Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 32)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4137
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4172
І ще лихо в тому, що ми позаздрили росіянам і перейняли багато дечого з їхньої практики — забувши їхню ж приказку: что русскому здорово, то немцу смерть. Перейняли не тільки однопартійність, п'ятирічки, але й їхню сенсуальну систему законности. Мовляв, коли у них ен-ка-ве-де і вони добре на тому виходять, чому б і нам не завести гестапо? Коли вони можуть вкидати до ям по десять-двадцять тисяч трупів — чому б і нам не спробувати? Але росіяни народ з природи релігійний, містично-віруючий, і, коли їм забрали одні ікони, вони знайшли собі інші, коли сказали, що мощі угодників — мумії, вони потягнулись до мавзолею... Коли у них хтось не вірить, що колгоспна система краща, ніж індивідуально-приватна, вони такого вбивають. І тут не поможе ніяка математика. Ми ж вроджені математики. Цифри для нас — закон. Від Гегеля ми знаємо, що кожна теза породжує антитезу. Росіяни ж знають тільки тезу!

— Але ми за расу також убиваємо! — озвався голос збоку.

— Лише порядком наслідування й дисципліни! — негайно відповів Вертер. — Нам забракло власної фантазії... І ми робимо це до розпуки незграбно. Тоді коли росіяни створили з цього своєрідний ритуал і виконують, як жерці, свою священну, єдиноспасенну місію власними руками, стрілом у потилицю, ми будуємо газові камери і фабрикуємо священномучеників на взір Езраха, Місаха й Авденаго.

— О, Вертер! — викрикнув один із присутніх з виразною ноткою протесту.

— Чому б нам, панове, в цей трудний час не сказати собі трішки правди?

— Але ж, Вертере! Це... це блюзнірство!

— Ха! Блюзнірство! — викрикнув уже патетично Вертер. — А те, панове, що ми дійшли до цього краю, не блюзнірство? Що на наші міста скинуто двадцять мільйонів тонн динаміту — не блюзнірство? Нація Гете, Бетховена, нація, що знайшла стежку до атома, що розв'язує проблему шляхів між планетами, що після стародавніх греків, можливо, найсильніша в ділянці трансцедентного мислення, — дійшла до цього ось істинно апокаліптичного кінця! Це, по-вашому, не блюзнірство?!

— По-моєму, це не блюзнірство! — відповів, глибоко втягнувши дим цигарки, пригнобленим горловим голосом сивий Пшор.

— Ти, Пшор, завжди хочеш бути оригінальним! І ексцентричним! — відповів Вертер.

— Яке твоє діло, чим я хочу бути? Ти слухай, що я кажу! По-перше, навіщо ті легендарні камери! Навіщо повторюєш нікчемну вигадку, щоб закрити дурним, незначним випадком воістину складну проблему; і по-друге — чому ця істерика з апокаліптизмом, коли сам тільки що сказав, що це ніякий кінець, а лише початок? В історії було таких епізодів, як наш, багато і багато ефектовніших. І, хоч пан Моргентав з Нью-Йорка сказав, що оберне нашу країну в картопляне поле, все-таки перейти нас плугом так, як перейшли Карфаген, не вдасться... Ми ще нічого не програли... І не програємо!

— Як? — викрикнув Вертер. — Ще сорок першого року ти ворожив нашу програму!

— Сорок першого — так! Тоді ми програли! Тоді ми були першими в Європі. Тепер ми знов стара, добра Германія з пивом і студентськими комерсами.

— Тільки всі наші гайдельберги в руїнах!

— Якраз Гайдельбергові зроблено спеціальний виїмок! На нього не скинуто жодної бомби. Збомбардовано всі гамбурги і нюрнберги. Але й тут ніякої трагедії немає. Ми будувати любимо й вміємо...

І коли ми згадуємо апокаліпсис, то що мають казати, наприклад, оті українські молоді хлібороби, які тисячами сидять по лісах, обложені, мов бутерброд, ворогами, і яким завтра єдиний вихід — смерть! Бо їх не візьмуть у полон, бо за ними нема «миру», бо ніяка юрисдикція не визнає за ними їх права, і навіть Червоний Хрест не подасть їм руки помочі. Але все-таки, коли ми запропонували нашому недавньому співробітникові, всі його знаєте — Балабі, що зве себе тепер, як римський імператор, Трояном, щоб він здався, щоб перейшов до нас бити спільного ворога, що йому нічого не загрожує, а все, що між нами було, — забуто, він відповів, що причин здаватися для нього нема, бо він бою не програв, що ласки нашої не потребує і що його ворогом є кожний чужинець, який топчеться по землі його предків. Що ви, панове, на це скажете? — запитав Пшор підкреслено.

— Скажу, — відповів Вертер, — що його рятує примітивізм.

— О Вертере, як ви помиляєтесь! Одного разу, ще на початках, ми з ним розмовляли про Александра Македонського, бо він саме тоді читав Момзена... Я ставив Александра як приклад творця світової історії, а він мені тоді, пам'ятаю, відповів: «Досить сумний приклад. Бути на такій висоті — і не бачити меж можливого. Чи не почесніше бути невідомим, безіменним партизаном і помагати ставити націю на ноги, ніж бути геніальним полководцем, який веде свою армію світовими дорогами для того, щоб занапастити націю?» Чи не є це, панове, геніально?

— Парадоксально — так, але що йому, тому твоєму Троянові, залишається? — ігнорантним тоном відповів Вертер.

— Перемога! — викрикнув Пшор.

— Це вже ти конкуруєш з Геббельсом. Чим менше у нас стає літаків, тим переконливіше він перемагає...

— Як ви забуваєте міру часу, — сказав Пшор.

— Важлива не лише міра часу, але й почуття міри! — відповів Вертер.

За той час зовсім стемніло, за вікном піднявся якийсь рейвах, і це припинило дискусію. Віра, що слухала дискутантів дуже уважно, зберігаючи спокій і рівновагу, заявила, що відходить. Пшор, як господар дому, зірвався на ноги, почав дуже чемно перепрошувати за неуважність, але:

— Знаєте, коли люди тратять діло, то робляться балакучими. Ну, як? Ну, що? — спитав швидко Пшор.

— Нічого. Це було цікаво. Прийшла з вами попрощатися, — сказала Віра.

— їдете? Не питаю куди. Дали вам бодай залізного?

— Дали, — посміхнулась Віра.

— До речі... Якщо б ви побачили коли... взагалі... я не знаю... пана Трояна — вітайте! Міцно вітайтеГ — враз промовив Пшор.

— Дякую, дякую! Розуміється! Тільки як його побачити? — засміялась Віра.

— Для вас усе можливе! Для вас усі дороги відкриті! Це ось ми, деміюрги, приковані... Ще чарочку? На колеса!

— Можна, — погодилась Віра.

— І не поминайте злим словом наших... Ми тут трохи накоїли, що й казати, але… але... «ді люфт іст зо шейн унд ес дункельт», — заспівав Пшор рейнську пісню і підніс чарку. Всі присутні встали і піднесли свої чарки також. — Прощаємось, панове, з найзагадковішою і найцікавішою людиною нашого рівненського відтинку війни. Ми її не знаємо, вона нас знає! Колись спробую написати книжку!

Випили, попрощалися. Віра була зворушена. У вікні замиготів відблиск огню… Коли Віра задніми дверима, що правили за «парадні», вийшла в сад, надворі було темно й гармидерне. Там далі у садах щось горіло, несло звідти димом і паленим м'ясом. Віра вийшла за ріг і побачила, що горить якийсь барак за будинками Бачинських.

— Що це горить? — запитала вона по-українськи жінку, що стояла зі зложеними під фартушком руками.

— Ковбасня! — відповіли хором люди, що стояли групою.

— Хтось підпалив, — пояснила жінка з руками під фартушком. — Німці хотіли свіжої ковбаси на дорогу, та не вийшло.

— Равс! Равс! Їх шіссе! Їх шіссе! — біг і кричав невеликий, округлий німчик у партійній уніформі, з театрально витягнутим у руці револьвером. Він кілька разів патетично стрелив угору, побіг далі і враз на щось спотикнувся і впав. З усіх боків із темряви почувся сміх. Але німчик не зірвався, а повзав по землі, видно, шукав револьвера, що випав йому з руки.

У сусідньому будинку, де мешкали банкові урядовці із своїм легендарним директором Мюллером, що про нього свого часу оповідала Троянові Віра, гомерично реготалися, всі вікна були ясно освітлені; видно було суміш чоловіків і жінок, що танцювали, обіймалися, цілувалися й кричали.

Віра, освітлена пожежею, швидко пішла вузькою бетоновою стежкою в темряву вулиці. Скрізь було людно — стояли, йшли. Багато було машин. Деякі з них, під газом, гули на місці. Навпроти будинку поліції, на городі, при електричному світлі кілька німців у партійних уніформах і фартухах щось мурували. Люди зупинялися, дивилися й чудувались.

— І що це вони роблять? — спитав якийсь старий чоловік здивовано.

— Не бачиш? Мурують, — відповіли.

— Чи ж вони не здуріли?

— Піди й запитай!

Знайшлися знавці, що пояснили:

— То, знаєте, наш начальник... з уряду праці. Він дістав той город... Навозив цегли і оце будує. Він не вірить, що німці відступлять. Квапиться, бо боїться, що його потягнуть на фронт... Боїться, що як не забудує — віддадуть місце іншому.

— Ха-ха-ха! — зареготав чоловік і сплюнув набік. Віра пробирається вулицями до свого мешкання на вулиці недавно Шевченка, а тепер якогось Мумма, що його кілька тижнів тому вбили партизани. Вона займає половину звичайної міщанської хати; в її кімнаті велике безладдя: великі й малі валізи, безліч на всіх стільцях і столах суконь, уніформ, капелюхів; на туалетному столі гори флакончиків — креми, одеколони, парфуми, пудри, щіточки всіх розмірів і родів, коробки з цукерками, фігурки слонів, муринчиків, екзотичних птахів.

Віра була втомлена, відчувала випите. Була схвильована і піднесена... Пустила радіоапарат, зазвучала якась танечна музика. Потім відкинула з фотеля пишну бальову сукню, сіла, розкинула на боки руки, заплющила очі... Деякий час так сиділа, вслухалася сама в себе, в гуркіт міста, постріли, гомін з хідників...

Їй треба б лягти, виспатись, але вона відчуває, що заснути годі. Нерви надто розійшлися. Хіба що прийняти порошок.

Вона глянула на годинник — час «останніх вістей». З апарата хтось далекий заговорив: «Сконцентрованим контрнаступом... прорив російських танків у напрямку Житомира... з великими втратами для ворога відбито, лінію фронту вирівняно. Відзначилась...» Віра вилучує апарат, швидко відкриває постіль і роздягається.

 

ІХ

 

Другий і третій день падав дрібний дощ, скрізь була грязюка. У високих чоботях, у сірому гумовому плащі з каптуром, підперезана шкіряним поясом, Віра ступає узліссям поміж Тимошівщиною і Бущенським лісом. Біля неї в шкіряній куртці, у шапці-вушатці, на цілу голову вищий, Троян. Обличчя у неї і в нього сірі, оббиті дощем, захололі.

Дорога з Рівного сюди не була легка, але Віра її перемогла. Пройшлася й Залужжям. Там уже нові дерев'яні зруби, у деяких вже закриті дерегами вікна, з деяких димарів уже йде дим. По пожарищі нема й сліду. Біля зрубів стіжки соломи, інколи траплялися й якісь тварини, навіть гавкали собаки.

Віра знайшла Трояна не відразу і нелегко. Не чекав її, здивувався, а одночасно зрадів. Хотіла з ним говорити сам на сам. Нагодував її з допомогою вже не Терешка, бо той тепер завідує постачанням для всієї бригади, а чорнявого, кучерявого Івана з Дерманя, що назвав себе, відповідно до фаху, Пампушкою. Фактично Віра вперше бачила те, що зветься табір. Дуже «люксусове»: землянки, дерев'яні барачки і навіть телефон. Місто Троянове — пояснив їй той же кучерявий Іван.

На розмову пішли взліссям, під вечір, під сіре, тяжке небо, що, здавалось, десь там висіло, мов мокра дерга, і лише чекало нагоди, як би то звалитися на соснину Тимошівщини.

— Багато хочу розповісти — навіть не знаю, з чого починати, — сказала Віра.

— Кажи як знаєш, — відповів Троян.

— Що ти тепер думаєш робити? — запитала вона. 

Троян зупинився і здивовано на неї глянув.

— Як то що, не розумію?

— А! Розумієш! Їдеш чи лишаєшся? — спитала Віра.

— Ні! Уяви — не розумію! Куди ідеш, де лишаєшся? — дивувався він далі.

— Лишаєшся тут... під большевиками чи відступаєш з німцями? — нервово запитала Віра.

— Ти ще не знаєш? Я ж, здається, тобі казав. Не бачиш? Табір! Люди! Куди відступати?

— Вони вас розчавлять!

— Знаю! Розчавлять! Он і той твій Батутін передавав, що розчавлять. А Сталін обіцяє половину України на Сибір. З Києва українців на мінні поля женуть. На площі Софії вішають. Теж знаю...

— І все-таки лишаєшся?

— А що інакше?

— Ще можна відступити. Німці тобі нічого не зроблять. Пшор поклін передавав...

— Го! Пшор! Це той маленький? Що все знає? Дякую, дякую! А він, знаєш... хлопець бравий. Пам'ятаю, ще сорок першого пророкував Гітлерові крах. А щодо відступу — ні, ні! Віро! Я знаю... Триста двадцять дивізій! Знаю! Але я тут не сам — здаватися? Для чого?

— Щоб жити!

— Навіщо?

— Хоча б для тієї ж справи.

— Це хіба для політиків... Для вояка... Вояк лише тоді вояк, коли він перемагає або не вертається. Здобути або вдома не бути, казали наші предки.

— Самогубство!

— Війна. На війні нема самогубства.

— Коли знаєш, що не виграєш?

Пошук на сайті: