Валер'ян Підмогильний - Повість без назви

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.docx)Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.docx133 Кб1886
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_povist_bez_nazvi.fb2157 Кб1824

В. Підмогильний — мораліст і в «Повісті без назви» — останньому своєму творі, що до нас дійшов. На жаль, майже не зберіглась передмова до книги, власне, у звертанні до читача, а це мав би бути ключ до її прочитання. Але сам текст зберігся повністю і тут сумнівів нема: перед нами один із найблискучіших і найсерйозніших творів не тільки В. Підмогильного, але й усієї тодішньої української літератури. Так, перед нами знову ніби моралістичний трактат, одягнутий у художню форму, своєрідна самодіскусія, яка знову примушує пригадати Григорія Сковороду, хоч і тут він жодного разу не називається.

 

Валер'ян Підмогильний

Повість без назви

    

    ДО ТО­ГО Ж ЦІЛКО­ВИ­ТО НЕЙ­МОВІРНА, ВИ­ГА­ДА­НА ВІД ПО­ЧАТ­КУ ДО КІНЦЯ АВ­ТО­РОМ, ЩОБ ПО­КА­ЗА­ТИ СУ­ТИЧ­КУ ДЕ­ЯКИХ ПРИН­ЦИПІВ, ВАЖ­ЛИ­ВИХ ДЛЯ НА­ШО­ГО ДНЯ І МАЙ­БУТНЬОГО

    

1

    

    Раптовий пос­тук у двері про­ки­нув йо­го з за­ду­ми. І хоч тут він не міг ко­гось до се­бе сподіва­ти­ся, хоч йо­го дум­ки в ту мить пе­ре­бу­ва­ли на без­ко­нечній відстані від цього бу­дин­ку, Го­ро­довський звич­ним го­ло­сом, як у своїй власній кімнаті, спокійно й не­гай­но відповів:

    - Можна.

    Власне, в цьому по­меш­канні він про­був ще тільки го­ди­ну. Во­но скла­да­ло­ся, як і ска­за­но йо­му на­пе­ре­додні, з чо­тирьох кімнат, що з них од­ну зай­мав постійний по­жи­лець, а реш­та три бу­ли впро­довж міся­ця до йо­го роз­по­ряд­жен­ня - на час відсут­ності дійсних гос­по­дарів. Але, прий­шов­ши сю­ди й пе­ре­дав­ши то­му по­жильцеві ре­ко­мен­даційно­го лис­та, він сів у першій кімнаті ко­ло сто­лу, пос­та­вив по­руч свій че­мо­дан і спо­чи­вав. Бо справді по­чу­вав­ся да­ле­ким пішохідцем, мандрівни­ком з тор­бин­кою і ціпком після дов­гої путі, що сте­ли­ла­ся пе­ред ним без краю. І це жит­ло, яко­го він навіть не ог­ля­нув, бу­ло не­мов ку­ре­нем при сте­по­во­му шля­ху, зич­ли­во по­ки­ну­тим на радість по­до­рожньому.

    Звичайно, не тіло йо­го сто­ми­ло­ся, ад­же ос­танні дні він хо­див зовсім не­ба­га­то. Інші си­ли йо­го ви­чер­пу­ва­лись, не фізичні. Вис­на­жені ма­рен­ням кліти­ни моз­ку да­ва­ли відчу­ва­ти в го­лові стра­шен­ну сухість; бе­зум­не праг­нен­ня, яким він був ке­ро­ва­ний, кри­ча­ло, не зна­хо­дя­чи по­жи­ви. Го­лод душі му­чив йо­го, по­жер­ши всі крихкі сподіван­ки, в які зви­родніли йо­го надії.

    Тепер, підвівши го­ло­ву до две­рей, що бу­ли нап­ро­ти нього, Го­ро­довський по­ба­чив се­бе у чужій їдальні, чистій і ду­же скромній. За шир­мою пра­во­руч сто­яло ліжко; бу­фет, чи, влас­не, сер­вант, що зак­ри­вав те ліжко збо­ку, був зас­те­ле­ний ви­ши­ва­ною сер­вет­кою ви­ро­бу Укр­кустп­ро­му, і та­ка са­ма ска­тер­ти­на ле­жа­ла на столі, об який спи­рав­ся йо­го лікоть. Крім двох дідівських порт­ретів у тем­них рам­ках і кількох су­час­них фо­то­кар­ток, на стіні висів не­ве­лич­кий олійний на­тюр­морт - розріза­ний ка­вун у то­ва­ристві огірків і помідорів. Цей наївний за­ти­шок і гли­бо­ка промірко­ваність обс­та­но­ви огор­ну­ли Го­ро­довсько­го рев­ни­вим смут­ком. У кімнаті ліво­руч, ку­ди про­ва­ди­ли другі двері, від відчув спальню з од­ним чи, мо­же, дво­ма ди­тя­чи­ми ліжка­ми під біли­ми ковд­ра­ми, а пра­во­руч - кабінет ха­зяїна, це­ра­то­ву ка­на­пу з квітчас­тим ки­лим­ком, сос­но­вий стіл до письма і ша­фу кни­жок з зо­ло­том на корінцях. Йо­го роз­бур­ха­на істо­та ми­мо­волі з гірким до­ко­ром схи­ли­ла­ся пе­ред ти­хим под­руж­жям ла­ду і зго­ди, що па­ну­ва­ло тут, вип­роміню­ючи яс­ну що­ден­ну радість, опер­ту на пра­цю, обов'язок і зас­тарілу, хронічну лю­бов.

    Двері роз­чи­ни­ли­ся. Увійшов до­сить літній чо­ловік з ву­са­ми, бо­ро­дою і вза­галі за­рос­лим об­лич­чям - постійний квар­ти­рант цього по­меш­кан­ня.

    - Ви ви­бач­те, - про­мо­вив він гус­тим і тро­хи штуч­ним го­ло­сом лек­то­ра, - що я тур­бую вас у пер­ший день ва­шо­го приїзду. Але - фор­мальності. Кан­це­лярія на­шої до­мо­уп­ра­ви пра­цює вве­чері, і я сьогодні ж му­шу вас за­яви­ти.

    Городовський дістав з ки­шені військо­вий білет.

    - Вистачить? - спи­тав він.

    - Безперечно, - ска­зав одвіду­вач тро­хи лагідніше, не­мов пе­ред тим сподівав­ся від но­во­го по­жильця яко­гось опо­ру. - 3 вас на­ле­жить ще один кар­бо­ва­нець на за­яв­ку. Надіюсь, ви не за­пе­ре­чуєте? Дя­кую, - ска­зав він, хо­ва­ючи до­ку­мен­та й гроші. - Скажіть, да­руй­те цю цікавість, ви дов­го маєте в нас про­бу­ти?

    - Тижнів два… мо­же, три… за­леж­но від справ, - до­дав Го­ро­довський, щоб вип­рав­да­ти свою не­певність.

    - Звичайно. Але скажіть, - про­ва­див він, сівши збо­ку, - як, влас­не, ви пот­ра­пи­ли сю­ди? Тоб­то в цю квар­ти­ру, ро­зуміється?

    - О, я тут зовсім ви­пад­ко­во, - посміхнув­ся Го­ро­довський. - 3 ха­зяїном квар­ти­ри я зовсім не знай­омий. Це влаш­ту­ва­лось че­рез од­но­го при­яте­ля.

    - Якого ви теж зустріли ви­пад­ко­во? - засміявся гість.

    - Коли хо­че­те.

    - Чудово! Але ж ціка­во, - про­мо­вив квар­ти­рант у нес­подіва­но­му зах­ваті. - Ли­шається, щоб ви вза­галі приїха­ли до цього міста ви­пад­ко­во.

    - Якнайвипадковіше, ко­ли мож­на так вис­ло­ви­тись, - спокійно відповів Го­ро­довський.

    - Ну, я вик­ла­даю фізи­ку, а не мо­ву, і в спра­вах вис­ло­ву не роз­би­ра­юся. В та­ко­му разі бу­де­мо знай­омі: Па­щен­ко Ана­толій Пет­ро­вич.

    - І будьмо доб­ри­ми сусіда­ми, - до­дав Го­ро­довський, наз­вав­ши се­бе,

    Вони підве­ли­ся, по­да­ли од­не од­но­му ру­ку й сіли зно­ву - Го­ро­довський, як і пер­ше, а Па­щен­ко - вер­хи на стільці. Він не при­хо­ву­вав сво­го за­до­во­лен­ня.

    - Розумієте, це чу­дес­но - ваш ви­пад­ко­вий приїзд і ва­ша ви­пад­ко­ва зустріч. Як лю­ди­на, що вик­ла­дає точні на­уки й му­сить зна­хо­ди­ти скрізь су­ворі за­ко­ни, я, ма­буть, кра­ще від інших нав­чив­ся ціни­ти ви­пад­ковість. А че­рез те, що в моєму влас­но­му житті ви­падків бу­ло до смішно­го ма­ло, хоч і серй­оз­них, я нав­чив­ся, крім то­го, лю­би­ти їх. Що ви на це ска­же­те?

    Городовський ввічли­во по­го­див­ся, зас­терігши, що він має на увазі тільки щас­ливі ви­пад­ки, а не якісь інші.

    - Незалежно, - відповів Па­щен­ко. - Не­за­леж­но від їхньої якості!

    Він рап­том посміхнув­ся, від чо­го йо­го об­лич­чя зра­зу пе­реміни­лось. І Го­ро­довський зди­во­ва­но помітив у йо­го ри­сах щось неп­риємне, щось упер­те, ту­пе, навіть хи­же.

    - Вся річ у то­му, - ка­зав далі Па­щен­ко, - що ви­па­док не мо­же бу­ти не­щас­ли­вим. Суть ви­пад­ку у то­му, що він своїм втру­чан­ням ла­має звич­ну чи зав­ба­че­ну лінію жит­тя. А це завж­ди плюс. Чим бу­ло б людське жит­тя без ви­пад­ко­вості? По­ду­май­те, і ви не змо­же­те уяви­ти собі нічо­го сірішо­го.

    - Людське жит­тя без ви­пад­ко­вості не мож­на уяви­ти, - ска­зав Го­ро­довський. - На жаль, во­на ста­но­вить йо­го час­ти­ну.

    - Одначе, - Па­щен­ко зне­нацька підвівся і су­хо надів оку­ля­ри, - ви, пев­не, хо­че­те вми­ти­ся з до­ро­ги і, мо­же, спо­чи­ти. Я вас зат­ри­мую. Навіть мож­на за­то­пи­ти ван­ну.

    Від ван­ни Го­ро­довський відмо­вив­ся, але приз­нав­ся, що охо­че вмив­ся б і по­ле­жав. Бу­ло вже близько п'ятої го­ди­ни дня. Ми­ну­лу ніч він спав зовсім зле і, встав­ши з ліжка, справді за­був уми­ти­ся. Але він ла­ден був уми­ти­ся вдру­ге, аби тільки збу­ти­ся роз­мо­ви вза­галі й зок­ре­ма на те­му, що не мог­ла бу­ти йо­му приємна.

    Показуючи йо­му ван­ну кімна­ту, Па­щен­ко три­мав­ся ду­же офіційно і вжи­вав лек­торсько­го го­ло­су, дав­ши цим Го­ро­довсько­му надію, що при­най­мні на сьогодні йо­го сто­сун­ки з сусідою закінчені. Та ко­ли він хви­лин за де­сять вий­шов з руш­ни­ком на­зад у ко­ри­дор, з бічних две­рей з'явив­ся Па­щен­ко і зап­ро­по­ну­вав одвіда­ти йо­го кімна­ту по­ряд­ком відповідно­го візи­ту.

    - До речі, му­шу да­ти вам клю­ча від квар­ти­ри, - до­дав, він.

    Перше, що вра­зи­ло Го­ро­довсько­го в цій кімнаті, бу­ла пох­му­ра пітьма, хоч по­меш­кан­ня місти­лось на чет­вер­то­му по­версі. Але вікно тут ви­хо­ди­ло в тісний за­ку­ток, ут­во­ре­ний дво­ма пер­пен­ди­ку­ляр­ни­ми стіна­ми бу­дин­ку і замк­не­ний, крім то­го, ви­со­чез­ним му­ром, що сто­яв замість пар­ка­на на межі сусіднього подвір'я й ся­гав ви­ще по­ло­ви­ни вікна, яке більшою своєю час­ти­ною ди­ви­ло­ся та­ким чи­ном у гли­бо­кий і гид­кий ко­ло­дязь. Але й не тре­ба бу­ло ба­га­то світла, щоб роз­ди­ви­ти­ся внутрішність цієї дос­татньої розміром і до­сить охай­ної кімна­ти: в ній, влас­не, нічо­го не бу­ло. При одній стіні зви­чай­на де­рев'яна розк­ла­дач­ка, в кут­ку ко­ло вікна ку­хон­но­го ти­пу стіл, зас­те­ле­ний зе­ле­ним па­пе­ром, на ньому лам­па, олівці в мідній підставці, ве­ли­ка попільни­ця; ко­ло сто­лу один у хаті стілець і ко­ло дру­гої стіни, вже зовсім нес­подіва­но, ста­ро­вин­ний, важ­ко інкрус­то­ва­ний ко­мод з опук­ли­ми шух­ля­да­ми й круг­лим бу­дильни­ком звер­ху.

Сторінка 1 з 17 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 > У кінець >>

Пошук на сайті: