Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 33)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4137
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4172

— Про таке вояк не думає. Послухай, що встругнув мій Залізняк:

Не здамся ні вліво, ні вправо,

Ні вгору, ні вниз!

Присягнув я їй криваве,

Присягнув на ніде!

Присягнув їй серцем і лобом,

Присягнув на матір!

Присягнув над прадіда гробом,

Присягнув на гарматі!

Тож тепер умру хоч сто разів

У віках, епохах, далях — 

Не від старости й не від зарази...

Від шаленої кулі! В боях!

Ге? Що скажеш?

— Патетично.

— Мила! Павлінко! А пригадай, як ми бігали за метеликами! Затям мене ще раз таким же хлопцем! І будь здорова! Навіки! Сідай собі на першу машину і коти. На захід, на схід — куди хоч, твої шляхи скрізь відкриті! А я, розуміється, також піду своїми шляхами, бо вони в нас, бач, різні. І залишишся ти в мені все тією ж самою. Пам'ятаєш, як дід мій Уліян... злазить з черешні — повний козубок чорних ягід. «А ходи-но ти, мишко, дам ягід». Він звав тебе мишкою — так? І який дивний каламбур. Я, пам'ятаєш, не раз кидав на тебе камінцями і якось, пам'ятаєш, навіть вцілив під око. Ті камінці були моїми дитячими поцілунками. Ти була моєю нареченою. А коли ти поїхала до тих твоїх Садок, я кілька років висипав в яру з піску горбик, робив у ньому ямку, носив до неї ротом воду з криничини і садив галузки верби. Вода завжди тікала, а галузка всихала. Але я вперто садив — хотів, щоб прийнялася.

— Бо коли б ти це робив не на піску — прийнялася б.

— Пам'ятаєш пісню: «Візьми, сестро, піску жменю, посій його на каменю! Як той, сестро, пісок зійде, тоді, сестро, твій брат прийде»? Так було й зі мною. Я знав, що ти не вернешся.

— Але ж вернулась!

— Якими дорогами... І не та...

— Але вернулась... І та!

Троян подивився на неї допитливим поглядом.

— Колосально! — вирвалось у нього, і його сіре обличчя проясніло.

— Правда. Не віриться. Багато не віриться, але так є! Ось доторкнись!

— А думала ти... про мене під час тих твоїх?..

— І не раз. І в Сан-Франциско, і в Токіо... І ще як... Те, що я стала матір'ю, — то був випадок, як і твій з Марусею. Я жила в одній ямі з одним поетом. У Києві це було. Він прочитав мені вірш: 

Ти, кажеш, підеш дорогами блудними, 

Ти, кажеш, підеш у блудний світ... 

Ти зірвеш папороть — квітку злудну, 

Ти даси чортові звіт. 

Ти будеш з «ними» й не з «ними», 

Ти будеш як коровай! 

Всі дороги будуть німими, 

Лиш одної не забувай:

Лиш тієї не забудь доріженьки, 

Що стелиться, як парча... 

Поколеш ніженьки, біленькі ніженьки, 

Чуже, нічиє, а все ж моє — 

дівча!

Сосни шуміли улад з мовою Віри. На останньому слові її голос легенько здригнувся, і вона, дивлячись униз, сказала:

— Оце й рішило!

— Колосально! — знов вирвалось у Трояна. І після короткої паузи він несподівано сказав: — А знаєш... Як ти думаєш? Чи не слід нам... повінчатися? Павліно!

Віра залилась дзвінким, радісним сміхом, таким радісним, що Троян докірливо і здивовано глянув на неї.

— Що тут смішного, Павліно?

— Боже! Якове! Хіба сміються лише з смішного? О, Якове! Дякую! Єдиний! — вона кинулась йому на шию, цілувала його шорсткі, репані уста, горнулась до його твердого, загорнутого в ремінь тіла, сміялась і плакала. — Знаєш... Рідний мій! Мужу мій! З плоті і духу — мій! Але повінчатися? Як? Де? Коли? І, Якове... буду мати від тебе сина...

Вона здригнулась. Запала мовчанка. Лише шуміли сосни. Яків, здавалось, дерев'янів.

— О Боже! — вистогнав він, схопився за чоло, зробив кілька кроків уперед, ніби наміряючись бігти.

— Ні, ні! Якове! Ти мене не зрозумів! — викрикнула Віра. — Я не тому, щоб тебе в'язати! Я не могла замовчати!

— Замовчи! — перебив її Троян. 

Вони кинулись одне до одного і обнялися.

— Ну, знаєш, — вирвалось у неї, коли звільнились обійми, — і лапи в тебе!

— Ха-ха-ха! — зареготався він.

— Тож ти мене зломив!

— Аж тепер! А ти мене зломила першим поглядом? Га? Сина? Буде син? Але де його родиш? Тож розчавлять! Їдь! Тікай! Павліно, тікай! На Корсику! До Америки! — і він враз вихопив з кобури револьвер і тричі стрелив у повітря. А потім сказав спокійніше, дмухаючи в цівку револьвера. — Але, Павліно... Почекай. Це не жарт... Дай подумати... Отже, так... Це чудово... Тепер ми з тобою, як кажуть... — шукав потрібних слів, не знаходив, надолужував рухами рук, голови й навіть револьвера. Вона дивилася на нього й мовчки, й напружено. — А все-таки... знаєш — плутався він далі, — не можу! Сину! Не можу! Мамо! Неси його, шукай місця і... роди! Ти ж бачиш, — показав він довкруги обома руками. — Ось дощик... А там сніжок... А там Батутін. Ти, очевидно, — Захід, Мадрид, Нью-Йорк, готель «Совой». Як тобі сказати? Як сказати? Боже, як тут знайти одне потрібне слово?!. Але... Ти їдь! Їдь! Я тебе знайду... Чекай, чекай! Я тебе... пізніше... відшукаю... А завтра ми скочимо до отця Дормидонта, і він нам возложить вінці, гей! Ісає, ликуй! — І по хвильці мовчанки додав: — Ось так воно, женуленько! Не можу зійти з дороги! Так тяжко! Так тяжко! Так чортячо тяжко! Ті триста двадцять дивізій... І хоч би краплина глузду! Ах, мовчи! Зачекай! — кричав він, хоча йому ніхто й не думав перечити.

Він був як п'яний, навіть зірвав з голови каптура і розмахував ним, як диригент паличкою, ніби перед ним був хор.

— Повір мені, моя кохана, дорога, рідна Павлінко! Повір мені! Повір одна ти на всій планеті, що я також чоловік, а це, як казав Максим Горький, звучить гордо... Тут, пане Максиме, гордість найшла на гордість, як коса на камінь.

Але вибач мені, Павліно, я трохи... здурів! Тепер знаєш що? Я тебе проведу... А далі підеш отак на Залужжя, зайдеш до батька того кухаря Івана, спитаєш за Горбайцем Климом. Скажеш, що я послав, і там переночуєш. А завтра і я там буду — розумієш?

Вони повернули з-під лісу і пішли під горб, чистим полем, стернею. Вітер від хутора Хвищика гнав небом дивізії чорних, мов сумління цієї доби, хмар. Западала гнила ніч.

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

 

І

 

Залізняк кис, як він казав, біля «телефункена», а властиво, не так кис, як смажився біля грубки-буржуйки в своєму люксусовому кабінеті, що в ньому не бракувало навіть «Мони Лізи», яку він старанно витяв з «Історії мистецтва» Зав'ялова тільки тому, що вона дискретно посміхається. Це був найспокійніший табір на планеті — щось як рай на землі, за висловом Терешка. Лише раз пробували на нього напасти, і ні одної внутрішньої, ідеологічної революції не сталося за весь час його існування. По лісі диміли рури, мов у Донбасі, каганці вечорами світилися, мов по салонах, а хлопці різались в «очко», вивертаючи з коренем кишені з усіма їх рейхскомісарськими карбованцями.

Залізняк вислухував всі московські «ура», всі лондонські пророцтва та обіцянки, всі берлінські «успіхи й перемоги», не минав ніяких звуків ніякими мовами, що літали над планетою, мов скажені оси, і старанно монтував із них звіти про «міжнародне положення».

Нічого втішного. Фронт сунув із сходу на захід, дарма що грудень бив дощами дороги і вони обернулися в якусь коломазь.

У половині грудня на східних обріях пояснішало, ніби там розсвічено якусь гігантську ліхтарню, і загуркотіло, ніби там валилась у безвість земля. Гуркіт, огонь і дим завалили весь схід над Новгородом-Волинським, над Корцями, над Острогом. Нарешті, проти самого Різдва, під Рівним збоку Олексенця появилися вершники на дрібних, мишатих кониках, і на другий день після того московське радіо вибило сто двадцять сальв з нагоди «взятія рейхскомісар-ського логовіща».

Виразно, намацально, неухильно йшли совєти. Так як у дев'ятнадцятому році, як у двадцятому, як і в тридцять дев'ятому. На санках, на возах, на кониках, на задрипаних «емках», на трофейних «опелях», на американських «джіпах». Гриміли і вивертали багно танки, гриміла поверхова лайка.

Інколи, несподівано, під свист вітру, зривались гарматні шквали, що раптовим огнем били, здавалось, в одне місце, щоб пробити діру, а потім повзли до неї обліплені сталеві гіганти з витягнутими, мов у жираф, шиями і з сухотним кашлем виригали огонь.

Села повивались димом і відходили в небо або грузли живцем під землею. Ліси випихалися мужиками, мов клітка курми, і плач немовлят мішався з криком поросят, з шумом вітру, в своєрідну симфонету.

Фронт плив шляхами, обпливав острівці лісів, заливав селища, об'їдав і обгризав усе, що міг їсти і гризти, і тік далі лінивою течією від точки до точки, від ночі до ночі.

— Та-а, хлопці! Тепер почнеться війна! Це вам не фріци в рукавичках! — казав Троян своїм принишклим бійцям, що нарешті одного ранку вздріли на полях силуети, загорнуті в лахи багнистої барви.

— Ва-аньки! Брату-у-ушки! — заспівав такий Марко, що був розвідачем і перший їх побачив. — Берія суне!

— Чого засяяв, Марку, мовби тебе з милом вимито?

— Таж яблучко! Мать-перемать! Так і гримить! Так і запахло двадцятим!

— А скажеш, кепсько вбрані? — підкинув котрийсь.

— Хто каже кепсько? Фасон пролетарії до останньої нитки вдержано, лише ті погони царські.

— А що не кажіть — ті їхні лахи з погонами якось одразу просіяли.

— На Європу ж ідуть!

— А в революцію, кажуть, ті погони зі шкурою витинали!

— А! Згадав! Зі шкурою!

— Кажи не кажи, а на Європу пруть — і баста!

— Так їй, стерві, й полагається!

— Їй то їй, а що решта? У них там «гем-консерви» з Чикаго, у них там всілякі моргенхвости з Нью-Йорка, доба, коли їх батько годував, як гусей, гречаною половою, минулася. А он як дійдуть до Берліна — побачите, що з того виросте! Вони вам загнуть параграфа, що й сам Рузвельт здивується.

— Тій решті так і треба! Моргенхвостам так само набридли колачі, як цим гречана полова, — подавай, значить, полову!

— Тут, видно, справа не в самих колачах.

— О!

— Чо'о! Заокав.

— А в чому ж та твоя справа?

— В ідеї! В соціалізмі! Не самим хлібом ситий будеш.

— О-о-о! Нагадав! А ми й забули! Ну, знаєш...

— Сором! Сором, братця!

— Як не забути! Соціалізму у нас як повітря! Океан! Річ звична. Чи риба думає про воду, в якій плаває? Ти мені вибач, але це добра ідея. Братіки! У моргенхвостів забагато колачів, у нас забагато соціалізму, от і торгуємо. Натурою.

— Та он уже, кажуть, замовлено соціалізму на двадцять більйонів.

— Жартуєш? — зляканим голосом промовив хтось із самого заду.

— Що жартуєш? Спитай он Марка! А «гем-консерви» звідки? А «джіпи»? А мільйони тонн сталі? А танки? А кораблі? А ті он, як каже Залізняк, чотири тисячі вісімсот бомбовозів! По-твоєму, це жарт? Е, брате! Соціалізм повною парою наближається до брам Нью-Йорка, як тайфун, і ще побачиш... Вашингтон! Усі сорок вісім білих зір — червоні! П'ятилітка! Полова! Черга за лахами! І Сталін з Берією в Капітолії! І пан Моргенхвіст б'є браво і кричить ура! Ха-ха-ха! Ге-хе-хе-хе! Картина! А на Алясці табори! Ха-ха-ха! Ех, яблучко, та куди котишся? Ха-ха-ха!

Загальний регіт покрив голос промовця, табір веде свою мову — ті, що «їх знають», і ті, що тільки знайомляться, і на одно виходить: не такий чорт страшний, як його малюють, людина й до чорта призвичаїться.

Троянівці якось дуже швидко надихались нового повітря, якось по-своєму підтягнулися, підбадьорились, зібрали різні вісті. Одна якась совєтська також бригада навіть фінок їм підсипала — передайте, мовляв, лісові привіт! Ось тільки дійдемо до Берліна — «дайош реформи», а ні — маршем на Кремль!

Пошук на сайті: