Іван Пільгук - Пісню снує Черемош (сторінка 10)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.docx232 Кб2350
Скачать этот файл (Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2)Ivan_pilguk_pisnyu_snuye_cheremosh.fb2604 Кб2362
— Вимірюйте землю на кожен двір хлібороба. То наша кров, наші мозолі на руках, горби на спинах.

— А пасовиська міряйте на нашу, а не панську худобу! Чунтуляк пояснював, що вимірювання земель відбувається за урядовими патентами.

— На те є конституція, — говорив він.

— Конституція панська, а земля наша!

— Обдурюють нас пани!

— Гетьте з нашої землі!

— Гайдуки дадуть раду!

Іноді селяни не давали завершити роботу. В бунтарській непокорі Осип бачив народне пробудження, прагнення відібрати загарбані поміщиками землі. Навчився розуміти й мову молдаван...

Знаходив час Осип вивчати пам'ятки з історії Молдови. Його зацікавила стародавня фортеця та монастир на околиці міста Нямц, повиті легендами про ратні подвиги Стефана Великого. Наче тінь полководця бродить по горі Петричисі. А внизу виграє Бистриця, ніби розповідає незабутні билиці. Від монастиря в'ється доріжка, якою ходять прочани вклонитися гробниці прославленого господаря першої половини XV століття Олександра Доброго. Відтоді багато історичних подій заховав у собі бистрицький монастир. У його стінах збирав полки Стефан Великий, щоб відбити турецьку навалу, сюди сходилися патріоти з усього краю, щоб захистити його від угрів та інших пожадливих на багатства Молдови завойовників.

Аптека при монастирі обслуговувала багато навколишніх сіл. Тут у святкові дні юрмилися люди, зверталися за порадами до освіченого німця-аптекаря Бредемайєра. Для Осипа він став у пригоді тим, що міг дістати будь-які книги німецьких класиків. А коли оселився в аптекаря його родич Рудольф Роткель, то Осип знайшов і з ним спільну мову, бо це була освічена людина, родом з Берліна. Роткель, закінчивши гімназію в Кведлінбурзі та академію мистецтв у Берліні й Дюссельдорфі, багато мандрував по Галичині, Буковині та прибув до Молдови малювати краєвиди. Спочатку жив у Романі, а далі переселився в Нямц до свого родича — аптекаря Бредемайєра. В красотах Молдови Роткель черпав натхнення для живопису та поезії. В особі юнака-гуцула художник знайшов щирого прихильника, співбесідника й товариша в мандрівках. У святкові дні, коли Осип звільнявся від роботи в Чунтуляка, приятелі разом коротали час, читали твори Гете, зокрема «Страждання молодого Вертера». Осипу западали в душу сміливі бентежні судження героя. Повторював прочитане, наче хотів тими словами вимовити й власні настрої: «Оссіан витіснив з мого серця Гомера. Чудовий, величний світ північного барда!... Минуле живе в душі героя: при повному сіянні місяця, при радісних покликах перемоги, несуться до рідних берегів увінчані кораблі батьків... Спогад миттєвий! І знову глибока скорбота на чолі його, останнього з славетного сонму героїв старовини...»

Безсмертний той народ, в душі якого віками звучать відголоси пісень Гомера і Оссіана! Під такими враженнями приятелі простували аж до монастиря, де слухали прочан. Відшукали народного співця — нащадка оспіваного Оссіаном барда. Кожен народ має своїх бардів, у співах яких заховані перекази й легенди, що їм не завжди знаходилось місце в писаних історіях. У живому слові зберігаються і ширяться вони невгасимою красою епічної величі та мудрої простоти.

Ось він — нащадок славетних...

 

* * *

Леутар 39 налагоджував струни з такою неквапною урочистістю, ніби мав виконувати казання древніх бардів. Та й камінь, на якому сів співець, мабуть, правив за крісло не одному його попереднику, бо, наче зумисно висічений, увігнувся в твердий, топтаний ногами та кінськими копитами грунт.

39 Мандрівний музикант.

Навколо збиралися слухачі. Роткель, розгорнувши теку, примостився осторонь так, щоб мати змогу малювати ескіз. Біля нього сів Осип, насторожився.

— Фрунзе верде 40, — розпочав дойну лірник. Люди принишкли. Лише доносилося від монастиря монотонне гудіння дзвонів та внизу шелестіла Бистриця. Але, здавалося, і вона замовкала, коли співак підносив голос і окидав владно своїм старечим поглядом околиці.

40 Лист зелений. — Цими словами часто починається лірницький спів.

У переказах лірника Осип пізнавав національний характер молдаванина, сповнений невичерпного життєлюбства, оптимізму. Поставали дивні народною красою чари Молдови. Умів оповідач переключитися з героїчного на гумористичний лад. Тоді розпливалися усмішкою зморшки на його обличчі, наче зустрічався з героями гуморесок Тиндале й Пекале. З'являються вони всюди несподівано, змагаються між собою дотепами, перемагають сміхом гордовитого бояра, попа, властолюбця.

— А чи багато в тебе овець? — запитує Тиндале.

— Білих жодної нема, а чорних трохи менше, — відповідає Пекале.

Зводячись зі свого сидіння, лірник жартома говорить про свій намір піти пошукати цих дотепних друзів, щоб з ними поділити пригоди.

Тим часом Роткель закінчив малювати портрет лірника й запросив Осипа до себе в кімнату. Спільна прогулянка, слухання лірника пов'язали їх дружбою, хоч художник був старший на п'ятнадцять років від гуцульського заблуди.

— Мистецтво й поезія зрівнюють людей, — добродушно сміявся Роткель і на знак дружби подарував Осипу історію німецької літератури Вільмара.

 

* * *

Та не тільки поезія народного життя полонила уяву вразливого до краси юнака. Вражало й буденне, помічав допитливий хлопець великі контрасти в житті молдаван. Землемірська праця приносила багато несподіванок. Пізнавав зблизька трудівника землі з його турботами й бідуваннями. У сумних піснях бриніли скарги на лиху долю, а легенди повивались жалями сільської бідноти.

Бачив перед собою Молдову, поділену на непримиренні табори. В одному поміщики, що пишаються своїми багатствами та шликами 41, поруч — купці, чиновники. А в другому таборі — біднота, заробітчани, малоземельні селяни. Прислухався до голосу скривджених, знедолених, поруганих, наче чув рідний голос братів своїх — гуцулів. Здавалося, що й Бистриця молдавська грає пісню, перегукуючись з гомоном черемоської хвилі. Часто поставали питання: кому приносить користь його праця? Якому табору мають служити землеміри? Не мав з ким поділити ці думки. Далекий був до них землемір Чунтуляк, якого найбільше приваблювали добрі обіди, угорське вино та масні теревені за панським столом.

41 Висока шапка.

Від Бистриці до Сучави сходив Федькович сільські дороги, виконуючи землемірні роботи разом з Чунтуляком на замовлення поміщиків-бояр. Іноді селяни підозріло й навіть вороже зустрічали землемірів. Прислужництво Чунтуляка чимраз бентежило і гнівало Осипа. Креслячи плани, він пізнавав його нечесні витівки. Землемір помічав невдоволення помічника. Це дратувало користолюбця. Дедалі нестерпнішим ставало його поводження з Осипом.

— Дуже ти ще молодий, щоб вчити мене, — зауважував Чунтуляк.

— Я лише застерігаю, щоб гнів молдаван не вилився на нашій спині.

— Дуже ти розумний, хоч і штани в тебе куці.

— Я хочу чесно заробляти кусень хліба, без боярських хаптурів, — відрубав Осип і замовк, похиливши голову.

— Доведеться сповістити батька. З Адальбертом Гординським ми давні приятелі.

Затамувавши невдоволення, землемір продовжував користуватися допомогою помічника, навмисне доручаючи йому найтяжчу роботу.

Якось довелося обміряти маєток. Чунтуляк прибув у панський будинок, де його зустріли, як гостя, влаштували справжній бенкет. Осип обідав зі слугами.

Коли вийшли обмірювати землю, до них почали сходитись мовчазні, сердиті з виду селяни. Ось вони раптово загомоніли, ставши в один ряд.

— Сюди не дозволимо ступити! Це наша земля!

— Не віддамо своїх пасовиськ!

— Досить нас обкрадати боярськими обмірами!

— Гнати їх геть!

Руками й палицями вимахували селяни. Кількість їх зростала. Дехто тримав вила або косу.

Чунтуляк не зважав, наказав Осипу креслити план. Той не включив ділянку, яку не давали вимірювати селяни.

— Я наказую поповнити план! — розлючено вимагав Чунтуляк.

— То буде беззаконня! — заперечив Осип.

— Я наказую! — вигукнув землемір і власноручно доповнив креслення. — Ось так. На! Переписуй!

Осип узяв план, подивився запитливо на селян, здригнулись осмалені вітром губи, а в очах заграли іскри нескоримості.

— Ось так! — ще раз ткнув Чунтуляк пальцем у план.

— Ось так! — сміливо відповів Осип, одним махом роздерши креслення, а сам звівся, гнівно дивлячись на землеміра. Вперше побачив, як він скинув з носа окуляри, ніби не довіряв більше їм. Та й очі здавалися скляними, з гадючим полиском.

Селяни замовкли, спостерігаючи за землемірами. Чунтуляк розгубився, ступив крок до Осипа.

— Оце так? — аж здригнулися його вуста.

— Так, і не інакше, — Осип пішов. Сторонились молдавани, даючи йому дорогу. Старий селянин піймав руку Осипа, потиснув її.

— Ти наш, сину. Хай за правду доля тебе нагородить! — аж затремтіли слова старого.

— Що це? Бунт?! — гукав Чунтуляк. — Негайно покликати панську варту!

Ще дужче залементували невдоволені. Від маєтку зацокотіли копитами вершники, які поспішали втихомирювати бунтівників. — Осип не повертався. Пішов шляхом, залишивши назавжди землемірську справу.

Вийшовши на гору, зупинився, сів перепочити. Багряно лягало сонце на карпатські узгір'я, вечоріло. Темрявою крилися вже простори. Раптово над маєтком звилося полум'я. Спалахнула пожежа, обволікши будови вогнем.

Багровіло небо. Освітлений пожежею, Осип вперше пізнав себе як нескоримого перед кривдою.

Відтоді знайшов працю в аптеці при бистрицькому монастирі, зупинившись на квартирі Рудольфа Роткеля.

 

* * *

Пані Роткель рада була дружбі з чемним, трохи сором'язливим юнаком, закоханим у Гейне. Вона й сама зачитувалась німецькою класикою й грала на фортепіано. У тісному колі відбувались мистецькі вечори, на яких бував і аптекар Бредемайєр.

Розваги молоді його тішили, приносили моральне задоволення.

На таких вечорах Рудольф читав свої твори або давав коментарі до намальованих картин та ескізів. З-під його низько навислих брів проривалися іскорки натхнення; вигравала усмішка, торкаючись невеличких вусів та гострої борідки; невисоке шорстке волосся на голові настовбурчувалося. Таким його любила бачити пані Роткель.

— Ти знаменитість, Рудольфе! — вигукувала вона. — Почитай нам свої вірші.

Розохочений художник-поет читав фрагменти з нещодавно написаної драми про Твардовського, зігріті вогнем романтизму, піднесеного поетичного чуття, народності. Іскри того вогню проймали чулого до краси Осипа. Нарешті і сам насмілився зачитати вірш «Аm Тscheremusch» 42.

42 «Над Черемошем» (нім.).

З хвилюванням розгорнув зошит, сором'язливо поглянув на присутніх і зачитав рядки вірша, породженого думами про рідний Черемош. Наче снувалась пісня його плином, так мелодійно лилися слова.

Читаючи вірша про знадливу красу рідного Черемошу, тепер гостро відчував свою залежність від лірики Гейне. Адже володів німецькою мовою по-книжному. Здавалося, що не зміг так зворушливо висловити почуття, як у гуцульській народній пісні мовиться. Тому, закінчивши читання, швидко згорнув аркушик паперу. Чув, як застукало в скронях. Адже це вперше зачитав свої поетичні вправи.

— Гарно! — захоплено вигукнула пані Роткель. Рудольф обняв Осипа, мовив:

— Ти, друже, можеш писати. З часом позбудешся впливу Гейне... Так завжди буває напочатку.

Заохочений слухачами, Осип прочитав ще два вірші.

— А тепер послухай мою пораду, друже, — поважно заговорив Рудольф. — Добре, що образ рідного Черемошу ти вінчаєш поетичним словом. У тебе є відчуття зримої краси. Я був на Гуцульщині, спостерігав незвичайну вдачу людей. Справжня поезія завжди відбиває душу і серце народу. Прислухайся до молдавських балад «Міхул», «Бужор», і ти почуєш голос народу, пізнаєш його думи і сподіванки. В поезії Міцкевича пізнаємо душу поляка. А високі патріотичні почуття угорця Петефі повели його на барикади в Будапешті. Пильнуймо ці священні скарби, що б'ють чистим джерелом з надр народного життя!

Ерудиція і пишномовність Роткеля приголомшували Осипа. Похвала досвідченого й начитаного друга здавалася йому холодною, як професорська оцінка. Хотів ще зачитати свої поетичні спроби, але зніяковів і поклав до кишені жмуток написаного. А Роткель, не помічаючи хвилювань юнака, захопився розповіддю про поезію.

— Недарма древні мудреці, — говорив він, — вигадали легенду про крилатого коня Пегаса, на якому поети підіймаються на священні верхів'я Парнасу!

— У мого Пегаса ще не виросли крила, — сором'язливо обізвався Осип.

— Виростуть! — з апломбом докинув художник.

— Краще мені їздити верхи на звичайному гуцульському коні, який звик гірськими стежками носити на собі невибагливих вершників.

Пошук на сайті: