Олександр Підсуха - Канадський зошит

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Oleksandr_pidsuha_kanadskiy_zoshit.docx)Oleksandr_pidsuha_kanadskiy_zoshit.docx38 Кб596
Скачать этот файл (Oleksandr_pidsuha_kanadskiy_zoshit.fb2)Oleksandr_pidsuha_kanadskiy_zoshit.fb256 Кб437

 

Підсуха Олександр

Канадський зошит 

 

День перший

 

Дістатись від Дніпра на літаку

До Фрейзера чи, скажем, Ніагари —

Це все одно, що із мого села

В село сусіднє — на волах ледачих.

 

Я в піднебессі. Поміж хмар — озера.

Хтось каже: — Атлантичний океан. —

Невже це він? Не схаменувся навіть,

Як зникнув десь так званий Атлантичний,

І я ступив на другий бік землі.

 

Я втратив єдність простору і часу.

Змішалось все. Сум'яття у мені.

В чужому опинившися просторі,

Я ще у часі нашому живу.

 

Прокинувся оце о першій ночі,

Коли якраз у Києві світає.

Заснути б ще хоч на якусь годину,

Та сон не йде, бо в Києві вже день.

А за вікном — капіталізм. І ніби

Уже і тут світати починає

З різницею, мабуть, годин на вісім.

Вона й дається нині узнаки.

І щоб мені ввійти у час тутешній,

Освоїтися в їхньому просторі,

Годин на вісім мушу й я відстать.

Лише на вісім. Чуєте, на вісім!

 

День другий

 

Є чарівна якась принада

У твоїм індіанському імені.

Ключ до серця твого, Канадо,

Поможи віднайти мені.

Є в тобі і саксонська поважність,

І слов'янська незаймана ніжність.

Всіх вражає твоя неосяжність,

Всіх чарує твоя білосніжність.

Є ж у мене бажання-потреба

Подивитися зблизька на тебе.

Заодно і на себе, Канадо,

У твоє подивлюся свічадо.

Я від отчого рушив порогу,

Повен сили, добра і терпіння.

Що узяв я з собою в дорогу?

Я узяв лише чисте сумління.

Це найлегше. Не давить на плечі.

Це й найважче. Під силу не кожному.

Бо не всяк його в пору тривожну

Пронесе крізь житейські хуртечі.

 

Я вдивляюся в очі Канади,

Я шукаю в них правди-розради

Не рожевої і не сірої,

Правди справжньої,

Правди щирої.

 

День п'ятий

 

Готель як готель. З кафе, рестораном, швейцарами, пилососами. Дія відбувається в кафе. За столиком п'ємо каву: синьоока жінка і я. Три дні вона «штурмує» мій телефон і не застає мене. Сьогодні застала... Просить хоч би хвилинного побачення. Маю вільної півгодини. Даю згоду.

 

С и н ь о о к а  ж і н к а.  Даруйте... Ви повинні мене вислухати. Ні, що я кажу? Я хочу слухати вас. Розкажіть про Україну. Все-все. Як люди живуть? Що думають?

Я.  На рідній землі живуть, дніпровим повітрям дихають, нові стежки топчуть, та все пряміші і пряміші...

С и н ь о о к а  ж і н к а.  Я так і знала. Ви можете зрозуміти мене? Скажіть — можете? Вивезли мене батьки, не було й дванадцяти. У школі вчилась, рідною мовою. Все своє, наше. А батьки кинули все це і поїхали. А чого? Тепер каються. А я при чому? Скажіть, ще співають на Україні?

Я.  Хто вміє — співає.

С и н ь о о к а  ж і н к а.  Я так і знала. Двадцять років не чула на вулиці співу дівочого. Прошу вас, напишіть пісню про наші переживання.

Я.  Які ж у вас переживання?

С и н ь о о к а  ж і н к а.  Коріння моє там, де я народилась. Чого я тут? Почуваю якусь вину, хоч і не винна. Не було ж і дванадцяти...

Я дивлюсь на годинника: мені пора.

Жінка встає, вибачається.

— Поцілуйте за мене рідну землю.

Прощаємось. У синіх очах дрижать сльози.

 

* * *

 

Пані Галино, їй-богу, дивно!

Яка ви пані? Чому ви пані?

Ваш батько ходить не у жупані,

І мати ваша — панам не рівня.

А ви ж собою така цікава.

Вп'ялися очі у мене сині.

— А що нового на Україні?

— Ллє ж бо, пані, холоне кава.

— Холоне кава? Нехай. Байдуже. —

Вп'ялися очі. їй не до кави. —

Я чула, Київ красивий дуже

І не впізнати тепер Полтави.

 

Ой не впізнати отчої хати,

Ні зелен-саду, ані подвір'я.

Щасливий батько, весела мати,

Настала згода, прийшло довір'я.

Було і тяжко, було й страждали,

Та не за морем шукали правди.

А як пришилося — на смерть стояли.

 

Вп'ялися сині. Вп'ялись назавжди.

 

День шостий

 

ПІСНЯ СИНЬООКОЇ ЕМІГРАНТКИ

 

Як давно, як давно

У розлуці минають години.

Чужино, чужино,

Не заміниш мені України.

 

І садки, і хати —

Все кохане і рідне до болю.

Ти прости, ти прости

За розлуку, мій краю, з тобою.

 

Не розвіять жалю,

Не розрадити тугу безкраю.

Я ловлю, я ловлю

Кожну вістку з далекого краю.

 

Освіти, освіти

Мою душу, повиту журбою.

Ти прости, ти прости

За розлуку, мій краю, з тобою.

 

Як давно, як давно

У розлуці минають години.

Чужино, чужино,

Не заміниш мені України.

 

День сьомий

 

Бачу людину вперше, а вона рідна мені.

 

— Кажуть, ви воювали в Іспанії в сотні імені Тараса Шевченка?

— Так.

Середнього зросту, з порожнім лівим рукавом. Обличчя ніби знайоме з дитинства. Може, разом пасли череду або на робітфаці вчилися. Питаю, чи родом не з Київщини.

— Вгадали.

— То ми земляки.

— Земляки в другому коліні. Я народився тут. Край, що був чужиною для наших батьків, став для нас батьківщиною. За неї в Іспанії воював. Не один я тоді пішов добровольцем. Потім висаджувався з Другим фронтом. Для Канади живемо й боремось. їй — наші почуття й помисли.

— Даруйте. Невже ніякого відгуку у вашому серці не знаходить земля батьків?

— Змалку пам'ятаю: мати все нарікала на батька. «Куди ти мене завіз? Ні солов'я не почуєш, ні на землі не посидиш». Земля тут вогка, навіть улітку, так просто не сядеш. Мені, малому, байдуже до всього того, бо не знаю: що за Україна? Що за солов'ї? А як побачив — мало серце не вискочило...

— Ви були на Україні?

— На п'ятдесят першому році життя. Поїхав поглянути на батьківську землю, солов'я послухати. Магнітофона захопив.

— Солов'їв записати?

— Так. Зайду, бувало, в садок, чую безліч пташиних голосів, а який солов'їний — не вгадаю. Спитати соромився. Потім синок двоюрідного брата повів мене у берег. Світе мій! І питати не треба. Слухав би — не переслухав. Другого вечора й записав...

— Цікаво.

— Приїхав додому. Зібралися родичі й знайомі. «Що там і як, розказуй?» — «Першим ділом, — кажу, — послухайте». І завів магнітофона. Всього було: і радощів і плачу. Тепер мати слухає солов'їв улітку і взимку. «Ще, — каже, — якби на землі посидіти...»

Розмовляємо, ділимося враженнями — він від поїздки на   м о ю   Україну, а я — від подорожі по   й о г о   Канаді. Брати по крові, по духу, по боротьбі.

 

Бачу людину вперше, а вона рідна мені.

 

День восьмий

 

Розсілися по кутках, атакують з крісел. Мов трирічні діти: чому? Чому? Чому? Не встигаю відповідати, перебивають, вискакують один поперед одного з новими питаннями. І все: чому? Чому? Чому? Годину-другу розтовкмачую: тому! Тому! Тому! А коли надокучає, читаю вірша:

 

Що ви, панство, від Вкраїни хочете?

Що ви мені голову морочите?

«Само-самостійної»? Минулося.

А чи пак гетьманської? Забулося.

Може, підшляхетської? Підпрусської?

Може, підтурецької? А дзуськи!

 

Треба ж бути просто божевільними,

Щоби нас вважати підневільними.

Тільки й чути: лайка, лайка, лайка.

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: