Ірен Роздобудько - Ґудзик

 

Роман «Ґудзик» у 2005 році отримав першу премію Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова».
Цей роман має багато нашарувань, сюжетних колізій і героїв. Його часовий простір: від середини 70-х до наших днів, його географія — Київ, українська провінція, Росія, Чорногорія, зрештою — Америка. Але головна ідея така: велике щастя або велика трагедія може початися з найменшої деталі, з ґудзика, який так легко загубити, а потім шукати все життя…
Це роман про любов, вірність, зраду. Про те, що ніколи не варто оглядатися назад, а цінувати те, що існує поруч із тобою — сьогодні і назавжди.
А можливо, цей роман про… дещо з життя янголів, що випадково потрапили на нашу землю? …

 

Ірен Роздобудько

Ґудзик

Книга перша

Останній день серпня, 2005 рік

.Я вже не згадаю, коли приходив додому, не будучи у стані легкого «підшофе». А можливо, й не легкого… Але відучора з'явилося відчуття, ніби мені під лопатку вшили «торпеду» і я помру від одного погляду на чарку з горілкою чи коньяком. Згасити збудження мені не було чим. Залишалося якось дотягти до кінця робочого дня. З другого боку, мені хотілося, аби він тривав безкінечно. Я боявся прийти додому, боявся сісти за комп'ютер.

Тому після двох необтяжливих лекцій в інституті кінематографії я повернувся до офісу. Там мені не було чого робити, я міг працювати і вдома, вигадуючи безкінечні сюжети для рекламних роликів, але, як я вже зауважив, іти додому я боявся. Отже, тупо просидів у своєму кабінеті, поклавши ноги на стіл та час від часу змушуючи нашу офіс-менеджера Тетяну Миколаївну заварювати мені найміцнішу каву. Я дивився у вікно. І зір мій був настільки загостреним і сконцентрованим, що я бачив найменші переплетіння та борозни на корі старого дерева, яке росло на протилежному боці вулиці. Я не відривав погляду від цих борозен, забитих сивим павутинням, і вони нагадували мені глибокі зморшки на обличчі старої людини.

Літо закінчувалося. Добігав кінця рік. Не знаю, як в інших, а для мене рік завжди закінчується з останнім днем серпня. Можливо, тому, що все в моєму житті розпочиналося восени…

Я намагався вимкнути мозок, не замислюватися. Але подумки вже сто разів побував у своїй квартирі та здійснив кілька звичних для себе рухів: відчинив двері, скинув піджак, сів за комп'ютер, умостившись у глибокому чорному кріслі, та клацнув «мишкою».

Чому я так боюся зробити це все насправді? Що мені заважає зараз скинути ноги зі столу, підхопити кейс, вискочити на вулицю, сісти за кермо і хвилин за десять насправді штовхнути двері власної квартири? Які гирі повисли на моїх ногах?

Згодом я зрозумів, що ці «гирі» — страх анічогісінько не знайти на екрані монітора. Зовсім НІЧОГО.

Але з не меншим жахом я думав про те, що в куточку екрана висвітиться жовтий конвертик.

І я не знав, що краще: це нічого чи конверт…

Близько восьмої Тетяна Миколаївна почала зворушливо покашлювати під моїми дверима. А потім, трохи прочинивши їх, запитала:

— Ще кави?

Я зрозумів, що час іти. Вийшов на вулицю і вперше не попрямував до свого улюбленого ресторанчика «Суок», хоча міг би… Але на вулиці мною заволодів гін, я відчув його лихоманку й ледь домчав до свого під'їзду. Потім я боявся, що ліфт раптом застрягне і мені доведеться нудьгувати в ньому кілька безкінечно довгих годин, гадаючи — чи є конверт?…

Дякувати Богу, цього не трапилося і я увірвався у квартиру, на ходу знімаючи піджак, розкидаючи вусі боки взуття і краватку. В чорне крісло я впав, маючи досить розбурханий вигляд. Цікаво, що б сказали мої студенти, які звикли до моєї цілковитої «застібнутості»?

Я затамував віддих…

…Тоді була майже така сама погода. На балконі лежали кавуни. Зараз там скрізь — товстий шар вуличної пилюги.

Я клацнув кнопкою. У куточку з'явився жовтий конвертик. Усе так, як я уявляв — і не вірив самому собі. Невже? Я клацнув «мишкою». Заплющив очі. Розплющив.

«Я померла 25 вересня 1997 року…» — спалахнув перший рядок на синьому тлі монітора.

Я знову заплющив очі. Холод і морок скували мене…

Частина перша

Денис

1

Це сталося наприкінці серпня 1977-го… Тоді мені виповнилося вісімнадцять. Я мріяв про славу. І знав, що вона — прийде. Йшлося не про тимчасове сходження на якийсь п'єдестал у вузькому просторі, в якому я тоді жив. Не про оплески аудиторії, котра забуває про тебе вже наступного дня. Ні. Я відчував, що в мене є призначення, таємницю якого мені ще належить розгадати. А поки що воно зароджувалося десь глибоко всередині, ніби у вологій марлі визрівала квасолина — такий дослід ми робили в школі на уроках біології. Всі тридцять п'ять учнів удома на підвіконні пророщували квасолини, а через пару тижнів приносили результат у школу. Дуже добре пам'ятаю, що мій паросток був більшим, ніж у інших. Це було давно, у класі шостім. Але після цих дослідів я зрозумів, що і як розвивається всередині мене самого. І терпляче очікував. Настільки терпляче, що намагався зайвого разу не привертати до себе уваги — поки що мені це було ні до чого. Поки що.

Я закінчив школу, досить легко вступив на кінофакультет на сценарне відділення (мій екзаменаційний сценарій виявився кращим, ніж опуси вже досвідчених і набагато старших за мене абітурієнтів, його потім ще довго зберігали на кафедрі як вдалий приклад). Довідавшись про результат, поїхав трохи відпочити в гори, на туристичну базу біля підніжжя Карпат. Власне, це була «кінематографічна» турбаза, до якої поїхали всі мої майбутні однокурсники — оголошення про невикористанні студентські путівки висіло в холі інституту. Ми ще не були добре знайомі між собою. Нас об'єднував загальний дух нещодавніх іспитів, під час яких усі ми дружно штовхалися біля дверей аудиторій та галасливо вітали кожного щасливчика.

Усе це було вже позаду. Ми з'їжджалися на турбазу поступово, не домовляючись, і бурхливо раділи кожному знайомому обличчю. Нас розселяли до невеличких дерев'яних будиночків, і ми відразу починали вивчати територію, дізнаючись, де розміщені їдальня, басейн, кінозал і найближче «сільпо», в якому продається дешевий портвейн «777».

Ми відчували себе дорослими й бувалими. Намагалися спілкуватися наиневимушеніше і вимовляли імена своїх кумирів через губу. Називали одне одного по-західному, тому мене одразу ж охрестили «Деном». Сусіда по кімнаті, відповідно, назвали Макс.

Ден та Макс — два круті хлопці, майбутні генії — швидко збігали в сільпо і завантажилися кількома пляшками міцного «чорнила». Пили ми по-чорному і… по-дитячому ще з часів школи — нічого, що дорожче за портвейн. Відверто кажучи, трохи згодом я пожалів, що приїхав саме сюди…

Гори важко синіли вдалині й, здавалося, мерехтіли, огорнуті рваним білим шовком вечірнього серпанку. А я змушений був сидіти на жорсткому ліжку, цмулити портвейн і слухати балачки своїх приятелів. Коли нас усіх почало нудити (звичайно ж, ніхто не скаржився й намагався триматися достойно), ми по черзі почали виходити «подихати повітрям». Мені нарешті вдалося вирватися з прокуреної кімнати й самому, вже не кваплячись, пройтися територією.

Це була доволі тихенька місцинка. Або ж такою вона здавалася наприкінці літа. За фіранками котеджиків блимало тьмяне світло, деінде на верандах сиділи відпочивальники, з відкритого — «зеленого» — кінозалу линули звуки музики з якогось кінофільму. Здається, це була «Єсенія». А загалом — безлад та запустіння. Тільки за білим старомодним парканом у стилі псевдобароко привабливо шумів кошлатий чорний ліс, і від нього на мене покотилася потужна хвиля свіжості й тривоги. Було вже доволі темно.

Наївні скульптури дівчаток із веслами та інших культуристів білосніжно світилися обабіч алей, як привиди. Майже всі лави були «беззубими», а всі ліхтарі — «сліпими». Я дійшов до кінця алеї, сів на лавку, витяг із кишені цигарки. І майже відразу помітив спалах червоного вогника навпроти…

Якби я тоді не був п'яним, якби в мені, як вино, не грало хмільне відчуття ейфорії вступу в нове життя — нічого б не трапилося і не потягло б за собою ланцюг подій, що переслідують мене все життя.

Але я був захмелений. Тому побачив дещо… Силует, вимальований місячним світлом, який у суцільній темряві скидався на порожній, безтілесний контур. Жінка курила сигаретку, що була вставлена в довгий мундштук. Вона повільно підносила до невидимих губ червоний вуглик, робила вдих, і сріблястий дим на якусь мить заповнював увесь контур, ніби зсередини обмальовуючи тіло. А потім, з останньою хмаринкою диму, воно, це тіло, знов тануло в темряві.

Чортівня якась!

Я напружив зір та кумедно помахав рукою перед своїм носом, відганяючи видіння.

— Що, злякався?

Голос був хрипким, але таким чуттєвим, що в мене по всьому тілу побігли мурашки, ніби жінка вимовила щось непристойне (я й потім не міг звикнути до її голосу: хоч би про що вона говорила — про погоду, книжки, кінофільми, їжу — все звучало солодко-непристойно, як відвертість).

— Та ні… Нормально… — промимрив я.

Адже вогка ніч та вигляд гірських верхівок, що чорніли вдалині, і цей червоний вогник, і саме повітря — таке насичене та свіже — витверезили мене. Я намагався розгледіти жінку, що сиділа навпроти. Дарма. Мабуть, уже тоді в мене абсолютно «замилилося око» щодо неї. Таке буває, наприклад, із матусями, які не здатні реально оцінити вроду своєї дитини, або з художником, якому останнє полотно здається геніальним.

— Ви також мешкаєте в цьому пансіонаті?

Нічого більш ідіотського я не міг вигадати! Це все одно, що спитати в подорожнього після злету: «Ви також летите в цьому літаку?» Але мені кортіло знову почути цей голос.

— Вам тут подобається? — продовжував я.

Вогник блимнув яскравіше (вона зробила затяжку) і ковзнув униз (вона опустила руку).

— Знаєш, де мені подобається? — почув я (мурашки! мурашки!) після доволі довгої паузи. — Там…

Вогник злетів угору й відкинувся в бік лісу.

— Я там ще не був… — сказав я. — Приїхав тільки сьогодні…

— Дивак! — Вогник миттю полетів у кущі й там згас. — Пішли! Тут у паркані є дірка…

За шелестом одягу я зрозумів, що вона встала і зробила крок у напрямку до мене.

— Давай руку!

Я потягся в темряву й наштовхнувся на прохолодну долоню. Знову тілом побігли мурашки. її рука була енергійною, не м'якою.

— Е-е, ти ж зовсім п'яненький! — засміялася вона.

Я встав, намагаючись триматися рівно. Ми були однакові на зріст. Я трохи зміг розгледіти щось більш-менш певне: видовжену постать, темну, можливо, чорну, шаль, яка огортала плечі… Але більш — нічого. А ще відчув запах. Тоді я ще не знав запаху дорогих парфумів — їх діставали «з-під поли», мої знайомі дівчата здебільшого користувалися задушливою «Шахерезадою» чи концентрованою «Конвалією». А тут на мене накотилася хвиля запашного аромату — терпкого й запаморочливого. Я мимоволі зціпив зуби і міцніше стис її руку. Підкорюючись їй, я стрімко рушив до глухого кута, яким закінчувався паркан. У ньому справді чорніла велика дірка, яку я відразу не помітив. Не випускаючи її руки, ступаючи за нею, я різко нахилив голову, і ми опинилися по той бік турбази на широкій рівнині, що поросла високою травою. Ми йшли, занурені в неї по коліна. Я знову намагався розгледіти ту, що владно вела мене за руку, немов маленького. Чорна довга шаль оповивала її з голови до ніг, довжина волосся була мені незрозумілою — воно зливалося з шаллю і, вочевидь, було таким же чорним і довгим. Вона жодного разу не повернулася до мене. Здавалося, що їй цілком байдуже, кого вона тягне позаду себе.

Я намагався не впасти й не відстати, тому частіше дивився собі під ноги, і дика рослинність нагадувала мені море, яке котить потужні духмяні хвилі й ось-ось затягне на глибину, з якої не випливти.

Голова моя йшла обертом. Ніч, тонкий серпик місяця над хмарами, гори, мурашки в тілі, хміль, незнайомка… Усе здавалося фантасмагорією. Я обожнював такі пригоди. Не уявляв, що може трапитися далі! Можливо, божевільний секс на лісовій галявині? Що це за жінка? Навіщо й куди вона мене веде? Скільки їй років, який має вигляд? Чого хоче?

Ми підійшли до схилу гори, вкритого деревами, котрі височіли над галявиною, як колони біля входу в язичницький храм. Морок знову проковтнув її, а з лісу повіяло особливим густим запахом живиці. Жінка завела мене за паркан першої смуги великих сосен, що з них починався ліс, і притулилася спиною до одного з дерев.

— Чудово, чи не так?

Я ледве відхекався. І розглядівся. Справді, було чудово! Ніби ми потрапили в нутрощі великого живого організму, якоїсь казкової риби. Дерева — то були її перекручені м'язи, кронами вона дихала, а десь всередині, вглибині повільно пульсувало серце. Я навіть почув цей ритмічний, тривожний звук.

Сторінка 1 з 21 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 > У кінець >>

Пошук на сайті: