МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ
(1895-1964)

     Максим Тадейович Рильський народився в Києві 19 березня 1895 р. в сім’ї українського куль­турного діяча, економіста й етнографа Тадея Рильського. Батько його походив із заможного поль­ського поміщицького роду, який мав українські корені. Родина спілкувалася з Лисенками, Сгарицькими та іншими видатними діячами київської громади. Дитячі роки поета минули в селі Романі­вні на Житомирщині.

Вчився М. Рильський у Київській приватній гімназії, здобув гуманітарну освіту. У 1915 р. вступив до Київського університету на факультет медицини, але через два роки перевівся на історико-філологічний факультет. Громадянська війна перервала навчання, юнак переїхав на село й учителював у початковій школі, пробувши в селі Романівка до 1923 р. Повернувшись до Києва, М. Рильський шість років викладає мову й літературу в середній школі та на робітфаці. Він приєд­нується до групи «неокласиків», куди входили М. Зеров, Юрій Клен. Його ранні вірші самозаглиблені, сповнені уважного споглядання дійсності, що пропускається крізь класицистичний літератур­ний досвід. Творча діяльність М. Рильського розгорталася тоді в річищі неокласицизму — худож­ньої школи українських поетів, зорієнтованої на античну класику, на продовження гуманістичних традицій європейської поезії нового часу. «Неокласиками» називали тих поетів і критиків, які гур­тувалися навколо журналу «Книгар» (1918—1920), а пізніше — навколо київського видавництва «Слово».

Миколу Зерова, Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта — поетів-«неокласиків» (їх ще називали «п’ятірне гроно») — об’єднували поглиблений інтерес до загальнолюдських цінностей, прагнення підняти престиж художнього слова, за його допомогою вирішувати філософські, історичні, морально-етичні проблеми. Так ці поети намагали­ся оберігати українську літературу від примітивізму, поширюваного графоманами, котрі нібито писали на «злобу дня».

Перша збірка Максима Рильського «На білих островах» вийшла у 1910 р. Це була ще поезія початківця, який, однак, вправно володів словом. Наступна збірка, «Під осінніми зорями», з’явилася у 1918 р. На віршах цієї збірки певною мірою позначився імпресіоністичний напрям у мистецтві. Вірші збірки «Синя далечінь» (1922 р.) позначені боротьбою світлих і темних барв, су­перечливими настроями.

М. Рильський у своїй поезії звертає увагу на високу місію художньої творчості в збереженні культурних надбань поколінь, на її можливості використовувати скарби минулого при будівництві теперішнього й підготовки майбутнього. Так у поезії Рильського стала кристалізуватися його магі­стральна тема — духовність, культура, мистецтво; її вияви помітні у віршах 20-х років, позначених поетикою неокласицизму.

На противагу пролеткультівцям і футуристам, які закликали зруйнувати традиції минулого й на голому грунті починати будівництво «пролетарської культури», М. Рильський і його однодумці високо підносять класичну спадщину.

Двадцяті роки — зоряний час його творчості. Саме тоді з’являються поетичні збірки «Крізь бурю і сніг» (1925 р.), «Тринадцята весна» (1926 р.), «Під осінніми зорями» (1926 р., друге, допов­нене видання), «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін» (1929 р.). У 1927 р. у перекладі Рильсь­кого побачив світ найбільший твір А. Міцкевича «Пан Тадеуш».

У роки тоталітаризму поет продовжує напружену працю, не маючи, однак, вже такої творчої свободи, якої б йому хотілося. Під час Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджува­тися, набувати нового звучання.

Він очолював Спілку письменників України (1943-1946), був директором академічного Інсти­туту мистецтвознавства, фольклору й етнографії (1944-1964).

М. Рильський — автор багатьох поетичних збірок. Серед них — «Знак терезів» (1932 р.), «Ки­їв» (1935 р.), «Україна» (1939 р.), «Збір винограду» (1940 р.), «За рідну землю» (1941 р.), «Слово про рідну матір» (1942 р.), «Велика година» (1943 р.), «Мости» (1950 р.), «Ранок нашої Вітчизни» (1953 р.), «Сад над морем» (1955 р.).

Після смерті поета вийшла остання збірка «Іскри вогню великого» (1965 р.).

Визначною рисою лірики М. Рильського є прагнення до гармонії — гармонії між особистістю і середовищем, почуттями і розумом, людиною й природою. Його поезії замкнені у строгі лінії, наповнені яскравою образністю.