Новий роман Ірен Роздобудько «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя» захоплює читача вже з перших сторінок незвичністю сюжетних ліній, алегоричністю образів та ситуацій. Життєві історії людей, яких головна героїня вислуховує за службовим обов’язком, так захоплюють молоду жінку, що вона не помічає: вона й сама є об’єктом спостереження…

 

Ірен Роздобудько

"Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

«Роман — не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на яку перетворився світ».

«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.

При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі, й увесь досвід, котрий        набули на ній».

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

1

...Я виходжу в імлистий морозний ранок — немов пірнаю в огидну каламутну й холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко перестав­ляти ноги. Аби йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й одя­гаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих кішок. «Куди прешся, падлюко?» — подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і люб'язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля бата­реї, якщо вони ще гріють...» Потім усе зло світу кон­центрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя. Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в очікуванні сма­женої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить час­то) я не люблю світ. І йому на мене наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смер­дить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька років — мабуть, зо п'ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті... Треба ж було прожити таку кількість років, аби зрозу­міти, що сенсу в житті немає. І твоя удача залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір'їну, проліта-ючи над твоєю колискою. Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір'я хтось інший, найменший з божої свити горобець.

Іноді на мене накочується потужна хвиля благочин-ності. Тоді я міркую про те, аби зібрати з вулиць без­домних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від однієї знайомої) попрацювати у бу­динку скорботи заскочила мене зненацька саме у та­кий час.

«У тебе буде свій кабінет, — казала знайома. — Робо­та спокійна. Викликатимеш до себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш — і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо! А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу погодилася.

І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й оку­ляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.

Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий молодик із рожевим об­личчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрі-моза». З нею я пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає жалість... Моцарт робить свою справу.

Хтось може подумати, що я — нещасна людина. Адже благополучні мають лише один запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу про­жити сім п'ятниць на тиждень. І кілька життів на дода­чу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишно­му кабінеті з кушеткою та напівкруглим столом. Доб­ре якби це було так. Побачимо...

Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я прос­то волію його переробити. Під себе. Для цього потріб­на неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вда­вати, що сама перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших. Якась дівчина навпроти занадто пильно придивля­ється до мене. її погляд позбавлений випадкової ціка­вості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона буквально свердлить мене очима. Краще сказати — поїдає. Я навіть відчуваю, як моє обличчя тане, наче морозиво під сонцем.

—  Вибачте, — нарешті нерішуче шепоче вона, — це про вас стаття в «Подіумі»?

«Подіум» — це ілюстрований модний журнал.

—  Ні, — кажу я, — ви мене з кимсь переплутали. Дівчина, сумніваючись, хитає головою:

—  Та ні... На вас був ось цей перстень...

Каблучки — моя слабкість, І якщо у світі повно схо­жих облич, то поєднання знайомої каблучки зі знайо­мим обличчям — це вже речовий доказ. Ціна моєї сла­ви — ось такі захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.

—  Ні-ні, — повторюю я і відвертаюся до вікна. Роб­лю музику в плеєрі голосніше. Я хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить...

Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати ува­гу. А все, що досягнуто, залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».

Для мене це дуже складне запитання. Важко пояс­нити нормальним людям...

Сторінка 1 з 56 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 > У кінець >>