ГОРЕ ПОЕТА


Люде добрі! Пожалійте

Бідолашного піїту,

Що від горя, від наруги

За слізьми не бачить світу.

Розкажу вам все. Учора

Я зайшов собі в крамничку,

Щоб на вечір запастися —

Лойову купити свічку.

І гидкий, поганий крамар

(Чи бува що в світі гірше?)

Загорнув мені ту свічку

У мої чудовні вірші!

Від зневаги, від досади

Не заснув я цілу нічку.

Боже! У мою поему

Лойову вгорнули свічку!

Ту поему вірш по віршу

Я складав старанно, пильно,

Перелічував трохеї,

Розміряв їх так прихильно;

Розкуйовдивши волосся,

Не одну писав я нічку,—

І в чудовную поему

Лойову вгорнули свічку!

Я, скінчивши ту поему,

Сам відніс її в цензуру,

Сам продав її в книгарню,

Сам продержав коректуру.

Видавець мені за неї

По копійці дав за стрічку,

І в такий утвір коштовний

Лойову вгорнули свічку!

Ні, не хочу більш терпіти

На землі неправди злої!

Хай же смерть мене сховає

Від наруги навісної!

Напишу останні вірші,

Та тоді із моста в річку...

Як? в мої чудовні твори

Лойову вгорнули свічку!

Напишу я в заповіті:

Хай сховають мене в полі,

Хай високий хрест поставлять,

Щоб виднівсь на всім роздоллі.

На хресті ж, на вічний спомин,

Мідну хай приб'ють табличку

І напишуть: «В його твори

Лойову вгорнули свічку».