Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 11)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2350
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2362

— У сказаному є рація. Але сідлай, друже, крилатого коня!

Роткель не міг швидко вгамуватися, коли мова заходила про мистецтво. Він розгорнув теку своїх малюнків, які вражали сміливістю композиції та багатокольоровими тонами. Це були романтизовані пейзажі, етнографічні зарисовки, живописно відтворені легендарні постаті.

— Своїм ідейним натхненником живопису я вважаю Делакруа! Він єдиний найглибше збагнув стихійну могутність природи, а в жанрових картинах возвеличив пристрасть змагання людини. Що може зрівнятися з його картиною «Свобода на барикадах»? — Художник розгорнув теку репродукцій з Делакруа. — Погляньте, з якою сміливістю намальовано жінку, що символізує свободу!.. Динаміка, пристрасть, емоційна виразність, багатство відтінків, півтонів! А ось його «Взяття хрестоносцями Константинополя». Давні події змалював художник, але дух протесту проти жорстокості завойовників завжди звучатиме в цій картині. Живопис має свою мову, як і поезія!

Знаючи, що Рудольф не перестане, пані Роткель вирішила визволити свого мужа з обіймів надмірного романтичного пафосу. Вона сіла до фортепіано і заграла улюблені сонати Шопена, передаючи в звуках ширяння крилатих мрій, непідвладних умовностям буденної суєти. Розуміючи настрій молодого поета, вона до втоми грала.

 

* * *

Слова старшого друга і гру пані Роткель сприймав Осип і розумом, і серцем, як належить поетові. Тепер ще настійливіше став вивчати німецьких та польських класиків, а мріями сягав до гуцульських полонин.

Брався знову писати, але не задовольнявся написаним, рвав на шмаття, палив у пічці. Як багатьом юним поетам,. так і Осипу ставало тісно в одноманітному оточенні аптеки. Хотілося розправити крила в молодому леті. Монотонні монастирські дзвони нагонили смуток, готування ліків за рецептами надокучало. Знаходив єдину відраду в зустрічах з Роткелем. Просиджував у нього довгі зимові вечори, слухав музику й розповіді Рудольфа, який уважно перечитував німецькі газети, де скупо подавалися відомості про події. То були сумні звістки про повернення уряду Меттерніха, про розгром військами реакційного генерала Віндішгерца барикад у Празі та Львові. А війська російського царя під командуванням графа Паскевича, що мав досвід у придушенні польського повстання 1830—1831 рр., залили кров'ю Угорщину. Відклавши газети, Рудольф наче сам себе запитував:

— Кому ж історія спорудить монумент: графу Паскевичу чи тому, хто поліг у бою за волю — Шандору Петефі, прославленому поетові угорської революції?

Багато чого залишалося незбагненним тісному колу чесних, відданих поезії та мистецтву людей, яких доля закинула у підніжжя Карпат, до молдавської Бистриці.

Як могли, так і добували новини з німецьких, польських і молдавських газет та з розповідей бувальців.

Далекими відгомонами вчувалися повідомлення про заслання учасників таємної організації в Києві, що іменували себе братчиками. Серед них є і якийсь поет. Хто він, що написав, де добути його вірші? А в Петербурзі позаарештовано прихильників волелюбця Петрашевського. Серед них теж були поети, високоосвічені люди.

Чому така сумна доля багатьох поетів? Чому проти шукачів істини повстає злоблива сила темряви, сваволя тиранів та посіпак?..

Вихрилися думки, сіючи неспокій. Життя кликало в обійми своїх таємниць, нерозгаданих явищ. Читав літературу, намагаючись знайти відповіді на постійно зароджувані питання. Але від того читання ще більше роїлося роздумів, незбагненних бажань. Народжувалися в мріях різні заміри. Пригадував полонину, і думка просилася в простори, щоб розвіятися у вільному ширянні.

 

* * *

Подуви весняного вітру розбудили Бистрицю від зимової дрімоти. Стоголосе загомоніла, засурмила прудководдям молдавська красуня.

У таку пору прокидаються, виринають з сердечних глибин почуття людини, линуть назустріч прозорим далям. Природа розкриває свої чари, приймає в теплі обійми кожного, хто не заскнів у шкаралущі буденних турбот, егоїстичних інтересів, чиновницької самовтіхи.

Поклик весни вразливо відчував і Осип, охоче пристав на запрошення Рудольфа здійснити мандрівку понад Бистрицею аж до Петра Теюлуй. Живописець хотів малювати краєвиди, де побував уславлений народолюбець Алеку Руссо, що зазнав гонитви після поразки революції в Молдові. Шлях мандрівників послався вузькою доріжкою в гори. З кожним кроком відкривалися нові й нові краєвиди.

Часто Рудольф, вловлюючи зором художника неповторні фарби, зупинявся. Недаремно хангани43 зберігають перекази про добрих і нечистих духів, що мешкають у печерах. У тих переказах звучать голоси древніх даків, що силою своїх дужих рук підкоряли дику природу. Може, волелюбні, фізично дужі, стрункі хангани найбільше успадкували звичаї й красу своїх предків?..

43 Гірські молдавани.

Після кількагодинної подорожі мандрівники зупинились у старій, тесаній з букового дерева корчмі. У святковий день тут зібралося чимало відвідувачів, хто не цурається келиха доброго вина, голосної пісні та щирих розмов.

За грубо тесаними столами сиділи люди переважно в молдавському вбранні, голосно сміялися й вигукували. Часом хтось ударить кулаком по столу, аж чарки забряжчать.

— Алеку Руссо! Нумеле — й мерже прін царя! 44

44 Алеку Руссо! Його ім'я бродить по країні! (Молд.)

Як довідались мандрівники, тут завжди збиралися прихильники молдавського волелюбця-поета, який, будучи ще на волі, відвідував цю заповітну корчму. Тут не одна його пісня народилась. Братаючись з ханганськими юнаками, письменник-демократ через своїх посланців передавав вітання та звеличував подвиги італійського народного героя Гарібальді. Вперше в цій гірській корчмі почув Осип про нього. Розповідав молодий ханганський бурлака Алеко, що його доля закидала до італійських берегів, коли плавав кочегаром. А тепер ковалює з циганами й носить на собі полум'яно-червону сорочку, туго підперезану широким чересом. Біля Алеко купчились хангани.

Щойно сіли за стіл прибульці з Нямца, як перед ними були поставлені келихи вина. А тим часом на помості з кількох дубових пеньків з'явився старий циган і заграв на скрипці.

Виводячи смичком, він потрясав сивим волоссям, з-під якого виблискували чорні очі, виграючи в такт журливої мелодії. Широкі рукави червоної сорочки тріпотіли, як спалахи полум'я. Здавалося, він голосом скрипки вимовляв скаргу свого племені, яке, блукаючи шляхами, знаходить притулок в обвітреному шатрі чи під відкритим небом.

— Циганський Паганіні, — висловив свої судження Роткель, звертаючись до Осипа. — Навіть постать з довгим волоссям і худорлявим лицем нагадує італійського віртуоза. Він, як і Паганіні, вільно імпровізує мелодії, вловлюючи настрій слухачів. Його червона сорочка, з погляду живописця, є домінантою в композиції. А інші постаті? Особливо того стрункого юнака-хангана! От-от зірветься з танку у вихор. Відтворити цю картину мовою пензля міг би талановитий Делакруа! То був би його другий шедевр після «Свободи на барикадах». Поглянь, друже, яку хвилю рухів викликала гра циганського Паганіні!

Не все, сказане Роткелем, міг збагнути Осип. Захоплення незвичайним оточенням відгонило роздуми геть, брало верх почуття, і він починав разом з іншими наспівувати імпровізовані мелодії скрипаля. Здавалося, човен його мрій поволі колихали хвилі розбурханої пристрасті відвідувачів гірської корчми.

Слухаючи мелодійні переливи скрипки, хангани частіше загойдали в повітрі келихами. Осип, випивши з Рудольфом вина, почав ще вразливіше сприймати гру на скрипці та вигуки сп'янілих.

— Алеко! До танку! — гукали хангани. — Алеко! Покажи, як гарібальдійці танцюють!

На середину корчми вибіг юнак, вибивав ногами об поміст, вимахував рукою, затиснувши ножа, рукоять якого оздоблена натуральним орлиним дзьобом. Здавалося, що в ритмі танку ширяв разом з Алеко володар гірських бескеть, простираючи вперед свого дзьоба.

Наче в грудях у танцюриста не серце б'ється, а палахкотить вогонь.

Енергія, жадоба життя, подих вольності, невгамовна пристрасть наснажували танок.

Пізнав Осип серед присутніх одного молдаванина, що брав участь у заколоті проти землеміра Чунтуляка. Той у свою чергу пізнав його, підійшов, по-дружньому потис руку, а своїм друзям сказав:

— Це наш чоловік. Стоїть за молдавську правду. Тим часом Алеко закінчив під оплески гультяїв.

— Даваймо жок танцювати!

— Грай, цигане!

Полилися звуки молдавського танку. Хангани, підтягнувши свої широкі череси, пішли танцювати. Зашорошіли білі рукави, залопотіли по підлозі постоли, розвівалися довгі чуприни танцюристів. Наче буревієм зірвало з місця Рудольфа й Осипа — вони опинилися в завихреному колі.

Дивні почуття опанували всю істоту Осипа. Він пізнав старого скрипаля, пригадав циганський табір. От куди доля занесла непосидючих кочовиків! А де ж інші мешканці шатра?..

У корчмі й ніч застала мандрівників. На постеленому бадиллі кукурудзи спали вони, заколисані тихим плином гірської ночі.

Розбудили їх перші промені сонця. Рудольф поспішив малювати вранішні пейзажі на березі Бистриці. З ним зійшов на берег і Осип. Кришталево-рожеве повітря обіймало гірські схили, ніжною .аквареллю торкалося розбуджених хвиль.

Живописець захопився малюванням, а Осип пішов навмання кам'янистим берегом. Зупинився неподалік од великого каменя. Стояв, зачарований рокотом Бистриці, що нагадала йому бунтівливу повінь Черемошу! Ніби бачив перед собою легендарний Сокільський камінь.

Почулась пісня, наче кличним голосом обізвався кам'яний берег:

Упар плай ко зєлєно...

А де ж співачка? За хвилину на камені випросталась жіноча постать. Набравши глечик води, поставила його, а сама занурила ноги в холодну воду, далі звелась, граційно сплеснувши руками. Знову, наче граючись хвилями, розплескувала водяні бризки, сміючись та наспівуючи.

«Так русалки бавляться на самоті», — промайнула думка, І Осип зовсім розгубився. Хотів гукнути, але онімів, пізнавши знайому постать.

Помітивши юнака, дівчина схопила глечик з водою й кинулась тікати.

— Стій! — нарешті вирвалось владне слово. Скорившись несподіваному оклику, дівчина зупинилась, пильно поглянувши, залилася сміхом.

— Це ти, файний легінику? А де твоя флоєра? Чому не граєш? А павине пір'ячко маєш на крисані?

— Пустив на воду...

— Виринуло?

— Так.

— То добра ознака. Бачиш, як наворожила я тобі? — запитливо дивилась на юнака.

Осип несміливо наближався. З кожним його кроком гучніше розлягався грайливий сміх дівчини. Розгледів на ній кольорове вбрання, дукати на шиї. Мимохіть вирвалось з уст:

— Цора!

— Така, як була вчора і тоді, коли вперше бачив, — жартувала, блиснувши білими зубами, наче разком перлин.

— Ні не така, краща...

— І ти не такий... Вусики чорні твої, як у справжнього легіня! Мабуть, тепер не боїшся жартів? Ха-ха-ха, — сміхом доповнила плескіт хвилі.

Осип, приваблений грайливим поглядом чорних очей, ступив ще ближче, хотів обняти за стан дівчину. Але вона швидко відбігла до води.

— Доторкнешся до мене, то кинусь у воду. Хто буде рятувати?

— Я сам вирятую...

— Е ні, у мене є рятувальник. Тільки гукну, то соколом прилетить. Біда буде! Стережися!

— А ти голосно не гукай.

— Сміливий ти, нічого не боїшся?!

— Хай саме пекло повстане проти мене.

— То ходи сюди. Ха-ха-ха-ха! Смішний який. Таких на Бистриці не зустрічала. Ха-ха-ха...

— Не тікай! — Лише ступив крок, як вона облила його водою з глечика.

— Боїшся холодного? Ай-ай-ай, — сміялася докірливо й принадно.

— Дивися... Я весь мокрий...

— Біжи до нені, вона тебе пригорне й зігріє... Ха-ха-ха...

— Ні, пригорни ти...

— Ха-ха-ха. Ти дивний і любий... Приходь з фдоєрою, тоді пригорну!

— Коли?

— Наступної неділі. До цього каменя! — випросталась, усмішку на обличчі заступила зажура. Дівчина зітхнула й прудко побігла на гору, розсікаючи вітровіння. Зупинилась віддаля, махнула рукою. Лише доносились звуки недокінченої пісні.

Осип стояв, намагаючись збагнути все, що сталося за кілька хвилин. Чекав, може, ще привидом з'явиться дівчина. Але на тій стежці постав юнак у червоній сорочці. То був Алеко. Він глянув униз. Від його погляду ніби відчув Осип подув холоду.

Повернувся до Рудольфа, який домальовував ескіз.

— Де запропастився? Чи не русалка яка тебе заманила? — сміявся друг.

— Ні, не русалка...

— Шкода, що не русалка. Я міг би додати її до свого малюнка. Як назвати його?

— Назвімо «Чари Молдови».

— Тебе вразив малюнок?

— Не тільки малюнок...

Пошук на сайті: