Семен Скляренко - Святослав

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Semen_sklyarenko_svyatoslav.docx)Semen_sklyarenko_svyatoslav.docx210 Кб1449
Скачать этот файл (Semen_sklyarenko_svyatoslav.fb2)Semen_sklyarenko_svyatoslav.fb2561 Кб1186

 

Семен Скляренко

Святослав

Княгиня i рабиня

Книга перша

 

 

 

                        Мандруючи понад старим Днiпром

                        свiтанками, удень i вечорами,

                        вночi, пiд чистим зоряним шатром,

                        перед вогнем, що руки грiв теплом,

                        я думкою летiв через тумани.

 

                        Туди, в минувшину далеких днiв,

                        коли дiди, забутi й незабутнi,

                        уперше стали мiж високих гiр,

                        оглянули широкий виднозiр,

                        за поколiння дбаючи майбутнi.

 

                        Трудилися у потi своiх чiл,

                        орали землю, ставили оселi,

                        воздвигли городи i частокiл

                        i в клопотi буденних трудних дiл

                        сади садили, будували села.

 

                        Сварилися, бо рiд iшов на рiд

                        i плем’я кров братерську проливало,

                        на князя князь iшов, i був розбрiд,

                        i знов був мир, за рало брався рiд,

                        Русi знамена сонце осявало.

 

                        Боролись предки. З моря i степiв

                        ворожi хижi орди налiтали,

                        палили городи i нищили засiв,

                        та проти них вставала тьма списiв,

                        мечi iз пiхов люди витягали.

 

                        Спасибi вам за цю тернисту путь,

                        в трудi й на ратi гiдно ви стояли,

                        нiкому з нас нiколи не забуть,

                        i кожному годиться пом’януть,

                        що ви створили, що ви збудували.

 

                        Почнемо ж нинi повiсть цю смутну

                        про порохом повиту давнину,

                        про тi часи далекi й незабутнi,

                        коли дiди, прославленi в вiках,

                        виходили на свiй великий шлях,

                        за поколiння дбаючи майбутнi.

 

                        Приймiть же ви, далекi прадiди,

                        вiд вашого праправнука Семена

                        цей скромний труд, а ви, живi, – да не судiть,

                        якщо не все сказав – то доскажiть,

                        якщо не так сказав – то допишiть, —

                        зробив я те, на що хватило сили в мене…

 

 

 

 

Роздiл перший

 

 

 

 

 

1

 

 

Вийшовши на вал городища, Ант довго дивився й прислухався. Усе вiщувало добру днину: вiд Днiпра ледь повiвав теплий низовий вiтер, небо вгорi було чисте, а зорi на ньому яснi, срiбний серп мiсяця спускався до правого берега, на травах лежала щедра роса, на Днiпрi i в затоках, прокидаючись, весело перекликались птахи.

 

Тож Ант вирiшив, що йому не слiд ждати, й одразу повернувся до хижi. Переступивши в темрявi кiлька кам’яних схiдцiв, що вели вниз, вiн вiдчинив важкi набряклi дверi i опинився в хижi.

 

Там було дуже тепло, парко. Посерединi, у викладенiй камiнням ямi, тлiло вогнище, над яким, нiби велике кiнське вухо, звисав виплетений з лози й обмащений рудою глиною широкий димар. Ант знайшов у пiвтемрявi сухих дров, пiдкинув до вогнища, i воно ожило, загоготiло, у димар хвилею покотив густий дим.

 

Коли вогонь розгорiвся ще дужче, у хижi посвiтлiшало, в червонкуватому миготливому вiдсвiтi окреслились стiни, на кiлочках висiла зброя й одежа, складена iз жердин, пiдперта сошками стеля, до блиску витерта ногами кам’яна пiдлога, низькi дверi в стiнi, що вели до клiтей.

 

Посеред хижi, недалеко вiд вогнища, стало видно викладену камiнням ще одну яму-пiч, у якiй пекли хлiб, рiзний посуд бiля неi – череп’янi з вузькими шийками корчаги й широковерхi горнцi, дерев’янi кадоби, ночви, миски.

 

Нарештi полум’я освiтило й куточки хижi, в одному з яких – за вогнищем – стало видно глиняний приступок, а на ньому дерев’янi постатi Перуна й Волоса, невеличкоi, бронзовоi, вкритоi прозеленню Роженицi – фiгурки голоi, iз складеними на животi руками жiнки.

 

У другому кутку хижi, праворуч вiд вогнища, на низькому помостi з дощок, прикрившись звiриними шкурами, лежало кiлька чоловiк. Ант ходив по хижi дуже тихо, скрадаючись, i вони, либонь, не чули його крокiв – спали.

 

Ант зняв iз стiни лук i тул[1 - Тул – колчан для стрiл.], поклав iх бiля вогнища. Зiгнувшись у низьких дверях, залiз у клiть, щось у темрявi довго шукав, а коли повернувся, в руках у нього був цiлий жмут комишевого й березового пруття, рiзнi залiзця. Сiв бiля вогнища, взяв нiж, заходився, готуючи стрiли, стругати пруття; на один, тонкий, кiнець кожного прутика насаджував жолобчате залiзце з вiстрям, на другому робив вирiзку або доточував костяний зуб.

 

У цей час на помостi пiд шкурами хтось заворушився, i звiдти вилiз спочатку син Анта Микула, а за ним – його жона Вiста.

 

– Що, отче? – запитав, протираючи очi, Микула. – На лови збираешся?

 

– Чув нинi нiччю рик, – вiдповiв Ант. – Пiду поникаю…

 

– То, може, пiшли би оба?

 

– Нi, Микуло, – заперечив Ант. – На лови йду сам, ви з Вiстою лiпше iдiть випалюйте лiс.

 

– Гаразд, отче, – згодився Микула. – Ми пiдемо до лiсу.

 

Вiста вже загорнула в жар горнець з водою, кинула в нього в’яленоi риби й солi, дiстала коржiв, поставила просто на каменi перед вогнищем дерев’яну миску, поклала ложки, метнулась з хижi з цебром, щоб принести води, за нею вийшов i Микула.

 

Тодi пiд шкурами на помостi ще щось заворушилось, i звiдти висунула спочатку голову, а потiм вилiзла дiвчина – в однiй сорочинi, з розкошланим волоссям, карими блискучими очима. Вона прокинулась, либонь, ранiше i чула розмову старших, бо пiдiйшла до Анта й запитала:

 

– А що то за рик, дiду?

 

Ант теплими очима подивився на онуку, одiклав набiк комишину, до якоi готувався ладнати залiзце, й погладив дiвчину по головi.

 

– То й ти встала, Малушо?

 

– Я давно не сплю, дiду.

 

– Рикають оленi, – сказав, тримаючи на головi в дiвчини свою руку, Ант. – От пiду поникаю, встрелю оленя, приволочу – буде м’ясо, буде й хутро.

 

– А ти не боiшся, дiду?

Сторінка 1 з 33 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 > У кінець >>

Пошук на сайті: