Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4128
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4158
Дуже незвично звучали слова тієї дівчини, Яків ніколи нічого такого не сподівався. Її уста, здавалось, дрижали від напруженого хвилювання, здавалось, плач бринів у її голосі, І, сказавши це, вона вийшла. Вийшла без єдиного слова. Не оглянулась, не сказала «добраніч».

Кілька хвилин після того Яків лежав мовчки і нерухомо і все не міг позбутися звучання слів, що їх залишила по собі та маленька дівчина. Чого вона хотіла? Що хотіла сказати? Відповіді простої, ясної, безпосередньої нема, але він знає, чого вона хотіла і що хотіла сказати. Він не читав більше, він погасив світло, і чомусь йому здалося, що він мусить тут, у цьому домі, лишитися. Що він не покине його. А коли засипав, на хвилинку відірвався від настирливих думок, і тільки тоді у його свідомості увійшов шум, що продирався крізь забите й завішане вікно. Шум великої, світової, глобальної війни, що проходила понад планетою.

 

II

 

Другий день, особливо його ранок, був на диво сонячний, блискучий, по-літньому чистий, дарма що це був перший день місяця вересня. І була це неділя.

Яків рішив цього дня вийти. Одягнутись і вийти. І він так зробив. Він старанно в'язав сіру краватку, старанно чесав волосся. Він ще кульгав, він ще мусив спиратися на палицю, але міг уже йти і міг довший час бути в русі. Зустрівся зі Шприндзею, обмінялися мовчазними поглядами, вона кудись також поспішала. Сніданок подала стара Рівчина свекруха Малка.

Після вчорашньої зливи вулиці й хідники були чисті, руїни парували, головною вулицею тяглися величезні дизелеві авта, на хідниках усуміш було повно святочно одягненого люду, на соборі, залитому сонцем, бамкали недільні дзвони.

І був піднесений, бадьорий, святочний настрій. На розі піврозваленої вулиці, що колись звалася Садовою, опісля Галєра, ще пізніше Комсомольською, а тепер поки що не звалась ніяк, метушився хлопець з купою газет під пахвою. Перше число першої газети, що почала виходити в цьому місті... І коштує вона п'ятдесят копійок, і розхапують її, мов нечувану дорогоцінність, і одразу на ходу, поспішно, жадібно читають.

Яків купив також газету і також почав на ходу жадібно читати. В газеті повно захоплення, повно надій, довжелезна хроніка нових вістей, подій, організацій, підприємств, оголошень, розшуків. Але того, чого він хотів знайти, — не знайшов.

Яків ішов далі, зайшов до собору, вислухав Херувимську, зустрівся зі старшим Бачинським, довідався, що багато з його шкільних товаришів займають тепер різні урядові становища, зустрів Мотрю, що радісно його привітала, була здивована, схвильована — «ви так виросли, так змужніли, а були такий юнак...» І так довго не бачились, і так багато за цей час сталося... І що думаєте робити?

— Ще не відомо, ще нічого не відомо, — казав Яків.

— Переходьте до нас... Нас тепер лише четверо... Та «ваша» кімната вільна...

— Ще не знаю, тіточко... Ще не знаю. У мене гарна кімната, — казав Яків.

— Але ж... Я чула... «їх» будуть виселяти...

— Куди?

— Десь отуди... За станцію... Усіх разом... Яків не відповів на це, він, здавалось, пропустив це зауваження повз вуха, він запитав про її дочку Лялю, про її сина Клаву. Він довідався, що Ляля вже давно не ляля, а справжня Людмила, що до неї залицяються... Зрештою, ось і вона...

До них підходила дуже гарна, яскраво-свіжа, барвисто усміхнена, повновида, з легким загаром дівчина у ясно-сірому, зовсім новенькому костюмчику.

— Де ти барилася. Лялю? — запитала її докірливо-гордим тоном Мотря і одразу, не одержавши відповіді, продовжувала: — А чи знаєш, хто це?

Ляля поглянула на Якова чистими, прозорими, сірувато-бурштиновими очима і відповіла:

— Напевно, той ваш... Яків. Мама вічно вас згадує, — звернулася вона до Балаби. — Чи не була вона часом у вас закохана? А я вас також пам'ятаю. Пригадуєте, як ми ловили кота?..

— Ти-но краще пригадай, — перебила її мати, — як то ти не раз лежала під дверима Якова і кричала у щілину: «Які! Пусті-і-і, Які!» Ха-ха-ха! Не давала йому вчитися.

— Ну, мам! І як тобі не соромно таке пригадувати?

— Чого ж тут соромно? Таж він виносив тебе на руках! 

Яків усе те вислухав з легкою, приємною усмішкою. Ляля розчервонілась, зніяковіла, стала ще кращою, її очі зробилися вогкими, її бурхливе, хвилясте, з відтінком бронзи, волосся горіло під зливою сонця. Щоб затерти збентеження, вона почала швидко говорити:

— А ви тепер тут? Де? У Зільберів? Добре вам там? Я знаю Шприндзю... Я з нею вчилася. Дуже нахабна... Ви, здається, були у війську?.. В уланах? І ніколи, диви, мамо, не написав ані одного рядочка...

Це вона пригадала собі докори матері і повторила їх перед Яковом.

— Ні, написав. Одну картку. Спочатку! — відповіла Мотря.

— І та картка є у нас до цього часу, — додала Ляля, Мотря помітно зніяковіла, і Лялі, видно, це сподобалось...

— Зайдіть до нас, — щебетала вона далі. — Зайдіть! Хоч би й зараз! На обід! Мамо?

— Я вже просила, — сказала Мотря.

— Не зараз. Іншим разом, — відповів Яків. — Зайду, розуміється. А де Клава?

— Клава! О! Той! Той тепер... Не знаєте? Таж вони там... комітети! Клава якесь начальство, комендант, чи що... Його хотіли забрати большевики, ледве врятувався...

— А як батько? — запитав Яків.

— Батько днює й ночує у своєму броварі. Він же тепер директором!

Усі ці новини, а особливо Ляля, цікавлять Якова. Цю родину він добре знає, пережив з нею кілька зим. І пригадує собі цю саму Лялю — кучеряву, яснооку, повненьку дівчинку років п'яти-шести-семи, і пригадує також, як підкидав її високо вгору, від чого дівча радісно й дзвінко заливалося сміхом, а Мотря жартівливо казала: «Забавляйте, забавляйте! Може, ще буде вашою нареченою!» Приймав це як жарт, було ніяково таке чути в той час, але ось тепер, зараз?

Ще раз обіцяв зайти, попрощався й пошкутильгав у напрямку свого мешкання, пробиваючись крізь гущу святочної публіки на хідниках. Гули машини, літали голуби, світило сонце.

Ці дні минали з вийнятковою, завжди напруженою, повною таємничих подій швидкістю. Мабуть, земля в цей час крутилася швидше, мабуть, сонце горіло бурхливіше, мабуть, всесвіт з усіма своїми горющими світилами збурився і ошалів. Усі люди були п'яні, вчаділі, по-своєму непритомні, нервово піднесені. Вони в цей час інакше ходили, інакше рухались, інакше говорили. Здавалось, вони хотіли жити швидше, сильніше, пристрасніше, ніж звичайно.

Яків не лишав Зільберів, дарма що йому вперто всі радили залишити, дарма що він кожного дня намірявся це зробити. Люди, які випадково траплялись на його життєвій дорозі, були незвичні для нього люди. Так. Він їх бачив. Бачив не раз і не два. Знав їх прізвища і знав, чим і як вони живуть, але він ніколи не міг прозирнути у їх окремий, своєрідний, зовсім інакший духовний світ. Як вони жили самі між собою, про що розмовляли, що думали, як дивилися на інших людей — цього Яків не знав... Принаймні не знав докладно, безпосередньо, органічно.

І от так сталось, що він мусив пізнати тих людей. Більше, він мусив бути з ними разом. Ще більше, він мусив стати в їх обороні. Його ті люди по-своєму полюбили і просили його не лишати їх. Тим більше коли Яків, майже несподівано, став «великою людиною». Став капітаном. Шукаючи, як він казав, місця, він забрів був до Українського Червоного Хреста, що обслуговував полонених і містився на тій же головній вулиці, і там зустрівся зі знаним полковником колишньої, ще революційної, Української Армії, що звався Ступницький. Розговорились. Полковник був у клопоті. Йому доручили організацію батальйону не то війська, не то поліції з українських хлопців, але він не знає ані одного слова по-німецьки, а тут весь час приходиться мати діло з німцями. Яків висловився, що, може б, він міг щось тут допомогти. Він міг би бути, наприклад, за перекладача. Полковник охоче погодився. Якова негайно представили німецькому капітанові, що відав цією справою, і, по годині розмови з ним, Яків став сам «капітаном». Німецький капітан був ним просто захоплений. Такий «керль», така сила, така інтелігенція, такий фахівець! Яків буде не перекладачем, він буде вишкільним інструктором! Але ж, виправдувався Яків, він всього-на-всього кіннотник. Нічого! Тепер війна! Передусім він вояк, а це — головне!

Якова запросили до німецького офіцерського касина, з ним пили, з ним співали, він знає багато військових німецьких пісень, він знає «Ді штрасе фрай ден бравнен батальйонен», він дотепно й цікаво розмовляє, він може вести дискусію про Мольтке, Бісмарка... Чудово!

Другого дня Яків одягнув дуже ефектовну уніформу з литовського військового сукна із тризубчиком на круглому кашкеті. Виглядав хвацько, німецькі офіцери віддавали йому честь, приймаючи за представника якоїсь чужоземної військової місії. Його нарешті з «капітана» підвищили в «майори», а з огляду на міцну, мов вилиту, поставу додали титул «залізний». «Залізний майор Палаба», — як казали його численні німецькі приятелі.

І став він відомим не лише у німців, але й у своїх. Його почали запрошувати до організацій, на засідання, на наради, його питали, з ним радились, його слухали. Він став зв'язковим між окупаційною армією і місцевими урядовими чинниками. Його посилають в делегації, він робить інтервенції, він вимагає полегш, помагає скривдженим.

А разом з тим Яків лишився у Зільберів.

Причин для того багато, а головна з них та, що Зільберів мають, як і всіх їх одновірців, перевести до загального місця, призначеного для них і названого «гетто». Почувши це, Зільбери, як були, гуртом кинулись до Якова. Старий їх патріярх Герш нічого не говорив, він лише стояв, похилий, немічний, і слухав. Мовчали також його жінка і сваха. Зате говорили дочки Рівка, а особливо Шприндзя.

Шприндзя не говорила, а кричала:

— Я не жидівка! Я ніяка жидівка! Яке моє діло, що мої батьки породили мене такою! Чого вони від мене хочуть?!

— Дурна! Схаменись! — так само кричала на Шприндзю її сестра Рівка: — Хто тебе питає, чим ти хочеш бути? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш? Не бачиш їх? Не бачиш, що вони хочуть з нами зробити?

— Сама ти дурна! — верещала Шприндзя. — Ні до якого гетто я не піду! І ти не підеш. І батьки наші не підуть!

— І це зветься сестра, — казала на це, звертаючись до Якова, Рівка. — Говори з такою. Вона сама не знає, чого хоче. До гетто не піде, тут не може бути, а куди піде? Куди? Ну, скажіть? Куди? У землю?

Очі всіх п'ятьох були звернені на Якова. Всі дивилися на нього як на порятунок. Яків бачив ті їх погляди, йому було ніяково, він не знав, що має зробити, він не бачив ніякого виходу. Нарешті, він знав дуже добре закони, що керують цією справою, і знав відповідальність, що за цією справою зловісно ховається. А разом перед ним п'ятеро, ба шестеро, бо ж там десь уже, мабуть, невинно спить їх найменший, Мойше. Шестеро живих людей. Нічого нікому не винних людей. Просто людей. Що може їм помогти? Як помогти? Вогненний, дикий, з відблиском сліз люті погляд Шприндзі, скерований просто на нього, вимагає: «Поможи! Ти можеш!» Згаслі, байдужі, овечі погляди Герша, Малки і Сури, здається, мовчать, але їх мовчанка лежить на сумлінні Якова, мов тяжкий камінь. Одинока Рівка якась звичайна, ніби вона прийшла купити копу яєць або продати старі черевики, — зберігає присутність духу і піддає думку, що під їхньою ж хатою є дуже добрий, глибокий і широкий льох, що там можна поки що примістити батьків і малу дитину, що вона і Шприндзя будуть їх доглядати, а разом ходити на роботу до різних урядів. Це можна. Це єдиний вихід. Аби тільки погодився на це Яків і аби ніхто про це не довідався зі сторонніх людей.

На тому льоху й зупинилися. Ніхто не перечив. Позносили туди ліжка, поставили якісь інші меблі. Старі — Герш, Малка і Сура, — а також малий Мойше зійшли туди і там залишились. Тільки маленька свічка освітлювала їх невеличкий простір. Вони лишились там надовго... Можливо, назавжди, їх мешкання нагорі спорожніло. У ньому залишився тільки Яків на постійно і Рівка та Шприндзя тимчасово, нелегально. Рівка має свої плани. Вона хоче бути господинею Якова, а Шприндзя буде щось для себе шукати. Вона, зрештою, щось уже має на думці, вона дасть собі раду.

Яків ліг того вечора дуже пізно і не міг одразу заснути, дарма що завтра має рано вставати. Не бере його ані том Момзена, ані радіоапарат з якимсь пізнім, далеким, з Берліна, концертом. Він думає, і його думки дивні, незвичайні і нелегкі. Якось ніби йому соромно, ніби він робить щось недобре, ніби чогось боїться. Таке дійсно вийнятково незвичне становище, що йому годі знайти якесь зрозуміле виправдання. Мимохіть думки його линуть у далеке минуле, чомусь пригадує собі дитячі роки, коли ходив до народної школи і носив у заяложеній торбинці потріпані книжки, а між ними одну в сірій полотняній оправі, що на її першій сторінці великими чорними літерами було написано: «Старий Заповіт». Йому пригадались малюночки у тій книзі, що представляли людей у дивному одязі, з різними під ними написами: «Вигнання Адама з раю», «Приношення в жертву Ісаака», «Запродання Йосипа братами до Єгипту»... Нарешті пригадується довга, хвилююча історія людей, що йшли через світ до землі, не торкаючись її, ніби були несені якоюсь справді вищою силою. І от ті люди дійшли аж сюди. Через століття й тисячоліття. Різними дорогами і в різні часи. І от Яків, що сам носить їх ім'я, опинився між ними, і йому здається, що він бачить знов людей, які тікають з Єгипту, через Червоне море, що за ними женеться якийсь фараон і вони не знають, куди йти, бо перед ними лише гола, безлюдна, смертоносна пустеля, за якою бозна-де в далечині лежить їх приречена, обіцяна, вимріяна земля.

Пошук на сайті: