ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО
(1935-1963)

Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 р. в селищі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батьки його були колгоспники. Усе дитинство минуло на селі; випали на його до­лю і важкі воєнні та повоєнні часи: бачив самотніх жінок, що залишилися без чоловіків, синів, лю­дей, що втратили всю рідню, дітей-сиріт.

1952 р. закінчив середню школу в Тарандинцях і вступив на факультет журналістики Київсь­кого університету. Через п’ять років закінчив його. Працював у «Черкаській правді», «Молоді Чер­кащини», «Робітничій газеті».

Перша збірка «Тиша і грім», що вийшла 1962 р., була виливом серця чистого і довірливого юнака, захопленого повівами хрущовської «відлиги». Вірші Василя Симоненка вражають не над­звичайним експериментаторством з формою вірша, які ми віднайдемо в інших поетів, а винятко­вою сердечністю і теплотою, душевністю і заглибленням у загальнолюдські проблеми. Збірку схва­льно сприйняли критика і читачі.

Разом з іншими талановитими представниками українського молодого покоління Василь Си­моненко бере участь у роботі Клубу творчої молоді, їздить Україною, спілкуючись із ровесниками. Потім поет працює в комісії, що займалася розслідуванням масових розстрілів у катівнях НКВС. Разом з Аллою Горською він обходив десятки сіл і розпитував людей. Так були віднайдені таємні братські могили на Лук’янівському і Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. До київ­ської міськради було надіслано лист із проханням оприлюднити ці місця і встановити меморіали загиблим. Прохання було зігнороване.

А далі свободу творчості почали поступово обмежувати. У своєму щоденнику 3 вересня 1963 р. Василь Симоненко пише: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані організації стають ще зухвалішими і бездарнішими. «Літературна Україна» каструє мою статтю, «Україна» знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші в «Зміні», зарізані в «Жовтні», потім надійшли гарбузи з «Дніпра» й «Вітчизни»...»

І ось влітку 1963 року сталася дуже страшна своєю незрозумілістю подія. Василя Симоненка було затримано на залізничному вокзалі в Черкасах під час дріб’язкової сварки з буфетницею, яка передчасно зачиняла буфет. Потім він чомусь опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції. Пізніше хлопець розказував друзям, яким чином його там «учили». Після того випадку Василь весь час страждав на болі в попереку, які лікарі були не в змозі полегшити. Помер він 14 грудня 1963 р. Поет прожив лише 28 років.

З великими труднощами друзям В. Симоненка вдалося надрукувати його твори: 1964 р. — «Земне тяжіння», 1965 р. —- збірку новел «Вино з троянд», 1966 р. — «Поезії», 1981 р. — «Лебеді материнства».

Твори Василя Симоненка наповнені юнацьким моральним максималізмом: чорне завжди за­лишається чорним, якої б подоби воно не набувало. Поетові боліли страждання кожної, як тоді ка­зали, «маленької людини». Для нього «маленьких» не було. Турбували його проблеми майбутнього, можливість виродження людини, але він завжди вірив у людські сили («Кирпатий барометр»).

Вірші Василя Симоненка завдяки гостроті своєї проблематики і зараз, через кілька десятиліть після його смерті, залишаються актуальними.