Завантажити материал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.docx)Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.docx133 Кб1084
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.fb2157 Кб891

В. Підмогильний — мораліст і в «Повісті без назви» — останньому своєму творі, що до нас дійшов. На жаль, майже не зберіглась передмова до книги, власне, у звертанні до читача, а це мав би бути ключ до її прочитання. Але сам текст зберігся повністю і тут сумнівів нема: перед нами один із найблискучіших і найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, але й усієї тодішньої української літератури. Так, перед нами знову ніби моралістичний трактат, одягнутий у художню форму, своєрідна самодіскусія, яка знову примушує пригадати Григорія Сковороду, хоч і тут він жодного разу не називається.

 

Валер'ян Підмогильний

Повість без назви

    

    ДО ТО­ГО Ж ЦІЛКО­ВИ­ТО НЕЙ­МОВІРНА, ВИ­ГА­ДА­НА ВІД ПО­ЧАТ­КУ ДО КІНЦЯ АВ­ТО­РОМ, ЩОБ ПО­КА­ЗА­ТИ СУ­ТИЧ­КУ ДЕ­ЯКИХ ПРИН­ЦИПІВ, ВАЖ­ЛИ­ВИХ ДЛЯ НА­ШО­ГО ДНЯ І МАЙ­БУТНЬОГО

    

1

    

    Раптовий пос­тук у двері про­ки­нув йо­го з за­ду­ми. І хоч тут він не міг ко­гось до се­бе сподіва­ти­ся, хоч йо­го дум­ки в ту мить пе­ре­бу­ва­ли на без­ко­нечній відстані від цього бу­дин­ку, Го­ро­довський звич­ним го­ло­сом, як у своїй власній кімнаті, спокійно й не­гай­но відповів:

    - Можна.

    Власне, в цьому по­меш­канні він про­був ще тільки го­ди­ну. Во­но скла­да­ло­ся, як і ска­за­но йо­му на­пе­ре­додні, з чо­тирьох кімнат, що з них од­ну зай­мав постійний по­жи­лець, а реш­та три бу­ли впро­довж міся­ця до йо­го роз­по­ряд­жен­ня - на час відсут­ності дійсних гос­по­дарів. Але, прий­шов­ши сю­ди й пе­ре­дав­ши то­му по­жильцеві ре­ко­мен­даційно­го лис­та, він сів у першій кімнаті ко­ло сто­лу, пос­та­вив по­руч свій че­мо­дан і спо­чи­вав. Бо справді по­чу­вав­ся да­ле­ким пішохідцем, мандрівни­ком з тор­бин­кою і ціпком після дов­гої путі, що сте­ли­ла­ся пе­ред ним без краю. І це жит­ло, яко­го він навіть не ог­ля­нув, бу­ло не­мов ку­ре­нем при сте­по­во­му шля­ху, зич­ли­во по­ки­ну­тим на радість по­до­рожньому.

    Звичайно, не тіло йо­го сто­ми­ло­ся, ад­же ос­танні дні він хо­див зовсім не­ба­га­то. Інші си­ли йо­го ви­чер­пу­ва­лись, не фізичні. Вис­на­жені ма­рен­ням кліти­ни моз­ку да­ва­ли відчу­ва­ти в го­лові стра­шен­ну сухість; бе­зум­не праг­нен­ня, яким він був ке­ро­ва­ний, кри­ча­ло, не зна­хо­дя­чи по­жи­ви. Го­лод душі му­чив йо­го, по­жер­ши всі крихкі сподіван­ки, в які зви­родніли йо­го надії.

    Тепер, підвівши го­ло­ву до две­рей, що бу­ли нап­ро­ти нього, Го­ро­довський по­ба­чив се­бе у чужій їдальні, чистій і ду­же скромній. За шир­мою пра­во­руч сто­яло ліжко; бу­фет, чи, влас­не, сер­вант, що зак­ри­вав те ліжко збо­ку, був зас­те­ле­ний ви­ши­ва­ною сер­вет­кою ви­ро­бу Укр­кустп­ро­му, і та­ка са­ма ска­тер­ти­на ле­жа­ла на столі, об який спи­рав­ся йо­го лікоть. Крім двох дідівських порт­ретів у тем­них рам­ках і кількох су­час­них фо­то­кар­ток, на стіні висів не­ве­лич­кий олійний на­тюр­морт - розріза­ний ка­вун у то­ва­ристві огірків і помідорів. Цей наївний за­ти­шок і гли­бо­ка промірко­ваність обс­та­но­ви огор­ну­ли Го­ро­довсько­го рев­ни­вим смут­ком. У кімнаті ліво­руч, ку­ди про­ва­ди­ли другі двері, від відчув спальню з од­ним чи, мо­же, дво­ма ди­тя­чи­ми ліжка­ми під біли­ми ковд­ра­ми, а пра­во­руч - кабінет ха­зяїна, це­ра­то­ву ка­на­пу з квітчас­тим ки­лим­ком, сос­но­вий стіл до письма і ша­фу кни­жок з зо­ло­том на корінцях. Йо­го роз­бур­ха­на істо­та ми­мо­волі з гірким до­ко­ром схи­ли­ла­ся пе­ред ти­хим под­руж­жям ла­ду і зго­ди, що па­ну­ва­ло тут, вип­роміню­ючи яс­ну що­ден­ну радість, опер­ту на пра­цю, обов'язок і зас­тарілу, хронічну лю­бов.

    Двері роз­чи­ни­ли­ся. Увійшов до­сить літній чо­ловік з ву­са­ми, бо­ро­дою і вза­галі за­рос­лим об­лич­чям - постійний квар­ти­рант цього по­меш­кан­ня.

    - Ви ви­бач­те, - про­мо­вив він гус­тим і тро­хи штуч­ним го­ло­сом лек­то­ра, - що я тур­бую вас у пер­ший день ва­шо­го приїзду. Але - фор­мальності. Кан­це­лярія на­шої до­мо­уп­ра­ви пра­цює вве­чері, і я сьогодні ж му­шу вас за­яви­ти.

    Городовський дістав з ки­шені військо­вий білет.

    - Вистачить? - спи­тав він.

    - Безперечно, - ска­зав одвіду­вач тро­хи лагідніше, не­мов пе­ред тим сподівав­ся від но­во­го по­жильця яко­гось опо­ру. - 3 вас на­ле­жить ще один кар­бо­ва­нець на за­яв­ку. Надіюсь, ви не за­пе­ре­чуєте? Дя­кую, - ска­зав він, хо­ва­ючи до­ку­мен­та й гроші. - Скажіть, да­руй­те цю цікавість, ви дов­го маєте в нас про­бу­ти?

    - Тижнів два… мо­же, три… за­леж­но від справ, - до­дав Го­ро­довський, щоб вип­рав­да­ти свою не­певність.

    - Звичайно. Але скажіть, - про­ва­див він, сівши збо­ку, - як, влас­не, ви пот­ра­пи­ли сю­ди? Тоб­то в цю квар­ти­ру, ро­зуміється?

    - О, я тут зовсім ви­пад­ко­во, - посміхнув­ся Го­ро­довський. - 3 ха­зяїном квар­ти­ри я зовсім не знай­омий. Це влаш­ту­ва­лось че­рез од­но­го при­яте­ля.

    - Якого ви теж зустріли ви­пад­ко­во? - засміявся гість.

Сторінка 1 з 36 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 > У кінець >>