Нехай гнеться лоза, 
Куди вітер пігне, — 
Не печалить вона 
Ні тебе, ні мене. 

Може, й тяжко її, 
Може, й спина болить, 
Але буря її 
З корінця не звалить; 

На болоті росте, 
І слабая сама — 
Вона гнеться собі, 
Бо в ній сили нема; 

Вона гнеться собі 
І так вік прожиє 
І без слави, в багні, 
Як трава, зогниє. 

Як трава осока 
Зогниє у багні, 
І хіба лиш комар 
Заспіває по ній. 

Нехай гнеться лоза, 
А ти, дубе, кріпись, 
Ти рости та рости, 
Не хились, не кривись; 

Ти глибоко углиб 
Твердий корінь пусти, 
Гілля вгору розкинь, 
Ти рости та рости! 

І до пекла дістань, 
І у пекло заглянь, 
І до хмари дістань, 
І на небо поглянь. 

І весь світ обдивись, 
І усе розпізнай; 
І що доброго є, 
Ти у себе впивай. 

І у силі, в добрі, 
Як скала, затвердій 
І, як сторож-силач, 
Над землею ти стій; 

І пташки світові 
Защебечуть тобі, 
І співак одпічне, 
Заспіває тобі. 

А як буря лиха 
Тебе з місця зіб'є 
Або хмара-гора 
Тебе громом уб'є — 

Світ почує ту смерть, 
І повітря здрижить, 
І ліси загудуть, 
І земля задвижить; 

І пташки пролетять, 
Спогадають тебе, 
І співак перейде, 
Не забуде тебе!