Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 8)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2350
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2362
— О, злетіть вже раз ви, соколики милі!.. Пішли далі. Часом доводилося пробиратися плаєм 35, де можна пройти лише один по одному. Стежинка та віддалялася від берега, то заводила під прямовисні скелі або виходила на широку долину, по якій розгалужувалося річище. Тому й село, що пишається садами, назване Розтоками. В широкому плині тут перепочиває Черемош, звільнившись від стрімких вирів. Лише тихим шепотом обзиваються хвилі, бавлячись дрібними камінцями.

35 Вузька стежка.

А за Розтоками знову кам'яні береги, наче велетні на чатах. Розбуджує їх вуркотлива Путилівка, вриваючись своїм потоком у плин Черемошу. Тому й село назвали Усть-Путилів. Недалеко за ним знову кам'яні брили по річищі.

— Прислухайся! Здається, що в тому камені щось тоскно грає, наче зітха.

— Справді?! — насторожився Осип.

— А відаєш, чому названо камінь Бісків?

— Або я знаю...

— То слухай, абись відав...

Юзько умів з таємничим видом розповідати різні пригоди, небилиці. Часом додавав щось своє. Коли говорив, то так переконливо, що й сам проймався вірою, ніби в кожному слові звучить достеменна правда, а не вигадка. Та й слухача міг запевнити в цьому...

— То було, коли Довбуш переміг злого Арідника й кинув його у хвилі Черемошу. А недобитий виплив і оселився в тому камені. Ночами він перекидається в чорного скрипаля. Забереться на камінь і грає-грає, аж доки вранішня зоря сходить. А далі ховається знову десь у камені, сидить та струни свої ладнає. Ото вони й бриньчать тихо-сумно.

Осип прислухався, і здавалося, ніби справді тужні звуки линуть від каменя...

Берегами Путилівки зав'юнилась доріжка до рідного села. Ось і знайома хата внизу. А навколо схили гір, повиті задумливими смереками. Обійстя обнесено воринням, і поза ним стелиться зажурена в самотині левада.

 

* * *

Переступивши поріг, зупинився, несподівано вражений. На лаві біля вікна в білому вбранні лежала Марійка. Повела сумними очима, але нічого не промовила. Привітавшись, Осип ступив кілька кроків, подав хустину. Взяла блідою рукою, пригорнула до грудей, ледве ворохнула посинілі уста.

— То ангелів бачить Марійка, — пошепки сказала мати.

Поглянув на свічку, поставлену коло неї. Хотів упасти на коліна й заридати. Але стримався, бо, за гуцульськими звичаями, не вільно плакати, коли людина помирає. Адже від того душа її буде мучитись.

За кілька хвилин мати погасила свічку. То вже згасла страдниця.

У дорожньому вбранні як був так і залишився Осип. В карбоване смутком серце влився ще один струмочок гіркої печалі. Мовчав, а душа голосила, побивалася. Промайнули згадки про сестрині співаночки, казки, тихі розмови. А тепер...

У хату зайшов збентежений Іван, привітався з братом.

— Привів уже трьох трембітарів, — повідав матері.

— Хай трембітають.

За хвилину сумно затужили під хатою трембіти, сповіщаючи про тяжке лихо в родині Федьковичів-Гординських. Линули терпкі звуки долиною Путилівки, залягали на далеких схилах околишніх гір. На той клич виходили з своїх осель старі й молоді гуцули, простували на похорон, несучи з собою воскові свічки.

Анна з Павлинкою закінчували споряджати померлу. У головах її поставили горнятко з водою та свічку. Прибулі подружниці сплели вінок з барвінку, поклали на голову Марійці, а поруч «деревце» — вершок смеречки з трьома пругами кольорове оздоблених віточок.

На знак того, що в хаті померла, знадвору біля вікна повісили білу намітку. А серед двору Осип з Юзьком розпалювали за звичаєм велику ватру.

— Хай освітлює шлях нашій Марійці, — тоскно зауважила Анна.

Кожен прибулий на похорон, запаливши біля ватри свічку, несе її до хати, тулить біля померлої, дехто кладе гріш їй на груди; потім звертається до присутніх, кланяючись:

— Добридень!

Стоячи біля нарядженої Марійки, гірко голосить мати:

— Донечко моя, з ким я буду вікувати, з ким се буду слугувати? Вже ти мені не меш робити, не меш кутати; я тобі на віно не давала, я тобі весілля не справляла; ти у мене дорога була, ти у мене вірна була; ти зі мною се обходила! Донечко моя дорога, чо' ти мене облишила? Я тебе не сварила, я тебе не била, чим тебе так прогнівила, що ти мене лишаєш! Донечко моя! Марійко моя! Де тебе переслідити, чи в садочку на листочку, чи в травиці на росиці, чи у верхах на камені, чи у хаті, на задвір'ї?

Жалем проймали Осипові груди материні слова. А тим часом прибули піп і дяк, кадили навколо ладаном...

Продовжувала голосити мати, коли виносили померлу. За нею йшли простоволосі, з розвихреними чубами чоловіки, бо не годиться від початку аж до кінця похорону щось на голову натягати. То хай жінки пишаються своїми хустками. В дорожньому вбранні пішов поруч матері Осип…

Поховали Марійку поруч могилок її братиків та сестриць.

Ятрилася душа Осипа, коли дивився на матір, що ставила запалені свічечки не тільки на свіжій могилі, а й на інших. Сім гробиків поруч. Тут спочивають сестри та брати Осипа. Уклякла Анна й біля дев'ятої могили, квітчаної калиною й барвінком. Там ще молодою поховала свого першого мужа. Щось шептали уста її. Слів не розумів Осип, але збагнув невиплакану до дна материну гіркоту.

 

* * *

Та не тільки сімейна трагедія лягла тінями в оселі Федьковичів. Не минули її й події пам'ятного 1848 року. Селянськими заворушеннями була охоплена вся Буковина.

З появою в селах Лук'яна Кобилиці ширилися революційні настрої, підносилася нова хвиля виступів проти поміщиків. Принишкли цісарські посіпаки, поховалися мандатори й комісари.

Гуцули зустрічали всюди Кобилицю з великою повагою. Тепер відростив собі довгу бороду, а на виду став ще мужнішим і гнівнішим. На нього покладалися, як на ватажка, котрий зазнав і ув'язнення, й фізичного покарання. Його ім'я вимовлялося з повагою й гордістю. Од Вижницької округи обрали народного оборонця депутатом австрійського рейхстагу, що його скликано було 26 червня. Туди відбув Кобилиця.

У той час, як селяни покладали великі надії на свого депутата, консервативна німецько-румунська газета «Вucovina» ширила наклепи на нього та інших депутатів, намагаючись довести, що не можна «таку ватагу вважати представниками цілої австрійської провінції».

Спільники Кобилиці, що залишалися в селах, сповіщали свого депутата про події. Не відмовлялися Іван Дашкевич з Осипом писати супліки на ім'я депутата, коли приходили прохачі до хати Федьковичів. Та й Анна чуло ставилась до селянських бідкувань і не заперечувала синам чинити добре діло.

Так минало літо, а осінь принесла нерадісні вісті. Почали бешкетувати по селах військові загони, приборкуючи селянські заворушення. У січні 1849 року оголошено стан облоги по всій Буковині. Почала брати гору реакція. Кобилиця зник, аби не потрапити до рук екзекуторів. Не залишилась поза їхньою увагою й хата Федьковичів.

Засмутився Іван Дашкевич, подовгу десь никав. Може, шукав зв'язків з Кобилицею? Іноді таємниче розповідав Осипу про все, що чув од своїх спільників. Повідав брат і про свої наміри. А наміри ті були вагомі. Говорив, що його чекає десь кохана панянка. Не знав, куди податися — чи до коханої родом із Серета, чи до Кобилиці в гори.

Осип наслухався братових оповідань про мандрівні пригоди, події, які відбувалися по інших містах. Знав Іван із розмов Кобилиці про великі заворушення в Угорщині. Навіть дав Осипові познайомитись з примірником газети «Зоря галицька», що з початком революційних подій виходила рідною мовою у Львові. Довідався з цієї газети про створення Головної Ради Руської. Читав надруковану «Відозву до руського народу». Дивно звучала ця відозва:

«Браття!

Відомо вам, що найясніший цісар австрійський і король наш подали ласкаво всім народам своїм і нам, русинам землі Галицької, патентом з дня 25 березня 1848 конституцію, то значить: такую фундаментальную установу, котра цілому народові нашому через виборних і завіреньє маючих мужів уділ в праводавстві своїм дозволяє, і тим способом свободу і добрий бит нам забезпечає...»

Важко було Осипу розібратися у всьому тому, що писалося у відозві Головної Ради Руської.

— А чи Кобилиця приєднався до тої ради? — запитував Осип.

— Кобилиця не приєднався. Він прагне іншої конституції, насправді народної, а не цісарської подачки.

— То-то ж... Яка ж то конституція, видана цісарем, коли він сам не знаходить собі ради без Меттерніха?...

Як міг, так пояснював Іван. Але й сам він нетерпеливився. Кому вірити? Де правди шукати? Не знайдеш її, сидячи біля припічка в рідній хаті.

— Мабуть, помандрую до Молдови. Кажуть, там і працю легше добути, — дійшов висновку.

При згадці про Молдову Осип живо уявив собі той шлях, що слався на південь від Чернівців. Пригадав, як вирушав ним циганський табір. Наче почувся дивний спів химерної співачки.

— Може, й мене, Іване, візьмеш? — запитав брата.

— Ні. Ти лишайся біля матері. А мені вже не сидиться тут…

Незабаром Іван здійснив свої наміри. Осип випровадив брата в далеку дорогу, а сам залишився допомагати матері. Та з кожним днем тривожні думи не давали спокою. Де себе діти? Де знайти пристановище в житті?..

Минала осінь, минала й зима. Надходили тривожні вісті про те, що російський цар посилає війська, аби придушити неспокійних угрів. Та й у Відні знову беруть верх цісарські посіпаки...

Всюди наплодилося їх, як чортів у болоті. Не минула їхньої уваги й хата Федьковичів. Якось прибув і сюди чиновник служби державного порядку в супроводі жандарма. Схвильована мати застигла, стоячи біля печі. Осип спостерігав, як чиновник швидким позіром оглянув кімнату, звернув увагу на книги, що лежали на столі, зокрема на розгорнутого Гейне.

В постаті, виразі обличчя чиновника можна було вгадати, що ця людина складається з елементів: їсти, спати, писати протоколи, стежити за проявами державної крамоли. Такою уявлялася Осипу австрійська державна Феміда, п'ятою якої затиснуто волю народів, підвладних імперії Габсбургів.

Чиновник розпитував про Івана — куди він подався, що розповідав про Лук'яна Кобилицю, коли має повернутися?

Мати нічого не знала. Не залишив охоронець державної непохитності поза увагою й Осипа.

— Хоч п'ятнадцятирічний вік не дає права на застосування заходів безпеки, однак, замість брата, доведеться Осипу Гординському-Федьковичу з'явитися в жандармське управління, — на останньому слові чиновник єхидно, зловтішне посміхнувся. — У таких юнаків, що зачитуються віршами Гейне, теж зароджуються недобрі думки. Провітрювати їх необхідно.

Зухвальство чиновника викликало обурення Осипа. Кров йому вдарила в лице. Мати дивилася на сина, не могла збагнути, що сталося.

Коли непрохані відвідувачі пішли, Осип рвучким рухом руки причинив двері, звертаючись до матері:

— Неню! Нумо замітати хату, аби слід не смердів по тих свинях!

Мати вперше бачила сина таким. Відчула в ньому дозріваючу силу. Та не здогадувалась, що за тією силою криються болі для неї...

 

* * *

Не стримати хвилю Черемошу, коли він зануртує, скидаючи з себе зимову одіж. Не зупинити бистроплинного лету, коли з вирію полетять збуджені весною журавлі. Не відвернути пристрасних бажань, коли прокидаються в юнацькому серці.

Першоквіттям рясту і сон-трави зарясніли долини. Перегуками веснянок озвалися розпрозорені далі. Завуркотіли ніжними мелодіями ручаї, а за ними й флоєри засурмили пробудженим різноголоссям. Зеленолисто закосичувалися підгірські гаї в обіймах зарожевілих ранків. У таку пору не будеш сидіти сиднем, коли й повітря мандрівкою запахне.

І вдень, і увечері виходив Осип за обійстя, прислухався до провесняних звуків, чуючи в них мандрівні заклики. Юзько радив йому разом готуватися на полонину. Але інші простеляться перед ним шляхи.

Потай від матері складав подорожні речі в бесаги, увібгав і книгу віршів Гейне, з якими часто поділяв свої хвилювання та роздуми. А надійшов час, заговорив:

— Піду пошукаю брата в Молдові.

Мати опустила руки, болісно глянула, стиха промовила:

— Цього я сподівалася. Чуло моє серце. Недарма останні дні кружляли журавлі над хатою. Щось віщують вони, — на очах у Анни заіскрилися сльозинки. Втерла рукавом і поцілувала сина в чоло. — Хай тобі щастить... Не забувай... Повертайся…

Нагодився Юзько, пообіцяв приходити до двору Федьковичів допомагати в господарстві, а Осипа проводжав у дорогу.

— Де ж ти, Осипе, знайдеш собі притулок? Де будеш поневірятися? — уболівав.

— Не піде ж чорт водить старців по світу, а пошле на це нашого брата.

— То правда твоя, Осипе...

Ішли мовчки. Небо то захмарювалося, то світлішало. Десь перегукувалися півні, нагадуючи, що там поховалися гуцульські оселі, обгримані негодами, повиті одвічним шумом лісових хащів і темно-зелених смерек...

Пошук на сайті: