгим і покрученим апендиксом-коридором, позбавленим природного світла. Електрична лампа обмеженої сили нерухомо й жовтаво дивилася згори на вузькі лави попід стіною, де відвідувачі канцелярії могли чекати, автоматично утворюючи сидячу чергу. В кінці цієї почекальні, де коридор, мов стравохід у шлунок, відкривався в бічне поширення з двома вікнами на вулицю, відвідувачам належалось устати й підходити або праворуч до столу платити за комірне, або ліворуч до двох щільно зсунутих столів по довідки до кербуда та голови Житлокоопу. А позаду під вікном раптово височілася старомодна конторка з довгоногим стільцем, що на нім мовчазно схилялася худа й настобурчена рахівнича постать. На шосту годину ввечері операції з пожильцями вже кінчалися, і коли голова ЖК з головою ревізкому зайшли до канцелярії, вона була тиха й порожня. Дівчина-касирка похапцем поправляла капелюшка перед відходом, і рахівник статечно складав у нутрощі конторки свої книжки.

— Подивіться тільки, що ви зробили з канцелярією, — повагом провадив голова ревізкому. — Якийсь лабіринт, катакомби зрештою. Сюди заходити гидко. Мати таку канцелярію, це значить не поважати мешканців. Це значить не дбати про них. Хоч взагалі, товаришу Вивірко, в нас про людей не дбають. Не вміють і, головне, не хочуть дбати.

— А кухню я зробив, це теж не дбаю? — спитав голова ЖК.

— Кухню ви зробили. Але боюсь, що зробили ви її більше з тих міркувань, що в житлокоопі належить бути їдальні, ніж із справжнього дбання за реальних живих людей. Ви зробили її більш для ідеї, ніж для людської вигоди. Тому зробили її невдало.

— Чим саме? — Почати хоч би з того, що ви без потреби знівечили канцелярію, відгородивши під кухню добру половину її. Ви зовсім забули, що тут щодня буває півсотні й більше людей. Припустимо, ці люди приходять сюди на якихось півгодини, і дуже дбати про зручність для них на такий короткий час не доводиться... Хоч я особисто стою на тому, що про зручність людини в наших радянських умовах треба дбати скрізь і повсяк часно, товаришу Вивірко.

Голова ревізкому глянув на голову ЖК і вибачливо посміхнувся. Тоді добув з кишені в пальті ци гарника.

— Але ці люди, — провадив він, запалюючи між словами, — ці люди... приносять... приносять сюди силу бруду, болота, вони дихають, плюють, харкають нарешті, а ваші співробітники, що сидять по сім з половиною годин, мусять цим повітрям дихати.

— Курять сильно, от біда, — докинув рахівник, виходячи.

— Є об'ява, що заборонено, а вони шмалять. А то було б нічого.

— Ви перший курите, — сказав голова ЖК з при тиском. — Ви перший систематично порушуєте постанову.

— Палити заборонено відвідувачам, а я належу, сказати б, до адміністрації, — сухо відказав голова ревізкому.

— Будемо штрафувати, — сказав голова ЖК, відсуваючи від себе теку. — Будемо штрафувати за куріння. Так, по-вашому, кухні зовсім не треба було будувати? Або, як ви радили, викинути п'ятнадцять тисяч на при будову, щоб зберегти просторішу канцелярію? Ех, хоча ви, можна сказати, радянський інженер, а в громадській справі не туди дивитесь. Так, так, за дрібниці чіпляєтесь, формаліст ви, товаришу Слуцький, скажу просто. Якби вас слухати, ми б к чорту зірвали громадське харчування. Тридцять тисяч заощадили державі проти вашого проекту!

— Але маєте тільки кухню.

— І це вже непогано, тим часом обіди додому даватимемо. Але цього мало. Треба, щоб трудящі нашого бу динку могли пообідати на місці, не носитися з горщи ками та мисками, не Гріти обіди дома на примусах і посуду не мити. От що Треба для поліпшення побуту!

— І цього якраз немає. А прибудова, що я пропонував, усе розв'язувала цілком задовільно. І я не ро зумію...

— Дозвольте, — перепинив його голова ЖК, — про це зараз поговоримо. З цього боку, де канцелярія і тепер наша кухня, в ще дві кімнати на 7 і 4 квадратові сажені, разом одинадцять, вистачить. У крайній, більшій, живе родина Кирченок, я даю їм кімнату в квартирі № 38, там якраз звільнилася площа. У другій кімнаті живе ота стара — Веледницька, ну, знаєте, сенатшою звуть, — її теж переселити, проб'ємо капітальну стіну, Зробимо двері, і все гаразд.

Голова ревізкому міркував хвилину.

— Технічно цей проект здійсненний, — промовив він кінець кінцем, відхилившись на стільці. — Але куди ви подінете Веледнипьку? — Вільної кімнати для неї в нас немає. Але над казанами центрального опалення є така комірка сажнів на два з половиною, з вікном, як слід, там зараз усяке барахло лежить. Звільнити, підмазати й буде тепла суха кімнатка.

— Вибачте, — випростався голова ревізкому. — Чи розумієте ви зараз свою пропозицію, товаришу Вивірко? Ви пропонуєте на п'ятнадцятому році революції переселити людину в підвал. І то не в мешкальний підвал, а в приміщення, зовсім непристосоване до житла, без ніяких вигод. І крім того, людину стару, безпорадну, вбогу. Мені здається, що до таких людей треба мати хоч примітивну людську пошану, а не викидати її, як не потріб, на смітник. Я — проти вашої пропозиції.

Товариш Вивірко нетерпляче ворухнувся.

— Трудящого я не переселяв би в підвал, — відповів він. — А Веледдицька справді, коли хочете, непотріб соціальний. Дочка царського сенатора, розкошувала все життя по закордонах без пуття й діла, чоловіка, кажуть, на той світ спровадила, а після революції — тик-мик, почала французької мови непманських дітей учити. А тепер на базарі жебрачить. Кому така потрібна? Я, правда, не чіцав її, поки момент такий не прийшов. А до закону її давно треба було виселити як елемент нетрудовий і класове ворожий.

— Класово ворожий! — скрикнув голова ревізкому.

— Класове ворожий, та спам'ятайтеся, товаришу Вивірко! Ота спорохнявіла жебрачка — класовий ворог! Це надто смішно. А втім, маеєте рацію: класовий ворог це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати. І ви висуваєте на цю посаду Веледнипьку. Непогано...

— Будинок у нас великій, якби потрусити добре, і крім неї знайшлося б багато добрих кандидатів. — О, в такому разі я проти вашої пропозиції не заперечуватиму, — холодно відказав голова ревізкому.

— Боронити людину, визнану за класового ворога, нікому не радиться. Звичайно, під цим, класовим, поглядом усякий утиск над Веледницькою стає не тільки закон ним, але й хвальним. Тим більше, що опору вона не чинитиме, її можна цілком безпечно вигнати на вулицю, в оборону її, будьте певні, ніхто не стане. Але, скажу між вами, ваш намір суперечить найосновнішим і для всіх людей обов'язковим вимогам людяності.

Останні слова голова ревізкому промовив хвилю ючись. Поправив на носі пенсне й застукотів пальцями по столі. Товариш Вивірко зморщив чоло, але раптом сказав байдуже:

— Та про що ми говоримо? Ось я викликав її на пів до сьомої, прийде, побалакаємо, і побачите, що вона зго диться. Чи їй не однаково, де дожити?

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>