Ірен Роздобудько - Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Новий роман Ірен Роздобудько «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» захоплює читача вже з перших сторінок незвичністю сюжетних ліній, алегоричністю образів та ситуацій. Життєві історії людей, яких головна героїня вислуховує за службовим обов’язком, так захоплюють молоду жінку, що вона не помічає: вона й сама є об’єктом спостереження…

 

Ірен Роздобудько

"Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

«Роман — не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на яку перетворився світ».

«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.

При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, й увесь досвід, котрий        набули на ній».

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

1

...Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко перестав­ляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одя­гаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля бата­реї, якщо вони ще гріють...» Потім усе зло світу кон­центрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в очікуванні сма­женої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить час­то) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смер­дить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було прожити таку кількість років, аби зрозу­міти, що сенсу в житті немає. І твоя удача залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, проліта-ючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити горобець.

Іноді на мене накочується потужна хвиля благочин-ності. Тоді я міркую про те, аби зібрати з вулиць без­домних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від однієї знайомої) попрацювати у бу­динку скорботи заскочила мене зненацька саме у та­кий час.

«У тебе буде свій кабінет, — казала знайома. — Робо­та спокійна. Викликатимеш до себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш — і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо! А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу погодилася.

І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й оку­ляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.

Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий молодик із рожевим об­личчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрі-моза». З нею я пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає жалість... Моцарт робить свою справу.

Хтось може подумати, що я — нещасна людина. Адже благополучні мають лише один запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу про­жити сім п'ятниць на тиждень. І кілька життів на дода­чу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишно­му кабінеті з кушеткою та напівкруглим столом. Доб­ре якби це було так. Побачимо...

Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я прос­то волію його переробити. Під себе. Для цього потріб­на неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вда­вати, що сама перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших. Якась дівчина навпроти занадто пильно придивля­ється до мене. її погляд позбавлений випадкової ціка­вості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона буквально свердлить мене очима. Краще сказати — поїдає. Я навіть відчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво під сонцем.

—  Вибачте, — нарешті нерішуче шепоче вона, — це про вас стаття в «Подіумі»?

«Подіум» — це ілюстрований модний журнал.

—  Ні, — кажу я, — ви мене з кимсь переплутали. Дівчина, сумніваючись, хитає головою:

—  Та ні... На вас був ось цей перстень...

Каблучки — моя слабкість, І якщо у світі повно схо­жих облич, то поєднання знайомої каблучки зі знайо­мим обличчям — це вже речовий доказ. Ціна моєї сла­ви — ось такі захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.

—  Ні-ні, — повторюю я і відвертаюся до вікна. Роб­лю музику в плеєрі голосніше. Я хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить...

Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати ува­гу. А все, що досягнуто, залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».

Для мене це дуже складне запитання. Важко пояс­нити нормальним людям...

От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке — хвости чи спин­ки. Здається, що це просто м'яка пухнаста тканина фаб­ричного ґатунку, що аж ніяк не пов'язана з убивством, зі смертю... Але ким треба бути, щоб придбати саме та­ку — шкурки, явно здерті з простих дворових нявок — сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні розіп'яті тільця. Під пахвою сірі смужки уривають­ся двома білими плямками. Нещасна тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукува­ла хазяйка, обходячи смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями... білі... на спин­ці...» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що вчепилася за поруччя.

Мене нудить. Сподіваюся, вас також...

І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її на­зовні), кудись іде (куди — для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило погомоніти про погоду, про ді­тей або чоловіків... Поки хазяйка мурки не помітить розіп'ятий силует із двома білими плямами.

Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер. Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу героїв — теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.

Справа не в них. Справа в... маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» — спочатку на підлозі паризько­го метро, потім — у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою — в деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може розгорітися справжня шекспірів-ська драма.

Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла ви­падково і канула в небуття. Власне, їх довкола мене — безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші опуси в різні журнали. Загалом, це — перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім'я, під­стриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі божевільні прихильни­ці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що чита­ли, а тому, що моє обличчя раніше часто з'являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема модної, глян­сової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком сер­йозно. Так само як я сприймала романи своїх улюбле­них письменників.

Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, — мені на­бридло читати.

Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала розуміти. І коли це сталося, вирішила — настав час змінити удачу.

Участь у загальній профанації — не мій шлях.

—  Ось ви яка... — каже головний лікар, і я жахаю­ся: невже він прихильник модних журналів? — Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа. Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.

Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, під­смоктує, як під час голоду.

—  Ну от, — каже головлікар, — зараз підемо поди­вимося ваш кабінет.

Він розповідає про мої обов'язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.

Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму долю якихось не­щасних своїм спілкуванням із ними.

—  Я призначив вам третю і сьому палати, — каже головлікар. — Люди там тихі, спокійні. Єдине, чого їм бракує, — спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, — моє «ноу-хау».

Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виник­ла ідея «психоспікера» (так він назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло. —  Чудова ідея! — кажу я.

Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого психоспікера. Усім хочеть­ся говорити. І всім здається, що події його життя — важ­ливіші за все інше. Зрештою, так воно і є...

Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер — для відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни — білі. По них в'ються пластикові зарості. Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.

—  Ну ось, — каже головлікар, — розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні — сестра-хазяйка. Вона принесе все необхідне. У коридорі сидить чергова — вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть питан­ня — я завжди до ваших послуг.

Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка по­трапила в клітку...

—  І ще одне... — повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. — Зовсім забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування. Трапляються цікаві екземпляри...

Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спо­стерігаючи за мною. Останнім у щілині зникає довгий м'ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий екземпляр?..

Згодом сестра-хазяйка — огрядна тітонька в синьо­му халаті — заносить у кімнату електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.

Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсест­ра, що сидить «на коридорі».

—  Зараз у нас сніданок, — каже вона, — а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось його картка. Поки що ознайомтеся.

Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я — нова співробітниця.

Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м'яке та вологе по самісінькі вушка.

—  Авжеж! — кажу я, сідаю за стіл і розгортаю карт­ку. Із розумним виглядом занурююсь у читання. Мед­сестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами. Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачи­няють двері палат. Добре, що на моїх немає віконечка, вирізаного посередині.

Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Ні­чого не розуміючи у специфічних термінах, перегор­нувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зреш­тою, я не лікар — я «психоспікер», мені треба просто побалакати.

Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно пробираюся до службово­го туалету (для цього треба попросити ключі у «кори­дорної» — і це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Две­рі несміливо прочиняються.

—  Можна?

Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім'я та прізвище.

—  Будь ласка, сміливіше, — привітно кажу я, натис­каючи під столом кнопку запису. — Сідайте. Давайте знайомитися.

Сторінка 1 з 28 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 > У кінець >>

Пошук на сайті: