Валер'ян Підмогильний - Невеличка драма (сторінка 23)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx296 Кб4552
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2455 Кб4717
Марта якийсь час іще не спала. Відмовитись ще від години було їй тяжко, але й глибокої насолоди зазнала вона з цього відмовлення. Якусь величну й спокійну радість почувала дівчина, поступаючись своїм бажанням, щоб він міг поступувати, творити, досліджувати ті кумедні речовини, що колись, хай у далекому незбагненному майбутньому, докінчать перебудову людського життя, тепер почату. Своєю маленькою жертвою вона ніби допомагала тому майбутньому наблизитись. Згадавши його думки, що в коханні ніби нічого нового немає, дівчина ображено ворухнулась. Далі й страх якийсь її обійняв. Але вона подумала: «Які дурниці він іноді плете», - і хутко заснула.
13
О, БОЖЕ МІЙ МИЛИЙ, ЗА ЩО ТИ КАРАЄШ ЇЇ МОЛОДУ?…
Другого дня вранці Тетяна Ничипорівна, зустрівшись в кухні із Мартою, демонстративно не відповіла їй на привітання. Дівчина майже не здивувалась, так бо відійшла вона від кооператора та його родини після вчорашнього анонімного листа. Ці сусіди, з якими вона підтримувала ввесь час доброщирі відносини, відразу зробилися їй такі чужі, що турбувати її перестали. Бо одного з дуже корисних у житті вмінь, а саме: вміння ворога гостро й постійно ненавидіти, Марті бракувало геть, і кожен, хто їй зло вчиняв, тим самим від неї віддалявся, обертаючись у порожнє місце, до якого вона нічого не могла почувати. Тобто не здібна була проектувати свій біль назовні.
Але Тетяна Ничипорівна, коли побачила, що її зневага не справляє на дівчину того враження, якого їй хотілося б, дізнала пекущої досади. Найбільше те її смутило, що до свого розпорядження вона не мала хоч будь-скільки чинних способів дівчині дошкуляти. Інша річ. якби Марта, наприклад, обід вдома варила й зустрічалася з нею коло плити та примуса, невичерпних джерел колотнечі у вправних господарських руках! А так Тетяна Ничипорівна марно шукала достатньої причіпки, щоб полаятись з сусідкою. Продаючи булочки, яблука та чай аматорам лазень, лагідна жінка сушила собі голову нездійсненними планами помсти. Не дати води? Замкнути відхідок? Але ці заходи важко було здійснити, не буваючи в хаті саме тоді, коли бувала дівчина; до того ж, вони мали в собі щось незаконне, а Тетяна Ничипорівна в доброті душі своєї якось містично боялася суду. «Така може й у суд подати», - думала вона. Над усе її спокушало виселити Марту геть зовсім з помешкання, здихатись одним нападом цієї зарази, подлянки, хвойди! З цього приводу вона ухвалила мати нараду з орендарем.
Тим часом, не стерпівши своєї і Мартиної мовчанки, вона за кілька день несподівано звернулась до дівчини вранці з войовничою промовою:
- Що ж це ви, баришня, на чужих чоловіків заздритись почали? - сказала вона єхидно. - Чи, може, вже хлопців усіх перебрали, що чоловікові жонатому на шию вішаєтесь? Некрасиво, баришня, я скажу даже паскудно таке витівати. Вам, значить, на руку, що жони ввечері дома немає, так ви перед моїм чоловіком ножку вже одкидаєте? То вам, значить, нічого, що я з ним десятий рік чесно живу! Вам, значить, совершенно байдуже, шо я всю сім'ю своїм потом годую! Революція все дозволила, Бога немає!
Марта, що переходила кухонний терен, простуючи до махортресту, здивовано спинилась. Потім спокійно відповіла, знизавши плечима:
- Ви збожеволіли!
І вийшла. Тетяна Ничипорівна розпачливо крикнула їй услід, погрясаючи каструлею:
- Сама божевільна! Мерзавка! Шлюха!
Марта хутко йшла звичним шляхом на Хрещатик. «Яка гидота, бруд», - думала вона, здригаючись. Це вперше за життя вона дістала на себе стільки одвертого цинізму, брехні й базарної лайки. Сусідка закидала їй не більше й не менше, як злочинну спробу звести свого чоловіка, нікчемного й лихого балакуна, якого вона мала необережність пустити на поріг своєї хати. Щось безглуздіше навіть уявити важко! А проте цю нісенітну вигадку, цей ганебний наклеп їй кинуто! Дівчині моторошно стало від безсоромності, ницості її суддів. Як, зрештою, мало ще знає вона людей! І що далі робитиме кооператорка? А, безперечно, Тетяна Ничипорівна щось робитиме! І все тільки за те, що вона покохала, як ніби спокуту прийняти мусила за свою любов, за всі свої мрії, за ввесь запал чуття і все щастя, що вона дізнала. Гадаючи про це, вона мов прокидалась зі сну. «А він ще каже, що в коханні нічого нового немає», - подумала дівчина сумовито. А втім, згадка про нього її піднесла від бруду, якого торкнулась. «Мій єдиний, рідний», - шепотіла вона.
До установи вона прийшла вчасно, але співпрацівники її - машиністка Ліна й рахівник Ворожій сиділи вже на місцях. За цей час Ліна геть зовсім перемінилася з вигляду - її риси заокруглились, надмірна гострота їх зрівнялась, і, ще недавно негарна, вона зробилася вельми симпатична. Привітавшись, як звичайно, Марта теж до свого столу сіла й видобула з шухляди папери. Хвилин кілька минуло в мовчанці. Аж ось Ліна підійшла до Марти, нахилилась до неї й сказала пошепки:
- Ви, товаришко Марто, мабуть… ще нічого не знаєте?
- А що таке?
Ліна зам'ялась.
- Бачите, мені неприємно про це говорити… Але ви нічого не знаєте, я дивуюсь… Позавчора була нарада в директора про раціоналізацію апарату… Вже вчора навіть говорили, та ви не чули, певно… А сьогодні вже списки у великій залі вивісили. Багатьох скоротили…
- Отже, й мене? - спитала Марта.
- Вас якраз теж… Вибачте, Марто, що я вам сказала, але я бачу, що ви не знаєте… Це велика неприємність, але можна ще подати заяву…
- Ну що ви, Ліно, я дуже вам вдячна. Ви бачите, - додала вона, силоміць посміхаючись, - я навіть працювати взялася, ніби я тут служу. А насправді, виходить, я вже самозванка.
Вона підвелася й вийшла до великої зали, де містилась каса установи й бухгалтерія. Там на розлогій стіні, де не було вікон, вивішувано всі накази адміністрації, постанови місцевкому, плакати, стінну газету. Ось він той список. Вона почала читати разок прізвищ і спинилась на своєму: М. Висоцька, діловодка статчастини.
У великій залі було вже повно відвідувачів, цокотіли рахівниці, дзвонили телефони, стояв стриманий і густий гомін робітного часу. І дівчина тоскно відчувала, що вся ця велика установа, всі працівники її, з якими ще вчора вона була рівна, тепер відразу стали байдужі до неї через те, що прізвище її вписано в оцей список. Завтра її забудуть, мов ніколи не знали, хоч вона й нічим не завинила. І вся та робота, що вона майже рік робила, сунутиметься далі без неї. Хтось інший розгорне справи, звіти, листи, її рукою писані, відімкне шухляди її столу, візьме в руки її перо. Як чудно це й боляче! В своєму любовному захопленні дівчина останній час не думала про установу, хоч і пильно в ній працювала, а ось зараз відчула її, як щось рідне, безконечно близьке, як частину свого власного життя. Вона не думала про те, що робити далі, як жити, де шукати нової роботи, а глибоко, з журним поривом віддалась свідомості свого вигнання. Адже її вигнано, так, так!
Коло списка нікого з скорочених не було, - очевидно, Марта дізналась про подію остання. Але підійшов якийсь одвідувач, що, чекаючи черги, уважно читав поспіль усі оповістки. Тоді дівчина відвернулась. «Як ганебно він надо мною помстився! І як швидко», - подумала вона раптом.
Щоб не бачитись із співробітниками й не чути собі співчуття, дівчина сіла в кутку на лавку. З Безпальком вона доконче хотіла поговорити. І коли постерегла його постать у залі, де він мусив пройти від входу, ще почекала хвилин кілька, потім пішла до статчастини.
Безпалько вже сидів коло столу, переглядаючи листування. Підвівши очі на Марту, він глянув на неї запитливо й спокійно. Передбачаючи цікаву сцену, Ворожій покинув рахівницю і вдав, що вивчає відомість. Ліна цокотіла, але стримано, також зосередившись на слуху.
- Так ви скоротили мене, Андрію Романовичу? - сказала дівчина голосно й різко.
- Не я вас скоротив, товаришко Висоцька, - відповів Безпалько, не зміняючи пози, яка свідчила, що він тільки на мить відірвався від роботи, - а нарада в справах раціоналізації апарату визнала, що в статистичній частині досить трьох працівників, якщо відповідно, за моїм проектом, спростити форми справоздання, а деякі й просто…
- Але чому скоротили якраз мене? - урвала його Марта.
- Не хвилюйтесь, товаришко Висоцька, з трьох технічних співробітників статчастини вибір, на мою думку, зроблено цілком підставно. Передусім, товаришка Лісова, як заявив представник місцевкому, вагітна («Ах, от чому вона останній час так поправилась і погарнішала», - мельки подумала Марта. Ліна застукала голосніше), а рахівництва, що провадить товариш Ворожій, ви не змогли б на себе взяти. До того ж, і товариш Ворожій, і товаришка Лісова багато давніше за вас працюють в установі, а старим працівникам у таких випадках, як ви знаєте, завжди дають перевагу. А втім, коли ви вважаєте своє скорочення за непоправне, ваше право вдатись до місцевкому…
- Брехня! - скрикнула зненацька дівчина. - Ви мститесь надо мною! Ви навмисно склали того проекта, щоб мене звільнити! Ви хотіли… ви хотіли надати махортрестові нормального вигляду…
- Вона маячить, - промовив Безпалько здивовано. - Товаришу Ворожій, дайте там води.
Але Марта вже себе опанувала. Бліда й схвильована, вона уривчасто промовила:
- Не треба… Мені не треба води… До побачення, товариші.
І вийшла з кімнати. Дійшла вже до вихідних дверей, але спинилась, згадавши, що має одержати за півмісяця ліквідаційних і решту платні. Щоб не вертатись сюди, вирішила взяти гроші зараз.
Коло віконця каси була невеличка черга, і дівчина стала позаду. Губи її нервово тремтіли, і цей самовільний дрож, якого вона не могла спинити, збільшував її біль і гіркоту. Бо цей дрож вона почувала надзвичайно виразно, адже все тіло її, крім уст, було нерухоме, холодне, оспале. Їй важко було стояти, важко ступати крок, в міру посувалась черга, важко дивитись. Під тупим нагнітом у мозоку вона спроквола думала: «Навіщо я розмовляла з ним? І я кричала… Не треба було цього, не треба!» Нарешті її черга дійшла.
- Ліквідаційні, - прошепотіла вона у віконце.
- Ваше прізвище? Голосніше! Висоцька? Тридцять п'ять плюс платні за сім днів сімнадцять - сорок п'ять, вирахувань нема, одержуйте: три, чотири, п'ять, два карбованці, сорок п'ять.
«Який він байдужий», - з жахом подумала дівчина про касира.
Сховавши гроші в торбинку, вона пішла геть, але хтось узяв її за руку. Вона обернулась - товариш Ворожій стояв перед нею, посміхаючись.
- Ну й дивачка ви, Марто, подивлюсь я на вас! Оце гроші одержали та й додому? Значить, здаєте позицію? Отаких і треба тому ідолові! А заяву на нього, таку, щоб аж шкварчало!
- Я не хочу, - відповіла вона, йдучи.
Ворожій вийшов за нею на сходи.
- Чекайте, побалакаємо, - казав він. - Що ви з ним панькаєтесь? Я сам посвідчу, побий мене бог, посвідчу, як він на вас поглядав. Це ж скандал буде, ви розумієте! От, ідоляка! Він же залицявся до вас? Може, й додому приходив?
Марта мимоволі кивнула.
- От так штука! А свідки є, що приходив? Тут свідків до зарізу треба!
- Ні… я не хочу… цього бруду, - сказала дівчина гидливо.
- Оце вже безхарактерність! Тут можна показательний процес устругнути, а ви йому, сукиному синові, попускаєте!
Його грубовате співчуття зворушило Марту.
- Дуже вдячна вам, але… не треба, - промовила вона, подаючи йому руку.
- Ех, ви ж, інтелігенточка, - сказав Ворожій з жалем. - За такими тільки й живуть такі чорти… Ви, коли хочете, навіть права не маєте замовчувати таке діло. Шкода, шкода!
Але вона мовчки потиснула йому руку й поволі вийшла сходами на вулицю. Було вже зовсім тепло, вона розстібнула коміра. Ранкові події геть знесилили її, а теплінь повітря додавала їй стоми. Її думки плуталась між кооператором і Безпальком, від одного тікаючи, щоб потрапити на іншого. Отже, вона не служить! Що ж далі робитиме? А що робити їй не було чого, вона рушила просто додому.
В кімнаті сіла на стільця й сиділа довго, не роздягаючись, з торбинкою в руках. Раз у раз згадуючи про все, що сталося, дівчина тужно хитала головою. Цей рух заспокоював її, приколисував, і вона, скинувши нарешті пальто, лягла й відразу заснула.
Прокинулася від струсу. Професор Славенко енергійно будив її. Прийшовши о дев'ятій годині, він здивовано переступив поріг темної кімнати й побачив дівчину одягнуту на ліжкові в міцному сні.
- Он як ти мене чекала! Заснула з нудьги, - казав він. - Я ледве тебе розбуркав.
- Ох, що зо мною? - прошепотіла дівчина, прочунявшись. - Вибач, Юрчику! Я сплю, мабуть, з дванадцятої години.
- Ти хвора?
- Ні, любенький, я цілком здорова… Яка ганьба, отак заснути! Але не дивись на мене хвилинку, я трохи опоряджуся.
Він глянув на неї, заспану й розкуйовджену. «А вона не така вже й «смазливая», - подумав він, відвертаючись.
Сьогодні біохімік обміркував докладно плани свого майбутнього життя. Щоб застерегти себе надалі від любовних несподіванок, він твердо вирішив негайно одружитись. «Котре лихо менше, те й вибирай», - подумав він цілком підставно. Яка грубезна помилка була, що він того зимового буряного вечора звернув свою путь від будинку, де живе Ірен, до Мартиної халупи! Але мусив мислити спокійно. «Нераціонально було б шукати когось іншого перше, ніж удатися до тої, з ким справа була вже цілком налагоджена. Я мушу спробувати вернутись, це буде найраціональніше, бо тоді коло моєї легковажності таким робом замкнулося б у вихідній точці. І тільки коли Ірен не відгукнеться на моє звертання, я муситиму - леле! - шукати іншої жінки до одруження!»
Тому він написав сьогодні й відіслав поштою такого листа (російською, звичайно, мовою):
«Глибокошановна Ірено Степановно!
З незалежних від мене і для мене прикрих та несподіваних обставин я не міг останній час відвідувати Вас і втратив Ваше, таке приємне й дороге для мене товариство. На щастя, ці обставини вже минулись, не лишивши найменшого сліду, і радість моя була б цілковита, якби ви дали мені дозвіл знову Вас бачити.
Я нетерпляче чекатиму Вашої відповіді, від якої залежатиме багато що в моєму житті.
Вам щиро й глибоко відданий
Юрій Славенко».
Покінчивши з листом, молодий професор привітав себе за розважливість і пішов на побачення з дівчиною в тому піднесеному настрої, з яким наймит добуває терміну немилої роботи. Сон дівчини видався йому дуже неввічливим. «Я стільки про неї думаю, а вона спокійнісінько тим часом спить», - казав він сам собі, курячи цигарку.
Нарешті Марта причепурилася і, підійшовши ззаду, ніжно оповила йому шию руками.
- Любий, єдиний, коханий, - шепотіла вона.
Він гладив їй руки, що з'єднались у нього на грудях.
- Коханий, любенький, - шепотіла вона, пригортаючись, - однісінький, милий незабутній Юрчику!
«Яке це все старе!» - подумав біохімік, притискуючись головою до її щоки. Але спитав:
- Чому ми сьогодні спали через цілий день, Марто? Дівчина сіла йому на коліна.
- Це тому, - сказала вона, - що в мене вранці було тисяча й тисяча неприємностей, і я стомилась, страшенно стомилась…

Пошук на сайті: