Ірен Роздобудько - Дві хвилини правди

 

Можливо, ви їх зустрічали…Тих, хто за одну-дві хвилини здатен зробити чи виправити помилку.Тих, хто, ховаючи від «вогнів великого міста» справжні почуття під маскою іронії, здатен «їхати світ за очі» у пошуках пригод або слави, не розуміючи, що шукає себе.Тих, кого називають неприкаяними, адже вони живуть на межі добра і зла і кожної хвилини можуть зробити крок у будь-який бік.

 

Ірен Роздобудько

Дві хвилини правди

 

ЧАСТИНА ПЕРША

 

…Він стояв під гастрономом, де завжди пив каву, і спостерігав, як клаптик суші під ногами поволі зменшується. Над ним височів балкон другого поверху, але сьогодні він не міг сховати його від потоків води. Раптова серпнева злива перетворила ранок на ніч. Вулиця, щойно жива і рухома, ніби вимерла. Лише він, як завжди, вперто стояв під цим балконом, сьорбав каву з пластикової склянки і палив, хоча вологе повітря і краплі, що залітали сюди, намагалися згасити сигарету. Він любив дощ, любив відчуття самотності під дощем, коли стаєш не таким, як усі. Адже коли інші розбігаються, мов миші, прикриваються парасольками, поліетиленевими пакетами і з жахом поспішають під перше-ліпше прикриття, ти спокійно йдеш вулицею, мокрий і щасливий. І розмовляєш з водою. І кожна крапля розповідає свою власну історію, бо кожна крапля дійсно має свою історію і душу, котру отримала від того, чим або ким була раніше…

 

Кава від сьогодні подорожчала на тридцять копійок. В принципі, це - дрібниця, бо коштувала вона тут дешевше, ніж будь-де. До того ж, саме в цьому місці вона не гірша, ніж в першорозрядному ресторані. А можливо, вона була смачною тому, що вже багато років його знала продавець, тож і робила таку каву, «на совість», тільки для нього.

 

Переминаючись з ноги на ногу, він уявив, що стоїть на останньому клапті землі, а все навколо поглинуте водою. Все. Його будинок, робота, будинки друзів, самі друзі, залізниці, аеропорти, телевежі… Все. Все зникло. Він лишився сам один, цілком цим задоволений. Він давно вже хотів послати все до бісової мами, але якщо це зробить природа, - чого від нього вимагати? Чудово.

 

На нього з подивом поглядали пасажири маршруток, що проїжджали, а точніше - пропливали повз гастроном. Мабуть, жаліють мене, подумав. Хіба поясниш, що тобі добре саме тепер, коли вулиці порожні та майже темні від потоків зливи…

 

Вчора він відзначив свій день народження. Найогидніший день року.

 

Перед тим - тижня зо два - його вже традиційно ламало, як наркомана. В прямому сенсі викручувало суглоби, муляло, [нудило] водило. Клятий неприємний стан. І він, захищаючись, аби заглушити цю ломку, почав пити будь з ким ще на тому тижні. Вчора нарешті все відбулося, скінчилося. У роті сухо, руки тремтять. Ненависть до себе і всього зашкалює.

 

А ще вчора жінка, з якою він прокинувся, власне, з якою прокидався протягом останніх п’яти років, сказала, що більше його не хоче. У них одразу була така домовленість: говорити правду. Тепер він шкодував, що сам запропонував цю гру. Краще б вона збрехала. Сказала б, що просто втомилася, що має відпочити від нього, подумати, чи ще щось подібне. Хіба мало більш делікатних підстав для того, аби тихо розійтись? А ось так… Це було безжально. Можливо, він так само вже не хотів її чи просто втомився, - принаймні, за останні пару місяців. Але він ніколи б не наважився сказати про це вголос. А вона змогла.

 

Сьогоднішня злива була дуже доречною. Клаптик сухого асфальту під його ногами нестримно і символічно зменшувався.

 

В кишені заграв «Квін». Вологою рукою він витяг мобілку, дивуючись і дратуючись від того, що хтось таки вцілів, врятувався.

Це була Єва.

 

- Здається, ти догрався, - сказала вона (в цю мить у нього від нудьги звело щелепи). - Тебе звільняють. Ти чуєш мене?

 

Він чув і відсторонив слухавку від вуха. Уявив її червоні губи, котрі завжди залишають на склянці розмиті відбитки. Слухати будь-який жіночий голос було нестерпно.

 

- Ти - де? Чого мовчиш?

 

- А що ти хочеш почути?

 

- Вчора ти майже зірвав зйомку і тобі немає чого сказати?!

 

- «Майже» - не рахується. Незамінних людей нема.

 

На тому кінці зітхнули.

 

- Але я тебе відстояла. Принаймні, до кінця місяця маєш виправитись. Твій останній шанс.

 

- Слухай, на фіга тобі все це треба? - здивувався він.

 

- Ти був кращим серед нас, - сказала вона. - Ти гинеш, Дане.

 

- Ти в цьому переконана? - посміхнувся він.

 

- Поговоримо про це завтра.

 

- А що буде завтра?

 

- Я замовила тебе на своє відрядження. Мені сказали, що це - самогубство, але дозвіл дали. Поїдемо разом. Поговоримо дорогою. Щоб я не заснула за кермом. Завтра о восьмій я за тобою заїду. Готуйся.

 

«Готуйся» означало те, що треба поголитися, змінити одяг, купити кілька чистих носовичків та шкарпеток. Пару пляшок, каву. Ще чогось для Єви…

 

Раніше він любив їздити у відрядження, дивитися на дорогу, хапатися за камеру, побачивши коника на листку чи незвичайну квітку в полі.

 

Зараз він лише хотів аби трапилось щось таке - без його участі! - аби все згинуло, вкрилось мороком і ніколи не поверталося. Хіба у вигляді першої інфузорії в першому очереті, що утвориться в перших хащах після не-першого всесвітнього потопу.

 

- Добре, - сказав він. І подумавши, вирішив додати: - Я тобі вдячний.

 

…Вона натиснула на кнопку і сунула телефон в кишеню. Безнадійним поглядом зиркнула на папери, розкидані на столі, подивилась у вікно. За ним було темно, склом повзли довгі змії води. Вони спарювалися, утворювали суцільні потоки і знову розбивалися на сотні мілких струмків, сповзали на підвіконня, - це нагадувало кубло прозорих змій, що безсоромно спарювались на її очах…

 

На завтра дороги розмокнуть. Сільська місцевість взагалі стане непроїжджою. Але, подумала вона, чим гірше - тим краще. Аби тільки не сидіти тут, в цьому кабінеті.

 

Вона знову згадала про Богдана - нарешті додзвонилася! Вчора так і не змогла, хоча хотіла привітати з днем народження. Як завжди, він вимкнув телефон. А вона хвилювалася. Адже минулого року в цей день їй довелося їхати за ним до відділку міліції й трясти перед ментами своїм посвідченням, божитися, що нічний п’яниця-бешкетник - це найкращий оператор на відомому каналі, котрий у свій день народження, ось вже котрий рік поспіль, має дивну звичку потрапляти до відділку.

 

Таке нехлюйство викликало у неї водночас обурення і деяку заздрість, аде вона ніколи не могла почувати себе настільки вільною, не могла ось так плюнути на все і, скажімо, не піти на роботу. Хоча чудово розуміла, що це вона є «майже» незамінною. Принаймні, ніхто з колег не має стільки професійних відзнак, не отримує листи (по п’ять-сім величезних ящиків на день), не здатен без сторонньої допомоги писати нормальні тексти до своїх сюжетів та ще й бездоганно редагувати інших. Секрет її старанності полягав в тому, що Єва досі боялася втратити те, що вже давно і надійно мала. Йшлося не про посаду. Про гроші.

 

Єва нікому б не зізналася, що виросла в безпросвітній бідності. І коли вчилася в старших класах і їм вже офіційно дозволялося не носити шкільну форму, то навіть хотіла повіситись, адже одягати було нічого. Форма у неї була різнобарвна, зі світло-коричневою оборкою [торочкою] внизу і такими ж вставками на боках. Дівчата говорили, що це виглядає «стильно», але хитрість такої стильності була відома лише Єві: форма кілька разів перешивалася зі старої, ще дитячої.

 

Коли Єва отримала свою першу пачку грошей - а це справді була пачка! - банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.

 

Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.

 

Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…

 

Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе - тої, якою вона була, і почуття заздрості - до тої, яка лишилась на фотографіях десяти- чи п’ятнадцятирічної давності.

 

Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона - молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.

 

…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч - аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.

 

О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів - він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.

 

О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.

 

Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.

 

Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» - і Єва вирулила на дорогу.

 

- Відійшов? - запитала вона згодом.

 

- Трохи… - відповів він і примружив очі.

 

«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.

 

…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання - сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я - «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.

 

Сторінка 1 з 30 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 > У кінець >>

Пошук на сайті: