Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2350
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2362

— О, ти справді зачарований красотами Молдови? — Збудження Осипа не міг гаразд збагнути Рудольф і запропонував повертатися додому.

 

* * *

Крізь тінь задумливості, що лягла на відкрите обличчя юнака, друзі могли вгледіти його тривогу. Він став мовчазний і занадто вразливий. Щоденно писав вірші, але нікому їх не читав.

Якось уранці Осип збентежив Роткелів, повідомивши, що кидає роботу в аптеці та має намір мандрувати.

— Куди збираєшся? — турботливо запитав Рудольф.

— Може, чим не догодили, розгнівили? — болісно дивилась пані Роткель.

— Ні. Вдячний за вашу гостинність.

— Де тебе шукати? — допитувався Роткель.

— Не треба шукати. За тиждень повернуся, якщо ваша ласка прийняти мене до свого теплого гнізда.

— Ми завжди будемо раді такому гостю, — голос чулої пані забринів жалем...

Попростував Осип знайомою вже стежкою. Неподалік від бистрицької корчми завітав у маєток, запропонував свої послуги в кресленні планів — знав, що кожен поміщик тепер замовляє такі роботи, щоб мати документи в земельних банках. Господар радо прийняв Осипа на роботу.

В умовлений день і час він поспішив на берег Бистриці, де камінь віддзеркалювався у збриженій воді. Тихо. Лише хвиля сурмила, вітаючи його, наче нашіптувала стиха: «Прийшов... прийшов... Почекай хвилинку... Ш-ш-ш... Ш-ш-ш...»

Вийняв флоєру, заграв, відгукуючись на привітальний шелест Бистриці. Тільки розляглися навколишніми просторами звуки флоєри, як віддаля почувся спів. Пізнав голос і принишк у чеканні.

За хвилину з'явилась знайома постать дівчини з глечиком на плечі. Пішов назустріч. Але замість привітання дівчина несподівано оббризкала його водою.

— То я перехрещую тебе в циганську віру! Ха-ха-ха...

— Яка ж бо ти жартівлива, — хотів спіймати її за руку. Але дівчина крутнулась, побігла між камінням. Осип кинувся ловити, але вона бігла, наче вихор гнав її. Награвшись та насміявшись, Цора нарешті дала себе спіймати. Сіла на камені.

— Прийшов... Прийшов, — ніби повторювала шепіт хвилі. Але Осип перевів розмову на інше, дивлячись на розшаріле, засмагле молоде обличчя:

— Дивні ви люди... Кажуть, цигани вміють чарувати та долю вгадувати...

— Далебі правда.

— Розповідай.

— Слухай-но.

Дівчина сіла на камені, розгорнула хустку і почала вишивати червону троянду.

— Для кого це?

— Кому захочу, тому й подарую. Я їх багато понавишивала. Люди охоче купують. Особливо в Яссах та в Чернівцях на базарі.

— Де навчилась так вишивати?

— Стара жінка навчила та ще й казку розповіла про червону троянду. Хочеш послухати?

— Говори, тільки не вигадуй багато.

— Не вигадуй... Не вигадуй, — передражнювала дівчина. — Хіба буває правда без видумки? Коли ти граєш на флоєрі, то теж вигадуєш... А воно правдиво звучить.

— Розповідай побрехеньку.

— То не побрехенька, а вигадка для всіх людей.

— Говори...

— Слухай і не заважай. Може, щось вигадаю. Так наші вигадують, коли увечері посідають навколо ватри. Один розповість, а інший ще додасть і свою вигадку, — дівчина поклала на коліна вишивку і повела розповідь. — То було давно, а може, недавно. Може, було, а може, має бути... Жив у гірській країні сміливий леґінь. Він всюди мандрував. Досягав таких шляхів, на які ніхто не наважувався стати. Сміливий був той леґінь, — оповідачка затнулася на слові, поглянула на Осипа, наче благала допомогти їй вести далі річ. Зібравшись з думками, розповідала далі. Часом не находила слів, закривала долонями лице, хотіла щось збагнути. Коли Осип наважувався додати до розповіді щось своє, дівчина застережливо сварилася пальцем і знову продовжувала: — Та все шукав той леґінь чогось коштовного, невиданого, незнаного, небаченого...

Доповнював Осип власними думками розповідь. Заговорив у ньому голос поета, яким забарвлювалась казка і набувала своєрідного змісту, поповненого уявою самого Осипа...

— Такий то був мандрівник — сміливець. Якось поплив на дарабі він бистрою водою, захотів стати плотарем-керманичем. Тому вирішив перевірити себе на найнебезпечнішій течії. Тримав кермо, ведучи дарабу через підводні каміння. Коли вже смеркало, причалив до високого берега, на якому хтось запалив ватру. Світила вона незвичайним світлом.

Задивився на нього юнак, а далі почулося йому, що хтось зітхає і стогне на височині, наче просить врятування. Зажадав сміливець довідатися, хто там подає живий голос? Довго шукав стежку на гору, ходив ущелинами, лазив на каміння, доки забрався-таки на скелю. Пішов на той манливий вогник та кличний людський голос. Там побачив зажурену, знесилену жінку перед собою. «Хто ти є?» — запитав. «Я — правда», — відповіла жінка і тяжко зітхнула. «То чому ти на скелі сидиш?» — «Пильную оцей вогник, бо коли він згасне, то навіки угасне і правда між людьми». — «А чому не спустишся на землю?» — «Бо на землі мені тісно і тоскно. Ношу в своєму серці добро, любов і волю. Тому воно в мене криваве». Юнак низько вклонився жінці, попросивши дати краплину того, що носить вона в своєму серці. «Ти гідний, легіню, великої нагороди, бо відгукнувся на мій стогін і перший забрався на цю скелясту гору. Візьми ж дорогий дарунок!» — Наче вийняла жінка з грудей живе серце і подала легіню, а сама щезла в хмарах. За нею і вогник промайнув блискавкою. Ударив грім. Застугоніла земля. Ледве не уронив із рук того дарунка леґінь. «Будь мужнім. Неси мене у світ, до людей», — почувся голос. Пішов далі він. На ранок поглянув на здобутий дарунок. Побачив, що в його руці розквітла червона троянда...

— І ходить той леґінь, — мовила дівчина — і не знає, куди далі попростувати йому, куди понести червону троянду. А ти куди поніс би її? — звернулась до Осипа.

— Я поніс би на береги Черемошу, — взяв до рук вишиту хустку. — Мабуть, вона оце і є, та чарівна троянда? Може, подаруєш?

— Може. Але не зараз. Ще ти не став таким сміливцем, як той леґінь...

 

* * *

Чунтуляк надіслав листа до Адальберта Федьковича-Гординського, в якому скаржився на поведінку сина.

Вражений таким листом, Адальберт поспішив прибути до Нямца, відшукав Роткеля.

— Де мій син Осип? — тривожно спитав.

— Має незабаром повернутись. Він став на іншу роботу. На цьому тижні обіцяв прибути.

Довідавшись, що Осип залишив працю в аптеці, Адальберт зовсім розгнівався. Нетерпляче чекав повернення сина. Нарешті дочекався.

Змарнілий, засмаглий од вітру й сонця. Осип, переступивши поріг світлиці Роткелів, уздрів батька й розгубився з несподіванки. Не знав, що казати.

— Чого не вітаєшся, Осипе? Не впізнав?

— Здрастуйте, дєдю. Але я не сподівався...

— Це видно по тобі, — суворо міряв поглядом Адальберт свого сина. — Сідай, поговоримо, — замовк, збираючись з думками.

Кожна хвилина мовчанки здавалася тортурами для Осипа. Він то опускав очі, то поглядав на батька, зважуючи його настрій...

— Недобрі про тебе дійшли до мене вісті. Бачу, що ти розледащів у Молдові. Тому я прибув негайно тебе забрати до Чернівців.

Як ножем, вразили Осипа ці слова. Він почервонів і відрубав:

— У Чернівці я не поїду!

— Не поїдеш, то жандарми поженуть!

— За яким правом?

— За тим, що тобі вісімнадцятий рік, а пашпорта ти ще не маєш.

— То я добуду його.

— Ні, без мого дозволу не добудеш.

— То такі закони в Буковині, підвладній Австрії, а це ж Молдова.

— Хоч Молдова не підвладна австрійській короні, але є писані султаном фірмани 45, і їх пильнують стражники кожного пашлика 46.

45 Писані укази султана.

46 Адміністративна управа, очолювана пашею.

— Молдовою править свій господар...

— Під доглядом турецького паші. — Змінивши тон, Адальберт лагідно повів мову: — Не гарячись. Я лише добра тобі бажаю. В Чернівцях підготував тобі роботу. Готуйся в дорогу!

— Не можу зараз. Я зобов'язався закінчити креслення планів одному бояру, заборгував у нього.

— Скільки потрібно часу для закінчення?

— Принаймні місяць...

— То даєш слово за місяць прибути в Чернівці?

— Я й без слова прибуду.

— А тепер розповідай про своє життя в Молдові. Чому ти тут навчився?..

— Навчився пізнавати чари Молдови.

— Розкажи.

— Їх можна відчувати серцем і душею, а слів не вистачає.

Не задовольняючись відповідями сина, Адальберт роздратовувався. Не звик він до такого вільного поводження Осипа.

— Перенесемо нашу розмову до зустрічі в Чернівцях. Там буде зручніше нам порозумітись.

— Добре, — погодився Осип.

Увійшла пані Роткель, запросила Адальберта і Осипа до столу.

 

* * *

У каламуті багатьох вражень промайнули дні. Які ж бо ті казки знадливі, що в них наче сам переселявся і поринав у юнацьких замріях. Спостерігав, як циганський табір здіймався з місця постою. Залементували чоловіки, жінки, заверещали діти, заіржали коні, чуючи дорогу.

— Роми!.. Накривайте вози халабудами! Підковуйте та напувайте в дорогу коней! — подавав басистий голос ватаг.

За звичаєм зібралися навколо гаснучого вогнища, прощаючись з добре вгарцьованим майданом. Найближче до вогню стали молоді ковалі, тримаючи молоти в руках. Їхні червоні розхристані сорочки наче ввібрали в себе вогонь ватри. В рухливому колі дівчата, підіймаючи руки, сплескували, наче пташина зграя випробовувала перед летом крила.

— А де Цора?! Де моя донька? Цо-о-ра-а! — бентежився старий скрипаль. — Цо-о-о-ра!

Почула ті оклики дівчина, захвилювалась, прощаючись з Осипом на березі Бистриці.

— Ой, леле! Ой бідонька буде, коли не встигну до табору... Пусти мене, соколеньку... Викрадеш потім, як домовились. На березі Пруту, де вперше зустрілись. Оце тобі хусточка з трояндою, що сама вишивала. Хай буде на згадку, — дівчина пов'язала хусткою руку, наче заручини відбулися. — Пусти... Пусти... Побіжу, доки не пізно.

З-за каменя показалась постать Алеко. Він швидко підійшов, зірвав з руки Осипа хустку, а дівчину силоміць повів до табору.

Як вражений громом, стояв Осип, простерши руки, ніби хотів затримати привид, що зникав з його очей.

Чув, як заграла скрипка, зацокотіли копитами коні, заторохтіли колеса. Все далі й далі доносились звуки. Стало зовсім тихо. Лише Бистриця виводила прощальну пісню.

 

* * *

Повернувшись до Роткелів, Осип не затримувався довго, відбув до Чернівців.

Батько на той час займав незначну посаду. А мешкав на приватній квартирі, хоч мріяв про власний будинок. Нагодився Осип саме тоді, коли мати привезла на лікування хвору одинадцятилітню Павлину. Відбулася зворушлива зустріч з матір'ю. Обіймала вона свого сина, ридаючи та примовляючи:

— Як ти виріс, змужнів! Їдьмо до Путилова господарювати...

— Ні, не стелеться туди йому шлях, — заперечував Адальберт. — Готується йому інша дорога...

— Аби недалеко... Щоб хоч бачити частіше та сльози виливати...

Щоденно ходив Осип на берег Пруту, сподівався на зустріч. Прислухався, чи не гомонить десь циганський табір. Повертався задумливий та сумний і слухав материні вболівання. Незабаром понесла вона свої невиплакані сльози до берегів рідної Путилівки, залишивши у сина пекучий жаль.

Випроводивши Анну до села, Адальберт повів поважну раду з сином.

— Сідай, Осипе, і слухай батька, — багатозначно поглянув на сина. — Продовжимо нашу розмову, розпочату в Нямці. Не міг я тоді повідати тобі про свій намір.

— А що то? — тривожно запитав Осип.

— Юнакові, якому вісімнадцять літ, треба вже прибитись до якогось берега. Я батько і відповідаю за тебе. Що ти хотів би робити, де служити?

— Служити людям.

Пошук на сайті: