Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 16)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2339
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2356
Аж мене серце болить.

 

Ой серденько, серденько,

Чого ж тобі тяженько?

Канони 49 грають, кулі заспівають,

Най ти буде раденько.

 

Буде, буде раденько:

Буде рано-раненько

Сонце сходити, перестанеш жити —

Гуляй, гуляй, серденько!

 

Ой сонечко сходило,

Туманами ся вкрило;

Канони грали, кровйов розливали,

Аби ся не дивило.

 

Подиви ж ти си, мати,

Та на наші кабати 50.

Вся кабачина — то кров, то калина, —

Ци-с мня годна пізнати?

49 Гармати (нім.).

50 Мундири, шинелі.

На поразку австрійської армії під Маджентою відгукнулися часописи багатьох країн. Братерським перекликом з віршем Федьковича пролунав у Петербурзі голос Чернишевського, який друкував відомості на сторінках «Современника»: «4 июня (23 мая), в день битвы при Мадженте, совершенное торжество волонтеров: войска Урбана, разбитые и рассеянные, поспешно отступали в зтот день на юг, а Гарибальди, преследуя их, занимал уже Бергамо... Но если бы 20 000 человек, выбывшие из строя под Маджентою, были австрийцы; но австрийцы только командуют войсками, а эти войска, в которых солдат бьют десятками тысяч, состоят наполовину из единоплеменных нам славян»...

Це був голос революційної демократії, до якої належав тоді й Шевченко, що повернувся з заслання.

Не пощастило генералові Урбану в'їхати на білому коні в столицю П'ємонту. Заспотикався на всі чотири його білогривий. Насміялася доля над бравим прислужником габсбургського трону. А все той демонічний Гарібальді накоїв. Може, й добув би перемогу командуючий австрійською армією, виступаючи як на параді під час сутички з Кавуром і Наполеоном III. Та взявся десь на біду той вояк з волонтерами, напоєними ідеями революційного визволення.

Довелося Урбану не тільки залишити землі П'ємонту, а й відійти з поля бою на закривавленій Ломбардії. На венеціанській землі, в районі Верони, знову згрупувалися недобиті австрійські полки. А 41-й полк увійшов у саму Верону.

Сходилися, як і раніше, біля казарми побратими. Якою рідною тепер здавалася їм гуцульська пісня! Співали й плакали. Плакали й співали. Добирав мотив Осип і до створеної ним співанки «У Вероні», її завчили побратими. Сумним гуцульським стогоном озивалася казарма:

У Вероні, гей на брамі каменії,

Там стояли три жовняри молодії.

Оден спер си на поручу, задумав си,

Дрібненькими сльозочками заплакав си;

Другий його до серденька пригортає

Та й до нього ізтихонька промовляє:

«Ей не тужи, брате милий, не жури си!

Красно, мило в Італії, подиви си!

Землю трави шовковії укривають,

Соловії голосні не втихають».

«Добре тобі, любий брате, говорити,

Коли ж мені в чужім краю горе жити

Горе ж мені в чужім краю пробувати,

Прийде з жалю великого погибати.

Бо хоть красно в Італії, лиш би бути,

Таки годі краю свого ба й забути...»

Подає голос і третій жовнір, слухаючи розмову своїх земляків:

Не жури си, брате милий, брате любий!

Бо сли ми в Італії не помремо,

То ще ми си в наші краї повернемо.

За гуцульським звичаєм ставали колом жовніри, кладучи руки на плечі братів. Приєднувалися до цього кола словенці, що теж входили до команди Федьковича. Він був дуже схвильований, поглядав на годинник.

— Велено цю ніч не роздягатися й бути готовими до бою! — повідомив.

Наче закам'яніли жовніри в зімкнутому колі. Запанувала тиша, здавалося, чути було биття сердець під забрудненими кабатами. То грізна тиша, грізніша від гарматних пострілів. Жовніри почали обійматися й прощатися, загомоніли разом.

— Коли живий будеш, брате, то передай рідним...

— Не забудь навістити...

— Сли загину, то здійми з мене оцей хрестик і передай...

— Живим будеш, зустрінь мою дівчину...

— Прощай...

— Не пом'яни лихом...

Наче загальну присягу висловлювали жовніри його співанкою:

Горе ж мені в чужім краю пробувати,

Прийде з жалю великого погибати...

Не доспівали, бо раптово потрясли вибухи повітря. Розігрався бій. Минали хвилини в чеканні несподіванок. Відблиски бою осявали принишкле в нічному мороці місто.

 

* * *

У бою під Сольферіном 24 червня союзники остаточно розгромили австрійську армію. Тут полягло 2198 жовнірів і 94 офіцери; поранених нараховувалось 10307 жовнірів та 500 офіцерів. Небагато залишилося знамен австрійської армії, а ті, які збереглися, мали жалюгідний вигляд, а поруч з'явилися білі прапорці — ознака перемир'я.

Армія союзників увійшла в столицю звільненої Ломбардії

Мілан. Поразка австрійських військ викликала піднесення у всіх феодальне роздрібнених землях, навіть сягнула до Папської незалежної держави. Гарібальді не складав зброю, до нього приєднувалися італійські повстанці, виступаючи проти королів та герцогів. Тому Кавур і Наполеон III поспішили заключити мир з Австрією. 11 липня 1859 року підписано мирну угоду в Віллафранке, за якою австрійський імператор передав французькому Ломбардію. А той у свою чергу подарував її П'ємонту. Ніцца і Савойя відійшли під владу французів, а Венеція залишилась за Австрією.

Гарібальді, назвавши цей мир ганебним, поспішив на допомогу повсталим у Флоренції, що була столицею окремої клаптикової держави Тоскани. Розгорнувся визвольний рух, очолений Гарібальді. Відібравши найхоробріших у славетну «тисячу червоних сорочок», він всюди з'являвся на допомогу повстанцям, здійснюючи свою давню мету об'єднання Італії.

Залишки недобитої армії Урбана поверталися до Австрії. Пішли ешелони на схід. В одному з них поїхав до Відня в складі 41-го полку підпоручик Осип Федькович. Байдуже йому до підупалого австрійського патріотизму, бо свідомий був того, що під його оболонкою криється національне гноблення народів, підвладних короні Габсбургів. Стогнала під їхньою всевладною рукою й рідна Буковина, незважаючи на запроваджену Францом-Йосифом конституцію.

Всіма помислами линув Осип до поневоленої своєї батьківщини:

В місті Гумані на золоті бані

Сидить сокіл сивесенький:

— Куди ж ти їдеш, поручику пане,

Федьковичу молоденький?

— Їду я, їду з гори Чорногори

За бистрії за річеньки;

Гей на день добрий, жовнярський суборе,

Ви славнії козаченьки!

— Бог дай здорове, поручику пане,

Федьковичу молоденький;

Просимо тебе, ой просим тя з нами,

Сідай на мед солоденький.

— Ой не прийшов я до вашого двору

На меду си пити,

Але-м приїхав славному субору

Співаночку заспівати.

Бо моя мати мене породила

Та де вірли воду пили,

Та й співаночок мене научила…

Розгулювала думка й на Чорногорі, і в Довбушеві печери зазирала, линула й за дністрові хвилі. А там —

Дівча квапить до керниці, думку си співає,

І вівчар там молоденький білі вівці кличе...

Уявляв себе мандрівним лірником, що ходить від села до села, провіщаючи піснею народне визволення.

Скинути б оцю набридлу зелено-сіру кабату, вбратися в гуцульську ношу! Та й зректися осоружного католицтва, хрестом якого благословляв батько, завдаючи в жовнірську неволю.

Зупинився ешелон у Відні. Не зустрічали тут галасом потерпілих вояків. Недовго стояли, вирушили до Пешта, там висіли з ешелонів. А звідти маршем до Чернівців.

 

* * *

Ось вона, в думах омріяна Буковина. Приніс Осип у рідне місто незрадливі почуття, а з ними народжений у походах сувій віршів, пропахлий жовнірським потом.

Відшукав на кладовищі могилу сестриці Павлини, став на коліна, припавши до темно-зеленого барвінку. Повертаючись у місто, завагався. Не міг поспішати до батька, бо при згадці про нього ставало тоскно й боляче.

Продали мня ляхи в німецькі некрути,

Втопили ми долю, втопили мій світ...

Вирішив зупинитися в готелі. Тут могли мешкати лише грошовиті офіцери, до яких не належав підпоручик Федькович, бо не мав родової маєтності, а все, що одержував за службу, швидко витрачав, допомагаючи бідним жовнірам. До того ж тепер, коли полк перейшов на постій, офіцерам сплачували лише половину, бо поразка в тяжкій війні позначилась на фінансовому становищі держави.

Жити в казармі Осип не хотів, бо її сірі стіни тягарем лягали на душу. Доведеться перебувати в скруті, заборговуватись, але в готелі ліпші умови для відпочинку та літературної праці.

У перші дні ходив, оглядаючи місцевість, що викликала спогади раннього юнацтва. Зупинявся на березі Пруту, де вперше зустрів химерну дівчину. Народжувалися вірші, в яких воскресали хвилини незбагненної колись каламуті пробуджуваних юнацьких почуттів. Сівши на камені, дістав з кишені жмуток віршів, перечитував їх.

Його роздуми обірвала постать, що зринула перед ним. Похапцем заховав зошит у кишеню. Поглянув на незнайомого. Чи не фіскал? Найбільше їх треба стерегтися в рідному краю! Адже повернені з італійського походу мають бути під недремним оком державної пильності. Ні, це не такий. Адже у виразі його синіх очей приязнь, поетична замріяність. Розкішна темнувата шевелюра доповнювала вроду незнайомого.

— Пробачте за нескромність, пане офіцер. Дозвольте вас дещо запитати, — сміливо, з доброю усмішкою звернувся той.

— Прошу, — здивовано поглянув і звівся на ноги Осип.

— Вперше зустрічаю офіцера, що самотньо читає на березі Пруту. Мабуть, пан повернувся з італійського походу?

— Так. Але для чого це вам?

— Насамперед будьмо знайомі. Я професор місцевої гімназії. Ернст-Рудольф Найбавер.

— Ваше ім'я чув, — подав Осип руку. — Радий знайомству. Підпоручик сорок першого полку Гординський-Федькович.

— Це прізвище мені відоме. У місті знаю службовця Гординського-Федьковича... Може, то ваш родич? Осип звернув на інше:

— Містом Чернівці я давно зачарований. Ваблять мене мальовничі краєвиди Пруту...

— Чую у вашій душі поета. Це мені приємно. Швидко зав'язалась між ними розмова. Співбесідники знайшли багато спільного в поглядах на поезію. Професор запросив Осипа завітати до нього в неділю, обіцяючи познайомити з цікавими людьми.

Разом пішли вулицями. Розпрощалися біля будинку Найбавера.

 

* * *

Пошук на сайті: