Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 25)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2339
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2356
Подовгу зупинявся в селах, навіщаючи школи. Сам брався давати уроки, навчав дітей співати рідних пісень. Мав змогу на досвіді перевірити чинність свого рукописного «Букваря», хоч він і був відхилений консерваторами. А збірку власного упорядкування, видану Бучинським у Відні під назвою «Співаник для господарських діточок», ширив у школах, навчаючи вчителів і дітей користуватися нею.

Педагогічна діяльність спонукала Юрія до написання байок, казочок, придибашок, в яких розкривався духовний світ гуцульських дітей. Віддав їм він своє серце і хист письменника.

Хоч діяльність педагога-реформатора викликала невдоволення консерваторів, однак він добув і прихильників, серед яких виявились відомі представники демократичної молоді — Мелітон Бучинський та Остап Терлецький. З ними листувався Юрій, порушуючи пекучі питання освіти і видання творів.

Своєю діяльністю Федькович утверджує демократичні педагогічні погляди. Обстежуючи школи свого повіту, він писав звіти. Не поетичними рядками орудував тут письменник. Ні. Наче викарбовував літопис гіркої правди, висловлював свої педагогічні погляди, уболівання.

«Враження, яке зробили школи повіту на інспектора, є дуже сумними, і не тому, що вчителі погано виконують свої обов'язки, їх роботою в більшості можна задовольнитися. Але шкільні власті вже давно не турбуються, щоб встановлений обов'язок відвідувати школу виконувався якнайкраще. Відвідування школи все ще вкрай незадовільне, нерегулярне. У Дихтинцях, наприклад, воно зовсім припинилось, в Розтоках і Вилавчі цього слід чекати».

Підвищення кваліфікації вчителів, матеріального становища їх, необхідність поліпшити умови шкільної праці, забезпечити учнів належними посібниками — ці питання стають животрепетними в звітах шкільного інспектора.

«Чи шкільні підручники, призначені для українських народних шкіл, повністю відповідають своєму призначенню, чи, можливо, повинні бути розроблені якісь інші і які саме?» — звертається Федькович до повітової шкільної ради з проханням розглянути його пропозиції. Він вимагав припинити фізичне покарання учнів, настійно порушував питання про відвідування учнями школи. Разючі відомості подає інспектор, наводячи приклад, як у Вижниці з 563 дітей шкільного віку навчаються в школі лише 59, переважно хлопчиків.

Аналізуючи причини поганого відвідування школи, Федькович вказує на тяжкі побутові умови селян, на безладдя, дикість у поводженні з дітьми. Біда ще й у тому, що в школах ведуться заняття «в малодоступній сільським дітям формі».

Педагогічні його звіти пройняті болями патріота-просвітителя. Вони розкривають народження багатьох його творчих задумів. Навіщав Юрій селянські оселі, знайомлячись з побутом дітей. Довідувався, що іноді батьки палять люльки разом з дітьми, потакають їхнім недобрим розвагам або водять з собою в свята до корчми.

Що настирливіше заглиблювався у педагогічну діяльність, то з більшою гіркотою пізнавав долю пригнобленого народу. Перед цією дійсністю замовкала муза поета, щоб згодом розпачливими звуками туго натягнутих струн вилитися в «Диких думах».

Гей думи ж ви мої! Гой чорні ж ви мої.

Та де вас подію?

У край Чорногори, у край золотої

На швару 58 посію.

58 Трава, зелена й лискуча, як барвінок.

Кипучу енергію віддавав народний просвітитель улюбленій справі. Мало тепер бував дома, а все обстежував школи, знайомився з побутом учителів, їхніми знаннями та умінням давати уроки. Писав до шкільної ради про необхідність відкриття бібліотек. Діяльність педагога набула розголосу і за межами Вижницького повіту. Стає прихильником його молодий буковинський поет-композитор Сидір Воробкевич, якому належить шана продовжувача традицій Федьковича в просвітительській діяльності.

Після обстеження шкіл Юрій зажадав провести у Вижни-ці учительську конференцію. На ній учасники мали висловити свої міркування з наболілих питань шкільного життя.

Найбільше враження на конференції справила доповідь інспектора. Він сміливо висловився про «мізерні ліп'янки», які з дозволу консисторії називаються шкільними підручниками, доводив необхідність запроваджувати фонетичний правопис, ширити народні пісні. Заговорив і про становище вчителів, заробіткові яких не заздрять наймити — конюхи в панських господарствах. Але мав підстави й докоряти учителям за недбальство у виконанні «найсвітліших людських обов'язків, яким є освіта народу, повірена вам».

Ні, не чиновник австрійської держави промовляв, а сміливий викривач:

— Пригадайте собі, панове, з яким пристрасним бажанням ви чекали відділення школи від церкви. Ви скаржились на пригноблення, брутальність, навмисне пригнічення школи, порівняння її з мерзотною облесницею, яка повинна була, з одного боку, переконувати світ, що надзвичайно багато робить для освіти, а з другого боку, за хитрим планом єзуїтів, — тримати народ у дикій некультурності. Чи не так, панове? Чи не на це скаржились ви? Ваша скарга була аж надто справедливою, і тому радість, з якою ви привітали створення нової школи, є природною. Тепер, як тільки знято з вас окови, той час, коли ви були принижені до переписувачів, польових сторожів, візників, послугачів, залишиться у вашій пам'яті сумною згадкою, і ви будете йти як вірні громадяни, як почесні передові борці за освіту та знання назустріч світлій меті. Це буде, панове, чудове майбутнє, гідне завидування.

Захопившись промовою, Федькович сміливо заговорив про невідповідність усієї системи освіти до інтересів народу. Такої промови ще ніколи не чули безправні вчителі. Промовець прагнув піднести гідність учителя, вплинути на його самосвідомість. Адже педагог стоїть на сторожі розумового розвитку молодого покоління. У країнах, де педагогічна наука сягнула високості, де вчитель став виразником національної честі, там освіта й виховання проймає найсокровенніші тайники психічного складу людей. Розвинені нації пишаються іменами прославлених педагогів. То законна гордість кожного народу. Навчатися треба в них, разом іти до високої мети збагачення духовного світу людини.

Інспектор закликав удосконалювати педагогічну майстерність. Видно було, що кожне його слово зважене розумом, освітлене почуттям патріотизму й національної гідності.

Так могли виступати реформатори школи, імена яких увійшли в історію розвитку педагогічної думки. Перед учителями виступав сміливий протестант, який не зважав на те, що присутній уповноважений на конференції з Чернівців хмурив брови.

— Недаром, — вів далі Федькович, — говорить один освічений педагог: «Штука 59 квітне і нидіє через артистів, а школа — через учителів; вона є духовною їхньою фотографією. Коли учитель по двох роках не здобуде собі поважання і любові у своєї громади, то се злий знак для нього».

59 Мистецтва

Інспектор шкіл закликав учителів бути проводирями в громадському житті. Жодним словом він не прославляв узурпаторства, не згадав «пресвітлого» монарха.

Не добувши до кінця конференції, урядова особа залишила збори. Очевидно, мала вона досить матеріалів, щоб написати звіт про крамольну поведінку шкільного інспектора.

Після конференції довелося шкільному інспектору побувати в багатьох школах, перевірити методи викладання та знання учнів. Адже мав писати ґрунтовну доповідь до краєвої шкільної ради, щоб довести необхідність реформувати всю систему освіти, користуючись досягненнями педагогічної думки в інших країнах.

Подовгу вів розмови з учителями, вислухував скарги на місцеву владу, на утиски від неї, брутальне ставлення та байдужість до освіти. Зустрічав і таких учителів, яким би краще бути поліцаями, ніж вихователями молоді. Адже і відомий «гусарин» добув десь посаду вчителя. Яка ганьба! Болів душею, коли спостерігав моральний занепад, темряву, забобони та дикість. Жива дійсність кидала свої відблиски на художню творчість. Педагогічні й поетичні його думи ставали нероздільними.

У тяжких болях вразливої уяви започатковувались поетичні роздуми «Гуцула-Невіра»:

Гуцул-Невір, половчанин —

Хто на Русі 'го й не знає?

Плужить долом подолянин,

Піт кровавий утирає, —

Він же, стоя на рокиті,

Виграває у трембіту;

Хоть поруга всього світа.

Він ругаєсь всьому світу!..

Ріж, розорюй, безталанний,

Чорну свою скибу-долю,

Доки світ сей окаянний

І тебе в ню не пригорне!..

О, такий то Гуцул в світі:

Люди плачуть, він їм грає!..

Втер ся очі, втер трембіту

І знову зачинає.

 

* * *

Журбою самотності повиті дні приносили несподівані вісті. Народолюбний інспектор шкіл став на заваді різним прислужникам та австрійським чиновникам. Посипались доноси про його поведінку й широкі зв'язки. Не тільки до краєвої шкільної ради, а й до міністерства надійшов лист повітового старости з обвинуваченням у тому, що «Федькович не має доброї слави, бо сторониться від ліпшого товариства, а має хоробливий нахил до тісних зносин з найпростішою голотою».

Поведінка шкільного інспектора видалась австрійській владі небезпечною для держави, де все було підпорядковано тупоумству урядової субординації, а честь людини, совість і сумління тонули в брудній зливі доносів та лжесвідчень.

Всю цю мерзоту відчував на собі шукач народної правди. Наступ реакції в суспільному житті особливо гостро позначився на національне пригноблених народах Австрійської імперії. Спалахи франко-прусської війни насторожували уряд Габсбургів. А події у Франції потрясали штучно підтримувану реакцією імперію.

Хто вірив у прогрес, не втрачав надій на кращі часи, той прислухався до паризьких подій. Прислухався до них і Федькович. Вогні Паризької комуни осяйними відблисками лягли і на пригноблені в Австрії народи. Нові тріщини на застарілому тілі імперії Габсбургів розхитували державу. Повставали поневолені чехи. Хвиля народних заворушень пронеслась по Галичині й Буковині.

Ширились чутки про мандрівку радикального молодого ученого і публіциста Михайла Драгоманова. Влітку 1871 року по дорозі з Берліна він побував у Празі та Відні.

Живучи то в Гейдельберзі, то у Флоренції, Драгоманов поширював зв'язки з українською демократичною молоддю, до якої належали і Остап Терлецький та Мелітон Бучинський. Від них багато довідався Драгоманов про співця Буковини. До віденського студента Бучинського він писав:

«Я ще у Відні казав Вам, що найбільше пішов би в Росії в продаж Федькович... Як Ви думаєте, чи згодився б він на те, щоб видати у Києві всі його твори, як поетичні, так і прозові?»

Завдяки Драгоманову ім'я Федьковича стає відомим Івану Тургенєву, Віктору Гюго та іншим літераторам. Надходив час буковинському соловейку злетіти на широкі простори.

Голос громадської свідомості кликав Юрія до нової діяльності, окрилював сподіванки. Шкода було розставатися з рідними горами і друзями.

Піду я у Львів, там красний, кажуть, город.

Високі церкви та препишні палати;

А все-бо вищі золоті наші гори!

Верхи на конях проводжали побратими Юрія аж до Сокільського. Тут пили воду з Черемошу, обіймалися, клялися зустрітися при першому поклику гуцульської волі.

Не дуже Юрій поспішав, їдучи до Львова. Зупинився в Коломиї, а в Станіславі погостив у Бучинського — енергійного двадцятип'ятилітнього юнака, великого ентузіаста по збиранню фольклору. Особливо зацікавили Юрія розповіді про Драгоманова та його листування. Адже в листах до Бучинського той часто називає ім'я Федьковича, цікавиться його творами, висловлює бажання написати про них статтю для «Вестника Европы», записує адресу співця Буковини та просить надсилати «етнографічні матеріали про гуцульський край». В листах до Бучинського зацікавився Юрій піснею, яку написав для молоді Драгоманов. Викликали запитання її рядки:

З північною Руссю не зломим союзу:

Ми з нею близнята по роду,

Ми віки ділили і радість і горе

І вкупі приймаємо свободу!

Бучинський навіть проспівав куплет, користуючись поширеним мотивом. А далі повідомив про намір Драгоманова незабаром прибути до Львова.

— У цій подорожі я буду супроводжувати його. Сподіваюся, що тоді відбудеться зустріч з вами, — доброзичливо посміхаючись, докинув Бучинський.

Проводячи в дорогу Юрія, висловлював бажання ще зустрітися і продовжити цікаві розмови.

 

* * *

Чим же привітає галицька земля гуцульського гостя, що прибув до Львова у 1872 році? Прокладали сюди шляхи буковинці й закарпатці, щоб злити воєдино просвітительську діяльність для відродження рідного краю. Знайшла тут відгомін з Наддніпрянщини і Шевченкова муза.

Пошук на сайті: