Валер'ян Підмогильний - Невеличка драма (сторінка 14)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx296 Кб4583
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2455 Кб4726
- Це важко, але я спробую… Твоя рація, Марто! Навіщо пояснювати? Ми нічого не додаємо до явища, але руйнуємо його чар. Так зухвале хлоп'я нищить цяцьку, щоб довідатись її будови. Наші пояснення всі нікчемні й нічого, зрештою, не пояснюють. У великому X, що ми силкуємось розв'язати, завжди лишається трохи менший X, а в ньому знову ще менший, і так до безкінця, аж поки замість одного великого Х не здобудемо безліч манюсіньких, але однаково незрозумілих. Твоя рація! Ми надто багато думаємо і мало живемо. Життя йде проз нас, а ми думаємо й починаємо жити обміркованим, якимсь стерилізованим життям, де вбито всі мікроби шумування. Надужиток здібністю мислити - ось де наш величезний злочин… А твоїми устами, Марто, промовляє зараз найкраща мудрість, проти якої наша вигадана мудрість надто дрібна. Марто, вчи мене цієї великої мудрості! Марто, я твій учень, я доросле дитя, яке ще не жило!
8
О, БАЯДЕРКО, Я ТОБОЮ СП'ЯНІВ!
Професор Славенко, закохавшись у дівчину, почав виявляти чималу цікавість до поезії. Що два-три дні Марта приносила йому нову збірку віршів із своєї спілчанської бібліотеки, а крім того, Юрій Олександрович і сам дещо придбав за допомогою своєї покоївки Насті. Особисто купувати в крамниці вірші він все-таки не зважувався, боячися здибатися із знайомими й зрадити перед ними своє захоплення. Смак на вірші був його інтимністю, до якої втаємничувати він нікого не збирався. А що був він людина акуратна, то мусив розв'язати справу, де саме, на якій полиці серед наукових книжок примістити свій новий набуток. І прогорнув йому місцину серед трактатів з психопатології.
Статті про закінчені спроби він остаточно вирішив зараз не писати, а зв'язати здобуті дані з наслідками своїх майбутніх дослідів. Журнали й листування потроху скупчувались йому на столі, але на це згромадження він дивився вибачливо. «Хай полежать, ніщо в світі від цього не перекинеться. Що я важу, зрештою, на землі? Моя смерть не змінила б ні ладу на ній, ні її долі. Нема що переоцінювати себе й цих паперів!» І він сідав на свою розлогу канапу читати поетів, а ввечері розповідав Марті про враження від своїх екскурсій у віршові краї.
- Докладне читання поетів, - казав він, - потвердило мою попередню думку про них і про мистецтво взагалі. Основна моя теза, що митці нічого не розв'язують у життєвих проблемах, лишилася цілком незмінна. За ввесь час, відколи людськість існує, поети не рушили й на крок із свого вихідного становища, комплекс тем і понять у них аж ніяк не змінився. Якщо наука давно вже має землю за порошинку всесвіту, а людину за одну з дрібних тварин, то для поетів земля й досі лишилась центром світів, а людина - вінцем творіння. Наука викрила колосальні закони природи, наука щораз обдаровує нас новими теоріями та винаходами, а поезія тим часом нічогісінько не викрила і нічим новим нас не порадувала. Ось тільки перед нашими очима виросла рефлексологія, теорія відносності, фрейдизм, не згадуючи про безліч технічних удосконалень, серед яких є такі велетні як радіо й повітроплавство, - а поети, як і століття тому, співають, про гнобителів та погноблених, про півтора десятка людських чуттів, серед яких кохання посідає коронне місце.
- А хіба це незаконне місце, Юрчику? - спитала Марта, що сиділа в його обіймах.
Юрій поцілував її.
- Це єдина відповідь, яку я можу дати на твоє питання, - сказав він.
Дівчина пригорнулась до нього.
- Кажи далі, - мовила вона.
Марта полюбила його міркування не менше від нього самого. Бо їй хотілось спізнати його якнайглибше, і думки, які він щедро висловлював, здавалось були для цього найприроднішим шляхом. Та й солодко було дівчині почувати, що саме з нею він ділиться своїми поглядами, а чути повсякчасне підкреслювання, що ось те й те в його світогляді змінилось, відколи її покохав, було Марті за найвище щастя. Адже вона пройшла в його душу й опанувала її, вона примусила його інакше глянути на життя з своєї кімнати, стала йому мов за точку, де зір його дістав нового заломлення. А більшої перемоги годі уявити!
- Мої думки про поезію не змінились, але змінилось ставлення до неї. Треба дивуватись, але заразом і визнати, що мислення нашого ставлення до явищ не визначає. Наведу до цього характерний приклад. Сусіди в моєму помешканні мають здоровезного кота, що систематично краде в мене їжу, яку я купую собі на ранок та вечерю. Уміння непомітно й майстерно вкрасти могли б повчитись у нього найкращі злодії. Власне, цей кіт та ще нестерпимо балакуча господиня становлять єдині невигоди мого помешкання. Існування цього сусідського кота за приблизним обрахунком коштує мені близько червінця місячно, але я терпів його, щоб не сваритися з сусідами, що на нього моляться. Я міг тільки ненавидіти його й давати йому крадькома стусана. Погляд мій на цього кота не змінився: це викінчений злодій, нахаба і грубіян. Але від якогось часу, не дуже давнього, я відчув, уяви собі, велику приязнь до нього! Я, коли хочеш, зрозумів його! Йому нудно, цими крадіжками він скрашує одноманітність свого побуту. Тепер я вільно допускаю його в свою кімнату. Він скаче на стіл, заривається в мої папери й спить.
- Юрчику, в тебе бувають неможливі приклади! - скрикнула дівчина.
- До них мене привчили нетямущі студенти. Дехто з них має такий ще необроблений мозок, що тільки якимось грубим прикладом щастить увести його до розуміння абстрактної речі… Отже, поети нічого не розуміють, але нас теж примушують замислитись, чи розуміємо що-небудь і ми. Мушу щиро признатись - думаючи про це, почуваєш велику непевність! Звичайно, ми вивчили багацько явищ, ми вміємо їх викликати чи усувати, вміємо так чи так використовувати їх, але це аж ніяк не є, що ці явища нам зрозумілі. Взяти хоч би електрику, що набула виключного поширення по всіх ділянках сучасного життя. Але чому від тертя саме такої і такої речі повстає вона, ми збагнути не можемо, як не можемо й надати цієї властивості якійсь парі інших речей, що самі з себе її не посідають. Якщо явище є, ми кажемо: так мусить бути. Ми стверджуємо явище, але не розв'язуємо його. Перша причина речей нам невідома.
- А може, її й не треба знати? - спитала Марта.
- Наука без неї справді чудово обходиться, - сказав Славенко. - Але я переконуюсь, що вона, хоч і невпинно зростає, дуже мало вплинула на людську істоту. Поступ змінив наш побут, додав нам вигод, витончив нас психічно, але суті людської він не порушив. Ми лишились тварини з півтора десятками чуттів, що їх незаймано несемо через століття, як передумову, як можливість нашого існування. У нас лишились і старі надії на щастя та краще майбутнє, надії первісної людини, від якої ми, зрештою, різнимось тільки одежею та способом висловлюватись. Але майбутнє нам так само невідоме, ні особисте, ні вселюдське. Ми можемо тільки припускати, але припущення видаємо за знання. Це шахрайство раз у раз викривається, але не перешкоджає нам і далі себе дурити, бо людськість мусить мати перспективи, хоч і не знає їх. Вона йде до того, що уявляє, а прийде до того, що буде.
- Як же жити без надій, мій любий? - сказала Марта. - А те, що ми майбутнього не знаємо, це добре! Добре, якщо майбутнє гарне, а якщо воно лихе, тоді ніхто й не жив би, знаючи його. А так можна мріяти. Про що хочеш можна мріяти… А іноді мрії навіть здійснюються, - додала вона, цілуючи його. - Ні, не кажи, Юрчику, в житті все на своєму місці. Кращого ніхто вигадати не може. Якби хто вигадав краще, то воно прищепилося б.
- Марто, - скрикнув Славенко, - я не маю аргументів проти твоїх тверджень! Ти бачиш ясно, твій розум не затьмарений марними міркуваннями, що сушать людям голову й призводяггь їх до всіляких теорій. Життя прекрасне, це кожен десь потай припускає, а ти висловлюєш це просто й одверто. Це бринить також у кожному рядкові поетів, дарма, чи вихваляють вони життя, чи похмуро заперечують. Тим-то поезія захоплює нас, хоч і не витримує розумової критики. Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і зв'язок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само. І яке щастя - почувати цей зв'язок у собі, відкинути всю свою пиху, всі нікчемні напруги, знати, що ти маленький і нетямущий… Як чудово сказав поет: «комашинка маленька я на твоїй байдужій руці»!
В такі хвилини приниження людської істоти, Славенко починав хвилюватись, удавався в той настрій, якого Марта майже панічно боялася. Він так цілував її, що вона тремтіла від страху, захлиналась від збентеження й туги, виривалась від нього, мало не плачучи. Рухи її робились судорожні, немов вона потопала, а шепіт ставав благальний і розпачливий.
- Не треба, Юрчику… Послухай мене, не треба…
Він скорявся, робився тихий, як ягня, але непомітно здобував щодня більше прав у поводженні з дівчиною. Вони, ці інтимні права, якось крадькома, ненавмисно зростали й міцніли з побачення в побачення, присипляючи чуйність Мартину дрібними дозами свого додавання. Ніщо не порушувало затишку їхніх сходин і розмов. За мурами цієї кімнати переставало будь-що існувати, коли вони простягали, зустрічаючись, одне одному руки. З сьомої до дванадцятої - п'ять довгих годин, майже робітний день службовця, збігали їм суцільною яскравою миттю, сліпущою і раптовою, як спалах мангану. Щодня вони доконче збирались кудись піти - до театру, кіно, на якусь виставу чи просто погуляти, але зразу ж про свої наміри забували й жодного разу ще не вийшли з кімнати, що тримала їх у собі можливістю поцілунку. Вони ніде не ходили, здійснюючи своє єдине, настирливе бажання: бути вдвох, бути тільки вдвох! - а для цього ніхто не був їм потрібен, та ніхто їх і не турбував. Тижнів з півтора принаймні. Аж ось несподівано простягся до них перший помацок зовнішнього світу, від якого вони відокремились і про який забули.
Якось прийшовши, Славенко застав Марту не саму. Проте, не можна сказати, щоб і вдвох, бо друге - це була маленька дівчинка, від сили років п'яти, білява, в суконці по коліна і з величезним чорним бантом у волоссі, що надавав їй розміром і кольором поважності, якої вона своєю поведінкою не виправдувала. Бо була вертлява, непосидюща, до того ж мала в рухах якусь претензійність, підкреслене кокетство, манірність старої панни, цілком нагадуючи дорослого ліліпута, що, незважаючи на величину свою, дізнав життя всіма сторонами.
Коли Славенко увійшов, дівчинка трохи зніяковіла й граційно це виявила, спустивши додолу очі.
- Чия це дитина? - невдоволено спитав Юрій, вітаючись з Мартою.
- Це сусіди мого, кооператора, дочка… ти знайомий з ним, - пошепки відказала дівчина.
- Меня зовут Ада, - раптом озвалось дівча.
- А чого вона тут? Ви її кликали? - спитав Юрій, мимоволі переходячи на «ви» в присутності третьої особи.
- Ні, вона сама прийшла.
- Я умею танцевагь, - сказала Ада.
І не чекаючи припрошення, почала робити перед Юрієм повільні па, млосно піднісши над головою руки й вихиляючись усім своїм крихітним тільцем.
- Перестань, - крикнув Юрій, якому ця недитяча любоснісгь у дитині видалась гидкою.
- А вот и не перестану вам на зло, - сказала Ада, продовжуючи.
- Розбещене дівча, - пробурмотів Славенко, закурюючи. - Кажете, сусідська дитина? - спитав він. - Але скільки я пам'ятаю, ви казали, що сусіди ваші - українська родина. Чому ж дитина говорить по-російськи?
- Я умею и по-украински, но по-украински очень некрасиво, - поважно заявила Ада.
І зробивши останнє па, вмостилась на ліжкові й почала розповідати. Мови їй не бракувало. Повідомивши про своє сьогоднішнє меню, Ада перебрала всіх своїх знайомих дівчат та хлопців, з якими на вулиці бавилась, і кожному дала сувору характеристику, раз у раз підкреслюючи свою першість. Так минуло півгодини, коли Марта з Юрієм безглуздо слухали її нескінченне старування, вряди-годи перекидаючись дрібною фразою. Це дівча якось глибоко дратувало Славенка своїм чванькуватим пащекуванням, а надто самою своєю присутністю, яка його зв'язувала і він нарешті не витримав.
- Виряди її, - шепнув він Марті.
Та вагалась. Тоді Юрій різко запитав:
- Ти чого сюди прийшла?
Ада спантеличилась. Цей тон на неї вплинув.
- Меня папа прислал погулять… - пробубоніла вона.
Тоді Славенко взяв її за руку й вивів з кімнати.
- Скажи своєму папі, що тобі тут нудно гуляти, - мовив він.
- Юрію, хіба так можна з дитиною? - з докором сказала дівчина.
- Це не дитина, а шпигунка!
- Ти розумієш, що можеш зіпсувати мені відносини з сусідами? Як гарно!
- Та що він, закоханий у тебе, чи що?
- Хто?
- Сусіда твій, кооператор! Адже дитину прислав, щоб стежити й… заважати нам. Добрий батько!
Марта, сміючись, обняла його.
- Юрчику, твоя підозра необгрунтована! Слухай,.я сама тут причина. Бачиш… Ну, як би сказати? У мене завжди бувало чимало прихильників…
- Он як! - буркнув Славенко.
- Ні, я нікого з них не любила! Навіть не гралася в любов чи флірт, як дехто… Розумієш, вони всі мені були байдужі. Тебе я люблю, це правда, це я кажу сміливо. Але ті приходили, часом мені було весело з ними, а найчастіше вони обридали мені і так виходило, що він присилав Аду, коли хто вже дуже починав за мною впадати. Щоб його стримувати, розумієш?
- Хитра механіка! - посміхнувся Юрій. - Ти що ж, гралася з своїми прихильниками?
- Трохи… Всі вони були страшенно комічні! І от сусіда мій, побачивши, що ти до мене вчащаєш, подумав собі, чи не потрібна, бува, мені його допомога. І знову прислав Аду. На цей раз він помилився, але шкода, що ти так грубо прогнав дівчинку.
- Але ж я не знав, що кооператор виступає в ролі твого янгола-охоронця! - сказав Юрій все-таки невдоволено.
Вона м'яко обняла його.
- Заспокойся, Юрчику, це дрібниці.
- Марто, - сказав він глухо, - мені тяжко останні дні.
- Що таке, любий?
- Бажання бачити тебе мучить мене як ніколи. Я задихаюся вдень без тебе. Мені тисне голову. Іноді я просто спиняюсь як божевільний і все забуваю. Всередині робиться порожньо, до жаху порожньо. Потім через хвилину починаю болісно пригадувати - ось те мені треба зробити, ось туди піти, те прочитати. І це не думки в мене, а якесь каліччя. Іноді силкуюсь щось пригадати - і не можу! Напружую всю пам'ять, і не можу пригадати. Тоді почуваю себе до краю стомленим. Сідаю і сиджу, як остовпілий. В голові оливо. А потім, коли бачу тебе нарешті, все-таки лишається осад від того болю, невдоволення, стома.
- Ти любиш мене, Юрчику! - радісно шепнула дівчина.
- Люблю. Якось тупо й безоглядно люблю. Але іноді й ненавиджу. Коли приходжу ввечері від тебе, часом сідаю до столу, довго сиджу й ненавиджу тебе всім своїм серцем і мозком. Коли б я довідався в ту мить, що тебе, наприклад, убито, я закричав би з радощів.
- Не треба мене ненавидіти!
Він сказав, дивлячись їй у вічі:
- І зараз не знаю, люблю тебе чи ненавиджу.
Замість відповіді, вона почала його цілувати. Спочатку тихо, мляво, потім глибше, настирливіше. І шепотіла між поцілунками:
- Любиш… любиш…
Він неохоче зустрів ці пестощі. Сидів поруч неї похмурий, неприступний.
- Що тобі? - спитала Марта.
Він мовчав.
Тоді вона почала жартома зазирати йому в очі, які він одвертав, тулитись до нього обличчям, смикати за рукава, ластитись, пригортатись.
Нарешті він буркнув:
- Ти нелогічна, Марто.

Пошук на сайті: