Євген Плужник 

Галілей

 

От ликующих, праздно болтающих,

Обагряющих руки в крови

Уведи меня в стан погибающих

За великое дело любви.

Н.Некрасов

 

Марусі Юрковій присвячую

По безмежних просторах знайома путь

Не втомила землю і досі,

Бо ось знову дощі ідуть,

Осінь.

 

 

І коли повз кав'ярні, де теплі огні,

В черевиках іду подертих,

Чогось раптом спокійно-спокійно мені —

Чи то жити, чи вмерти...

 

 

Ах, ця осінь!

Це з нею постійно так:

Стисне серце в малий кавалок, —

І ось дні —

Наче сірий тифозний барак,

А за вікнами плями галок.

 

 

Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!

Ви!

Чиї щелепи, мов обценьки!

Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави...

Взагалі, я дуже тихенький.

 

 

Не потрібно, звичайно, такої бридні

Тим, що мають нервову систему хорошу!

Ну, а я, хто обідає раз на три дні,

Інакше не можу!

 

 

Може, й справді такий обиватель я,

Що весь біль мій — пальто без вати;

Тільки ж, може, це з того, що я відтіля,

Де закон — не по разу вмирати!

 

 

Що я можу про себе сказати ще?

— Бути щирим — не всім зуміти! —

Хіба те, що під сірим вечірнім дощем

Десь на розі вити б і вити.

 

 

Так, як виє на місяць голодний вовк,

Дужий пращур собаки! Не замовк,

Не замовк,

Не замовк

Голос споминів всяких!

 

 

Крізь минуле і кожну хвилину нову,

Крізь кохання чую і книгу —

Ау-у! — вовчий вигук.

 

 

Так, як виє дикун чорношкірий десь

У байдужі вуха природі...

Ах, я знаю, дикун той сховався увесь

В моїм серці насподі!

 

 

Так, як вили колись і мої діди,

Називаючи вий цей співом,

Коли співів чужих сліди

Заливали червоним пивом!

 

 

Гей!

Та тільки ж тихенький я...

І мені потихеньку вити

В мертві вуха нудних киян

Під осінній холодний вітер...

 

 

І такий я злиденний увесь,

І убого мені, убого...

І Тичина, і Рильський, й Олесь...

І нікого-нікого...

 

 

Ну кому розповім я про ранній біль

І про віру мою у біль цей,

Коли мрія загальна — щоб вісім неділь

Та на одному тижні зряду!

 

 

Та й не треба нікому ніяких слів:

Міліард дев'яносто чотири промови!

Головне — заробив і з'їв

І щоб трошки здоровий!

 

 

Ну на чорта, встромившись в сівке пальто,

Комірком затуливши шию,

В гущу давніх повій і нових авто

Десь на розі безглуздо вию:

 

 

— Нехай буде воля твоя,

Часе мій.

На землі натомленій цій!

Комашинка маленька я

На твоїй байдужій руці...

 

 

Ой, упали ж та впали криваві роси

На тихенькі-тихі поля...

Мій народе!

Темний і босий!

Хай святиться твоє ім'я!

 

 

Хай розквітнуть нові жита

Пишним цвітом нової слави!

Гей, ти, муко моя свята,

Часе кривавий!

 

 

Убієнним синам твоїм

І всім тим,

Що будуть забиті,

Щоб повстати в безсмертнім міті,

Всім

Їм —

Осанна!

 

 

Й раптом тиша мені незнана

Кривить сміхом покірний рот, —

Ах, і в серці гаряча рана —

Остогидлий всім анекдот!

 

 

Тоді бачу — в проваллях камінних

Чудернацький дикий танець!

І нікому ніхто не винен,

І давно вже з нас кожний — мрець!

 

 

Танці... злидні... карати...

парфуми...

Гаманці...

Гаманці...

Гаманці...

Як до речі вигукують думи

Десь на розі старці!

Пруть до церкви, на смерть, в ресторани...

Жруть, торгують собою, плюють

В непромиті, неславлені рани —

Живуть!

 

 

Гей, ти, вулице!

Потного м'яса

Безбережна, безкрая ріка!

Й над усім — два словечки з Тараса

І обмитий дощами плакат!

 

 

Ну кому це потрібно сьогодні?

Дурень той, хто ще й досі поет!

Вчора — модні частушки народні,

А сьогодні — уривки з старих оперет!

 

 

Ет!

Нічні пригоди ріжні

Напрочуд дивовижні!

О часе!

Часе мій!

Хоч ти почервоній!

 

 

Ах!

В яких таких словах,

В рядках, скажіть, яких

На розі днів моїх

Від болю закричу?

Мовчу.

 

 

І, як і всі, лечу

З землею в далечінь...

О серце, відпочинь! —

Закон.

 

 

Ти не одне — мільйон!

І не мільйон — світи

Палають до мети

Вогнем!

 

 

А щоб за сірим днем

Десь обрій не загиб,

Попросимо підем —

Чи не допомогли б...

Homo sapiens я...

 

 

Хлип... хлип...

Дайте мені на хліб!

Кормителі!

Хай царствують ваші родителі

Вічно,

А я денно і нічно

За них хлип... хлип...

Дайте мені на хліб...

Не минайте!

 

 

Темний я з болю — не бачу.

Радість останню трачу.

Чуєте: плачу —

Хлип...

Хлип...

Дайте мені на хліб

На шматочок...

 

 

Матінки, мене пожалійте,

Батечки, мене научіте,

Як його в світі жити

Мені...

 

 

О, ні!

Не копійки брудні!

Дайте шматочок щирости!

О, коли б серцем вирости

До безмежної, як біль, тишини!

 

 

Але мовчки проходять вони,

Кожний кожному завше далекий...

І вже вечір вогкий догнив,

І не сплять лиш аптеки...

 

 

Та ще серця самотній стук...

І лягає мокрий туман

На безлюдний майдан,

На брук...

 

 

Звук

Кожного

Кроку

Мертвий такий,

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>