Валер'ян Підмогильний - Син

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_sin.docx)Valer_yan_pidmogilniy_sin.docx37 Кб1625
Скачать этот файл (Valer_yan_pidmogilniy_sin.fb2)Valer_yan_pidmogilniy_sin.fb272 Кб1154

 

Валер'ян Підмогильний

Син

Оповідання



Васюренко зліз із платформи, заваленої залізняком, і почав обтрушуватися. Його сірі полотняні штани стали брудно-червоні від залізнякового пилу, й він даремно бив себе по колінах своєю великою, схудлою рукою.

— Доведеться ва річці випрати, — подумав він і одійшов набік.

Йому не хотілось іти геть, поки не рушить потяг. Віл любив машини, зокрема паротяги. Химерно вигадано — само себе везе, ще й вагони тягне. А цей потяг він чекав був так довго у місті — аж півтори доби, валяючись у бруді коло станції, блукаючи як неприкаяний, вздовж і поперек, влаштовуючись раптом спати, то зненацька зриваючись на тремтячі ноги а наболілим бажанням податись геть далеко, світ за очі, і заблудитися, і померти. Але він знову сідав накарачки і з обважнілою головою водив язиком по губах, що запеклися й щеміли. Він міг би напитись води, але знав, що ту воду йому викине зсередини. Часом його й без води починало нудити, весь світ брався в його очах червоними, страшними колами, й під горло котилась огидна гикавка. Він лягав тоді на спину й починав звільна дихати, примруживши очі. Проте йому пощастило витримати цілий день, з'ївши тільки вранці шматочок хліба, з долоню завбільшки. І тільки коли вечір минув і ніч прийшла — пригрю котів оцей нотяг і забрав його, виснаженого з безсоння й голоду, ніби міцно задуманого. Але він ще мав у собі досить сили, хоч м'язи його були ніби павутинням опови ті. Додому ще було йти п'ятнадцять верстов. Він тепер не буде такий дурний, щоб їсти вранці. Це дурниця — потім мучитись цілий день. Краще потерпіти до обіду, а там до вечора, мабуть, легше буде. Потяг загув і рушив. Васюренко провів його очима за горбок і повернувся йти. Тільки тепер він побачив аж у кутку коло станції свого шуряка, Олексу Корній чука, що сидів у гурті ще п'ятьох селян на купі повних лантухів. Вони теж вернулись цим потягом. Серце його затіпалось млосно, стискуючись у безнадії й заздрості. Підійшовши до них, вів побачив, що вони їдять сало з хлібом.

— Здорові були, — привітався Васюренко.

Корнійчук підвів до його голову й засміявся.

— І ти тут? — спитав він. — Яким це вітром?

— У городі був, — сказав Васюренко, — їздив дещо спродати. З останнього. Та тільки... — Він махнув рукою: — Бодай не жити! Брав спідницю материну дівочу, брав сорочку свою вишивану, брав граблі й лопату, а ось що маю.

Він показав паляницю, що тримав її під пахвою. Корнійчук посміхнувся всім своїм голеним обличчям.

— А ми аж у Полтавщину забились були... Еге, як там дядьки живуть! Ти, хлопче, мабуть, і забув про таке життя. Там не собачину, а свинятину в борщ кладуть, а хліб, хлопчве не з макухи, ні, ні! Ну, й наміняли, не диво. — Він ударив рукою по лантухові, на якому сидів.

Васюренко похмуро дивився на Корнійчука, на гурт, на лантухи — в них він почував чисте, добірне зерно. В його заворушилася думка, що сестра Марійка хоч клуно чок принесе йому того зерна... Та ні, що там надіятись! Не така вона, не такий Олекса, щоб дати! Він швидше себе дасть зарізати, ніж поступиться хоч зернятком. А Корнійчук провадив: — Туди б тобі, хлопче, податися на заробітки. Там робітників потрібно, о, ще й як! Заробив би собі добре. Чого тут нидіти?

— А мати? — понуро спитав Васюренко.

— О! — здивувався Корнійчук.

— Та хіба вона не померла?

— Ще слабують...

— Живуча з біса стара Васюриха! Ну, та й їй не два віки жити, — як помре, то згадай моє слово, мандруй на Полтавщину. Там і заробиш, і дівчину собі знайдеш. А в красуні єсть, нехай їм трясця! Як заведе пісню, так і в старого серце затіпається!

Корнійчук хляснув парубка до нозі в затим узявся до сала. Васюренко стояв, похиливши голову.

— Піду я вже, — промовив він врешті.

— Так ти скажи моєму Василеві, щоб виїхав. От і добре, добродії, іти нікому не треба. А то ж просто хоч жеребок кидав, кому яги.

Васюренко обійшов станцію і вийшов на великий шлях. Соває вже високо підбилось і починало парити. Жовтий, мертвий степ розлігся перед ним скільки сягало око. Він посунуз повз вигорілі нива, що світили миршавими стовбурцями заведбаного хліба. Здебільшого їх ве кошено навіть на сіно. І що далі він заглиблювався у степи, то більша тиша 6 спека огортали його. Навіть коники же сюрчали, ве літала мушва. Безкрая палюча жовтизна різала очі. Вів ішов ніби на руїнах великої пожежі, де огонь знищив усе рідне й близьке, де навіть спалено частину його серця. Одійшовши з чотири верстви од станції, він побачив коло шляху зв'язаного мотузком чоловіка, що лежав собі непорушне. Нахилившись до нього, Васюреико впізнав свого земляка, Степана Безрукавого. Ножа не було, й парубок зубами розв'язав вузли; дядько Степан тільки стогнав.

— Що це вам, дядьку? — спитав Васюреико. — Хто це вас так? Я аж злякався, побачивши.

— Ой, не питай, хлопче! — стонав Безрукавий, розминаючи нога та руки. — На цій мотузці й повіситись... Всього рішили, всього як єсть...

Він надсилу відвівся і пильно озирнувся. В канаві коло шляху лежала перепічка, чорна, як земля. Безрукавий схопив її, одломвв половину й жадібно почав запихатися. Васюренкове серце йойкнуло, раптом бризнуда йому в рот слива, й. він одвернувся. Дядько Степан мовчки сопів, ковтаючи зашкарублі шматки. З'ївши воловину перепічки, він з жалем подивився на другу воловину й засунув її за пазуху. Потім видобув із кишені книжку, одірвав клапоть, витру сив із заяложеного кисета решту тютюну, досипав тро хи сухого зілля, що валялося долі, й скрутив цигарку.

— Огню немав?

— Ні.

Васюренко сів біля його й витер рукавом на шиї піт. Дядько Степан зітхнув і розказав:

— Ти ж знаєш, хлопче, крім жінки, п'ять ротів маю, та все добрі роти, молоді, та все хлопці, як ті каченя та ненажерливі. З'їли пшеничку, з'їли ячмінь — не розвиднюється нам. Діти на ґвалт кричать, жінці хліб увижатися став... Здохла кобила — зварили юшку. Перший раз їли — ригали, другий раз ригали, а на третій — пішло. Та чи надовго? Почав я розумом розкидати — другу кобилу різати треба, однаково хитається. А тут жінка в одну душу — забирай усе на воза, їдь куди знаєш, може, хліба наміняєш. Видима річ — жінка! Винесли все з хати, запріг я кобилу — не тягне. Приро бив я збоку посторонку, надів шлейку собі на плечі — поїхали ми. Ой, хлопче, муки прийняв я! Пилюка очі засипає, коліна підгинаються, а я тягну, тільки плююся. А виміняв-таки пудів з десяток зерна і кобилу напас, кобила моя вже хвостом хвицав, сама тягне. Ну, думаю, ра дість везу, а далі ще, може, розстараюся. Дурень думкою багатіє. Позавчор вночі їдемо, я на возі куняю, кобила сама путь веде. І незчувся, і не крикнув, як зв'язано мене, — хто — не бачив, ніч, бач, глупа була. Кинули мене коло шляху, а ще хтось гукнув, — дай йому щось — так оце перепічка. Вйокнули на кобилу й поторохкотіли. Я почав гукати — вбийте мене — а вже не почули, мабуть. Лежав день цілий, пролежав ніч, ноги затекли чисто, а оце ти визволив мене, та не знаю, чи дякувати.

— А з обличчя їх не примітили? — спитав Васюренко.

— Де там з обличчя! Ніч, кажу, глупісінька була.

Дядько Степан мовчки посмоктав незапалеиу цигарку й сплюнув.

— Чого я не передумав, отут лежачи! Мав час, спати не хотілось. Стара Кандзюбиха каже: од Бога. А люди й вуха розвісили. А я собі гадаю — ми як бур'яни при дорозі, як реп'яхи. Ростемо собі, поки дощ іде, а сонце впече — жовкнемо, гинемо. Дурницями. Тільки гонору в нас багато. Та чого не гонорувати, коли їсти маєш? А скільки їх по селах швендяє високогонвристих, городян цебто, що гукали: ми! ми! Он у Піщанському млині за сторожа прохфесор служить, десять, кажуть, мов, і татарську знав. А нема чого кусати — й науку, хлопче, кинув. Збило їм гонор, усім видно, що ми — так собі, тьху — вітер повіє, ми й котимось. Еге, якби Бог був, не так було б!

— Так, по-вашому, й жити не треба? — спитав Васюренко.

— Авжеж, хлопче, видима річ! Тільки звичка у нас погана. Ось хоч би й я — звик тютюн уживати. І знаю, що чортзна-що, а ось нема запалити — і ссе мене. І життя, як тютюн: куриш — гірке, а після його дим вітер носить. Васюренко раптом схопився.

— Ой, дядьку, — гукнув він, — ходімо додому!

— Ну та й пече, — промовив дядько Степан, поволі відводячись, — бачив я таке скло, що як настановити його проти сонця, так можна цигарку запалити. Добра річ!

Знову розгорнулись перед ними висохлі лани; дрібний пил, злітаючи з-під ніг, обсипав їх, мов іскрами; гаряче повітря душило груди.

— Го-го! — гукнув дядько Степан, — Пам'ятаєш, хлопче, приїздив торік агітатор. Кричав, що ми, мовляв, машиною оратимем, машиною й дощу напустимо. А де він, сукин син, тепер із своєю машиною? Бога, кажуть, немає, а самі в боженята пнуться.

Далі вони йшли мовчки. На околиці села, коли вони розходились, дядько Степан сумно сказав:

— Висипалась моя цигарка. Ех! Васюренко простував до своєї хати, не зустрічаючи нікого по дорозі. Так само, як у степу, в селі було порожньо, тихо й пекучо. Він минав хати в зачиненими віконницями, з заваленими клунями, з дворами, порослими лободою. В повітрі був тільки задушливий пил, що повстав з-під ніг; ані брехіт собак, ані рохкання свиней, ні людський гомін не хвилював того задушливого пилу; а спереду, на чистому обрію, село вирізнялось, як намальована бездушна картина. Коли він був уже близько хати, з бічної вулиці повільною ходою пройшла стара Кандаюбиха, простуючи до зборні. Там тепер зосередилось життя села. Аж зранку чоловіки з люльками, часом порожніми, жінки а дітьми лишали свої хати, де не було праці й хліба, де було моторошно з повільного вмирання, — і сходились до зборні. Там з дня на день точились одноманітні розмови про голод, про лиху долю, про те, що сіяти нічого й нічим, обговорювано новини, якщо вони були, а коли ві, то й так обходились. Стара Кандзюбиха, якій було вже коло сотні років, теж щодня одвідувала зборню. Там вона повчала моло диць та й чоловіків, коли ті її слухали. Васюренко зайшов у своє подвір'я. Його хата була та ка стара, що її довелося підперти кілками, «взяти в рямці», як сміявся небіжчик волосний писар. Поруч неї стояв напівзавалений льох, а клуню вія давно вже про дав на дрова за пуд ячменю добрим людям. В сінях було темно й прохолодно; він спинився й глибоко вдихнув у себе вогкувате повітря. А в.хаті густий сморід, важчий за розпечений вуличний пил, ударив йому в голову, й він мимоволі затримав віддих. Його вмить занудило, спаз ми ядушная горло 6 перед очима попливли червоні кола. Він прихилявся до стінки. Слабкий голос тихо запитав:

— А хто там?.. Ох...

Васюренко не зразу відповів; спазми вив'ялили його, й важка подорож зараз дала себе чути. Ноги його трем тіли, руки звисли, і він стояв, прихилений до стійки, ковтаючи повітря.

— Це я, мамо, — врешті вимовив він.

Не буде навіть на чому сісти. Стільці, лаву, стіл, скриню давко вже продано за час довгої хвороби господині. Ніби випадком потрапили люди в цю порожнечу і зараз підуть геть, лишаючи подерті стіни, роззявлену піч і рештки паперових окрас, що безладно звисали із стелі. Васюренко підійшов до полу, де лежала мати, й сів коло неї.

— Зморився я, — промовив він, мов перепрошуючи, — ніч не спав, іти далеко... Хліба привіз. А ви як? Чи при ходила Марійка?

Мати довго не відповідала. І Васюренко подумав, що Марійка таки приходила, годувала матір, опорядковувала її, і він почав умить марити, що вона й далі приходитиме, а може, й зовсім візьме матір до себе. Аж ось хвора прошепотіла: — Не було... Так. Не приходила дочка до матері і не прийшла. Проклята багатійка.

— Мамо, — сказав він, — я розмочу хліба, а ви поїсте. А тоді скинете все, я заберу й постіль на річку, прати.

Тут задуха. Та разом і риби, може, піймаю вам на юшку. Мати мовчала. Вже вісім місяців вона лежала висохла, заклякла, напівнепритомна, без руху, тихо стогнучи вдень і вночі. Часом вона не пізнавала й сина; байдуже приймала їжу, коли їй давано в рот, і ніколи не прохала сама. На полу, в купі хабоття, її зовсім не примітне було, і для всіх вона й справді не існувала. Тільки син дочував на собі вагу її мертвого життя.


Васюренно пішов до двору свого шуряка, Корнійчука. Перейшов великий шлях, вузьку бічну вулицю й спинався коло хати з бляшаним дахом і мальованими віконцями. Гарна хата, а багато клопоту мав через неї Олекса. Хоч хто наступав був — його хату під штаб браво. А за клунею розстріляно двох гетьманців, шістьох махновців та трьох комуністів. Довго кров видно було, діти ходили дивитись. На подвір'ї не було нікого, і Васюренко зайшов у сіни. Тільки-но репнули двері, з-за хати вибігла Марійка.

— Це ти?! — гукнула вона. — Ой, боже мій, що то як нема собаки і я за хатою дитину колишу — в хаті дихати нічим, — а тут у хату простісінько йди й бери що хоч. Кудись хлопці повіялись... Сірка нашого вкрадено, знаю й хто: Зіяченки прокляті з'їли його, сама бачила його хвоста у їх за клунею. От злидні, прости господи! А вчора одвихнулась до льоху, дивлюсь — Грицаєнків Юрко окраєць хліба з хати тягне. Аж за городами його, сукиного сина, нагнала, чисто руки покусав, як одіймала Вернулась — уже в мого Серьоги дітвора хліб одібрала. Одна мука, прости господи!

— Оце я прийшов сповістити, — сказав Васюренко, — був я на станції, так і Олекса там. Казав виїхати кіньми, та щоб і іншим переказали.

Марійка кинулась гукати хлопця з кіньми:

— Василю, Василю, веди коні!

Васюренко сів на призьбі. Не кличе його Марійка до хати. Боїться, щоб їсти не попрохав. Коли віз заторохкотів а двору. Марійка ніби знову помітила брата.

— Ти ще тут? — спитала вона. — Треба хату замкнути, піду дитину люляти, щоб не зайшов хто.

— Марійко, — сказав Васюренко, — ходив я в город, на останнє виміняв паляницю. Прийшов я, матір нагодував. А чи надовго стане? Все виніс — порожня хата, а я оце — як єсть. Олекса зерно привіз — позичте пуд. Я одроблю вдвічі. Здоровий я, тільки змарнів тепер. Не вік голоду бути — уродить, заживемо. Сама знаєш, який я робітник, еге, як робив був! Позич, Марійко! Не для мене це — для матері просю.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>

Пошук на сайті: