Валер'ян Підмогильний - Невеличка драма (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx296 Кб4384
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2455 Кб4590
- Якби я почав цікавитись дівчатами, то вся моя робота к чорту пішла б! І дозволь наперед заперечити щодо її розуму: саме слово «дівчина» - ти вслухайся в нього, - містить у собі прикмету чогось недорозвиненого, дурного й обмеженого. Якщо вона розумна, то я не певен, чи дівчина вона… Аргумент «за» це те, що вона, як ти кажеш, українка. Мушу ж я десь на практиці застосувати своє знання, якщо вже набув його. А то виходить дивна річ - нашій увазі рекомендують мову, якої не почуєш на вулиці і якою нема з ким розмовляти!
- О, вона чудово розмовляє по-українському, - радісно сказав Льова.
- Тільки умова - на півгодини. Я вірю в твої найкращі почуття до мене, вірю в те, що ти щиро хочеш розважити мене, але, будь ласка, не затримуй мене! Взагалі, ти потрапив на зовсім незвичайний у мене настрій, - сказав Славенко, пускаючи дим. - Чергова серія моїх спроб закінчилась блискуче. Беруся тепер за нунклеопротеїди! До речі, де ж живе ця Бісектриса, ця мадемуазель Помпадур?
- Дуже близенько, на Жилянській, чотири квартали звідси…
- Це спрощує справу. Ходімо. Ах, чорт! - раптом скрикнув він. - Сьогодні день, коли я роблю візит шановному професорові Маркевичу! Але в мене сьогодні нема жодного бажання пити в нього нуднющий чай…
І він переказав телефоном професоровій покоївці Пелагеї, що нездужає, просить вибачити й прийти не може.
- Бачиш, ти призвів мене до брехні, - сказав він Льові. - Але до брехні я ставлюсь цілком розумово: мені не хочеться йти, я називаюсь хворим, тобто добираю достатнє й просте пояснення, яке дальших пояснень не потребує. Брехня, коли нею розумно користуватися, пожиточна й для тебе, й для ближнього.
- Але час скажено йде, - сказав він. беручи на вулиці Льову під руку. - Пам'ятаєш наш саморобний шпиталь на польському фронті?… Як це давно було! Чорт бери, так і зістарітись непомітно можна.
- Ми вже й так старі, Юрію, - меланхолійно зауважив Льова.
- Не в тому, зрештою, річ, старим чи молодим бути. Про мене старість навіть приємніша, спокійніша, але ж умирати не хочеться! Умирати ніколи не буде приємно, теорії Мечникова надто нереальні… Слухай, скажи зараз щиро, - ти справді не боявся небезпеки на війні, чи просто вдавав?
- Ні… справді не боявся… Так виходило, що не боявся.
- Дивна річ! Але тебе не впізнати. Не впізнати бравого лікпома Роттера. Занепав ти, Льово, на мокру курку виглядаєш.
- Бачиш, Юрію, - обережно промовив Льова, - це зовсім нічого не важить, як людина виглядає…
- Що? Ну, покинь… Лице - дзеркало душі. Ти ж усе-таки медик!
Юрій Олександрович почував себе чудово. Його душа по скінченні чергової серії спроб нагадувала щось ніби першотравневе свято, уквітчане переможними прапорами. Це був блажений настрій безтурботності, хвилина розснаження скупченої довгий час психічної енергії перед новим її напруженням.
Коли вони підійшли до будиночка на Жилянській вулиці, Юрій Олександрович мимоволі засміявся.
- Що за халупа, - сказав він. - Уявляю, які монстри тут мешкають! Цікава дівчина могла б добрати собі цікавішого приміщення. Ні, Льово, я зовсім перестаю вірити в її високі прикмети.
В кімнаті Льова ніяково познайомив його з дівчиною. «А она смазливая», - байдуже подумав Славенко, тиснучи їй руку.
- Прошу знайомитись далі, - сказала Марта.
- Давид Семенович Іванчук, - промимрив кооператор, невдоволений із забігу ще двох осіб.
- Дмитро Стайничий, - сказав юнак-інженер, що приїхав з Дніпропетровського.
- Вибачте, - сказав Славенко, - я не дочув вашого по-батькові.
- Я його не сказав.
- Дмитро принциповий ворог по-батькові, - сказала Марта. - Прошу сідати! Льово, ви на ліжкові, у мене ж тільки три стільці.
- Чим же пояснити вашу зневагу до батьків? - спитав Славенко, обережно сідаючи на стільця, що не викликав до себе довіри. «Яка дурниця, що я тут», - подумав він.
- Ніякої зневаги, - відповів Дмитро. - Не було на Україні звичаю, щоб по-батькові величати. Та й навіщо воно? Зовсім зайве з боку практичного. Тільки словом більше і на пам'ять важче. Далеко практичніше й краще буде звертатись на «товариш», «товаришка».
- Якщо логічно продовжити вашу думку, товаришу, - всміхнувся Славенко, - то ще раціональніше було б звертатися на «пан»!
- Та це ж контрреволюція! Гідра контрреволюції, ха, ха! - зареготав кооператор.
- Але така раціоналізація суперечила б нашій соціальній практиці, - незичливо промовив інженер. Подумавши трохи, він додав: - Воно правда, що «товариш» довший на вимову проти «пана», так що ж з того? Значить, задля практичності треба «товариша» скоротити на «това», чи що.
- Або «тиша», «триша», «твиша», - підхопив кооператор.
- Та покиньте, нарешті, товариші! - скрикнула Марта. - Ви всі страшенно нудні! Все хочете зраціоналізувати й зробити практичним.
- Цього вимагає життя, - сказав Дмитро.
- А ви від нього нічого не вимагаєте! Правда, Льово?
- Я цілком згоден з вами, Марто… Дозвольте закурити.
- Прошу. Перший раз вільно всім заразом, а потім тільки по черзі. Суворо по черзі. Давиде Степановичу, призначаю вас стежити за виконом розпорядження.
- Всіда готов, - сказав кооператор.
Всі, крім дівчини, зразу ж закурили, причім Давид Семенович, маючи через бідність свою жахливі цигарки, почастувався в Дмитра.
- Хто заговорить про раціональність або практичність, - сказала Марта, - з того штраф двадцять копійок на користь безпритульних. Давиде Семеновичу, виконуйте й це розпорядження!
- Всіда готов, - сказав кооператор.
«От богема», - подумав Славенко.
- Плачу карбованця авансом, - недбало заявив Дмитро, даючи гроші кооператорові.
- Розписка за мною, - задоволено промовив той.
- У нашому приємному товаристві, - сказав Славенко, - щоб не ображати нашу прекрасну господиню, - він злегка вклонився Марті, - нам годилося б розповідати про якісь цікаві пригоди, про любовні пригоди, на зразок як у збірці одного, якщо не помиляюсь, іспанського давнього автора, під назвою… здається, «Камертон»… чи щось подібне…
- Який сором! - скрикнула Марта. - Ану ви, Дмитре, скажіть, чий це твір і як він зветься?
- Це не до моєї спеціальності, - відмовив той. - Скажіть, будь ласка, - звернувся він до професора, - ви і є той Славенко, що викладає в медінституті біологічну хімію?
- Маю честь.
- Я знаю кількох ваших слухачів, моїх товаришів у роботі, і багато чув про ваші лекції… зокрема про поставу практичних робіт…
- Штраф, штраф! - крикнула Марта.
- Штраф, ах, ах! - підхопив кооператор. - За практику штраф. Ваших у мене вісімдесят копійок.
- На жаль, лекції з біологічної хімії не посідають у медінституті належного числа годин. Зорганізувати окремий інститут біологічної хімії є наше невідкладне завдання. Щодо лабораторної роботи, то, скільки дозволяють наші умови, я, звичайно, зраціоналізував її…
- Штраф! - крикнула дівчина. - І штраф підвищується до п'ятидесяти копійок.
- Я бачу, що розмова мені дорого коштуватиме, - сказав Славенко, даючи гроші.
- За ваші спроби над білками, - провадив Дмитро, - я читав дещо в пресі. Звичайно, на білках я не тямлюся, і мене цікавлять тільки практичні наслідки…
- Штраф! - заревів кооператор. - Марто, беріть з них по три карбованці.
- Ні, це справді щось неможливе, - мовила дівчина. - На посаді практика й раціоналізація, вдома про практику й раціоналізацію… фу, аж язик заплутався! Неможлива річ! Сухарі якісь… Давиде Семеновичу, - звернулась вона до кооператора, - поверніть їм гроші, вони гидкі й невиправні.
- Ви хочете викреслити два найуживаніші в нас слова, з яких одне безперечно є символ нашої доби і нової людини, - сказав Славенко, беручи назад полтинника.
- Так, - відмовив він Дмитрові, - преса подала дещо про мої досліди і саме в площині їх практичного значення. Але можливо, що практичного значення вони й не матимуть, - сухо додав він.
- Що ви! - посміхнувся Дмитро. - Щоб така матеріалістична наука, як біологічна хімія, та не давала практичних наслідків!
Славенко теж вибачливо посміхнувся і вголос ввічливо промовив:
- Матеріалістична наука! Це сміливо сказано. Наука не є ні матеріалістична, ні ідеалістична, ні яка інша. Вона є наука, та й годі. Вона безстороння і за напрям своїх висновків не відповідає.
Молодий інженер з самого початку.не видався професорові дуже приємним. Той якось недбайливо сидів на стільці, тримався страшенно незмушено, як завсідник, і в тоні йому раз у раз бриніла фамільярність людини, що всіх звикла вважати собі за рівню. Ковбойка з відкритим коміром і стрижена голова Дмитрова показувались йому досить нахабними. «Певно, за цією кралею впадає, хлопчисько!» - подумав він. І йому мимоволі хотілося хлопця подратувати.
- Значить, до Бога завертаємо, - сказав Дмитро.
- В гості до Ісуса Христа, ха, ха! - прикинув кооператор.
- А так, коли хочете, до Бога. Зрештою, його існування наука ніколи й не заперечувала. Тут доречно згадати великі слова Бекона: «Хто тільки покуштує з келиха науки, той заперечує Бога. а хто вип'є той келих до дна, той пізнає Бога».
- Це ми чули від проповідників у Софії, - сказав Дмитро.
- А ви, Льово, в Бога вірите? - спитала Марта.
- Та певно, що в Софії на колінах лазите - додав кооператор, що Льови зовсім не боявся.
- Та що ви, Марто… звідки це ви? - зніяковів Льова. - І в Софії я ніколи не був…
- Признайтесь, Льово! - крикнула дівчина. - Не уявляю собі, щоб ви в Бога не вірили!
Льова зовсім спантеличився. Кооператор заплескав у долоні.
- На попа його висвятити, - сказав він.
- Вам смішно? - спитала дівчина в Дмитра. - Хіба право вірити скасовано? Особиста справа кожного громадянина.
- Особисто воно так, а практично - це значить, що душа вбога.
Притому інженер видобув цигарку, хоч якраз курив і Славенко.
- Киньте цигарку, двом курити не можна, - сказав кооператор.
- Дарма, кватирку відчинимо.
Але Славенко свою цигарку погасив. Тим часом Марта, не звертаючи уваги на їхнє цигаркове змагання, сказала гостро й глузливо:
- Який же з вас, Льово, тюхтій! Який ви непристойно м'який та добросердий! Справжній Ісус Христос… І нікому ви не потрібні.
- А яких же треба, Марто? - серйозно спитав Льова.
- Треба міцних.
- Пізнаю українську жінку, - задоволено промовив Дмитро.
- Дозвольте запитати, коли це не секрет, - посмішкувато запитав Славенко, - чому ви вважаєте за можливе надавати саме українській жінці всяких чеснот і чим, на вашу думку, українська жінка вигідно різниться від будь-якої іншої?
- А це довго говорити, - відказав інженер.
- Щось сьогодні Дмитро неговіркий, - сказала Марта. - Йому, бачите, здається, - звернулась вона до Славенка, - що історія виробила в української жінки багато позитивних прикмет…
- Не здається, а так воно і є, - обізвався Дмитро.
- Мені зовсім випадково, в зв'язку з загальним процесом українізації, довелось обізнатися з народною думою про Марусю Богуславку, - зауважив Славенко. - Ця українська жінка випустила з турецького полону запорожців, користуючись із прихильності паші до себе, але ж сама до рідного краю вертатись не схотіла. Даруйте, я не вбачаю в її вчинкові великої відваги! Ця Маруся, зрештою, нічим себе не скривдила. Вона лишилась у турецьких розкошах, гадаючи своїм милосердям до земляків спокутувати зраду батьківщині. Тобто і незайманість зберегла, і капіталу набула.
- А Бондарівна? - спитав Дмитро.
- З цією українською жінкою я ще не мав нагоди обізнатися. Щиро сказати, я вперше чую її ім'я, та коли вона будь-чимсь цікава, я обов'язково запитаю про неї в свого лектора. Проте можна з певністю сказати, що кожна нація має дужих і кволих, енергійних і млявих, розумних і дурнів. Кожна нація мала своїх героїв та героїнь, а коли не мала, то їх вигадували. Але тільки сліпий може не бачити, що поступ стирає нації. Коріння національних відмінностів полягало в різницях економічно-географічних умов, отже й побуту певної групи людей. Але техніка згладжує економічні особливості, географічні умови завдяки щільнішому спілкуванню людей втрачають свою вагу, тому й побут - житло, одяг та звичаї - стремлять до єдиного вселюдського стандарту. Річ відома, що залізниця й авто, взагалі шляхи сполучення, є найбільші вороги національної окремішності. Отже, все те, що живить національні різниці, має коріння в минулому, а не в сучасному. Національні різниці нині є тільки інерція, якої рушійна сила завмирає.
- Все це софістика, - буркнув Дмитро.
- Якщо ви логічні міркування вважаєте за софістику, то які аргументи здаються вам чинними?
- Практичні, - сказав Дмитро. - Життя здається мені чинним, а не міркування. Я, знаєте, пролетар - менше слів і більше діла.
- Тоді я радив би вам подивитись на справу з класового погляду.
- Давно дивлюсь.
- І що ж ви бачите?
- Смотрю у книгу й вижу фигу, - зареготав кооператор.
- Бачу, що треба національні прагнення довести до відпору, вичерпати їх. Тоді й справді національні різниці зникнуть.
- Не зникнуть, ніколи не зникнуть! - сказав кооператор. - От я скільки помічав: як тільки два хахли зберуться, так і полаються.
Тепер розмова пішла на політичні та економічні теми, де Юрій Олександрович, якого суперечка з інженером почала тішити, розвивав дуже песимістичні думки про майбутню долю людськості, виявляючи на всю широчінь свою здібність орудувати чіткими та заокруглими логічними конструкціями. Своїм справжнім поглядам на шкоду він прагнув насамперед заплутати і збити супротивника.
Говорив спокійно, стримано підкреслюючи належні місця, і почував велику приємність від своєї мови, своєї особи і своєї переваги над усіма присутніми. Принизити інженера здавалось йому доконче потрібним, але Дмитро, дарма, що розмова тільки між ними двома точилася, відповідав йому надто коротко й неохоче. Власне, він тільки заявляв свою незгоду з висновками професора, але від дискусії ухилявся.
Кооператор, почувши про політику з економікою, зразу принишк. Ці теми здавались йому раз на все забороненими, отже, дуже небезпечними. Він стурбувався, вийшов навіть із помешкання подивитись, чи не підслуховує хто, хоч вдома, крім малої дочки його, була ще тільки німкеня, фрау Гольц, яка вже спала й поза тим взагалі недочувала. Все-таки кооператор похитав головою і подумав: «Напрасно вони про це говорять. Напрасно».

Пошук на сайті: