Улас Самчук - Чого не гоїть огонь (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.docx331 Кб4128
Скачать этот файл (Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2)Ulas_samchuk_chogo_ne_goit_vogon.fb2897 Кб4158
Їм обом щастило. Троян без єдиного звуку зняв першу заставу, відразу здобув гасло, перейшов далі згорненою колоною і, подавши гасло «бражньовци», здійняв другу заставу, здобув «язика», повів далі свою групу назад до монастирської площі, де знав кожну стежину, східцями попід каштанами і вийшов на подвір'я семінарії. Там стояло кілька вантажних і легких автомашин, між ними радіовисильня і ходив вартівник.

— Таваріщ генерал дома? — певним голосом спитав Троян вартівника.

— Нє знаю! — почув з темряви. — Спрасі дєжурнава!

— А гдє дєжурний?

— В каридорє! Гдє свєт!

«Бражньовци» діляться на дві частини, одна рушає до правих дверей, друга до лівих. Одна по дорозі здіймає варту і ставить свою. Друга, з Трояном, у кількості семи, входить до будинку. Просторий вестибюль. Світиться ліхтар. В правому кутку столик, а за ним — черговий. Лейтенант НКВД. Троянівці вриваються гуртом, їх автомати напоготові. Вони обчеплені гранатами. З них тече вода. Обличчя їх напружені. Троян миттю підступає до чергового.

— Таваріщ лейтенант! Я — Бражньов! Я должен відєть генерала! — і одночасно сім автоматів скерувалось на чекіста. Чекіст розгубився. — Ні с места! Рукі ввєрх! — тихо скомандував Троян. Чекіст підняв руки. До нього підскочило двоє троянівців і забрали зброю. — Лейтенант, — різко сказав Троян, — один звук — і тебе нема! Де генерал? Я мушу його арештувати! З наказу генерала Жукова!

Це був найгостріший момент. За стіною у трьох класах спало тридцять чекістів. Один лише звук, і вони могли зірватись.

Троян підпихнув автоматом чергового:

— Останній раз: де генерал?

— Наверху! — озвався чекіст.

— Де наверху?

— Там! — вказав чекіст на ліві сходи.

— Скільки їх?

— Троє!

— І більше нікого?

— Шафьори!

— Скільки?

— П'ять!

— Веди!

Двоє автоматчиків зайняли місце чергового, решта з черговим пішли нагору. В коридорі світилась свічка. Генерали спали у квартирі директора, шофери навпроти, в колишній бібліотеці. Троянівці вскочили до генералів, освітили кімнату електричними ліхтариками, забрали зброю.

— Іменем верховного командування ви арештовані! Негайно збирайся! Всі! Без єдиного звуку!

Генерал і двоє його товаришів не перечать. Вони не знають, хто перед ними. Вони бачать лише автомати. Поспіхом, мовчки збираються, і їх виводять. Ведуть униз, до першого авта, кажуть сідати. Сідають. Авто рушає. Троянівці швидко дають знак своїм, що пішли правим входом, і тим, що залягли за будинком, в саду. Негайно твориться дві групи, одна лишається на подвір'ї з автоматами проти вікон, друга беззвучно вступає до класу, звідки відразу гуркочуть довгі серії з автоматів впереміну з вибухами гранат. Крик, рух, брязкіт скла... У кімнатах темні силуети. Нові, зовнішні серії. Напруження неймовірне. І нарешті, по чверть годині, западає знов тиша. Тільки по коридорах, по класах, по сходах приглушений тупіт ніг, мигання огників, оклики.

А потім, коли все зливається вниз і будинок порожніє, наповнюється тінями подвір'я. Знову рух, знов біганина, знов оклики, когось несуть, тягнуть, кладуть. Швидко, старанно, дружно. Потім гудуть мотори, машини поволі рушають, виїжджають на вулицю, повертають наліво і зникають у темряві вулиці «на Лисах». Будинок лишається безлюдний. Ні живих, ні мертвих. Лише сліди на стінах, лише вибиті вікна, розкидані папірці і... червоні, мокрі плями. Але все це прикрите ніччю і мовчанкою.

На світанку бригада зупинилась на хуторі, за сім кілометрів від Дерманя, на так званих Валах. Хутір порожній. Ні вікон, ні дверей. Ніде ніякого життя. Тихо і мертво. Але з появою машин зчинився легкий рейвах, заметушились силуети людей, залунали окремі слова. По хвилині знов запала тиша. Біля напіврозваленої клуні, біля хліва і повіток стояло п'ять машин. Темні силуети зникли. Запав сон. Тільки у двох кінцях хутора і на піддашші головного будинку не спала варта.

А ще не спали Троян, Залізняк і Терешко з двома своїми помічниками. Вони возилися в льоху з полоненими. Особливо тяжкий був генерал. Ситий, плеканий, півроздягнений, із зв'язаними дротом руками, він творив жалюгідний образ. Він був приголомшений і втратив мову. До нього підсів Терешко, біля Терешка з нотатником Залізняк, окремо, збоку, під стіною стояв Троян. Два дебелі бійці з автоматами напоготові завмерли при вході. Генерал сидів у кутку на долівці, у двох інших кутах сиділи Калачов і Самойлов.

— Генерале, — спокійно і тихо говорив Терешко, — тепер нема жартів! Пішло на гостро! Сам знаєш, скільки ти вчоpa підсипав нам огню! Га? І тепер без кокетства! Співай! А ні — доберемося до твого язика іншою дорогою! Генерал мовчав, його ліва щока сіпалась, губи здригалися. Світло малої свічки в руках Терешка падало просто на його обличчя.

— Нічого не поможе, генерале! — дуже спокійно сказав Терешко, і ці лагідні, неголосні слова в контрасті з виглядом цих людей, обшарпаних, брудних, мокрих, напружених, творили враження.

Генерал рішився говорити. Про назви частин, їх розташування, склад, призначення, озброєння, про їх командирів, їх плани, вигляд — про все, що тільки можна було від генерала сподіватися. Окремо говорилось про головний штаб, про батальйон Бражньова. Не забуто вчорашньої батареї, її складу, командування. Не забуто відділів у різних ближчих селах і містечках.

Биті дві години провозився Троян з генералом. Залізняк заповнив свій нотатник, Терешко задовольнив свою цікавість. Потім генералів лишили в спокою, покликали сонного радиста, звеліли викликати штаб «окремого карального чекістського відділу» і надати депешу, що гніздо такого й такого бандита і всю його банду зліквідовано цілковито; що минулої ночі на штаб генерала Смірнова невідома банда спробувала була напасти, але напад успішно відбито і бандитів знищено; що генерал із своїм штабом, з огляду на пошкодження приміщення, переноситься на інше місце, правдоподібно, в район Мизоча, про що буде окремо повідомлено. В кінці депеші рекомендувалось затримати батальйон Бражньова на місці, бо в його присутності потреби поки що немає. Депеша пішла, потвердження одержано.

Троян і двоє йог друзів заходять до хати, на них нема сухого місця, вони ледве тримаються на ногах, але мусять ще докінчити деякі деталі цієї картини. Посідали хто де міг, бо ноги відмовлялися тримати.

— Тепер, друзяки, — почав глухим, хрипким, але все-таки бадьорим тоном Троян, — тепер, друзяки, ми з вами трішки в сідлі! Тепер ми не Іван і не Степан, а Смірнов і Ко! Ти ось, наприклад, Залізняче... як його? — глянув на військову картку, — Самойлов. Шеф операційної бази — трам-тара-рам — енного відділу! Вручаю! Ось тут мундир! Погони. Бачив ти коли такі погони? А ордени! Леніна, Олександра Невського. Словом, двічі, а по-моєму, тричі Герой! Приймай! Про решту довідайся і у самого бувшого Самойлова. Що і як, куди і чого. А ти, Терешку, таки дочекався свого. Сам, можна сказати, диявол Калачов! Майор войск — трам-тара-рам! Да здраствуєт Берія і його соратник товариш Терешко-Калачов! Вручаю тобі цей документ, бережи його, як своє більмо, і виконуй пильно обов'язки перед родіною і Сталіним.

Ну а я? Розуміється, сам Смірнов! Павло Миколайович! Генерал-лейтенант! Люципер. Окремого, розуміється, відділу. І також ордени і прочая, прочая, включно з цим ось портфеликом, заповненим душами, призначеними на пожертя драконам. А там он валіза з валютою, можна сказати, ще не вживаною, просто з-під станка. А все разом! Братіки, братіки! І як це блискуче пішло! За таке справді варто орден не лише Совєтського Союзу, але й цілої земної кулі. А тобі, Залізняче, поетові з усіх боків, — нагорода Нобеля! Як ти їх зняв, сонних, можна сказати, як немовляток. А тебе, Терешку, вже й не знаю, як нагородити, бо коли я слухав, як муркотів ти над тим куснем сала, мені нагадався кіт. Але знаєш який? Що потрапить бавитися навіть з левами. У мене самого, признаюсь, хололи печінки, дарма що загартований.

А все це разом — ура! Браво і ще раз браво! Тепер би сюди Царенка, та тих решту сторчанівців з Бубенщини, та пару Енеїв. Чим, зрештою, чорт не жартує, може, якраз там далі щось станеться, і тоді ми... Ха-ха-ха! Га? Смієшся? Ех, Терешку-, Терешку! Знаю, що ти гіркий скептик, старий чортяко! Але тепер ми ніяка зелена, а «спецвідділ по ліквідації», їздимо американськими машинами, жуємо «гем-консерви», гріємося в ультрапромінні славнозвісної конституції, що пише «трамвай», а вимовляє «конка»!

Решту обмізкуємо завтра! Міняй, Самойлов, варту, забезпеч радиста та генералів і лягай! А ти, Калачов, також! Да здраствує революція!

Троян не шукав ліжка, його ноги відмовлялися рухатись, він зробив пару кроків і в першому ж кутку, на купі битого скла, підкинувши лише генеральську шинелю, повалився.

 

Літопис писався... Писався рік Божий 1945-й. Серпня дев'ятого того року в Нагасакі поставлено другу крапку недописаної епохи... Планета вступила неготовою в другу еру буття. Диміли руїни храмів, палаців, моралі, ладу й порядку. Зливались і мішались раси й нації, виринала нова амальгама, без часу і простору, в таборах, бараках і шатрах — майбутньої держави світу. Нація атома. Ді-Пі.

Бувши громадянином тієї держави і блукавши румовищами попередньої епохи, стежками ченця Шварца, протестанта Лютера, олімпійця Гете, архигенія Бетховена, релятивіста Ейнштейна, я прибився, цілком випадково, на кілька місяців до музейного селища Льоонзе — за тридцять кілометрів від великої руїни, що на мапі Німеччини значилась словом Ульм.

Шукалось людей. Відповіді. Шукалось часу, простору, перспективи. Шукалось назви. Хто, для чого і куди нас послав? На планеті, від часу Девону, ледве чи були більші потрясіння пристрастей, ніж ті, що ми їх пережили.

Одного разу через редакцію таборової газети, якої я був співробітником, дістаю листа, писаного енергійною жіночою рукою. Людина, що називала себе близькою моєю землячкою, просила відвідати її, у важливих справах, у селі Кальтенбаху — за три кілометри від місця мого осідку. Найближчої неділі червня, гарного, яскравого, насиченого сонцем ранку я рішив із запрошення скористати.

Йшлося прекрасною польовою дорогою, легко дихалося, легко відчувалося. Непомітно минули три кілометри. Скоро знайшов потрібний мені невеликий, привітний, весь у квітах будиночок на краю села, над схилом долини з видом на луг з річкою і другий схил, барвисте заповнений оселями. При вході мене зустріла молода, чорноока, середнього росту, гарна пані, що видалась начебто знайомою. Назвала вона себе Павліною Балабою.

— Як я рада вас бачити! Я ж вас знаю! З Рівного! І ми земляки! — її контральто мало призвук металу, її очі блищали, на ній було легке, відкрите убрання з чорного атласу. Вона запросила мене до своєї кімнати, шальованої сосною, з виходом на широку веранду. Хвилюючий, свіжий запах квітів і поля вривався через відкриті двері веранди.

Пані Павліна жила не сама, з нею були хлопчик років семи і дівчинка років чотирьох-п'яти — дуже, до речі, подібні, здорові, веселі. І, коли я знайомився з дівчинкою, вона подала мені навиворіт свою пухкеньку ліву «пацьку» і дуже поважно, дивлячись своїми великими, чорними очима, сказала:

— То ви той дядьо, що пише книжки?

— Той самий, — відповів я радісно. — А що робиш ти?

— Б'юся!

— О! А то ж з ким?

— З котом!

— А то ж чому?

— Паскуда! Зловив мишку і мучить!

— То він дійсно паскуда! А як ти звешся?

— Марлуся Балаба!

Годину пізніше ми всі четверо гасали по схилі саду і старанно ховалися за кущами бузку, порічок, аґрусу. І, коли Маруся знаходила мене, вона заливалася таким сміхом, що не могла встояти, і я підхоплював її руками, високо підкидав у повітрі і так само голосно й радісно, як вона, сміявся.

Було сонце, синє небо, були квіти, був сміх!

Я провів тут не один ранок, не один день і не один вечір. Пані Павліна мені оповідала. Вона багато знала, багато бачила і пережила, її повість — повість доби, яку не висловити, не списати.

— Інакше й не могло бути, — казала вона. — Ні він, ні я не могли інакше поступити. Нам не дали виходу. Може, це буде видаватись парадоксом: він не належав до радикальних типів. Не був ніяким революціонером, не любив доктрин, був людиною розумного компромісу. Шевченкове «щоб усі слов'яни» було для нього побажаним сантиментом. Але разом... самі знаєте. Коли прийшло до діла, коли ніякі сантименти не діяли, він пішов і упав останнім. Від останньої кулі.

Був людиною чести. Не зносив насильства. Не був для такого рождений. І тут уже ніякі доктрини. Тут уже його людське.

Ви, зрештою, знаєте Дермань — його сади, яри, монастир, кутки. Його Запоріжжя. Пригадуєте лагідних, простих, щирих, дуже працьовитих, трохи заповільних його мешканців, з тим їх зворушливим «кинь, вил, виз, пушов», що, здавалось, вилізли просто з Дулібщини, дарма що мають тристалітнюю традицію школи. Така обросла мохом древність, такий мідяний запах віків, така глибинна культура побуту, стільки наївного чару легенд, переказів.

І така стихійна панорама, коли, наприклад, вийдеш «на Турецьке» і глянеш на долину, де вже за Батия стояв Гай-Город, оточений трьома прозорими ставками, залишки якого й до цього часу хороняться землею... Або вийдеш до перелазу на край Гуцівської садиби Запоріжжя і кинеш зором на Ляшове займисько з його віковічними, косатими, мов русалки, березами, на Шавронський луг з алеями верб, що нагадують Версальський парк, на пишну баню церкви, мовби вона з Рима чи Венеції, з тим її золоченим хрестом, що так блищав під західним сонцем, або ту зелену баню монастирської дзвіниці, дзвони якої розливалися за Острозьких, Хмельницьких, з її гігантськими, мов пірамідами, смереками, що так хвилююче, навіть у зовсім тиху погоду, шуміли лагідним шумом. А ті величезні, мов хмарини, осокори біля ставка, а ті безкраї, як море, квітучі сади, а соловейки!..

Але знаєте, — казала пані Павліна притишеним голосом, ніби боялася, щоб хтось не почув зайвий, при чому пальці її руки, що держали цигарку, помітно дрижали, — нема більше нашого Дерманя. Його стерли. Історію, традицію, честь, добробут. Його сади спустошено, його парки вирубано, його святині обернено в руїни. Забрано навіть його древнє ім'я. Дермань, мій дорогий земляче, названо... Устє Друге! Щоб посміятись.

А коли б ви знали, як він з ними змагався. Пізніше не стало бригад, доктрин, правих-неправих, пізніше всі злилися в єдину силу. Спочатку він очистив весь той терен від Острога до Крем'янця. Мав артилерію, танки, машини. Мав літака. У монастирі був штаб, святили зброю, працювала радіовисильня, виходила газета. Була цілковито самостійна, суверенна територія. І тривала вона майже повних два роки.

І тільки минулого року, тобто через рік по закінченні війни, вона впала. Проти неї вислано три модерно озброєні дивізії. Тижнями тривали фронтові, законні бої, відступали «на заздалегідь приготовані позиції», сирени проголошували повітряні нальоти. За самий Дермань бої тривали тижнями. В селі не лишилось майже ні одного цілого подвір'я. З боєм брали кожне пожарище. Витягали з нор живих чи мертвих оборонців або живими чи мертвими засипали їх у їхніх норах. Впало понад п'ять сотень самих дерманців, а ще більше забрано в сибірський ясир.

Я була з ними до останнього, але бачилась з ним всього лише три рази. І завжди побіжно, майже мигцем. Не знаю, як він загинув... З його бригади нікого не лишилося в живих. Я лише знаю, що він загинув у Дермані і таки на своєму Запоріжжі. І, думаю, від власної кулі. Я не могла знайти його трупа. Правдоподібно, його або забрали, або засипали в одній із криївок.

А згодом і я відійшла. І тільки задля дітей. Хотілося, щоб вони виросли незграсовані. Це була довга, нелегка мандрівка, але я її перемогла. Бо я до такого призвичаєна.

Рік пізніше Павліна Балаба виїхала до Голландії, а згодом кудись у простір Тихого океану. Слідів по собі не залишила.

Торонто, 1948 — 1958

 

 

Сторінка 40 з 40 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 > У кінець >>

Пошук на сайті: