Вона зійшла до моря. Хто вона, 
Навіть самій їй байдуже віднині.
...Хіба ж не всі ми - єдності луна
В скороминущій і пустій відміні?

Лінивий рух - і ось під ноги ліг
Прозорий вінчик - кинута намітка, 
І на стрункім стеблі високих ніг
Цвіте жарка, важка і повна квітка - 
Спокійний торс, незаймано-нагий!

Спадає вал... Німують береги... 
І знову плеск... І затихає знову... 
То пальцями рожевої ноги 
Вона вгамовує безодню бірюзову.

І відкрива обійми їй свої
Ця велич вод, усім вітрам відкрита,-
Здається, повертає Афродіта
У білий шум, що породив її.