Улас Самчук - Куди тече та річка (СКОРОЧЕНО)

 

УЛАС САМЧУК 

КУДИ ТЕЧЕ ТА РІЧКА 


     (Уривок з роману «Волинь») 


     
     На Різдво 
     
     За тиждень перед Різдвяними святами батько залишив каменоломню і був дома, бо зібралося багато роботи. 
     Він займався ще й кіньми, і це йому вдавалося. Куплені «шкапенята», що ледве волочили ноги, почали швидко поправлятися. їх вчасно годували січкою й конюшиною, напували джерельною водою, чистили. Коли входив батько, вони його вітали радісним іржанням. 
     Хист до коней мав і Василь. Він любив до них заходити, доглядав їх, знав усі їх масті, вік та ціну. 
     Володько на цьому не розуміється, його більше цікавлять книжки, малюнки, музика, школа, незнані місця та розповіді «про незбагнуте». 
     Поволі наближалися свята. Цього року вони не будуть такими пишними, як завжди. Свиню, яку годували, «земля з'їла», а без ковбас, печені та сала яке святкування? Але все—таки сяк—так і назбиралося, адже цілий піст на хлібі та воді, то хай хоч у свято дещо по—людськи. Купили риби, рису, цукру. Мало не два карбованці витратили. Це ж таке марнотратство! Але на Святий вечір, як не кажи, без дванадцяти страв не обійтися. Матвій усіма силами проти таких «забобонів». А от Настя за них горою, бо так робили батьки і діди, і «не добра та пташка, що свого гнізда цурається». Тому мати пече, смажить, варить. До дванадцяти страв, щоправда, не доходила, але була і фасолева юшка з олією, і смажена риба, і вареники з капустою, і кутя з узваром, і калачі. Не забули й про пару пляшок — якщо нагодяться гості. 
     Володькова турбота — принести сіна на покуть та дідуха з жита, і він робить це так ретельно, як «піп який, що служить урочисту службу в церкві». Не міг дочекатися свята, бо так вже йому той піст набрид, а ще та самота й щоденна праця. «Атут ось свято, усього буде повно, і поїдуть до церкви, і побачать усіх своїх...» А потім приїдуть гості, надарують гостинців, копійок. Та й сам піде з колядою до мельника та побережника, і до них колядники завітають зі звіздою та з дзвінком церковним. «І як тут не радіти зі свята і як тут не метушитися?» 
     І от нарешті останній день — Свят—Вечір. Вечоріє. Надворі все впорано, січки на цілий тиждень нарізано, дров цілий стос наколено, води помну діжку наношено. У хаті також усе напечене та наварене, і такі тут пахощі, що хоч би й святим був, не втримаєшся — згрішиш і покуштуєш чогось смачного, як мама не бачать. 
     Нарешті всі сходяться до хати. Володькові не терпиться за стіл, а дорослі чомусь не поспішають. «А тут ще ось засвітили перед образами лампадку та свічки і всім кажуть ставати навколішки і молитися». 
     У хаті напів'ясно, і тепло, і гарно. Мати застелила стола таким чистим і вишиваним настільником, що до нього аж страшно доторкнутися. Під скатеркою жито та всіляка пашня, а зверху з одного кінця калач білий з плетінкою, а з другого книш круглий з кружечком. 
     І отусі, не виключаючи і Хведота, найменшого, моляться. Батько, звичайно, спереду, з книжкою. Молиться довго, широко і уважно хреститься. Зате Василь, а особливо Володько, гонять, ніби на рекорд, ніби їх хто жене в шию. Тому їм швидко не вистачає молитов, вони не знають, що робити, а вставати не можна — гріх великий. Володько переказує ті самі молитви по кілька разів, а думки його давно десь біля столу. А Хведот — той тільки для виду тут же вертиться, бо знає тільки кілька рядків з «Отченашу». 
     Найщиріше і найспокійніше молиться мати. Хлопець дивується, що мама моляться не по—книжному, а по-своєму, по—мужицьки. 
     Не встиг батько звестися на ноги після закінчення молитви, як Володько із Хведотом біжать до столу і вмошуються на найпочеснішому місці, тримаючи в руках нові дерев'яні ложки. їх звідти вигонять, і вони не ображаються. Ось батько сідає на своє місце, за ним Василь. Молодші тежумо-щуються біля самого сіна на покуті, уявляючи себе у якомусь іншому, небуденному світі, «десь ближче від того маленького Христа, що цієї ночі у яслах народився». 
     Аїсти доводиться поволі і уважно, бо при столі батько. Це найгірше для Володька, а особливо для Хведота, бо той немилосердно все розливає. Батько врешті змушений взяти його на коліна й годувати. «Така лагідна тиша, так гарно горять над головами свічі, такі всі спокійні і щасливі. І це триває, ніби добра, лагідна весняна погода, коли літають метелики і співають птахи». 
     Діти понаїдалися, мати пропонує їм помолитися перед сном, а тим хочеться ще побігати, погарцювати. Володькові хотілося б вийти на двір, де так біло, чисто, спокійно, але немає чобіт... 
     Аж ось батько затягає церковні ірмоси. Він знає їх усі напам'ять. Василь йому помагає. Потім переходять до колядок. Малі й собі хотіли б підтягти, але не виходить. 

     Надворі мороз, але він сьогодні не має доступу до цієї родини. Тут сьогодні і тепло, і затишно. Вікна, залиті місячним сяйвом, горять переливно і дивовижно, ніби те пальмове листя, лите зі срібла. 
     Настрій Володьків дещо зіпсувався, коли він згадав, що завтра не буде, як звичайно, свіжої ковбаси. Для нього ковбаса те ж саме, що на Великдень паска. 
     Тому вранці не поспішав вставати, лежав під теплим кожухом. Дорослі поїхали на всеношну, і вони з Хведотом самі. 
     Різні думки приходять Володькові в голову. Ось він має і букваря, і грифеля, і дошку, знає багато букв. А чобіт немає, тому не може побігти погуляти, як мельникові хлопці, мусить завжди сидіти вдома. Це невесело, тому Володько вирішує, що як виросте, зробить все інакше. Купить собі добрі чоботи і поїде далеко-далеко, до великих міст, буде жити, як пан. А «мужиком бути ніяк не варто». 
     Володько ще б довго міркував, але прокинувся Хведот, повернулися батько з матір'ю із церкви, почали переповідати сільські новини. 
     Однак перший день свята минав досить сумно. Всі дома, йти нікуди і ні в чому. Василь начепив свої дерев'яні ковзани і погнавсь десь на лід, а малим цілий день довелося бігати попід лавами на чотирьох, так що й штани на колінах попрочовгували. 
     Зате другий день видався на славу. Уже зрання приїхали дядько Корній з тіткою Зінькою та дочкою Катериною. Діти одержали копійки, волоські горіхи, грудочки цукру та яблука на гостинець. Володько ж радів найбільше. 
     Незабаром до двору в'їхали дід Уліян з тіткою Марією. Знов горіхи, копійки. А Володькові од дідуня — чобітки! «Радість неописана, щастя незмірне». 
     Мати, коли була у своїх, якось поскаржилась, що дитині нема в що взутися, сидить, нидіє. То дідусь знайшов на горищі старі халяви й пошив нові чобітки, бо знався на цьому. 
     Мати рада чи не більше за Володька, велить йому йти поцілувати дідуня в руку, що той гарно й робить. 
     Почався сніданок. Забряжчали чарки, чоловіки обговорюють політику, тітка Зінька пошепки розповідає Насті, своїй сестрі, скільки до Катерини хлопців залицяється, що нема сили одбиватися. А вона ж іще дитина! 
     «Катерина ж дійсно на диво хороша видалась. Як панночка. «Тендітне таке», як казала Зінька, а струнка, а росла, «як тополя», а личко завжди свіже, рожеве, а коси ясні та кучеряві, а очі сині, як небо. Володькові вона завжди нагадувала тих херувимів з шістьма крилами, що в дерманській при-ходській церкві на хорах намальовані». 
     Володько дуже любить Катерину. Ось він підсумовує свої гостинці, розглядає цукерки з написами на паперових обгортках: «Чем табак курить, лучше конфет купить» і читає вголос, щоб усі почули. Катерина хапає свого пестуна, садить на коліна і хвалить, що той уже так добре читає. Володькові соромно — він що, маленький, сидіти на колінах? Тому з усіх сил пручається і виривається з Катерининих рук. Дівчина звертається до всіх і говорить, що її улюбленець уже скоро апостола в церкві читатиме! 

Сторінка 1 з 4 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 > У кінець >>

Пошук на сайті: