Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

 

Їх багато по усіх світах – тих, хто шукає кращої долі в чужій країні. Вони приязно посміхаються своїм новим господарям і з надією заглядають їм в очі в очікуванні на приязнь чужої землі. Вони пристосовуються. Вони звикають. Часом, комусь з них випадає удача. Часом – прозріння і повернення. Часом – нова любов. А іноді й смерть…
…За своїми постояльцями - емігрантами з України - спостерігає хазяйка котеджу невеличкого німецького містечка фрау Шульце. Вона знає про них набагато більше, ніж вони про себе. З них їй треба обрати лише одного – того, хто «розшифрує» для неї листа з минулого.

 

Ірен Роздобудько

Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

 

 

Тетяна. «Лiлi Марлен»

 

Кiнець березня був схожий на початок сiчня – пронизливий вiтер, сльота, обважнiлi сирi хмари, що низько провисали над мiстом без жодної обнадiйливої шпарини, в яку могло б зазирнути сонце, пiд ногами хлюпотiло сiре брудне мiсиво. Щоранку його педантично згрiбали, вивозили кудись за мiсто, але щовечора знову падав мокрий снiг i мiстечко перетворювалась на тарiлку з пiдгорiлою манною кашею.

Ноги вгрузали в неї i промокали до кiсток. Автобуси не ходили.

Хоча, якi автобуси? У цьому мiстi їх не було – всi пересувалися на власних авто.

Проминувши кiлька кварталiв, Тетяна вийшла на центральну вулицю i пiшла повiльнiше, вiдчуваючи, як чоботи поволi наповнюються водою. Це було неприємно, нiби йдеш у паперовому взуттi. Ще мить – розповзеться i доведеться мiсити мокрий снiг босонiж

Не вистачало ще захворiти!

Кав'ярнi були майже порожнi – жителі цього мiстечка засинали рано або сидiли по нiчних клубах. Лише Макдональдз свiтився, мов китайський лiхтарик. У ньому товклася молодь.

Голова розколювалась, волосся пропахло тютюном. Тетяна механiчним рухом пiднесла пасмо до носа, понюхала i зморщилась. Волосся у неї було довге, хвилясто розсипалося по плечах, мало доглянутий вигляд. Але ж цей ненависний запах! Тепер вiн супроводжував її завжди. Навiть якщо вона щоранку мила голову, охайно вкладала зачiску феном i щедро поливала парфумами. Марно. Усе марно.

Вода в чоботах почала хлюпати. Тетяна пошкодувала, що не одягла вовнянi шкарпетки. Принаймнi тодi не розтерла б нiг, а тепер мало того, що вони мокрi, то ще й чоботи почали муляти. Завтра на пальцях розквiтнуть пухирi. Тетяна зупинилась.

I одразу почула тихе: «Фрау...».

Звiсно! Варто зупинитись, як чуєш пропозицiї.

– Фрау...

– Пiшов ти... – процидiла Тетяна, думаючи про мокрi ноги i можливi пухирi. Зачувши незнайому мову, чоловiк здивовано вiдступив.

Було далеко за пiвнiч. Звiсно, поряднi фрау в такий час уже сплять.

А вулицями блукають ось такi дешевi повiї в мокрих чоботах!

Ех, знав би вiн, як годину тому чи навiть менше вона стояла в колi свiтла – в елегантному сiрому костюмi-трiйцi: брюки, жилет (пiд яким – нiчого!) i пiджак. I млосним голосом, в якому було бiльше надривної, з хрипотою, пристрастi, нiж спiву, томно шепотiла в стилiзований пiд старовину мiкрофон:

Vor der Kaserne

Vor dem groЯen Tor

Stand eine Laterne

Und steht sie noch davor

So woll'n wir uns da wieder seh'n

Bei der Laterne wollen wir steh'n

Wie einst Lili Marleen...

Колись давно, стоячи на пошарпанiй пiдлозi шкiльної сцени, пiд жахливий акомпанемент учителя музики вона уявляла саме те, що вiдбувається з нею зараз! Замiсть саморобної сукнi, з нашитими блискiтками, бачила себе в колi тьмяного свiтла, в костюмi з добротної тонкої вовни, в туфлях на високих пiдборах, у горжетцi з блакитної норки...

Навiть у найсмiливiших мрiях не уявляла, що колись буде саме так.

Але хiба могла знати, що нинi, на вулицi нiмецького мiстечка N її нудитиме вiд цiєї пiснi, вiд запаху тютюну, вiд того, що у неї мокрi ноги, а чоботи вже третiй мiсяць безбожно пропускають воду, хоча коштували цiлих сто євро. Сто євро коту пiд хвiст!

Треба було негайно рятувати ситуацiю. Тетяна поглянула на вiкна Макдональдзу i рiшуче попрямувала до входу.

У примiщеннi на всі заставки лунала музика – якась мiсцева попса, за столиками сидiла молодь.

Тетяна швидким поглядом окинула залу, аби впевнитись, що серед юнакiв немає вiдвiдувачiв її клубу i, зробивши байдужий вигляд, попрямувала до вбиральнi.

Глянула на себе у велике люстро. Пiд очима – тiнi. Не варто було пити з останнiм клiєнтом! Але вiн так прискiпливо дивився, що вона не змогла зiмiтувати ковток.

От i маєш. Треба вдома прикласти до очей пакетики з заваркою, якщо сон не зморить ранiше.

Тетяна зачинилася в кабiнцi. Почула, як до вбиральнi зайшли дiвчатка. Голосно загомонiли, заклямкали ручкою на дверях

Тетяна швидко скинула пальто, повiсила на гачок. Пiдтягнула до колiн джинси, i, всiвшись на кришку унiтаза, почала обгортати ступнi туалетним папером. Як вояк на фронтi. Добре, що паперу було багато.

Крiм того, що ноги були мокрi, вони ще безбожно болiли – за вечiр вона присiла лише раз, наприкiнцi, на запрошення гера Брюгге i то, як зазвичай, на кiнчик крiсла, в елегантнiй позi пташки, готової спурхнути i полетiти до iнших вогнiв.

Тетяна всунула обмотанi папером ноги в чоботи, ледь застiбнувши «блискавку», потопталася – чи не тиснуть i гордовитою ходою вийшла із вбиральнi.

Знову вулиця. Лiхтарi. Мерехтлива снiжно-дощова нiч.

Чоботи таки тисли. Не пошкодувала паперу!

Тетяна зупинилась, оперлася рукою об чавунну нiжку лiхтаря, потопталася на мiсцi, втрамбовуючи папiр. Не помiтила, що топталася в калюжi! Тобто всi її намагання виявилися марними – вiдчула, як ненависна вода затоплює її паперовi обмотки.

Плюнула спересердя собi пiд ноги: чорт забирай цю нiч! Це мiсто! Цi лiхтарi! Цю вiдсутнiсть транспорту, а разом з усiм – i цi клятi дорогущi чоботи!

Чоловiк на тому боцi вулицi все ще стояв, заховавшись пiд аркою. Певно, спостерiгає за нею мисливським поглядом. А вона стоїть пiд лiхтарем сама-самiсiнька i дiйсно нагадує дешеву повiю.

Серце дзенькнуло i стислось.

Перед казармою

стояв лiхтар...

Вiн стоїть там досi...

Давай, як ранiше,

зустрiнемось бiля нього,

Лiлi Марлен...

Ось вона i стоїть пiд лiхтарем. Навпроти, замiсть казарми – зачинена бiлою «гармошкою» вiтрина меблевої крамницi. Вона стоїть мокра i нещасна, в обмотках з туалетного паперу на ступнях.

Два нашi силуети

виглядали, як один...

Як нам було добре...

Це помiчали всi перехожi,

котрi проходили повз нас

коли ми стояли пiд лiхтарем,

Лiлi Марлен...

Сто, двiстi, триста разiв переспiванi нею рядки Ханса Ляйпа, написанi бозна-коли пролунали сьогоднi по-особливому – саме пiд цим лiхтарем, де вона випадково зупинилася.

Ханс Ляйп, син портового робітника з Гамбурга, бiдний вчитель, колись так само стояв на вартi пiд лiхтарем. Тiльки це було в Берлiнi перед вiдправкою на фронт на початку квiтня 1915 року, а двi дiвчини змагалися за його увагу – донька бакалiйника Лiлi i медсестра Марлен. Була ще й третя на iм'я Смерть. I вiдчуваючи наближення цiєї третьої, молодий солдатик створив гiмн цим двом жiнкам, увiчнивши їх в однiй особi. Пiсля вiйни вiн став поетом i художником, але знаним лише за цiєю однiєю непоказною i не пафосною пiсенькою. А що сталося з ними, з тими дiвчатами? Чи знали вони, що їхнi iмена ввiйдуть в iсторiю? Лiлi i Марлен...

Тетяна ледь не задихнулася – з такою яснiстю вiдчула, як це треба спiвати. Адже пiсня була про неї!

Варто було лише ось так випадково зупинитись – але не в свiтлi софiтiв, що освiтлюють подiум нiчного клубу, а ось так – на порожнiй вулицi, бiля лiхтаря, пiд дощем. I до спазмiв у горлi вiдчути тi простi до примiтивностi рядки...

...Ось солдатику гукає вартовий: треба повертатися в казарму!

Але вiн не може вiдiрвати вiд себе – з судинами i кров'ю! – рук коханої, хоча знає, що запiзнення може коштувати йому трьох днiв арешту. Вiн усе стоїть, притиснувшись до неї, шепоче «до побачення» – i не може зрушити з мiсця. Не може роз'єднати один спiльний силует, що вiдбивається на стiнi протилежного будинку. Один спiльний силует.

Не може, адже знає: вiн не повернеться до неї. Нiколи.

Нiколи, Лiлi Марлен:

Schon rief der Posten,

Sie bliesen Zapfenstreich

Das kann drei Tage kosten

Kam'rad, ich komm sogleich

Da sagten wir auf Wiedersehen

Wie gerne wollt ich mit dir geh'n

Mit dir Lili Marleen...

Скiльки ж разiв за цi роки вона проходила повз цей лiхтар влiтку i взимку, наспiвуючи подумки пiсеньку, що стала її коронним номером у клубi. Саме завдяки їй тримав Тетяну хазяїн, завдяки їй пошив костюм а ля Марлен Дiтрих i саме завдяки їй вона уникала непристойних пропозицiй. Займалася лише консомацiєю! Але то дрiбницi. Це можна витримати, якщо навчитись не ковтати спиртне або вдавати, що ковтаєш. А вона навчилась.

Вона багато чого навчилась...

Господи, зiтхнула Тетяна, дивуючись тому, якi незвiданi шляхи може вистелити доля! Звiсно, цей лiхтар бачив її сто, двiстi i триста разiв:

Твої кроки знає цей лiхтар...

Вiн горить тут щовечора...

А мої забув давно...

Якщо зi мною трапиться бiда,

З ким ти стоятимеш пiд цим лiхтарем,

Лiлi Марлен?

Я стоятиму сама. Сама вночi. З мокрими ногами в чоботах за сто євро, з прокуреним волоссям – така гарна, загадкова i... нiкому не потрiбна.

Чоловiк під аркою все ще дивиться на неї. Але не пiдходить. Тут чемнi мужчини, якщо кажеш «нi» – то це вже «нi».

Цiкаво, а раптом вiн – той самий, той, котрого «пiднiмуть з-пiд землi» її вуста, той з ким її «закружляють тумани», той, в кого вона «вдихне життя» усiєю силою своєї любовi i очiкування.

Змусить дихати. Змусить прийти пiд цей лiхтар – з небуття. I стати пiд ним разом. Разом, як колись, Лiлi Марлен:

Aus dem stillen Raume,

Aus der Erde Grund

Hebt mich wie im Traume

Dein verliebter Mund

Wenn sich die spaten Nebel drehn

Werd' ich bei der Laterne steh'n

Wie einst Lili Marleen.

Певно, це була одна з тих дивних i не кожному даних хвилин, коли ти несподiвано опиняєшся в шкiрi незнайомої людини i переживаєш ситуацiю, котру до того вже змоделював хтось iнший.

Варто лише, щоб спiвпало кiлька важливих чинникiв – погода, час доби, емоцiйний стан. Природа часом викидає такi жарти: вихоплює з небуття давно зниклi образи чи оживлює примар у старовинних замках.

Тетяна почувалася саме такою примарою.

Але ця хвилина проминула.

I вона знову вiдчула мокрi ноги. I млосну, хворобливу втому в усьому тiлi. Їй закортiло швидше дiстатися до будинку i лягти пiд ковдру.

Вона вийшла з-пiд свiтла лiхтаря i швидко рушила вулицею.

Але останнiй спалах чужої пам'ятi намалював в її уявi таку картинку: ось вона (точнiше та, що жила сто рокiв тому!) повертається, бiжить по калюжах, не думаючи про чоботи, кидається на шию чоловiковi під аркою i вони зливаються в єдину тiнь.

Коли Тетяна пiдходила до котеджу фрау Шульце, ноги її ледь ворушились, а хода була, мов увi снi: два кроки вперед – три назад. Тетяна вийняла ключi. Тихо вiдчинила дверi.

Її дратувало те, що до своєї кiмнати треба прокрадатися повз дверi своїх колишнiх спiввiтчизникiв, що так само, як i вона, мешкають у пансiонi фрау Шульце i усiляко уникають спiлкування, адже кожен з них вважає «невдахою» iншого, що не можна ввiмкнути музику в будь-який час i що стiни надто тонкi, аби не чути, як лiворуч хропе сусiд – Роман Iванович, а праворуч – скрипить лiжком з черговою дiвулею ще один мешканець – Максим.

Тетянi кортiло ввiмкнути комп'ютер, перевiрити чи немає повiдомлень з Бельгiї, куди вона збиралась найближчим часом – подейкували, що там заробiтки бiльшi, нiж тут, у Нiмеччинi. Але її одразу зморило.

Сторінка 1 з 20 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 > У кінець >>

Пошук на сайті: