ЖАГА

ПОЕМА-ВИДІННЯ

XXV річниці Радянської влади на нашій славній Україні - присвячую

Тебе - від ніжного світанку
Аж по останні смертні дні -
Не як дитя, не як коханку
І навіть не як матір - ні!

Тебе, як вітер у неволі,
Тебе, як сонце у гробу,
Як власні радощі і болі,
Як власну юність і журбу,

Як стиски серця в час прощання,
Як втому наболілих ніг,
Що після довгого вигнання
На отчий клоняться поріг,

Як слово хорого дитяти,
Як просинь дальньої мети,
Як тінь, котрої не впіймати
І від котрої не втекти,

Як огник в непроглядній ночі,
Як трепет щастя навесні,
Як сльози радісні жіночі
У благовісній тишині, -

Тебе ношу я в грудях темних
І в невсипущому мозку,
Мою найкращу з дум наземних,
Жагу й любов мою палку!

Ласкаве небо, грім залізний,
Була ти, будеш і єси!
Тобі, тобі, моя Вітчизно,
У серці дзвонять голоси.

Перший голос.

Великій і чистій воді,
Що живить, свіжить нас і поїть,
Що студить по спраглім труді,
По бої гарячім спокоїть,

Що стомленим сни навіва,
Що юних на подвиги будить, -
Мої найчистіші слова
Хай жертвою чесною будуть.

Хто знав незмірну жагу,
Той міру словам моїм знає.
Як землю, від спеки тугу,
Липнева жарінь допікає,

Як кожне благає стебло
І кожна травинка голосить.
О! Темної хмари крило
Найвище нам щастя приносить.

"Вологи, вологи!" - в огні
Шепочуть прив'ялі діброви,
І котиться грім вдалині,
Такий довгождано-раптовий!

"Вологи! Життя хоч на мить!" -
У тирсі сухій завмирає...
І раптом війнуло, шумить,
Ворожить, чарує, співає.

І знову весни вороття,
І ржуть над чорноземом коні,
І світ, як умите дитя,
Сміється на матернім лоні.

Хто знає походів трудних
Каміння, і терен, і порох,
Утому скривавлених ніг,
Жароту доріг неозорих,

Огонь запорошених ран,
Дихання, застрягле в гортані,
І небо, як висохлий жбан,
І землю, зотлілу до грані,

Той знає, що значить ріка,
Лямоваиа зіллям зеленим,
Вода, що з землі виника
І дише спокоєм студеним.

О водо! О щастя земне!
О радість - жагу вдовольнити!
Спадай, оросивши й мене,
На жито, на квіти, на віти!

О ріки, ви сестри мої!
Кружляючи разом з землею,
Запліднюйте щастям її -
І піснею станьте моєю!

Другий голос.

- Не кидайсь хлібом, він святий! -
В суворості ласкавій,
Бувало, каже дід старий
Малечі кучерявій.

- Не грайся хлібом, то ж бо гріх! -
Іще до немовляти,
Щасливий стримуючи сміх,
Бувало, каже мати.

Росли малята, з немовлят
Робилися дорослі,
І чуте десять літ назад
Забувано навпослі,

І до архіву слово "гріх"
Здали не під підстави
Ми всі, навчавши слів нових
Дитинство кучеряве.

Проте лишилася у нас,
І зовсім це не хиба,
Глибока шана повсякчас -
Так! - до святого хліба!

Бо красен труд, хоч рясен піт,
Бо жита дух медовий
Життя несе у людський світ
І людські родить мови.

Хто зерно сіє золоте
В землі палку невтому,
Той сам пшеницею зросте
На полі вселюдському.

Третій голос.

Гойдає вогку черемшину
Весни всевладної рука,
І серце пісню солов'їну
На поєдинок виклика.

У кожнім кетязі пахучім,
У кожнім квіті, що зійшов,
Струмує струменем кипучим
Моє життя, мій спів і кров.

І тропи сходяться ведмежі
Тобі, о пристрасте, до ніг,
І вколо білої одежі
Кружляє черемшини сніг.

О мила, біла, сніжнокрила,
Ти прилетіла, прибула,
І руки навстіж розкрилила,
І шовк одкинула з чола.

Неначе з подиву, зіниці
Розкрились широко, як ніч,
І сон, що вік не пересниться,
З зелених котиться узбіч.

І квіти клоняться пашисті,
На милих танучи устах,
І ніч в янтарному намисті
Стоїть до ранку при дверях.

Одхилилася завіса минулого.
В тумані встають силуети.

Силует перший.

Хлопчина в подертій одежі,
Торбинка: цибуля і хліб.
І вечір, і втома, і вежі
Високого міста. "Коли б!"

Коли б не спіткнуться, не впасти,
Дійти, увійти, досягти!
Коли б хоч не взяти, то вкрастиі
Ні! Взяти! Відняти! Згребти!

І клониться ночі у ноги
Недуга поблідлого дня,
І бризки болота. "З дороги!" -
Пухке на коні паненя.

Силует другий.

Вишиває і співає,
І ніхто того не зна,
Де узор вона кінчає,
Де ту пісню почина.

Світу б цілому співала,
Вишивала б - всій землі!
Хата. Мати нездужала.
Хліб зацвілий на столі.

- Натомилася, дитино?
А піди вогню позич! -
Мертве зігнуте коліно.
Ніч. У серці вічна ніч.

Силуети.

Їх багато, багато, багато.
Темні зморшки на лицях худих.
Тих скалічено, тих лиш підтято,
Тих убито, а мучено - всіх.

Світ - веселка, що з річки до лісу
Простяглася по небу, ясна,
І крізь райдужну видно завісу
Легкий зарис рибалки й човна.

Ну, а їм - ні рибалка, ні човен,
Ні веселка, ні небо, ні ліс.
Тільки хрипи глухих перемовин,
Тільки зашморг, що горло затис.

Їх багато, багато, багато...
Біль горба та клятьба на раба...
Клято, проклято і переклято...
І встає на землі боротьба.

Голос.

У петербурзькому заметі
На скам'янілім битюгу
Спинився Олександер Третій,
Народ зігнувши у дугу.

Росія на морозі гола
Казенним гріється вином,
І обіймається Микола
З тобольським п'яним мужиком.

І ти, і ти, народе рідний,
Серед задушених братів...
Невже ж для цього Вершник Мідний
Коня край прірви зупинив?

Повів бурі
Стояв Ісакій тьмяно-смутен,
І Вершник охляп не скакав,
Коли підхмелений Распутін
Росію вроздріб продавав.

Нева стогнала від печалі,
В тифу здригалася війна,
Як у Тавричеському залі
Йшла переторжка голосна.

Та сколихнулось поле й море,
У ділі - слово ожило,
О, годі ранити докором,
Де треба гострого меча!

Палац Кшесінської, як форум,
Стрясла правиця Ілліча.

Казка.

Пустила фея золотий клубок,
За ним услід у світ пішла дитина,
І розкривав простори кожен крок,
І трепетала далеч лебедина.

Лежала мати, хора вже давно,
І не пускала ясного дитяти, -
Тож уночі втекло воно в вікно
Цілющих ліків матері шукати.

Перелісками і ярами йшла,
А де дорога слалася надвоє, -
Дитину нитка золота вела,
Як друг незрадний, до води живої.

Сторінка 1 з 2 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 > У кінець >>