Іван Пільгук - Дуби шумлять

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.docx256 Кб1367
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2)Ivan_pilguk_dubi_shumlyat.fb2677 Кб1541

 

Пільгук Іван

Дуби Шумлять

Повість

 

Частина перша

ой три шляхи широкії

Шумлять старезні дуби... Грізною сторожею стоять вони по шляхах до палаців Кочубеїв, Ґалаґанів, Скоропадських. Шумлять, ніби марять столітні сни про долю краю. Вітер виграє шорстким сизим листом, тамуючи щебетання дрібних птахів. Горлиця ненароком промайне сіро-голубою стрічкою і щезне. Лише здоровило-пугач насуплено зирить крізь віти, міцно затиснувши мохнатими лапами засохлу гілку, чекаючи облоги присмерків, щоб сумовитим голосом сколихнути тишу, рознести прокляття палацам і тривогу обшарпаним бідняцьким оселям. А коли ранок осміхнеться полиневою росою, щезає десь пугач, ховаючись у козацьких руїнах, щоб дати привілля розбійникові яструбу полювати на пустотливу горлицю.

Понуро шумлять старезні дуби Полтавщини, шепочучи казки-билиці... Хто гомін той збагне і наповнить душу живлющою снагою? Хто думи свої увіллє в те шумовиння, як ото вливають медовий хміль у срібний келих?

Дуби шумлять, а від них стеляться биті шляхи. Ой три шляхи широкії, куди поведе ними доля невгамовного мандрівника? На яку колію ступить його нога, щоб дійти туди, де плекана мрія снує надії голубі?

Таємниче сріблострунним передзвоном виграють дуби, віщуючи путь-доріженьку...

Ще звечора готувався, ходив стежками, якими носив колись свою дитячу безжурність і втіху. А потім перебирав у кімнаті папери, відкладаючи значніші, а решту бгав та та в пічку. Кинув глузливий погляд на напис: «Произведен за выслугу лет в коллежские регистраторы»...

— Смійся, колезький реєстраторе Панасе Яковичу Рудченко! — тихо шепотіли уста. Поглянув у маленьке дзеркальце на столі. Звідти виглянуло молоде, блідувате, заросле чорною борідкою обличчя. Темні очі пронизливо дивились, ніби докірливо промовляли. Пригадав, як одна відвідувачка в миргородському казначействі відшукувала його — помічника бухгалтера — і запитувала: «Скажіть будьте ласкаві, де той сидить, що в нього очі говорять...»

Говорять... Кому і що вони говорять? Рука потяглася до щоденників. Ось вони — свідки хвилювань, тривоги й роздумів. Читав написане:

«Пригадалася моя служба і в Гадячі, і в Прилуці, і тута. Невесело, і як невеселої — зробилося на душі, — наче камінь хто звалив на хилі груди. Задумався я над життям свого брата чиновника... Часом і начальник знічев'я налає тебе — і то треба мовчать, коли хоч м'який кусок хліба їсти... Серце моє наливалося вогнем, у грудях ходили прибої гніву... О, чим я тобі відомщу, ти, кляте життя — невільне, підданське! Чим я тобі вимещу, дурний начальнику, за твої даремні попріки, за твоє огудне і неправдиве слово?! Нічим? Ні, я виставлю тебе на показ усьому мирові, твої дурні привички, твоє насилування чоловічої совісті».

Ще перегортав папери, перечитував спроби описати гіркотну долю безталанної жінки. Не хотів вимовити її ім'я. Не міг його вимовити так, як раніше, при зустрічах, що назавжди лишаються святом у спогадах. Це ж чиновницьке життя, безглузде, підлегле, та ще й темрява відірвали її, непорочну, від рідного дому, повели десь у велике місто. А там що? Може, зустріну, перевівшись туди на роботу... Очевидно, зустріну... Мушу зустріти! Як у пісні, у казці, а знайду її. А коли ні, то опишу її долю, несподівану молодість.

«Музо моя — госте одинокої душі! Не покидай мене, поки я не викончу моєї Галі як слід... Вона покірна дитина твоя, люби ж її і грій, доколи ще б'ється кров у моєму серці!.. Бо що ж без тебе зосталось мені? Хата — пустка, люди — бездушні трупи людей... Я язик собі вирву, коли він, стілько літ даремно лежачи за зубами, не заговорить так, щоб і каміння завило, щоб у бездушні трупи не урвався світ правди і любові... 1870 рік...»

Хоч уже минув цілий рік, як записав ці слова, але вони не втрачали гостроти, звучали ще вразливіше, коли готувався до подорожі.

Уважно переглядав і складав речі, готував їх у дорогу. Здавалося, до них торкалася тепла дівоча рука, а сині, аж чорні, очі сміялись і проймалися тугою. Наче чув її запашний голос, що відгомоном лягав у серці, коли виводила стиха: «Ой три шляхи широкії докупи зійшлися». Ніби віщувала розлуку. Довго ще вчувався той голос, бентежив уяву, відгонив сон.

Ранком залишив рідний Миргород, сонливі кривулясті вулиці, порослі бур'янами, прибиті пилюгою. Але не залишав породжених тут мрій — ніс їх з собою в широкий невідомий світ.

Біля порога стояла бричка. На ній небагато речей, валізка з паперами й гітара — розважальниця гіркої самоти.

Прощай, рідна Миргородщино, прощай, хатино, в якій колись мати сповивала, випрошуючи в долі піснею колисковою й теплою сльозою щастя для сина. Прощай, недоспівана пісне юності — постійна супутнице роздумів і хвилювань. Прощайте, росяні бережечки Хоролу, виміряні босоніж аж до лугових просторів, щедро повитих лілово-рожевою материнкою, золотаво-чубатими козельцями, буйноквітним звіробоєм, похилою кульбабою, густолистою шавлією. Тепер наче забирав з собою в дорогу, як найцінніший скарб, пахощі трав та яблуневих садів, а з ними — радощі й скорботу, щоб не розставатися на незвіданих шляхах тривожної юності.

— Пора вирушати, — гомонів фурман, натягаючи кобеняк, — щоб в обідню пору доїхати до Сорочинець. А там чи й потрапимо завидна до Гадяча? Осінні дні куці, що й за хвоста не втримаєш. Погода непевна, піде дощ, то поповземо, як рак на мілині.

Заскрипіли колеса, ронячи прощальні зойки. Фурман цьвохнув батогом, поглянув на схід, де сонце поволі відділялось од посірілої землі, сором'язливо зазираючи до миргородської калюжі, прославленої з давніх-давен, коли тут таборився Миргородський полк та Острянин закликав до повстання проти шляхти.

На каламутній хвилі заґелґотали гуси. їм байдуже, що чверть століття минуло відтоді, як химерний земляк записав: «Тепер Миргород зовсім не те. Будови інші; калюжа серед міста давно вже висохла, і всі сановники — суддя, підсудок і городничий — люди поважні і благонамірені».

Сплеснув дужим крилом гусак на березі, занурюючись у воду. Здавалося, радів з того, що калюжа таки не висохла. А до сановників міста йому байдуже. Піднявши гордовито сизу голову на довгій шиї, поплив від берега, ніби бундючився з того, що навіть гегелівський Іван Никифорович назвав гусаком колись свого земляка Івана Івановича.

По задумливому обличчі юнака ковзнула усмішка й застигла у великих очах. Пригадалось, як хлопчиком-школярем змагався з друзями на цьому березі, кидаючи черепками, щоб «перевезти бабу» через калюжу.

За калюжею простяглися пасовиська. Сюди ходив до пастухів грати в ковіньки, навчався у них співати й примовляти, гніватись і радіти. Тоді здиралися на високу бурту, звідки видно місто з церковними банями й садами.

А навколо слалися неосяжні степові простори, залляті бризками сонця. Ніби вчуваються хлоп'ячі вигукування:

Сонечко, сонечко!

Виглянь у віконечко.

Бо татари йдуть,

Тебе заріжуть,

Твоїх діток заберуть!

Тоді й овечата прислухались до дітвори, збившись у гурт, ніби справді лякалися лихої татарви, а ромен-зілля нахиляло свої стебельця до землі, чекаючи якоїсь несподіванки. Ставало тихо, хоч мак сій. І чутно було, як сонце бринить на струнах: д-дзі-інь, д-дз-зі-і-інь...

З бурти видно Чумацький шлях. Іноді поволі посунуть ним заярмлені круторогі і зариплять вози. А буває, по шляху поженуть арештантів. Женуть у той будинок, що здалеку вишкірився ґратами. Тоді й сонце переставало дзвеніти на своїх проміннях-струнах. На спохмурніле обличчя лягла тінь задуми...

— Чи далеко вже заїхали?

— Скоро виїдемо на Сорочинський шлях. Ось уже й Псляні затоки видно. Коней треба напоїти, — цьвохнув батогом.

Коні побігли. Та недовго трюхикали. Піски та вибої затримували рух. Колеса скиглили, залишаючи слід у коли, що одноманітною смугою стелилась у минуле. А попереду що?

В Гадячі треба попрощатися з батьками, зустрітися з братом Іваном, що прибув погостити з Києва. А там знову в дорогу до Полтави, на нову службу.

Біля плеса фурман зупинив коней.

— Хай трохи перепочинуть, щоб спітнілими не напувати, — зліз з брички, підійшов до берега.

За ним і Панас. На березі шелестів очерет, нагинаючись до пожовклої осоки, що, наче пишна вродливиця, розпустила шовкові коси, зазираючи в тиху воду. Зачаровуючись, Панас пригадав недоспівану пісню коханої дівчини.

Фурман напоїв коней. Поїхали. Сполохані чайки заскиглили, розносячи над плесом тиху журу.

— Хотів би ще почути якусь казку. Ви добре розповідаєте, — звернувся Панас до фурмана.

— З казками та піснями ми давно посвоячилися на цих шляхах, навчилися з вітром розмовляти. Але треба поспішати, бо сьогоднішній четвер тісно упирається в п'ятницю... Но-о-о, ледачі!

Послався шлях крізь чагарники, забарвлені осінньою позолотою. Незабаром показалися Сорочинці. Залишки земляного валу, якоїсь древньої руїни говорили, що тут з давніх-давен таборилися люди й століттями змагалася воля з неволею. Може, ті руїни залишились ще від панів польських, підвладних Ієремії Вишневецькому, що тримав у своїх магнатських руках великі маєтності по всій Полтавщині, доки не змела їх козацька хурдига.

Вузькі сорочинські вулиці, ніби від древності, повгрузали в землю разом з тинами, порослими дерезою. Та ось перед очима зненацька наче розкрилась зачарована брама — у всій величі красувалася кам'яна Преображенська церква, збудована безславним гетьманом Лівобережної України Данилом Апостолом. Власне, збудована умільцями Полтавщини — каменярами, різьбярами, мулярами. Зір приваблює пластика фасадів, декоративна майстерність ліплення, химерна різьба дверей, кольорова гра вітражів. Українське барокко. Слава трудівничим рукам полтавських умільців!

Роздоріжжями поїхали, залишивши Сорочинці... Несподівано рвонув вітер, засвистів, б'ючись об придорожній покошланий тонконіг та поруділі куделиці буркунів. Наповнений сивизною простір розкришила блискавка.

— Коли б скоріше до тих хуторів доїхати. Там є корчма, — фурман показав пужалном і тривожно поглянув на північ, звідки насовувалась темна хмара. — Но-о-о, ледачі!

— Байдуже, — спокійно відповів Панас. У голосі чулось незадоволення з того, що фурман порушив роздуми.

Та ось ніби велетенський казковий дракон розпростер чорні крила, обіймаючи ними півнеба. Земля завихрилася, готуючись у двобій з косматою потворою, що вогнисте моргнула, покотивши громовицю; темною завісою кутався обрій, заслоняючи шлях.

— Но-о-о, ледачі!

— Не поспішай... Вперше серед степу бачу такі змагання неба з землею, — Панас аж звівся на бричці, оглядаючи затьмарений небосхил.

Не встигли доїхати до корчми, як водоспадом линув дощ, промочивши подорожніх.

У корчмі порозвішували одяг. Чимало тут скупчилося людей. Тхнуло чимось прокислим, тютюновим димом та горілкою. За столом куняли якісь підпилі чоловіки, не скидаючи з себе свиток та вогких сіряків.

Один кремезний з виду, літній чоловік роздягнувся, латав сорочку та зашивав дірки на смугастих штанях, бурмочучи:

— Оце такі бурлацькі заробітки...

— Латай, може, й долю свою драну залатаєш, — відповів сивоголовий, з запалими очима чоловік.

— Кому як на роду написано. Плакати ж не будемо.

— Досить того, що наші діти та жінки плачуть.

— Може, заплакав би котрий з нас, та неохота в цюцька сліз позичати, а своїх не вистачає.

— Плакати, то однак, що дурному з гори бігти, — блиснув очима той, що латав сорочку. — Латай, бурлаче, доки не пошився в турецькі святі. Ті сорочок не носять. А тим часом, може, в якогось сусіди попросимо на латку, — з прихованою посмішкою глянув на завіталих подорожніх, примруживши око.

Цей погляд збентежив Панаса Яковича, а фурман відвернувся, знизавши плечима.

— Латані сорочки носили, коли були дворовими у графа Гудовича, а тепер, коли стали вільні за царським маніфестом, то на старі латки нашиваємо ще й нові...

— Коли б пошматувати на латки десять тисяч десятин графської землі, то, може, й сорочку б мали нову...

— Пошматуєш... Хочеш закабалити себе і своїх дітей та внуків, то бери кілька десятинок землі в Гудовича і сплачуй за неї протягом сорока дев'яти років. Сплачуй уп'ятеро дорожче...

— Не дешевше віддає на викуп і пан Ґалаґан. Дарма, що кажуть, він козацького роду.

— Від того роду дочекалися гіркого плоду.

— Ото реформа... Краще лататиму сорочку до слушного часу.

— А де той слушний час?

— Запитай вітра в полі.

— Та ще й потихеньку, щоб хто не підслухав, бо спина буде бита.

— Нема долі, і слушного часу не дочекаємося, — понуро загули сіряки.

— А докіль треба голодну нашу волю чимось підживлювати...

— Чаркою горілки...

Сторінка 1 з 31 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 > У кінець >>

Пошук на сайті: