Валер'ян Підмогильний - Невеличка драма (сторінка 9)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.docx296 Кб4552
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_nevelichka_drama.fb2455 Кб4717
- Ах, це я поспішала на посаду, - скрикнула дівчина, червоніючи. - Ні, давайте я краще сама шукатиму!
- Дякую, я вже його знайшов. Він, мабуть, ухилився вчора від простого шляху до моєї кишені й потрапив під стіл. Виключний випадок. Дозвольте перепросити вас за турботи…
- Прошу, я дуже рада.
- З чого власне?
- З того, що цигарник ваш знайшовся. Ви могли загубити його й на вулиці.
- Так, - невизначено промовив Славенко. - Коли я взагалі міг загубити його, то, звісно, й на вулиці також.
- Може, ви роздягнетесь? - запропонувала дівчина, виконуючи, головне, обов'язки господині.
- Я роздягатись не буду, бо дуже поспішаю, - сказав Славенко. - Але коли дозволите, викурю у вас цигарку на честь свого блудного цигарника. Щоб ви знали, як цей негідник зіпсував мені сьогодні цілий день!
- А день був чудовий, - сказала дівчина.
- Можливо, але ще зранку я витратив добрих півгодини на шукання його… тобто цигарника. Моя рабиня дістала сувору догану…
- Рабиня? - здивовано спитала дівчина.
- Так повелося в нас називати хатню робітницю. Я був певен, що вона десь запроторила його, а тепер муситиму її перепросити. Звечора вона виготовляє мені шістдесят штук цигарок, мою щоденну порцію, рахуючи й частування знайомих, і от уявіть моє становище вранці, коли я не мав як узяти своєї передобідньої частини! Довелося купити готових цигарок у дуже незграбній упаковці, що цілий день заважала мені в кишені…
- Але ж це дрібниці, - сказала Марта, посміхнувшись.
Посміхнулась вона несміливо, бо взагалі малася перед гостем якось незручно. Вона почувала в ньому людину зовсім іншого кола, чужого їй і, мабуть, вищого від неї, де люди живуть невідомими їй інтересами. І власне життя для неї в ту мить спорожніло.
- Так, це дрібниця… для тих, хто живе дрібницями, - сказав Славенко. - А коли людина в своїй праці, - власне, задля успіху своєї праці, - силкується усунути всі дрібниці й випадковості, то кожна дрібниця, яку доводиться поборювати, набуває значення повноцінного психічного акту, що відтягає й розпорошує увагу.
Він сказав це повчально й пильно глянув на дівчину - мовляв, чи зрозуміла, ти? Марта дуже зніяковіла. «Він суворий», - подумала вона, і ця суворість не видалась їй неприємною.
- Наукова галузь, де я працюю, - провадив Славенко, - вимагає від дослідника, - крім хисту, розуміється, - двох основних прикмет. Передусім високого ступня духової зорганізованості, щоб усе другорядне, якого в житті аж надто багато, було абсолютно підпорядковане головній меті. Науковий діяч не є, звичайно, чернець, він не заперечує життєві потреби, але все ж мусить їх максимально спрощувати. А по-друге, він повинен бути фізично міцний, щоб витримати вагу наукової праці, бо вона виснажує організм, як ніяка інша. Це ніби парадокс, але можна твердити, що якраз ця праця є для нас протиприродна. Видима річ, наш організм пристосований не до мислення, а до м'язевої роботи, і коли він мислить, то зазнає подвійної шкоди: не тільки не робить те, що йому належить, а ще й робить те, що йому не належить.
За цим словом він постеріг на столі розгорнуту книжку.
- Читаєте? - недбало спитав він. - Дозвольте поцікавитись змістом вашої лектури. Сосюра, - прочитав він, узявши книжку. - Не можу похвалитись, що автор цей мені відомий. А, та це вірші! Про що ж пише цей поет із таким ссавецьким прізвищем?
- Про революцію й кохання, - сказала Марта.
- Хоч він і поет, - сказав Славенко, - проте мусив би все-таки подумати перед тим, як писати. Що спільного є між революцією, найвищим напруженням громадської енергії, якому індивід мусить доостанку підпорядкуватись, і коханням - чуттям вузько індивідуальним, ворожим будь-якому громадському контролеві? Я міг би його зрозуміти, коли б він писав або про революцію, або про кохання. Але таке протиприродне поєднання не вміщається в моєму розумові… І він цікаво, на вашу думку, пише?
- Мені, здається, що цікаво.
- Про кохання?
- Ні, чому… про революцію так само.
Він пильно глянув на дівчину.
- Я не здивуюсь, якщо кохання цікавить вас більше за революцію, - насмішкувато сказав він.
«Він говорить зо мною, як з дівчиськом», - спантеличено подумала дівчина. І цим він її не ображав, а кривдив.
- Ви маєте всі підстави… - вів Славенко, але в цю мить у двері постукано.
- Зайдіть! - крикнула дівчина, і до кімнати вступив молодий дніпропетровський інженер.
Чоловіки поручкались, і дівчина не обминула нагоди крадькома їх порівняти. Обидва на зріст були майже однакові, тільки Дмитро кремезніший - взагалі в будові тіла й рисах обличчя менше оброблений. Якщо за професором було вже покоління чи два інтелектуальної праці, то інженер ще тільки перший серед роду свого до неї брався, зберігаючи на собі сліди тяжкої фізичної роботи батьків - переяславського коваля, що помер на розрив серця, і тамтешньої пралі, що жила й досі в старшого сина, коваля так само. Противно народним пісням, чотири сини мав коваль, яких тримав у великій покорі. «Ви будете в мене людьми», - казав він. На початку революції коваль так розподілив наявні сили своєї родини: «Ти, - сказав він старшому, - матір годуватимеш, як я помру, - з місця не трогай; ви двоє, - до середульших, - за свободу йдіть, однаково воєнні, тільки глядіть, щоб хоч один зостався; а малий хай учиться». І сталося по його слову: старший матір годував, з середульших один був забитий, другий дійшов до середнього комскладу, а малий учився. Щороку двоє тих, що покинули рідний Переяслав, доконче одвідували домівку, де їх ще й досі об'єднував спогад про батька, що немилосердно цукав їх, але ніколи не бив.
Від цього виховання брати були трохи суворі, але витривалі й міцні на вдачу. Це, зокрема, придалося молодшому в його тяжкій боротьбі за науку, яку він з честю подолав, не зважаючи на всі злидні свого побуту. Перший рік у ВИШі, де він потрапив з робфаку, хлопець через малу підготованість свою почав фатально відставати. Його зняли навіть із стипендії, але й на мить йому не спало в голову покинути школу. щасливі цільні натури, що в нещастях тільки загартовуються і з невдачі здобувають нову впертість до боротьби.
Позбувшись стипендії, він перейшов у розряд тих студентів, що рубали дрова, вантажили вугілля, служили за двірників і кур'єрів. Часом він просто голодував у цілковитому розумінні цього слова, жив фунтом житнього хліба цілий день, причім, мав досить волі, щоб до другого фунта, залишеного на завтра, не доторкнутись. І вчився, завзято шліфував свій не так нездарний, як невправний і надто конкретний мозок. На другий рік Дмитро вже вирівнявся в науці, на третій знову дістав стипендію і зрештою кінчив ВИШа не останнім. Поруч того, щоб краще зорієнтуватись в обставинах, він прочитав чимало книжок з різних питань - економічних, природничих, філософських, навіть сільськогосподарських; все це була так звана науково-популярна література. Іноді й звичайні брошурки, і тільки історії, що зокрема цікавила його, він приділив більше уваги.
З Мартою він познайомився ще коли та профшколу кінчала, і заходив до неї не дуже часто, але систематично. Власне, поки він був у Києві, мав у дівчини певний прийомний вечір раз на тиждень, здебільшого в середу.
- От кінчу інститут, улаштуюсь, тоді обов'язково поженимось, - сказав він.
- А там побачимо, - жартома відповіла дівчина.
В думках вона вважала Дмитра за гарного й щирого хлопця, тільки що дуже нецікавого! Він не говорив тих палких слів, яких багато сказано в її кімнаті, - так багато, що коли б вони були щирі й мали фізичну властивість пекти, то від усього будинку й навколишнього кварталу лишилося б сумне згарище; він любив, зрештою, тільки своє діло, на превелику силу виборене, отже, любив у ньому свою власну витрачену енергію. Адже надто багато він вистраждав задля індустрії, занадто багато доклав до неї зусиль, щоб ставити щось над неї. Плани він будував собі широкі, але спокійні, ділові, чи, сказав він, практичні, без захоплення й мрій, які призводять до розчарувань, а вірив тільки в працю, якою все здобув, бо ніщо не спало йому від надмірного хисту чи несподіваного успіху. Хоч мав він ще тільки двадцять п'ять років, але почуття романтичної виключеності, надій на звичайну долю в ньому не було - проста, настановлена сила керувала ним, і він мався таким способом зовсім добре.
- Добрий вечір, товаришу, - сказав Славенко. - Але заразом я мушу сказати й до побачення, бо о восьмій мене вже чекає лабораторія.
Він ще раз перепросив Марту за турботи й пішов незадоволений. Передусім по цигарника він міг просто прислати свою робітницю, - так, це було б чудово: прислати робітницю! - По-друге, коли він зайшов уже сам, то не треба було й хвилинки лишатись, не треба було заходити в розмову. Ще й з ким? Що для нього ця радпанночка? А от він сидів, аж поки не з'явився отой стрижений молодик. Професор почував прикрість. «Це чортзна-що! Треба до рук себе взяти! - роздратовано подумав він. - За що, власне?»
- Ти давно його знаєш? - спитав Дмитро, коли учений вийшов.
- Та вчора ж разом знайомились! Але ви знахабніли, Дмитре: повернувшись із Дніпропетровського, уперто кажете мені «ти»! Скільки пригадую, я вам такого права не давала.
- Ого! Ціле тобі правове питання, - засміявся Дмитро.
- Ви думаєте, - вела дівчина, - що коли дістали посаду на фабриці, то зробились уже більший за всіх! У пани вийшли, як же…
- Ах ти дивачка! Та ми ж з тобою давні приятелі, так пак? І потім, - додав він ласкавіше, - в Дніпропетровському, коли я тебе не бачив, я так звик думати про тебе, так, розумієш, звик, що ти ніби зо мною…
- Але це тільки ваші мрії!
- Мрії? Зовсім не мрії. Та коли на моє дружнє звертання треба твого дозволу, то прошу його.
- Ні, - сказала дівчина.
- Уперта, як молода коза! - сказав Дмитро. - Молода й гарна… Ти тільки подумай: я до тебе з поважними практичними пропозиціями, а ти мені зразу зневагу. Добре, що я необразливий! Сідай, Марто.
- Я звичайно не можу вигнати вас з хати, - мовила дівчина, сідаючи.
- От і добре, що не можеш… Та й нащо вигонити? Краще їдьмо разом до Дніпропетровського.
- Навіщо?
- Це зрозуміло: поберемось.
- Дуже несподівана пропозиція.
Дмитро закурив і якийсь час чи то вибачливо, чи то з жалем дивився на дівчину. Вона засміялась. Тоді хлопець підвівся й пустотливо обійняв її.
- Марто, ти хороша!
- Без рук прошу, - стереотипно відповіла вона.
- Гаразд, геть жарти! Поговорімо практично, - сказав Дмитро, сідаючи поруч. - Неправда, що моя пропозиція несподівана: я не раз про це говорив тобі, говорив цілком серйозно. Ти сама подумай - чи ходив би я до тебе щотижня, якби не думав з тобою побратись? Я не жевжик якийсь, часу в мене обмаль, я працював, як віл, я був голодний, зморений і все-таки приходив. Чому? Ясно - ти мені подобаєшся…
- Дуже приємно.
- Тим краще, Марто! Я й справді ні разу не помічав, щоб ти була до мене ворожа… І ти ввійшла в мій план.
- В п'ятирічку?
- А що тут поганого? Ми повинні розраховувати, щоб життя наше було міцне, щоб воно рухалось уперед. В такій справі, як одруження, не повинно бути випадкового вибору. Що таке шлюб? Шлюб - це спілка, така, як спілка УСРР з РСФРР, наприклад, - для спільної праці, для спільної боротьби. Це маленька спілка у великій спілці людей. І тут треба добре поміркувати, щоб не наробити зопалу дурниць. А то, поженяться, як тепер це, а через місяць розходяться - хіба це діло, Марто? Що це - спорт чи розвага? Від шлюбу мусять бути діти…
- І багато? - глузливо спитала Марта.
- Я думаю, не менше як п'ять. Тут такий розрахунок: двоє помре, двоє заступає батьків, а одне - це чистий прибуток класу та нації. Діти - це перш за все. А то ми будуємо для майбутнього покоління, а про покоління те й не дбаємо. Тут у нас поганенькі, треба сказати, справи. Я помітив, що наші українці ще дуже непевно почувають себе в місті - бояться дітей мати. Особливо такі, як я, що в скруті довелося жити. Думає - важко буде. А це неправильно! Дитина завжди виросте. Нам же до зарізу потрібна українська дітва, піонери, маленькі будівники соціалізму! І виховати їх так, щоб працювати вміли, щоб любили працю, були товариські, дужі. Щоб набудували нам тисячі заводів і самі були, як сталеві. Я вірю, Марто, в краще майбутнє. В те, що люди будуть кращі. Якби мені довів хтось, що цього не буде, я, може, злодієм зробився б. Так і батько мій казав: якщо ти ні в що не віриш, тоді людей ріж. Тільки я не з тих, що в краще майбутнє вірять, а самі тільки язиками молотять. Або гопки з радощів скачуть, що вірять. Вірити - це значить працювати. Ти подумай - клас відроджується, нація відроджується - стільки відроджень, що в голові закрутиться. Треба спокою. Діло треба робити. А з тебе чудова буде мати, Марто, - додав він раптом. - У тебе міцні груди, ти гарно збудована, діти твої будуть сильні, і ти легко їх родитимеш…
- Ви не на виставці молочних корів, - зауважила Марта.
Цей практик починав її справді тішити. «Що на нього ображатись? Хай балакає», - думала вона. Крім того, настрій у неї був напрочуд прозорий - вона ніби спочивала всім своїм єством, спочивала невідомо після чого, але безмірним спочинком. Це була хвилина, коли можна сказати: «Мені нічого не потрібно», хоч нічого й не маєш, коли почуваєш змогу виразно мислити, рішуче діяти, розумно говорити, але дозволяєш собі нічого цього не робити й задовольнятись самим потенціальним станом своїх спроможностей.
- Знову ці слова! - скрикнув Дмитро. - Ох, Марто, ти теж, здається, зіпсута. Може, інакше треба було сказати? Віршами про красу? Але я кажу так, як умію. Я - простий, ти знаєш мене. І щирий - ніколи не брешу. Що ж, подивись і ти так на мене. Я сильний? Безперечно. Поганий? Ні. Дурний? Теж ні. Правда, я не красун і не геній. Тільки ж красуни завжди бувають легковажні, а генії зараз невчасні. Я думаю, що генії зараз непотрібні. Минув той час, коли природу треба було брати знаскоку, коли людська свідомість була здатна на самий лиш порив. Ми живемо в час систематичної практичної роботи, для якої потрібні розумні й чесні робітники. А геній, може, й зіпсував би нам справу. І я можу ще бути другом, на якого можна покластися, який ніколи не зрадить. Думаю, що й ти така. А це ж дев'яносто відсотків того, що треба для справжнього шлюбу.
- Але решта десять відсотків?
- Вони на місці! Ти примушуєш мене ще раз сказати, що подобаєшся мені… Ти ж це чудово знаєш! Якщо тобі приємно це чути, зобов'язуюсь говорити тобі це ціле життя. Бо це правда. З нас добра пара, Марто. Ми так бадьоро, сміливо підемо вперед, нам удвох і чорт не брат! Скільки ми зробимо!… Бачиш, я пропоную тобі поважного й добре викресленого плана. Га, Марто? Чи, може, ти проти мене особисто щось маєш? Кажи просто.
- Ні, я проти вас абсолютно нічого не маю, - відповіла Марта.
- Гаразд! «За» тепер, знаєш, не голосують. Це правильно: хто не проти, той за! Так що, руку, Марто?
- Можна ще й утримуватись. Я утримуюсь.
- А я думав, що ти справжня українська жінка! - розчаровано промовив Дмитро. - Це ж ганьба - утримуватись! Хто втримується? Кволі, легкодухі, хто на яку ступити не знає… Може, ти якогось додатка до моєї пропозиції маєш чи поправку?

Пошук на сайті: